Размещено на http://www.allbest.ru/

10

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. ВАДИМА ГЕТЬМАНА

Кафедра політичної економії

обліково-економічних факультетів

Курсова робота

На тему:«Форми панування фінансової олігархії»

Студента І курсу,

Старчикової О.О.

Київ-2008

Зміст

фінансова олігархія ринкова економіка

Вступ

• 1. Сутність та причини виникнення фінансової олігархії
• 2. Методи панування фінансової олігархії в ринковій економіці
• 3. Особливості функціонування фінансової олігархії у перехідній економіці України
• 4. Олігархічна структура в сучасній Україні
• Висновок
• Список використаної літератури.

Вступ

Процеси монополізації відбивають суть капіталу, що прагне до самозростання. Очевидно, що, захопивши в основному сферу виробництва, капітал на цьому не зупиниться. Наступним об'єктом монополістичної експансії стає грошовий капітал, що раніше з'являвся перед нами у формі позичкового капіталу [14, с. 174].

Процес інституціонального оформлення позичкового капіталу перетворив його в банківський капітал, зробивши банки специфічними капіталістичними підприємствами, що оперують (покупцями і продавцями) товаром і грошима (чи грошовим капіталом, що, імовірно, точніше). У цій сфері процеси концентрації і централізації йдуть не менш швидко, ніж у сфері виробництва. Ми знаємо вже, що такий розвиток подій неминуче призводить до перекручування конкурентних реалій ринку (у даному випадку ринку грошей і грошового капіталу) і появі монополістичного капіталу.

Історія розвитку народного господарства дає досить фактів, що підтверджують, що процес становлення капіталів-монополій у банківській сфері йшов приблизно в ті ж періоди, що і процес монополізації в сфері виробництва, тобто до початку XX століття в сфері обігу грошей склалися зрілі монополістичні об'єднання, а капітал-монополія став основним учасником здійснення угод із грошима.

Поява банківських монополій створила можливість присвоєння прибутку вище середнього на стійкій основі при здійсненні угод (операцій) із грошима. Тут, як і в сфері виробництва, діє принцип “роздвоєння” цін на монопольно високі і монопольно низькі. За монопольно високими цінами банківські капітали-монополії продають грошовий капітал тим, кому він необхідний для бізнесу й інших цілей. За монопольно низькими ж цінами банківські монополії мобілізують тимчасово-вільні капітали промислових капіталістів і приватних осіб. Обсяг операцій і розмір грошового капіталу, яким оперують великі банки-монополісти, дозволяють безпосереднім чином впливати на ціни грошового ринку, визначаючи процентні ставки по усіх видах операцій.

Види і форми монополій у грошовій сфері мало чим відрізняються від аналогічних у сфері виробництва.

Однак поява самостійних банківських монополій не тільки не завершило процес монополізації економіки, але і додало нового прискорення даним процесам. Це стало особливо помітно, коли монополії сфери виробництва і монополії банківського сектора стали активно координувати і поєднувати свій бізнес. У результаті процесів їх з'єднання, переплетення, зрощування виникла нова якість капіталу. Він перетворився у фінансовий капітал.

Монополізм на фінансовий капітал стає першопричиною виникнення групи "олігархів", які в своїх руках концентрують найбільш важливі аспекти економіки України.

Мета дослідження - з'ясувати особливості панування фінансової олігархії.

Предмет дослідження - економічні процеси та їх взаємозв'язок.

Об'єкт дослідження - монополізація капіталу як причина виникнення фінансової олігархії.

Завдання дослідження:

з'ясувати сутність та причини виникнення фінансової олігархії;

дослідити методи панування фінансової олігархії;

дати аналіз особливостям функціонування фінансової олігархії в перехідній економіці України;

провести дослідження олігаристичної структури в сучасній Україні.

Відповідно до поставлених завдань курсова робота складається зі вступу, основної частини, висновків та списку використаної літератури.

1. Сутність та причини виникнення фінансової олігархії

Фінансовий капітал - капітал, що виникає на основі з'єднання, переплетення, зрощування монополістичного промислового і монополістичного банківського капіталів [12, с. 41]. З'єднання, переплетення, зрощування - це фактично кроки утворення фінансового капіталу. Умовно можна говорити, що спочатку промислові і банківські монополії в прагненні максимізувати власний прибуток з'єднували свій бізнес (це не призводило до об'єднання власності, мова йшла тільки про об'єднання функції). Потім ці процеси стали супроводжуватися переплетенням власності, взаємним володінням акціями й іншими формами переплетення капіталів на рівні вже капіталу-власності. І, нарешті, відбулося зрощування, коли два типи різних монополістичних капіталів міцно зрослися у єдиний капітал, з єдиними інтересами і єдиними діями.

Виникла дійсно нова якість капіталу. Фінансовий капітал - не тільки монополістичний за своєю природою, але й охоплює всі стадії процесу руху капіталу і всі самостійні форми не тільки капіталу-функції, але і капіталу-власності. Фінансовий капітал - це історично нова форма організації капіталу, у якій неможливо відокремити виробництво, обіг товарів від виробництва і обіг грошей, капітал-власність від капіталу-функції. Якщо це і повернення до реалій часів промислового капіталу, то тільки зовнішнє, тому що фінансовий капітал - це така якість капіталу, яка неможливою була в епоху панування промислового капіталу [19, с. 162].

Конкретною формою організації фінансового капіталу стає фінансово-промислова група (ФПГ), під якою ми будемо розуміти надалі об'єднання найбільших капіталів-монополій сфери виробництва і найбільших банківських монополій, що мають загальні інтереси, загальну стратегію і засоби її досягнення.

Не слід думати, що ступінь асоціації (об'єднання) у рамках фінансово-промислової групи відповідає, наприклад, відносинам, що існують усередині фірми. Мова тут йде про інше - у рамках фінансово-монополістичної групи (ФМГ) не потрібно того рівня централізації, що має місце в рамках власне капіталів-монополій. Достатнім стає виділення (як правило, без організаційного оформлення) центра ФМГ, що формує виразну єдину стратегію, що враховує інтереси як капіталів-монополій реального сектора, так і капіталів-монополій банківського сектора, а також визначає і засоби її досягнення.

Таким чином, структура ФМГ зводиться до сукупності центра і периферії. Вона віддалено нагадує таку організаційну структуру капіталу-монополії, як концерн, однак слід відзначити, що у ФМГ ми не зіштовхуємося з організаційним оформленням існуючих (реальних) відносин.

Спочатку найбільші ФМГ формувалися навколо найбільших фамільних станів фінансових магнатів, наприклад таких, як Рокфеллери, Моргани, Дюпони, Меллони і т.д. Потім фінансово-монополістичні групи усе більше стали тяжіти до певних територій, поєднуючи різні фінансові капітали різних сімейних кланів (каліфорнійська, чикагська ФМГ тощо).

Післяреформена Україна не виявилася осторонь від загальних процесів створення фінансового капіталу і фінансово-промислових (монополістичних) груп. Незважаючи на очевидну нерозвиненість ФМГ, український фінансовий капітал, звичайно, являє собою досить авторитетну економічну силу, що впливає на всі сторони суспільного і політичного життя в Україні [3].

Становлення фінансового капіталу призвело до утворення і відповідного прошарку фінансових капіталістів - фінансової олігархії. Можна говорити, що фінансовий капітал персоніфікується у фінансовій олігархії.

Цей прошарок має досить складну, але зовні розмиту структуру, однак приналежність або неприналежність до фінансової олігархії - досить реальна річ. Ряди фінансової олігархії рухливі, нестрункі, відбувається постійно їх відновлення, але це не є істотною підставою для твердження, що фінансова олігархія - це просто вигадка. Факт приналежності до фінансової еліти - вища оцінка заможності конкретних капіталістів.

Однак підприємницька еліта - це тільки ядро фінансової олігархії. До нього примикають представники “неекономічного стану”, що, на перший погляд, не мають нічого спільного з представниками фінансового капіталу, але саме ці люди, обслуговуючи інтереси найбільших фінансових магнатів, перетворюють закритий елітний бізнес-клуб у реальність громадського життя конкретної країни.

До найбільших фінансових магнатів примикають, утворюючи в остаточному підсумку фінансову олігархію, найбільші власники-рантьє, що не беруть особистої участі в реальному бізнесі, верхівка (вузький прошарок) вищих найманих менеджерів, що розпоряджаються гігантськими капіталами фінансових магнатів, представники військової і державної еліти, безпосередньо пов'язані з фінансовими магнатами, а також вузький прошарок творчої і наукової інтелігенції, безпосередньо обслуговуючої і захищаючої інтереси фінансових магнатів у відповідних суспільних інститутах.

Фінансово-монополістичні групи і фінансова олігархія займають дуже важливе місце в житті суспільства. Це пов'язано і з концентрацією величезної економічної моці, а також можливістю безпосереднього впливу на політичні інститути і засоби масової інформації [10]. Отже, можна дійти висновку, що політична олігархія означає політичний режим, де вся влада належить певній обособленій еліті (військовим, латифундистам і т.д.). Разом з тим вживаються поняття “фінансова олігархія”, “промислова олігархія”, які вказують на громадську сферу і соціальний прошарок, який здійснює тут панування. При цьому фінансова олігархія - нечисленна група найбільших і найбагатших монополістів, які уособлюють панування фінансового капіталу. Фінансові олігархи утворюються на основі зрощування промислових і фінансових монополій. Методи їх панування - це особиста унія, довгострокові зв'язки і система участі.

2. Методи панування фінансової олігархії в ринковій економіці

Тепер зупинимося детальніше на описі методів економічного панування і збагачення фінансового капіталу і фінансової олігархії.

Система участі - володіння пакетами акцій, що дозволяє безпосереднім чином впливати на діяльність підприємства (фірми) [8, с. 38]. Вище ми вже говорили, що сучасний контрольний пакет, як правило, істотно менше 50%-го пакета акцій. Саме це і дає можливість при вкладенні коштів у контрольні пакети (розмір капіталу дозволяє) контролювати гігантські піраміди капіталу порівняно невеликими капіталами (наприклад, 1 млрд. дол., вкладений у пакети акцій, що дають контроль, дозволяє реально розпоряджатися 4 - 5 млрд. дол. капіталу). Джерелом збагачення в даному випадку може стати засновницький прибуток, що у значній мірі, як правило, привласнюється власниками контрольного пакета акцій, що у стані формувати “зручні” органи управління найбільшими компаніями (фірмами).

Особиста унія - практика взаємного представництва фінансовими магнатами в органах управління різних компаній. Досить розповсюдженим є участь тих самих знайомих персон у Радах директорів декількох (часом до 10 і більше) компаній. Очевидно, що у всіх цих компаніях вони реалізують той самий інтерес. Це дає можливість опосередкованим чином (не через реальну власність) контролювати гігантські піраміди капіталу, обретаючи їхню діяльність у свою користь.

Особиста унія з державою означає, що вищі представники бізнесу час від часу переміщаються на державну службу і назад. Незважаючи на існування обмежуючих законів (у випадку переходу на держслужбу пакети акцій, як правило, передаються в довірче управління), мабуть, що багаж нових зв'язків після завершення роботи вищими держчиновниками служить закріпленню контролю над величезними пірамідами капіталу. Аналогічно й у випадку з державними чиновниками, що з розпростертими обіймами приймаються на самі престижні і високооплачувані посади в найбільших компаніях. Виникає найтісніший симбіоз фінансового капіталу (верхівки бізнесу) і верхівки держави [17]. Це тільки підсилює владу фінансового капіталу і збільшує можливості одержання його представниками (фінансовими олігархами) максимуму прибутку.

Специфічною формою збагачення фінансового капіталу є державні замовлення.

Цей вид угоди мало схожий на звичайну ринкову за участю держави, тому що в даному випадку одержувач державного замовлення має повні гарантії того, що створений ним товар буде реалізований і оплачений (найчастіше за завищеними проти ринкових цінами). Саме це робить боротьбу за державне замовлення дуже цікавою для капіталів-монополій, що для “перемоги” використовують не тільки свою економічну міць, але й унію з державою (державними чиновниками, причетними до розподілу державних замовлень). Об'єктом держзамовлення найчастіше виступає оборонна продукція і товари, якими забезпечується армія або інші державні структури. Суспільство прагне контролювати угоди подібного роду, але повною мірою це зробити практично неможливо, тому що все, в остаточному підсумку, робиться “за законом”, що і формулюється власне державою.

Поява фінансового капіталу і фінансової олігархії не знімає “питання питань” для капіталу - самозростання і прагнення до панування. Тому передбачуваним представляється аналіз наступного кроку - виходу фінансового капіталу за національні межі з метою зміцнення власних позицій.

3. Особливості функціонування фінансової олігархії у перехідній економіці України

Історію становлення фінансової олігархії в Україні, мабуть, нема потреби переповідати: процеси формування кожного з сучасних угруповань досить детально досліджено у відповідних політологічних та публіцистичних джерелах. Необхідно лише відзначити найсуттєвіше: всі лідери т. зв. “кланів” -- це ті самі люди, які свого часу максимально скористалися з епохи “реформ” і з невпорядкованості “правил гри”, епохи апофеозу кооперативів і трастів, банків і бірж. Отже, джерелом формування олігархічних структур був, по суті, процес самоствердження підприємливих особистостей, хай навіть і не позбавлених певних кримінальних нахилів (зрештою, чи можливо було тоді займатися будь-яким бізнесом абсолютно чесно?). Надалі потреба в організованому захисті своїх ділових інтересів на політичному рівні зумовила прихід найуспішніших підприємців у царину державної влади. Саме так в Україні з'явилися так звані “олігархи” [16].

Історична ж практика свідчить, що вплив будь-якої олігархії (фінансової, військової, аристократичної, духовно-релігійної тощо) на суспільний розвиток може бути принципово різним у різних країнах світу. Наприклад, у середньовічній Англії та деяких інших державах північного заходу Європи саме боротьба землевласницької верхівки з монаршою владою сприяла становленню народного представництва. Славнозвісний англійський парламент бере свій початок відтоді, коли в намаганні обмежити королівські повноваження лорди (олігархи) залучили до вирішення державних справ представників громадськості (1248 рік). У такий спосіб феодальна олігархія, за висловом В. Гюго, “виконала роль справжнього бар'єра проти деспотизму”. До речі, лише демократизовані таким чином європейські суспільства (британське, нідерландське, скандинавські) змогли уникнути надмірних революційних збурень у добу Нового часу. Натомість дії військової олігархії давньоримської республіки чи фінансової веймарівської Німеччини мали своїм кінцевим наслідком встановлення диктаторських режимів.

Починаючи з 2000 року економіка України перебуває у стадії відновлення свого потенціалу, що підтверджується, зокрема, досить високими темпами зростання ВВП і позитивними тенденціями в інвестиційних рейтингах України. Однак, незважаючи на істотне значення цих позитивних тенденцій, немає гарантій того, що високі темпи зростання збережуться в майбутньому і забезпечать якісні зміни в усіх сферах життя суспільства. Економічне відновлення відбувається в Україні на тлі істотних викривлень в інституційних основах економіки, структурних перекосів у галузевому та регіональному розвитку, гострих соціальних суперечностей

Одним із головних чинників цього є недоліки процесу приватизації, у результаті якої не було досягнуто основної мети роздержавлення власності -- відокремлення її від влади, політики від підприємництва. Досить хаотичний і нерідко протиправний процес первинного нагромадження приватного капіталу (власності) призвів до утворення потужних фінансово-промислових груп, тісно пов'язаних із владними структурами і значною мірою залежних від близькості до діючої влади [17].

Проте протиправно отримана, залежна від політичної кон'юнктури власність (капітал, дохід) не має ні правових гарантій недоторканності й захисту від політично мотивованого перерозподілу, ні правової та суспільної легітимності. Внаслідок цього відносини власності в країні є значною мірою деформованими, непрозорими, такими, що регулюються не ринковими механізмами і нормами закону, а неформальними домовленостями та вибірковим застосуванням чинного законодавства.

Відсутність достатніх гарантій захищеності є сьогодні однією з головних причин утечі та тінізації капіталу. Для захисту приватної власності, виведення капіталів і доходів із тіні потрібна насамперед їх легалізація, у т.ч. шляхом амністії (за винятком капіталів кримінального походження). Водночас заходи з легалізації (амністії) капіталів можуть бути результативними лише за наявності низки передумов, основними серед яких є наявність довіри підприємців і суспільства до влади.

За даними Державного комітету статистики, з 1992 року форму власності в Україні змінили майже 90,5 тис. підприємств, тобто відбувся досить масштабний процес приватизації. Він стосувався насамперед промисловості, де станом на 1 жовтня 2003 року у державній власності залишилося лише 15% підприємств. Сьогодні недержавний сектор є переважним у всіх сферах економічної діяльності. Частка приватного сектора становить у середньому 60% -- від 40% у виробництві електроенергії до 98--99% у хімічній і легкій промисловості.

Підсумки процесу приватизації оцінюються неоднозначно. З одного боку, виконано головні завдання масової приватизації -- стимулювання прискореного розвитку недержавного сектора економіки; формування на основі найактивніших соціальних сил класу приватних власників, зацікавлених у модернізації виробництва та ефективному використанні матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

Поява нових приватних власників стала одним із чинників подолання глибокої системної кризи 1990-х років. За 2000--2003 рр. реальний ВВП в Україні зріс на 31,5%, обсяг продукції промисловості -- на 59,0, сільського господарства -- на 10,0, експорт товарів і послуг -- на 79,7, доходи населення -- на 120,8%; вартість основних засобів в економіці протягом 2000--2002 рр. збільшилася на 23,3%. Наявність позитивних тенденцій підтверджується поступовим підвищенням інвестиційних рейтингів країни, хоч і повільним, але просуванням її у рейтингах міжнародної конкурентоспроможності Давоського економічного форуму, а також у рейтингу людського розвитку ПРООН [17].

З іншого боку, відзначаються і недоліки та негативні наслідки процесу приватизації.

У результаті широкомасштабної сертифікатної (ваучерної) приватизації мільйони громадян України, всупереч сподіванням, не стали реальними власниками. Більшість із понад 19 млн. акціонерів були власниками лише номінально, оскільки, беручи участь у сертифікатному аукціоні та отримуючи витяг із протоколу про його результати, вони надалі навіть не оформляли право власності на акції.

Не досягнуто однієї з головних цілей приватизації -- створення масового власника. Майже 7,8 млн. громадян України відмовилися від участі в сертифікатній приватизації. Більшість із тих, хто отримали акції і формально є власниками, часто не мають доступу ні до установчих документів, ні до достовірної інформації про те, хто є справжнім власником підприємства.

Не сформовано значущий прошарок малого і середнього підприємництва, який у розвинених країнах є підґрунтям формування великої власності і найбільшою мірою сприяє становленню середнього класу, культури приватної власності, громадянського суспільства. Так, на початок 2003 року в Україні було зареєстровано лише 253,8 тис. малих підприємств, тобто 53 на 10 тис. населення, або на порядок нижче, ніж у країнах з розвинутою економікою (500--700 підприємств на 10 тис. населення). Частка продукції малих підприємств у загальних обсягах виробництва продукції (робіт, послуг) в Україні становить лише 7,3%, тоді як у розвинених країнах -- 50--60%.

Приватизація не стала потужним джерелом надходжень до державного бюджету, а отже -- фінансової підтримки соціально-економічного розвитку країни. За оцінкою першого віце-прем'єра України М.Азарова, за 11 років бюджет України отримав лише 6 млрд. грн., тобто «пів економіки країни оцінили в 1 млрд. дол.

Приватизація супроводжувалася численними недоліками концептуального, нормативно-правового, організаційно-методологічного, економічного, судово-впроваджувального, інформаційного характеру. Особливо слід відзначити, що приватизація здійснювалася часто тіньовими, а нерідко і кримінальними методами. На найвищому рівні офіційно визнано, що ці процеси фактично не контролюються державою3.

Недоліки процесу приватизації в Україні органічно пов'язані з недоліками функціонування системи державного управління, з поширеною в її середовищі корупцією. У процесі здійснення тіньових операцій корупція є не просто додатковим податком бюрократії на підприємництво, а формою селекції приватного капіталу. Той тип взаємодії бюрократії і приватного капіталу, що склався в Україні, визначив і форми зростання приватного капіталу, а саме -- шляхом консолідації навколо регіональних центрів влади: так утворилися тісно пов'язані з владними (політичними) структурами промислово-фінансові групи, що отримали назву олігархічних груп, регіональних кланів.

Факт значної ролі корупції в процесі приватизації також офіційно визнаний на найвищому рівні. На Всеукраїнській нараді з проблем боротьби з організованою злочинністю і корупцією 29 січня 2004 року Президент Л.Кучма заявив, що корупція вразила всі сфери суспільного життя, особливо -- такі сфери економічних відносин, як енергетика, агропромисловий комплекс, зовнішньоекономічна діяльність, банківська система, приватизація, бюджетна сфера, підприємництво. Президент зазначив, що приватизація державного майна залишається «солодким шматочком для корупції і злочинності». Лише у 2003 році у цій сфері виявлено 3600 злочинів, державі завдано шкоди на суму понад 200 млн. грн.

Набула усталених форм практика використання державної власності в інтересах окремих осіб або груп. Це досягається за рахунок встановлення, за сприяння держави, прямого чи опосередкованого контролю над фінансовими потоками, що утворюються внаслідок використання державної власності. Тим часом держава фактично не має прибутку від своєї власності. Так, за Фондом державного майна України закріплено корпоративні права на 1603 підприємства; 2002 року дивіденди державі нарахували тільки 58 (3,6% їх кількості), сума дивідендів становила лише 230 млн. грн. -- приблизно 0,1% ВВП.

Значна частка власності та капіталів, набутих тіньовим (нелегальним або напівлегальним) способом, не можуть використовуватися повною мірою без ризику для їх власників. Причому ризики виходять як від недовірливого ставлення до них із боку потенційних партнерів, так і від штучного створення державою «гачків» (як їх назвала Ю.Мостова), через які можна впливати на власників, на фінансові потоки їх підприємств. Тобто підтримання напівлегальних відносин «бізнес--бізнес», «держава--бізнес» іде на користь корумпованим чиновникам і значно стримує ділову активність. Така ситуація є головною причиною як низької інвестиційної привабливості України, так і обмеженої її інвестиційної присутності на зовнішніх ринках. За даними Державного комітету статистики України, станом на 1 січня 2004 року в Україну надійшло 6,658 млрд. дол. прямих іноземних інвестицій або близько 140 дол. на душу населення (для порівняння: аналогічний показник у Чехії сягає 4000 дол., Угорщині -- 2400, Польщі -- 1000, Росії -- 370 дол.); сукупний обсяг легальних українських інвестицій на зарубіжні ринки становив лише 163,5 млн. дол.

Усталеною практикою стало надання у непрозорий, економічно необґрунтований спосіб різноманітних пільг окремим суб'єктам господарювання. Це не лише призводить до втрат державного бюджету (за оцінками експертів, тільки податкові пільги становитимуть 2004 року понад 7 млрд. грн.), а й спотворює конкурентні відносини та слугує потужним чинником впливу держави на підприємництво.

Не створено повноцінний фондовий ринок, що унеможливлює перерозподіл власності ринковими методами та, більш того, є чинником підриву стабільності фінансової системи України. За даними Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, станом на 1 січня 2004 року загальний обсяг випусків цінних паперів, зареєстрованих комісією, становив лише 109,2 млрд. грн. (20,5 млрд. дол.), з них акції -- 98,1 млрд. грн. (18,4 млрд. дол.) [17].

За даними Першої фондової торговельної системи (ПФТС), капіталізація фондового ринку України, розрахована за середньою ціною між найкращими цінами попиту та пропозиції, 2003 року зросла з 23,28 млрд. грн. до 25,37 млрд. грн. (4,76 млрд. дол.). За даними міжнародного рейтингового агентства Standard&Poor's, цей показник у січні 2004 року становив 3,93 млрд. дол. При цьому найбільша капіталізація в зоні Frontier, до якої, крім України, належать ще 19 країн, була у фондових ринків Тринідаду і Тобаго (11,45 млрд. дол.), Ямайки (9,38 млрд. дол.) і Хорватії (6,48 млрд. дол.). У лютневий (2004 р.) список 50 найбільших за показником капіталізації компаній зони Frontier агентство Standard&Poor's включило ВАТ «Укртелеком» (40-е місце). Перші три місця рейтингу посіли RBTT (Тринідад і Тобаго), Pliva (Хорватія) і Hansabank (Естонія).

Узагальнюючи наведене, можна стверджувати, що в результаті процесу приватизації в Україні не відбулося головне -- відокремлення бізнесу від влади. Бізнес, власність залишаються переважно залежними від держави, діючої влади, окремих посадових осіб. Симптомами цього є високий рівень корупції, переплетіння інтересів представників владних і бізнесових структур. Наслідками -- гальмування становлення цивілізованих ринкових відносин, відчутного піднесення добробуту населення, формування середнього класу та громадянського суспільства в Україні. Тому перехід української економіки на розвиток за європейською ринковою моделлю, вирішення проблем легалізації власності та капіталів значною мірою лежать у політичній площині та потребують докорінної зміни політико-економічних відносин, що склалися в Україні.

Отже, приватизація в Україні мала неоднозначні результати. З одного боку, вона стимулювала приватну ініціативу і була одним із важливих чинників виходу країни з глибокої системної кризи 1990-х років. З іншого -- приватизація не виправдала сподівань, у численних випадках не мала результатом появу ефективного власника, а подекуди створила серйозний дисбаланс приватних і суспільних інтересів, зумовлений невиконанням інвесторами взятих на себе зобов'язань, концентрацією майна в руках олігархічних структур. Серйозною проблемою залишається недостатня легітимність створеного приватного капіталу, що формувався в умовах численних порушень чинного законодавства.

Таким чином, постає питання про те, що держава, не порушуючи курсу на приватизацію як базового принципу економічної політики, має вжити заходів із виправлення, наскільки це можливо, істотних недоліків приватизаційного процесу та усунення їх негативних наслідків. І головне питання тут полягає в тому, яким має бути зміст таких коригуючих дій держави.

При цьому слід виходити з можливості двох принципово різних процесів:

процеси ринкового перерозподілу власності як механізм нормального ринкового перерозподілу активів від менш ефективних до більш ефективних власників у процесі ринкової конкуренції;

перерозподіл власності як організовані державою політико-економічні та правові заходи.

Перший із названих процесів відбувається там, де є нормальна ринкова конкуренція, що зумовлює селекцію суб'єктів господарювання. Він є тим інтенсивнішим, чим більшим є захист від тенденцій монополізації і недобросовісної конкуренції. Держава в такому перерозподілі відіграє опосередковану роль -- як гарант забезпечення конкурентного середовища.

Другий процес передбачає пряме втручання держави у формування власності. При цьому конкретними методами теоретично можуть бути: націоналізація (повний перехід певного об'єкта приватної власності у державну власність), деприватизація (часткове відновлення чи посилення державного контролю над приватизованими підприємствами) та реприватизація -- повторна приватизація підприємств, попередні власники яких не виконали інвестиційні програми (по суті, це зміна приватного власника). Реприватизація може здійснюватися, зокрема, шляхом скасування підсумків раніше проведених інвестиційних конкурсів.

Про що сьогодні йдеться в Україні? Висловлювання політиків і фахівців з цього питання свідчать про неоднозначне, а іноді і взаємовиключне трактування зазначених процесів і понять.

Так само неоднозначно можна зрозуміти і положення урядового законопроекту «Про повернення приватизованого майна у державну і комунальну власність», що перебуває нині на розгляді Верховної Ради України. Аналіз змісту законопроекту дає змогу стверджувати, що в його основі закладено термінологічну плутанину, адже відновлення майнових прав держави -- це націоналізація (деприватизація), але у жодному разі не реприватизація. Реприватизація (від лат. re -- повтор + privatus -- приватний) -- передача у приватну власність державного майна, що раніше належало приватному капіталу і було свого часу націоналізоване. Причому повернути (хоча б тимчасово) у державну власність можна лише підприємства, приватизовані через конкурсний продаж, а не під час «паперової» приватизації, оскільки на той момент їх повернення у державну власність юридично передбачене не було.

До підстав позбавлення прав власності законопроект відносить, зокрема, її «неефективне використання» (реприватизації підлягають «неефективно працюючі підприємства»). У нормальній ринковій економіці розв'язання проблеми неефективного використання власності може бути реалізоване лише через процедури банкрутства, реструктуризації, вільного продажу. І механізм перерозподілу власності через процедури санації та банкрутства в Україні вже існує -- треба лише задіяти цей механізм повною мірою.

Реприватизація з мотивів «неефективного використання власності» є неприпустимою, адже, по-перше, при цьому було б грубо порушене право приватної власності. По-друге, законодавчо невизначеним залишається саме поняття «неефективне використання власності», що відкриває широкий простір для зловживань, можливо, ще більшого масштабу, ніж були допущені у процесі приватизації.

Більш того, можна сказати, що сам факт винесення на порядок денний необхідності прийняття спеціального закону про реприватизацію завдає шкоди іміджу України на світовій арені, створюючи враження нестабільності умов діяльності приватного капіталу в Україні. Отже, перерозподіл власності супроводжуватиметься зниженням інвестиційного рейтингу країни. А це, у свою чергу, означає не лише блокування припливу іноземного капіталу в економіку України, а й значне зростання інвестиційних ризиків загалом і, як наслідок, -- падіння ринкової вартості всіх активів.

За цих умов не можна не погодитися з думкою, що реприватизація -- це новий грабіж, що стосуватиметься кожного, насамперед -- бідних. Крім того, на думку експертів, є всі підстави для впевненості в тому, що реприватизація буде здійснюватися за диференційованого підходу. Новий закон матиме вибіркову дію і стане, як такий, позаекономічним інструментом перерозподілу капіталу. Легко передбачити, що масова де- і реприватизація буде такою ж, як і масова приватизація: несправедливою, непрозорою, нечесною. На ці обставини слід звернути особливу увагу, адже серед аргументів за реприватизацію висувається саме «відновлення справедливості», втім, -- без достатньо чіткого визначення того, що слід розуміти під цими словами [17].

Отже, висування на перший план проблем реприватизації (фактично, переділу власності) є суспільно невиправданим, більш того -- потенційно дуже небезпечним явищем. Воно загрожує Україні неконтрольованими процесами зіткнення приватних інтересів, загальним знеціненням ринкової вартості нагромадженого капіталу, що може підірвати загальні умови економічного відновлення, яке почалося в країні. За відсутності нормального конкурентного середовища реприватизація у жодному разі не приведе до появи більш ефективнішого власника, а буде зведена лише до банального «грабування награбованого». Тобто як політична мета така постановка питання є абсолютно неприйнятною.

Зрозуміло, що вирішення цього завдання потребує комплексних заходів, спрямованих на запобігання відходові капіталів і доходів «у тінь» та/або втечі за межі країни, а також створення умов для їх повернення до легального (офіційного) сектора економіки. При цьому не можна покладатися винятково на адміністративні заходи, котрі, як доводить практика багатьох країн світу, в цьому випадку є малоефективними; лише забезпечення політичної, економічної, фінансової, нормативно-правової стабільності, інвестиційної привабливості країни здатне кардинально вплинути на вирішення цього завдання.

Слід також особливо наголосити на тому, що завдання залучення в офіційний сектор економіки тіньових доходів і капіталів у жодному разі не повинно означати створення можливостей для легалізації кримінальних капіталів і доходів, отриманих від заборонених законом видів діяльності. Останнє суперечило б зобов'язанням країни з боротьби з «відмиванням» «брудних» грошей, прийнятим відповідно до стандартів FATF.

У зазначеному комплексі можливих заходів пропонується і здійснення одноразової легалізації -- економічної (податкової, фінансової) амністії капіталів і доходів. До такого заходу вдавалися в різних країнах світу -- втім, із різною мірою успіху.

Прихильники амністії аргументують доцільність її здійснення тим, що вона дасть змогу легалізувати капітали, повернути їх до країни, стимулювати амністованих бізнесменів працювати з повним дотриманням податкового, валютного, кримінального законодавства.

Її противники вважають, що, по-перше, не можна амністувати капітали, нажиті злочинним шляхом, оскільки держава, йдучи на такий крок, визнає своє безсилля у боротьбі з тіньовою економікою правовими засобами, а по-друге, амністія буде кроком очевидно несправедливим стосовно законослухняних громадян.

Нарешті, на думку скептиків, вивезені раніше капітали і так без жодної амністії мають змогу повертатися в країну під виглядом іноземних інвестицій, що здійснюються, як правило, офшорними компаніями. Причому повернення їх у такий спосіб вважається більш доцільним, оскільки такі інвестиції отримують гарантії згідно з чинним законодавством і міжнародними угодами про уникнення подвійного оподаткування та захист інвестицій.

У цьому контексті амністія може давати значно кращий ефект у країнах із сталим законодавством, до яких Україна поки що не належить: і сьогодні залишаються чимало відносно «легальних» схем ухилення від оподаткування та високий рівень корупції, що неабияк знижують імперативність здійснення в Україні амністії капіталу.

Крім того, успіх амністії капіталів значною мірою залежить від громадської підтримки такого кроку влади. Саме тому О.Пасхавер вважає, що Україні необхідна не легалізація, а легітимація капіталу, тобто його суспільне виправдання з позиції базових суспільних інтересів.

Виходячи з міжнародного досвіду, економісти під амністією розуміють сукупність адміністративних та економічних заходів держави, спрямованих на повну чи часткову легалізацію фінансових ресурсів тіньового ринку та господарських процесів, що раніше вважалися незаконними, а також помилування осіб, які здійснили правопорушення з метою зменшення оподатковуваної бази чи відмови від сплати податків.

Водночас слід розрізняти повну і часткову легалізацію тіньових капіталів і враховувати потенційні наслідки їх здійснення.

Повна легалізація тіньових капіталів має дуже значний недолік: світове співтовариство і суспільна думка не схвалюють «помилування» капіталів, отриманих у сфері наркобізнесу, проституції, від торгівлі зброєю і нелегальної трансплантації людських органів. Тому, щоб не викликати негативного суспільного резонансу, треба здійснювати часткову легалізацію. Однак завдання відокремлення у ході амністії капіталів «сірих» від капіталів «кримінальних» надзвичайно складне, якщо взагалі можливе. Більш того, на думку окремих експертів, вибіркова амністія (амністія з перевіркою походження коштів) є неприйнятною, оскільки буде породжувати серйозні корупційні проблеми. А відтак -- правильним рішенням було б усунути чиновника зі схеми з легалізації коштів.

4. Олігархічна структура в сучасній Україні

На початку 90-х років змінюється система політичної влади, відбувається розпад єдиної держави, і як єдина реальна і притому єдина альтернатива дальшої економічної еволюції проголошується ринкова трансформація суспільних відносин.

Які ж риси виробничих відносин в сучасній Україні? Що в цих відносинах є успадкованим, а що набутим? І нарешті, які тенденції економічної еволюції у сучасній Україні? Підкреслимо, насамперед, що тенденція дальшого розвитку ринкової форми зв'язку, яка пробивала собі дорогу протягом усієї історії радянського періоду, в сучасній Україні набула характеру генерального напряму її економічного розвитку. А це означає, що становлення системи виробничих відносин на основі їх ринкової еволюції є продовженням тих тенденцій, що мали місце у радянський час. Тому специфічно-капіталістичні форми, які вже виявили себе і набирають обертів у економіці сучасної України, не є чимось випадковим, несподіваним і протиприродним.

Це, зрозуміло, аж ніяк не означає, що такі дії, при тому в дуже широких масштабах, не мали і не мають місця в дійсності. Але було б найвищою мірою наївно, в дусі народницьких ілюзій кінця минулого століття трактувати виникнення та еволюцію капіталістичних форм виробництва в сучасній Україні як щось випадкове, помилкове, незаконне, зовнішнє щодо всього ладу суспільних відносин, які існували в минулому і мають місце тепер. Як не можна пояснити причини загибелі Римської імперії нашестям варварів, не досліджуючи законів і меж її внутрішнього розвитку, так не можна, на нашу думку, визначити закономірності виникнення і тенденції розвитку капіталістично-підприємницького типу відносин в Україні чисто випадковими зовнішніми обставинами і помилками уряду, Верховної Ради, Президента і т. д.

Товарне виробництво -- така загальна основа виникнення капіталу. А воно існувало і виявляло тенденції до оволодіння усім економічним простором в минулому. А тепер товарне виробництво отримало новий імпульс свого розвитку. Ця тенденція утворює найзагальніший фон характеристики виробничих відносин у сучасній Україні. Тільки на його основі можна пояснити, на наш погляд, усі або майже всі соціально-економічні проблеми сучасної України. Цей факт можна ігнорувати, піддавати сумніву, проклинати, але його не можна заперечувати, вважати чимось випадковим, ефемерним, минущим тощо.

Характерно, що в світлі цього факту, як виявляється, можна пояснити усі ті явища і процеси, які здійснюються в сучасній Україні,-- явища первісного нагромадження капіталу, неймовірної гіпертрофії процесів обігу, втрати контролю з боку держави над основними параметрами економічного і соціального життя, небувалого розгулу стихії, небаченого падіння виробництва та зубожіння основної маси населення, безприкладної активізації та розширення сфери діяння тіньової економіки тощо. Звичайно (і було б глибоко помилковим це замовчувати), на первісному етапі ринкової трансформації в Україні внаслідок малограмотності, професійної безпорадності, а то й злого умислу були припущені грубі помилки, які ввергли українське суспільство в стан неймовірно глибокої і тривалої системної кризи. До них слід віднести насамперед відхід держави від безпосередньої участі в управлінні суспільними і в першу чергу економічними процесами і як наслідок -- повну втрату контролю над ними. Не меншою помилкою стала відміна практики планування на тій підставі, що директивне планування, яке мало місце в минулому, скомпрометувало себе, і нерозуміння того, що воно скомпрометувало себе не як планування взагалі, а як директивне планування. Однак практика багатьох сучасних держав, які застосовують регулятивне та індикативне планування, показує, яких гідних подиву результатів досягають деякі з цих країн, здійснюючи загальнонаціональне планування виробництва.

Наприклад, Південна Корея за останні 35 років у результаті планування збільшила свій ВНП з 2 млрд. до 500 млрд. дол.. а на душу населення -- з 85 до 10 тис. дол. Уявити собі розвиток ринкових відносин у сучасних умовах поза регулюючою функцією держави просто неможливо, і та обставина, що держава з самого початку відмовилася від цієї функції, є однією з найтяжчих помилок практики ринкових реформ в Україні. Наші високопоставлені реформатори чомусь вирішили за можливе починати ринкові перетворення суспільних відносин, так би мовити, з нульової позначки, тобто з первісних форм товарного виробництва і капіталізму. Тому основним напрямом цих реформ, принаймні на перших порах, стала практика руйнування системи великого виробництва та інфраструктури, що їй відповідає. Результатом цієї практики і стала небачена системна криза, яка охопила весь суспільний простір держави. Наводити конкретні ілюстрації цього -- означає повторюватися, оскільки в сучасній літературі вони подані в розгорнутому вигляді. Обмежимося тому лише двома прикладами.

По-перше, ВВП України на початку 1999 р. становив 36% його обсягу в 1990 р. Інакше кажучи, майже 2/3 його обсягу за роки реформ зникли. По-друге, валовий прибуток автомобільного гіганта Форда дорівнює річному бюджету сучасної України. Вважаємо, що давати докладні роз'яснення цих ілюстрацій є зайвим. Оскільки протягом усього періоду державної незалежності України здійснювалося системне і притому великомасштабне руйнування продуктивних сил, це не могло не позначитися і на існуючих нині виробничих відносинах. Розвиненіших елементів у системі виробничих відносин сучасної України порівняно з радянським періодом не виникло і не могло виникнути. Більше того -- в результаті різкого зниження рівня усуспільнення деякі дуже істотні компоненти цих відносин або взагалі зникли, або перебувають у стані стагнації.

Ми вже зазначали, що в результаті реформ був підірваний державний сектор економіки, що існував у формі державного капіталізму. Внаслідок цього не тільки зникла регулююча роль держави, але й значною мірою перестали здійснюватися або вкрай скоротилися асигнування з державного бюджету на утримання органів охорони здоров'я, освіти, дошкільних закладів, на захист системи материнства й дитинства, серйозно погіршилося пенсійне забезпечення, фінансування культурно-освітніх установ тощо. Відбулося дальше значне зниження рівня заробітної плати. Україна перетворилася на одну з найбідніших держав Європи і не тільки Європи. Що ж до стану матеріального виробництва, то воно відкинуте за рядом визначальних параметрів на десятиріччя. Серйозно загострилися соціальні суперечності в результаті високої інтенсивності процесу класового розшарування. Справа в тому, що практика приватизації, яка за задумом реформаторів мала поєднати працівника із засобами виробництва, перетворивши їх в асоційованих власників, насправді виявилася фактором акумуляції приватизованих засобів виробництва в руках мізерної меншості. Переважна ж більшість, тобто безпосередні працівники, виявилися позбавленими засобів виробництва. Таким чином, безпосередній виробник був усунутий від власності на засоби виробництва.

Узагальнюючи різні сторони еволюції економічних відносин в Україні, не важко дійти висновку, що в цілому ці відносини стали примітивнішими, ніж вони були на ранній стадії капіталістичної еволюції у західних країнах. Тому при визначенні характеру виробничих відносин в Україні ми навряд чи можемо користуватися категоріями, що характеризують відносини навіть раннього капіталізму, оскільки тут останнім часом надзвичайно розширився обсяг бартеру, натуральних форм оплати праці, не говорячи вже про те, що навіть ця оплата не завжди здійснюється регулярно. Надзвичайно розширилася сфера діяння допотопних форм капіталу -- купецького і лихварського. Навіть сучасний банківський капітал в Україні змушений функціонувати на основі принципів лихварського капіталу, а це неймовірно скорочує операції банків, пов'язані з кредитуванням об'єктів промисловості, сільського господарства, транспорту, будівництва тощо.

Через втрату державою дійового контролю за виробництвом і розподілом відбулося небачене розширення тіньової економіки, яка, за наявними оцінками, створює від 40 до 60% ВВП. Тіньова економіка -- це приватнокапіталістична економіка, але така, що функціонує за межами правового поля держави. Незважаючи на це, вона функціонує за економічними законами товарного виробництва і капіталізму, й поки що державі не вдається ні скоротити обсяги її операцій, ні істотно обмежити її вплив на економічне життя.

Внаслідок неконтрольованого з боку держави процесу ринкової трансформації сформувалися галузеві, регіональні та функціональні клани, які, по суті, командують економічними процесами, спрямовуючи їх в русло, що відповідає їхнім інтересам. Могутність цих кланів посилюється тим, що вони зростаються з політичними структурами, передусім з структурами місцевої і загальнодержавної влади. В результаті формується своєрідна олігархічна структура суспільства, яка існує поряд з офіційною виконавчою і законодавчою владою, проникає в структуру цієї влади і здійснює діяльність, далеку й чужу інтересам трудящих мас. Зазначена олігархічна структура не є результатом ринкової трансформації, скоріше навпаки -- вона наслідок посилення влади доринкових відносин, великого поширення позаекономічних форм залежності виробників, залишків і пережитків феодальних та напівфеодальних відносин. Ці кланово-олігархічні структури -- результат недостатнього розвитку ринкових відносин, а не їх продукт, як вважають деякі теоретики. Повний, вільний розвиток цих відносин передбачає усунення влади цієї нової олігархії.

Отже, еволюція суспільних відносин в Україні, яка здійснюється під офіційно проголошеною заявою щодо ринкової трансформації суспільних відносин, призвела до виникнення нової суперечності: суперечності між формою економічного розвитку, що відповідає інтересам феодально-комерційної олігархії, та інтересами решти суспільства, насамперед -- інтересами трудящих, які терплять від безробіття, злиденного становища, фактичної політичної безправності, необмеженої влади бюрократії, небаченої корупції та інших бід, породжених напівфеодальним варіантом розвитку ринкових відносин. Природно тому, що саме трудящі кровно заінтересовані в усуненні цього варіанта, з дозволу сказати, «ринкових реформ», в широкому, вільному, цивілізованому розвитку ринкових відносин на шляхах утвердження розвинутих форм капіталістичних відносин, що відповідають потребам сучасної людини.

Зазначену суперечність слід розглядати як одну з основних суперечностей економічного розвитку сучасної України. Ефективна ринкова трансформація суспільних відносин, якщо розглядати її визначальний зміст, означає створення таких суспільно-економічних та соціально-політичних умов, які дають змогу якнайшвидше і рішуче створити відповідні цій суперечності форми її руху і вирішення. Це буде можливим, на нашу думку, якщо суспільний розвиток України повернеться, але не безпосередньо до соціалістичного варіанта суспільних перетворень, якого, як уже зазначалося, не існувало в минулому, а до державно-капіталістичного, повністю звільненого від режиму тоталітаризму і від залишків феодальних відносин. Цей варіант передбачає утвердження, поряд з ринковим, регулятивно-планового механізму управління, встановлення диктатури закону і найширшої демократизації суспільних структур.

Сьогодні в Україні економічна еліта -- це закрита група людей, що контролює великі капітали і галузі промисловості з дозволу влади. Sеlf-маdе-меn's витиснуті в середній і дрібний бізнес. Такий державний устрій філософи називають олігархією, тобто владою деяких.

Олігархія в Україні складалася в умовах регресу промисловості і прогресу фінансових інститутів. Концентрація капіталів відбувалася при лідируючій ролі банків. Тому сформована олігархія є насамперед фінансової. У сферу її об'єктивних інтересів входить збереження економічних привілеїв як основи одержання прибутку. Це обумовлює її прагнення до політичної стабільності і, отже, до обмеження демократії, тому що демократія є форма правління, головною слабістю якої є труднощі підтримки порядку.

Економічні інтереси нової української бізнес-еліти детермінують її базові політичні цінності. Це:

Державність -- прагнення до сильної, централізованої держави. Фінансовий великий капітал зацікавлений у високому ступені концентрації, що можливо при сильній центральній владі.

Патріотизм, в основі якого лежить протекціонізм, -- політика привілеїв для вітчизняного підприємництва.

Суспільний мир і згода, тому що тільки при спокійному і задоволеному населенні можлива політична (а отже, і економічна) стабільність. Великий бізнес об'єктивно зацікавлений у підвищенні рівня життя населення, у боротьбі зі злочинністю.

Монополізм завжди був властивий економіці України (особливо в радянський період). У великій країні органічно розвивається лише велике виробництво. На наших очах знову відбувається укрупнення господарських структур, йде природний ріст фінансово-промислових груп, холдингів.

Їх розвиток спричиняє не тільки збагачення жменьки підприємців, але і створення високооплачуваних робочих місць, впровадження нових технологій, поліпшення обслуговування. Чим багатше банки, тим більше вони інвестують у вітчизняну промисловість, сприяючи її підйому. Але процвітання еліти не означає благополуччя народу.

Давньою проблемою України була відсутність консенсусу між владою і її підданими. Еліта схильна замикатися у своєму егоїзмі, думати тільки про своє збагачення. Для того щоб цього не відбувалося, необхідні демократичні механізми волевиявлення народу. І влада зобов'язана прислухатися до думки простих людей. Навіть якщо ці люди на демократичних виборах заявляють, що вони не хочуть демократії.