Современная экономическая мысль

1. Оподатковування не повинно бути надмірним. Податки повинні стимулювати зацікавленість у господарській діяльності. Надмірні податки звужують податкову базу, у зв'язку зі скороченням обсягу виробництва і прибутків, а також породжують приховування прибутків від оподатковування.

Американський економіст А. Лаффер обгрунтував пряму залежність між прогресивністю оподатковування, національним виробництвом і прибутками бюджету. Цю залежність він зобразив у вигляді кривої, що одержала назву "крива або петля Лаффера" (Рис.6.1).

Ставка

податку,% 2

11 А -максимальні

податкові надходження

1

Податкові

надходження

Рис.6.1. Крива Лаффера

Відповідно до теорії Лаффера підвищення податків до відповідного рівня сприяє зростанню доходів бюджету, тому що воно не підриває стимулів до економічної й інвестиційної активності (зона 1). За межами цієї зони знаходиться так називана заборонена зона оподатковування. Податкові ставки в цій зоні не стимулюють підприємців до збільшення обсягів виробництва й інвестицій. Таким чином, звужується податкова база і зменшуються податкові надходження до державного бюджету. Вплив зниження податків на економічні процеси по Лафферу виражається у:

зростанні податкової бази внаслідок розширення виробництва;

поліпшенні розподілу капіталу по сферах економіки;

скороченні випадків відхилення від сплати податків.

В реальних економічних умовах достатньо складно визначити розмір максимальної податкової ставки - межу податкового рівня. Проте можна виділити ситуації, що свідчать про досягнення критичної точки оподатковування:

падіння або непропорційно вільне зростання надходжень до державного бюджету при підвищенні податкових ставок;

зниження темпів економічного зростання, реальними прибутками населення, погіршенні стану інвестицій;

зростання тіньового сектора економіки.

2. Слід уникати подвійного (багатократного) обкладення податками (наприклад, перехід від податку з обороту до податку на додану вартість);

3. Система і процедура сплати податків повинні бути простими, зрозумілими і зручними для платників і організацій, що збирають податки. Тобто, оподатковування повинно здійснюватися з мінімальними адміністративними витратами (утримання податкових служб, ведення документації, проведення консультацій і т.д.).

4. Податкова система повинна бути гнучкою, легко адаптуватися до змін економічних і соціально-політичних умов.

5. Відповідати критерію "фіскальної достатності", тобто прибутки державного бюджету повинні бути достатніми для розумних потреб держави.

6. Включати систему штрафів і санкцій для неплатників. Необхідно сформувати такий підхід, який би показав, що несплата або невчасна сплата податків є менш вигідною, ніж своєчасне виконання податкових зобов'язань перед податковими органами.

Існують різноманітні погляди на оптимальне оподатковування. Так, англійський економіст А. Селдон вважав, що податки повинні сплачувати ті особи, що одержують від держави суспільні товари і послуги. Трансфертні платежі з державного бюджету повинні бути формою повернення податків. Податки, що сплачують підприємці, призводять до зростання витрат на виробництво, інфляції, зниження продуктивності праці. Тому необхідно звільнити підприємців від державних податків - це крайня точка зору.

Найбільш зваженою є точка зору, відповідно до якої справедливість в оподатковуванні досягається тоді, коли платники, що одержують великі прибутки, сплачують великі податки (прогресивне оподатковування), а платники, рівні у всіх аспектах, оподатковуються податками за єдиними правилами.

6.3. Державний бюджет. Державний борг

Державний бюджет - це підлягаюча перерозподілу частина національного доходу. Державний бюджет - найбільший централізований грошовий фонд, що знаходиться в розпорядженні уряду (головний фінансовий план держави).

Бюджет організований як баланс прибутків і витрат за звітний період. Головну роль у всіх країнах грає загальнонаціональний бюджет, поряд із яким існують обласні і місцеві бюджети (штатів, округів, міст і т.д.). Ряд статей державного бюджету має узвичаєний характер. До них належать наступні.

У видатковій частині

соціальна підтримка;

національна безпека;

субсидії окремим галузям;

витрати по управлінню й обслуговуванню державного боргу.

У прибутковій частині - це податки з населення і підприємств, акцизи, інші збори і державні позики.

Перевищення прибутків бюджету над його витратами утворює надлишок бюджету, що йде на покриття державного боргу.

Перевищення витрат бюджету над його прибутками формує дефіцит бюджету.

Д = G - T, (6.1)

де Д - дефіцит бюджету;

G - державні витрати;

T (tax) - податки та інші прибутки бюджету.

Коефіцієнт, що визначає "небезпеку" бюджетного дефіциту:

k = Д / ВВП · 100%. (6.2)

Дефіцит державного бюджету не можна характеризувати як суто негативне явище. Так, представники кейнсіанської школи підтверджують, що помірний бюджетний дефіцит - це благо, тому що він дає можливість збільшити попит, що у свою чергу, стимулює національного виробника.

Розрізняють структурний та циклічний дефіцит бюджету.

Циклічний дефіцит викликаний циклічними спадами виробництва (дефіцит бюджету є негативним чинником).

Структурний - це дефіцит, що виникає в результаті свідомо прийнятих урядом заходів для збільшення державних витрат і зниження податків з метою запобігання спадам. Якщо такий дефіцит є результатом "здорової" державної політики щодо стабілізації економіки, то це є позитивним чинником.

Фінансування бюджетного дефіциту здійснюється або за рахунок емісії, або за рахунок державних позик (зовнішніх і внутрішніх).

Емісія грошей здійснюється Національним банком за рішенням уряду. Проте емісія не повинна породжувати неконтрольовану інфляцію.

Існуючи та непогашені державні позики переростають у державний борг. Державний борг являє собою суму непогашених дефіцитів держбюджетів, накопичену за весь час існування держави.

Державний борг розділяється:

на внутрішній борг - заборгованість держави своїм громадянам;

зовнішній борг - заборгованість держави громадянам і організаціям інших країн.

Економічні наслідки державного боргу можна звести до чотирьох моментів:

необхідно обслуговувати зовнішній борг;

борги призводять до деякого витіснення приватного капіталу, що може обмежити подальше зростання економіки;

збільшення податків для обслуговування боргу призводить до падіння ділової активності;

перерозподіл прибутку йде на користь власників державних облігацій.

Під "управлінням державним боргом" розуміють сукупність дій держави, пов'язаних із вивченням кон'юнктури ринку позичкового капіталу, випуском нових позик і розробкою його умов, із виплатою відсотків по раніше випущених позиках, проведенням конверсій і консолідацією позик тощо.

Державні позики розміщаються двома способами:

у порядку підписки;

при посередництві банків (найбільш поширений).

Основні передплатники державних позик:

урядові установи;

комерційні банки;

страхові компанії;

промислові корпорації;

приватні інвестори та ін.

Погашення державних позик і виплата відсотків відбувається:

за рахунок бюджету;

шляхом рефінансування, тобто випуску нових позик для того, щоб розрахуватися з власниками облігацій старої позики.

Держава має право уточнювати умови позики. Зміна цих умов щодо прибутковості називається конверсією. Зміна щодо термінів називається консолідацією державного боргу (перетворення короткострокових облігацій на довго - або середньострокові).

6.4. Валютний курс та його регулювання

Особливості національної валютної системи визначаються ступенем розвитку (специфіки) економіки країни, а також ступенем розвитку зовнішньоекономічних зв'язків.

Національна валютна система (НВС) характеризується такими рисами:

національною валютною одиницею;

складом золотовалютних резервів;

паритетом національної валюти;

механізмом формування валютного курсу;

умовами оборотності валюти;

наявністю (відсутністю) валютних обмежень;

порядком здійснення зовнішньоекономічних розрахунків.

Ланкою між національніми валютними системами є валютний курс і паритет.

Паритет - співвідношення валют, відповідність їхньому золотому змісту. Паритет лежить в основі курсу валют і майже ніколи не збігається з валютним курсом.

Валютний курс - це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн.

Валютний курс формується під впливом численних факторів:

довгострокові: рівень продуктивності праці в тієї або іншій країні, довгострокові темпи зростання ВНП, місце і роль країни у світовій торгівлі;

середньострокові: стан платіжного балансу країни по поточних операціях, рівень процентних ставок по депозитах, різниця в темпах зростання внутрішніх цін у тих або інших країнах;

короткострокові: психологічні фактори.

Розрізняють:

вільнозмінний курс;

фіксований курс.

Вільнозмінний курс відбиває співвідношення попиту і пропозиції національної валюти. Його основу складає ринкова рівновага.

Фіксований курс припускає встановлення державою жорсткого курсу національної валюти. Наприклад, у державах-членах ЄС передбачається фіксація валютного курсу. Зміна курсу можлива тільки за взаємною угодою. Члени МВФ (понад 150 держав) у рамках політики коливання курсу не мають права маніпулювати валютним курсом і міжнародною валютною системою, якщо це призводить до порушення платіжного балансу або несумлінної переваги в конкуренції проти інших країн-членів.

В умовах платіжного дефіциту або падіння валютного курсу держава обирає одну з валютних стратегій.

1. Фінансування загального і платіжного дефіциту без змін валютного курсу.

2. Валютний контроль - уряд жорстко контролює всі угоди між країною й іншим світом (обмеження можливостей обміну валют).

3. Плаваючі валютні курси - встановлення виключно ринкового курсу валюти (для встановлення рівноваги).

4. Постійно фіксовані курси.

5. Поступки валютних курсів (поєднання варіантів 3 і 4).

Тема 7. Кредитно-грошова політика держави

7.1. Банківська система України

На чолі банківської системи знаходиться Національний банк України (НБУ). Функції НБУ тотожні функціям центрального банку будь-якої держави. НБУ встановлює:

мінімальний розмір статутного фонду;

коефіцієнт ліквідності балансу;

розмір обов'язкових резервів банків.

НБУ в 1996р. ввів в оборот національну валюту України - гривню.

НБУ є монополістом грошової емісії, акумулює і зберігає касові резерви інших кредитних установ, офіційні золотовалютні резерви держави, кредитує і виконує розрахункові операції для уряду.

На другому рівні банківської системи України знаходиться система комерційних банків. Деякі з них виділились з колишніх союзних спеціалізованих банків (Агропромбанк, Промбанк та ін). Поступове збільшення частки комерційних банків на ринку банківських послуг є необхідною умовою оздоровлення всієї банківської системи і підвищення її ефективності.

Крім того, до банківської системи України входять:

інвестиційні банки - здійснюють операції з випуску і розміщенню цінних паперів;

страхові компанії - акумулюючи заощадження населення, фінансують найбільші корпорації в галузях промисловості, транспорту і торгівлі;

пенсійні фонди - формують страховий фонд. Вкладають накопичені грошові резерви в облігації й акції приватних компаній і цінні папери держави;

інвестиційні компанії - проміжна ланка між індивідуальним грошовим капіталом і корпораціями нафтової сфери.

7.2. Операції комерційних банків

Операції комерційних банків можна розділити на три основні групи:

пасивні - притягнення коштів;

активні - розміщення коштів;

комісійно-посередницькі і довірчі.

Ресурси банків сладаються з:

власних коштів - акціонерний і резервний капітал, а також нерозподілений прибуток (частка власних коштів складає близько 10% ресурсів сучасного банку);

притягнутих коштів у формі депозитів - внески клієнтів банку.

В активних операціях банку основна частка припадає на кредитні операції й операції з цінними паперами. Комерційні банки здійснюють операції, пов'язані з банківськими послугами. Банківські послуги - це операції з валютою, платіжний оборот, довірчі операції (управління майном клієнтів за дорученням), розміщення і збереження цінних паперів.

Кредит (з лат. "ссуда", "долг") - это система экономических отношений, которая выражается в движении имущества или денег, предоставляемых в ссуду на условиях возвратности, срочности, материальной обеспеченности за определенную плату в виде процента. Необходимость кредита обусловлена закономерностями кругооборота и оборота каритала в процессе воспроизводства: на одних участках появляются временно свободные средства, которые выступают как источник кредита, на других возникает потребность в таких средствах.

Возвратность - предполагает временный характер использования полученных средств и их возврат по истечении определенного периода времени.

Платность - уплата ссудного процента за право временного пользования ссудой.

Судний процент - это часть прибыли, которую предприниматель выплачивает собственнику ссудного капитала.

Норма процента - это отношение суммы процента к величине ссудного капитала. В каждом конкретном случае норма процента определяется в зависимости от соотношения спроса и предложения на ссудный капитал и зависит от многих факторов, среди которых - масштабы производства, темпы инфляции, государственное регулирование процентных ставок, сезонные условия и т.д.

Различают следующие формы кредита:

коммерческий кредит - это кредит, предоставляемый предпринимателям в виде продажи товаров с отсрочкой платежа. Такой кредит оформляется векселем. Цель - ускорение реализации товаров и заключенной в них прибыли (действует, обычно, между предпринимателями);

банковский кредит - предоставляется банками различным организациям в виде денежных ссуд (это основной вид кредита);

потребительский кредит - предоставляется потребителям в форме коммерческого (продажа товаров с отсрочкой платежа) и банковского кредита (ссуда на потребительские цели);

иппотечный кредит - долгосрочная ссуда под залог недвижимости (земля, здания);

государственный кредит - совокупность кредитных отношений, в которых заемщиком или кредитором выступает государство;

международный кредит - кредитование в сфере международных экономических отношений. В качестве кредиторов или заемщиков выступают банки, предприятия, государства, международные организации.

Серед банківських послуг розрізняють:

лізинг;

факторинг.

Лізинг - це придбання банком майна з метою надання його в оренду.

Факторинг - це передача компанією управління своєю дебіторською заборгованістю банку. Банк, у свою чергу, бере на себе зобов'язання фінансувати по мірі необхідності виконання усіх фінансових зобов'язань компанії за допомогою кредиту. Факторинг дозволяє значно прискорити оборотність коштів у розрахунках.

Банки виконують функцію посередника в сфері попиту і пропозиції капіталів.

7.3. Сутність і основні напрямки кредитно-грошової політики

Кредитно-грошова політика являє собою сукупність державних заходів, що регламентують діяльність кредитно-грошової системи, показники кредитного і грошового обігу, порядок готівкових і безготівкових розрахунків і т.д. з метою регулювання господарської кон'юнктури і досягнення певних загальноекономічних цілей.

Серед цілей проведення кредитно-грошової політики можна виділити:

зміцнення грошової одиниці;

стабілізація цін;

стабілізація економічного зростання;

проведення структурної перебудови економіки.

На практиці, кредитно-грошова політика може бути спрямована:

на стимулювання грошової емісії і кредиту - кредитна експансія;

на стимулювання обмеження грошової емісії і кредиту - кредитна рестрикція.

В умовах падіння виробництва і зайнятості здійснюється політика кредитної експансії. Вона спрямована на пожвавлення економічної кон'юнктури. В умовах економічного зростання здійснюється політика кредитної рестрикції. Мета такої політики - запобігання надвиробництву.

Методи кредитно-грошової політики поділяють на дві групи:

загальні - впливають на ринок позикових капіталів у цілому;

селективні - впливають на конкретні види кредитів або на кредитування окремих галузей, фірм тощо. Розробка і реалізація грошової політики - основна функція центрального банку.

Основні інструменти, якими розпоряджується центральний банк:

регулювання офіційних резервних вимог;

операції на відкритому ринку;

маніпулювання дисконтною ставкою відсотка.

Розмір резервів - це частина банківських активів, які кожен комерційний банк зобов'язаний зберігати на рахунках центрального банку. Ця сума визначає кредитні можливості банку: банк може видавати позики і таким чином розширювати грошову пропозицію тільки в тому випадку, якщо в нього є вільні резерви, що перевищують встановлену законом мінімальну норму. Збільшуючи або зменшуючи офіційні резервні вимоги, центральний банк може регулювати кредитну активність банків, тобто контролювати пропозицію грошей.

Операції на відкритому ринку - це продаж і купівля центральним банком державних цінних паперів. У процесі купівлі-продажу цінних паперів, центральний банк впливає на обсяг ліквідних коштів комерційних банків через пропозицію найбільш вигідних відсотків. Купуючи цінні папери, центральний банк збільшує резерви комерційних банків і сприяє зростанню грошової пропозиції.

Дисконтна політика - це зміна облікового відсотка. Центральний банк надає позики комерційним банкам. Ставка відсотка на такі позики називається дисконтною ставкою відсотка. Зміна цієї ставки впливає на резерви банків, розширяючи або скорочуючи їхні можливості в наданні кредитів підприємствам і населенню. Залежно від рівня облікового відсотка будується система відсотковіх ставок комерційних банків. Відбувається подорожчання (або здешевлення) кредиту взагалі і тим самим створюються умови обмеження або розширення грошової маси та її оборотність.

Прикладами селективних методів можуть бути: пряме обмеження банківських кредитів на споживчі потреби, під біржові цінні папери, установлення меж позик для одного позичальника тощо.

Залежно від економічної ситуації, що створюють в той або інший період у країні, центральний банк здійснює політику "дешевих" або "дорогих" грошей.

7.4. Політика "дешевих" та "дорогих" грошей

Політика дешевих грошей притаманна для ситуації економічного спаду і високого рівня безробіття. Мета такої політики - зробити кредит більш дешевим і легкодоступним для збільшення сукупних витрат, інвестицій, виробництва і зайнятості. Методи проведення політики дешевих грошей:

зменшення дисконтної ставки відсотка - це дає можливість комерційним банкам збільшити позики в центральному банку, тобто збільшити власні резерви;

центральний банк купує державні цінні папери на відкритому ринку, сплачуючи їх збільшенням резервів комерційних банків;

центральний банк зменшує норму резервних вимог, що переводить обов'язкові резерви в необхідні і збільшує мультиплікатор грошової пропозиції.

Мультиплікатор грошової пропозиції розраховується як розмір, обернений нормі резервних вимог.

Політика дорогих грошей спрямована на обмеження грошової пропозиції з метою скорочення сукупних витрат і зниження темпів інфляції. Політика дорогих грошей містить такі заходи:

підвищення дисконтної ставки відсотка;

продаж центральним банком державних цінних паперів на відкритому ринку;

збільшення норми резервних вимог - це скорочує надлишкові резерви і зменшує мультиплікатор грошової пропозиції.

Основні завдання грошово-кредитної політики України:

підтримка стабільності валютного ринку;

ремонетизація економіки;

розширення сфери безготівкових платежів;

зміцнення і розвиток банківської системи, підвищення надійності її функціонування з метою створення умов для стабілізації економіки;

забезпечення рівноваги між цілями макроекономіки (контроль за інфляцією) і мікроекономіки (конкурентноздатність експорту);

розвиток ринку корпоративних цінних паперів;

розширення практики використання векселів і удосконалення законодавства в галузі вексельного обороту;

створення системи захисту інвесторів;

інтеграція в міжнародний ринок капіталу, у першу чергу - випуск облігацій зовнішніх позик для залучення іноземного капіталу.

Основні пріоритети і цілі:

скорочення прямих кредитів НБУ на покриття дефіциту бюджету;

створення умов для залучення комерційних банків до участі в кредитуванні довгострокових інвестиційних проектів;

орієнтація на пропорції світових цін;

посилення контролю за цінами на продукцію підприємств-монополістів.