Соціально-демократичний напрям соціальної політики (патерналістська модель) основну мету соціальної політики визначає як досягнення соціальної справедливості у суспільстві, як скорочення нерівності в розподілі соціальних та економічних ресурсів шляхом абсолютного зменшення різниці в статусі і доходах. За такого підходу держава гарантує визначений рівень доходів та соціальних послуг незалежно від особистого трудового внеску. Потреби населення є підставою для визначення межі соціальних витрат. Витрати на соціальні послуги розглядаються як інвестиції у людський капітал, що є найвищою цінністю та умовою економічного зростання. Ця модель знімає з людини турботи про вирішення власних соціальних проблем, виключаючи стимули самореалізації та боротьби за своє існування, їй властиві зрівнялівка, соціальна однорідність, зниження соціальної та економічної активності.

Соціальну політику в сфері регулювання рівня життя населення, що формується в Україні, неможливо віднести ні до першої, ні до другої моделі. Ліберальний напрям не може втілюватись, бо економічна система не створила умов для вирішення людиною своїх повсякденних проблем, а перекласти відповідальність з держави на особу і сім'ю за власний добробут без цього неможливо. Більш спрощеним варіантом соціальної політики лібералізму є модель державної політики соціального забезпечення. Суть її полягає у наданні мінімального рівня соціальних гарантій з боку держави. Мінімальні кошти для існування мають співвідноситись з мінімальними потребами, а їхній рівень - зростати пропорційно підвищенню загального життєвого стандарту. Механізм забезпечення цієї політики базується на поєднанні заходів соціального страхування і державної підтримки.

Відсутність чіткої орієнтації у стратегічній спрямованості соціальної політики в сфері регулювання рівня життя населення перешкоджає визначенню соціальної політики. Це питання є нагальним для багатьох країн, а не тільки для України. Навіть на міжнародному рівні, коли стало питання щодо визначеності соціальної політики, Комісія Європейських громад стосовно соціальної політики в Європейському союзі обминула цю проблему, заявивши, що різні країни тлумачать це поняття по-різному, а вона зводить соціальну політику до заходів, що здійснюються у соціальній сфері (при цьому не визначивши поняття соціальної сфери).

Основні елементи системи соціального захисту населення:

1) встановлення допустимих параметрів життя (розміру прожиткового мінімуму, мінімальної пенсії, соціальної допомоги);

2) захист населення від зростання цін і товарного дефіциту для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму громадянам;

3) вирішення проблеми безробіття і забезпечення ефективної зайнятості, перепідготовка кадрів;

4) пенсійне забезпечення (людей похилого віку, інвалідів, сімей, що втратили годувальника);

5) утримання дитячих будинків, інтернатів, будинків для людей похилого віку тощо;

6) соціальні трансферти (допомога з безробіття, одноразові чи щомісячні виплати на дітей, з материнства, з хвороби та інших причин, житлові субсидії тощо);

7) соціальне обслуговування (надання соціальних послуг окремим категоріям громадян і т. ін.);

8) надання необхідної медичної допомоги;

9) соціальне страхування тощо.

Особливістю соціальної політики в сфері регулювання рівня життя населення України у перехідний період є надання пріоритету проблемам соціального захисту населення, підвищення ролі особистого трудового доходу і ліквідації системи утримань, формування нового механізму фінансування та регулювання розвитку соціальної сфери.

З урахуванням кризового стану економіки в Україні метою державного регулювання доходів та споживання є соціальний захист населення від зростання цін і товарного дефіциту для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму громадян.

На сьогодні кожному громадянинові потрібні соціально-економічні гарантії, закріплені законодавчо. Відповідно до Декларації прав людини сучасна правова демократична держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, який враховує забезпечення людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, необхідними для підтримання здоров'я, власного добробуту та добробуту сім'ї; право на соціальне забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності, старості та інших випадків втрати засобів до існування з незалежних від людини обставин.

Державне регулювання соціальних процесів - вплив органів державної влади за допомогою різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни. Розглядаючи питання світового досвіду щодо регулювання соціальних процесів, варто зазначити, що соціальна політика будь-якої держави, в тому числі України, включає:

регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);

вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;

розподіл і перерозподіл доходів населення;

формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;

створення системи соціального захисту населення;

забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.);

захист навколишнього середовища тощо.

Отже, системотворчий характер соціальної політики обумовлюється тим, що соціальна політика виступає елементом: життєздатності суспільства, стабілізації та розвитку суспільства, консолідації суспільства.

На основі порівняння моделей соціальної політики в сфері регулювання рівня життя населення, що склалися в інших країнах слід зауважити, що модель соціальної політики Української держави, має представляти собою симбіоз лібералізму та соціальної орієнтації. Перший дає можливість в умовах відсутності достатніх фінансових коштів у держави створити умови для самореалізації і самозабезпечення економічних суб'єктів. Друга складова передбачає формування раціональної системи соціального захисту населення.

В умовах соціально-ринкової трансформації держава має виступити соціальним амортизатором перетворень і одночасно проводити активну соціальну політику на нових, адекватних ринковим вимогам засадах.

Будуючи власну модель соціальної політики, Україна намагається зробити щось спільне між Німецькою та Американською моделлю. Щодо Американської моделі, то ще у 2000 р. за допомоги американців було запроваджено цільову програму субсидій для пом'якшення впливу на населення зростання плати на комунальні послуги. Ця система вдало працює і досі.

Один із найважливіших проектів у соціальній сфері, який США виконує в Україні, є надання технічної допомоги урядові України у реформуванні пенсійної системи. Така реформа вкрай потрібна через те, що існуючий режим державної пенсійної системи є фінансово неспроможним і провівши величезну і результативну роботу найближчим часом мають бути ухвалені відповідні закони.

Зараз спільно з американцями розпочали роботу над новим проектом реформування сфери житлово-комунальних послуг, а саме: водопостачання, каналізації, теплозбереження. Це пов'язано з тим, що вся інфраструктура з надання відповідних послуг перебуває у несприятливому стані. Окрім того, система управління неефективна і занадто обтяжлива для міських бюджетів. Послуги, що надаються, не відповідають вимогам населення. Треба шукати шляхи вирішення цих проблем.

Розпочинаючи проект, уряд України працює в кількох напрямах: аналіз існуючої інфраструктури; виявлення гострих проблем; допомога муніципалітетам у пошуку коштів на реконструкцію комунального господарства. Співпраця з організаціями комунального сектора включає також навчальні проекти, консультації, надання обладнання.

Окреме питання, котре допомагають вирішувати американці - питання тарифів. З одного боку, населення має повністю сплачувати за отримані комунальні послуги, з іншого - муніципальна влада мусить відповідати за реально надані послуги. Треба встановити справедливу реальну вартість послуг, що надаються.

Щодо питання платежів, то не все населення може платити за встановленими тарифами. Тому важливим завданням є програма розроблення системи цільових дотацій. На державному рівні така система працює, але умови змінилися і система потребує перегляду. Окрім того, проблему потрібно вирішувати на муніципальному рівні.

Система відпрацьовуватиметься на прикладі двох невеликих міст. Нині проводиться конкурс з визначення, яких саме. За три-чотири роки поширюватиметься досвід на інші міста України. Конкурс на виконання цієї теми виграла фірма ПАДКО, яка вже має певний досвід і позитивно зарекомендувала себе під час реалізації інших соціальних проектів.

США займається також розробкою кількох програм, що стосуються жінок. Це програми з розширення економічних можливостей, охорони здоров'я, боротьби з побутовим насильством і торгівлею жінками, оскільки вони найбільше потерпають від економічних і соціальних негараздів.

Взагалі соціальні програми - досить загальне визначення, що полягає в можливості реагувати на надзвичайні ситуації в соціальній сфері, які виникають в житті українського народу. Приміром, нещодавно з інших країн було надано гуманітарну допомогу населенню, котре постраждало внаслідок повені у Закарпатті, а також обладнання, насоси для відкачування води тощо. Подібна допомога надавалася після аварії на шахтах Донецької області, і таких прикладів чимало.

В перспективі на майбутнє, через загострення політичної та економічної ситуації в світі, на думку українського уряду, ситуація з набуттям світового досвіду з інших країн, щодо соціального захисту населення не зміниться. Так американці говорять, що вже багато років працюють в Україні, мають ділові відносини з міністерствами і відомствами, Верховною Радою та його комітетами, Кабінетом Міністрів, Адміністрацією Президента, більшістю обласних і міських адміністрацій, недержавним сектором. Йде реальна продуктивна співпраця і можливість адаптуватися до будь-яких непередбачених ситуацій.

Водночас, незважаючи на позитивну динаміку макроекономічних показників, залишаються невирішеними такі проблеми соціально-трудової сфери, як висока диференціація населення за рівнем доходів, низька заробітна плата в низці галузей економіки, високий рівень бідності.

Бідність є наслідком багатьох взаємозалежних факторів, серед яких виділяються:

економічні (падіння доходів населення, висока диференціація, низька заробітна плата, безробіття);

соціальні (інвалідність, старість, маргіналізація, дитяча бездоглядність);

демографічні (неповні родини, родини з високим навантаженням утриманців, молодь і старше покоління зі слабкими позиціями на ринку праці).

На тлі соціальної бідності з традиційними категоріями населення - багатодітними родинами, неповними родинами з дітьми, родинами з високою кількістю утриманців, самотніми пенсіонерами, інвалідами виділяється досить значна за масштабами економічна бідність, коли працездатні громадяни не можуть забезпечити собі соціально прийнятний рівень добробуту через низьку заробітну плату чи затримки з її виплатою.

При цьому чинники, що генерують економічну бідність, такі, що саме по собі одержання роботи працездатним населенням не може слугувати джерелом добробуту з таких причин:

відсутність ринку праці в депресивних регіонах (особливо у малих містах і селищах), де економіка визначається невеликим колом підприємств (а найчастіше одним - містоутворюючим) стагнуючих галузей економіки;

фактично нормативно встановлені ставки оплати праці такі, що не дозволяють працівникам офіційно одержувати гідну винагороду залежно від ефективності і якості праці.

Зважаючи на те, що заробітна плата є основним джерелом доходу більшості українців і становить дві третини структури доходів усього населення, необхідно визнати, що негативна ситуація, яка склалась на ринку праці в період економічних перетворень, вплинула на масштаби поширення бідності за минуле десятиліття.

Незважаючи на те, що ринкові реформи розкривають нові можливості у використанні трудового потенціалу і ділової активності, скорочення чисельності економічно активного населення продовжувалось аж до кінця 1999 р. З огляду на те, що бідність серед безробітних у 1,5-2 рази вище, ніж у середньому по всьому населенню, випливає визнання, що процес збільшення чисельності зайнятих і зниження безробіття є самим позитивним за останні роки зрушенням в структурі економічно активного населення.

Водночас, відносне поліпшення економічних показників поки не пов'язано з якісними змінами в структурі зайнятості і складі робочих місць, а відповідно залишається і проблема масштабної бідності, безпосередньо пов'язаної з цими показниками. Існуюча практика по боротьбі з бідністю і соціальному захисту населення поки не враховує тенденції і інституціональні зміни у формуванні ринків праці, які відбуваються в країні та світі.

Зміна профілю бідності, а саме поява категорії «нових бідних» чи «працюючої бідноти» пов'язано, у першу чергу, з невисокими конкурентними позиціями вітчизняного виробництва, що формувалося в умовах закритості національної економіки від світового ринку, неготовністю включення країни в світогосподарські відносини і глобальний товарний ринок. Більшість українських підприємств, незважаючи на економічний підйом, що відбувався у країні із середини 2003 p., поки програють міжнародній конкуренції. Зокрема, до 60% споживаних українським населенням товарів текстильної, легкої, взуттєвої промисловості досі ввозиться з-за кордону.

Таким чином, причини української бідності полягають насамперед у повільній адаптації національної економіки до ринкових умов, неконкурен-тоспроможності низки галузей і виробництв, низької продуктивності праці і слабкої її організації, превалюванні низькооплачуваних робочих місць і дефіциту фахівців необхідної кваліфікації.

Значний потенціал малооплачуваності і тісно пов'язаний з ним потенціал безробіття (загроза масових скорочень надлишкової чисельності зайнятих в організаціях і підприємствах цілком реальна, якщо зростання заробітної плати не буде супроводжуватись якісними змінами в структурі робочої сили) так чи інакше трансформується в широкомасштабну бідність, що уже відбувається поки ще в латентній формі.

Низькооплачувані сектори економіки можна згрупувати в дві основні групи. Перша група - організації й установи бюджетного сектора економіки: охорона здоров'я, фізкультурі і соціальне забезпечення, освіта, культура і мистецтво. До другої групи належать галузі з низьким рівнем конкурентоспроможності продукції, насамперед сільське і лісове господарство, легка промисловість.

Таким чином, широкомасштабна бідність сформувалась в бюджетній сфері та у багатьох стагнуючих галузях промисловості. Низький рівень оплати праці працівників цих секторів економіки став головною причиною бідності працюючого населення.

Якщо не вжити термінових заходів для реструктуризації економіки, зайнятості й активізації політики доходів населення, то неминучим буде процес наближення споживчих цін національного ринку до світових цін, пов'язаний з інтеграцією національної економіки у світову економічну систему. Рівень життя більшості населення залишається на порозі бідності чи, у крайньому випадку, на рівні невисокого матеріального статку з усіма наслідками, що впливають на безпеку країни.

Аналізуючи особливості української бідності не можна не враховувати характерні для перехідного періоду країни економічні чинники. Це стрімке зростання неформального, тобто не фіксованого офіційною статистикою, сектора економіки, який нині, за різними оцінками, охоплює 50-60% виробництва товарів і послуг.

Широкого поширення набула вторинна зайнятість, особливо на малих підприємствах, де зайнято близько 7 млн. чоловік. На умовах сумісництва на малі підприємства залучалось 10% загальної чисельності зайнятих у малому бізнесі, тоді як на великих і середніх підприємствах лише 5%.

Необхідно відзначити позитивний аспект соціально-економічних реформ, що стимулювали ділову активність населення країни: громадяни України перестали бути економічно пасивними об'єктами проведеної державою політики активізації трудового потенціалу й ініціативи; залишаються в минулому характерні для закритих економік патерналістські ілюзії. Процес адаптації населення в своїй масі носить переважно неринковий, багато в чому вимушений характер, пов'язаний з великими соціальними та економічними вадами інтеграції країни у світову економіку.

В Україні послідовно реалізуються два найважливіших програмних документи - Послання Президента України до Верховної Ради «Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного і соціального розвитку на 2012-2010 роки» та «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного і соціального розвитку України на 2010-2011 роки». Загальна спрямованість цих документів - пріоритетність соціальних проблем, забезпечення стійкого підвищення рівня життя населення, скорочення розриву за рівнем добробуту з провідними, економічно розвинутими країнами шляхом побудови дієвої ринкової економіки, яка динамічно розвивається, зі стабільним і чітким законодавством, оптимальна участь держави в господарській діяльності при посиленні її ролі в забезпеченні соціальних стандартів.

На середньостроковий період Уряд передбачає в сфері соціально-трудових відносин вирішення наступних найважливіших соціальних завдань:

забезпечити зростання грошових доходів населення і зменшення їхньої диференціації на основі збільшення заробітної плати, підвищення частки оплати праці у валовому внутрішньому продукті;

значно скоротити соціальну й економічну бідність, у першу чергу мінімізувати крайню бідність у місцях її найбільшої концентрації, зміцнити соціальну безпеку громадян, підданих ризику істотного погіршення матеріальної забезпеченості і настання бідності;

створити для працездатного населення економічні умови, що дозволяють громадянам за рахунок власних доходів забезпечувати більш високий рівень соціального споживання, гідний рівень життя в літньому віці;

створити умови для ефективної зайнятості населення, забезпечити баланс попиту та пропозиції на ринку праці, у тому числі на основі підвищення якості і конкурентоспроможності робочої сили, розвитку міграційних процесів.

Висновки