Загальна характеристика основних економічних моделей

Таблиця 2.2 - Заходи податкової, амортизаційної та кредитної політики уряду США спрямовані на вдосконалення економічної структури

2.7 Зміна макроекономічної моделі

Під час Великої депресії та одразу після неї класична ліберальна теорія значною мірою себе дискредитувала і втратила лідируючі позиції. Побоюючись повторення депресії США, інші провідні капіталістичні країни прийняли проект програм соціального забезпечення і погодилися на більш активну роль держави в регулюванні економіки. Втручання держави в економіку і соціальну сферу постійно розширювалося. Це проявилося в зростанні державних витрат (на кінець 1980-х років вони становили 34% від ВВП), кількості різноманітних держаних субсидій, соціальних програм, масштабів державного регламентування. Загальні підсумки провідних капіталістичних країн за 25 років, після закінчення Другої світової війни виявилися найкращими з тих, які їм будь-коли вдавалося досягти. З цієї причини час з 1950 по 1973 рр. часто називають „золотим віком" капіталізму.

З початку 1970-х pp. почався поступовий відхід від кейнсіанського регулюючого підходу, який був замінений новим варіантом класичного лібералізму.

З 1973 р. до початку 1990-х pp. для розвинутих капіталістичних країн характерні повільні темпи зростання та серйозна економічна і фінансова нестабільність. Уряд США з кінця 1970-х років почав здійснювати неоліберальну політику.

На рубежі 1980-х pp. США прийшли до суттєвого перегляду ролі і задач держави в економіці. Держава відмовилася від багатьох функцій, які знижують макроекономічну ефективність, - надмірних державних витрат, чисельних програм соціальної допомоги, невиправданого субсидування цілих галузей і окремих підприємств - і зробила ставку на підтримку приватного підприємництва, створення оптимальних умов для його функціонування.

Після декількох років повільного відновлення економіки внаслідок спаду 1990-1991 pp. американська економіка, починаючи з 1995 p., стала відносно швидко зростати. Щорічні темпи приросту реального ВВП перейшли межу 4 %. Темпи економічного розвитку за період з 1995 по 2000 рр. перевищували показники 1960-х pp. - найбільш сприятливого періоду, відзначеного в США. Це дозволило експертам зробити висновок про переваги неоліберальної перебудови [92].

Перехід до неоліберальної концепції макроекономіки пов'язаний із переконаннями багатьох економістів, що, починаючи з кінця XX ст., створена база для зникнення умов економічного циклу в його загальновизнаному вигляді.

Взагалі, як вважають Мартін Бейлі, Роберт Лоуренс та Кетрін Шоу, члени ради економічних консультантів при Президенті США, зростання є певною рисою економічного досвіду США в XX ст., але лише в довгостроковому аспекті. В середньо- і короткостроковому аспектах зайнятість і доходи часом різко відхилялися від зростаючого тренду. Економіка періодично піднімалася до свого часового піку, а потім відкочувалася назад до нижньої точки, від якої починався новий підйом. Хоча цей цикл був постійно властивим і націонаггьному господарству США, ряд спостерігачів вважають, що в 1990-х pp. економіка фундаментально змінилася і поняття традиційного ділового циклу застаріло.

Якщо виміряти вагу економічних коливань втратами виробництва в роки спадів, то 14 рецесій в 1900-1953 pp. обійшлися в середньому втроє дорожче, ніж наступні сім. Навіть якщо виключити Велику депресію 1930-х pp., то і тоді спади більш раннього періоду були в 1,5 рази важчими, ніж рецесії в 1954-1999 pp. Середній розмах циклічних коливань в останньому періоді був вдвоє меншим. Середня тривалість фаз підйому зросла з 2,5 до 5 років, а фаза спаду скоротилася з 17 до 11 місяців.

Серед причин послаблення циклу - зміни в характері економіки США. В минулому одним із найбільш нестійких компонентів ВВП були товарні запаси. Сьогодні фірми намагаються працювати із значно меншими товарними запасами, ніж раніше, і можуть краще пристосовувати їх до кон'юнктури, яка змінюється. Структура виробництва також змінилася в бік від секторів, більше схильних до коливань, до менш нестійких. Попит на послуги, який відрізняється відносно невеликою чутливістю до циклічних коливань, становить більше половини ВВП порівняно з 1/3 в 1950 р. Навпаки, на частку чутливої до циклу обробної промисловості припадає сьогодні менша частина сукупного виробництва і зайнятості, ніж в минулому. Зростаюча роль стабілізаційної політики - фіскальної і кредитно-грошової, - протидіючої дестабілізуючим впливам на економіку, також сприяла вирівнюванню ділового циклу.

3. Російський варіант перехідної економіки

3.1 Історичний підхід до модернізації російської економіки

Аналітичні дослідження, виконані в роботі [99], показали, що в 2001 р. відставання Росії за рівнем показника ВВП на душу населення становило від США - 65 років, Великої Британії - б7 років, Канади - 60 років, Швеції - 57 років, Франції - 50 років. Протягом двох століть дистанція за рівнем розвитку між Росією і найбільшими країнами континентальної Європи залишалася досить стабільною і становила приблизно два покоління (50-65 років). Почавши сучасне економічне зростання приблизно на два покоління пізніше, ніж воно почалося в Західній Європі, у 80-х pp. XIX ст. Росія зберігала сформовану дистанцію.

Вільям Естерлі в роботі [111] ввів в оборот такий термін, як „здатність національних інститутів забезпечувати сучасне економічне зростання". Застосувавши це визначення до реалій російського розвитку останніх півтора століть, можна сказати, що здатність російських соціально-економічних інститутів забезпечити економічне зростання була протягом усього цього періоду на середньосвітовому рівні. Якщо прийняти гіпотезу, що дистанція, що існувала протягом півтора століть, збережеться і далі, то через 50-65 років рівень життя, структура зайнятості, інфраструктура в Росії будуть приблизно такими ж, якими вони є сьогодні у Франції або Німеччині.

Екс-міністр РФ Е. Ясін [100] в історичному аспекті виділяє два шляхи розвитку Росії: 1) зверху і 2) знизу. Росія остаточного вибору свого варіанта розвитку ще не зробила. Перший варіант має немало прихильників.

Шлях перший - модернізація зверху - це шлях посиленого впливу державної влади на досягнення цілей модернізації. Це означає перерозподіл валового продукту на користь держави, концентрації в її руках ресурсів, необхідних для масових державних інвестицій в реконструкцію народного господарства, а також масштабне використання владного адміністративного або навіть репресивного ресурсу для спонукання людей до дій в цілях модернізації, заради „суспільного блага" в інтерпретації влади. Це повернення до мобілізаційної економіки, яка панувала в Росії більше 70 років і призвела її до краху. Це була друга масштабна спроба модернізації зверху в російській історії. Перша, здійснена Петром Великим, вважається канонічно успішною, яка дійсно привела країну в ряди сучасних держав, хоча вона і коштувала їй третини населення.

В умовах сучасної Росії перший шлях приречений на провал, який став би для неї дійсно трагедією. Історичний досвід показує, що модернізація зверху може бути успішною після тривалого періоду спокійної еволюції без втручання держави, причому видимий успіх іноді досягається на відносно коротких відрізках часу, що посилює її привабливість. А потрясіння, які вона викликає, звичайно виявляються настільки віддаленими, що їх з давно здійсненою та возвеличеною істориками модернізацією зверху вже ніхто і не пов'язує. Так, визнано, що Жовтнева революція в основному була обумовлена половинчастістю селянської реформи, але при цьому не завжди згадують, що петровські реформи зміцнили кріпосницькі порядки в Росії, тоді як в Європі від них уже відмовлялися, і тим самим закріпили та посилили надовго соціально-економічну відсталість країни. Те, що при Петрі було джерелом сили, при Миколі І стало джерелом слабкості, а при Миколі II - основою революційних потрясінь.

Але для петровської модернізації зверху умови були сприятливі: країна була готова до них, а, крім волі монарха, ніякої іншої суспільної сили не було.

Сталінська модернізація зверху була якісно іншою: вона спиралася на потенціал незавершених аграрних перетворень та очікування творчих сил революції, а також на заперечення колишніх інститутів, включаючи мораль і законність. Але вона здійснювалася в країні, яка і без марксистських схем була на підйомі. Руйнування творчих сил, які розвивалися знизу, - ринку, капіталізму - зумовило недовге життя модернізаторського пориву і призвело до виснаження економічних і соціальних сил суспільства. Суспільство виявилося хворим і, очевидно, не готовим до експериментів нових диктаторів.

Потрібно чітко усвідомлювати, що модернізація зверху, щоб досягти результатів, які можна було хоча б спочатку трактувати як позитивні, повинна забезпечити колосальну концентрацію ресурсів, волі і влади, в першу чергу, такої, як у Петра І, Сталіна, і у влади повинна бути готовність до придушення тих, хто не погодиться поступитися власними інтересами. А пригнічення власних інтересів є пригніченням тієї енергії та ініціативи людей, які самі могли б при іншому варіанті стати головною силою модернізації.

Шлях другий - модернізація знизу, з опорою на приватну ініціативу та енергію кожного. Цей шлях, як показує світовий досвід, забезпечує ринкова модель економіки.

Одним із найбільших недоліків нинішньої реформи в Росії є та обставина, що вона була „опущена" зверху і без наукової проробки економічної моделі реформ, особливо її стратегічного вектора. Це не могло не вплинути і на її соціально-економічні результати [110].

3.2 Оцінка першого етапу російської кризи

Динаміка ВВП, реальної заробітної плати та інвестицій в основний капітал за період з 1990 р. по 2005 р. зображена на рисунку 3.1. Як видно з рисунка, найнижче значення ВВП становило 58,5 % (1998 p.), реальної заробітної плати - 42,1 % (1999 р.) і капітальних інвестицій - 20,9 % (1998 p.).

Рис. 3.1 - Динаміка реальної заробітної плати, ВВП та інвестицій в основний капітал в Росії

Безробіття становило 10,5 млн, або 13 % чисельності самодіяльного населення. І найгірший показник - депопуляція. Кількість померлих перевищувала кількість народжуваних на 950 тис. осіб на рік.

Криза охопила ціле десятиріччя. Вона розвивалася дуже нерівномірно. Якщо взяти промислове виробництво, то в 1990 р. воно скоротилося на 2 %, в 1991 р. - на 8 % тобто, спад на 10 % був ще за часів радянської влади, при централізованій економіці, в надрах якої ця криза почалася. На час переходу до ринку в 1992 р. спад становив 19 %, в 1993 р. - ще 14 %, в 1994 р. - 20 %, в 1995 р. - 4 %, в 1996 р. - 6 %. 1997 p. був єдиний рік, коли виробництво не спадало, але і не зростало. І в 1998 р., коли на загальну соціально-економічну кризу наклалася фінансова, промислове виробництво впало ще на 5 %.

Історія людства таких глибоких криз в мирний час у великій країні не знала. Найбільша криза до російської спостерігалася в 1929-1933 pp. в США, але вона була менш глибокою за економічними показниками і за показниками рівня життя. Єдине, що тоді було більшим, це кількість безробітних, яка перевищувала 13 млн. осіб. Але інвестиції скоротилися не в 5 разів, а в 4 рази; рівень падіння ВВП і реальної заробітної плати в Росії був більшим, ніж в США, відповідно в 1,17 і в 2 рази. Американська криза тривала всього 4-5 років.

Навіть якщо взяти періоди війн, то після Першої світової і громадянської війн валовий продукт Росії знизився в 5 разів в 1921 р. порівняно з 1913 р. Але рівень 1913 р. був досягнутий в 1928 р., за 15 років. Після Великої Вітчизняної війни, коли було окуповано 2/3 економічного потенціалу Радянського Союзу, рівень 1940 р. був відновлений в 1948-1949 pp.

Німеччина, зруйнована бомбардуваннями і військовими діями, деморалізована, досягла довоєнного 1937 р. в 1948 р. Японія відновлювалася ще швидше.

Єдина криза в історії людства, тривалість якої перевищувала 15 років, це російська. Вона наклала відбиток на все життя в країні, і її наслідки будуть відчуватися дуже довго. Чому все так відбувалося? Російська криза особлива, оскільки відбулося суміщення декількох факторів. По-перше, криза вибухнула в рамках соціалістичної системи, централізованого, планового господарства. Вона була проявом її нездатності ефективно управляти економікою. По-друге, криза була підсилена розпадом Радянського Союзу. Впродовж року зв'язки між колишніми республіками Союзу, які складали єдиний народногосподарський комплекс, скоротилися в 4 рази. Природно, це відбилося на падінні виробництва. Третій фактор пов'язаний з масовою конверсією військових виробництв. Випуск військової техніки скоротився обвально в період кризи - в цілому в 11 разів. Слід врахувати, що на підприємствах дев'яти оборонних міністерств працювали 9 млн. людей.

Четвертий фактор - власне перехід до ринку. Ринок - це система, де виробляється те, що може бути оплачено з боку виробників. Продукція повинна бути реалізованою. В плановому господарстві вироблялось багато продукції, на яку не було попиту. Тому перехід до ринку хворобливо вплинув на всю структуру і обсяги виробництва. Наприклад, Росія виробляла в 7 разів більше тракторів, ніж США. Продавали їх нижче собівартості, оскільки тракторні заводи знаходилися на дотації. Для цього колгоспам і радгоспам видавалися безвідсоткові держкредити, які Пленуми ЦК партії раз в 3-5 років списували. Коли перейшли до ринку, ціна на трактори різко підвищилася, в неї стали включати капітальні вкладення, витрати на розробку, прибуток - і тепер уже господарства повинні були розраховуватися своїми грошима, а не держкредитами. В результаті виробництво тракторів скоротилося приблизно в 20 разів. Такі приклади можна навести і по вантажівках, і бульдозерах, і залізничних вагонах, і верстатах, і по багатьох інших товарах. Якщо стільки продукції не потрібно, то і виплавляти 146 млн. т сталі (коли Америка виплавляла всього 70 млн. т) безглуздо - з падінням платоспроможного попиту виробництво сталі скоротилося в 3 рази.

Сказане відноситься і до зерна. Росія виробляла 120 млн. т зерна та ще докупляла. Цього бракувало, вважалося, що для худоби необхідно більше кормів. Ставили задачу досягти рівня 1 т зерна на душу населення. В той час Європа, де жило 350 млн. людей, виробляла 150 млн. т зерна, отримувала в 3 рази більше м'яса. Половину зерна в Росії згодовувалося худобі в необробленому вигляді, незбалансованому по протеїну. Зерно збувалося за безцінь, використовувалося нераціонально. З переходом до ринку, коли за зерно почали вимагати реальні гроші, виявилося, що його стільки не потрібно. В 2003 р. врожай був 84,5 млн. т зерна. Це сприймалося як лихо - на зерно різко впала ціна, вивезено на експорт 17 млн. т і ще 10 млн. т залишилися без попиту.

Тому перехід до ринку виявився вкрай хворобливою обставиною, ов'язаною з величезним скороченням виробництва. Одночасно ринок потребує, виробництва того, що не випускалося в плановому господарстві. Але спочатку йде скорочення, а потім, із вивільненням ресурсів, починаються інвестиції, і можна виробляти те, на що виникає ринковий попит.

Основні помилки були зроблені в 1993-1994 pp. В 1993 р. потрібно було скоротити інфляцію, прив'язати ціни до долара, рублі до доларів - „повісити на якір" (як зробили балтійські країни із своєю валютою), пережити цей важкий рік стагнації, високого безробіття, зниження рівня життя. Зате потім могло початися оздоровлення.

На жаль, весь 1993 р. в Росії буяла інфляція 19-20 % на місяць, ціни зросли в 10 разів впродовж року, і в результаті восени 1993 p., коли були вичерпані оборотні фонди, промисловість просто зупинилася. Це вже не дія об'єктивних факторів, а результат помилок в економічній політиці. Можна було не допустити такого зростання інфляції, знецінення оборотних фондів тощо. В інших постсоціалістичних країнах такого не було. Всі „завалилися" в період переходу до ринку, всі пережили розрив налагоджених економічних зв'язків, але величезний спад 1993-1994 pp. є специфічним лише для Росії [108].

3.3 Загальна характеристика російських реформ та підходів

На першому етапі, який включав більшу частину 1990-х років, створювалися базові інститути ринкової демократії і відновлювалася стабільність - макроекономічна і політична. Наведення економічного і політичного порядку в основних рисах було завершено до 1999 р., результатом чого був початок економічного зростання.

На кінець 1991 р. в Росії були практично повністю відсутніми інститути, які повинні забезпечувати стабільне функціонування і навіть існування будь-якої країни. Були зруйновані економічні інститути, що проявилися в масштабних ринкових дисбалансах (економічний спад, товарний дефіцит, очікувана загроза холоду і голоду). Але ще більшу небезпеку становило те, що з розпадом СРСР в Росії були зруйновані інститути державної влади [99].

Влада в Центрі і регіонах практично не діяла. В органах виконавчої влади виявилося багато некомпетентних людей, що не мали практичного досвіду управління економікою, які призначалися не за діловими якостями, а за їхньою приналежністю до визначеного кола, „родини" [102].

Основною причиною проблем в економіці були принципові помилки в ринковому реформуванні. Перша помилка полягала в тому, що в умовах, коли 50 % власності залишалося в руках держави, ринкові закони майже не могли діяти. Друга помилка - однаковий підхід до підприємств, що функціонують у монопольному і конкурентному секторах економіки. Третя помилка - безоплатна передача в приватні руки підприємств, побудованих на держбюджетні кошти. Практику проведення приватизації у Великобританії і у Франції в Росії не вивчали і не використовували. Поспішали за 100 днів перейти до ринку. У результаті велика частина народного надбання перейшла в руки приблизно 10 олігархів. Помилки, допущені при приватизації, потребують внесення змін у закон про приватизацію, зосередження підприємств, що функціонують на монопольних ринках, у держави і звільнення держави від підприємств, що функціонують на конкурентних ринках.

Ще одна проблема, що гальмувала економічне зростання, - відсутність повноцінного грошового обігу, необхідної пропорції між обсягом виробленої продукції й обсягом грошової маси. Наступна проблема - необізнаність чиновників із процесами, що відбувалися на підприємствах, що призводило і до введення нових податків. Збільшення податків видавалося для них невеликим навантаженням для підприємств. У результаті збільшення податкового навантаження ціна продукції підвищувалася, продукція ставала ще більш неконкурентоспроможною, обсяги виробництва і надходжень у бюджет скорочувалися, у системі управління з'являлися нові структури, що не створювали доданої вартості.

Тому найважливішою задачею було відновлення елементарних інститутів, без яких не може існувати ні одна держава, перш за все, державних інститутів, хоча б елементарних економічних механізмів, а також відношень власності.

На кінець 1990-х pp. були вирішені такі задачі:

- створені і зміцнені базові політичні інститути, упорядковані федеративні відносини;

- здійснена макроекономічна стабілізація, в результаті країна отримала стабільну валюту і збалансований бюджет;

- проведена масова приватизація, яка заклала основи переходу російської економіки на ринкові рейки.

Другий етап в основному відноситься до 1999-2003 pp. Суть його полягала в тому, що на основі досягнутої стабільності почалося формування економічних інститутів, характерних для сучасного суспільства і більш точно орієнтованих на особливості Росії. Основна увага була приділена створенню таких базових інститутів, як цивільний, податковий, бюджетний, трудовий і земельний кодекси, пенсійне законодавство. Почалися процеси перегулювання (зниження адміністративних бар'єрів підприємницької діяльності), приступили до реформування природних монополій тощо. Були зроблені кроки по приєднанню до світової організації торгівлі. Реалізація цих та інших реформ дозволила Росії просунутися по шляху економічних перетворень, забезпечити економічне зростання. Швидко зростали золотовалютні резерви Центрального банку, поступово знижувалася інфляція.

Економічне зростання на цьому етапі мало переважно відновлю-вальний характер, тобто опиралося на активне залучення у виробництво не задіяних в період кризи виробничих потужностей. Другою особливістю відновлювального зростання є його поступове затухання в силу вичерпання вільних і придатних для використання потужностей.

Сьогодні можна говорити про перехід на третій етап економічних реформ і відповідної економічної політики. Мова повинна йти про відпрацювання стратегії соціально-економічного прориву в умовах сучасного постіндустріального суспільства. Ці задачі є надзвичайно складними [99].

Перша особливість постіндустріального суспільства - новий технологічний устрій, перехід від механічної технології впливу на зовнішню форму предмета праці до фізико-хімічного і біологічного впливу на його молекулярно-атомну і генно-клітинну структуру за допомогою нанотехнології і нових джерел енергії. Цей устрій визначають 50-55 критично важливих технологій, з яких 45-46 монополізовані країнами „великої сімки", що контролюють більше 90 % світового ринку високих технологій. Обсяг останнього на початку XXI ст. перевищив 2,3 трлн. дол. Частка США на цьому ринку 39%, Японії - 30%, Німеччини - 16 %, Росії - 0,5 %. Однак Росія зберегла конкурентоспроможність за 10-12 базовими технологіями в галузі авіації і космонавтики, нових матеріалів, паливних елементів, атомної енергетики, плазмових, лазерних, інформаційних і біотехнологій. Але ці технології дають лише кілька відсотків ВВП. Для відновлення устаткування в масштабах, необхідних для того, щоб почати перехід до нового технологічного устрою, потрібно не менш 100 млрд. дол. [101].

Сучасні економісти відзначають, що у суспільстві, насиченому знаннями й інформацією, межа між „моїм" і „твоїм" стає усе менш чіткою, ринки перетворюються в комунікаційні мережі, а суспільство -у сукупність мережевих структур. У результаті змінюється сама якість економічного зростання: його темпи, стійкість визначають не природні ресурси, чисельність робочої сили й інші екстенсивні фактори, а ефективність управління й інформаційного обміну.

За останні роки погляди російських економістів і на цей аспект реформ істотно зблизилися: усі підтримують багатоустрійну ринкову економіку й адаптацію до нових умов господарювання. Так, Л.С. Бляхман [101] вважає, що успіх реформ, у кінцевому підсумку, залежить від вибору між трьома концепціями - ліберально-моне-тарної, державницької та інституціональної. Перша з них базується на ідеях індивідуалізму, прийнятих у класичній і неокласичній політекономії. Людина сприймає й обробляє ринкову інформацію, приймає раціональні рішення, орієнтуючись на особисту вигоду, але сприяє тим самим загальному благу. Державі залишається лише розробляти закони, контролювати їхнє виконання і регулювати грошово-кредитну сферу. Головна мета реформ у цьому випадку - розвиток економічної свободи і скорочення частки державних витрат у ВВП.

Скорочення адміністративних функцій і витрат держави, а також підвищення рівня монетизації економіки дійсно необхідні. За останні роки цей рівень виріс у РФ до 22 %. Але в ряді країн, що розвиваються, він становить 40-60 %, а в розвинених - 80-100 %. Тут є чому повчитися у Казахстану, що провів банківську і соціальну реформу, знизив інфляцію і випередив Росію за темпами економічного зростання. Однак ця концепція викликає і серйозні заперечення. Людина не може одержати повну і надійну інформацію про стан глобального ринку, тим більше, що її навмисно приховують виробники, особливо вищі менеджери корпорацій.

Не підтверджується прямий причиновий зв'язок між індексом економічної свободи (за М. Фрідманом, він враховує рівень бюджетних витрат, частку державного сектора економіки, ступінь відкритості економіки тощо) і національним добробутом (ВВП на душу населення). Зв'язок тут, скоріше, зворотний - висока конкурентоспроможність економіки, досягнута за допомогою держави, дозволяє розширити економічні свободи.

США в 1930-ті pp., а країни ЄС - у 1950-1960 pp. нарощували державні витрати, стимулюючи попит. Те ж робить адміністрація Буша сьогодні. Частка бюджетних витрат у Фінляндії, Норвегії і Швеції, що займають перші місця у світовому рейтингу конкурентоспроможності, не нижча, ніж у Росії. Сінгапур має в цьому відношенні перевагу перед Росією тому, що не повинен утримувати сильну армію, Китай - тому, що 70 % населення (селяни) не одержують ні пенсій, ні дотації, європейські країни - тому, що не повинні субсидіювати ЖКГ, а також тому, що средньогодинна зарплата в Німеччині становить 24, а в Росії - лише 1,7 дол.

Тому виявляється ґрунтовною і друга концепція. „Державники", беручи за основу ідеї К. Маркса і Дж. Кейнса, орієнтують реформи на посилення регулюючої і перерозподільної ролі держави, її прямі інвестиції в пріоритетні сфери, розширення державного попиту на товари і послуги, активну підтримку вітчизняного виробника за допомогою тарифної політики. Заслуговують усілякої підтримки пропозиції прихильників цієї концепції по розвитку високих технологій, заміні ряду податків рентними платежами, державній підтримці науки, освіти, охорони здоров'я, родини і молоді.

Однак державним чиновникам, зокрема, російським, не можна доручати встановлення галузевих пріоритетів і розподіл інвестицій. Однакові і сприятливі умови для конкуренції повинні одержати всі інформаційно відкриті підприємства. Протекціонізм, відгородження від закордонних конкурентів лише збільшать відставання. У лібералів і державників, незважаючи на їхні політичні розбіжності, є одна загальна риса - прагнення знайти „золотий ключик", що відкриває двері в чарівний сад. Перші вбачають в цьому скорочення державних витрат, другі - вилучення прибутку видобувних галузей. Однак різке збільшення податків унеможливить освоєння нових районів на Півночі і Сході РФ, зменшить інвестиційний попит, попит на вітчизняну продукцію, а у випадку зниження цін на сировину на світовому ринку - призведе до занепаду бюджетоутворюючих галузей.

Найбільшою мірою відповідає умовам Росії інституціональна концепція структурних реформ. Соціальні інститути - це сукупність правил, механізмів їхньої реалізації, норм поведінки, що перетворюють безліч підприємств і інших організацій у соціально-економічну систему, забезпечують їхню ефективну взаємодію. При цьому, як відомо, життєздатні лише правила, вироблені господарським досвідом, а не насаджені зверху. Інституціональна концепція розглядає економіку тільки як підсистему суспільства, а ринкові реформи і збільшення ВВП - як засіб розв'язання протиріч суспільного розвитку, а не самоціль. Сучасна соціоекологоекономічна наука вивчає поведінку господарських суб'єктів, що визначається не тільки економічними законами. Ключові проблеми структурних реформ пов'язані не з економікою у вузькому значенні цього слова, а з відсутністю довіри між підприємствами, громадянами і владою, незахищеністю особистості і власності. Тому головна задача російських структурних реформ - перетворення інституціонального середовища, що визначає здатність задіювати національне багатство в ринковий оборот, забезпечувати комерціоналізацію інтелектуальної власності, підвищувати низьку ділову активність маси населення і якість управління.

Але потрібно враховувати, що соціальні інститути багато в чому обумовлені історичними традиціями і менталітетом населення. Не випадково не дали результатів спроби механічно використовувати в російських умовах деякий досвід, що виправдав себе на Заході. Закон про банкрутство, що успішно діє в Німеччині і скопійований у Росії без врахування особливостей її адміністративно-судової системи, фактично призвів до кримінального перерозподілу власності. Те ж стосується до спроб використовувати методи реструктуризації підприємств, що виправдали себе в Москві і Санкт-Петербурзі, у ряді південних і східних регіонів Росії. Господарське законодавство в Росії повинно відповідно орієнтуватися не на абстрактні ідеали, а на реально досяжний розвиток соціальних інститутів.

Основні напрямки структурних реформ повинні визначатися з врахуванням гостроти нинішніх проблем, оцінюваної з позицій більшості населення, а не фінансової чи політичної еліти. За 1992-- 2000 pp. частка Росії у світовому населенні скоротилася - з 2,73 до 2,43 %, а у світовому ВВП (за паритетом купівельної спроможності) з 2,79 до 1,64%. Це значить, що раніше Росія перевершувала за економічним розвитком світове господарство, а тепер поступається йому, хоча володіє унікальними природними багатствами (у тому числі 25 % світових ресурсів лісу і прісної води) і відносно високим людським капіталом, незважаючи на те, що він зменшився в останні роки. Вся справа в нераціональному використанні національного багатства. До 1960-х pp. відставання за продуктивністю праці від найбільш розвинених країн в Росії скорочувалося, потім стало збільшуватися і нині у ряді галузей стало десятикратним.

Особливу проблему становлять міжрегіональні відмінності. Виробництво ВВП на душу населення, за даними статзбірника „Регіони Росії", у 2002 р. по регіонах РФ відрізнялося в 30 разів, інвестиції в основний капітал у розрахунку на душу населення -- у 180 разів, офіційне безробіття - у 20, відношення середнього розміру доходу на душу населення до прожиткового мінімуму - у 15 разів. Це нерідко перевищує розбіжності між США і країнами Африки, не кажучи вже про розбіжності між країнами в ЄС.

За даними Держкомстату РФ, у 2003 р. 22,5 % ВВП виробила неофіційна економіка (за оцінками закордонних економістів, ця частка становить в країнах СНД до 48 %, у Центральній і Східній Європі -22 %, на Заході - 5 %). За оцінкою Ради безпеки Росії, доходи тіньової економіки порівнянні з доходами федерального бюджету, причому 9 млн. чоловік певним чином пов'язані з криміналом.

Головна проблема малого і середнього бізнесу - розвиток його зв'язків з великими корпораціями, що у розвинених країнах виступають як головні замовники й інвестори мережі малих і середніх фірм. Так, у Сан-Франциско (США) малий бізнес дає 50 % робочих місць і надходжень у міський бюджет, у Москві - 25 % , у містах Сибіру - менше 5 %. Щодо змін у сфері промислової політики, то потрібно брати до уваги, що в США, наприклад, функції міністерств виконують транснаціональні корпорації, багато з них („Дженерал Електрик", „Майкрософт" та ін.) за ринковою капіталізацією перевершують усі російські компанії разом узяті. Курс їх акцій залежить від того, наскільки реалізуються подані на сайтах квартальні плани. Ці плани втілюються в замовленнях тисячам постачальників і субпідрядників по усьому світі. І Росія переходить не від планової до ринкової економіки, а від адміністративного до обґрунтованого економічного планування.

На переконання Л.С. Бляхмана, реформа структури російського господарства потребує:

- підтримки прискореного розвитку переробної промисловості, у першу чергу, машинобудування й інформатики, сфери послуг, розширення внутрішнього попиту на їхню продукцію;

- розвитку експорту продукції з високою доданою вартістю (техніка в Китаї становить 47 % експорту, а в Росії - лише 15 %). За оцінкою американських експертів, у найближчі 15 років зі США буде переведено за кордон 3,3 млн. робочих місць, в основному в сфері інформатики і сервісних послуг. Значну їх кількість могла б отримати Росія. Не можна погодитися з пропозиціями про орієнтацію Росії на експорт сировини в Китай. Головне - відмова від протиставлення видобувної і переробної промисловості, перетворення видобутку сировини в галузь високих технологій;

- скорочення неринкового сектора, у якому 31 % працівників створює всього 12 % ВВП (за розрахунками Е. Ясіна);

- реструктуризацію підприємств на основі ліквідації або консолідації безперспективних (майже половини їх загальної кількості), підтримки успішно працюючих (близько 20 %) і оздоровлення потенційно конкурентоспроможних (30 %) [101].

С.М. Бляхман [108] вважає, що російська економіка за останнє десятиріччя стала ринковою в тому сенсі, що вона приватизована, не є об'єктом державного планування, а значною мірою відкрита світовому ринку, реагує на зміну його запитів, забезпечує платоспроможних покупців товарами та послугами. В останні роки вона характеризується бездефіцитним бюджетом, зниженням боргу, приростом ВВП. Однак економіка Росії та інших країн СНД, на відміну від держав Балтії, Польщі, Угорщини тощо, являє собою особливу, невідому науці раніше систему, нездатну конкурувати на світовому ринку. Вказана відмінність полягає в такому.

Основний суб'єкт російської економіки - акціонерні товариства (AT), - їх кількість перевищує 300 тис. 200 найбільших вертикально інтегрованих структур (де-факто це холдинги, хоча в законодавстві таке поняття досі відсутнє) виробляють більше половини промислової продукції. Однак ці структури відповідають закордонним AT лише за назвою. Більшість AT не зареєстрували емісію акцій і не зберігають їх в депозитаріях (як передбачено законом), їх статутний капітал набагато менше реальних масштабів діяльності, тобто юридично усі їх угоди можуть бути оголошені мізерними. Невідомі фактичні власники найбільших структур, які визначають долю російської економіки, основні рішення приймаються в офшорних центрах за межами Росії.

Прибуток не є кінцевим результатом діяльності російських фірм. Лише 20 % з них (паливні і оборонні фірми не враховувалися) конкурентні на світовому ринку. 30 % реалізують продукцію всередині країни лише поки ринок захищений від імпорту, а майже 50 % впродовж тривалого часу нерентабельні. В нормальній ринковій економіці такі фірми не можуть існувати, у нас же їх директори роз'їжджають на „мерседесах". Їх реальні фінансові потоки приховані в розрахунках з підставними, в тому числі закордонними, структурами і не мають нічого спільного з офіційними звітами. До 40 % виробляє тіньова економіка, 20 млрд. дол. щорічно вивозиться за кордон.

Реальна конкуренція в більшості галузей відсутня. Банки не виконують свою головну функцію - перетворення збережень (їх частка в Росії не нижча, ніж в розвинутих країнах) в інвестиції, їх перерозподіл в найбільш ефективні галузі, організацію лізингу (за кордоном в цій формі реалізується до 1/3 інвестицій), управління активами і венчурне фінансування (основу інноваційної активності). Ринкова капіталізація усіх російських компаній, а їм належить 13 % запасів нафти та приблизно 30 % газу тощо, менше, ніж в одній фінській компанії Nokia.

Не досягнутий для ринкової економіки реальний взаємозв'язок цін і оплати праці. Мінімальна зарплата в 2002 р. становила 300 руб. при прожитковому мінімумі 1500 руб. Частка зарплати в російському ВВП вдвічі нижча, ніж за кордоном. Оклад російського професора на порядок нижчий, ніж в країнах Балтії.

Чому навіть з урахуванням успіхів останніх років ВВП Росії і промислове виробництво в 2002 р. виявилися на 27-33 %, а в науко-ємних галузях на порядок нижче, ніж в 1990 р.? Тут зіграли роль і об'єктивні фактори. Більша частина військової продукції (Росія випускала більше танків, ніж всі інші країни світу) виявилася непотрібною. Ринкові реформи почалися одночасно з розпадом великої держави, держава не контролювала свої кордони і збирання податків. Однак головні причини, які відкинули Росію на узбіччя глобалізації, були ініційовані державою.

Ще в 1920-х pp. було узаконено „повне господарське ведення", яке дозволило на початку ринкових перетворень директорам держпідприємств продати найбільш цінні активи підставним „малим" і „кооперативним" фірмам, залишивши за державою зобов'язання виплачувати робітникам, які залишилися, заробітну плату. „Виборність" керівників, затіяна в кінці 1980-х pp., дозволила замінити багатьох принципових керівників псевдодемократами, які крали самі і не заважали це робити підлеглим. В тому ж руслі діяла небачена в світовій практиці здача в „оренду" з наступним викупом за балансовою вартістю (без урахування гіперінфляції) великих підприємств (так було знищене високорентабельне Балтійське пароплавство). Була ліквідована без усякої реальної заміни середня ланка управління - галузеві міністерства і главки, що підсилило хаос в економіці.

Естафета „перебудови" була продовжена в роки обвальної приватизації. Одночасна відміна монополії зовнішньої торгівлі дозволяла у співробітництві з владою скуповувати за мізерними цінами стратегічні запаси і продавати їх за валюту. Прибалтика стала найкрупнішим експортером металу і металобрухту. Так з'явилися російські олігархи. На відміну від Форда, Рокфеллера або Дюпона вони не створили ніяких нових виробництв. Але скупили задарма ваучери, які дісталися рядовим працівникам. Успішно провели реформи лише ті країни, які почали приватизацію з малого бізнесу, а великі заводи продавали лише стратегічним інвесторам.

Особливо слід^ відзначити указ Бориса Єльцина про свободу торгівлі алкоголем. Його частка в доходах бюджету скоротилася у 8 разів, а смертність від сурогатів в 2001 р. перевищила 35 тис. осіб -більше, ніж усі втрати в Афганістані і Чечні. Так були створені кримінальні капітали, до яких на службу перейшло багато працівників правоохоронних органів, які місяцями не отримували зарплату.

Слід визнати, що відставання Росії почалося ще з 1970-х pp., коли не були підтримані пропозиції видатних вчених щодо використання виручки від нафтогазового експорту (ціни на нафту в ті роки досягали в переводі на нинішній курс 70 дол. за барель - в 3,5 рази вище, ніж зараз) на розвиток інформатики, кібернетики („продажної дівки імперіалізму") і біотехнологій, а не на гонку озброєнь і утримання закордонних „друзів" [108].

3.4 Оцінка етапу виходу з кризи

Після тривалої кризи, найглибшої в російській історії, подальший розвиток спочатку був пов'язаний з ефектом короткострокового від-новлювального зростання. Потім величезний вплив відіграв фактор девальвації рубля після дефолту 1998 p., коли купівельна спроможність національної валюти знизилася в 4 рази, а ціни зросли на 84 %. Цей розрив викликав різке зростання ефективності експорту, який щорічно збільшувався на 10 % і досяг майже 30 % ВВП. В підсумку експорт виступив рушійною силою, потягнувши за собою інші галузі. З другого боку, чотирикратне збільшення ціни долара призвело до скорочення імпорту в 2 рази. При цьому ввезення споживчих товарів з-за кордону зменшилося в 3 рази. Вивільнилися величезні ніші, куди хлинули вітчизняні товари. Легка промисловість зросла в 1,5 рази, машинобудування і хімічна індустрія - на 35 %, лісовий комплекс - більше ніж на 30 %. Значною мірою це було пов'язано з імпорто - заміщенням. Однак сьогодні роль девальвації як фактора зростання поступово зводиться нанівець. Завдяки тому, що курс долара після п'ятикратного підвищення в 1998 р. зростав дуже повільно, а ціни в цілому за 4 роки підвищилися більше ніж вдвічі (в 1999 р. - на 37 %, в 2000 р. - на 20 %, в 2001 р. - на 19 % і в 2002 р. - на 15 % ), різниця між цінами споживчого ринку і долара залишалася невеликою: раніше вона була у відношенні 1:2, а тепер - 1:1,25. Тому цей фактор уже практично не діє. Непрямою ознакою зміцнення рубля є різке зростання імпорту. Скоротившись в 2 рази в 1998-1999 pp., імпорт в 2000 р. зріс на 11 % в основному із країн СНД, а потім наступив період закупівель з далекого зарубіжжя. В 2001 р. вони збільшилися на 20 %, в 2002 р. - на 16 %, тобто зростали втричі швидше виробництва і стали витісняти з ринку вітчизняну продукцію, яка виявилася неконкурентоспроможною.

Причина в тому, що в більшості галузей - легкій, лісовій промисловості, хімії, машинобудуванні - випуск споживчих товарів збільшився не за рахунок оновлення основних виробничих фондів і вводу нових потужностей, а за рахунок використання не завантажених технологічних ліній без їх суттєвої модернізації. Але на старому обладнанні не можна виробляти конкурентоспроможну продукцію. В результаті після злету в 1999-2000 pp. машинобудування в 2002 р. зросло лише на 2 %, виробництво хімічних виробів після зростання на 20 % збільшилося менше ніж на 2 %. І лише кольорова металургія, пов'язана із сприятливою світовою кон'юнктурою, мала позитивну динаміку і оновлювала основні фонди. Серйозно модернізується чорна металургія, хоча і зростає повільно внаслідок обмежень світового ринку.

В легкій промисловості після швидкого зростання виробництва в 1999-2000 pp. (по 20 % на рік) в 2001-2002 pp. відбувся різкий спад випуску товарів. В ці ж роки реальні доходи виросли на 9 %, а попит на промислові товари масового споживання збільшився на 10%. Продукція російських підприємств виявилася неконкурентоспроможною, і ця ніша була зайнята імпортом. Сьогодні лише сприятлива світова кон'юнктура залишається фактором руху в російській економіці [106]. В першому кварталі 2003 р. середня ціна нафти становила 30 дол./бар., в 2004 р. - 38,21 дол./бар., а у вересні-жовтні 2005 р. досягла 62-67 дол./бар. Слід також відзначити, що в Росії собівартість видобутку 1 т нафти в 6-7 разів вище, ніж в країнах ОПЕК.

Незважаючи на сприятливі умови розвитку, які склалися в останні роки, збитковими є 40 % російських підприємств, а 20 % дають нульовий прибуток. Таким чином, 60 % господарств не беруть участі в економічному зростанні. Розрив між 10% багатих і 10% бідних становить 12-17 разів, в той час в Європі він становить 7 [106].

Академік РАН Микола Петраков [109], вважає, що російська економіка далеко не ринкова, навіть якщо формально їй і буде надано новий статус. Від того, що державні монополії перейшли в приватні руки, не з'явилося ні ринку, ні конкуренції. Це стосується не тільки сфери великих природних монополій. Нормальної конкуренції немає навіть в торгівлі овочами на московських ринках, де абхазький мандарин і астраханський помідор давно витіснені продукцією з Іспанії і Марокко. Отже, Росія створила не ринкову, а псевдоринкову економіку.

На думку М. Петракова, джерелами наповнення дохідної частини бюджету можуть бути:

1) повернення капіталів-утікачів (мова йде про 150-200 млрд. дол.);

2) залучення внутрішніх збережень населення - тільки в іноземній валюті громадяни зберігають приблизно 60 млрд. дол.;

3) помірна інфляція. Політика інфляційного перерозподілу фінансових потоків активно використовувалася впродовж останніх років в інтересах невеликої групи населення („нових росіян"). На інфляції наша країна виростила „жирні" комерційні банки і олігархів. Цей же важіль може використати і держава для підйому національної економіки;

4) доходи від високих цін на нафту - джерело, безумовно, тимчасове. Однак наші стратеги чомусь хочуть пустити ці доходи на погашення зовнішніх боргів.

На початку перебудови домінувала теза: державна власність неефективна і лише її приватизація, передача в приватні руки здатна сформувати успішних власників і, таким чином, підняти економіку. На практиці виявилося, що провідним елементом у цій структурі став не той, хто володіє власністю, а хто нею управляє.

На жаль, питання підвищення ефективності виробництва поки ще не стали першочерговими для підприємств. Лише 5-7 % підприємств оновлюють продукцію. В приватному секторі поки переважає філософія „тимчасових правителів".

Менеджери виховані на принципах вижимання якомога більше з того, що є, а там видно буде. Ідуть самим простим для сьогоднішніх монополій шляхом - підвищувати ціни і тарифи. Потрібний прибуток - їх збільшують. І ніхто з них не пропонує, наприклад, програму модернізації, зниження собівартості електроенергії, програму стабілізації енергосистеми, не дають гарантії забезпечення електроенергією тощо.

В Росії свободу ціноутворення зрозуміли як право довільно встановлювати ціни на продукцію. Це можна робити, коли ти працюєш у приватному магазині, а не в системі монополій. Але цей принцип у Росії порушений, і ринок виявився без реальної конкуренції, що негативно вплинуло на психологію російських менеджерів. Замість того, щоб займатися модернізацією виробництва і на цій основі підвищувати ефективність і конкурентоспроможність, вони стали „продавлювати" у певних урядових структурах більш високі тарифні ставки.

Досвід підготовки висококваліфікованих робітників у світі також накопичений, особливо в Азії. Перший етап - викруткове виробництво, тобто підготовка кадрів у рамках збирання закордонних телевізорів, авт тощо. Другий етап - перехід до власного виробництва. Цей шлях, зокрема, пройшла Південна Корея. Раніше в цій країні не було автомобільної промисловості, а сьогодні рівень автоматизації на південнокорейських автозаводах вищий, ніж на японських. І цей шлях може бути найприйнятнішим для Росії.

Росія сьогодні знаходиться в дуже вигідній ситуації. їй уперше не загрожує велика війна, не потрібно витрачати величезні ресурси на підтримання військово-промислового комплексу, і вона вперше звільнилася від зобов'язань політичного характеру, які завдавали величезної шкоди економіці тощо. Проблема в тому, як скористатися наданим шансом для ефективного розвитку економіки [109].

Економічне зростання в Російській Федерації в останні роки відбулося не за рахунок підвищення ефективності виробництва, а, по-перше, за рахунок високих цін на експортовану нафту і, по-друге, за рахунок додаткового завантаження невикористаних виробничих потужностей. Подібне недозавантаження в окремих галузях коливається від 30 до 50 %. Але якщо врахувати, що недозавантажені потужності являють собою переважно застарілі основні фонди, то в подальшому їх експлуатація ніякого економічного зростання не обіцяє.

На частку державної сьогодні в Росії припадає всього 15 % власності. Вся інша власність - приватна в тій чи іншій формі. Приблизно 2/3 приватизованих підприємств, по суті, збиткові.

Абсолютизуючи роль приватної власності, вітчизняні реформатори не врахували, що будь-яка форма власності сама по собі нейтральна відносно ефективності виробництва. Певний рівень ефективності виробництва забезпечує не стільки форма власності, скільки конкретний механізм господарювання, який використовується в тій чи іншій галузі або в країні. Існує багато прикладів, коли при використанні тієї чи іншої форми власності (в тому числі і приватної) рівень ефективності суспільного виробництва суттєво відрізняється. Із 180 ринкових країн, де панує приватнокапіталістична власність, лише приблизно три десятки можна віднести до країн з ефективно розвиненою економікою [110].