Стратегія розвитку України в умовах глобалізації

Размещено на http://allbest.ru/

Размещено на http://allbest.ru/

ВСТУП

Сьогодні економічний розвиток жодної країни не можна розглядати поза контекстом процесу глобалізації. Глобалізація впливає на розвиток світових ідеологій, інтенсивну боротьбу за встановлення світового порядку, стрибкоподібне зростання кількості і впливу міжнародних організацій, послаблення суверенітету національних держав, появу і розвиток транснаціональних корпорацій, збільшення міжнародної торгівлі, інтенсивні масові міграції та формування мультикультурних спільнот, створення планетарних засобів масової інформації та експансію західної культури в усіх регіонах світу. Її вплив має важливе значення для більшості частини населення.

Для деяких країн глобалізація створила такі можливості, про які не могло йтися декілька років тому. Але вона створила і нові небезпеки для багатьох інших країн. Від глобалізації, насамперед, виграють багаті люди, фірми та країни, експортери капіталу, технологій, міжнародні та глобальні фірми-лідери. Програють же країни з односторонньою, недостатньо розвинутою економікою, слабкою інфраструктурою, дрібні підприємці, некваліфіковані працівники, немобільні верстви населення. Небезпека глобалізації цілком слушно пов'язується з негативним впливом на національну культуру, духовність. Вона може призвести до втрати культурної різноманітності, до засилля масової культури та «вестернізації». А ці процеси чинять безпосередній вплив на економіку

Таким чином, успішно розвиватися сьогодні можуть лише країни, пристосовані до умов глобалізації, оскільки глобалізація дає значні потенційні вигоди лише тим країнам, що здійснюють адекватну політику. важливо враховувати і використовувати можливості глобалізації, щоб не залишитися осторонь від світових процесів.

На мою думку, актуальним питанням для України є вироблення чіткого уявлення про глобалізацію - в оцінках її впливу на Україну і розробка власної глобальної стратегії, що повинна гармонійно об'єднати активізацію внутрішніх ресурсів і зміцнювати економічні, науково-технічні і культурні зв'язки зі світовим співтовариством. Така стратегія забезпечить максимальне використання можливостей, наданих глобалізацією, і мінімізує її негативні наслідки

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ПОНЯТТЯ «ГЛОБАЛІЗАЦІЯ»

1.1 Передумови глобалізації

Перш ніж перейти до з'ясування сутності глобалізації, доречно проаналізувати передумови цього процесу, що характеризувалися синхронними суспільними змінами на початку та в середині ХХ століття. Аналіз релевантних теорій глобалізації світових тенденцій наведений у табл.1.

Таблиця 1. Аналіз релевантних теорій глобалізації світових тенденцій

Розглянуті вище тенденції є синхронними й виглядають як контрастний перехід від старої (просторово/територіально «закритої» соціальної організації) до нової («відкритої» соціальної) організації. Ці зміни обумовлені серією екстраординарних подій, які відбулися на початку та в середині ХХ століття. Дві світові війни, революції та громадянські війни, економічна криза (1929-1933рр.) порушили тенденцію повільної інтернаціоналізації в економічних, політичних, культурних сферах. До того ж ці кризи порушили й звичний уклад життя, який базувався на цінностях економічної самодостатності, політичного суверенітету, культурної однорідності національних держав. Серія таких екстраординарних подій спричинила таке зрушення в діяльності індивідів, в організації ними громадського життя, після якого ні націоналізм, ні ідеологічна конфронтація, ні навіть жахи війн, організованої ксенофобії й геноциду не змогли «поховати» транснаціональний капіталізм, транснаціональну політику «загальнолюдських цінностей», транснаціональну масову культуру [4].

1.2 Характеристика глобалізації: сутність, ознаки, форми

Глобалізація - це об'єктивна реальність, що формується усією сучасною системою світової економіки та науково-технічного прогресу. Цей незворотній процес є дуже складним, багатогранним та суперечливим [9].

Поняття «глобалізація» варіюється у різних фахівців дуже широко. Глобалізація складається з множини глибинних трансформацій, що відбуваються в різних сферах людської діяльності. Гострі суперечки навколо цього поняття свідчать про складність феномена, неоднозначність можливих підходів, необхідність визначення об'єктивних критеріїв глобалізації.

У широкому розумінні під глобалізацією мається на увазі величезне збільшення масштабів світової торгівлі та інших процесів міжнародного обміну в умовах все більш відкритої світової економіки, що інтегрується. Зараз економічний, соціально-політичний, культурний розвиток відбувається під зростаючим впливом глобалізації.

Для більш точнішого визначення терміну глобалізації необхідно провести аналіз всіх економічних, політичних, культурних та інших процесів, які тісно взаємодіють один з одним. Глобалізація не визнає національних меж, вони для неї просто не існують, вона розглядає простір, на якому зіштовхнуться, переплітаються і розходяться безліч товарних, людських, інформаційних та інших потоків.

Розглянемо найпринциповіші ознаки та характерні риси глобалізації як суспільно-економічного процесу.

Перша ознака - це бурхливий технологічний прогрес, який призвів до різкого скорочення транспортних і комунікаційних витрат, значного зниження витрат на опрацювання, збереження і використання інформації.

Друга - лібералізація торгівлі та інших форм економічної діяльності, які викликали обмеження політики протекціонізму і зробили світову торгівлю більш вільною. В результаті були істотно знижені тарифи, усунуто багато бар'єрів у торгівлі товарами і послугами. Інші лібералізаційні заходи призвели до посилення руху капіталу та інших чинників виробництва.

Третя - значне розширення сфери діяльності учасників світогосподарської діяльності, що стало можливим як у результаті технологічного прогресу, так і більш широких обріїв управління на основі нових засобів комунікації. Так, багато компаній, що орієнтувалися раніш тільки на місцеві ринки, розширили свої виробничі і збутові можливості, вийшовши на національний, багатонаціональний, міжнародний і навіть глобальний рівень.

Четверта - ідеологічна конвергенція, коли на зміну недавніх протиріч між Заходом і Сходом прийшла практично повна єдність поглядів на ринкову систему господарства. Основним результатом такої конвергенції є курс колишніх соціалістичних країн на перехід до ринкової економіки.

П'ята - особливості культурного розвитку. Йдеться про тенденцію формування глобалізованих «однорідних» засобів масової інформації, мистецтва, культури, повсюдного використання англійської мови в якості загального засобу спілкування [12].

Основними формами прояву глобалізації виступають: плюралізм міжнародних інвестицій, транснаціональні корпорації ТНК), транснаціональні стратегічні альянси (ТСА), міжнародні фінансові центри (МФЦ), міжнародні організації, засоби масової інформації (ЗМІ), глобальні комунікаційні системи (Internet, супутниковий зв'язок тощо), транснаціоналізовані держави, міжнародні регіональні об'єднання, економічні зони.

Таким чином, глобалізація - це процес посилення взаємозв'язку національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знання в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні і домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів принципово нових і універсальних ліберально-демократичних цінностей [13].

1.3 Теоретичні моделі глобалізації

Мабуть найпершою формою дискурсу про контраст між двома типами суспільства стала концепція світової капіталістичної системи в марксизмі. Початок такої концептуалізації поклали в 1915-1916рр. К.Каутський і В.Ульянов (Ленін), сформувавши свої теорії імперіалізму.

Серед сучасних соціологічних версій даної концепції найбільш авторитетною є розвинута І.Уоллерстайном і його послідовниками з середини 1970-х рр. теорія світової системи або світової економіки. І.Уоллерстайн розрізняє традиційний тип інтеграції локальних суспільств - імперії й сучасний, який виник у XV-XVI ст., тип - капіталістична світова економіка. У світовій економіці виділяються групи суспільств, які утворюють центр, периферію та напівпериферію системи. Групуються вони не за географічною близькістю, а за характером зв'язків. Усередині центру капіталістичної світової економіки встановлюються відносини кооперації й конкуренції. Між центром і периферією - відносини експлуатації та залежності. Напівпериферія перебуває з центром і периферією у відносинах змішаного типу.

Логічна структура моделі світової системи має вигляд: «міжнародний поділ праці + міждержавний баланс сил/інтересів». Найбільш релевантними теорії І.Уоллерстайна є тенденції роту міжнародної торгівлі та чисельність міжурядових організацій, але інші тенденції контингентного зрушення початку та середини ХХ ст.. практично не моделюються цією схемою.

Менш послідовні прихильники парадигми світової системи, орієнтовані на пануючий у сучасній науці дискурс, адаптувати поняття глобалізації й створили перші теоретичні моделі. Прикладами слугують праці Е.Гідденса «Наслідки сучасності» (1990р.) і Л.Склера «Соціологія глобальної системи» (1991р.).

Логічна структура теорій Е.Гідденса й Л.Склера в загальному єдина: глобалізація представлена як серія аналогічних, однопорядкованих тенденцій у різних інституціональних сферах у сукупності, що виявляється як формування глобальної системи взаємозв'язків і взаємозалежностей між локальними соціальними процесами. Ця система формує характерну для сучасної епохи глобальність соціальної організації. Термін «глобальне» поєднує в собі поняття «інтернаціональне» й «транснаціональне», а термін «локальне» - поняття «національно-державне» «субнаціональне».

Теорії Е.Гідденса й Л.Склера відображають два різновиди одного типу моделей глобалізації - моделей глобальної системи.

Е.Гідденс розглядає глобалізацію як пряме продовження модернізації. Сучасна соціальна система, як і глобалізація, формується в таких інституціональних вимірах: система національних держав, світовий військовий порядок, міжнародний поділ праці. Ці виміри вважаються суттю світової капіталістичної економіки.

Л.Склер, як і Е.Гідденс, надає перевагу терміну «інтернаціоналізація», оскільки вважає, що найбільш актуальний процес - це формування системи транснаціональних практик, які залежать від умов національних держав і національно-державних інтересів у міжнародних відносинах. Транснаціональні практики, за Л.Склером, існують на трьох рівнях: економічному, політичному, ідеологічно-культурному. На кожному з рівнів транснаціональні практики утворять базовий інститут, який стимулює глобалізацію. На рівні економіки це - ТНК, на рівні політики - транснаціональний клас капіталістів, на рівні ідеології й культури - конс'юмеризм. Таким чином, глобальна система Л.Склера виникає як структура, паралельна й аналогічна світовій системі І.Уоллерстайна.

Альтернативою моделям глобальної системи стали моделі глобальної соціальності, розроблені на базі критики теорії світової системи й теорій глобальної системи. Дійшовши ще в 1968р. висновку про те, що сфера культури має вирішальне значення для «систематизації» світу, в середині 1980-х рр.. Р.Робертсон висунув тезу про те, що глобальна взаємозалежність національних економік і держав, концептуалізована, наприклад, у моделі «системи суспільств» І.Уоллерстайна, є лише одним з аспектів глобалізації, тоді як другий аспект - глобальна свідомість індивідів - настільки є важливим для перетворення світу в «єдине соціокультурне місце»

Визначення глобалізації як серії емпірично зафіксованих змін, різнорідних, але об'єднаних логікою перетворення світу в «єдине місце», дозволило Р.Робертсону концептуалізувати ширший спектр тенденцій, ніж теоретикам глобальної системи. Включення свідомості та діяльності індивідів у предмет теорії глобалізації привело Р.Робертсона до переосмислення співвідношення глобальності й локальності. У глобалізації Р.Робертсон визначає два напрямки: глобальна інституціоналізація життєвого світу та локалізація глобальності.

Глобальна інституціоналізація життєвого світу тлумачиться як організація повсякденних локальних взаємодій і соціалізації безпосереднім впливом макроструктур світового порядку. Макроструктурування світового порядку відбувається на думку Р.Робертсона, під дією трьох чинників: експансії капіталізму, західного імперіалізму, розвитку глобальної мас-медіа. Для світу індивідів і локальних співтовариств сукупна дія чинників обертається експансією «загальнолюдських цінностей», поширенням стандартних символів, естетичних і поведінкових зразків глобальними мережами ЗМІ (наприклад, CNN і MTV) і ТНК (наприклад, «Coca-Cola» й «General Motors»).

Друга спрямованість глобалізації в моделі Р.Робертсона - локалізація глобальності - відображає тенденцію становлення глобального не «зверху», а «знизу», тобто через локальне, через перетворення взаємодії із представниками інших держав і культур у рутинну практику, включення в повсякденне життя елементів інонаціональних, «екзотичних» локальних структур. Щоб підкреслити дворівневість глобалізації, співвідносність і взаємопроникнення глобального і локального, поєднання тенденцій гомогенності й гетерогенності, Р.Робертсон навіть вводить спеціальний термін : «глокалізація».

Наступний тип моделей глобалізації - моделі детериторіалізованої соціальності - сформувався наприкінці 1980-х - середині 1990-х рр.. на основі принципово іншого осмислення просторової рефенції поняття «глобалізація». Цей тип моделей започаткував у 1990 р. А.Аппадураї в статті «Роз'єднання й розходження в глобальній культурі-економіці», ідеї якої розвинув у книзі, яка вийшла в 1996 р., «Сучасність у повний ріст: культурні виміри глобалізації». А.Аппадурай радикалізував протиставлення теорії глобалізації світовій системній теорії, акцентуючи примат культурного - символічного й феноменального. Глобалізацію він розглядає як детериторіалізацію - втрату прив'язки соціальних процесів до фізичного простору. У ході глобалізації формується «глобальний культурний потік», що розпадається на п'ять культурно-символічних просторових потоків: етнопростір утворюється потоком туристів, іммігрантів, біженців, гастробайтерів; технопростір - потоком технологій; фінанспростір - потоком капіталів; медіа простір - потоком образів; ідеопростір - потоком ідеологій. Ці плинні, нестабільні простори є «будівельними блоками» тих «уявних світів», в яких люди взаємодіють, і взаємодія ця має характер символічних обмінів [6].

Глобалізація - це процес посилення взаємозв'язку національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знання в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні і домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів.

Ознаки та характерні риси глобалізації: 1) бурхливий технологічний прогрес, який призвів до різкого скорочення транспортних і комунікаційних витрат, значного зниження витрат на опрацювання, збереження і використання інформації; 2) лібералізація торгівлі та інших форм економічної діяльності, які викликали обмеження політики протекціонізму і зробили світову торгівлю більш вільною. В результаті були істотно знижені тарифи, усунуто багато бар'єрів у торгівлі товарами і послугами. Інші лібералізаційні заходи призвели до посилення руху капіталу та інших чинників виробництва; 3) значне розширення сфери діяльності учасників світогосподарської діяльності, що стало можливим як у результаті технологічного прогресу, так і більш широких обріїв управління на основі нових засобів комунікації. Так, багато компаній, що орієнтувалися раніш тільки на місцеві ринки, розширили свої виробничі і збутові можливості, вийшовши на національний, багатонаціональний, міжнародний і навіть глобальний рівень; 4) ідеологічна конвергенція, коли на зміну недавніх протиріч між Заходом і Сходом прийшла практично повна єдність поглядів на ринкову систему господарства. Основним результатом такої конвергенції є курс колишніх соціалістичних країн на перехід до ринкової економіки; 5) особливості культурного розвитку. Йдеться про тенденцію формування глобалізованих «однорідних» засобів масової інформації, мистецтва, культури, повсюдного використання англійської мови в якості загального засобу спілкування.

Основними формами прояву глобалізації виступають: плюралізм міжнародних інвестицій, транснаціональні корпорації ТНК), транснаціональні стратегічні альянси (ТСА), міжнародні фінансові центри (МФЦ), міжнародні організації, засоби масової інформації (ЗМІ), глобальні комунікаційні системи (Internet, супутниковий зв'язок тощо), транснаціоналізовані держави, міжнародні регіональні об'єднання, економічні зони.

РОЗДІЛ 2. ВПЛИВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ НА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ СТАН УКРАЇНИ

2.1 Суперечливий вплив глобалізації на розвиток України

глобалізація економічний світовий ринок

Глобалізація помітно впливає на економіку всіх країн, і цей вплив має багатоаспектний характер. Вона торкається виробництва товарів і послуг, використання робочої сили, інвестицій в «фізичний» і людський капітал, технології і їх переплив з одних країн в інші. Все це кінець кінцем впливає на ефективність виробництва, продуктивність праці і конкурентоспроможність.

Процес глобалізації розгортається суперечливо за характером впливу як на національні економіки, так і на весь хід сучасного світового господарського розвитку. З одного боку, глобалізація небачено розширює можливості окремих країн щодо використання та оптимальної комбінації різноманітних ресурсів, їх більш глибокої і всебічної участі у системі міжнародного поділу праці, з іншого - глобальні процеси значно загострюють конкурентну боротьбу, спричиняють маніпулювання величезними фінансовими та інвестиційними ресурсами, які становлять реальну загрозу для країн з низькими і середніми прибутками, бо саме вони відчувають гостру нестачу людського капіталу, інституцій, господарської інфраструктури, економічно вмотивованих рішень щодо реалізації наявних можливостей [16].

Прояви глобалізації в Україні можна спостерігати в політиці, культурі та економіці.

У політиці глобалізація проявляється в делегуванні державами все більших повноважень впливом міжнародним організаціям, і як результат - неможливість проведення самостійної політики у багатьох сферах політичного життя держави. Як один з негативних, така ситуація можлива в разі вступу України до НАТО й інших міжнародних організацій, де передбачена тісна співпраця з країнами-членами і можливість їх втручання у внутрішню політику держави. Становлення незалежної України стимулювало глобалізацій ні процеси, зокрема цьому сприяв вступ до таких міжнародних організацій, як ООН (як правонаступниця Української Радянської Соціалістичної Республіки з 1945 р.), МВФ (з 1992 р.) та СОТ (з 2008 р.). Ведеться тісна співпраця та дискусії з НАТО (з 1991 р.), ЄС та іншими впливовими міжнародними організаціями.

Для культурної глобалізації характерне зближення ділової і споживчої культур між різними країнами світу, широке використання англійської мови для міжнародного спілкування, використання Internet для отримання інформації та спілкування, розповсюдження по всьому світу американських філіалів, телепередач і програмного забезпечення, а також зростання міжнародного туризму. Таким чином, глобалізація в культурі тісно пов'язана з американізацією. Наприклад, прояв культурної глобалізації в Україні - це мережа ресторанів швидкого харчування «McDonald's», які вже давно стали одним з універсальних символів культурної глобалізації суспільства.

Для економічних аспектів глобалізації характерні вільна торгівля, вільний рух капіталу, простота переміщення галузей промисловості між різними державами на користь зменшення витрат на працю і природні ресурси. Також країни, що розвиваються, намагаються досягти такого рівня зарплат і цін на товари, як у високорозвинених країнах. Ще однією ознакою розширення зовнішньоекономічної політики для країн, що розвиваються, є їх приєднання до світових організацій.

Узагальнимо переваги глобалізації:

- нові можливості більш ефективного розміщення світових ресурсів;

- вільний доступ до світових ресурсів;

- загальне зростання світового виробництва і доходу;

- стимулювання експортних операцій через розширення ринків збуту;

- стабілізація інвестиційних процесів, що зумовить оздоровлення «проблемних» галузей економік країн, що розвиваються [4].

Крім того, передові технології різко скорочують транспортні, телекомунікаційні і розрахункові витрати, полегшуючи глобальну інтеграцію національних ринків. Глобалізація дає країнам можливість мобілізувати більш значний обсяг фінансових ресурсів, оскільки інвестори можуть використовувати широкий фінансовий інструментарій на обмеженій кількості ринків [1].

Однак глобалізація несе за собою не тільки переваги, а й негативні наслідки, породжуючи ряд потенційних проблем.

Одна з основних проблем пов'язана з питанням, хто саме виграє від глобалізації. Фактично основну частину переваг одержують багаті країни або індивіди. Несправедливий розподіл благ від глобалізації породжує загрозу конфліктів на регіональному, національному та інтернаціональному рівнях. Питання розподілу переваг є одним із найважливіших у процесі глобалізації світової економіки.

У короткостроковій перспективі зміни в обробній промисловості, сфері послуг приводить до того, що галузі, які одержують вигоди від зовнішньої торгівлі, і галузі, пов'язані з експортом, одержують більший приплив капіталу і кваліфікованої робочої сили. У той же час ряд галузей значно програє від глобалізацій них процесів, втрачаючи свої конкурентні переваги через зростаючу відкритість ринку. Для країн необхідна розробка механізму пристосування до господарських умов, які змінилися не на їхню користь. Зокрема варто очікувати появи серйозних соціальних проблем, що пов'язані із втратою роботи, необхідністю пошуку нового робочого місця, перекваліфікацією [15].

Друге коло проблем зв'язане з потенційною регіональною або глобальною нестабільністю через глибоку взаємозалежність національних економік на світовому рівні. Локальні економічні коливання або кризи в одній країні можуть мати регіональні або навіть глобальні наслідки. Така можливість носить не тільки теоретичний характер, а є цілком реальною, підтверджує глобальна фінансова криза. Подібні явища свідчать про велику вразливість взаємозалежних економік.

Світовий спад або депресія здатні розірвати взаємні зв'язки і залежності, створені в ході глобалізації, як це відбувалося в часи Великої депресії 30-х років у США. Результатом може стати економічний конфлікт з загрозою перетворення в економічну війну або навіть військову сутичку [2].

Третє коло породжуваних глобалізацією проблем викликане побоюванням, що контроль над економікою окремих країн може перейти від суверенних урядів, зокрема, до найбільш сильних держав, багатонаціональних або глобальних корпорацій і міжнародних організацій. Саме через це деякі дослідники вбачають у глобалізації спробу підриву національного суверенітету [5].

Четверте коло проблем пов'язане з помітним збільшенням розриву в рівнях заробітної плати кваліфікованих працівників, а також з ростом безробіття серед останніх. Проте слід відмітити, що підвищується попит на кваліфіковані кадри в ряді країн, галузей, підприємств. Це викликано тим, що конкуренція з боку трудомістких товарів, випущених у країнах із низьким рівнем заробітної плати і невисокою кваліфікацію працівників, тягне за собою зниження цін на аналогічну продукцію європейських фірм і скорочення їх прибутків. В цих умовах ряд компаній припиняють випуск збиткової продукції і переходять до виробництва товарів, що вимагають використання висококваліфікованого персоналу. У результаті робітники з більш низькою кваліфікацією залишаються незатребуваними, їхні прибутки падають [11].

П'яте коло проблем - деіндустріалізація економіки, оскільки глобальна відкритість асоціюється із зниженням зайнятості в обробних галузях як у Європі, так і в США. Насправді, цей процес не є наслідком глобалізації, хоча і розвивається паралельно з ним. Деіндустріалізація - нормальне явище, породжуване технологічним прогресом і економічним розвитком. Дійсно, частка обробних галузей в економіці промислово розвинутих країн різко знижується, але це зниження балансується швидким зростанням питомої ваги сфери послуг, включаючи фінансовий сектор. У зв'язку із зниженням зайнятості в обробних галузях у зіставленні з сферою послуг продуктивність праці буде в першу чергу залежати від сфери, яка традиційно відрізняється більш низьким рівнем [20].

Шосту погрозу зв'язують із мобільність робочої сили. Сьогодні багато говориться про вільний обмін товарами, послугами і капіталом і значно менше - про свободу переміщення робочої сили. Негативні наслідки її вже давно визначалися як потенційна небезпека, а сьогодні в багатьох країнах вона стала реальністю. Тому майже всі держави ввели ті чи інші форми контролю над вільним переміщенням робочої сили, тим більш, що це здійснюється найрізноманітнішими різними способами. Слід зазначити, що найбільш підготовлена робоча сила відрізняється більшою мобільністю і здатна ефективно відшукати свою ринкову нішу [3].

Процес глобалізації несе країнам значні потенційні переваги, якщо вони проводять адекватну політику і мають у своєму розпорядженні необхідні інститути на макро- і мікрорівнях, здійснюють додаткові внутрішні заходи, спрямовані, зокрема, на підвищення гнучкості ринку праці, ефективне регулювання фінансового сектору, корпоративний контроль, дотримання екологічних умов і цілеспрямоване створення системи соціальної безпеки. Альтернативи глобалізації фактично немає. Спроби обмежити або відтягнути на більш пізні терміни ефект глобалізації призведуть лише до зменшення вигод від неї і збільшення витрат. Швидше за все країни, яким не вдасться пристосуватися до умов глобалізації торгівлі, відстань від держав, які це зроблять. Адекватна реакція повинна полягати в тому, щоб адаптуватися до нових умов і скористатися шансами, що дає глобалізація [12].

2.2 Роль держави в глобалізаційних процесах

Інтенсивний процес глобалізації, що спостерігається протягом останніх десятиліть, викликає багато дискусій серед науковців різних галузей, щодо нової моделі світового устрою та перспективних моделей державного устрою різних країн і особливо майбутнього національних держав з погляду їхнього існування як незалежних чи трансформації в різного роду союзи й об'єднання.

У дискусії про глобалізацію намітилися дві протилежні позиції. Одна група дослідників стверджує, що глобалізація послаблює національну державу, яка зазнала катастрофічного провалу. ХХ століття ілюструє неспроможність держав організувати світ. Дослідники дедалі активніше дискутують про «відсутність держави», «кінець національної держави», що ліквідується в результаті розвитку регіональних економік. У зв'язку з намаганням обґрунтувати теорію світової держави з'являються тези про «застарілість» державного суверенітету й про те, що він, «як неодмінна ознака держави, … протистоїть суверенітету народу власної країни, народам усіх країн -- світовій спільноті»; «суперечить пріоритету міжнародної спільноти й міжнародного права»; «заважає глобальним прогресивним процесам, узагалі інтеграції держав», стає «обмеженим і скутим», відбуваються його розмивання, ерозія та дифузія.

Друга група дослідників вважає, що глобалізація не послаблює державу, проте кидає їй виклик, змушує пристосовувати її політику до вимог глобальних ринків, змінюючи в такий спосіб рамкові умови державної діяльності, й, отже, -- посилювати свою конкурентоспроможність і розвиватися.

У цій дискусії важливо оцінити ступінь і визначити характер впливів глобалізаційних процесів на національні держави, роль і значення державного суверенітету в процесі глобалізації [10].

Глобальна економіка дедалі більше обмежує можливості держави в регулюванні економічних процесів, яка унаслідок цього змушена поступатися частиною своїх політичних ініціатив новим економічним суб'єктам, а останні можуть нав'язувати власну волю самим державам і впливати на інші міжнародні організації.

Основними суб'єктами міжнародного та внутрішнього життя, які впливають на обмеження державного суверенітету і яким держави так чи інакше змушені поступатися своїми певними суверенними правами, є: міжнародні, транснаціональні економічні та різного роду неурядові організації, державно-приватні суспільні групи, а також субдержавні aктори, що вийшли на транснаціональні простори внаслідок розвитку процесів регіоналізації (окремі регіони, кантони, республіки тощо). Серед цих суб'єктів найвпливовішими є міжнародні та транснаціональні економічні організації. У багатьох країнах стає очевидним, що центри прийняття важливих суспільних рішень дедалі більше зміщуються з національного на наднаціональний рівень у зв'язку з активним розвитком інституту міжнародних наднаціональних організацій.

При цьому глобальна економіка контролюється не так державами чи навіть наднаціональними організаціями, як могутнім капіталом, що є домінуючою економічною силою. Ідеться про транснаціональні корпорації (ТНК). Неабияк впливаючи на фінансову систему держави, ТНК послаблюють її економічну основу, а отже, і її саму. Діючи на територіях різних держав, вони залишаються поза впливом цих держав і при цьому контролюють величезні обсяги промислового виробництва та зовнішньої торгівлі. Їхній капітал спроможний істотно впливати на політику різних держав (на напрями політичного та економічного розвитку, результати виборчих кампаній тощо). Свідченням цього є практика пострадянських держав, а також країн Західної Європи, Азії та Африки. Звісно, протистояти негативному впливові ТНК може тільки сильна, не залежна від могутніх зовнішніх політичних і економічних сил держава, яка у своїй політиці орієнтується на національні інтереси.

Глобалізація не є процесом, породженим ХХ століттям, її пов'язують із такими поняттями, як міжнародний поділ праці, лібералізація фінансових і торгових ринків, що започатковані п'ять століть тому. Але сучасні процеси вирізняються глибокими та якісними змінами в міжнародних економічних і фінансових відносинах і мають тенденцію впливати на сферу повноважень держави. Так, зростання фінансових і фондових ринків і розвиток інформаційно-комунікаційних засобів значно ускладнюють контроль переміщення капіталів через державні кордони та функціонування національних фінансових і фіскальних систем. Лібералізація економічної сфери створює для національних держав ще й такі додаткові проблеми, як активізація міграційних потоків, загроза тероризму, зростання безробіття, поширення фінансових махінацій, зокрема відмивання «брудних» коштів тощо.

Очевидно, що окрема держава не спроможна нині самостійно розвиватися, розв'язуючи глобальні проблеми. Проте, на мою думку, протиставлення глобалізації та національної держави є помилковим. Глобалізація -- це особливість сучасного розвитку світу, сам процес розвитку світу, в якому національна держава або міцніє й розвивається, використовуючи позитиви глобалізації та виробляючи механізми запобігання її негативним впливам, або зрештою зникає з політичної карти світу як суверенна та незалежна. Як слушно зазначає відомий дослідник проблем глобалізації У. Бек, для того, щоб виробити політичні інструменти управління процесом глобалізації, слід її не демонізувати, а чітко уявляти симптоми пов'язаних із нею «хвороб».

Більшість дослідників глобалізації відзначають її історичний та об'єктивний характер. Проте не можна не погодитися з думкою, що центральними дійовими особами глобалізації залишаються обрані демократичним шляхом уряди національних держав. На відміну від недержавних структур, вони мають легітимну владу. Глобалізація не лише визначає можливості діяльності держави, значною мірою вона здійснюється за допомогою державної економічної політики. Адже жодні технології чи бізнес-кола самі по собі не можуть створити глобальної економіки, яка є результатом інтеграції національних ринків, що неможливо без державних ініціатив. Самі держави відкривають свій економічний простір, провадять політику приватизації державних підприємств, усуваються від регулювання національних ринків, створюючи тим самим умови для посилення глобалізаційних процесів. І попри те, що держава зазнає впливу з боку глобальних чинників, вона й сама не є пасивною щодо них. Держава не може усуватися від виконання своїх основних функцій -- як внутрішніх, так і зовнішніх.

Сучасні глобалізаційні процеси зумовлюють зменшення впливу держави та її ролі в економічній сфері. Закони ринку не сумісні з адміністративними методами управління. Проте це не означає, що держава не мусить використовувати ці та інші методи (наприклад, державний контроль над природними ресурсами й ключовими галузями економіки, захист внутрішнього ринку та національного товаровиробника, запобігання фінансовим спекуляціям тощо) й позбавляється своїх функцій у цій сфері. Свідченням цього є сучасна фінансова криза, що охоплює дедалі більше країн. За цих умов економічні суб'єкти та громадяни різних держав пов'язують сподівання на краще саме з діяльністю національних урядів. В історії таких прикладів достатньо. Це і «новий курс Рузвельта», і політика Аденауера в повоєнній Німеччині тощо.

Глобалізація дає національній державі шанс на оновлення й економічне зростання завдяки припливу інвестицій, стимулюванню конкуренції тощо. Однак використання цього шансу значною мірою залежить од якості державної політики в цій сфері, створення правових засад для неї, ефективності її реалізації та захисту національних інтересів.

Нині одні держави використовують глобалізаційні процеси собі на користь, інші -- намагаються перекласти на глобалізацію відповідальність за власну бездіяльність і помилки. Але не можна не враховувати, що в підсумку межі впливу глобальних чинників на розвинені країни визначаються їхніми інтересами, а на слабкі -- ще й залежністю від інтересів високорозвинених країн і спроможністю влади розв'язувати внутрішні проблеми [7].

За сучасних глобалізаційних процесів роль національної держави залишається важливою, проте це не зменшує до неї вимог щодо пошуку нових рішень і моделей функціонування. З метою ефективного реагування на зміни у світі сучасні демократичні режими використовують три основні інструменти. У внутрішній політиці -- корпоративізм і націоналізм, а в зовнішній -- міжнародне управління.

Корпоративна політика створює для держави можливості об'єднати потужні соціальні групи та лобі в єдиний процес прийняття рішень, що координує дії державних і приватних aкторів. Таку політичну модель сумісної діяльності апробовано у ФРН у перші повоєнні десятиліття. Зрозуміло, що корпоративна система є ефективною й веде до національної злагоди лише за умови існування об'єднавчої ідеї.

Щодо націоналізму. Деякі держави використовують його для підтримання керованості відцентрових тенденцій. Відомо, що основою будь-якого суспільства є нація. Слід зазначити, що поняття «націоналізм» по-різному оцінюється та тлумачиться в теорії, бо відображуване ним явище, залежно від варіантів прояву, може мати і позитивний (інтегративний), і негативний (дезінтегративний) характер. На моє переконання, значно кращим інструментом для держави в умовах глобалізації є патріотизм. Цим поняттям охоплюються любов до батьківщини, почуття відповідальності за її долю, готовність і здатність служити її інтересам та сприяння її успіхам у сферах внутрішнього життя й на міжнародній арені.

Якщо говорити про зовнішню політику, необхідно зауважити, що у взаємовідносинах між державою та міжнародними організаціями успіх досягається лише в разі спільної мети, наприклад, у питаннях колективної безпеки. Держава аж ніяк не втрачає свого статусу через приєднання до міжнародних організацій чи союзів, проте це допомагає розв'язувати глобальні проблеми [19].

Глобалізація -- це потужна програма світового устрою, в яку втягнуті величезні фінансові та інтелектуальні ресурси й ухилятися від якої Україна не може. Проте захищати свою державність може й повинна. А це потребує від влади конструктивних дій. Україна переживає досить складний період. За час, що минув після проголошення незалежності, так і не вдалося подолати кризу в економіці.

Чи зможе Україна розв'язати власні проблеми й залишитися суверенною державою та використовувати переваги глобального розвитку? Зможе, якщо державна влада набуде ознак верховної та буде здатна відповідати за майбутнє держави й приймати остаточні рішення з найважливіших державних питань. А також якщо усвідомить, що основна мета та зміст її діяльності -- інтереси народу України. Інакше наша країна так і залишиться узбіччям Європи [18].

2.3 Україна і міжнародні організації

Україна бере активну участь у всіх напрямках діяльності ООН, найважливішими з яких є підтримання міжнародного миру та безпеки та зміцнення верховенства права у міжнародних відносинах, розвиток співробітництва у вирішенні проблем соціально-економічного та гуманітарного характеру, забезпечення прав людини.

Одним із основних напрямків взаємодії України з ООН є участь у роботі Організації з підтримання міжнародного миру та безпеки (ОПМ). Починаючи з липня 1992 р., Україна виступає як країна-контрибутор військових підрозділів та персоналу до ОПМ. Станом на грудень 2009 р. понад 385 військовослужбовців та працівників органів внутрішніх справ представляли Україну в семи миротворчих операціях ООН.

Співпраця з ООН в галузі роззброєння зосереджується на зміцненні міжнародних інструментів і режимів в сфері контролю над озброєннями, нерозповсюдження зброї масового знищення, дотриманні санкційних режимів Ради Безпеки ООН.

Виходячи з нагальної необхідності розробки світовою спільнотою ефективних заходів боротьби з тероризмом, Україна приєдналася до глобальної антитерористичної коаліції, підтвердила свою готовність докласти максимальних зусиль до спільної боротьби з міжнародним тероризмом, насамперед у рамках ООН.

Україна активно залучається до діяльності органів ООН у правозахисній сфері. Наша держава є стороною всіх основних міжнародно-правових документів ООН з прав людини. Результати розгляду конвенційними органами доповідей про виконання Україною цих договорів підтвердили наявність суттєвого прогресу у приведенні національного законодавства у відповідність до міжнародних норм і стандартів, посиленні засобів правового захисту на національному рівні, реформуванні судової системи, забезпеченні захисту біженців, зміцненні ролі правозахисних організацій.

Україна є учасницею більшості міжнародних договорів, депонованих у Генерального секретаря ООН.

Україна є членом Ради ООН з прав людини (обрана вдруге поспіль у травні 2008 року на 2009-2011рр.), Економічної і Соціальної Раді (ЕКОСОР) (обрана у жовтні 2009 р. на 2010-2012рр.). Висунуто кандидатуру нашої країни до Ради Безпеки ООН (вибори на термін 2016-2017рр. відбудуться у жовтні 2015 р.; за час членства в ООН Україна тричі була обрана непостійним членом РБ ООН, востаннє - на 2000-2001рр.).

У 2008-2009рр. Україна була членом більшості функціональних комісій ЕКОСОР, станом на січень 2010 р. вона представлена у Комісії з народонаселення і розвитку та Комісії сталого розвитку, а також у складі Комітету з програми й координації та Комітету по внесках.

Представлення нашої країни в керівних органах спеціалізованих установ ООН станом на січень 2010 р. є наступним: Всесвітній поштовий союз (Адміністративна рада ВПС), Всесвітня організація інтелектуальної власності (Програмний та бюджетний комітет ВОІВ), Міжнародна організація праці (Адміністративна рада МОП), Міжнародний союз електрозв`язку (Рада МСЕ), Організація Об`єднаних Націй з промислового розвитку (Програмний та бюджетний комітет ЮНІДО); Рада з промислового розвитку ЮНІДО), Міжнародне агентство з атомної енергії (Рада керуючих МАГАТЕ).

Протягом поточного десятиріччя представники України входили до складу керівних органів наступних структур: Програми розвитку ООН та Фонду ООН у галузі народонаселення (Виконавчої ради ПРООН/ЮНФПА), Дитячого фонду ООН (Виконавчої ради ЮНІСЕФ), Всесвітньої туристичної організації (Виконавчої ради ЮНВТО), Міжнародного агентства з атомної енергії (Ради керуючих МАГАТЕ), Організації Об`єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (Виконавчої ради ЮНЕСКО).

Україна бере участь у діяльності Європейської економічної комісії ООН, спрямованій на зміцнення регіонального співробітництва у сфері енергетики, транспорту, екології. ЄЕК ООН є для нашої країни одним із важливих джерел технічної допомоги у вищевказаних галузях. На періоди 2002-2003 та 2007-2008 рр. Постійний представник України у Женеві обирався заступником Голови ЄЕК ООН.

Останні роки були позначені ефективною взаємодією України зі спеціалізованими установами ООН з багатьох питань глобального порядку денного, включаючи боротьбу з бідністю, охорону навколишнього середовища, вдосконалення системи охорони здоров`я. Важлива роль у здійсненні цієї взаємодії належить Офісу ООН в Україні, який забезпечує реалізацію проектів Програми розвитку ООН в Україні (ПРООН), активно співпрацюючи з Міністерством економіки, Міністерством охорони навколишнього природного середовища України, Міністерством у справах сім`ї, молоді та спорту, іншими українськими відомствами. Крім ПРООН, Офіс координує діяльність в Україні Всесвітньої організації охорони здоров`я (ВООЗ), МАГАТЕ, МОП, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ), Об`єднаної програми ООН з питань ВІЛ/СНІД (ЮНЕЙДС), ЮНЕСКО та ЮНІСЕФ.

Прикладом успішної участі України в діяльності міжнародних організацій також може слугувати різнобічна взаємодія з ЮНЕСКО, спрямована на розширення міжнародного співробітництва наукових, освітніх, культурних інституцій.

Завдяки послідовній та виваженій позиції України в ООН та інших міжнародних організаціях, наша країна отримує значну технічну допомогу з боку спеціалізованих установ ООН, її фондів та програм.

Пріоритетне місце в сучасному міжнародному співробітництві займає проблематика сталого розвитку та охорони навколишнього середовища, протидія глобальній зміні клімату. Головну роль на даному напрямку відіграє ООН як найважливіше джерело міжнародного природоохоронного права. Україна є стороною понад 40 глобальних та регіональних природоохоронних конвенцій та угод, активним учасником переговорного процесу щодо підготовки нової міжнародної угоди, яка прийде на зміну Кіотському протоколу до Рамкової конвенції про зміну клімату. Досить динамічно розвивається співробітництво української сторони з Форумом ООН з лісів та Комісією сталого розвитку ООН (крім екологічних питань, в рамках Комісії Україна залучається до обговорення питань сільськогосподарського та промислового розвитку, продовольчої та енергетичної безпеки). З Програмою ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) Україна співпрацює в рамках тристоронньої ініціативи з довкілля та безпеки ЮНЕП, ПРООН та Організації безпеки та співробітництва в Європі - ОБСЄ).

У 2008 р. Україна підтримала заходи ООН з надання гуманітарної допомоги найбільш враженим продовольчою кризою країнам, а у 2009 р. - увійшла до числа донорів Всесвітньої продовольчої програми - найбільшої із організацій, що забезпечують надання такої допомоги. Першою країною-реципієнтом української продовольчої допомоги в рамках ВПП була Ефіопія.

Українська сторона активно залучається до роботи Європейської та середземноморської організації захисту рослин, Міжнародного союзу з охорони нових сортів рослин, Комісії зі збереження морських живих ресурсів Антарктики. Триває членство України у Міжнародній раді по зерну та в категорії спостерігачів - у Міжнародному бюро виноградарства та виноробства.

Слід відзначити високу активність української сторони в міжнародному співробітництві в галузі охорони здоров`я, особливо в рамках ВООЗ. Україна залучалася до розробки низки договірних та стратегічних документів ВООЗ, у тому числі Рамкової Конвенції ВООЗ з боротьби з тютюном, резолюцій Всесвітньої асамблеї охорони здоров`я. Взаємодія з Міжнародною федерацією товариств Червоного Хреста та Червоного Півмісяця чимало сприяє готовності української сторони до оперативних дій в умовах епідемій «пташиного» грипу.

Успішно розвивається співробітництво української сторони з Міжнародною організацією з міграції, провідна роль в якому належить Міністерству внутрішніх справ. Також МВС активно працює з Міжнародною організацією кримінальної поліції - Інтерполом.

Національне космічне агентство України залучається до обговорення актуальних проблем застосування космічної техніки і технологій в рамках Комітету ООН з використання космічного простору в мирних цілях, працює у складі Комітету супутникового спостереження за Землею та трьох інших структур. Активно підтримує та розвиває багатосторонні міжнародні зв'язки Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики (в першу чергу, з Міжнародною організацією стандартизації). Зазначена діяльність має важливе значення в контексті виконання зобов`язань України в рамках Світової організації торгівлі (СОТ) та позитивно впливає на конкурентоспроможність українських товарів.

З набуттям нашої країною членства у СОТ в травні 2008 р. розпочався новий етап багатостороннього співробітництва України. Наразі українська сторона працює на засіданнях Генеральної ради СОТ, бере участь у дво- та багатосторонніх процесах в рамках Доха-раунду, опрацьовує питання щодо приєднання України до існуючих в рамках Організації угруповань держав-членів, які об'єднані за регіональною ознакою або «за інтересами». Членство в СОТ відкрило для України можливість ведення переговорів по угодах про вільну торгівлю з ЄС та Європейською асоціацією вільної торгівлі, посилило позицію нашої країни в імплементації чинних двосторонніх угод про вільну торгівлю. Актуальним завданням залишається подальше реформування зовнішньоторговельного режиму України з метою приведення його у відповідність до норм та принципів СОТ.

В контексті глобальної економічної та фінансової кризи та її негативного впливу на становище української економіки зростає важливість міжнародного фінансового співробітництва України, особливо з групою Світового банку. Співпраця з Міжнародним банком реконструкції та розвитку здійснюється відповідно до Стратегії партнерства з Україною на період 2008-2011рр., яка має на меті забезпечення в Україні сталого економічного зростання та підвищення конкурентоспроможності економіки, реформування державних фінансів та державного управління, поліпшення державних послуг у сфері охорони здоров`я та освіти. Вагоме значення для державного сектора української економіки мають капіталовкладення Європейського банку реконструкції та розвитку, спрямовані на реалізацію проектів в енергетиці, транспорті та зв'язку, сфері муніципальної інфраструктури.

Здійснюючи загальну координацію роботи українських відомств, пов`язаної з членством нашої країни у міжнародних структурах, МЗС водночас виступає головним відповідальним відомством України у відношенні двадцяти з них (у тому числі ООН та її головних органів). В числі таких структур слід особливо виділити регіональні організації та інтеграційні угруповання - Раду Європи, ОБСЄ, Організацію за демократію та розвиток - ГУАМ, Організацію Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), Центральноєвропейську ініціативу (ЦЄІ). Широка тематика діяльності цих організацій та різноманітність завдань, пов`язаних з участю в них української сторони, потребує залучення до роботи багатьох інших відомств.

Членство України у Раді Європи є важливим чинником інтеграції країни у єдиний європейський правовий простір шляхом приведення національного законодавства у відповідність до норм організації. Основні напрями співробітництва України та РЄ, зокрема, забезпечення прав людини та соціальної єдності, реформування судової системи, боротьбу із корупцією покладено в основу Плану дій РЄ для України на 2008-2011рр. Відповідно до Статуту РЄ, Україна представлена у всіх головних органах РЄ; у 2010-2011рр. відбудеться головування України в Комітеті Міністрів РЄ.