4. Нагромадження капіталу супроводжувалося зростаючими можливостями для його вигідного використання. Майже всі війни XYIII ст. закінчувалися захопленням нових колоній. Колоніальна експансія Англії сприяла розширенню ринків збуту для її промислових товарів.

Збільшення колоніальних багатств і розширення торгівлі забезпечували зростання ринку для британських товарів, якого вже не могла наситити домашня промисловість за допомогою ручних методів виробництва.

Пошуки шляхів розв'язання проблем масового виробництва товарів сприяли зростанню технічних винаходів наприкінці XYIII ст., а нагромадження капіталу досягло рівня, з якого стало можливим впровадження цих винаходів і перехід до масового виробництва. Однією з перших країн, де почався промисловий переворот, була Велика Британія (60-ті роки XYIII ст.).

Колосальні багатства для Англії приносило пограбування колоній. Це давало можливість капіталістам-підприємцям створювати великі централізовані мануфактури, легко знаходити засоби для розширення їх і введення найдорожчих удосконалень, якщо тільки вони забезпечували високі прибутки. Розвитку мануфактур сприяло створення машин, а наявність вільних капіталів забезпечувала їм швидке поширення і практичне застосування винаходів та удосконалень

Тема №6. Господарство провідних країн світу в останній третині ХІХ - началу ХХ ст..

Лекція 1. Господарство провідних країн світу третині ХІХ - началу ХХ ст..

План.

1. Сутність і етапи процесу індустріального періоду країн. [22, 32 ]

2. Стадії ефективної економіці провідних країн світу. [34 ]

Лекція 2. Основні аспекти економічного розвитку провідних країн світу третині ХІХ - началу ХХ ст..

План.

1. Економічний прогрес індустріального періоду. [32, 35, 36 ]

2. Міжнародні економічні відносини. [47,49 ]

Лекція 3. Особливості економічного розвитку країн світу.

План.

1. Особливості аграрного розвитку країн світу. [18, 27, 46 ]

2. Торгівля та фінансова-кредитна система. [49, 50 ]

Після великої циклічної кризи 1873-1978 рр., яка мала загальносвітовий характер, прискорилася трансформація пануючої в провідних країнах світу економічної системи. Місце сотень виробників у кожній галузі індустріального періоду економіки почали займати одиничні найбільші компанії - монополії. Різко піднялися пороги входження в галузі, особливо у нові капіталомісткі - автомобілебудування, хімічна промисловість, металургія, електроенергетика, виробництво зброї, авіа-, суднобудування, шляхове будівництво.

Посилилося законодавче регулювання підприємницької діяльності: спершу у сфері антимонопольного законодавства, потім у галузі регулювання відносин між працею і капіталом. На кінець епохи появилися перші законодавчо встановлені соціальні гарантії. Проте загалом у вирішення економічних питань держава, як і раніше, прямо не втручалася.

З появою нових засобів поширення інформації (телеграф, телефон, радіо) доступ до комерційно важливої інформації став відповідно менш доступним.

Отже, умови, характерні для економіки вільної конкуренції, зникли, і економічна система стало якісно новою. ЇЇ назвали системою (економікою) монополістичної конкуренції. Вона проіснувала близько 70 років - з кінця ХІЇХ до середини ХХ ст..

Для монополістичної (індустріальної) системи характерне різке загострення боротьби між найбільшими компаніями світу і між урядами національних держав, які підтримували їх, за контроль над джерелами дешевої сировини та ринками збуту.

В епоху монополістичної конкуренції індустріальної економіки країн Західної Європи зрослі рівень і якість життя всіх без винятку соціальних груп населення. Це відбувалося завдяки успіхам медицини і поширенню освіти, з одного боку, та значному зростанню виробництва - з іншого. Зростання виробництва забезпечили завдяки впровадженню в промисловість досягнень так званої другої хвилі науково-технічної революції (двигун внутрішнього згорання, турбогенератор, електрика, синтетичні матеріали та ін..), а також наукової організації праці (хронометраж, конвеєр, раціоналізація).

Зростання добробуту було однозначним і вкрай нерівномірним як у регіонах, так і в соціальних групах. Найбільше зросло споживання в «середніх» соціальних групах, найменше - у селян і найманих робітників сільського господарства. Найвищі показники зростання спостерігалися в США, Німеччині та Японії.

Економічне зростання періодично переривали економічні кризи, найглибша з яких - Велика депресія 1929-1933 рр. - стала найбільшим випробуванням як для ринкової економічної системи, яка після цієї кризи почала в черговий раз трансформуватися, так і для економічної теорії.

В епоху монополістичної конкуренції в Європі та Північній Америці завершився демографічний перехід. Чисельність населення стабілізувалася на рівні 400 і 200 млн.осіб відповідно. Надалі помірне зростання населення підтримувалося (якщо таке було) виключно за рахунок міграції вихідців з Азії й Африки.

Загальна тенденція економічного розвитку індустріального періоду:

1. На рубежі ХІХ-ХХ ст. головною тенденцією розвитку економіки став перехід від капіталізму, заснованого на вільний конкуренції окремих самостійних державних і приватних підприємств, до капіталізму, який базується на багатьох формах монополії або олігополії.

2. Зміни у виробничих відносинах, що привели до цього переходу, були викликані бурхливим розвитком науки і техніки. В історію період кінця ХІХ-початку ХХ ст. увійшов як час другої технологічної революції (перша промисловий переворот), яка тривала до Першої світової війни (1914-1918).

3. У цей період кардинально змінились основи наукового мислення, переживало розквіт природознавство, ішов процес формування єдиної системи наук. Тісний взаємозв'язок науки з технікою зумовив поступове перетворення науки в безпосередню продуктивну силу суспільства.

Промислова революція, яка тривала в Англії із 60-х ХVІІІ ст. до 30-х років ХІХ ст., перетворила її не тільки в індустріальну країну, а й в індустріальну «майстерню світу». Встановилися англійська світова промислова та торгова монополії. Цьому сприяло здійснення програми вільної торгівлі.

Важливим наслідком промислового перевороту є індустріалізація виробництва, яка розвинулася в 60--ті роки.

Промисловий переворот завершив формування промислового пролетаріату. Унаслідок промислового перевороту різко знизилася частка сільського населення. Швидко зростали перші промислові центри.

Отже, Велика Британія, що першою з країн світу пережила промислову революцію, до середини ХІХ ст. перетворилася у наймогутнішу країну. Вона стала найбільшою колоніальною імперією, яка забезпечувала промисловість метрополії необхідною і дешевою сировиною, робочою силою, а також широким ринком збуту отових виробів. Орієнтація найважливіших галузей виробництва, особливо текстильної, в основному на колоніальний ринок пізніше негативно позначилася на економічному розвитку Великої Британії.

Промисловий переворот у Франції також гальмували панування фінансової аристократії, її економічна політика. Уряд віддавав перевагу аграріям, коли їхні інтереси перетиналися з інтересами промисловців. Замість того щоб підтримувати виробництво, буржуазія і поміщики вкладали свої капітали у фінансово-кредитну галузь, біржову спекуляцію, цінні папери й облігації державних позик, іпотеки. Це також затримувало розвиток промислового перевороту в країні.

Свою промислову відсталість Німеччина ліквідувала до 70 рр. ХІХ ст.. Оновою промислового піднесення в 1850-1870 рр. стала важка промисловість. У структурі німецької промисловості центр тяжіння перемістився у сферу видобутку вугілля, виплавки металу, виробництва машин.

Підбиваючи підсумки економічного розвитку Франції та Німеччини, слід зазначити, що протягом століття (70 рр. ХVІІІ - 70 рр.ХІХ ст.) у цих країнах відбувався промисловий переворот. Він остаточно знищив залишки феодалізму та сприяв розвитку капіталістичних відносин у промисловості, сільському господарстві, банківської і кредитній сферах. Звільнення селян від кріпосної залежності створювало умови для організації ринку робочої сили, ліквідація монополії на землю дворянства відкривала можливості її вільної купівлі-продажу, кошти, отримані поміщиками (і частково державою) від відкупних операцій, стали важливим джерелом нагромадження, сприяли ринку капіталів.

Реформи створили умови для розвитку підприємництва в аграрному секторі економіки - поміщики ставали великими підприємцями не тільки в сільськогосподарському виробництві, а й у сфері переробки сільськогосподарської сировини. Із середовища селян став виділяться клас капіталістичних фермерів, з'явився прошарок посередників, які задовольняли ускладнені потреби сільськогосподарського виробництва.

Вступаючи в машинну стадію розвитку суспільства в першому десятилітті ХІХ ст., США використали англійський технічний досвід. При цьому вони зробили свій власний значний внесок. Це дало змогу США здійснити промисловий переворот за порівно короткий термін - 40-50 років. На початку 60-х років ХІХ ст. вже утвердився фабричний тип виробництва в провідних галузях господарства.

Основні особливості промислового перевороту США індустріалізації економіки:

1. Активна роль американської інженерної думки.

2. Наявність великого числа річок, що сприяло ширшому використанню водної енергії, ніж енергії пари.

3. Величезні запаси деревини, яку тривалий час викорістували як основний вид палива та виготовлення деревного вугілля.

4. Відсутність мануфактурного капіталізму.

5. Крайня нерівномірність розміщення галузей по територіях.

Тема №7. Господарство провідних країн світу в міжвоєнний період.

Лекція 1. Економічні наслідки першої світової війни.

План.

1. Подолання економічних наслідків. [16, 17 ]

2. Стабілізація господарства. [ 25, 27, 29]

Лекція 2. Економічний розвиток.

План.

1.Структурні зміни господарського розвитку. [36, 49 ]

2.Міжнародні економічні відносини. [29 ]

Більшим катаклізмом другого десятиліття ХХ ст. стала Перша світова війна 1914-1918 рр.. У її вир було втягнуто 30 країн із півтора мільярдним населенням, а це становило 2/3 усіх людей, які проживали на планеті. Було знищено 1/3 матеріальних цінностей країн-учасниць. Війна потребувала концентрації всіх сил усередині кожної країни. Воєнні витрати були надзвичайно великі. На потреби війни було задано 86% промислового потенціалу. Пріоритет віддавався галузям, які працювали на військові потреби. Це вимагало посилення ролі держави в господарському житті. Загалом війна прискорила процес становлення системи регульованого капіталізму. Необхідною умовою продовження війни стало введення жорсткої державної регламентації господарських відносин з метою мобілізації економічних ресурсів на виконання воєнно-політичних завдань в екстремальних умовах постійного скорочення економічного потенціалу. Тому до завершення війни в 1918 р. практично в усіх країнах склалася яскраво виражена етатистська система господарських відносин.

Залежно від рівня соціально-економічного розвитку, особливостей національного кладу та соціально-економічних відносин ступінь, форми й методи етатизації в різних країнах були різними. Економіка більшості країн світу переживала потрясіння і нестабільність. Вони залежали від понесених втрат, перемоги чи поразки тієї чи іншої країни у війни, від міри мілітаризації та етатизації економіки в роки війни, від загального рівня соціально-економічного й політичного розвитку.

Період стабілізації 1924-1929 рр. не привів до повного повороту від етатизму до системи відносно вільних ринкових відносин. Це зумовлювалося тим, що в 20-х роках практично в усіх країнах спостерігався об'єктивний процес монополізації економіки, зрощування монополій і держави, подальшого викривлення вільних ринкових відносин. Усе це поглиблювало внутрішньогосподарські диспропорції. Версальська угода (1919), за якою встановлювався «новий» політичний порядок, у цілому не знімала гострих європейських і світових суперечностей, а сприяла збереженню загальної тенденції до мілітаризації, підштовхувала переможені країни до нових намагань територіального й економічного переділу світу. Це пояснює причини збереження досить сильних елементів етатизму і в період стабілізації.

Світова економічна криза 1929-1933 рр. знову, але вже в мирний час, сприяла посиленню державного втручання в капіталістичну ринкову економіку. Теоретично його обґрунтовано в кейнсіанської теорії, ідеї якої дещо в іншому ключі було підтримано популярними в той час доктринами - італійського корпоративізму, німецького націонал-соціалізму, численними соціалістичними концепціями.

У після кризовий період 1934-1939 рр. більшість розвинутих країн не відмовилися від етатизму, продовжувалась практика 20-х років. Причини цього явища такі:

1. загалом украй нестійке після кризове становище національних економік Заходу;

2. посилення яскраво виражених тенденцій до мілітаризації в умовах підготовки провідних західних країн до Другої світової війни;

3. вплив у цілому успішного на той час досвіду централізованого планування й управління економікою СРСР.

В післявоєнний період посилилися взаємозв'язок і взаємозалежність центрів світового капіталістичного господарства. Англія і Франція виявилися прив'язаними до США значними боргами, породженими ввезенням із-за океану промислових та сільськогосподарських товарів. Японія, Англія, США мали суперечливи інтереси на ринках Південно-Східної Азії. Тому будь-яка нестабільність в одному з центрів світового господарства в цих умовах призводила до збою всієї системи. Переконливим підтвердженням цього може слугувати економічна криза 1929-1933 рр., яка розпочалася в США і швидко охопила все світове господарство. Криза показала, що економіка капіталізму вільної ринкової конкуренції втратила спроможність до саморегулювання. Тому була необхідна радикальна перебудова економічної системи, впровадження в неї якогось регулювального механізму. Пошуки цього механізму в різних країнах привели до створення різних моделей регульованого капіталізму.

Стабілізація банківської та фінансової системи допоїла створити передумови для відновлення виробництва. Економічне піднесення, яке розпочалося в 1934 р.. суттєво підсилювали державним асигнуванням на розвиток галузей, пов'язаних із виробництвом зброї (автомобілебудівна, авіаційна, радіо промислова та ін..) Комплекс антикризових заходів сприяв припливу інвестицій до старих галузей економіки (суднобудування, металургія).

Тема№8. Господарство провідних країн світу після Другої світової війни

План.

Значення розвитку економіці країн світу після Другої світової війни. [49 ]

Динаміка господарського розвитку країн світу після Другої світової війни. [52 ]

Структурні зміни господарського розвитку країн світу після Другої світової війни. [ 42, 49]

Воєнні замовлення під час Другої світової війни, які становили з червня 1940 р по вересень 1944 р. 175 млрд. дол., були могутнім стимулом до зростання американської промисловості. Це єдина країна світу, чия економіка вийшла з війни значно міцнішою (національний доход країни зріс у 2 рази). Цьому сприяло і державне інвестування галузей промисловості.

Основою цієї швидкої перебудови була американська модель економічного розвитку суспільства, в який значне місце зайняло державне регулювання суспільного виробництва. Проте регулювання економіки мало характер впливу на деякі види економічної активності або навіть контролю за ними, але не змінювало основного устрою економіки. З одного боку, держава все більше втручалась у процес економічного розвитку, брала на себе відповідальність за вирішення багатьох економічних проблем, пов'язаних з виробництвом, розподілом продукції, а з іншого - не тільки збереглись, а й дістали подальший розвиток ринкових відносин. Посилення регулювальних функцій держави визначался у збільшенні урядових закупівель, наданні субсидій приватним фірмам, проведенні сприятливої податкової політики. Відбувались подальше зростання державного підприємництва. Держава ставала великим власником і все більшою мірою починала займатися виробництвом товарів і послуг.

Економічна модель країн Європейського континенту суттєво відрізнялись від американської.

1. Країни цього регіону були орієнтовані на соціальне ринкове господарство з більшою, ніж у США участю в економіці корпоративних структур і держави.

2. Значно більша соціальна захищеність робітників і службовців. У Європі значного поширення набули колективні договори між робітникаом і фірмою без вимоги про індексацію.

3. Для Європи досі характерна олігархічна структура розподілу власності (невелика група багатих сімейств), тоді як у США корпорації в основному належать великій крупі зовнішніх акціонерів.

4. Значне менш ефективне використання наукового потенціалу, оскільки кожна країна намагається сама виробляти наукомістку продукцію. Тому масштаби європейських компаній менші за американські.

5. Значно менш ефективні, порівняно з американськими, наукові дослідження, бо вони часто дублюються у сусідніх країнах. Крім того, кошти в основному витрачаються на фундаментальні дослідження, прикладні ж значною мірою стосуються розробок у традиційних галузях. Тому економіка Європі а основному виробляє традиційні товари та послуги індустріальної епохи.

6. Висока частка держави в економіці. Державні витрати становлять близько 50 % ВВП у західноєвропейських країнах, що свідчить про обмеженість конкуренції, особливо у країнах ЄС.

7. Більшість розташованих у Західної Європі країн має незначні масштаби і порівняно вузький внутрішній ринок , що визначило експортну орієнтацію іхнбої економіки. Спочатку вони будували відносно відкриту економіку, що відповідало етапу відкритого, а не замкнутого постіндустріального суспільства.

Загальні відмінності економічного розвитку провідних європейських країн порівняно зі США у кожній з них поєднувались ще й зі своїми особливостями економіки.

Протягом 25-річного післявоєнного стабільного економічного розвитку країн Західної Європи у світі з 1948 по 1973 р. загальний ВНП цього регіону постіно мав позитивні показники. Особливо успішними були 50-60 роки ХХ ст.., коли середньорічний приріст економіки Німеччини й Італії зріс у чотири рази, Франції - більше ніж у два рази, Великобританії - майже вдвічі. Цьому сприяли не лише план Маршала, а й розширення внутрішнього ринку, зростання міжнародної торгівлі, ера дешевої нафти з Перської затоки, передумова промисловості на основі втілення найновіших наукових і технічних розробок часів війни, політика урядів західних країн, спрямована на підтримку економічного зростання.

Тема №9. Загальна характеристика економіки країн, що розвиваються.

План.

1. Етапи процесу економічного розвитку. [ 44, 49]

2. Поняття місії в управлінні та класифікація цілей організації [ 50]

Соціальне ринкове господарство - не найкращий термін для позначення періоду, який почався після Другої світової війни і триває й нині.

Першим завданням, яке постало перед світом відразу після закінчення війни, було відновлення зруйнованого господарства і конверсія (переведення, переорієнтація) гіпертрофованого військового виробництва на потреби розвитку в умовах мирного часу.

На початок 50-х років провідні країни Заходу з цим завданням уже впоралися. Важливу роль відіграли впровадження кейнсіанських рецептів економічної політики, плану Маршала і Бреттон-Вудська система золото доларового стандарту, що забезпечило вибухове зростання світової торгівлі.

50-6--ті роки на Заході - це період потужного і тривалого економічного піднесення за всю історію. Йому не перешкодив навіть крах колоніальної системи (за п'ятнадцять післявоєнних років практично всі колонії домоглися політичної незалежності). Стрімке економічне зростання в розгромлених ледве не вщент Німечині і Японії, які досягли 7-12-відсоткового річного збільшення ВВП протягом півтора десятиліття, дістало назву економічного дива.

Згодом цей термін застосовується і для позначення аналогічного економічного зростання в Бразилії, Іспанії, Південній Кореї, Китаї та деяких інших країнах.

Саме в цей період у найбільш благополучних країнах Заходу - США, Канаді, Японії, Великій Британії, Франції, Західній Німеччині, Швейцарії, Нідерландах, Бельгії, Скандинавських та в деяких інших країнах - склалася соціально-економічна система, яка поєднує ринкові принципи організації господарства і розвинуту систему соціальних гарантій (страхування, пенсійне забезпечення, житлове кредитування - підтримка дітей, інвалідів, реабілітація тощо). Систему назвали соціальним ринковим господарством.

Найважливіша риса цієї системи - доступність практично всіх товарів і послуг (за винятком невеликої частини так званих елітарних, які не мають масових аналогів) для переважної більшості (75-90%) населення. Завдяки цьому не лише виробництво, а й споживання безлічі товарів та послуг набуло масового характеру. У свою чергу, це дало поштовх до дальшого зростання виробництва. Тому систему соціального ринкового господарства ще називають суспільством загального масового споживання, або споживчим суспільством. Високий рівень споживання став базою для переходу до принципово іншої якості життя.

Однак двадцятилітнє процвітання змінилось на початку 70--х років великою економічною кризою, рушійними силами якої були крах Бреттон-Вудської валютної системи, шокове (для країн Заходу) підвищення цін на нафту і внутрішні суперечності споживчого суспільства. Ці суперечності полягають у тому, що високий рівень виробництва спирається на ідеали протестантської трудової етики, яка забезпечує найвищу продуктивність праці, а високий рівень споживання підтримують за допомогою культивування гедоністських норм поведінки: ледарство, розслабленість, куль насолод тощо.

На початку 80-х років Захід знову охопила глибока економічна криза. ІІ подолали лише в середині 80-х років. Із цього часу починається відлік нового великого економічного піднесення, до якого вдалося приєднатися ще кільком десяткам країн у Південно-Східної Азії і Латинській Америці.

Завдяки досягнутим економічним успіхам у 90-х роках відносно безболісно відбувалося об'єднання Німеччини і триває поступова економічна інтеграція Європи, що є закономірним кроком на шляху до загальної глобалізації економічних і соціальних процесів.

Радянська система планування народного господарства, з плином часу навпаки, переживала серйозні труднощі і в кінцевому підсумку зруйнувалася. У країнах колишнього радянського блоку почався перехідний період - трансформація в ринкову економіку і водночас реінтеграція у світ, який глобалізується.

Наприкінці 90-х років в Азії (Гонконг) сталася економічна криза, яка незабаром поширилась на окремі держави Латинської Америки(Бразилію). Цю кризу назвали гонконгівським грипом. До початку 2000 р. її наслідки в основному перебороли. Проте поки що рано робити остаточні висновки про те, чи був це тимчасовий збій у системі, ознака значних недоліків у господарській моделі нових індустріальних країн, чи симптом глобальної кризи сучасного капіталізму ,що наближується.

Відкритим залишається також питання про зовнішні наслідки аргентинської кризи 2002 р. Вона, напевно, позначиться на сусідах Аргентини, яка була майже фінансовим центром Латинської Америки. Падіння економіки країни не може не погіршити репутацію регіону в цілому. Крім того, воно впливає на транснаціональні компанії (ТНК), більшість яких так чи інакше представлені на аргентинському ринку.

Розвиток технологій, винахід комп'ютера, нова хвиля НТП, роботизація виробництва та ін.. привели до прогресуючого витіснення фізичної праці з промисловості й сільського господарства. Основними сферами господарства у розвинутих країнах на початку ХХ ст. стали фармацевтика, зв'язок(передача інформації), програмування, кіно бізнес, індустрія розваг, засоби масової інформації, інноваційний і дослідницький бізнес. Однак і так звані традиційні галузі (енергетика, нафтохімія, автомобілебудування та ін..) не втратили, а навіть зміцнили свої позиції.

Більш ніж половина ВВП і від двох третин до трьох чвертей усіх зайнятих в економічно розвинутих країнах припадають на так званий третиний сектор - сферу послуг (у слаборозвинутих - менш ніж 15, у середньо розвинутих - 25-35%). Така структура зайнятості й виробництва ВВП дала змогу деяким західним дослідникам зробити висновок про завершення індустріального етапу в розвитку США та інших країн і про перехід до постіндустріального.

Світова економіка в післявоєнний період мала свої особливості і пройшла два етапи розвитку:

1. від закінчення війни до початку 80-х років;

2. від 80-х років до сучасності.

Перший період характерний виходом після відбудови економіки на траєкторію стійкого зростання і розвитком ідеології суспільства загального добробуту. Нині вважається, що цей етап необхідний для того, щоб та чи інша країна в майбутньому могла сприйняти ідеї постіндустріального суспільства.

Для післявоєнного періоду стало характерним створення нових міжнародних інститутів і органів, які регулювали різні аспекти розвитку світової системи, поетапне формування регіональних і міжнародних блоків та угруповань. Ця тенденція зберігається і в сучасних умовах.

Перші намагання світового економічного регулювання почалися з кредитно-грошових інститутів. Це відповідало американській концепції державного регулювання і планування, яка надавала вирішального значення інституціонального впливу на економіку через сферу кредиту і грошового обігу. Ще в липні 1944 р. на Бреттон-Вудській конференції, у роботі якої взяли участь 44 країн, було ухвалено рішення про заснування для забезпечення дієздатності нової валютної системи Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР). Не вступив у ці організації Радянський Союз, хоча делегація СРСР взяла участь у роботі конференції.

Конференція затвердила систему золотого валютного стандарту, закріпила за доларом роль світової конвертованої валюти, а його золотий вміст визначала в такій пропорції:

1 тройська унція дорівнює 35 дол. Долар став розрахунковою і резервною грошовою одиницею.

Тема №10. Господарство українських земель у період від найдавніших часів до Y ст..н.е.

План.

1. Сутність і причини розвитку господарства українських земель. [32 ]

2. Групи факторів, що впливають на характер і спрямованість змін. [10, 18, 32]

3.Основні підходи до економічних перетворень (структурні, технологічні, соціальні). [32 ]

4. Основні стадії й етапи економічного розвитку. [ 44]

В господарстві українських земель від найдавніших часів до V ст.н.е відбувся багаторазовий поділ праці та виокремилися ремесла, сформувалися основні соціальні інститути:

- приватна й колективна власність;

- родина (патріархального типу);

- система родового ладу;

- громада («азіатського» тиру;

- релігія (переважно політеїстична);

- право (базоване на звичаях - традиційне);

- держава (військова демократія, деспотія, теократія).

В господарстві українських земель від найдавніших часів до V ст.н.е сформувався й повсюди панував так званий традиційний спосіб виробництва. Для нього характерне децентралізоване прийняття рішень, тобто родини самі вирішували, що і як робити, але рішення ці приймали відповідно до досить жорстких зовнішніх, продиктованих традицією моделей.

Виробництво, як правило, має переважно натуральний, нетоварний характер. Провідна галузь - сільське господарство, в основному землеробство, де зайнято від 75 до (% % працездатного населення.

Громада відіграє значну роль у перерозподілі благ і регламентації повсякденного життя. Система цінностей - тверда, «сільська». Вища мета - фізичне виживання, стабільність, порядок, передача матеріальних моральних цінностей з покоління в покоління.

Економічні коливання за традиційного способу життя практично цілком зумовлені природними циклами, і на довгострокову інтервалі (сто-двісті років) забезпечується не більш ніж «нульове зростання» з розрахунку на душу населення. Власне, населення якщо й зростало, то дуже низькими темпами.

Соціальна структура традиційного суспільства українських земель досить проста. На вершині ієрархії стоїть родова знать - племінні вожді, воєначальники, судді, священнослужителі. Основна маса населення - вільні хлібороби. Поряд із традиційним формується і «азіатський» способів виробництва або система влада -власність.

«Азіатський» спосіб виробництва - це така суспільна організація економіки, за якої влада і власність не розділені. Держава контролює не тільки розподіл і споживання необхідного та додаткового продукту, а і його виробництво, а часом навіть відтворення самого працівника.

Державна система, що ґрунтується на азіатському способі виробництва, прагне до автаркії - самозабезпечення та самоізоляції від інших систем, до захоплення життєвого простору - побудови територіальних імперій.

Система культивованих цінностей мала елітарний характер - влада, слава, доблесть. Інтереси окремої людини цілком підпорядковані інтересам малої групи(родини, громади, трудового колективу), малі групи - великим(класам, кастам), великі - державі.

Первісна доба українських земель - найбільш тривалий період розвитку.

Розвиток первісного суспільства українських земель поділяється на кілька етапів, але в цілому має такі ознаки:

· низькі темпи розвитку продуктивних сил і повільне вдосконалення їх;

· низькі темпи розвитку суспільства;

· колективне привласнення природних ресурсів і результатів виробництва;

· рівномірний розподіл і соціальна рівність;

· відсутність приватної власності, експлуатації, класів і держави.

У різних частинах українських земель в різних племен поява певної форми праці й суспільного життя відбувається в різні періоди. Проте їх об'єднує ряд загальних рис:

1. господарство привласнення (користування природними благами);

2. колективна, общинна власність на засоби виробництва.

Винахід і освоєння принципово нових матеріалів (бронзи), технологій (систем зрошення й плугового землеробства), посилення майнової нерівності, засоби приватної власності неминуче вели до виникнення класів і держави.

Удосконалювалися знання, появилися перші, поки ще примітивні рахункові системи. Зростання землеробства і щораз інтенсивніші земельні роботи сприяли розвитку геометричних знань. Було складено перші географічні карти. Наприкінці неоліту винайдено колесо і почав розвиватися колісний транспорт. Потім відбувалася надзвичайної ваги подія - виникла перша писемність. Це стало межею, яка відділила первісну історію від епохи цивілізації.

Руйнування первісного суспільства в регіонах українських земель відбувалось у різні часи. Відмінними були також моделі подальшого господарського розвитку.

Економіка українських земель мала переважно натуральний характер. Основна маса населення, як і раніше, була зайнята в сільському господарстві, причому в основному в землеробстві. Високого розвитку досягли ремесла, особливо гончарне, ковальське, будівельне.

Оскільки не тільки відносно невеликі поліси, а й великі регіони українських земель не можуть забезпечити себе всім необхідним, розвивається і досягає надзвичайно високого рівня торгівля.

Створюються ринки: зерна, худоби, вина, олії, будівельних і оздоблювальних матеріалів, зброї. Розвиваються товарно-грошові відносини. Створюється єдина, конвертована система мір і ваги.

Основний соціальний конфлікт українських земель розгортається саме між великими та дрібними землевласниками, їхніми інтересами щодо розподілу землі та інших ресурсів.

Провідною галуззю стала зовнішня торгівля, про масштаби якої свідчать знахідки аж до Центральної та Західної Європи. Почав утверджуватися товарно-грошовий обмін.

Соціально-економічні зміни українських земель були викликані кризою способу виробництва, вичерпанням закладених у ньому потенційних можливостей. Конкретними проявами економічного спаду були: скорочення робочої сили внаслідок епідемій; запустіння посівних ділянок; падіння врожайності; погіршення якості ремісничих виробів. Однак цей спад не можна розглядати як катастрофу, рівень розвитку ремесел і землеробства перевищував рівень раннього феодалізму.

Коли відбувалися розпад і переродження господарської структури українських земель, визрівали протофеодальні відносини як визначальні для майбутнього суспільно-економічного ладу:

1. Здійснювалося поступове закріплення окремих категорій за місцем проживання або професією. Це стало можливим завдяки зміни системи збирання податків (велику частину почали стягувати натурою).

2. Із соціально-економічного погляду, це період загального занепаду суспільних інститутів та систем.

3. Господарство має яскраво виражений натуральний характер.

4. Спрощується соціальна структура (основна маса населення - селяни).

5. Організація ремесел стає жорстко регламентованою, без чого, очевидно, було б остаточно втрачено навички й технології.

6. Переважання аграрного сектору над торговим і промисловим.

7. Панування натурального господарства.

8. Низький ц цілому рівень техніки та знань, ручне виробництво, що надавало особливого значення індивідуальним виробничим навикам.

9. Поглиблення соціального розшарування, посилення влади вождів.

10. Усе більшому розвитку приватної власності.

11. Період формування великого землеволодіння за рахунок майнового розорення селян.

12. Реміснича праця поєднувалася із сільськогосподарською, саме господарство було натуральним.

13. Допоміжну роль у господарстві відігравали полювання, рибальство.

У господарстві українських земель відбувався інтенсивний розклад родоплемінної організації, утворювалися перші територіально-політичні об'єднання - зародки держав. Основною організаційною формою слов'янського суспільства поступово ставала сільська громада. Влада переходила від племінного зібрання в руки окремих вождів, роль яких поступово зростала.

Тема №11. Розвиток феодальної системи господарства в українських землях (YI-XYIст.).

Лекція 1. Функція феодальної системи в економічному розвитку.

План.

1. Господарство українських земель. [10, 44 ]

2. Особливості розвитку феодальної системи українських земель. [ 44]

Лекція 2. Аграрні відносини в Україні феодальної системи.

План.

1. Процес феодалізації селян. [44, 52 ]

2. Земельні відносини. [19, 31 ]

Основою господарства слов'янських земель України було орне землеробство. У землеробстві практикувалася перелогова система, за якої поле використовували до того часу, поки грунт залишався родючим. У Y-YIІ ст. вже використовували рало із залізним наральником, а потім плуг із череслом і лемешем. Розвивалося тваринництво. Допоміжну роль у господарстві відігравали полювання, рибальство.

Значного успіху досяг розвиток ремесел. У YІ-YIІ ст. існували вже спеціалізовані центри з виплавляння заліза біля с. Гайворон на Південному Бузі, поблизу с. Григорівка на Вінниччині, с. Рудники на Львівщині. Незважаючи на відсутність сировини кольорових металів, центром бронзоливарного та ювелірного ремесел уже в Y-YIІ ст. було Зимівське городище. У басейні Південного Бугу існував ремісничий центр із видобування вулканічної породи - туфу, з якого виготовляли жорнові камені. У YIІІ ст. слов'янські племена опанували гончарський круг. Розвивалися обмін і торгівля.

Протягом YІ-YIІІ ст. у східних слов'ян відбувався інтенсивний розклад родоплемінної організації, утворювалися перші територіально-політичні об'єднання - зародки держав. Основною організаційною формою східно-слов'янського суспільства поступово ставала сільська громада, яка найбільш відома під назвою верв. Виділення сім'ї, розвиток приватної власності зумовили виникнення майнової нерівності. Влада переходила від племінного зібрання в руки окремих вождів, роль яких поступово зростала. Усі ці явища неминуче вели до виникнення міцної феодальної держави у східних слов'ян - Київської Русі (ІХ ст.).

З утворенням держави відбувається становлення системи її взаємовідносин із населенням, яка передбачала виробництво продукції, збір податків, несення військової службі. Проявом установлення першої форми панування і підлеглості був збір данини на користь держави - так званого полюддя (данина з людини). Полюддя виражало верховне право князя на землю і встановлювало поняття підданства.

Першими намаганням регламентувати повинності залежного населення стала податкова реформа княгині Ольги, з якою було встановлено «уроки» - норми данини, а також час і місце її збору - в укріплених пунктах - становищах. Це були пункти, де відбувалася торгівля. Було створено також так звані установи, які застосували княжі дружинники, збираючи данину, виконуючи адміністративні й судові функції.

У міру розвитку великого землеволодіння та зміцнення держави форм підлеглості змінювались і диференціювалися - в одних випадках данина перетворювалася на подать, яку вилучали на користь князя, держави, в інших - на феодальну ренту, яку сплачували феодалу..

Давньоруська держава виникла в дофеодальну добу й існувала як така аж до князювання Володимира Святославовича. Проте й у його часи власність на землю залишалася колективною. Земля належала панівному класові загалом, князеві з дружиною й боярами, переважна більшість яких також входила до дружини.

Формування вотчини. Індивідуальна земельна власність зародилась у Київської Русі лише в другій половині ХІ ст.. У літописах перші відомості про князівське землеволодіння датуються кінцем ХІ с., а боярське - з ХІІ ст.. Ці документи закріпили також привілеї феодала, становище залежних від нього селян та інших груп населення.

У «Правді Ярославичів» знайшло відображення облаштування вотчини як форми земельної власності й організації виробництва. ЇЇ центром були палаці князя або боярина, будівлі його наближених, стайні, приміщення для худоби. Вотчину можна були купити, продати, передати в спадщину. Як правило, її утворювали багаті люди через приєднання земельних ділянок інших общинників, зокрема. збіднілих. Інколи таке приєднання здійснювалося насильницьким шляхом. Саме так вотчинники на Русі перетворювались у великих землевласників.

Вотчина могла бути княжою, боярською, монастирською, церковною. Із цього часу (Х - ХІ ст.) смерди (сільське населення) не тільки сплачують данину державі, а й стають залежними від феодала (боярина) і сплачують йому за користування землею оброк (натуральний) або відпрацьовують панщину. Проте в цей період значна частина жителів ще залишалися незалежними від бояр. Була общинна власність, вона переважала в сільському господарстві.

Господарська діяльність. Незважаючи на всі зміни, яких зазнало господарство в період середньовіччя, його основною галуззю залишалось зернове господарство, оскільки в структурі харчування основну частину становили хлібопродукти. Головне значення мали жито, пшениця, ячмінь. Їх доповнювали овес, просо, гречка та інші сільськогосподарські культури. Природно-кліматичні умови визначали різне співвідношення злакових у різних районах країни. Розвивалось також городництво і садівництво.

Основною формою орного землеробства на всіх територіях, заселених східними слов'янами, було двопілля. У часи Київської Русі застосовували дві системи землеробства - парову та перелогову. Тільки в ХІY- ХY ст. почався перехід до трипілля (ярові-озимі-пар). Воно пов'язало в єдиний комплекс досконалі знаряддя землеробської праці, найбільш виправданий асортимент культур і відповідну агротехніку. Урожайність у цей період дорівнювала сам-два. Максимальна врожаї жита і ячменю перевищували сам-чотири-п'ять, вівса - сам-три.

Важливою галуззю, пов'язаною із землеробством, було скотарство. Слід зазначити, що землеробство та скотарство в Київської Русі, будучи провідними галузями господарства, досягли такого рівня розвитку, який в основних рисах зберігався і надалі. За рівнем сільськогосподарської техніки, ступенем розвитку землеробства і набору культур Київська Русь стояла на тому самому рівні, що й сучасні країни Західної Європи.

Важливу допоміжну роль відігравали мисливство і рибальство. Мисливський промисел задовольняв потреби населення в одязі, взутті, які виготовлялись із шкіри, хутра не тільки домашніх, а й диких тварин. Крім того хутром платили данину, податки. Рибальство задовольняло зростаючу потребу в пісній їжі, особливо після прийняття християнства з його системою постів.

У YІ-ІХ ст. від сільського господарства відокремилися ремесла. В епоху Київської Русі відбувався справжній розквіт ремісничого виробництва. За джерелами можна виділити 64 спеціальностей: обробка заліза, кольорових металів, дерева, каменю, шкіри й хутра, виготовлення кераміки, ювелірних виробів тощо. Лише із заліза й сталі староруські майстри виготовляли більш як 150 видів різноманітних виробів.

Як міське ремесло виділялось виробництво будівельних і оздоблювальних матеріалів - цегли, черепиці, плитки, які широко ви користувалися в будівництві церков, будинків та інших споруд.

Розвиток міста і торгівля. Інтенсивний процес відокремлення ремесел від сільського господарства приводив до зосередження в містах маси ремісників, які виготовляли товар не тільки на замовлення, а й на продаж. Зростання чисельності постійних жителів приводило до зростання протоміст і перетворення їх у міста (гради). На Русі град - це укріплене поселення, огороджене місто.

Соціальне-економічне, політичне та культурне життя Київської Русі зосереджувалось у містах. Переважна більшість їхніх мешканців були ремісниками різноманітних спеціальностей, які об'єднувались у корпорації на зразок західноєвропейських цехів. Чимало городян займалось торгівлею. Через Київ проходив водний шлях «Із варяг у греки». По Дніпровському шляху із Візантії на Русь везли дорогі тканини, книги, ікони, вина, фрукти, овочі та прянощі, скляні й ювелірні вироби. Із північних районів везли по Дніпру ліс, мед, хутро, віск. Велика торгівля велася також із країнами Поволжя. Постійними були торгові контакти Русі з Німеччиною, Угорщиною, Чехією, Польщею.

На Русі купці об'єднувалися в корпорації, що зосереджувалися на торгівлі певними товарами з тими чи іншими країнами. У Києві, Галичі, Володимирі-Волинському та в інших великих містах були колонії іноземних купців, для яких будували трогові двори.

Головними платіжними засобами внутрішньої та зовнішньої торгівлі Русі ІХ-ХІ ст. були іноземні монети (арабські срібні куфічні дирхеми, візантійські міліарії, західноєвропейські динарії). Близько 990 р. Володимир Святославович викарбував на честь хрещення Русі перші руські монети: златники й срібники.

Великі платіжні операції в середньовічній Русі забезпечувалися срібниками злитками. На території староруської держави були в обігу злитки різної ваги і різних видів, але головне значення мали так звана київська гривня (злиток шестигранної форми вагою близько 160 г) і новгородська (паличка - брусок вагою близько 200г).

Тема №12. Господарство українських земель в умовах панування феодальної системи (XYI-XYIII ст.).

Лекція 1. Мануфактурний період української промисловості.

План.

1. Основні аспекти розвитку мануфактурного виробництва. [ 30]

2. Особливості економічного розвитку української промисловості. [ 34]

Лекція 2. Розвиток українського національного ринку.

План.

1. Загальна характеристика розвитку національного ринку господарства країни. [ 36 ]

2.Фінансово-банківська система. [45 ]

Лекція 3. Аграрні відносини в України.

План.

1. Особливості аграрного розвитку. [ 47 ]

2. Розвиток сільського господарства. [ 25 ]

XVI --XVIII ст. були періодом генезису індустріального су-спільства, панування мануфактурного виробництва і формування ринку найманої праці, становлення фермерського господарства та світового ринку. Український народ вступив у цю добу, не маючи можливостей розвивати власне господарство і вільно розпоряджа-тися природними багатствами рідної землі. Українська козацька держава, утворена в ході Визвольної війни середини XVII ст., поступово втратила свою незалежність. Господарський розвиток українських земель визначався економічними системами Речі По-сполитої та Московської держави, до яких вони належали.

Тоді як у СІЛА та Західній Європі розвивалися вільні фермер-ські господарства, грошова рента, оренда землі, використовувала-ся наймана праця, в Україні протягом XVI~XVIII ст. утвердилася панщинно-кріпосницька система. Зміцніло землеволодіння магнатів і шляхти, які були власниками фільварків. Селяни стали кріпака-ми, опинившись в особистій, земельній, судово-адміністративній залежності від панів-землевласників. Правда, у той період в Україні існувало козацьке землеволодіння з вільною працею на власній землі, тривав процес покозачення селянства і звільнення його від фео-дальної юрисдикції. Частина селян, оселившись на слободах півден-ної України, Черкащини, Лівобережжя, визволялися від панщини і позаекономічного примусу. Козацько-селянські війни кінця XVI -- першої половини XVII ст. були боротьбою за збереження особис-тої свободи, за вільну хліборобську працю.

У результаті Визвольної війни українського народу середини XVII ст., що відбувалася одночасно з Англійською буржуазною революцією, на більшій території України основними формами землеволодіння стали державна, козацька, селянська власність, було скасовано кріпосне право. Однак збереження напівфеодаль-них землеволодінь, монастирів православної церкви, дрібної шлях-ти стало прецедентом для відродження кріпосницьких відносин, їх реставрації сприяв той факт, що Українська козацька держава не зуміла зберегти єдину територіальну цілісність українських земель і була знищена внаслідок колоніальної політики російського царизму. В Гетьманщині виникли приватні та рангові землеволодін-ня козацької старшини. Після поразки під Полтавою 1709 р. і зруйнування Запорозької Січі 1775р. з'явилися маєтності росій-ських, німецьких, сербських, грузинських та інших іноземних феодалів. Наприкінці XVIII ст. селяни і козаки були закріпачені. Панщинно-кріпосницька система відновилась і на західних та правобережних українських землях, що залишилися у складі Речі Посполитої.

У промисловості України мануфактурний період почався в XVI ст. одночасно з країнами Західної Європи. Великі централі-зовані мануфактури з'явилися в другій половині XVIII ст. В умо-вах панщинно-кріпосницької системи розвивалися селянські, ку-пецькі мануфактури, засновані на вільнонайманій праці, а також казенні та посесійні мануфактури, де застосовувалася праця кріпосних селян.

В Україні зміцнювалися економічні зв'язки окремих районів, йшов процес утворення національного ринку, що формувався як складовий елемент європейської й світової господарської системи. На ці процеси негативно впливали Московська держава і Річ По-сполита, які спрямовували свої зусилля на ліквідацію самостійної України, перетворення її на колонію.

Господарський розвиток України у першій половині XIX ст. значно відставав від передових країн світу. На початку XX ст. її економіка мала аграрно-індустріальний характер. Колоніальне становище України гальмувало прогрес її господарського розвит-ку. В економіці переважав іноземний капітал.

Внаслідок аграрних реформ 1848 та 1861 рр. в українському селі було ліквідовано феодально-кріпосницькі відносини. Сільське господарство почало переходити на індустріальну основу. Цей процес гальмувався відсутністю в Україні у складі Російської імперії до реформи П. Столипіна права власності селян на надільні землі, недостатністю інвестицій, низькою агротехнікою. Ефектив-ність праці була у 3 рази менша, ніж у Франції, де, як і в Україні, селянське землеволодіння було парцелярним.

XYI- XYIII ст. були періодом генезису індустріального суспільства, панування мануфактурного виробництва і формування ринку найманої праці, становлення фермерського господарства та світового ринку. Український народ вступив у цю добу, не маючи можливостей розвивати власне господарство і вільно розпоряджатися природними багатствами рідної землі. Українська козацька держава, утворена в ході Визвольної війни середини XYII ст. поступово втратили свою незалежність. Господарський розвиток українських земель визначався економічними системами Речі Посполитої та Московської держави, до яких вони належали.

Тоді як у США та Західної Європі розвивалися вільні фермерські господарства, грошова рента, оренда землі, використувалася наймана праця, в Україні протягом XYI- XYIII ст. утвердилася панщинно-кріпосницька система. Зміцніло землеволодіння магнатів і шляхти, які були власниками фільварків. Селяни стали кріпаками, опинившись в особистій, земельній, судово-адміністративній залежності від панів-землевласників. У той період в Україні існувало козацьке землеволодіння з вільною працею на власній землі, тривав процес покозачення селянства і звільнення його від феодальної юрисдикції. Частина селян, оселившись на слободах південної України, Черкащини, Лівобережжя, визволялися від панщини і позаекономічного примусу. Козацько-селянські війни кінця XYI- першої половини XYII ст. були боротьбою за збереження особистої свободи, за вільну хліборобську працю.