Взаємозалежність понять етикету і ментальності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

з дисципліни «Українська мова (за професійним спрямуванням)»

на тему: «Взаємозалежність понять етикету і ментальності»

Зміст

Вступ

1. Поняття етикету та його види

1.1 Діловий етикет. Одяг і зовнішній вигляд

1.2 Прийом підлеглих

2. Ментальність. Різновиди ментальності

2.1 Поняття ментальності

2.2 Особливості національної ментальності в контексті розвитку української нації

3. Взаємозалежність понять етикету і ментальності

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Сформовані норми моральності є результатом тривалого за часом процесу становлення взаємин між людьми. Без дотримання цих норм неможливі політичні, економічні, культурні відносини, тому що не можна існувати, не поважаючи один одного, не накладаючи на себе певних обмежень.

Етикет - слово французького походження, що означає манеру поводження. До нього відносяться правила чемності і ввічливості, прийняті в суспільстві. Сучасний етикет успадковує звичаї практично всіх народів від сивої давнини до наших днів. В основі своєї ці правила поведінки є загальними, оскільки вони дотримуються представниками не тільки якогось даного суспільства, але і представниками всіляких соціально-політичних систем, що існують у сучасному світі. Народи кожної країни вносять в етикет свої виправлення і доповнення, обумовлені суспільним ладом країни, специфікою її історичної будови, національними традиціями і звичаями.

Розрізняють кілька видів етикету, основними з який є:

придворний етикет - строго регламентований порядок і форми обходження, установлені при дворах монархів;

дипломатичний етикет - правила поведінки дипломатів і інших офіційних осіб при контактах один з одним на різних дипломатичних прийомах, візитах, переговорах;

військовий етикет - звід загальноприйнятих в армії правил, норм і манер поводження військовослужбовців у всіх сферах їхньої діяльності;

загальногромадянський етикет - сукупність правил, традицій і умовностей, дотримуваних громадянами при спілкуванні один з одним.

Більшість правил дипломатичного, військового і загальногромадянського етикету тією чи іншою мірою збігаються. Відмінність між ними полягає в тому, що дотриманню правил етикету дипломатами надається більше значення, оскільки відступ від них чи порушення цих правил може завдати шкоди престижу чи країни її офіційним представникам і привести до ускладнень у взаєминах держав.

В міру змін умов життя людства, росту утворень і культури одні правила поведінки змінюються іншими. Те, що раніш вважалося непристойним, стає загальноприйнятим, і навпаки. Але вимоги етикету не є абсолютними: дотримання їх залежить від місця, часу й обставин. Поводження, неприпустиме в одному місці і за одних обставин, може бути доречним в іншім місці і за інших обставин.

Норми етикету, на відміну від норм моралі є умовними, вони носять ніби характер неписаної угоди про те, що в поводженні людей є загальноприйнятим, а що ні. Кожна культурна людина повинна не тільки знати і дотримуватися основних норм етикету, але і розуміти необхідність визначених правил і взаємин. Манери багато в чому відбивають внутрішню культуру людини, його моральні й інтелектуальні якості. Уміння правильне поводитися в суспільстві має дуже велике значення: воно полегшує встановлення контактів, сприяє досягненню взаєморозуміння, створює гарні, стійкі взаємини.

Сучасний етикет регламентує поводження людей у побуті, на службі, у громадських місцях і на вулиці, у гостях і на різного роду офіційних заходах - прийомах, церемоніях, переговорах.

Отже, етикет - дуже велика і важлива частина загальнолюдської культури, моралі, виробленої протягом багатьох століть життя всіма народами відповідно до їхніх представлень про добро, справедливість, людяність - в області моральної культури і про красу, порядок, благоустрій, побутовій доцільності - в області культури матеріальної.

У питаннях загальногромадянського етикету не мале місце займає етикет ділового спілкування, а зокрема - етика прийому відвідувачів і підлеглих і бесіда з ними.

Таким чином, об'єктом дослідження є характеристика понять етикету та ментальності і визначення взаємозв`язку між ними.

Предметом дослідження виступає генезис, функціонування і розвиток понять етикету і ментальності. Зазначені мотиви обумовили мету дослідження. Вона полягає у визначенні детермінуючих чинників, що впливають на процес становлення ментальності та впливу її на життєдіяльність та вмотивованість у суспільстві.

Для реалізації вказаної мети необхідно розглянути наступні питання:

- дослідити поняття та види етикету;

- визначити і проаналізувати головні риси ментальності, зокрема ознаки національної ментальності в контексті української держави та впливу на неї зовнішніх чинників;

- дослідити взаємозв`язок понять етикету та ментальності.

Методи дослідження. З огляду на складність та комплексність проблеми, методами дослідження є філософські методи пізнання, зокрема, принципи розвитку, історизму, детермінізму, такі і загальнонаукові засади та підходи, серед яких провідне місце посідають: принцип системності, історико-генетичний метод, методи компаративного аналізу, емпіричного узагальнення, моделювання та абстрагування.

1. Поняття етикету та його види

1.1 Діловий етикет. Одяг і зовнішній вигляд

Хоча і говорять, що проводжають по розуму, але приймають по одежинці - ці ж принципи діють і коли людина приходить до вас на прийом. І одяг одне з найголовніших умов того, наскільки гарне скластися в людини думка про вас. Рокфеллер почав свій бізнес з того, що купив собі на останні гроші дорогий костюм і став членом гольфа-клуба. Я думаю, не варто говорити про те, що одяг повинний бути охайної, вичищеної і вигладжений. Але от кілька рад із приводу того, як і в яких випадках потрібно вдягатися.

Чоловікам можна надягати будь-які костюми не яскравих квітів. В офіційній обстановці піджак повинний бути застебнуть. У застебнутому піджаці входять у кабінет, до знайомих, у ресторан, у глядачевий залу театру, сидять у чи президії виступають з доповіддю, але при цьому варто знати,що нижній ґудзик піджака ніколи не защібають. Розстебнути ґудзика піджака можна на обіді, чи вечері сидячи в кріслі. Колір чоловічих носків повинний бути в будь-якому випадку темніше, ніж костюм, що створює перехід від кольору костюма до кольору взуття. Лаковане взуття повинне надіватися тільки до смокінга. Журнал "Models of the season" рекомендує дотримувати наступних правил:

- піджак переважніше класичний "англійський" (із двома шліцами позаду). На відміну від "європейського" (без шліц) і "американського" (з однієї шліцей) він дозволяє своєму власнику не тільки елегантно стояти, але й елегантно сидіти;

- штани повинні бути такої довжини, щоб попереду ледве спускатися на взуття,а позаду доходити до початку каблука.

- сорочка під піджаком допускається тільки з довгими рукавами. Не слід надягати нейлонових і трикотажних сорочок.

- комір повинний бути на сантиметр, півтора вище коміра піджака

- жилет повинний бути не занадто короткий, ні сорочка, ні ремінь не повинні бути видні

Жінка користається значно більшою волею у виборі фасону одягу і тканини, чим чоловік. Основне правило, яке варто дотримувати при виборі одягу, - це відповідність часу й обстановці. Тому не прийнято приходити на роботу в офіс у розкішних платтях. Для таких випадків підійде елегантне плаття, чи костюм плаття-костюм.

1.2 Прийом підлеглих

Успішне керівництво нерозривне зв'язано з ефективною комунікацією. Якщо ви не умієте витягти максимум можливого зі спілкування з людьми, то вам не удасться і змусити їхній викладатися на роботі в повну силу.

На перший погляд усі дуже навіть просто - потрібно пояснити людині, що саме ви від нього хочете, додати кілька слів похвали, чи, якщо потрібно, навпаки, злегка пожуривши - але якби усі було так просто! Недостатньо відповідальне відношення до тих формам комунікації, з якими має справа керівник: усної; письмової; невербальної, може серйозно ускладнити його роботу. [1]

У прямому контакті і безпосередній бесіді найбільше значення мають усна і невербальна комунікації. Чи бесіда передача повідомлень по телефоні є самими розповсюдженими формами комунікацій; їхній відрізняє безпосередній контакт і велика розмаїтість способів спілкування, що дозволяє без праці сполучити ділову (формальну) і особисту (неформальну) частини всякого повідомлення.

Ефективність усної комунікації залежить від ряду факторів, у число яких входять, зокрема:

підбор слів;

стиль спілкування;

«сигнали підтримки».

Вступаючи в контакт із підлеглими необхідно стежити за своєю мовою, тому що від того, як говорить керівник залежить, те наскільки точно його будуть розуміти підлеглі. Правильний і літературний стиль мови викликає повагу і привертає увагу до що говорить і до теми бесіди.

Поза залежністю від того, з ким має бути зустрічатися, керівник завжди повинний:

- уміти пояснити, що він має через, якщо він з якихось причин почуває, що його не розуміють;

- контролювати своє спілкування з підлеглими, ретельно підбираючи слова;

- намагатися зробити свою мову по можливості ясної і певної;

Часто ми не звертаємо увагу на те, як ми говоримо. На питання, зв'язані з вибором стилю мови, якоюсь мірою дасть відповідь вивчення стилю розмови. Дослідження в цій області показали, що існує три основних стилі ведення розмови.

Перший стиль - людина може розмовляти, як «батько» з дитиною.

Другий стиль - «дитина» звертається до «батька» за підтримкою. Звичайно, це не виходить, що людина говорить по-дитячі, але відносини, що зв'язують його з тим, про що і кому він говорить, нагадують відносини «батька» і «дитини».

І, нарешті, третій стиль - стиль «дорослого», що коли говорить не виражає своє відношення до того, що він говорить, і очікує від співрозмовника того ж емоційно нейтральної відповіді. [2] Ці три стилі ведення розмови умовно можна позначити трьома пересічними окружностями. Протягом декількох хвилин той самий людина може використовувати в спілкуванні всі три стилі. Якщо співрозмовник почуває стиль і відповідає згідно цьому, така комунікація називається рівнобіжної. Рівнобіжне використання стилів дозволяє домогтися найбільшої ефективності під час бесіди і мобілізувати сили підлеглих. Люди не тільки слухають, що їм говорять, але й уважно стежать за жестами, якими супроводжується мова. Звичайно, багато про що розповість вираження обличчя, але положення нашого тіла усе-таки важливіше. Керівник повинний стежити, щоб його слова «не розходилися» з жестами. Звичайно, іноді складно справитися із собою, але краще пояснити це своїм підлеглим, чим збивати їх з користі дивним поводженням і плутаною мовою. Більшість людей знайомі з теорією мови тілорухів, зв'язаних з підсвідомістю. Є ситуації, у яких і керівник, і підлеглий почувають себе ніяково, і часто єдиним засобом, здатним зняти напруга, є саме доречний жест. Гарним прикладом такої ситуації є співбесіда при прийомі на роботу. Якщо менеджер сидить за столом, це зайвий раз підкреслює його положення і влада в організації, але його співрозмовник буде почувати себе напружено і неприродно. Тому менеджеру краще сісти поруч з ним і протягом усієї розмови уникати положень, що можуть поставити візитера «у тупик». На нарадах своєрідним «барометром напруженості» можуть стати люди, що сидять осторонь від усіх, що закладають руки за голову (підсвідоме вираження агресивності) чи постійно пригладжують волосся (жест незгоди). Керівнику потрібно сидіти прямо і намагатися установити стійкий зоровий контакт із всіма учасниками наради. Якщо людина відводить чи ока не відривається погляд від своїх паперів, це говорить про те, що він почуває себе не дуже чи затишно не зовсім упевнений у собі. Знання мови тілорухів допомагає також керівнику під час спілкування, тому що уміння розуміти мова жестів допомагає уловлювати зміну настрою співрозмовника і вчасно згладжувати назріваючі чи конфлікти доречною фразою привернути увагу до теми розмови. Постараюся перелічити основні жести, що видають настрій співрозмовника:

Знаки схвалення дій партнера:

- оживлений, зацікавлений погляд, розкутість пози (партнер як би подається назустріч співрозмовнику, розстібаючи піджак, ледве нахиливши голову);

- розкриті і розгорнуті убік співрозмовника долоні рук. Мимовільні ледве помітні кивки головою, легеня дотик до чи руки плечу партнера, що супроводжує схвальну репліку;

- теплий поважний тон мови.

Оцінні жести і пози: замислене (міркування) вираження обличчя, що супроводжується характерним положенням долоні в щоки (свідчить про те, що співрозмовника щось зацікавило, залишається з'ясувати, що ж спонукало його зосередитися на якійсь проблемі); партнер свідомо відводить очі від співрозмовника. Це жест чи досади невдоволення. Партнер боїться бути викритим у своїх сумнівах; покусування дужки чи оправи протирання стекол окулярів. (Це як би «тайм-аут» співрозмовника для аналізу чи ідей пропозицій).

Жести і пози захисту: холодний, ледве прищулений погляд, штучна посмішка. (Це говорить, що співрозмовник на межі і, якщо не прийняти визначених мір, що знижують напруженість, може відбутися зрив); руки схрещені на груди, з пальцями, як би впившимися в біцепси. (Це свідчить про неприйняття партнером вашої позиції по обговорюваному питанню. Він готовий ринутися в бій і з працею стримує себе, щоб не переривати вас); підняті плечі й опущена голова. (Супроводжується малюванням на листі папера). Вона може говорити про те, що ваш співрозмовник скривджений, ображений вашими словам. [Венедиктова В.И., Ділова репутація: особистість, культура, етика, імідж ділової людини., М.,1996 р., с.148-150]

Хоче того чи керівник ні, підлеглі завжди будуть стежити за його жестами. Тому всім керівникам потрібно уважніше стежити за своїми невербальними реакціями, не тільки для того, щоб правильно користатися мовою тілорухів, але і щоб краще зрозуміти зміст пози і жесту кожного зі своїх співробітників. Якщо ви хочете домогтися максимальних результатів від зустрічі необхідно вміти почувати ситуацію і керувати процесом спілкування. Якщо ви вмієте: Організувати спілкування, аналізувати мети і задачі процесу спілкування, його предмет і привід, володієте навичками і прийомами ділового спілкування, знаєте і використовувати його тактику і стратегію, знаєте мовний етикет і вміти їм користатися. Умієте вести бесіду, співбесіду, ділову розмову, суперечку, полеміку, дискусію, ділову нараду і т.д. Маєте навички доводити, спростовувати, критикувати, переконувати, досягати угод, компромісів, робити оцінки, пропозиції. Володієте технікою мови, риторичними фігурами і прийомами, уміти правильно будувати мова й інші публічні виступи. Знаєте службовий етикет і вміти його використовувати. Умієте за допомогою слова здійснювати психотерапію спілкування, знижувати стрес і недовіра співрозмовника, коректувати його оцінки, поводження і відносини до подій і заяв. Вмієте аналізувати комунікативні конфлікти, діагностувати з, направляти їхній розвиток у потрібне русло. Знаєте виверту, секрети і прийоми спілкування, що вважаються нелояльними, уміти ними користатися. Знаєте основи логіки, теорії і практики аргументації, уміти використовувати їх для ведення ділового спілкування.

Про вас можна сказати, що ви вмієте керувати спілкуванням, тому що цей перелік знань, навичок і умінь можна розглядати майже як синонім здатності до керування спілкуванням. Але при спілкуванні з підлеглими відіграє роль ще один немаловажний аспект - це чи виникнення наявність конфліктної ситуації. У цьому випадку, щоб вміти улагодити конфлікт, безболісно для підприємства і його колективу, необхідно знати природу конфлікту і вміти їм керувати. Сучасна точка зору полягає в тім, що навіть в організаціях з ефективним керуванням деякі конфлікти не тільки можливі, але і бажані. Звичайно, конфлікт не завжди має позитивний характер. У деяких випадках він може заважати задоволенню потреб і досягненню цілей організації. Наприклад, людина, що на засіданні комітету сперечається тільки тому, що не сперечатися він не може, ймовірно знизить ступінь задоволення потреби в приналежності і повазі і, можливо, зменшить здатність групи приймати ефективні рішення. Члени групи можуть прийняти точку зору сперечальника тільки для того, щоб уникнути конфлікту і всіх зв'язаних з ним неприємностей навіть не будучи упевненими, що надходять правильно. Але в багатьох випадках конфлікт допомагає виявити розмаїтість точок зору, подає додаткову інформацію, допомагає виявити більше число чи альтернатив проблем і т.д. Це робить процес прийняття рішень групою більш ефективним, а також дає людям можливість виразити свої думки і тим самим задовольнити особисті потреби в повазі і владі. Це також може привести до більш ефективного виконання планів, стратегій і проектів, оскільки обговорення різних точок зору на них відбувається до їхнього фактичного виконання.

Таким чином, конфлікт може бути функціональним і вести до підвищення ефективності організації. Чи він може бути дисфункціональним і приводить до зниження особистої задоволеності, групового співробітництва й ефективності організації. Роль конфлікту, в основному, залежить від того, наскільки ефективно їм керують. Щоб керувати конфліктом, необхідно знати причини його виникнення, тип, можливі наслідки для того, щоб вибрати найбільш ефективний метод його дозволу.

Бесіда з відвідувачами. Усім без винятку підприємцям приходиться вступати з партнерами по бізнесі - постачальниками сировини, що комплектують чи готових виробів, а також зі споживачами. Від того, наскільки добре вміє підприємець організувати і вести переговори, залежить успіх його справи, його репутація. Мистецтву ведення переговорів спеціально навчаються в усьому світі. Правильно підготовлений до переговорів людей зможе домогтися своєї мети, не скривдивши при цьому партнера і залишивши про себе сприятливі враження. Підготовка до переговорів включає два основних напрямки роботи: рішення організаційних питань і пророблення основного процесу переговорів.

Гарна підготовка до переговорів припускає попередній розгляд максимально можливого числа варіантів рішення. Усі варіанти ранжуються в залежності від ступеня їхньої прийнятності. Важливим елементом підготовки до основного процесу переговорів є організація ділового прийому. Діловий прийом проводиться на ранній стадії партнерства з іншою фірмою, після встановлення з нею контактів, що виявляють взаємну зацікавленість. Готуючись до зустрічі з партнером необхідно намітити свою тактичну лінію. Для цього корисно засвоїти тактичні прийоми, які можна застосувати в ході переговорів, домагаючись своєї мети. Прийом «відходу» чи «відхилення від боротьби» - застосовується, коли зачіпаються питання небажані для обговорення, чи щоб не давати партнеру точної точну інформацію, однозначний відповідь. Прийом полягає в тім, що партнера просять відкласти розгляд того чи іншого питання, перенести його на інше засідання і т.п. При цьому прохання супроводжується переконливими аргументами. Близькі за змістом до «відходу» інші тактичні прийоми - «затягування», «вижидання», «салямі» (за принципом нарізування ковбаси тонкими шматочками). Ці прийоми використовують, коли хочуть затягти процес переговорів, щоб прояснити ситуацію, одержати більше інформації від партнера і т.п. «Пакетування» - до обговорення пропонується не одне питання, а трохи. При цьому зважуються задачі двоякого роду (привабливі і непривабливі чи пропозиції пропонується пакет поступок). «Завищення вимоги» - він полягає в тому, щоб уключити до складу обговорюваних проблем пункти, що потім можна безболісно зняти, зробивши вид, що це є поступкою, і зажадати в замін аналогічних кроків з боку партнера. Задавайте співрозмовнику питання замість того, щоб йому щось наказувати. Давайте людям можливість врятувати свій престиж. Виражайте людям схвалення з приводу найменшої їхньої удачі і відзначайте їхній успіх. Будьте щиросерді у своїй оцінці і щедрі на похвалу. Створюйте людям гарну репутацію, що вони будуть намагатися виправдати. Прибігайте до заохочення. Створюйте враження, що помилка, що ви хочете бачити виправленої, легко поправна; робіть так, щоб те, на що ви спонукуєте людей, здавалося їм неважким.

Домагайтеся, щоб люди були ради зробити, те що ви пропонуєте.

По-третє, вибравши мету вашої бесіди, намагайтеся схилити людей до вашої точки зору м'яко без тиску і не нав'язуючи виттю ідеологію. Якщо людина вважає вашу точку зору - своєї, він прагнути до досягнення вашої мети - як до своїй. Великі розуми стародавності знали ціну етики спілкування і дотримували її щоб досягти найбільш ефективних результатів, так Ф. Честерфильд (1694-1733) говорив: «Ніколи не доводьте своєї думки голосно і з жаром, навіть якщо в душі ти переконаний у своїй правоті, - вислови його скромно і спокійно, тому що це єдиний спосіб переконати.» [Назаров В.Н., Мелешко Е.Д., Етика: словник афоризмів і виречень., М., 1995 р., с.302]

2. Ментальність. Різновиди ментальності

2.1 Поняття ментальності

"Ментальність" ("менталітет") у наші дні належить до найбільш інтенсивно й широко вживаних науково-публіцистичних термінів, і це є причиною деякої розмитості його семантики. Здебільшого під ментальністю розуміють глибинний рівень свідомості, від якого залежить специфіка світосприймання, світобачення, орієнтація і поведінка людини (спільноти) в реальності. Іншими словами, ментальність обумовлює, визначає особливості душі, серця і розуму, вона є серцевиною того, що називають характером народу і що значною мірою робить людей українцями, євреями, німцями, турками, японцями і т. д. Характерологічні відмінності між етносами помічені дуже давно. Ще Гіппократ намагався пояснити це впливом клімату, Птоломей і Гален - небесних світил, Фукідід і Страбон - соціальними умовами життя народів. Цікавим є трактування ментально-характерологічних особливостей народів на рівні побутової свідомості - у системах стереотипів, оцінок і самооцінок, які зафіксовані в анекдотах, прислів'ях, етнопедагогічних формулах, казках та інших жанрах фольклору. Оцінки і характеристики етносів доволі часто, якщо не завжди, не збігаються з самооцінками і самохарактеристиками, а крім того, вони не завше однакові у різних народів щодо певного якогось етносу. Скажімо, поляків по-різному оцінюють французи і німці, угорці і чехи, українці і росіяни. Художнє осмислення цей феномен знайшов у великій кількості образів красного письменства. Достатньо пригадати хоча б образи циганів, москалів, євреїв, поляків, німців у співомовках Степана Руданського. Національна ментальність виявляється і в науковому пізнанні реальності, у її філософському осмисленні. Зіставивши класичні філософські системи - французьку (Рене Декарт), англійську (Френсіс Бекон, Джон Локк), німецьку (Хрістіан Вольф, Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель), українську (Г. Сковорода, П. Юркевич),- неважко пересвідчитися в тому, що кожна з них несе на собі печать національного духу, національного менталітету. Наївно вважати, що, скажімо, німецька класична філософія могла виникнути за межами Німеччини, поза контекстом німецької культури.

За словами Г. Штайнталя, Есхіл і Платон належать людству, але вони є власністю грецького духу. Вартим уваги в цьому аспекті є і таке зауваження: "Несприйняття сучасності, увага до скритих альтернатив характерні для багатьох єврейських мислителів - від Маркса до Леві-Строса". Недарма філософію називають "душею культури", її (культури) найбільш інтимною, заповітною частиною. А культура - явище етнічно закорінене і тому глибоко національне.

Поняття науки, як справедливо писав Альберт Ейнштейн, виростають із значень слів. Це стосується і проблеми національної ментальності, наукове дослідження якої почалося ще у XVIII сторіччі. Вільгельм фон Гумбольдт у праці "План порівняльної антропології" (1795 р.) писав, що "законодавець повинен вивчати свою націю, її дух і склад думок, якщо він бажає їй прогресивного розвитку", скажімо, "з французами не можна поводитись педантично, а з англійцями - відверто деспотично". Поглиблення національних проблем, пробудження народів до політичного життя мало наслідком інтенсифікації досліджень духу і душі народів, намагання в такий спосіб з'ясувати причини їхньої історичної долі тощо.

"...Кожна нація,- стверджує сучасний дослідник цього питання Ф.Х. Кессіді,- це свого роду індивідуальність, жива цілісність, головними ознаками якої є особливості психічного складу і типів мислення. (...). Історія кожного народу (за інших рівних умов) є результат взаємодії змінного соціального середовища і відносно незмінного психічного складу (характеру), духовного світу цього народу".

2.2 Особливості національної ментальності в контексті розвитку української нації

діловий етикет ментальність український

Задумуючись над історичним шляхом української нації - одного з найчисленніших народів Європи, який, попри це, впродовж віків перебував об'єктом гноблення і денаціоналізації чужинцями, українські інтелектуали звернулись до аналізу ментальності свого народу, його характеру і обумовленої ним національної свідомості. Їхнім міркуванням і висновкам доволі часто притаманна гострота національної самокритики, іноді - розчарування й песимізм. Мабуть, найпоказовішими у цьому плані є слова Миколи Костомарова в його листі до Пантелеймона Куліша: "Гірка, нікчемна доля України походить від нікчемності душі народу". А сучасний автор пише: "Слабкість духу, душевність названа суперцінністю, те, чого треба соромитися мужчині,- оспівується. Мити ноги коханій, нести її на руках ("Я ж тебе, рибонько, аж до хатиноньки сам на руках однесу"), цілувати її сліди - усе це явно жіноче, в очах українця настільки високо підноситься, що зазіхання на нього сприймається ним, як зазіхання на святість". Хоча говориться і про негативні, і про позитивні риси української ментальності, більш яскравими й аргументованими в публіцистичному зображенні виходили здебільшого перші. Йшло це, очевидно, від гіркоти нашого становища, особливо після поразки української національної революції 1917-1921 років. А крім того, негативне легше зображувати, ніж позитивне, що свого часу яскраво філософськи аргументував Артур Шопенгауер. Коли йдеться про наші негативні ментально-характерологічні риси, то переважно беруться під увагу "жіночість" української психіки, її "горизонтальність" (з індивідуальним цілепокладанням і невмінням утворювати великі спільноти на засадах високої і віддаленої мети), надмірна емоційність, серцецентричність, споглядальність, рефлексивність, втеча від життя "в душу і долю", комплекс потреби в допомозі, життя за принципом "vita minima", брак здобувчої агресивності, індивідуалізм без індивідуальностей (отаманщина), пасивність, реагування на виклики життя не чинною поставою, а плачем і словом (для німця Карла Гаусса царицею наук була математика, для українця Феофана Прокоповича - риторика), відчуття національної меншовартості, примирення з тим, що шкодить спільноті, недостатня національна солідарність, непошана до своєї влади тощо. Що ж до позитиву української ментальності і національного характеру, то його арсенал не менш багатий, ніж арсенал "негативу". Це - почуття рівності ("українці - вроджені вороги деспотії".- В. Янів), моральність (зокрема, пошана до жінки), толерантність ("українці ніколи не відчували одрази до чужих облич".- М. Костомаров), єдність з природою і землею, працьовитість, захисна войовничість, героїзм, жадоба волі ("в неволі ми опинилися тому, що надмірно любимо волю".- В. Янів), правдошукання, душевне багатство (ліризм, ніжність), реалістичність мислення, глибинне осягнення першоструктур буття, чесність ("краще своє латане, ніж чуже хапане"), релігійність (народ, якому властиве всепрощення - "християнський народ") тощо. Звичайно, чимало ознак української душі, як перелічених, так і не згаданих у "негативі" й "позитиві", допускають двояке, навіть діаметрально протилежне тлумачення. Як приклад можна навести Юрія Липу ("Призначення України") чи професора Вікторію Храмову, яка знаходить чимало оптимістичного в тих прикметах української душі, котрі звично трактуються зі знаком мінус, що дає їй підстави зробити висновок: "Тільки державна реалізація потенцій українського менталітету, що втілює національні цінності, здатна ушляхетнити життєдіяльність народу та повернути втрачені честь і гідність самоцінній особистості". В'ячеслав Липинський, Дмитро Донцов та інші мислителі підкреслювали необхідність, так би мовити, перебудови української ментальності, українського характеру, в яких мав би бути суттєво посилений вольовий чинник, котрий узяв би під свій контроль нашу злощасну емоційність з її вибуховістю, хвилевістю (короткотривалістю), нецілеспрямованістю, замкненістю на собі чи на малій групі, відсутністю вірності, інтенцією до "волі", котра часто провадить до анархізму:

Паліть універсали, топчіть декрети,

Проклинайте закони і канцелярський сказ

- Воля!

- Єдиний хай буде наказ!

Так писав поет, і так багато хто з українців тоді у такий спосіб відчував і поступав. Чим подібні настрої і вчинки закінчилися, добре відомо: голодоморами, Соловками, гулагівським рабством і колгоспним кріпацтвом, лінгвоцидом, етноцидом, геноцидом, Чорнобилем фізичним і Чорнобилем духовним. Наші оплакування або оспівування, тобто в обох випадках емоційне реагування, що заступає, витісняє роздумування і чин, іноді виступають, як сказав би знаний нідерландський філософ Йоган Гейзінґа, руйнівним фактором.

Нація - це щоденний плебісцит, як висловлювався Е. Ренан, і "переломовими" бувають цілі епохи, а не тільки моменти. Зрештою, в кожен момент нація має виявляти волю до життя, бо "де бракує волі, там нема історії",- писав у згаданій праці Ю. Вассиян. Особливим виявом волі до життя є воля до державності. "Держава постає там,- робить висновок Володимир Янів,- де є динаміка, сильно розвинена вольовість, яка зуміє силою розуму пов'язати рівнобіжні (або й різнобіжні) змагання сильних індивідуальностей, як це бачимо в Європі, або там, де є пасивний, байдужий загал, який не вміє протиставитись деспотові і підчиняється його волі, як це бачимо в Росії". Проте час українського пробудження й ренесансу справді настав, і він стимулюватиме самопізнання нації, з'ясування сильних і слабких сторін власної душі, аби розкрити її потенції і впевнено йти назустріч своїй долі. Тіньові сторони української душі, як уже говорилося, значною мірою відповідають відомій максимі: наші недоліки - продовження наших чеснот. І не є вони суто українськими, тобто притаманними тільки українцям і більш нікому. Їх не бракує і тим народам, яких ми собі іноді ставимо в приклад.

Добре відомо, що, скажімо, французи обожнюють Францію, але не люблять влади і ненавидять інших французів. Навіть російські автори відзначають не те, що жіночість, а бабськість (Н. Бердяєв) російської ментальності, відсутність принципу особистості, вічну терплячість, ординський дух, піддатливість деспотизмові тощо [349]. Не позбавлені росіяни і почуття меншовартості. Це виявляється, зокрема, в тому, що вони, пишаючись собою, здебільшого порівнюють себе з тими народами, що мають високий престиж: із французами в XIX столітті (особливо відзначався цим В. Г. Бєлінський), з американцями - у ХХ столітті. Беззаперечно, на ментальність росіян уплинуло тривале становище їх як титульної нації поліетнічної деспотичної держави: "Імперіалістична ментальність,- пише американський професор Річард Пайпс,- залишається вкоріненою в російській психіці, навіть у демократичних колах, бо вона тісно пов'язана з ідеєю буття російської національності". Плекалася ж вона, за словами Г. Федотова, "хіттю влади, пафосом нерівності, радістю приниження, насильства над слабким". Треба взяти до уваги й те, що низка негативних рис українського характеру і не всюди висока національна свідомість є наслідком кількасотрічного перебування українського народу в колоніальній залежності. Національний характер, за даними етнопсихології, формується протягом 350-400 років. Українці ж перебували у підневільному становищі значно довше. До того ж їхні володарі не обмежувалися збиранням податків і пограбуванням природних ресурсів, а "лізли в душу", цілеспрямовано руйнуючи українську культуру, духовність, Церкву, асимілюючи одних та знищуючи інших представників вищих верств, еліти, а згодом - і решти народу. Все це робилося з використанням мовного чинника, застосуванням методів лінгвоциду та інших засобів "духовного канібалізму", як називав московську політику асиміляції колоніальних народів російський філософ Владімір Соловйов. "Українське політичне "необуздане хамство" 1917-1921 років було насамперед породжене насаджуваним протягом життя кількох поколінь постулатом про субдомінантність українського етносу". Так формувалася меншовартість - з неповагою до своєї нації, держави, до своєї мови, культури і, звичайно, до своєї влади. Раби хочуть легшого рабства, а не свободи, бо шлях свободи важчий від існування в стані примусу й покори. У підручнику з філософії для студентів України стверджується: "Не варто займатися переліком особливостей національного характеру того чи іншого народу. Це змушує дослідника позбавляти (?) цих рис інший народ". Можливо, це неаргументоване твердження було потрібне авторам підручника, щоби обґрунтувати ще одну такою ж мірою бездоказову тезу: "національна приналежність гнобителів (України. - Я. Р.-В.) значення не мала". Якщо національність гнобителів значення не мала, то чим пояснити той факт, що українці північно-західного Причорномор'я, втікаючи від російського "визволення", а насправді закріпачення, ставали "ногайцями" і разом із Єдисанською та Буджацькою ордами пішли на Кубань і Північний Кавказ, що тоді належали до Туреччини?. Не лише галицькі стрільці, а й селяни у 1948-1949 роках активно поборювали повсталих угорців і поляків, що йшли угорцям на допомогу? Причина не в германофільстві галичан чи в їхній вірнопідданості Габсбургам, а в тому, що національний гніт угорців, поляків, як, до речі, і росіян, був значно гірший, ніж австрійський.

Наведемо й інший приклад. Антон Чехов писав, що Англія на Цейлоні будувала дороги і школи, а Росія на Сахаліні - кабаки й остроги. Чи це відповідає національним характерам і, відповідно, чи це впливає на підлеглі народи, зрозуміти не важко. У сучасній психології існує поняття "прищеплена безпорадність". Суть її можна з'ясувати з такого уявного експерименту. Коли тваринку помістити у скриньку і вдарити струмом, вона, шукаючи виходу, кидатиметься в один куток, другий і т. д. Коли ж і там її досягатимуть удари, то врешті тваринка перестане шукати порятунку, відчувши, що її зусилля не в стані змінити ситуацію. Драматизм прищепленої безпорадності в тому, що тварина чи людина "не намагається шукати виходу не лише з цієї, справді безнадійної ситуації, але також із будь-якої іншої". Підступність прищепленої безпорадності полягає в її експансивності, в поширенні на інші види діяльності, які не були заторкнуті під час "прищеплювання". Український народ упродовж тривалого часу перебував у стані об'єкта подібного експерименту. Безуспішність його боротьби за державність мала наслідком суттєву втрату віри у власні сили, почуття "субдомінантності", орієнтацію на чужі - національні чи інтернаціональні (псевдокосмополітичні) ідеї, намагання ототожнити себе з менталітетом інших народів, зневажливе ставлення до своєї мови, обрядів, до своєї національної приналежності тощо.

У подоланні синдрому прищепленої безпорадності та інших генетично не властивих українцям, але прищеплених їм негативних властивостей, у відродженні національних вартостей величезне значення має плекання гідності й самопошани - як особистої, так і національної. "Аби вести боротьбу, яка видається безнадійною, треба мати високу самоповагу, треба, аби точка відліку діянь була всередині, а не зовні", тобто боротись за свій народ, за свою вітчизну, свою державу, за свою національну ідею, бо "ні земля, ні хліб, ні багатство, ні щастя не дають чарівної сили визволу, і хто записав їм свою душу - не ввійде до царства золотої свободи". Це слова українського націоналіста, імені якого не можна було згадувати в Україні десятки років. Але ще радикальніше висловлюються представники тих народів, у середовищі яких націоналізм буцімто не існує. Так, французький політик і учений Алексіс де Токвіль говорив: "Хто у свободі шукає щось, крім неї самої, той створений для рабства". Національна гідність і самоповага - це атрибути національної свідомості, тобто осмисленого, "когнітивного" ставлення до себе, до свого народу, своєї держави, історії, культури, мови. Це перманентне зусилля пізнавати ці феномени, пізнавати інших, аби зрозуміти суть і сенс перебування свого і своєї спільноти на світі, аби знати справжні вартості та вміти відрізняти їх від фіктивних і фальшивих. Свого часу П. Манчіні говорив, що територія, походження, мова, побут і звичаї, минувшина, законодавство, релігія - всі ці об'єктивні ознаки нації ще не творять цієї спільноти, бо вони - немов життєздатна, але мертва матерія потребують "подиху життя". "Тим подихом, що оживлює націю, є національна свідомість - почування, яке вона витворює із самої себе та яке дає їй змогу утримуватися назовні і виявлятися внутрі" Великого значення самосвідомості надають чільні представники бездержавних народів. У 1911 р. В.(З.)Жаботинський писав: "Я висуваю інший критерій вищої раси - самосвідомість... Зовні вона виявляється в тому, що ми називаємо різним іменем - частіше за все гордістю. Це є риса, завдяки якій король Лір і в рубищі залишається королем: він усвідомлює себе королем, він не може позбутися цього усвідомлення". І серед державних високорозвинених народів поширене поцінування національних вартостей, зокрема своїх мов, яке спостерігається не лише у видатних інтелектуалів (скажімо, Фіхте і Шопенгауера щодо німецької, Ломоносова, Тургенєва, Леніна щодо російської), а й на рівні побутової свідомості. Так, японцям властиві масові уявлення про особливу складність їхньої мови, недоступної білій расі, про унікальність японської мовної спільноти і навіть про особливу будову японського мозку. Найадекватнішим засобом самопізнання народу є його рідна мова, тому що в ній найповнішою мірою відображені й зафіксовані всі тонкощі його світосприйняття, його буття, його історичний шлях, його ментальність і характер. Німецький учений, визначний представник естетичного напрямку в мовознавстві Карл Фосслер писав про неминучість певної відповідності між тим, "як працює фантазія народу, і тим, як він вимовляє і артикулює".

Цікавою в цьому аспекті є думка творця глибоко української за своєю суттю "філософії серця" Памфіла Юркевича: "Слово є мовою свідомої душі людини, звук є мовою несвідомої душі всього, що існує" [367]. Це стосується і звуків мови, їх латентного сенсу. Петро Стебницький у 1905 році писав, що закон 1876 р. ("Ємський указ" про заборону української мови) змушує користуватися російським правописом, який "цілковито спотворює фонетичний лад малоруської мови недоречним застосуванням літери "ы" для зображення значно більш м'якого звука, ніж відповідний звук великоруської мови ("вик", "прывык")". Йшлося не лише про "м'якість" звука, а й про відповідні якості української душі, про сприйняття українцями світу і ставлення до нього. Скажімо, в українській мові відчуття плинності, текучості пов'язане зі звуком "л", який чують українці у звуках природи ("плавати", "лити", "булькати" тощо). В японській мові такого звука немає, отже, ідея плинності та всілякі асоціації з цим звуком у японців не можуть пов'язуватися. У давньогрецькій і латинській мовах не було шиплячих звуків - не було для носіїв цих мов таких звуків і в природі (порівн. укр.: "шум", "шелест", "шепіт", "шурхіт" та под.), відповідно, не могло бути пов'язаних із цими звуками асоціацій, оцінного ставлення до явищ тощо. З української мови на латинську не вдасться перекласти відомий лінгвістичний жарт: "У слові "сусідка" теоретично шиплячих звуків немає, а практично вони є",- тому що в латинській мові сварливість через відсутність шиплячих звуків не може асоціюватися зі словами типу українських лексем "шипіти", "сичати", "бурчати" тощо. Як бачимо, особливості мови, пов'язані з ментальністю її носіїв, чітко сприймаються на тлі інших мов.

3. Взаємозалежність понять етикету і ментальності

Щоб зрозуміти як розвивалася культура, формувався етикет, треба погодитися з тим, що ментальність змінюється з часом. Скажімо, ментальність українця XVII століття і сьогоднішнього - це зовсім різні речі. Крім того, потрібно мати на увазі й те, що є різні соціальні групи, і кожна з них має свій спосіб вирішення життєвих проблем і свої стандарти поведінки. Приблизно так: ми можемо виходити з того, що є певні стандарти, які й утворюють те, що ми називаємо «ментальністю».

Загальним результатом дослідження був такий висновок вчених щодо сучасних українців: “Інфантильний, зациклений на матеріальних цінностях індивідуум, нездатний радіти життю, який занепокоєний своєю безпекою, не вміє самостійно приймати рішення, не готовий ризикувати, насторожений до перемін”. Все це на думку аналітиків породжено таким головним чинником, як невпевненість у завтрашньому дні.

Крім того, вчені констатували те, що Україна значно випереджує інші країни Європи за тим компонентом, де у фокусі - багатство і влада над людьми, але не демонстрація своїх здібностей. За даними експертно-комунікаційної групи “Gorshenin Group” у системі цінностей 72% сучасних українців на першому місці знаходиться матеріальна забезпеченість. Поряд з цим, відмічається особиста пасивність і байдужість до оточуючого життя. Все це впливає на всі види етикету та моделює поведінку людей.

Отже, аналізуючи діловий етикет, в основі якого лежить система лідерських якостей керівника, ми повинні враховувати такі загальні національні особливості українського характеру і ментальність пересічного громадянина, що є важливим об'єктивним фактором формування його цінностей і якостей. Крім того, треба виявляти і вчити розуміти як негативні, так і позитивні особливості української ментальності, що проявляється в сучасних умовах - це одна із запорук успішного процесу формування бізнесової еліти нашої держави та її лідерства у своїй професійній справі.

Саме український мовний етикет презентує повний спектр ввічливості та ґречності у спілкуванні: це слова привітання, прощання, звертання, подяки, прохання, відмови, поздоровлення, вибачення, побажання, запрошення, похвали тощо. Саме ввічливість вважається основою спілкування. І не дивним є походження цього слова, його первісне значення. Ввічливий - це той, хто дивиться саме у вічі. А ментальність українського народу є саме виразом його етикетних знаків - миролюбності, відсутності ворожості, агресивності. Адже очі - це дзеркало душі. Тому, спілкуючись, співбесідники дивляться у вічі один одному. Відвертають очі лише ті, хто говорить неправду або старається щось скрити чи є нечесним. З часом прикметник "увічливий" переосмислився і набув переносного значення: "той, хто дотримується правил пристойності, виявляє уважність, люб'язність". Вищим проявом ввічливості є ґречність і чемність. Ґречний - "шанобливо ввічливий у поводженні з людьми". Цей прикметник уживається в українській мові з XVII ст. можливо, запозичений з польської. На жаль сьогодні ми стикаємося все частіше з молодіжним сленгом у спілкуванні, який пересипаний нав'язаними нам з інших мов, нечемними, часто навіть і брутальними словами, словами іноземного походження, які вживаються в прямому чи переносному значенні, злиттям слів, які чужі українській мовній традиції та спілкуванню. Чомусь деяка молодь вважає таке спілкування модним чи сучасним, в той час, коли свідомі молоді люди, які мають національну свідомість та гідність і дорожать нею, відроджуючи національні та етнічно-мовленнєві традиції українського народу, стараються спілкуватися чемно та поводитися гречно, чим викликають значну симпатію до себе та наслідування. Тому наш обов'язок нині - відродити втрачене у спілкуванні людей, узвичаїти призабуте, відкинути невластиве українській культурі спілкування, силоміць нав'язане нашому народові або бездумно перейняте чуже, брутальне. Адже за багатовікову історію у нашого народу склалася своя власна система мовленнєвого етикету, що є свого роду феноменом та відображенням загальної культури українського народу.

Висновки

1. Етикет - дуже велика і важлива частина загальнолюдської культури, моралі, виробленої протягом багатьох століть життя всіма народами відповідно до їхніх представлень про добро, справедливість та людяність.

2. Розрізняють кілька видів етикету, основними з який є:

- придворний етикет - строго регламентований порядок і форми обходження, установлені при дворах монархів;

- дипломатичний етикет - правила поведінки дипломатів і інших офіційних осіб при контактах один з одним на різних дипломатичних прийомах, візитах, переговорах;

- військовий етикет - звід загальноприйнятих в армії правил, норм і манер поводження військовослужбовців у всіх сферах їхньої діяльності;

- загальногромадянський етикет - сукупність правил, традицій і умовностей, дотримуваних громадянами при спілкуванні один з одним.

Більшість правил дипломатичного, військового і загальногромадянського етикету тією чи іншою мірою збігаються. Відмінність між ними полягає в тому, що дотриманню правил етикету дипломатами придаеться більше значення, оскільки відступ від них чи порушення цих правил може завдати шкоди престижу чи країни її офіційним представникам і привести до ускладнень у взаєминах держав.

В міру змін умов життя людства, росту утворень і культури одні правила поведінки змінюються іншими. Те, що раніш вважалося непристойним, стає загальноприйнятим, і навпаки. Але вимоги етикету не є абсолютними: дотримання їх залежить від місця, часу й обставин. Поводження, неприпустиме в одному місці і за одних обставин, може бути доречним в іншім місці і за інших обставин.

3. "Ментальність" ("менталітет") у наші дні належить до найбільш інтенсивно й широко вживаних науково-публіцистичних термінів, і це є причиною деякої розмитості його семантики. Здебільшого під ментальністю розуміють глибинний рівень свідомості, від якого залежить специфіка світосприймання, світобачення, орієнтація і поведінка людини (спільноти) в реальності.

До позитиву української ментальності і національного характеру слід віднести почуття рівності ("українці - вроджені вороги деспотії".- В. Янів), моральність (зокрема, пошана до жінки), толерантність ("українці ніколи не відчували одрази до чужих облич".- М. Костомаров), єдність з природою і землею, працьовитість, захисна войовничість, героїзм, жадоба волі ("в неволі ми опинилися тому, що надмірно любимо волю".- В. Янів), правдошукання, душевне багатство (ліризм, ніжність), реалістичність мислення, глибинне осягнення першоструктур буття, чесність ("краще своє латане, ніж чуже хапане"), релігійність (народ, якому властиве всепрощення - "християнський народ"). Негативні ментально-характерологічні риси, то переважно беруться під увагу "жіночість" української психіки, її "горизонтальність" (з індивідуальним цілепокладанням і невмінням утворювати великі спільноти на засадах високої і віддаленої мети), надмірна емоційність, серцецентричність, споглядальність, рефлексивність, втеча від життя "в душу і долю", комплекс потреби в допомозі, життя за принципом "vita minima", брак здобувчої агресивності, індивідуалізм без індивідуальностей (отаманщина), пасивність, реагування на виклики життя не чинною поставою, а плачем і словом (для німця Карла Гаусса царицею наук була математика, для українця Феофана Прокоповича - риторика), відчуття національної меншовартості, примирення з тим, що шкодить спільноті, недостатня національна солідарність, непошана до своєї влади тощо.

Ментальність українського народу є саме виразом його етикетних знаків - миролюбності, відсутності ворожості, агресивності. Адже очі - це дзеркало душі. Тому, спілкуючись, співбесідники дивляться у вічі один одному. Відвертають очі лише ті, хто говорить неправду або старається щось скрити чи є нечесним. З часом прикметник "увічливий" переосмислився і набув переносного значення - той, хто дотримується правил пристойності.

Список використаної літератури

1. Давид Робинсон, «Доможися від людей найкращого» [Текст]: Монографія / Робинсон Давид; М.: 1994. - с. 89.

2. Давид Робинсон, «Доможися від людей найкращого» [Текст]: Монографія / Робинсон Давид; М.: 1994. - с. 90-95.

3. Шмидт. Р. «Мистецтво спілкування» [Текст]: Монографія / Р. Шмидт; М.: 1992. - с. 6-30.

4. Давид Робинсон, «Доможися від людей найкращого» [Текст]: Монографія / Робинсон Давид; М.: 1994. - с. 97-101.

5. Курбатов В.И, «Мистецтво керувати спілкуванням»[Текст]: Монографія / Ростову-на-Дону.: 1997. - с. 86-87.

6. Проблема ментальности. Лекция Мирослава Поповича [электронный ресурс]: режим доступу. - http://polit.ru/article/2010/04/14/mentality/

Размещено на Allbest.ru