Загальна характеристика основних економічних моделей

Зміст

Вступ

1. Загальні положення про основні економічні моделі

2. Американська модель ринкової економіки

2.1 Загальні положення про те, як працює американська економіка

2.2 Економічний розвиток та олігархи

2.3 Структурні аспекти розвитку американської економіки

2.4 Політика уряду США в сільськогосподарській галузі

2.5. Американський досвід подолання „великої депресії"

2.6 Американський досвід податково-амортизаційного регулювання економічних процесів

2.7 Зміна макроекономічної моделі

3. Російський варіант перехідної економіки

3.1 Історичний підхід до модернізації російської економіки

3.2. Оцінка першого етапу російської кризи

3.3. Загальна характеристика російських реформ та підходів

3.4 Оцінка етапу виходу з кризи

3.5 Погляд на російську економіку Маршалла А. Голдмана (Гарвардський університет, США)

4. Китайський варіант перехідної економіки

4.1 Загальна характеристика та основні підсумки трансформаційних процесів в Китаї

4.2 Основні етапи економічної трансформації в Китаї

Висновок

Література



Вступ

Тема дипломної роботи «Загальна характеристика основних економічних моделей».

Мета дипломної роботи - розглянути загальні характеристики основних економічних моделей на прикладі країн, які їх розробили і здійснили їх використання на практиці.

В роботі пропонується розглянути та проаналізувати різні економічні моделі, які б можливо було використати в Україні, а саме:

- американську модель ринкової економіки;

- російський варіант перехідної економіки;

- китайський варіант тощо.

Дана тема є актуальною на сучасному етапі, бо економіка України внаслідок неефективного менеджменту та недостатнього усвідомлення стратегічної мети розвитку економіки продовжує знаходитися в умовах системної кризи, яка підсилюється зростаючою енергетичною кризою. Характерним для країн СНГ є хронічне відставання від середньо - світового розвитку.



1. Загальні положення про основні економічні моделі

Ситуація, в якій опинилася Україна, зобов'язує розробляти теорію економіки перехідних суспільств.

Суть перехідного періоду полягає в здійсненні трансформаційного процесу, в зміні моделі економіки.

Україна ще не має власної економічної моделі. Тому не відкладним є формування усіх її атрибутів, до яких належить валюта, банківська, фінансова, податкова, бюджетна і цінова система.

Питання про те, якою буде модель економіки, - це питання політичного і соціального вибору. Це питання знаходиться на перехресті того, чого ми прагнемо, і того, що ми можемо.

Україна відійшла від централізовано-планової економіки, але до системи стратегічного (корпоративного) планування не прийшла. Відсутність економічної стратегії згубна для економічного розвитку, особливо в умовах трансформаційного процесу, коли зміна моделі економіки є практичним завданням.

Модель економіки характеризується співвідношеннями форми власності і заснованих на них секторів економіки або устроїв господарювання; ринкових механізмів і державного регулювання („плану і ринку"); централізму і децентралізму в управлінні економікою; конкуренції і монополізму; лібералізованості і соціальної орієнтованості економіки [86].

Реальний перехід в Україні здійснюється не від адміністративно-командної економіки до ринкової, а від змішаної економіки, що функціонувала на директивно-планових засадах, до змішаної економіки, що заснована на ринкових принципах. По суті, в нашій країні не існувало власної економічної системи. Це була підсистема єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР, сформована для його обслуговування. В ній не було багатьох елементів, властивих самостійній економічній системі. В Україні вироблялося лише 20 % кінцевого продукту. Тому тут перехідний процес передбачає зміни в економічній структурі, пов'язані не тільки з ринковою переорієнтацією, а зі створенням власної економічної системи.

Отже, сутність перехідного процесу в Україні полягає в переході від підсистеми, сформованої для обслуговування єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР, який функціонував на директивно-планових засадах, до цілісної економічної системи, що функціонує на ринкових принципах.

Розрізняють три моделі ринку. Найбільш розвиненою в ринковому відношенні економікою вважається економіка США. Вона виділяється в окрему модель ринкової економіки, в якій підприємства мають найвищий ступінь самостійності в організації і здійсненні підприємницьких функцій, а роль держави полягає у створенні умов, за яких фізичні та юридичні особи займаються плануванням, організацією, виробництвом та наданням послуг ринкового характеру. Потреби населення в послугах неринкового характеру уряд задовольняє за рахунок бюджету.

Другою моделлю ринкової економіки, яка поширена в країнах Європи, є соціально-ринкова. Головними її особливостями є: підвищена роль держави через володіння часткою підприємств, надання субсидій окремим виробництвам; розвинена система різноманітних програм соціального забезпечення населення; участь представників працівників фірм у роботі рад директорів компанії;

Третя модель ринкової економіки - державно-керована - властива країнам Азіатсько-Тихоокеанського регіону та Японії. Вона відрізняється найбільш тісною взаємодією держави і підприємницьких структур [6].

Як приклад розглянемо особливості функціонування американської моделі ринкової економіки як провідної економіки капіталістичного світу.

Відомо, що для розвинутих країн характерними були і є періодичні спади виробництва, які потім долалися таким чином, що в наступному періоді забезпечувалося навіть прискорене зростання. Цю тезу проаналізуємо графіком динаміки ВВП США на рисунку1.1, а. Середню лінію на графіку можна вважати довгостроковою траєкторією зростання. Вихід на таку траєкторію і повинен бути стратегічною метою будь-якої економіки. Аналіз статистичних даних показує, що середньорічні темпи приросту ВВП в розвинутих країнах за період з 1960 р. по 2004 р. становили 3,2 % (в тому числі в США -3,0 %). За період з 1985 р. по 2004 р. середньосвітові темпи приросту реального ВВП становили 3,5 %, в тому числі в розвинутих капіталістичних країнах - 2,9 % (уповільнення зростання показала Японія внаслідок значних структурних перетворень та ФРН внаслідок поглинання нею Німецької Демократичної Республіки), в нових індустріальних країнах Азії - 6,3 % і в США - 3,4 %.

Враховуючи довготривалі світові тенденції, можна припустити, що досягнення траєкторії довготривалого економічного зростання, яка забезпечує 3 % щорічний приріст реального ВВП, може стати стратегічною метою і української економіки.

На теренах Східної Європи та колишнього Радянського Союзу впродовж останніх 15-25 років здійснюється широкомасштабний економічний експеримент, який полягає в переході від соціалістичної до капіталістичної системи господарювання. В окремих країнах, таких як Польща, Угорщина, Китай, трансформаційні процеси почалися в кінці 1970-х і на початку 1980-х років, в Східній Німеччині - з 1989 р., а в колишніх країнах СРСР - з 1991 р.

В результаті виникають різні моделі перехідної економіки.

Перехідною економікою можна вважати економіку, яка:

- діє в період між докризовим роком і роком виходу ключових параметрів економічного розвитку (ВВП, обсягів виробництва, рівня оплати праці, продуктивності тощо) на траєкторію довгострокового зростання;



Рис. 1.1 - Динаміка ВВП США (а) і Польщі (б). Штрихові лінії відповідають 3%-му середньорічному темпу зростання ВВП

- знаходиться в процесі економічної трансформації, тобто переходу від одного стану соціально-економічної системи до якісно іншого стану. Вона має ряд специфічних характеристик, що відрізняє її від економіки, яка знаходиться у відносно стаціонарному стані і розвивається на власній основі, шляхом вдосконалення і змін характерних для неї інститутів, зв'язків і відносин.

Розвиток перехідної економіки відбувається шляхом виникнення на етапі переходу нових інститутів, зв'язків і відносин, відповідних соціально-економічному устрою, який народжується. В результаті виникають нові макро- і мікроекономічні закономірності та тенденції, соціальні і політичні зміни, нові задачі економічної політики. Слід відзначити, що деякі подібні закономірності та тенденції в окремі періоди можуть спостерігатися і в рамках відносно стаціонарного розвитку, наприклад, після великих війн та інших суспільних потрясінь (прискорена інфляція і гіперінфляція, необхідність структурної перебудови промисловості тощо). В таких випадках можна говорити про квазіперехідну економіку.

Стан перехідної економіки депресивного типу виникає, якщо тривалість часу від падіння до повернення на докризовий рівень (вихід на траєкторію довгострокового зростання) достатньо велика і, до того ж, якщо докорінно змінюється природа економічної системи.

Розрізняють п'ять типів перехідної економіки:

1) з поглинанням капіталістичною високорозвиненою економікою (ФРН) відносно відсталої адміністративно-командної економіки (НДР). На вирішення задачі по адаптації невеликої НДР до ФРН протягом десяти років витрачений приблизно 1 трлн. дол., а на початку на ці цілі виділялося по 120-150 млрд. дол. щорічно [4]. Крім того, слід відзначити, що якщо впродовж 10 років до об'єднання Німеччини в одну державу середньорічні темпи зростання реального ВВП ФРН становили 3,1 %, то в наступні 12 років - лише 1,8 %;

2) керована державою перехідна економіка з високими сталими темпами економічного зростання (Китай);

3) з короткостроковим падінням виробництва (3-5 років) та тривалістю досягнення докризового рівня (5-8 років), які не супроводжуються незворотними якісними змінами в технологічній, кваліфікаційній та організаційно-економічній базі (Польща, Чехія, Угорщина, Естонія тощо). Для ілюстрації такого варіанта перехідної економіки на рисунку 1.1, б представлена динаміка ВВП Польщі за період з 1980 р. по 2003 p.;

1) перехідна економіка глибоко депресивного типу з тривалістю падіння 7-9 років та досягненням докризового рівня строком 17-22 роки, що супроводжується незворотними якісними змінами в технологічній, кваліфікаційній та організаційно-економічній базі (Україна, Киргизія, Грузія тощо);

2) перехідна економіка глибоко депресивного типу (подібно попередньому) з відносно помірними темпами внутрішнього зростання та з щедрим бюджетним фінансуванням освіти, науки, охорони здоров'я і оборони за рахунок нафто- та газодоларів від експорту та намаганнями формувати „другу економіку" в інших країнах шляхом зовнішнього інвестування щедрої виручки від експорту паливно-енергетичних ресурсів (Росія).

Динаміка реального ВВП для України і Росії за період 1990-2006 pp. зображена на рисунку 1.2. 1990-ті роки були десятиріччям економічного переходу, зниження обсягів виробництва, високого рівня безробіття і значної бідності як в Росії, так і в Україні. Коли в 1989 р. впав берлінський мур, серед західних економістів були поширені оптимістичні погляди на економічне майбутнє країн Східної Європи та колишнього СРСР. В той час більшість американських та західноєвропейських економістів вважали, що ліквідація адміністративно-командної системи вивільнить потенціал до швидкого зростання. Ці очікування ґрунтувались на простому погляді, що економічне виробництво відбувається тоді, коли фінансовий капітал, робоча сила та людський капітал об'єднуються на робочому місці. Оскільки багато хто із західних економістів вважав (і продовжує вважати), що цінові сигнали неврегульованого ринку є найефективнішим способом координації економічної активності, вони дійшли висновку, що як тільки Східна Європа та колишній СРСР перейдуть до ринкової економіки, відбудуться зміни на краще. Якби це дійсно сталося, історія пішла б іншим шляхом. Протягом 1990-х років багато хто на Заході був шокований фактичним зниженням всіх економічних показників, в тому числі рівня життя на пострадянському просторі, яке відбулося [93].

Далі, крім американського варіанта ринкової економіки, розглянемо досвід ринкових перетворень в Китаї і Російській Федерації.



Рис. 2.2 - Динаміка ВВП України (Ь₀и) та Росії (b₀r), b₀с - траєкторії довгострокового економічного зростання (3 %), b_of- докризовий рівень



2. Американська модель ринкової економіки

2.1 Загальні положення про те, як працює американська економіка

В межах кожної економічної системи підприємці і менеджери організовують природні і трудові ресурси та технічні засоби з метою виробництва і розподілу товарів і послуг. Однак те, яким чином організовуються і використовуються зазначені різнорідні елементи, і є відображенням політичних ідеалів і культури відповідної країни.

США нерідко характеризуються як країна з „капіталістичною" економікою. Цей термін згідно з вченням Карла Маркса використовувався для визначення системи, у якій найважливіші економічні рішення приймаються невеликою групою людей, що контролює величезні обсяги коштів, або капіталу. Згідно з марксистською концепцією в умовах капіталістичної економіки влада зосереджена в руках багатих представників ділових кіл, основна мета яких полягає у максимальному збільшенні прибутку, а у соціалістичній же економіці держава повинна мати більш широкі владні повноваження й, у першу чергу, прагнути реалізувати політичні цілі, а не гнатися за прибутком [88].

2.2 Економічний розвиток та олігархи

Швидкий економічний розвиток, що почався після Громадянської війни (1861-1865 pp.) заклав основу сучасної промислової економіки США. Вибух нових відкриттів і винаходів призвів до настільки глибоких змін, що їхні результати іноді називали „другою промисловою революцією". На заході штат Пенсільванія була знайдена нафта. Була винайдена друкарська машинка, почали використовуватися морозильні залізничні вагони і були відкриті телефон, фонограф і електричне світло. І, нарешті, на початку XX ст. автомобіль прийшов на зміну кареті, а люди почали літати на літаках.

Паралельно з цими досягненнями розвивалася промислова інфраструктура країни. В Аппалачах від Пенсільванії і далі на південь до Кентуккі були знайдені багаті родовища вугілля. У районі озера Верхнє на півночі Середнього Заходу почали роботу великі залізорудні шахти. Там, де вдалося з'єднати ці два найважливіші сировинні продукти, процвітали сталеливарні заводи. Слідом за великими мідними і срібними шахтами відкрилися свинцеві шахти і цементні заводи.

В міру зростання промисловості розвивалися методи масового виробництва. Наприкінці XIX ст., ретельно вивчивши функції різних робітників і запропонувавши потім нові більш ефективні способи праці, Фредерік У. Тейлор став піонером в сфері наукових методів управління. Масове виробництво надихнуло Генрі Форда застосувати в 1913 р. конвеєрну лінію, на якій кожен робітник виконував одне просте завдання по збиранню автомобіля. Обравши далекоглядну політику, Форд запропонував своїм робітникам щедру зарплату - п'ять доларів у день, що дозволило їм купувати вироблені ними автомобілі (які коштували тоді 240 дол.) і тим самим забезпечило розширення виробництва.

Друга половина XIX ст. стала епохою олігархів. Багато американців ідеалізували цих бізнесменів, що створили величезні фінансові імперії, їх успіх часто залежав від уміння усвідомити довгостроковий потенціал нового виду послуги або продукту, як це вдалося Джону Д. Рокфеллеру з нафтою. Це були жорсткі суперники, що цілеспрямовано прагнули до фінансового успіху і влади. Крім Рокфеллера і Форда, серед інших гіганттів були Джей Гулд, що нажив капітал на залізницях, фінансист Джон Морган і сталеливарний олігарх Ендрю Карнегі. Деякі олігархи відповідно до ділових стандартів того дня були чесними людьми, інші -навпаки, для досягнення багатства і влади використовували насильство, хабарі й обман. Так чи інакше інтереси бізнесу стали значною мірою впливати на уряд.

Мабуть, найбільш яскравий підприємець Морган з великим розмахом проводив свої операції як в особистому, так і в діловому житті. Він і його компаньйони грали на гроші, плавали на яхтах, давали пишні банкети, будували палаци і скуповували скарби європейського мистецтва. На відміну від нього люди, подібні до Рокфеллера і Форда, виявляли пуританські якості. Вони залишилися вірні цінностям маленького містечка і дотримувалися відповідного способу життя. Будучи добропорядними парафіянами, вони мали почуття відповідальності за інших. Вони вірили, що успіху можна домогтися завдяки особистій чесноті, і проповідували працю й ощадливість. Пізніше їхні спадкоємці заснували найбільші благодійні фонди Америки.

Якщо інтелектуали вищого суспільства Європи в цілому ставилися зневажливо до торгівлі, живучи в суспільстві з більш рухливою класовою структурою, більшість американців з ентузіазмом сприйняли ідею збагачення. Вони насолоджувалися пов'язаним з діловим підприємством ризиком і хвилюванням, а також більш високим рівнем життя і потенційними нагородами у вигляді влади і пошани, принесеними діловим успіхом.

Однак у міру дозрівання американської економіки в XX ст. образ ділового магната (олігарха), що шпурляється грішми, втратив свою привабливість як американський ідеал. Радикальні зміни відбулися з виникненням корпорацій спочатку в залізничній галузі, а потім і повсюдно. На зміну баронам-підприємцям прийшли технократи, що стали на чолі корпорацій, і високооплачувані менеджери [89].

Технологічна революція 80-90-х pp. в XX ст. породила нову ділову культуру, схожу з епохою олігархів. Голова компанії „Майкрософт" Білл Гейтс нажив величезні статки на розробці і продажу програмного забезпечення. Гейтс створив настільки прибуткову імперію, що в кінці 1990-х років відділ по боротьбі з монопольною діяльністю Міністерства юстиції США подав на його компанію в суд, звинувачуючи її в залякуванні конкурентів і створенні монополії. Але Гейтс також є творцем одного з найкрупніших благодійних фондів. Більшість ділових лідерів Америки ведуть менш примітне життя порівняно з Гейтсом. Вони керують діяльністю корпорацій і одночасно є членами рад директорів благодійних товариств і навчальних закладів. їм не байдужі становище національної економіки і взаємовідносини Америки з іншими країнами і вони певним чином можуть впливати на уряд, але вони його не контролюють як це здавалося деяким олігархам кінця XIX ст. [88].

В сьогоднішніх умовах вказані уявлення застаріли. Навіть якщо капіталізм у його чистому вигляді коли-небудь і існував, він давно зник, а держава в СІНА і цілому ряді інших країн регулює національну економіку з метою обмеження концентрації влади і рішення багатьох соціальних проблем, пов'язаних із пануванням приватних комерційних інтересів. У результаті американську економіку варто віднести до економічної системи „змішаного" типу, у якій держава відіграє важливу роль поряд із приватним підприємництвом [88].

2.3 Структурні аспекти розвитку американської економіки

За тривалий період часу підвищення ефективності американської економіки визначається прогресивними структурними змінами.

Спеціалісти виділяють три етапи структурних перетворень, які відрізняються інтенсивністю та глибиною впливу на відтворювальний процес (див. рисунок 1.1). Перший етап завершився в 1905 р., коли частка американських сільськогосподарських робітників вперше стала менше частки зайнятих в промисловості.

Для другого етапу був властивий розвиток переважно базових галузей промисловості - гірничорудної, металургійної, металообробної, хімічної, текстильної, автомобілебудування тощо. Починаючи з 1929 р. частка старих галузей постійно знижувалася, особливо це стосувалося текстильної промисловості, яка в XIX ст. відігравала головну роль в промисловому виробництві і зовнішній торгівлі. Відносно найбільш високі темпи зростання були характерними для таких галузей, як електроенергетика, хімія, транспортне машинобудування, приладобудування.

Цей етап завершився в 1955 р., коли кількість зайнятих в промисловості США вперше зрівнялася з кількістю зайнятих в сфері інформації - в освіті, в засобах інформації, видавничій сфері, програмному забезпеченні, банках даних, консультаційних послугах тощо.

Для третього етапу характерним є випереджаючий розвиток наукоємних галузей (приладобудування, електроніки, робототехніки) та уповільнений розвиток, а то й закриття старих підприємств базових галузей промисловості. В третьому етапі економічного розвитку можна виділити два періоди. Перший включає поряд з інтенсивним розвитком наукоємних галузей досить сталу тенденцію технічного переоснащення базових галузей на новій технологічній базі. Його можна назвати періодом „реіндустріалізації". Другий період третього етапу починається приблизно з 1985 p., коли капітальні вкладення в наукоємні галузі промисловості перевищили рівень інвестицій в ненаукоємні галузі. Цей період (сучасний) можна назвати періодом „деіндустріалізації", а суспільство, яке його забезпечує, - інформаційним.

Нижче наведені розрахунки щорічних приростів реального ВНП і промислового виробництва для вказаних вище етапів та періодів розвитку економіки США (таблиця 2.1).

Таблиця 2.1 - Щорічні середні прирости реального ВНП та промислового виробництва в США за періодами, млрд. дол.

Етапи	ВНП (в цінах 1982 р.)	Промислового виробництва (в цінах 1980 р.)
І етап	9,95	1,02
II етап	22,50	7,00
III етап	І період	72,30	25,40
	II період	118,70	39,50

Як видно з таблиці, зростання реального ВНП та обсягів промислової продукції США прискорюється з кожним наступним етапом. На рисунку 1.1 а вказана теза ілюструється різними нахилами ліній тренду. Такий розвиток відбувається циклічно шляхом переборення чисельних економічних криз [90].

В умовах американської економіки класична індустріальна корпорація впродовж багатьох десятиріч змінювала звичні форми і вдосконалювала свою внутрішню структуру. Тільки в другій половині XX ст. можна виділити три чітко відмінні періоди [92].

Перший з них західними дослідниками звичайно характеризується термінами „постфордизм" або „етап гнучкої спеціалізації", відходом від настанови на масове виробництво. Найважливішою передумовою для таких зрушень став науково-технічний прогрес 1950-1960-х років, який проявився в розповсюдженні нових технологій, що сприяли децентралізації та фрагментації виробництва і потребували підвищення кваліфікації працівників, зростання їх самостійності.

Другий етап припав на 1970 і початок 1980 рр. і відзначався, перш за все, формуванням децентралізованих і деієрархізованих систем управління, що створювало умови для передачі права на прийняття рішень на максимально низький рівень, що відповідало творчому потенціалу працівників, який значно зріс.

Третій етап (1980 - перша половина 1990 pp.) фактично завершує історію класичної індустріальної корпорації. На цій стадії вона перетворюється в специфічну соціальну спільність, що різко змінює її внутрішню структуру.

Еволюція індустріальної корпорації як приватної комерційної організації дозволяла їй впродовж багатьох десятиріч підтримувати свою конкурентоспроможність і бути рушійною силою провідних розвинутих економік. Так, експансія більш сучасних її форм забезпечила зміну структури суспільного виробництва.

Виділилася значна група галузей з дуже великою залежністю виробничих результатів від затрат на НДКР - так звані наукоємні галузі (фармацевтична, аерокосмічна, електронна, інформаційні і комп'ютерні послуги тощо). Важливу роль в США відіграє сфера послуг, яка не має аналогів в розвинутих країнах. Тут працює 75 % усіх зайнятих, створюється більше 70 % ВВП, сконцентрована більша частина всіх кадрів високої кваліфікації (85 %). На початку XXI ст. майже 90 % всіх доходів створювалося в корпоративному секторі, тобто в акціонерних товариствах. Головною категорією акціонерної власності є „інвестиційна", коли компанії в основному належать зовнішнім інвесторам. В цих компаніях, де власність „розмита" серед великої кількості сторонніх акціонерів, контрольний пакет акцій одного власника сьогодні рідко перевищує 5 %. Самі корпорації стають більш демократичними: в 1900 р. в США більше половини їх керівників були вихідцями з вищих прошарків суспільства, а в 1976 р. - лише 5,5%. Постійно зростає інтелектуальний потенціал працівників. Так, в 1998 р. 60 % вищих менеджерів 500 найбільших американських компаній мали докторський ступінь (половина з них - в економічних і юридичних науках).

Аналізуючи існуючі тенденції економічного розвитку, слід мати на увазі, що технологічний прогрес значно підірвав позиції традиційних крупних індустріальних гігантів. Так, в 1970-ті pp. 500 найбільших корпорацій забезпечували 20 % ВНП США, а сьогодні - не більше 10 %; в 1996 р. половина американського експорту припадала на фірми з чисельністю зайнятих менше 19 осіб, а на структури з 500 і більше працівників - тільки 7 %. Крім того, в останній час мало місце різке здешевлення технологічних досягнень. Наприклад, в 1999 р. в США середня роздрібна ціна нового персонального комп'ютера впала нижче 1000 дол., затрати на копіювання інформації протягом 1990-х pp. скоротилися майже в 900 разів, а частка американців, які підключилися до Internet, зросла за 1996-2000 pp. в 5 разів. Це призвело до того, що все більше кваліфікованих спеціалістів знаходить застосування своїм здібностям в невеликих компаніях, які відрізняються високим ступенем свободи співробітників і не завжди чітко орієнтовані на економічну ефективність в традиційному розумінні. Це так звані „креативні корпорації" [91]. В 2000 р. в США 65 % працівників інтелектуальної сфери працювали переважно в дрібних структурах, причому чисельність зайнятих індивідуально або у власних фірмах перевищує сьогодні 30 млн. осіб.

В Америці більшість товарів і послуг виробляються приватними підприємствами, а на особисте споживання припадає дві третини всього національного виробництва (інша третина товарів і послуг придбавається державою і підприємствами). Роль споживача дійсно настільки висока, що національна економіка нерідко характеризується як „споживча".

На думку американців, якщо не обмежувати сили ринку, ціни на товари і послуги визначають попит та пропозиція. У свою чергу, ціни підказують діловим людям, що саме варто робити: коли попит на певний товар перевищує поточний обсяг його виробництва, ціна на такий товар зростає. Цей факт привертає увагу існуючих і нових компаній, що, передбачаючи прибуток, розширюють виробництво такого товару. З другого боку, якщо попит на певний товар знижується, ціна на нього падає, у результаті чого менш конкурентоспроможні компанії або закриваються, або переорієнтовують виробництво на випуск іншої продукції. Така система одержала назву ринкової економіки.

Американці завжди вважали, що ряд послуг держава виробляє краще, ніж приватний сектор. Наприклад, у США держава відповідає, в першу чергу, за відправлення правосуддя, освіти (хоча існує багато приватних шкіл і центрів підготовки), шляхів, соціальну статистичну звітність і національну оборону. Крім того, нерідко виникає потреба державного втручання в економіку з метою коректування положення справ у тих випадках, коли цінове ринкове регулювання не спрацьовує. Наприклад, держава регулює „природні монополії" і звертається до антитрастового законодавства з метою встановлення контролю над діловими конгломератами або їхнього роздрібнення в тих випадках, коли вони стають досить могутніми для протистояння ринковим силам. Держава також займається питаннями, що не підпадають під дію ринкових сил: вона виплачує соціальні допомоги і допомогу у зв'язку з безробіттям людям, не здатним забезпечити своє існування в результаті особистих проблем або втрати роботи внаслідок несприятливої економічної кон'юнктури, покриває значну частину витрат на медичне обслуговування старих і бідних, регулює діяльність приватних підприємств з метою обмеження забруднення повітряного і водного середовища, надає пільгові кредити людям, що втратили майно у результаті стихійних лих і т. ін.; вона також відіграла головну роль в освоєнні космосу - цей вид діяльності занадто дорогий для будь-якого приватного підприємства.

Найважливіша роль федеральної влади полягає в тому, що вона контролює загальні темпи економічної діяльності, намагаючись забезпечити безперервне зростання економіки, високий рівень зайнятості і стабільні ціни. Змінюючи обсяги державних витрат та ставки оподаткування (податково-бюджетна політика) або управляючи грошовою масою і контролюючи використання кредитів (кредитно-грошова політика), вони можуть уповільнювати або прискорювати темпи економічного зростання і одночасно впливати на рівні цін та зайнятості.

2.4 Політика уряду США в сільськогосподарській галузі

Сільське господарство США і пов'язані з ним галузі промисловості створюють більшу частину ВНП США, ніж будь-яка інша сфера діяльності. Сьогодні в агропромисловому комплексі США працюють більше 23 млн. осіб, що становить приблизно 18 % загальної кількості зайнятих, а обсяг його валової продукції становить приблизно 14 % всього валового продукту країни. Для порівняння: частка обробної промисловості (без харчової) - всього 11,2 % [95]. АПК включає три основні сфери. Перша - виробництво засобів виробництва - займає відокремлену позицію, оскільки це суто промислова сфера. її частка в продукції АПК займає проміжне місце між другою сферою - власне сільським господарством - і третьою - переробкою сільгосппродукції. Вартість валового продукту, виробленого власне в сільськогосподарській сфері, практично не перевищує 7 %. На фермах працюють 1,7-1,9 млн. фермерів та членів їх сімей, а також приблизно 900 тис. найманих працівників. Найбільш важливу роль відіграє сфера переробки, зберігання, транспортування і реалізації сільгосппродукції, в якій виробляється більше 60 % валового продукту АПК. В ній зайнято приблизно 12,7 % загальної кількості зайнятих в країні.

Позитивний результат функціонування аграрного сектору США пояснюється оптимальним поєднанням трьох його складових сфер. Так, практично збиткова сільськогосподарська сировина, отримана в другій сфері, в процесі її переробки в третій сфері і реалізації споживачу набуває високих споживчих якостей і вищу вартість. Це дозволяє отримати значний дохід від галузі в цілому. Держава лише перерозподіляє доходи, отримуючи можливість субсидувати сільськогосподарське виробництво.

Виходячи з теорії, що перевиробництво є основною причиною зниження цін на продукцію сільського господарства, уряд заохочує фермерів обмежувати кількість розораної землі. Цей підхід був введений з прийняттям в 1933 р. Закону про регулювання сільськогосподарського виробництва, одного з основних законодавчих актів нового курсу, який передбачав спеціальні субсидії фермерам, які погодилися законсервувати частину своїх земель.

Певні основні товари підлягають практиці забезпечення стабільних цін за допомогою державних субсидій. Розглянемо приклад функціонування подібної системи: Конгрес встановлює ціну, скажімо, 2,55 дол. за бушель кукурудзи (один бушель - 35,2 літри), щоб відобразити очікувану вартість врожаю. Виробники кукурудзи, які дали згоду на обмеження посівів, можуть позичити 2,55 дол. під кожний бушель зерна, зданого ними державі. Вони фактично віддають під заставу свій врожай уряду за надану ним позику. Якщо кукурудза підніметься в ціні вище 2,55 дол., фермери можуть зажадати свій врожай назад, продати його на вільному ринку і повернути позику. Гроші, виручені понад суми позики, ідуть фермерам. Якщо ціни на кукурудзу стають меншими 2,55 дол., фермери можуть відмовитися від зобов'язань по сплаті отриманої позики, що не тягне за собою ніяких штрафних санкцій. Уряд лише переводить врожай кукурудзи в свою власність і або закладає його на зберігання, або продає із збитками. Верхніх меж на суми субсидій, які виплачуються для стабілізації цін, не існує.

Ще більш важливу роль, ніж стабілізуючі ціни позики, відіграють компенсаційні виплати, які є формою прямого вкладу в підвищення доходів фермерів. Конгрес встановлює „планові ціни" на різні культури. Знову ж для отримання пільг фермери повинні вилучити частину своїх земель із землекористування. Якщо ринкова ціна, отримана фермерами за врожай, виявиться нижче планової, різницю компенсує уряд. Суми компенсаційних виплат обмежуються 50000 дол. на рік. Політика забезпечення рівня цін і компенсаційних виплат розповсюджується лише на такі основні товари, як зернові, м'ясо-молочні продукти і бавовна.

Сільське господарство Сполучених Штатів являє собою великий бізнес. Виник навіть спеціальний термін - „агробізнес". Під цим терміном розуміють весь агропромисловий комплекс від окремого фермера до мультинаціонального концерна-виробника хімікатів. Агробізнес включає фермерські кооперативи, сільські банки, перевізників сільськогосподарської продукції, торгівців споживчими товарами, виробників сільськогосподарського обладнання, харчопереробну промисловість, мережу продовольчих магазинів і багато інших підприємств.

Фактично американське сільське господарство перетворилося в агропромисловість - цей термін відображає масштабний, корпоративний характер багатьох сільськогосподарських підприємств в сучасній економіці США. В агропромисловість входять різні фермерські компанії і структури - від маленьких сімейних компаній до величезних конгломератів або міжнародних компаній, які володіють великими ділянками землі або виробляють продукти і матеріали, що використовуються фермерами.

Поява в кінці XX ст. агропромисловості означала одночасне зменшення кількості ферм і збільшення їх розмірів. В 1940 р. існувало 6 млн. ферм із середньою площею 67 га. В кінці 1990-х pp. існували лише приблизно 2,2 млн. ферм із середньою площею 190 га. Приблизно в цей же період впала зайнятість в сільському господарстві - від 12,5 млн. в 1930 р. до 1,2 млн. осіб в 1990-х pp., при тому, що загальна чисельність населення збільшилася більше ніж вдвічі. В 1900 р. фермери становили половину всієї робочої сили, а в кінці минулого століття на фермах працювало лише 2 % [94].

Протягом багатьох років після Великої депресії 1930-х pp. періоди спаду, які характеризувалися повільними темпами економічного зростання і високим безробіттям, вважалися найбільш серйозною загрозою для економіки. Коли вірогідність настання чергового спаду ставала більш реальною, держава намагалася зміцнити економіку шляхом значного збільшення власних витрат або скорочення податків, з тим, щоб стимулювати більш високий рівень витрат споживачами, а також шляхом швидкого нарощування грошової маси. У 1970-ті pp., значне зростання цін, особливо на енергоносії, викликало серйозні побоювання інфляції, тобто підвищення загального рівня цін. В результаті державна влада переключилася з боротьби з економічним спадом на зусилля по контролю за інфляцією шляхом скорочення витрат, підтримання рівня оподаткування та стримування зростання грошової маси [88].

2.5 Американський досвід подолання „великої депресії"

Криза є найскладнішою та найсуперечливішою фазою економічного циклу. З нею, з одного боку, пов'язані руйнівні сили: скорочення виробництва, масові банкрутства, безробіття, зниження життєвого рівня, наступ на соціальні завоювання трудящих і демократію, політична напруга, а з другого - криза виконує творчу функцію: циклічні коливання ділової активності є однією з умов економічного зростання, а сама криза - активною складовою частиною творчого процесу. Прискорюючи відмирання застарілих економічних систем, вона одночасно є важливою ланкою, що прискорює технічне і технологічне оновлення виробництва, структурну перебудову економіки. Звідси випливає висновок про те, що антициклічне регулювання має свої межі, оптимальні норми, а штучне переривання кризи не завжди обґрунтоване.

Двоїста природа кризи виявляється в тому, що, з одного боку, вона є наслідком внутрішніх суперечностей системи, а з другого -формою їх розв'язання, виконуючи функцію оздоровлення (санації) економічної системи.

Можливості застосування антициклічної політики неоднозначні в різних економічних системах і конкретних історичних умовах. Зрозуміло, що уразливість економічної політики України та інших країн колишнього СРСР і східноєвропейських країн ґрунтувалася на тому, що багато років в її структурі не було елементів антициклічного регулювання, запропонованих ще Д. Кейнсом в 30-ті роки XX ст.

На рисунку 2.1 зображена динаміка ВВП, капітальних інвестицій і реальної заробітної плати в США від початку падіння економіки (1929 р.) до її відновлення (1937 p.). Як видно з рисунка 2.1, під час кризи найменше падіння характерне для такого показника як реальна заробітна плата. Про це свідчать такі дані: в 1933 р., в період найнижчого рівня кризи, при падінні ВВП на 30,7 % реальна заробітна плата знизилася лише на 15,3 %.

Розрахунки показали, що в 1933 р. порівняно з 1929 р. валові приватні внутрішні інвестиції в економіку США зменшилися в 4 рази, а валовий приватний внутрішній продукт зменшився всього в 1,45 рази (або співвідношення 4/1,45 = 2,76 разу). Таким чином, під час кризи 1929-1933 pp. інвестиції зменшувались швидше, ніж падали обсяги ВВП.



Рис. 2.1 - Динаміка реальної заробітної плати, ВВП та капітальних інвестицій в США

В процесі відновлення економіки в 1937 р. інвестиції становили 69 % від їх рівня в 1929 р., а ВВП досяг 102,9 % рівня цього року. Таким чином, слід констатувати сприятливу роль кризи, яка проявилася в підвищенні використання внутрішніх резервів, що стало причиною зменшення потреб в додаткових інвестиціях на одиницю приросту ВВП. За 1934-1937 pp. 1 дол. додаткових інвестицій створював 3,7-6,5 дол. приросту ВВП. Інакше кажучи, в період відновлення економіки мультиплікатор порівняно зі звичним рівнем для умов стабільного зростання 2,0 підвищився в 1,98-3,25 рази (в середньому в 2,8 рази).

Аналогічне явище спостерігалося в період Другої світової війни - мультиплікатор інвестицій за 1941-1944 pp. знаходився в межах 5,32-8,3 і вище. Так, інвестиції в 1944 р. знизилися порівняно з 1940 р. з 11128 млрд. до 7008 млрд. дол., або в 1,59 рази, а ВВП зріс з 112679 млрд. дол. до 159188 млрд. дол., або в 1,41 рази.

У 1930-ті pp., коли Сполучені Штати виходили з Великої депресії, уряд почав використовувати податково-бюджетну політику не тільки для забезпечення власних потреб або проведення визначеної соціальної політики, але й в інтересах загального економічного зростання і стабільності. Розроблювані стратегій знаходилися під впливом Джона Мейнарда Кейнса, англійського економіста, що стверджував у своїй праці „Загальна теорія зайнятості, прибутку і грошей" (1936 p.), що масове безробіття його часу було викликане недостатнім попитом на товари і послуги. За Кейнсом, люди не мали достатніх доходів для купівлі усього, що могла виробити економіка, тому ціни падали, компанії зазнавали збитків або банкрутіли. Без втручання уряду, зазначав Кейнс, це могло стати порочним колом. В міру банкрутства компаній, продовжував він, кількість безробітних збільшується, приводячи до подальшого зменшення доходів населення і збільшення кількості компаній, що тонуть у цій небезпечній воронці. Кейнс стверджував, що держава здатна зупинити спад шляхом збільшення власних витрат або зниження податків. В обох випадках доходи зростуть, люди будуть витрачати більше грошей і економіка знову почне розвиватися. Якщо держава змушена піти заради цього на утворення дефіциту бюджету, нехай це станеться, зазначав Кейнс. На його думку, альтернатива цьому - економічний спад, що поглиблюється, - становить значно більшу небезпеку.

У 1930-ті роки ідеї Кейнса були прийняті лише частково, однак різке збільшення державних військових витрат у період Другої світової війни, схоже, підтвердило його теорії. Коли витрати уряду підскочили, доходи людей зросли, фабрики знову запрацювали на повну потужність, і про тягар депресії стали забуватися. Після війни економіку продовжував підживлювати раніше стримуваний попит багатьох родин, що довгий час відкладали на майбутнє придбання житла і народження дітей.

До 1960-х років розробники стратегій, здавалося, стали прихильниками теорій Кейнса. Однак зараз, оглядаючись назад, більшість американців вважає, що тоді уряд зробив ряд помилок в сфері економічної політики, що, зрештою, призвели до перегляду податково-бюджетної політики. Зменшивши податки в 1964 р. для стимулювання економічного зростання і скорочення безробіття, президент Ліндон Б. Джонсон (1963-1969 pp.) і Конгрес почали реалізацію дорогих програм, пов'язаних із витратами усередині країни і покликаних полегшити тягар бідності. Джонсон також збільшив військові витрати, оплачуючи участь Америки у В'єтнамській війні. Ці масштабні державні програми в сполученні з великими споживчими витратами підвищували попит на товари і послуги до обсягів, що перевищували можливості економіки. Заробітна плата і ціни почали зростати. Незабаром зростання заробітної плати і цін стали нейтраллізувати один одного. Подібне збільшення всіх цін по спіралі називається інфляцією.

Кейнс стверджував, що під час таких періодів надмірного попиту уряд має зменшувати витрати або підвищувати податки для запобігання інфляції. Однак антиінфляційна податково-бюджетна політика часто виявляється політично невигідною через свою непопулярність, і уряд опирався переходові до неї. Потім на початку 1970-х pp. в країні почався різкий підйом світових цін на нафту і продукти харчування. Це поставило перед розробниками стратегії гостру дилему. Традиційна антиінфляційна стратегія полягала в обмеженні

попиту за допомогою урізування федеральних витрат або підвищення податків. Але це призвело б до відпливу доходів з економіки, що і без того страждала від підвищення цін на нафту. Результатом стало б різке підвищення безробіття. Якби розробники стратегії вирішили протидіяти втратам доходів, викликаних зростанням цін на нафту, їм би довелося збільшити витрати або зменшити податки. Оскільки жоден з цих методів не міг збільшити пропозицію нафти і продуктів харчування, підвищення попиту без зміни пропозиції призвело б лише до зростання цін.

Президент Джиммі Картер (1977-1981 pp.) намагався розв'язати дилему за допомогою двокомпонентної стратегії. Він направив податково-бюджетну політику на боротьбу з безробіттям, допускаючи роздування федерального дефіциту і створюючи програми збільшення зайнятості для згладжування циклічності економіки. Для боротьби з інфляцією він створив програму добровільного контролю над заробітками і цінами. Жоден з компонентів цієї стратегії не працював належним чином. До кінця 1970-х pp. країна страждала від високого рівня безробіття і високої інфляції.

Багато американців бачили в стагфляції свідчення практичної неспроможності теорії Кейнса, до того ж, інший фактор ще сильніше знизив здатність уряду використовувати податково-бюджетну політику для управління економікою. Тепер постійним елементом податково-бюджетної ситуації, схоже, став дефіцит бюджету.

На кінець 1990-х pp. розробники стратегії були менш схильні, ніж їхні попередники, використовувати податково-бюджетну політику для досягнення масштабних економічних цілей. Замість цього вони зосередилися на більш вузьких змінах політики в інтересах зміцнення окремих компонентів економіки. Президент Рейган і Джордж Буш (1989-1993 pp.) намагалися зменшити податки на доходи з капіталу, тобто підвищити добробут нації за рахунок збільшення цінності таких активів, як власність або акції. Вони зазначали, що такі зміни будуть стимулювати заощадження й інвестування. Демократи опиралися цьому, стверджуючи, що такі зміни принесуть колосальну вигоду багатим. Але, коли дефіцит бюджету зменшився, президент Клінтон (1993-2001 pp.) поступився у цьому питанні, і максимальна ставка податку на дохід з капіталу зменшилася в 1996 р. з 28 до 20%. Клінтон тим часом також намагався впливати на економіку, створюючи різні програми в галузі освіти і професійного навчання, спрямовані на створення висококваліфікованої, а отже, більш продуктивної і конкурентоспроможної робочої сили [96].

Незважаючи на різну економічну політику республіканської і демократичної адміністрацій, макроекономічні результати виявилися дуже схожими. При Рейгані зниження податків і наростаючий бюджетний дефіцит привели до приросту ВВП темпом 3,4%. При Клінтоні підвищення податків і профіцит дали середньорічний приріст 3,6 %. При обох президентах у 1980-1990-х pp. ставка відсотка знижувалася, а курс акцій на фондовій біржі зростав. У підсумку рішуча політика президентів, що діяли, не ухиляючись від головних проблем свого часу, стимулювання виникнення різних комплексів заходів, що виявилися найбільш придатними для забезпечення зростання. В одному випадку це означало зниження податків, в іншому - їх підвищення, іноді було більше регулювання, іноді -менше.

2.6 Американський досвід податково-амортизаційного регулювання економічних процесів

Кожній фазі економічного циклу: кризі, депресії, пожвавленню та підйому відповідали певні коригуючи дії уряду США, вивчення яких, на наш погляд, може бути корисним для сучасної української економіки, що знаходиться в стані затяжної економічної кризи.

З початку 1960-х pp. уряд США вимушений був пристосувати податкову політику до нових умов і проблем. В 1963-1969 pp. відбувався процес розвитку нових галузей економіки і повного омолодження старих традиційних галузей промисловості. Більшість компаній знищували старі підприємства і на їх місці будували нові, з урахуванням вимог НТП. З боку держави були введені додаткові скидки з податків на нові інвестиції, знижені податки на прибуток корпорацій з 52 до 50 % в 1964 р. і 48 % в 1965 p., з середини 1966 р. поновлені пільги на прискорену амортизацію основного капіталу. В результаті в загальному обороті американських корпорацій в 1968 р. 40-50 % становили продукти, які взагалі не випускалися 10 років і на них припадало 70-75 % прибутків. Американська економіка потребувала заміни всього 14 % основних фондів.

З метою уникнення шкідливих наслідків перенапруження економіки в 1967 р. було вжито ряд коригуючих заходів: відмінено податкову знижку на капіталовкладення в нове обладнання та систему прискореного амортизаційного списання невиробничих споруд, підвищено ставку внесків у фонд соціального страхування з 8,8 до 9,6 %. В результаті вже в І кварталі 1967 р. затрати американських корпорацій на будівництво нових підприємств і купівлю обладнання помітно скоротилися.

Під час кризи 1970-1971 pp. було проведено чергову податкову реформу з метою пом'якшення можливих негативних наслідків скорочення капіталовкладень та пожвавлення інвестиційної діяльності. В період підйому 1972-1973 pp. прискореному зростанню капіталовкладень в США сприяло накопичення у приватних компаніях величезних амортизаційних фондів в результаті лібералізації правил амортизації основного капіталу і різних податкових пільг.

Особливістю інвестиційного процесу в період підйому 1976-1979 pp. була висока частка інвестицій на відновлення засобів виробництва. В результаті частка фізично та морально застарілих фондів в її виробничому апараті скоротилася з 16% на початку 1977 р. до 11 % в кінці 1978 р. В кінці 1970-х pp. (1978-1979 pp.) в США і Японії з'явилась теза про необхідність реіндустріалізації економіки, її технічне переоснащення на базі широкого впровадження найбільш сучасних і ефективних технологій, найновіших видів обладнання з метою подолати процес швидкого технічного (морального) старіння.

В другій половині 1980-х років нарощування випуску і використання найновішого обладнання стало невід'ємною рисою капіталістичної раціоналізації виробництва. Ефективне використання нових технологічних процесів в промисловості, ж і в системі послуг, пов'язано, перш за все, з широким використанням комп'ютерної техніки. Однак її впровадження потребувало подальшої перебудови виробничих процесів, детального врахування інтересів споживачів продукції, підвищення кваліфікації кадрів на всіх рівнях від робітника до менеджера.

Державне втручання в економіку стало набувати більш опосередкованого характеру, орієнтуючись на створення сприятливих умов для функціонування приватного бізнесу. З цією метою було проведено декілька податкових реформ, здійснено дерегулювання банківської сфери, відмінено багато правил, що регламентували діяльність компаній і кредитних закладів. Конкуренція, яка посилилася в цих умовах, примусила капіталістичні корпорації енергійно модернізувати не тільки технологічні процеси, але й системи руху економічної інформації і прийняття рішень. Загальним результатом стали підвищення гнучкості управлінських систем, їх більша орієнтованість на споживача і кінцевий результат (зростання збуту і прибутків).

Економічне зростання американської економіки за період 1983-2000 pp. - найбільш тривале з будь-коли досягнутих Америкою в мирний час - свідчить про те, що при адекватних діях уряду воно стимулює як розширення податкової бази, так і забезпечення прогресивних зрушень в структурі усієї економічної системи.

Значна роль у визначенні темпів американської економіки та її міжгалузевої структури належить широкому впровадженню в 1973-1976 pp. і особливо після 1981 р. ефективних систем прискореної амортизації. Загальна сума пільг, наданих державою приватному капіталу в США внаслідок використання прискорених методів амортизації, оцінюється за 10 років (1971-1980 pp.) приблизно в 40 млрд. дол. Уже в 1983 р. загальна сума пільг, які отримали приватні корпорації, становила 33,2 млрд. дол., а в 1984 р. - більше 50 млрд. дол.

Дуже важливим висновком є те, що податкова, амортизаційна і кредитна політика не є чимось застиглим, а залежать від економічної кон'юнктури. Крім того, слід відзначити, що в американській податковій політиці відсутні різкі зміни: податки зменшувалися з 52 % до 50 % і до 48 %, а потім, через кілька років, до 44 %.

В узагальненому вигляді заходи податково-амортизаційної політики уряду США та їх результативність подані в таблиці 2.2.

Аналіз американського досвіду показав, що будь-яка економічна криза є вибухом усіх протиріч процесу відтворення. Вона насильно вирівнює диспропорції, створюючи основу майбутнього економічного зростання. Матеріальною основою цих циклів є фізичне оновлення основних засобів виробництва, насамперед їхньої найактивнішої частини - знарядь праці. Отже, виробництво засобів виробництва виконує в механізмі циклічності базову функцію, у процесі циклічних коливань вони відчувають найбільше навантаження. Циклічність, що викликана оновленням основних виробничих фондів, не обов'язково призводить до спаду виробництва. Економіці внутрішньо притаманні властивості запобігання таким виробничим спадам.