Теорія "людського капіталу" Г. Беккера, прав власності Р. Коуза та суспільного вибору Д. Б'юкенена

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1.Теорія «людського капіталу» Г.Беккера, прав власності Р.Коуза та суспільного вибору Д.Бюкенена

1.1 Права власності Р. Коуза

1.2Теорія суспільного вибору Дж. Б?юкенена

1.3Концепція людського капіталу

Література

Вступ

Неоінституціоналізм як особлива економічна теорія отримав визнання у 80 - 90-х роках. Це виразилось у присудженні Нобелівської премії з економіки його найвидатнішим представникам Рональду Коузу (1991), Дугласу Норту і Роберту Фогелю (1993).

У своїй Нобелівській лекції Р. Коуз ставить у докір традиційній теорії її відірваність від життя: «Те, що вивчається, є системою, яка живе в уяві економістів, а не в дійсності. Я назвав цей результат «економічною теорією класної дошки». Свою ж заслугу Р. Коуз вбачає у «доведенні важливості для роботи економічної системи того, що може бути названо інституційною структурою виробництва».

1.Теорія «людського капіталу» Г.Беккера, прав власності Р.Коуза та суспільного вибору Д.Бюкенена

1.1 Права власності Р. Коуза

Система прав власності: «специфікація», «розмивання» Ще одним фундаментальним поняттям нової інституціональної теорії виступає поняття прав власності. Під системою прав власності,згідно з поглядами А. Алчіана і Г. Демсеца, розуміється вся сукупність норм, які регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть санкціонуватися не лише державою, але і суспільством - у вигляді звичаїв, моральних установок, релігіозних заповідей. Згідно з існуючими визначеннями, права власності охоплюють як фізичні об?єкти, так і безтілесні (наприклад, результати інтелектуальної діяльності).

У суспільстві права власності виступають як «правила гри», які упорядковують відносини між окремими агентами. З точки зору індивіда, вони являють собою «пучки правомочності» на прийняття рішень з приводу того чи іншого ресурсу. Кожний такий «пучок» може розщеплюватися таким чином, що одна частина правомочностей належить одному агенту, друга - іншому і т. д. Права власності мають поведінкове значення; одні способи дій вони стимулюють, інші - придушують (через заборони або підвищення витрат) і таким чином впливають на економічний вибір.

До основних елементів пучка прав власності відносять:

1) право на виключення із доступу до ресурсу інших агентів;

2) право на використання ресурсів;

3) право на отримання від них доходу;

4) право на передачу всіх попередніх повноважень. Чим ширший набір повноважень, закріплених за ресурсом, тим вища його вартість.

Згідно з неоінституціональною теорією, будь-який акт обміну є не що інше, як обмін «пучками прав власності». Каналом, по якому вони передаються, служить контракт. Це ще один ключовий термін нового підходу, який зв?язує ланцюг між поняттями прав власності й економічної організації. Контракт фіксує, яке саме повноваження і на яких умовах підлягає передачі. Тим самим він обмежує майбутню поведінку сторін, причому ці обмеження приймаються ними добровільно. Контракт тим складніший, чим складніші втягнуті в обмін блага і чим складніша структура трансакційних витрат, які до них належать.

Обов?язковою умовою ефективної роботи ринку є точне визначення, або "специфікація", прав власності. Чим конкретніше визначені і надійніше захищені права власності, тим тісніший зв?язок між діями економічних агентів і їх добробутом. Тим самим специфікація підштовхує до прийняття економічно найбільш ефективних рішень. Зворотне явище - "розмивання" прав власності - має місце тоді, коли вони неточно встановлені і погано захищені або підпадають під різного роду обмеження.

Принциповий тезис нової інституціональної теорії полягає в тому, що специфікація прав власності не безкоштовна. Часом вона потребує великих витрат. Тому ступінь її точності залежить від балансу вигод і витрат, які супроводжують встановлення і захист тих чи інших прав. Звідси випливає, що будь-яке право власності проблематично - у реальній економіці воно не може бути визначеним з вичерпною повнотою і захищеним з абсолютною надійністю. Його специфікація - це завжди питання міри.

Теорема Коуза До загальних положень нової інституціональної теорії відносять так звану теорему Коуза, викладену в його статті "Проблема соціальних витрат" (1960). Теорема присвячена проблемі зовнішніх ефектів (екстерналій). Так називають побічні наслідки будь-якої діяльності, що стосуються не безпосередніх її учасників, а третіх осіб.

Приклади негативних екстерналій: дим із заводських труб, яким вимушені дихати оточуючі, забруднення рік стічними водами і т. п. Приклади позитивних екстерналій: приватний квітник чи газон, який милує око перехожих, установка індивідуального ліхтаря у дачному провулку і т. п. Існування екстерналій приводить до розходження між приватними і соціальними витратами (за формулою - соціальні витрати дорівнюють сумі приватних витрат і екстерналій, тобто покладених на третіх осіб). У випадку негативних ефектів приватні витрати виявляються нижчими від соціальних, при позитивних зовнішніх ефектах - соціальні витрати нижчі від приватних.

Згідно з дослідженнями Пігу, який одним із перших досліджував цю проблему, це «провали ринку», оскільки орієнтація лише на власні вигоди і витрати приводить або до перевиробництва благ з негативними екстер-наліями, або до недовиробництва благ з позитивними екстерналіями. Вказівки на «провали ринку» служили для Пігу теоретичною основою державного втручання в економіку: він пропонував накладати на діяльність, яка є джерелом негативних зовнішніх ефектів, штрафи (що за розмірами дорівнюють екстернальним витратам) і відшкодовувати у формі субсидій еквівалент екстернальних вигод виробникам благ з позитивним зовнішнім ефектом.

Проти позиції А. Пігу щодо державного втручання була спрямована теорема Коуза. З його точки зору, в умовах нульових трансакційних витрат ринок сам зуміє справитись із зовнішними ефектами.Теорема Коуза говорить: «Якщо права власності чітко визначені і трансакційні витрати дорівнюють нулю, то алокація ресурсів буде залишатися незмінною й ефективною незалежно від змін у розподілі прав власності».

Таким чином, висувалося парадоксальне положення - при відсутності витрат після укладання угод структура виробництва залишається тією самою незалежно від того, хто якими ресурсами володіє. Уявімо собі, що по сусідству розміщені землеробська ферма і тваринницьке ранчо, причому тварини можуть заходити на поля фермера, завдаючи збитків посівам. Якщо господар ранчо не несе за це відповідальності, його приватні витрати будуть менші від соціальних. Здавалося б, є всі підстави для втручання держави. Проте Коуз доводить зворотне: якщо закон дозволяє фермеру і господарю ранчо добровільно дійти згоди з приводу спашу, тоді втручання держави буде не потрібне: все вирішується само собою.

Припустімо, оптимальні умови виробництва, в яких обидва учасники досягають максимуму сукупного добробуту, полягають у наступному: фермер збирає зі своєї ділянки врожай 10ц зерна, а господар ранчо відгодовує 10 корів. Але ось ранчер вирішує завести ще одну одинадцяту корову. Чистий прибуток він неї становитиме 50 доларів. Водночас це призведе до збільшення навантаження на пасовище і неминуче виникне загроза спашу для фермера. Через цю додаткову корову буде втрачено врожай у розмірі 1 ц зерна, який би дав фермеру 60 доларів чистого прибутку.

Розглянемо перший випадок - правом не допускати потрави володіє фермер. Тоді він вимагатиме від власника тварин компенсацію, не меншу, ніж 60 доларів. А прибуток від одинадцятої корови - лише 50 дол. Висновок: ранчер відмовиться від збільшення стада і структура виробництва залишиться незмінною (а отже ефективною) - 10ц зерна і 10 голів тварин.

У другому випадку права розподілені так, що господар ранчо не несе відповідальності за потраву, проте у фермера залишається право запропонувати ранчеру компенсацію за відмову від вирощування додаткової корови. Розмір «викупу», за Коузом, буде у межах від 50 дол. (прибуток фермера від десятого центнера зерна). При такій компенсації обидва учасники будуть у виграші, а ранчер знову ж таки відмовиться від вирощування «неоптимальної» одиниці тварин. Структура виробництва не зміниться.

Остаточний висновок Коуза такий: і в тому випадку, коли фермер має право на стягнення штрафу з ранчера, і в тому випадку, коли право потрави залишається за ранчером (тобто при будь-якій розкладці прав власності), результат виявиться однаковим - права все одно переходять до тієї сторони, яка цінить їх вище (у даному випадку - до фермера), а структура виробництва залишається незмінною й оптимальною. Сам Коуз з цього приводу пише так: «Якщо б усі права були ясно визначені і запропоновані, якби трансакційні витрати дорівнювали нулю, якщо б люди погоджувались суворо дотримуватись результатів добровільного обміну, то ніяких екстерналій не було б». «Провалів ринку» у цих умовах не відбувалося б, і у держави не було б ніяких підстав для втручання з метою коригування ринкового механізму.

Із цієї теорії випливає декілька важливих теоретичних і практичних висновків.

По-перше, вона розкриває економічний зміст прав власності. Згідно з Коузом, екстерналії (розходження між приватними і соціальними витратами і вигодами) з?являються лише тоді, коли права власності розмиті. Якщо ці права визначені чітко, тоді всі екстерналії "інтерналізуються" (зовнішні витрати стають внутрішніми). Не випадково основним полем для конфліктів, пов?язаних із зовнішніми ефектами, виявляються ті ресурси, які із категорії необмежених переміщуються у категорію рідкісних (вода, повітря) і на які до цього прав власності зовсім не існувало.

По-друге, теорема Коуза відводить звинувачення ринку в "провалах". Шлях до подолання екстерналій лежить через створення нових прав власності у тих галузях, де вони були нечітко визначені. Тому зовнішні ефекти і їх негативні наслідки породжуються недосконалим законодавством, і якщо тут хтось і "провалюється", то це - держава. Теорема Коуза по суті знімає стандартні звинувачення у руйнуванні навколишнього середовища, які висуваються проти ринку і приватної власності. Із неї випливає зворотний висновок - до деградації зовнішнього середовища веде не надлишковий, а недостатній розвиток приватної власності.

По-третє, теорема Коуза виявляє ключове значення трансакційних витрат. Коли вони позитивні, розподіл прав власності перестає бути нейтральним фактором і починає впливати на ефективність і структуру виробництва.

По-четверте, теорема Коуза доводить, що посилання на зовнішні ефекти - недостатня підстава для державного втручання. У випадку низьких трансакційних витрат воно зайве, а у випадку високих - далеко не завжди економічно виправдане. Оскільки дії держави поєднані з позитивними трансакційними витратами, то результат «лікування» може виявитися гіршим від самої «хвороби».

Тип фірми і ринок Якщо узагальнити ідеї неоінституціоналістської теорії фірми, то можна виділити Декілька наскрізних характеристик, які визначають суть фірми. Це - існування складної сітки контактів, довгостроковий характер відносин, діяльність єдиною «командою», адміністративний механізм координації за допомогою наказів, інвестування у специфічні активи. Очевидно, що це відображення фірми набагато реалістичніше, ніж те, яке присутнє у стандартній неокласичній теорії .Вибір форми економічної діяльності не обмежується дилемою; фірми чи ринок? На наступному етапі прийняття рішення виникає нова проблема: який тип фірми більш вагомий? Трактування фірми як «сітки контактів» стало вихідним пунктом для побудови типології, що грунтується на особливостях внутрішньофірмового розподілу прав власності.

Найпростішим випадком може вважатися індивідуальна приватнопідприємницька фірма. Власник такої фірми, на думку неоінституціо-налістів, володіє пакетом прав, що включає такі п?ять повноважень. По-перше, він має право на залишковий доход, тобто на доход за вирахуванням контрактової винагороди решти факторів. По-друге, він має право контролювати поведінку інших учасників «команди». По-третє, він є центральною стороною - принципалом, з яким власники решти факторів укладають контракти . По-четверте, він має право змінювати членство у «команді» . І, нарешті, по-п?яте, він має право продати всі перераховані повноваження.

До основних вигод такого розподілу прав неоінституціоналісти (А. Ал-чіан і Г. Демсец) відносять насамперед закріплення за центральним агентом права на надлишковий доход. Він створює потужний стимул для власника до ефективної роботи й управління фірмою, а також спонукає його організовувати дійовий контроль за роботою інших. Крім того, завдяки зонтичному контракту досягається значна економія на веденні переговорів. У випадку потреби можна переривати контракт між центральним учасником і будь-яким недбайливим членом команди, не пориваючи відносин з рештою.

Центральним агентом, на їх думку, має стати власник найбільшого специфічного ресурсу, готовий заплатити максимальну ціну за всі зазначені вище права. У випадку з «класичною» капіталістичною фірмою таким ресурсом виявляється фізичний капітал. Але лідером приватнокапіталістичної фірми може бути і власник людського капіталу, якщо його знання і здібності виступають як найбільш специфічний для даної фірми ресурс. Приклад того - адвокатська контора, рекламні і проектно-конструкторські бюро, інжинірингові фірми, фірми з програмного забезпечення ЕОМ і т.п.

На відміну від індивідуального господаря приватної фірми власники відкритої корпорації (тобто акціонери) не володіють четвертим правом на зміну членства у «команді». Друге право - на контроль за іншими членами коаліції зводиться до права контролю за вищими менеджерами, і то в основному не прямо, а через раду директорів. Таким чином, права власності акціонерів корпорацій виявляються обмеженими, якщо порівняти їх з правами індивідуального підприємця.

Проте така конфігурація прав дає акціонерним товариствам немало значних переваг. Акціонери несуть обмежену відповідальність, що різко знижує ризик, пов?язаний з інвестиціями, і відкриває можливість для мобілізації великих сум капіталу. Акціонерна власність високоліквідна - вилучення акціонером своєї частки із справи не потребує згоди решти співвласників, отримання якої буває обов?язковим у партнерствах або кооперативах. До того ж акціонерна власність є доброю формою захисту від "здирства"-- акціонер може продати свої акції, але при цьому самі специфічні активи нікуди із фірми не підуть, залишаться у "команді". Нарешті, розподіл функції прийняття ризику (право на залишковий доход) і функції керування (право змінювати членство у команді) дає змогу підбирати найбільш талановитих керівників незалежно від того, наскільки велике або мале їх особисте багатство.

Разом з тим, на відміну від приватнопідприємницької фірми в акціонерному товаристві виникає проблема "контролю за контролером", тобто за менеджером. У корпорації надлишковий доход іде не менеджеру, а акціонерам. Отже, тут з?являється сильний стимул для опортуністичної поведінки керуючих -- частину ресурсів "команди" вони намагатимуться спрямувати на задоволення своїх власних потреб на шкоду інтересам влас-ників-акціонерів.

Проте слід відмітити, що у корпораціях діє великий набір внутрішніх і зовнішніх механізмів контролю, що дисциплінуюють поведінку менеджерів у інтересах власників. До внутрішніх механізмів відносять контроль з боку ради директорів; концентрація акцій у руках компактної групи акціонерів; участь менеджерів у акціонерному капіталі своїх корпорацій; узгодженість винагород менеджерів із станом справ у фірмі. Особливе місце належить механізму банкрутства і контролю з боку кредиторів.

Але кроки до стримання опортуністичної поведінки керівників не обов?язково обмежують рамками своєї корпорації. Негативна реакція учасників ринку (як акціонерів, так і зовнішніх агентів) ставить кордон зловживанням менеджменту. Рух курсу акцій виявляє некомпетентність керівників і створює підґрунтя для цілого ряду зовнішніх механізмів контролю:

ринок капіталу -- падіння курсу акцій погіршує умови, на яких керівництво корпорацій може залучити додатковий капітал;

ринок менеджеріальної праці -- падіння курсу акцій -- це небезпечний сигнал не лише для нинішніх, але й для майбутніх найманців менеджера. У цих умовах жертвувати кар?єрою заради разової вигоди стає нераціонально;

ринок корпоративного контролю (поглинань) -- падіння курсу акцій робить компанію більш легким об?єктом для поглинання, за яким потім настає зміна всього керівництва. Це також підхльостує менеджерів. Хоч абсолютна підконтрольність менеджерів недосяжна, спільні дії внутрішніх і зовнішніх дисциплінуючих механізмів обмежують потенціал опортуністичної поведінки і знижують гостроту проблеми.

Згідно з аналізом неоінституціоналістів, характерна риса державних фірм -- це примусовий характер участі у володінні ними. Власники (платники податків) не повинні ухилятися від своїх обов?язків щодо утримання державної власності, і насамперед -- від сплати податків.

Характеризуючи діяльність державних підприємств, неоінституціона-лісти підкреслюють, що вони дуже потерпають від політизації, підпорядкованості різного роду позаекономічним цілям. Так, неможливо отримати біржову оцінку якості управління державним підприємством; контроль з боку власників (платників податків) за поведінкою управлінського апарату різко послаблений; через відсутність можливості поглинання ринок не виявляє інтересу до долі таких підприємств, ухиляючись від участі у їх реорганізації.

Державні підприємства схильні до нагромадження надлишкових виробничих потужностей і розширення штатів, віддають перевагу будівництву будинків і споруд на шкоду активним елементам капіталу, вибирають менш ризиковані інвестиційні проекти, повільніше реагують на зміни у попиті, гальмують нововведення, їхні менеджери мають кращі можливості для використання ресурсів фірми на свої особисті цілі, у них більш довгий термін служби.

Такі фірми виступають найбільш ефективною формою організації тоді, коли мова йде про виробництво суспільних благ, таких, наприклад, як безпека країни. Укладання контракту із громадянами всієї країни щодо забезпечення оборони здійснити приватним фірмам було б практично неможливо, і він погано піддавався б контролю та правовому захисту. Тому державна власність має також свою нішу в економіці.

Найважливіші висновки теоретиків трансакційного підходу такі: в економіці складається ринок організаційних форм, на якому фірми різного типу конкурують. Процвітання кращих і відмирання гірших організаційних фірм визначається в остаточному підсумку їх здатністю забезпечувати економію трансакційних витрат. Конкуренція на цьому ринку може бути непрямою і виражатися у боротьбі за залучення та утримання у «команді» найбільш продуктивних учасників. Але вона може бути і прямою, коли одні фірми намагаються захопити інші. Життєвість кожної із них визначається вимогами економічного середовища.

Неоінституціональні ідеї Р. Коуза отримали розвиток в працях Д. Нор-та* і Р. Фогеля*.

1.2 Теорія суспільного вибору Дж. Б?юкенен

Теорію економіки права неоінституціоналістів доповнює теорія суспільного вибору (public choice theory), її школи називають «новою політичною економією», оскільки вона вивчає політичний механізм формування макроеко-номічних рішень. Критикуючи кейнсіанців, її представники (К. Ерроу, Дж. Б?юкенен, Г. Таллок, М. Олсон та інші) поставили під сумнів ефективність державного втручання в економіку. Послідовно використовуючи принципи класичного лібералізму і методи мікроекономічного аналізу, вони зробили об?єктом аналізу не вплив кредитно-грошових, фінансових заходів на економіку, а сам процес прийняття урядових рішень. Дж. Б?юкенен сформулював три основні передумови, на які спирається теорія суспільного вибору: методологічний індивідуалізм, концепція «економічної людини» та аналіз політики як процесу обміну.

Основна передумова суспільного вибору полягає в тому, що люди діють у політичній сфері, дбаючи про свої особисті інтереси, і що немає непереборної грані між бізнесом і політикою. Ця теорія розвінчує міф про державу, в якої немає ніяких інших цілей, крім турботи про суспільні інтереси. Теорія суспільного вибору - це теорія, яка вивчає різні способи і методи, за допомогою яких люди використовують урядові установи у своїх власних інтересах.

«Раціональна політика» підтримує насамперед ті програми, які сприяють росту їх престижу і підвищують шанси отримати перемогу на чергових виборах. Таким чином, робиться спроба через теорію суспільного вибору послідовно провести принципи індивідуалізму, поширивши їх на всі види діяльності, включаючи державну службу.

Другою передумовою теорії суспільного вибору є концепція «економічної людини» (homo economicus). Людина у ринковій економіці ототожнює свої переваги з товаром. Вона намагається прийняти такі рішення, які максимізують значення функції корисності, її поведінка раціональна, це означає, за даною теорією, що всі - від виборців до президента - керуються у своїй діяльності насамперед економічним принципом: порівнюють граничні вигоди і граничні витрати .

Нарешті, трактування політики як процесу обміну дає змогу неоінсти-туціоналістам виявити основну різницю між економічним і політичним ринками. Вони вбачали її в проявленні інтересів людей. «Політика,- пише Дж. Б?юкенен,- є складною системою обміну між індивідумами, у якій останні намагаються колективно досягнути своїх власних цілей, оскільки не можуть реалізувати їх шляхом звичайного ринкового обміну. Тут немає інших інтересів, крім індивідуальних. На ринку люди міняють яблука на апельсини, а в політиці - погоджуються платити податки в обмін на блага, необхідні всім і кожному - від місцевої пожежної охорони до суду».

Прихильники теорії суспільного вибору розглядають політичний ринок за аналогією з товарним. Держава - це арена конкуренції людей за вплив на прийняття рішень, за доступ до розподілу ресурсів, за місця на ієрархічній градації. Проте держава - це ринок особливого роду. Його учасники мають надзвичайні права власності: виборці можуть обирати представників у вищі органи держави, депутати - приймають закони, чиновники - стежать за їх виконанням. Виборці і політики розглядаються як індивіди, що обмінюються голосами і передвиборчими обіцянками. Основними сферами аналізу теорії, що розглядається, є сам виборчий процес, діяльність депутатів, теорія бюрократії, політика державного регулювання.

Послідовники теорії суспільного вибору довели, що не можна цілком покладатися на результати голосування, оскільки вони значною мірою залежать від конкретного регламенту прийняття рішень. Сама демократична процедура голосування у законодавчих органах також не перешкоджає прийняттю економічно неефективних рішень.

Неоінституціоналісти доводять, що у суспільстві (виборчому органі) відсутній раціональний підхід, порушується принцип транзитивності переваг. Подібну ситуацію Ж. Кондорсе назвав парадоксом голосування. Парадокс голосування (paradox of voting) - це протиріччя, яке виникає внаслідок того, що голосування на основі принципу більшості не забезпечує виявлення дійсних переваг суспільства щодо економічних благ.

Парадокс голосування не лише дає змогу пояснити, чому нерідко приймаються рішення, які не відповідають інтересам більшості, але і наочно показати, чому результати голосування піддаються маніпуляції. Тому при затвердженні регламенту слід уникати впливу кон?юнктурних факторів, які заважають приймати справедливі й ефективні законопроекти. Демократія не зводиться лише до процедури голосування, гарантом демократичних Рішень мають бути тверді і стабільні конституційні принципи і закони.

Представницька демократія має, як вважають дослідники суспільного вибору, ряд переваг. Вона успішно використовує вигоди суспільного поділу праці. Обрані депутати спеціалізуються на прийнятті рішень з визначених питань. Законодавчі збори організовують і спрямовують діяльність виконавчої влади, стежать за перетворенням прийнятих рішень ужиття.

Водночас при представницькій демократії можливе прийняття рішень в інтересах вузької групи осіб, а не більшості населення. Бажання постійно впливати на депутата у виборця мінімальне. Це пов? язано з необхідними витратами - писати листи, посилати телеграми або телефонувати і т.п. Інші мотиви у тих виборців, інтереси яких сконцентровані на окремих питаннях, таких як, наприклад, у виробників конкретних товарів і послуг. Зміни умов виробництва - це для них питання життя чи смерті. Тому такі групи особливо зацікавлені у підтриманні постійного зв?язку з представниками влади. Вони використовують всі методи впливу (аж до підкупу), щоб чинити тиск на законодавців і чиновників. Всі ці способи впливу на представників влади з метою прийняття вигідних для обмеженої групи виборців політичних рішень називають лобізмом (lobbying).

Вигода від прийняття таких рішень буде реалізована всередині групи, а витрати розподілені на все суспільство в цілому. Сконцентрований інтерес небагатьох перемагає розпорошені інтереси більшості. Тому відносний вплив груп з особливими інтересами значно більший від їх частки голосів. Такий вплив концентрованих інтересів пояснює масу парадоксів економічної політики держави. Держава значно частіше регулює ринок споживчих товарів, ніж ринки факторів виробництва, частіше надає пільги галузям, сконцентрованим у визначених районах, ніж розпорошеним по всій країні.

Депутати, у свою чергу, також зацікавлені в активній підтримці з боку впливових виборців, тому що це збільшує шанси переобрання їх на новий строк. Лобізм дозволяє віднаходити джерела фінансування передвиборчої компанії і політичної діяльності. Ще більше зацікавлені у лобізмі професійні бюрократи, від діяльності яких залежить не лише прийняття, а й реалізація рішень. Тому виборчі органи і виконавча влада мають дотримуватися визначених принципів, поле їх діяльності має бути чітко обмеженим.

До викладеного слід додати систему логролінгу (logrolling - «перекочування колоди,» «торгівля голосами»). Підтримку своїх питань депутат «купує», віддаючи взамін свій голос при захисті проектів своїх колег. Така підтримка інколи дозволяє добитися більш ефективного розподілу ресурсів, тобто такого, який би підвищував загальне співвідношення корисності і витрат відповідно до принципу оптимальності Парето. Проте не виключено і протилежне. Йдучи назустріч місцевим інтересам, за допомогою логролінгу уряд добивається схвалення великого дефіциту держбюджету, росту асигнувань на оборону і т.п. Тим самим загальнонаціональні інтереси нерідко приносяться у жертву регіональним вигодам.

Класичною формою логролінгу є «бочечка з салом» - закон, який включає набір невеликих локальних проектів. Щоб отримати схвалення, до загальнонаціонального закону додають цілий пакет різноманітних, нерідко слабопов?язаних з основним законом, пропозицій, у прийнятті яких зацікавлені різні групи депутатів. Щоб забезпечити його прийняття, до нього додають все нові і нові пропозиції («сало»), доки не буде досягнута впевненість у тому, що закон схвалить більшість депутатів. Подібна практика ховає в собі небезпеку для демократії, оскільки принципово важливі питання (обмеження громадянських прав, свободи совісті, друку, зборів і т.п.) можуть бути «куплені» наданням приватних податкових пільг і задоволенням обмежених місцевих інтересів.

економічна теорія людський капітал

1.3 Концепція людського капіталу

Першу спробу оцінити людський капітал, як вважають історики, зробив фундатор західної політекономії У. Петті в своїй "Політичній арифметиці". Правда, він її не завершив у вигляді самостійної концепції. Потім приблизно через 200 років подібні оцінки були зроблені німецьким статистиком Е. Енжелем і англійським економістом Дж. Ніколсоном. Засновник кембриджської школи політекономії А. Маршали розрізняв матеріальний і особистий капітали, але до останнього відносив головним чином витрати батьків на навчання дітей.

Зростання значення людського фактора виробництва в умовах науково-технічної революції сприяло на рубежі 60-х років ХХст. появі й поширенню концепції людського капіталу. Розробили її прихильники вільної конкуренції і ціноутворення в західній політичній економії американські економісти Т. Шульц та Г. Беккер. Пізніше розробкою цих проблем стали займатися такі дослідники, як Дж. Кендрік, Ц. Гріліхес, Е. Денісон та інші.

Згідно концепції людського капіталу у виробництві взаємодіють два фактори - фізичний капітал, до якого включаються засоби виробництва, і людський капітал. Інвестиції в людський капітал - це витрати на підтримання здоров'я, на здобуття освіти, витрати, пов'язані з пошуком роботи, одержанням необхідної інформації, міграцією, професійною підготовкою на виробництві тощо. Величина людського капіталу оцінюється потенційним доходом, який він здатний принести.

Т. Шульц стверджував, що людський капітал - це форма капіталу,тому їло служить джерелом майбутніх заробітків чи майбутніх задоволень, або того й іншого разом. Він людський, тому що є складовою частиною людини.

З точки зору вченого, людські ресурси подібні, з одного боку, до природних ресурсів, а з іншого -до речового капіталу. Відразу ж після народження людина, які природні ресурси, не приносить ефекту. Тільки після відповідної обробки людина здобуває якість капіталу. Тобто із зростанням витрат на поліпшення якісного стану робочої сили праця як первісний фактор поступово перетворюється у людський капітал. Т. Шульц переконаний, що з урахуванням внеску праці у випуск продукції виробничі можливості людини зараз вищі від усіх інших форм багатства, разом узятих. Особливість цього капіталу, на думку вченого, полягає в тому, що незалежно від джерел формування, які можуть бути власними, державними чи приватними, його використання контролюється самими власниками.

За підрахунками вченого, в 1900р. витрати на освіту у США складали тільки 4 відсотки до нагромадження фізичного капіталу, а в 1956р. - вже 28 відсотків.

Як один із авторів концепції людського капіталу Т. Шульц у своїх дослідженнях основний акцент робив на проблемах оцінки "освітнього фонду" США, внеску освіти в економічне зростання, економічної ефективності "інвестицій у людину". Освіта, на думку вченого, підвищує не тільки продуктивність праці особистості, але й економічну цінність її часу, що є характерною рисою сучасного економічного зростання.

У своїй праці "Капіталовкладення в людський капітал: роль освіти і наукових досліджень" (1971р.) Т. Шульц ставить за мету показати значення розробки даної проблеми для аналізу та управління економічними процесами, зокрема, для вивчення і регулювання механізму економічного зростання. У цьому дослідженні теорія людського капіталу набуває виключно техніко-економічного характеру. За визначенням Т. Шульца, капітал у рамках поставленого техніко-економічного завдання "складається з сутностей, що володіють економічною властивістю надавати послуги, які мають певну цінність ".

Таке трактування, на думку вченого, особливо плідне для аналізу джерел економічного зростання і підвищення продуктивності ресурсів, а також для розв'язання проблеми управління факторами зростання. Воно дозволяє порівнювати ефективність капіталовкладень у природні ресурси,

у відновлювальні фонди і робочу силу за нормами окупності капіталу того чи іншого виду. А отже, це дасть можливість прогнозувати доцільність збільшення чи зменшення капіталовкладень в ті або інші виробничі ресурси.

Розробка мікроекономічного фундаменту концепції людського капіталу була зроблена Г. Беккером. Сформульована ним модель стала основою для наступних досліджень у цій галузі.

Відправним пунктом для Г.Беккера служило уявлення, що при вкладанні своїх засобів у підготовку і освіту учні та їхні батьки ведуть себе раціонально, зважуючи вигоди та затрати. Подібно до "звичайних " підприємців, вони порівнюють очікувану граничну норму віддачі від таких вкладень з дохідністю альтернативних інвестицій (відсотками на банківські вклади, дивідендами від цінних паперів тощо). В залежності від того, що економічно доцільніше, приймається рішення чи продовжувати навчання, чи його припинити. Норми віддачі служать регулятором розподілу інвестицій між різними типами і рівнями навчання, а також між системою освіти в цілому та рештою економіки. Високі норми віддачі свідчать про недоінвестування, низькі - про переінвестування.

Крім розробки теоретичної моделі, Г.Беккер здійснив практичний розрахунок економічної ефективності освіти. Наприклад, дохід від вищої освіти визначається як різниця в пожиттєвих заробітках між тими, хто закінчив коледж, і тими, хто не пішов дальше середньої школи. У складі витрат навчання головним елементом були визнані "втрачені заробітки", тобто заробітки, що недоотримані студентами за роки навчання. По суті, втрачені заробітки вимірюють цінність часу учнів, затраченого на формування ними свого людського капіталу. Співстав-лення вигоди і затрат освіти дало можливість підрахувати рентабельність вкладень у людину.

Величезне теоретичне значення мала введена Г. Беккером відмінність між спеціальними і загальними інвестиціями у людину (і ширше - між загальними та специфічними ресурсами взагалі). Спеціальна підготовка наділяє робітників знаннями і навиками, що представляють інтерес лише для тієї фірми, де вони були отримані (наприклад, різні форми ротаційних програм, ознайомлення новачків зі структурою та внутрішнім розпорядком даного підприємства). У ході загальної підготовки робітник набуває знання і навики, які можуть бути застосовані й на багатьох інших фірмах (наприклад, навчання роботі на персональному комп'ютері).

Як показав Г. Беккер, загальна підготовка побічним чином оплачується самими робітниками. Прагнучи до підвищення кваліфікації, вони погоджуються на більш нижчу у період навчання заробітну плату, і їм же згодом дістається дохід від загальної підготовки. Адже якби його фінансування здійснювалося б за рахунок фірм, вони кожного разу при звільненні таких робітників позбавлялися б своїх вкладень, втілених у їхні особистості. Навтіки, спеціальна підготовка оплачується фірмами і їм же дістається дохід від неї, оскільки у противному випадку при звільнені за ініціативою фірми втрати несли б робітники. У результаті загальний шорський капітал, як правило, виробляють особливі "фірми " (школи, коледжі), тоді як-спеціальний формується безпосередньо на робочих місцях.

Термін "спеціальний людський капітал" допоміг зрозуміти, чому серед робітників з тривалим стажем роботи на одному місці плинність нижча і чому заповнення вакансій відбувається у фірмах в основному за рахунок внутрішніх висувань по службі, а не за рахунок найму на зовнішньому ринку.

Водночас в концепції людського капіталу є й опоненти. Відомий український вчений С. Мочерний виділив ряд недоліків, про які йшлося раніше. Гостру критику ця концепція викликає і в окремих російських вчених.

Водночас зміни характеру сучасного виробництва і нові вимоги до знань та кваліфікації привели нині до визнання того, що висока освіченість - це необхідна база для досягнення кращих показників виробничої діяльності. Більше того, Т. Шульц вважав, що малокваліфікований працівник стає капіталістом не в результаті дифузії (розпилення) власності на акції корпорацій (хоча така точка зору популярна). Відбувається це шляхом здобуття знань і кваліфікації, які мають економічну цінність. Учений був переконаний: неосвіченість, безумовно, найпоширеніший фактор, який гальмує економічне зростання.

Економічний підхід Г. Беккера до вивчення "ірраціональних" факторів людської поведінки у ринкових і неринкових відносинах, у громадському та приватному житті відрізняється як від соціологічного, психологічного, так і від економічного підходу К. Маркса до дослідження суспільства. Про це він пише у своїй праці "Економічний підхід до людської поведінки" (1976 p.). Описуючи поведінку "людини економічної ' ' на мікроекономічному рівні, вчений застосував те, що він назвав "економічним підходом"по аналізу різних аспектів людської поведінки, відношення людей до того, що раніше вважалося значною мірою ірраціональним, котре не піддається ніякому науковому аналізу.

Практичний бік досліджень Г. Беккера полягає в тому, що він одержав кількісні оцінки рентабельності вкладень у людину і зіставив їх з фактичною рентабельністю більшості фірм США. Цим він вніс значний внесок у розширення наших уявлень про економічну ефективність інвестицій у людський капітал. Поява великої кількості приватних навчальних закладів, активізація діяльності консультаційних фірм, які проводять короткострокові семінари і спеціалізовані курси, свідчить про те, що рентабельність у приватному секторі освітньої діяльності, у крайньому разі, не нижча, ніж у інших сферах підприємництва. Г. Беккер показав, що для США 60-х років ХХст. рентабельність освітньої діяльності на 10-15 % перевищувала рентабельність інших видів комерційної діяльності.

У рамках концепції людського капіталу отримали пояснення структура розподілу особистих доходів, вікова динаміка заробітків, нерівність в оплаті чоловічої і жіночої праці та багато іншого. Завдяки їй змінилося й ставлення політиків до затрат на освіту. Освітні інвестиції стали розглядатися як джерело економічного зростання, не менш важливе, ніж "звичайні" капіталовкладення.

Ширше трактування набуває поняття національного багатства. В нього включають поряд з речовими елементами капіталу (вартісні оцінки землі, будівель, споруд, обладнання, товарно-матеріальних цінностей) фінансові активи та матеріалізовані знання і здатність людей до продуктивної праці. Нагромаджені наукові знання, зокрема матеріалізовані в новій технології, вкладення в здоров'я людини почали враховуватися в макроекономічній статистиці як елементи національного багатства, що мають неречову форму.

Нове розуміння значення "людських" інвестицій у забезпечення соціально-економічного розвитку і суспільного прогресу було визнане міжнародними організаціями. Становище сфери освіти, охорони здоров'я та інші фактори, що характеризують рівень розвитку людських ресурсів і якість життя населення, стали головним об'єктом уваги міжнародної статистики. Ключові показники, що дають комплексну характеристику стану людських ресурсів і динаміці нагромадження людського капіталу, дозволяють сьогодні проводити об'єктивні міждержавні співставлення. У якості інтегральних індикаторів соціального розвитку суспільства і стану людських ресурсів застосовують, зокрема: індекс розвитку людського потенціалу (індекс соціального розвитку); індекс інтелектуального потенціалу суспільства; показник величини людського капіталу в розрахунку на душу населення; коефіцієнт життєздатності населення та деякі інші Починаючи з 1995 p. і в Україні готуються звіти про людський розвиток. Такі звіти за 1995-1999 pp., що опубліковані Програмою розвитку ООН (ПРООН), стали основою для обґрунтування поняття людського розвитку як засобу і мети національного розвитку. На основі цих п'яти звітів Національна академія наук України розглянула і прийняла розроблений ПРООН Індекс людського розвитку. На сьогодні цей індекс став вагомим показником розвитку людського потенціалу, моніторинг якого здійснюється Державним комітетом статистики на регулярній основі

На основі цієї теорії Г. Беккер обґрунтував економічну необхідність здійснення великих капіталовкладень, як державних, так і приватних, саме у 'людський фактор". Такий підхід активно реалізується на практиці. Зокрема, індекс людського капіталу на душу населення (виражає рівень затрат держави, фірм і громадян на освіту, охорону здоров'я та інші галузі соціальної сфери в розрахунку на душу населення), що використовується Бюро статистики праці США, зріс у повоєнне десятиріччя на 0,25% в рік. У 1960-і роки зростання призупинилося, що було пов'язано перш за все з демографічними особливостями періоду, а у 80-і ще більш прискорилося - майже на 0,5% щорічно.

Показовим у цьому плані є назва прийнятого у 1994р. закону: "Цілі 2000р. - освіта для Америки". А в економічній доповіді президента США Конгресу в 1999 р. прямо сказано, що саме "освіта є ключем до майбутнього процвітання нації". Бюджетні витрати тільки на освіту підтримуються на рівні 7%> ВВП, який склав понад 7 трлн. доларів у 1995 р. (проти 3,3%>, направлених на військові потреби), або в розрахунку на людину - більше 1,5 тис. доларів, не враховуючи інших джерел фінансування. Американська держава реалізує кілька спеціальних програм фінансової допомоги малоімущим студентам. У 2000 р. такою допомогою скористалися 13,1 млн. студентів (5,9 млн. отримали гранти, і 7,2 млн. були звільнені від сплати податку з одержаних кредитів на освітні цілі).

Таким чином, на думку Г. Беккера, підтримка підприємцями шкіл і вузів - не доброчинність, а турбота про своє майбутнє процвітання.

Підхід з точки зору людського капіталу також допомагає пояснити відмінності між країнами, що викладені властивою їм структурою зайнятих в економіці. Серед цілого ряду проблем, при рішенні яких концепція людського капіталу може виявитися плідною, Т.Шульц назвав і таке явище, коли країни, багаті капіталом, зокрема, відтворюваних матеріальних фондів, експортують в основному трудомісткі, а не капіталомісткі продукти.

Досліджуючи проблеми людського капіталу, Г. Беккер став одним з першовідкривачів цілого сімейства нових розділів економічної теорії - економіки дискримінації, економіки зовнішнього господарства, економіки злочинності та інших.

Література

1.Юхименко П. І., Леоненко П.М.Навчальний посібник / К.: Знання-Прес, 2005.- 583 c.

2. Історія економічних вчень (Сучасна економічна думка).Навчальний посібник/За ред.Мочерного С.В.--Львів «Новий Світ»,2004.-480с.

3. Історія економічних учень: Підручник / За ред. В. Д. Базилевича. - К.: Знання, 2004. - 1300 с.

Размещено на Allbest.ru