Естетика, як наука про пізнання

Размещено на http://www.allbest.ru

КУРСОВА РОБОТА

Естетика як наука про пізнання

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика естетики як науки про пізнання

1.1. Поняття, сутність та особливості естетики як науки

1.2. Основні напрями впливу естетики на суспільну свідомість та мораль

1.3. Основоположні засади та керівні ідеї розвитку та функціонування естетики як науки у сучасному українському суспільстві

Розділ 2. Становлення основних естетичних знань та приписів у сучасному українському суспільстві

2.1. Взаємозв'язок естетики з іншими науками філософського циклу

2.2. Естетика та релігійні вчення: спільні та відмінні риси

Розділ 3. Місце та роль естетики в духовному житті україни на сучасному етапі її розвитку

3.1. Низький рівень естетичних знань та уявлень як основна причина деградації суспільства

3.2. Основні шляхи підвищення рівня духовних та естетичних знань в сучасному українському суспільстві як необхідна передумова розвитку соціально-правової держави

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Естетика (від грецького - відчуваючий, чуттєвий), філософська наука, яка вивчає сферу естетичного як специфічні прояви цілісного відношення між людиною і світом і область художньої діяльності людей.

Основними естетичними категоріями виступають: прекрасне і потворне, визвишене і низьке, драматизм, трагічне і комічне, героїчне тощо.

Категорії естетики розкриваються як своєрідний прояв естетичного освоєння світу в кожній з областей суспільного буття, людського життя - у виробничо-трудовій і суспільно-політичній діяльності, у відношенні до природи, в культурі і побуті тощо.

У визначенні категорій естетики присутня як об'єктивна, так і суб'єктивна сторона естетичного освоєння. Якщо до об'єктивної можна віднести наукове мислення, що опирається на загальні логічні закони і форми мислення, то суб'єктивна сторона - це естетичні відчуття, смаки, оцінки, переживання, ідеї, ідеали.

Естетичні категорії виступають своєрідними мірилами, згідно яких можна робити оцінку прекрасного. Ще з давніх-давен великі мислителі бралися розробляти основні естетичні категорії. Шукали формулювання, які б давали змогу більш чітко визначити, що таке прекрасне, які є якісні і кількісні форми його прояву, що виступає антиподом прекрасному, високому.

Щоб визначити, прекрасно щось чи ні, ми співвідносимо представлення не з об'єктом за допомогою розуму заради пізнавання, а із суб'єктом і його почуттям чи задоволення невдоволення за допомогою уяви. Судження смаку тому не є пізнавальне судження: стало бути, воно не логічне, а естетичне судження, під яким мається на увазі те судження, що визначає прикмету, яка може бути тільки суб'єктивною.

Із змісту попередніх питань нам стає достатньо зрозумілими предмети, специфіка, спрямованість етики та естетики. Ми можемо достатньо впевнено стверджувати, що обидві ці дисципліни стосуються суто людських зацікавлень та проявів. Власне, вони вводять нас в світ людського буття, значною мірою допомагаючи усвідомити особливості як цього світу, так і людини.

В цілому той світ, яким та в якому живе людина, є світом культури - дечого створеного людиною, а не існуючого в природі та космосі самим собою. Але саме внаслідок того світ культури несе на собі, в своїх формах та своєму змісті суттєві особливості людини, тобто постає таким, що розкриває та виражає її сутність та характерні прояви. Сюди, в цей світ, включають все те, що пов'язане із людською виробничою діяльністю та її технологіями, витвори мистецтва, обряди, культи, церемонії як світського, так і релігійного характеру, досягнення людей в галузі пізнання та розвитку форм розумної поведінки та ін. Проте не виникає сумніву в тому, що сутність культури сягає значно глибших речей, а саме - творчих можливостей людини, що так чи інакше зосереджені в явищах духовного плану. Тому в наукових цілях та цілях управління культуру досить умовно поділяють на матеріальну і духовну, вважаючи її осереддям саме останню. Коли ведуть мову про духовну культуру, на перший план виводять різноманітні стани свідомості, форми проявів свідомого життя та його здобутки. Оскільки етика та естетика стосуються внутрішніх орієнтацій людини, її, можна сказати, інтимних тем та питань, вони входять в склад духовної культури людства і, можна сказати, займають в ній провідне місце.

Як відомо, духовні явища і процеси не мають форм прямого та адекватного матеріального виразу свого змісту: навіть слова мови, які використовує цілком конкретна та відмінні від інших людей особа, є загальними для певної сукупності людей. Але в етиці та естетиці йдеться саме про духовний вибір, духовні рішення та орієнтири. Чи можуть в такому разі етичні та естетичні явища виконати своє призначення? - На це запитання існують відмінні, інколи навіть прямо протилежні твердження і думки. Люди, що мали справу із мистецькою діяльністю, чудово знають, як складно створити щось дійсно своє та оригінальне; як правило, різного роду обставини «збивають» майстра на якісь шаблони, загальноприйнятні взірці та вирішення. З іншої сторони, всім відомі свого роду престижні або модні уподобання в галузі мистецтва: в певні часи в певних країнах люди, що вважають себе обізнаними на мистецтві, ретельно слідкують за тим, хто що читає, які відвідує вистави та музеї; людину, не прилучену до певних мистецьких акцій можуть зневажати як необізнану. Те ж саме можна сказати й на адресу етичних норм: у ХІХ ст. датський філософ С. Кіркегор стверджував, що «етичні норми не виражають людської індивідуальності і не служать їй, оскільки вони є однаковими для всіх» [2, с. 156].

Тому, на його думку, триматися моралі - значить відмовлятись від своєї унікальності. Щось схоже ми знаходимо й в думках Ф. Ніцше, який вважав, що будь-які обмеження життя постають його послабленням, тому життя - поза мораллю. Отже, чи справді етика та естетика вводять нас в осереддя людської особистості, в сферу внутрішнього досвіду та вибору?

Слід сказати, що будь-що індивідуальне не може проявити себе як саме неповторне інакше, як лише у відношенні до чогось сталого та загального. Наприклад, якщо в нас немає єдиної міри для вимірювання розмірів тіл, то ми не зможемо виправдано судити про відмінності кожного з них за розмірами, якщо не існує єдиних правил для певних спортивних змагань, то ми не зможемо порівнювати їх між собою та робити висновки щодо унікальності та оригінальності певних спортивних досягнень.

Отже, перше, що ми повинні зрозуміти, це те, що існування загальних моральних норм, а також певних стереотипів у поглядах на певні мистецькі явища є необхідною умовою для порівнянь та оцінок дій, поглядів, суджень окремих людей. Уявімо собі, що всі люди чинять на свій власний розсуд, і між ними немає ніяких згод відносно дій; ясно, що в такому випадку у нас не буде ніяких засад для винесення хоч якихось виправданих суджень щодо таких дій.

Але це не значить, що ми, спрощуючи ситуацію, повинні тепер вважати, що чим ретельніше буде якась людина виконувати загальні настанови, тим вона буде оригінальнішею. Звичайно, це не так. Але саме в просторі індивідуального відношення до загальних усталених і може відбутись те, що утворює та виражає нашу неповторність. Тому як вчинки людей, так і їх поведінку слід оцінювати разом і тільки разом із їх намірами, думками, оцінками, судженнями, рішеннями. Поза цим дії людини перетворюються на фізичні явища (чи факти), які можна вимірювати засобами фізики та математики. Тому-то етика та естетика й постають не просто проявами соціально-гуманітарних наук, а й певною концентрацією особливостей соціально-гуманітарного пізнання, бо останнє, як ми вже з'ясували, передбачає комунікацію, інтерпретацію, внутрішній вибір. Значить, цим сферам знання належить центральне, провідне місце в духовній культурі людства. Тому недаремно, коли ми знайомимося із якимись культурами, зниклими цивілізаціями, ми всюди шукаємо їх виявлень чи-то в особливостях людського життя та поведінки, чи-то в формах виявлення їх творчого генію.

Коли ми ведемо розмову про місце етики та естетики в духовній культурі людства, ми не повинні забувати про те, що духовні явища складають органічну та невід'ємну частину загальних процесів людської життєдіяльності. Поза ними ця діяльність була би простим продовженням природно-космічного процесу, в якому люди були би не діячами, а лише його елементами. Тому духовні процеси не можуть бути відрізаними від загальних процесів життя. Але вони не повинні і зливатися із останніми: духовні явища надають процесами життя не лише сенсів, доцільності, а й змістового багатства, адже тільки завдяки свідомості ми здатні вписувати окреме явище, окрему подію в історію, в життя, в ціле поле культури, де дане явище набуває нової складності, звучання, нових виявлень. Тому в духовних явищах дуже специфічно виражаються та виявляються реальні процеси і події.

Ми не можемо не помічати певної однобічності в художньому творі, не можемо не відчувати певних меж моральних регулятивів, проте ми повинні розуміти й те, що поза їх присутністю в нашому житті останнє перетворюється на суто біологічний процес.

Звідси випливає й той висновок, що моральна та естетична діяльність не може не втручатись в життя, не може не реагувати на те, що і як в ньому відбувається. Більше того, саме ця діяльність досить часто починає помічати та виражати ті симптоми у житті, які звичайна людина може або не помічати, або, помічаючи, не бачити їх виразно та не надавати їм серйозного значення. Можна послатись на конкретні приклади. Скажімо, Ф. М. Достоєвський, зображуючи в своїх творах революціонерів, чітко фіксував їх своєрідний ідейний егоїзм, їх моральну хворобливість, і врешті передрікав величезні людські жертви, які будуть результатами захоплення суспільства революційними настроями, що й відбулось. Ціла низка європейських письменників так званого «втраченого покоління» зображували загальну деморалізацію та лицемірство європейського суспільства після першої світової війни; деякі письменники прямо стверджували, що і другої світової війни не уникнути. Ціла низка діячів культури, пройшовши шляхами цієї війни, стверджували, що саме моральний занепад привів Європу до таких ганебних явищ, як методичне знищення мирного населення, представників певних націй (циган, євреїв, слов'ян). Тому можна впевнено стверджувати: ми не повинні ототожнювати етичні та естетичні ідеї, погляди, норми із життям, але ми повинні враховувати, що вони виражають життя, фіксують його стани та симптоматику, дозволяють помітити його аномалії або хворобливі стани [1, с. 15-16].

Нарешті, слід звернути увагу й на те, що явища і процеси, що перебувають в центрі уваги етики та естетики, вивчають не лише вони, а й інші науки, яких досить багато. Наприклад, етичні явища так чи інакше вивчаються історичними науками, етнографією, культурологією, емпіричною соціологією та ін. Естетичні явища досліджують мистецтвознавство, психологія, інформатика, ті ж самі культурологія та етнографія. Отже, ні етика, ні естетика не володіють пізнавальною монополією на вивчення своїх предметів; це значить, що вони повинні перебувати в активному контакті із іншими науками та сферами пізнання задля розширення предметних горизонтів своїх досліджень. Такий характер їх реального функціонування відповідає загальним особливостям соціально-гуманітарного пізнання.

Розділ 1. Загальна характеристика естетики як науки про пізнання

1.1 Поняття, сутність та особливості естетики як науки

Естетика (грец. бйуизфйкот - чуттєво пізнавальний, від aisthзta - відчутні речі та aisthanesthai - пізнавати) - філософська наука, що вивчає природу (функції, загальні закони і закономірності) естетичної свідомості (діяльності людини і суспільства, буття), наука про прекрасне.

Естетика - наука про чуттєве пізнання світу; наука про неутилітарне, споглядальне або творче відношення людини до дійсності, наука, що вивчає специфічний досвід освоєння оточуючої дійсності, у процесі чого суб'єкт відчуває, переживає стан духовно-чуттєвої ейфорії, піднесення, радості, катарсиса, духовної насолоди і т.д, відчуває свою органічну причетність до Універсуму, свою сутність неподільно з Першопричиною, Богом.

Метою естетики є філософське вивчення мистецтва і формування критичних суджень про мистецтво. Естетика охоплює крім питань стосовно природи краси, також загальні питання щодо оцінки мистецьких предметів - що ми маємо на увазі коли говоримо, що якийсь мистецький виріб є добрим і як ми визначаємо стандарти такого судження. Об'єктивні підходи твердять, що краса чи цінність є в самому об'єкті і що самі естетичні судження є або вірними або помилковими. естетика мораль наука свідомість

Предметом естетичного відношення людини постає весь світ і всі процеси, що в ньому відбуваються, - природа, космос, культура, усі види людської діяльності та її продукти в тій мірі, в якій воно набувають естетичного значення для людини. Проте всі ці явища перебувають в полі зору численних наук та галузей наукового пізнання. Звертаючись із своєї особливої позиції до різноманітних явищ та процесів дійсності, естетика так чи інакше стикається із цими науками. Тому естетика має розгалужені міжпредметні зв'язки. З іншої сторони, оскільки естетичні якості є суттєвою характеристикою космічного та антропогенного (породженого людською діяльністю) буття, то всі види пізнання, в тому числі і наукове, несуть в собі естетичне начало. Це постає підставою для обміну між естетикою та природничими і технічними науками здобутими знаннями та основними новаціями; як на приклад, тут можна послатись на концепцію еволюціонізму, сучасні космологічні теорії, розвиток численних наук, таких, як теорія систем, синергетика (теорія систем, що володіють властивістю до самоорганізації), психологія, когнітологія, біоніка, етологія, тощо.

На межі ХІХ - ХХ ст. розпочався новий некласичний етап суспільної історії, що торкнувся і природничих наук. Тут виникають спеціальна теорія відносності, квантово-релятивістська фізика, утверджується метод «математичної екстраполяції» С. Вавілова, створюється теорія «Великого вибуху» (виникнення Всесвіту внаслідок вибуху первинної проторечовини, що перебувала в особливо стислому стані, через що Всесвіт весь час розширюється і «роздувається»). Всі зазначені зміни в людському розумінні дійсності привели до відмови від «лінійного онтологизму», тобто відмови від розуміння світу, що однозначно визначений діями певної сукупності причин [3, с. 78-80].

Некласична наука спирається на можливість припущення істинності дуже різних, навіть протилежних теоретичних описів однієї і тієї ж реальності, і це тому, що вона бере до уваги не лише властивості об'єктів дійсності, а позицій, можливостей, загального рівня розвиненості суб'єктів пізнання. Некласична наука вимагає урахування кореляції (співвідносності) між людськими знаннями про об'єкт і системою засобів, методів, операцій, за допомогою яких вони були одержані. Результатом тут постає свідомий, науково усвідомлений і експериментально підтверджений релятивізм наукового знання, тобто визнання неоднозначності наших знань, неможливості їх універсального застосування. Природно, що він не міг не виявити суттєвого впливу і на сферу художньо-естетичної свідомості, на розвиток новітніх напрямів в гуманітарних науках. Якщо всі явища дійсності розглядаються як нелінійні (неоднозначні), неврівноважені (нестабільні), нестійкі (а врівноважені і стійкі системи в природі, здається, взагалі навряд чи можливі, оскільки Всесвіт постійно збурюється всякого роду катаклізмами), то й людський світ безперервно міняється, спричиняючи зміни в людині і у всіх наявних в культурі знаково-символічних формах, за допомогою яких вона пізнає світ і виражає своє до нього відношення, взаємодіє з ним як суб'єкт культурно-історичної творчості. Відповідно, мінливими постають і всі ціннісні уявлення і орієнтації в культурі та суспільстві, заторкуючи, зокрема, етику та естетику.

Отже сучасна наука вносить відчутні зміни в розвиток естетичних уявлень взагалі та в зміст категоріального її апарату зокрема. Ясно, що все це відкриває перед людьми нові можливості у розширенні уявлень про одвічні ідеали європейської культури - Істину, Добра і Красу.

На початку третього тисячоліття розвиток інформаційних систем та принципово нових засобів комунікації і навчання приводять до змін психофізіологічної організації людини в зв'язку із тим, що основна маса інформації здобувається тепер у вигляді візуальних образів, у формах різноманітних знаково-символічних структур та засобів, що в цілому веде до суттєвої естетизації свідомості.

1.2 Основні напрями впливу естетики на суспільну свідомість та мораль.

Суспільна свідомість разом з індивідуальною утворює те, що зазвичай називають духовністю особистості, суспільства, народу, держави, людства. У системі духовності свідомість індивідів і свідомість їхніх соціальних спільнот, тобто індивідуальна і суспільна свідомість, становлять діалектичну єдність. Індивідуальна свідомість формується і розвивається під впливом суспільної свідомості, а суспільна свідомість поглиблює свою сутність і поповнює свій зміст за рахунок індивідуальної.

Суспільна свідомість за обсягом значно перевищує індивідуальну. Далеко не всі компоненти суспільної свідомості в їх складній і суперечливій взаємодії, різнорівневому відображенні суспільного буття перетворюються в процесі соціалізації індивіда на його свідомість. Водночас індивідуальна свідомість глибша за суспільну: у підсумку саме вона перетворюється на керівництво діями індивідів. Індивідуальна свідомість може також, хоч і тимчасово, виходити за межі суспільної свідомості. Нові ідеї, як правило, виникають у свідомості індивідів - учених, спеціалістів, професіоналів, досвідчених практиків. Якщо вони здобувають визнання соціальних спільнот, то поповнюють арсенал суспільної свідомості. Цей процес перетворення індивідуального на суспільне може бути тривалим за часом [8, с. 124-126].

Отже, носієм суспільної свідомості є суспільство, носієм індивідуальної свідомості - індивід. Пріоритетним у діалектиці індивідуальної і суспільної свідомості, провідною суперечністю між ними е суспільна свідомість. Нерозуміння відмінності між індивідуальною і суспільною свідомістю - живильний ґрунт для догматизму і волюнтаризму. Догматик відмовляється від свого власного погляду на користь, на його думку, загальноприйнятого. Волюнтарист, навпаки, ігнорує суспільну свідомість на користь індивідуальної. Всі починання і догматиків, і волюнтаристів насправді зводяться до утопій, ілюзій, антикультури.

Суспільну свідомість як відображення суспільного буття і самостійне утворення з внутрішньою логікою розвитку у філософії представлено двома основними рівнями: повсякденним і теоретичним. Вони - результат складності, глибини, обґрунтованості та адекватності відображення у свідомості людей суспільного буття і, як правило, називаються буденною свідомістю і теоретичною свідомістю [6, с. 56-58].

Буденна свідомість - початкова стадія розуміння особистістю і суспільством природного і соціального світу, їх об'єктів і взаємозв'язків між ними. Вона представлена думками та ідеями, поглядами та переконаннями, відчуттями і настроями, звичаями і традиціями, джерелами яких є життєвий досвід людей та їх знання. Її основними компонентами є емпіричні знання про світ, народна творчість (художня самодіяльність, ремісництво, народні промисли, технічне конструювання без спеціальних знань і спеціального обладнання, віршування «для душі», гра на музичних інструментах і т. п.) та суспільна психологія.

Буденна свідомість виникає в процесі повсякденної практики людей, стихійно, як емпіричне відображення зовнішнього боку дійсності. Тому для неї характерні обмеженість мислення, відсутність наукових понять, схильність до перебільшень в оцінці подій і фактів; змішування причин і наслідків, необхідності та випадковості, сутності та явища; консерватизм. У сучасній суспільній свідомості буденну свідомість часто називають здоровим глуздом. Його достовірність обґрунтовується досвідом, авторитетом, загальнодоступними даними науки. З позицій здорового глузду, у принципі, можна розглядати і обговорювати будь-які факти і події дійсності, але не слід забувати, що його можливості обмежені емпіричними узагальненнями та метафізичними рамками, а висновки далеко не завжди правильні.

Слідом за емпіричними знаннями, важливим елементом буденної свідомості є суспільна психологія (грец. душа і слово, вчення) - сфера соціальних відчуттів, уявлень, настроїв, емоцій, а також ілюзій, забобонів, традицій, звичаїв. її структуру утворюють стійкі психічні стани людей (чуття, емоції, настрої, забобони); явища (традиції, звичаї, звички); процеси (наслідування, навіювання, гіпноз); погляди, ідеї, уявлення (у вигляді переконань, вірувань, соціальних позицій) [4, с. 28-29].

Всі ці духовні утворення і суспільна психологія в цілому виникають і функціонують стихійно, безсистемно, під впливом повсякденних умов соціального життя людей, на основі життєвого досвіду і власних спостережень. У суспільній психології є істотним не саме знання, а ставлення до нього, його оцінка в таких категоріях, як егоїзм, альтруїзм, індивідуалізм, сутяжництво, споживацтво, політичний консерватизм, ненависть, страх, паніка, національний інстинкт, класові чуття; гордість, сміливість, мужність, стійкість, сумлінність, відповідальність, дисциплінованість, солідарність, дружність та ін. Для неї характерні класові, національні, релігійні особливості. Серед певної соціальної спільноти вони звичні і непомітні, як акцент рідної мови, але для представників інших спільнот можуть бути незрозумілими, дивними і навіть ворожими (наприклад, національне головне вбрання і правила користування ним, кровна помста і т. ін.). Відбувається це тому, що суспільна психологія е лише частковим аналогом повсякденного рівня свідомості і особливим соціальним способом вираження духовності людей у їхній поведінці; першим і безпосереднім ступенем відображення у свідомості суспільного буття через емоції, настрої, звички.

Однією з активних форм вияву суспільної психології є громадська думка - стан масової свідомості з прихованим чи явним ставленням різних груп людей до подій і фактів дійсності. Вона має вигляд позитивних чи негативних суджень. Її об'єктом є факти і події, що викликають суспільний інтерес, характеризуються значущістю та актуальністю, а також припускають розбіжність оцінок і поглядів. Суб'єктами (носіями) громадської думки є суспільство в цілому або соціальні групи і верстви населення: молодь району чи республіки, особи однієї професії, працівники одного підприємства, члени однієї організації тощо. Тому, за структурою вона може бути моністичною, одностайною і плюралістичною, тобто складатися з низки поглядів, що не збігаються [3, с. 90-92].

Громадська думка регулює поведінку індивідів, соціальних груп та інститутів, підтримує певні норми відносин між людьми. Вирок (присуд) громадської думки не можна оскаржити, від нього не можна, ні відмахнутися, ні відкупитися. На рівні суспільної психології вона формується і функціонує стихійно, у тому числі в разі маніпулювання нею з боку державних установ, політичних організацій, засобів масової інформації. На цьому рівні, крім фактів і подій дійсності, каналів масової комунікації, форм індивідуального і колективного досвіду, джерелом громадської думки є також чутки.

Отже, у змісті повсякденної свідомості суспільна психологія виконує не тільки емоційно-світоглядну, комунікативну і регулятивну функції, а й активно-діяльну. Мотиви, результати, весь процес будь-якої діяльності багато в чому залежать від психологічної атмосфери, в якій вопи здійснюються: у ситуації психологічної неврівноваженості, страху, паніки чи в обстановці масового героїзму, дружби, товариськості.

Теоретична свідомість відображає суспільне буття в його істотних зв'язках і закономірностях, виявляється у науці та інших формах свідомості. Якщо буденна свідомість формується стихійно, то теоретична - свідомо і цілеспрямовано. її основу становлять діалектико - матеріалістична філософія і дані науки, а структуру - природничо-наукові знання та ідеологія [5, с. 64-67].

Ідеологія (грец. ідея, слово, поняття, вчення) - система поглядів та ідей (філософських, релігійних, політичних, Правових, моральних, естетичних, наукових), в яких усвідомлюються і оцінюються ставлення людей до дійсності та одне до одного, соціальні проблеми і конфлікти; визначається мета (програми) соціальної діяльності щодо закріплення чи зміни (розвитку) суспільних відносин. В ідеології соціальні групи реалізують свої потреби у виробленні програм поведінки щодо інших соціальних груп. Ідеологія формує світогляд людей, сприяє формуванню уявлень про цінності життя та його ідеали, обумовлює систему ціннісних орієнтацій і так забезпечує загальну стратегічну лінію їх поведінки, напряму діяльності.

Ідеологія і суспільна психологія в структурі суспільної свідомості мають загальну об'єктивну основу - суспільне буття. Тому вони діалектично єдині. Психологія соціальних спільнот суттєво впливає на формування та розвиток соціальних ідей і теорій, а ідеологія осмислює і опрацьовує соціальні чуття, уявлення і настрої. Водночас між суспільною психологією та ідеологією є глибока відмінність.

Суспільна психологія відображає суспільне буття цілісно, безпосередньо, а ідеологія - опосередковано, абстрактно. Як наслідок, ідеології завжди загрожує самоізоляція, зведення до схоластичного теоретизування. Ідеологія може бути ілюзорною і помилковою, прогресивною і реакційною, гуманною і людиноненависницькою.

Ідеологія - частковий аналог теоретичного рівня суспільної свідомості, в якій вона пріоритетна відносно суспільної психології, формує її компоненти: чуття, емоції, настрої, звички. Водночас ідеологія може відставати від суспільної психології. Це відбувається завжди, коли довільні ілюзорні конструкції ідеології вважаються справжніми, а в суспільній свідомості виникає дисгармонія, загострення суперечностей між двома її основними компонентами як вияв суперечності між світом повсякденних реальностей і його відображенням у свідомості. Однак відставання ідеології від суспільної (соціальної) психології є не закономірністю, а тільки частковим виявленням різноманітних типів співвідношення між ними. Ідеологія визначає суспільну психологію і може навіть повністю відриватися від неї (тоталітарна держава, наприклад, будується на всезагальній зневірі: у ній панує ситуація всезагального страху, ніхто нікому не вірить, боїться довіряти) [6, с. 66-68].

У суспільній психології соціальні чуття, думки і настрої людей не мають наукової чіткості та теоретичної оформленості. В ідеології ідеї і погляди систематизовані, теоретично обґрунтовані в системах ідей і концепціях. Ідеологія - систематизоване і теоретично осмислене відображення суспільного буття з позицій певної соціальної спільноти людей. Якщо суспільна психологія формується всім суспільством, усією соціальною групою людей, то ідеологія виробляється спеціальними їх представниками - ідеологами. Якщо суспільна психологія засвоюється людьми стихійно, то ідеологія цілеспрямовано укорінюється в їхню свідомість різноманітними засобами і формами: перебуванням у складі політичної партії, руху, масової громадської організації чи релігійної конфесії, секти; через літературу, мистецтво, засоби масової інформації політичну освіту тощо.

Будь-яка ідеологія соціально зумовлена. Кожна суспільна група людей створює свою систему ідей. У них вона обґрунтовує і захищає своє становище в суспільстві, свої потреби, мету та інтереси. Розбіжність, різноманітність інтересів різних соціальних спільнот зумовлюють широкий спектр ідеологій у суспільстві. Ідеологій, які б абсолютно спотворювали дійсність, не існує. Вони можуть характеризуватися тільки певною мірою спотворень: від захисту особливих інтересів елітних груп населення до виправдання злочинів проти людства. Так, у центрі фашистської (італ. пучок, в'язка, об'єднання) ідеології є ідеї воєнної експансії, національної винятковості, расової нерівності, вождізму, всевладності державної машини, нехтування правами особистості, криклива демагогія з метою маскування її справжнього змісту. Навпаки, соціал-демократична ідеологія відстоює ідеї співробітництва всіх соціальних груп і верств населення, політичних партій, рухів, державних і недержавних організацій і установ з метою створення для людей гідного способу життя, соціальної стабільності в країні, забезпечення життя без воєн і збройних конфліктів, державного суверенітету, взаємовигідних відносин із зарубіжними народами [7, с. 16-17].

Суспільна свідомість на всіх рівнях відображає різноманітність складових і елементів змісту суспільного буття в політичній, правовій, моральній, естетичній, релігійній, науковій та філософській формах. Вони розрізняються предметом і способом відображення, змістом і соціальними функціями, а у своїй єдності та взаємодії виражають цілісність свідомості індивідів, соціальних груп і верств населення. Вся сукупність форм суспільної свідомості створює те, що називається духовним життям суспільства. Домінуюче місце серед цих форм посідає політична свідомість.

Політична свідомість є ідеологічним компонентом політичних суспільних відносин, тобто специфічних взаємозв'язків між людьми з приводу політичної влади: її здобуття, утримання і використання. Будь-яка політична думка, будь-яке політичне питання - це завжди думка і питання про політичну владу (державну, регіональну, місцеву), про ставлення до неї, про ефективність її дій, відповідність її діяльності інтересам суб'єктів історії. Оскільки політичні суспільні відносини багатогранні за типами і видами (отже, багатогранні типи і види політичної влади), остільки політична свідомість існує і функціонує широкою і часто непередбачуваною палітрою змісту, структури, функцій.

Під політичною владою розуміється реальна здатність соціальної групи, суспільного класу, індивіда чи індивідів проводити свою волю в політиці та правових нормах. У демократичних державах влада встановлюється як народне представництво. У статті 5 Конституції України, наприклад, наголошується: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» [6, с. 69-70].

У монархічних державах престол передається за принципом спадковості. У тоталітарно-диктаторських державах влада встановлюється, як правило, шляхом державних переворотів засобами насильства, у тому числі збройного. Все це зумовлює надзвичайну мінливість і суперечливість політичної свідомості, її неоднозначність. Навіть за життя одного покоління людей вона може кардинально змінюватися не один раз, у тому числі під впливом маніпуляції нею різними політичними елітами.

Разом з тим через усі зміни і суперечності в політичній свідомості закономірно пробиває дорогу об'єктивна історична тенденція, сформульована ще Н. Макіавеллі: «мета політики - благо народу і могутність держави». Основою цієї тенденції є об'єктивна діалектика економічного базису і надбудови. Між базисом і політичною частиною надбудови немає проміжних ступенів. Базис визначає її прямо, безпосередньо: «політика є концентрованим виявленням економіки» - така формула їх взаємодії [9, с. 54-55].

Оскільки економічний базис і політична частина надбудови в певній суспільно-економічній формації виступають конкретизацією відповідних виробничих і політичних суспільних відносин, остільки і політична свідомість як соціально-психологічний та ідеологічний компонент надбудови також конкретизується кожного разу у своєму змісті, формах і функціях.

1.3 Основоположні засади та керівні ідеї розвитку та функціонування естетики як науки у сучасному українському суспільстві

Мабуть, кожна людина не раз у своєму житті зустрічалася зі словом: «естетичне». Воно здавна ввійшло у наше повсякдення і уявляється звичним та зрозумілим. Кажуть: «естетична поведінка», «естетика праці», «естетизація навколишнього середовища», «естетичний вимір суспільних відносин» тощо. Для того, щоб з'ясувати сутність усіх відтінків сенсу, який внесено у поняття «естетичне», необхідно зазирнути у глибоку давнину історії, осягнути своїм уявленням самі джерела людської цивілізації.

Людина живе у надто різноманітному світі. І так було завжди. Але чи завжди людина сприймала його різнобарвним, мінливим та дивним? Виявляється, що це далеко не так. На початку своєї історії первісна людина поволі завойовувала світ. Природні речі, що її оточували. вона насамперед сприймала з того боку, яке значення мала певна річ для людської діяльності. Так формувалося ціннісне ставлення, що демонструвало, яке значення мав предмет для людини, тобто, як він (предмет ставлення) співвідносився з людськими потребами [10, с. 34-35].

І тільки набагато пізніше людина навчилася відокремлювати своє суб'єктивне ставлення від об'єктивної сутності предмета і досліджувати те, яким є предмет сам по собі, тобто те, що, врешті, відбилося у пізнавальній потребі людства.

Якщо спробувати порівняти ці два типи людського ставлення до буття за деякими критеріями, дійдемо висновків:

- за часом виникнення пізнавальна потреба сформувалася набагато пізніше, ніж ціннісне ставлення: слід було пройти якомусь довгому проміжку часу, щоб усвідомити відмінності між об'єктом та суб'єктом діяльності, тобто у людини мала сформуватися здатність до абстрагування та самоабстрагування;

- з боку наявності впливу особистості треба зазначити, що ціннісне ставлення містить максимум суб'єктивності, коли у пізнавальному відношенні людина прагне до того, щоб якнайменше впливати на якості предмета;

- логічно випливає і те, що у пізнавальному відношенні виявляються властивості самого об'єкта, а у ціннісному - перехрещуються властивості як об'єкта, так і суб'єкта.

Отже, по-перше, естетичне - це ціннісне ставлення до навколишнього світу. Але естетична оцінка подвійна: з одного боку, - це цінність, тобто визнання того, що ці якості властиві об'єкту. Наприклад, зимовий ранок є сонячним, морозним, з прозорим повітрям. З іншого, - це оцінка того, хто почуває себе таким ранком бадьорим, молодим, веселим, щасливим. Отже, тільки в такому випадку наявні якості переводяться в суб'єктивний план та забезпечують статус особистісної оцінки.

По-друге, будь-який тип ціннісного ставлення функціонує у повсякденному бутті суспільної людини, що зумовлює соціально-психологічний характер ціннісного ставлення, а втім і естетичного. У буденному житті ціннісне ставлення виявляється у формі почуття, переживання, бажання, волі. Щодо цього естетичне ставлення існує як естетичне сприйняття, естетичне переживання, естетична оцінка, естетичний смак тощо.

По-третє, з часом ціннісне ставлення людини диференціювалося, внаслідок чого відокремилися цінності, що утворили уявлення людей про корисне та придатне, які можуть задовольнити життєві потреби людини, тобто утилітарні цінності; особливу групу склали цінності, які позначили усвідомлення вчинків у міжособистих стосунках з точки зору добра, шляхетності, справедливості, тобто етичні, моральні цінності; у такий самий спосіб відокремилися релігійні, політичні, правові цінності. Іншими словами, у процесі диференціації ціннісного ставлення відбулася їх локалізація у різних галузях людської діяльності. Але естетичні цінності насправді не мають такої локалізації. Люди спроможні естетично оцінити будь-яке явище у живій та неживій природі, особу, її зовнішній вигляд, внутрішній світ, вчинки, результати праці у різних видах діяльності: у техніці, науці, мистецтві тощо.

Предметом естетичного усвідомлення стають і суспільні відносини, і приватне життя в цілому. Людина діє як суб'єкт естетичної оцінки під час праці та дозвілля, занять спортом та з'ясування якихось побутових справ. Саме в цих, на перший погляд, ніколи не збіжних вимірах людського буття, міститься власна специфіка естетичного: воно має всебічний прояв. Порівняймо: етична цінність вчинку одночасно має естетичний сенс, бо добрий вчинок, то є завжди красивий вчинок. Корисна річ, щоб бути зручною і приносити насолоду, має бути й красивою.

Щодо естетичної оцінки будь-якого явища дійсності в історії естетики було висловлено безліч (частіше протилежних) суджень. Але виходячи з генезису самого терміна (нагадаймо, естетичне - це почуттєве, те, що можливо сприймати почуттями), слід відзначити: естетична оцінка позначає те, що доступне безпосередньо почуттєвому сприйняттю та переживанню. Але що ж сприймається почуттями? Слухом - весела чи сумна мелодія, розмова коханої людини, спів птахів, плач дитини; зором - колір квітки, обличчя матері, велич морського простору; нюхом - пахощі квітів, духмяність смачної страви або сморід купи сміття тощо. Тобто кожного разу почуттями людини сприймаються форма предмета, явище, вчинок тощо не тільки як самостійна цінність, але і як прояв організованості, упорядкування, структурної оформленості змісту. Форма в останньому випадку сприймається як міра, ступінь, показник оформленості, упорядкування змісту [12, с. 156].

В історії естетики існували різні погляди на сутність та природу естетичного. Довгий час естетичне ототожнювалося з прекрасним, а у власну категорію відокремилося лише у XVII ст.

Представники першої, так би мовити, моделі естетичного вважали і вважають, що воно є результатом одухотворення світу божим започаткуванням або ідеєю (Платон, Фома Аквінський, Блаженний Августин, Г. В. Ф. Гегель) [14, с. 203].

Інше уявлення про естетичне склалося у послідовників суб'єктивного ідеалізму (Б. Кроче, Н. Гартман, Ж. Поль та ін.), які визнавали, що дійсність є естетично нейтральною, а свого естетичного виміру вона набуває лише тоді, коли суб'єкт проектує на неї своє духовне багатство.

Особливе уявлення про естетичне склалося у французьких матеріалістів, які вважали його природну належність за якість предмета чи явища поряд з кольором, розміром, вагою. Були в історії естетики й інші судження про естетичне. Але найбільш аргументованою бачиться точка зору, згідно з якою естетичне - це єдність об'єктивних особливостей предмета та суб'єктивних якостей того, хто його сприймає.

Отже, естетичне виявляє тип ставлення людини до дійсності, яке за своїми характеристиками є ціннісним, оціночним, особистісним, індивідуальним, почуттєвим. У процесі реалізації цього ставлення особистістю оцінюються форми буття, які вона сприймає через свої почуття. Суб'єктом естетичної оцінки можуть бути особистість, соціальна група (сім'я, колектив тощо), суспільство та людство в цілому. Причому до світової скарбниці естетичних цінностей потрапляють лише ті, які задовольняють загальнолюдські потреби духовного освоєння дійсності. Тому до наведених характеристик естетичного слід додати їх визначення як загальнолюдських, де індивідуальна естетична оцінка набуває свого вищого розвитку у тому випадку, якщо потреби особистості збігаються з загальнолюдськими цінностями.

В естетичному відношенні, з огляду на її особливості, людина здійснюється, справджується як цілісна, всебічно розвинена, гармонійна особистість. Естетичний розвиток людини виявляє ступінь її визволення від природної необхідності. Хоча ця теза не містить у собі судження про те, що естетичний розвиток замінює людині сон, їжу, одяг, відпочинок тощо, тобто так звані вітальні (життєво необхідні) потреби. Але естетично розвинена особистість задовольняє потреби в їжі інакше, ніж естетично нерозвинена. Для естетично розвиненої людини, навіть зголоднілої, важлива не тільки наявність самої їжі, але і привабливість її зовнішнього вигляду, місце, де вона може угамувати голод, манера їжі тощо [13, с. 119-120].

Естетичний розвиток суспільства демонструє історичну міру гармонії природного та соціального, той ступінь духовного буття суспільства, де почуттєва потреба може бути задоволена без наявного фізичного володіння предметом, наприклад, відчуття радості від спілкування з другом, насолода від прочитаної книги, захоплення від побаченої картини тощо. У цьому сенсі І. Кант називав естетичну діяльність некорисною, тобто такою, що не несе безпосередньої практичної користі.

Естетичне - це поняття, яке характеризує чуттєвий бік всесвітньо-історичної практики людства, що усуває протиріччя між свободою та необхідністю людської праці. Діяльність, до якої людина почуває інтерес, стає для неї не тільки способом заробітку засобів існування, але й заходом самореалізації, самоствердження, де людина виявляється як вільна та унікальна, неповторна особистість.

У соціальній практиці естетичне має різнобічний прояв. Усвідомлення принципових типів естетичного ставлення до дійсності відбилося у створенні головних естетичних категорій, тобто основних форм естетичного, або його модусів: прекрасне, потворне, піднесене, низьке, трагічне, комічне, що, в свою чергу, пов'язано з теоретичним відтворенням процесу виникнення першорядних типів людських почуттів: радості, захоплення, гніву, огиди, страждання, болю, сміху тощо.

Одночасно людство виробило низку понять, що відтворюють механізм формування та розвитку естетичного ставлення як на рівні суспільства, так і на рівні особистості: естетична свідомість, естетична діяльність, естетичний смак, естетична оцінка і т.д.

Розділ 2. Взаємозв'язок естетики з іншими науками філософського циклу

2.1 Взаємозв'язок естетики з іншими науками філософського циклу

Звичайне формально-логічне мислення, що базується на лінійному русі міркування від засновку до результату, поступається іншим, більш складним та неоднозначним формам свідомості, які розвивались переважно в межах художньо-мистецьких та релігійно-духовних практик як важливих складових культури. В той же час розвиток масової культури (культури, що сповідує плюралізм, релятивізм, антилогіцизм) веде до розмивання змісту естетичних категорій (як в теорії, так і в практиці), що несе в собі певну небезпеку для подальшого розвитку науки і культури, а в естетиці породжує багато нових проблем. І ці проблеми, як вже було зазначено, в наш час вирішуються у взаємодії естетики із іншими науками.

 Проблема творчості взагалі і художньої зокрема стає реальною спільною для теоретичних інтересів естетики і психології. Проблема творчості має «пограничний» характер і вбирає в собі єдність психологічного, філософського, естетичного, етичного, культурологічного, педагогічного, мистецтвознавчого підходів. Психологічні дослідження мають тут досить вагоме значення хоча б тому, що психологія намагається виявити, яку участь приймають у творчості численні людські властивості і здатності, такі, як почуття, емоції, інтуїція, уява, пам'ять, воля, фантазія, раціональне мислення. Немає потреби пояснювати, що всі ці аспекти творчості мають пряме відношення до художньо-мистецької діяльності і завжди цікавили та інтригували митців. Психологія також дає можливість пояснити особливості сприйняття творів мистецтва, виявити психологічні чинники культурної та мистецької комунікації.

З давніх часів митців цікавить питання про особливості характеристик художнього таланту та геніальності, і саме психологія з позиції своїх підходів вносить певні прояснення в це питання. Дещо психологічного забарвлення набуває у численних дослідженнях осмислення явища художнього «катарсису» (термін, введений Аристотелем) - певного душевного очищення людини в процесі естетичного переживання творів мистецтва; на думку багатьох дослідників мистецтва саме «катарсис» можна вважати кінцевим результатом мистецько-естетичного впливу на людину[15, с. 86-87].

Тісна взаємодія естетики та психології проявляється і в існування так званих пограничних понять, що постають однаково важливими як для естетики, так і для психології. Сюди можна віднести поняття «емпатії» - співпереживання, входження (вживання) в емоційний стан іншої людини; «ідентифікації» - процес ототожнення людиною самої себе з іншими індивідами чи групою людей на основі емоційного зв'язку; процес наслідування, тобто включення у власний внутрішній світ певних ціннісних норм і взірців, на які орієнтовані інші люди. Всі ці явища мають велике значення для митців, оскільки вони із необхідністю намагаються змоделювати психологію інших людей, мотиви їхніх вчинків.

Достатньо помітними постають зв'язки естетики із соціологією та соціальною філософією, що вивчають природу та особливості суспільного життя людини. Соціальні відносини, рівень розвитку суспільства очевидно позначаються на розвитку мистецької діяльності, проте вагомим постає і зворотний вплив мистецтва на соціальні процеси. Як правило, саме мистецька інтуїція здатна активно відгукуватись на приховані тенденції в розвитку духовних процесів дійсності і подавати їх в яскравому та виразному вигляді [17, с. 89-90].

Досить часто та ж художня інтуїція здатна пророче випереджати хід реальних подій, а тому й викликати у членів суспільства певні соціальні надії та очікування. Із часів Давньої Греції дійшла до нас легенда про те, як під час військових подій на прохання вояків, звернене до держави, прислати їм допомогу, до театру військових дій прибув співець Орфей, який так зміг надихнути воїнів, що вони і без додаткової допомоги змогли перемогти ворогів.

Соціологія дозволяє виявляти ставлення різних соціальних верств до творів мистецтва, соціальний статус митців, зв'язок мистецтва із іншими сферами суспільного життя (дозвіллям, побутом, освітою, вихованням, політикою та ін.). В тих же самих окресленнях постає й зв'язок естетики із історією як наукою: коли та як виникає, змінюється та урізноманітнюється сфера естетичного ставлення людини до дійсності, - це є питання історії.

Досить великого значення набуває в наш час зв'язок естетики із технічними науками: окрім того, що на межі між ними лежать такі сфери пізнання та діяльності як технічна естетика та дизайн, прояви впливів технічної діяльності на мистецько-естетичну діяльність важко навіть переоцінити: наприклад, кіно, аудіо та відео індустрії, телебачення, електронна музика, комп'ютерні форми створення віртуальної реальності, - ось далеко не повний перелік таких проявів [19, с. 45-46].

З іншої сторони, в самій технічній діяльності врахування естетичних норм та критеріїв також грає серйозну роль: творці інженерно-технічних пристроїв сповідують тезу про те, що естетично досконалі вироби будуть також і ефективними функціонально. Окрім того сучасна людина все більше і більше втягується в техногенне середовище, яке визначає її відношення до дійсності, в тому числі - і естетичне. Будівництво міст, парків, каналів, автошляхів, мостів, індустріальних та спортивних комплексів, місць масового відпочинку людей, створення штучних морів, різноманітних мереж комунікацій, - усе це перетворює біосферу Землі в ноосферу (за термінологією В. Вернадського - в сферу проявів розумової діяльності людини) і усе це стає проблемним полем практичної естетики (яка, зрозуміло, є міждисциплінарною наукою).

Серед сучасних технічних наук особливо великий вплив на розуміння сутності естетичних процесів чинять інформатика та напрями моделювання штучного інтелекту; сьогодні не можна собі уявити дослідження будь-яких явищ, пов'язаних із людською свідомістю, поза використанням поняття інформації, а також даних про особливості інформаційних процесів та обмінів.

На ґрунті інформатики утворився комплекс наук, що отримав назву когнітивних наук або просто когнітології: ці науки вивчають всі явища і процеси, що відбуваються із участю знання, мають відношення до його утворення та функціонування. А оскільки естетичні явища в очевидній формі проявляють себе лише в сфері людського відношення до дійсності, опосередкованого процесами свідомості, то це означає, що естетика повинна приймати до уваги здобутки цих наук.

Вважається також, що у пошуках витоків та передумов естетичного відношення людини до дійсності, слід звертатися й до ретельного вивчення поведінки тварин, якими займається наука етологія. При тому, що більшість естетичних теорій вважає, що людські естетичні реакції на дійсність не можна звести до схожих проявів у поведінці тварин, все ж саме звернення до останніх дає можливість виявити якісні грані проявів естетичного в людській життєдіяльності. Наприклад, шлюбні ігри тварин, навіть особливості їх зовнішнього вигляду нагадують нам якісь елементи людських дій, але чи співпадають вони за сутністю? Чи можна навести вагомі аргументи на користь іншого за якістю характеру людських дій у порівнянні із схожими діями тварин? - Все це серйозні і реальні проблеми естетичної теорії.

В першому розділі відзначалась певна предметна єдність етики та естетики, проте їх зв'язок не є прямим та прозорим: за часів класичної культури майже незаперечним поставало визнання того, що мистецька краса повинна бути формою поширення та ствердження етичних цінностей, але в сучасній культурі цей постулат є вже досить далеким від очевидності. Наприклад, навряд чи хтось зможе побачити етичний зміст в творах абстрактного живопису, концептуальної скульптури, авангардної музики. Якщо такий зв'язок в наш час існує, то він або може майже незаперечно вбачатись у напрямах реалістичного мистецтва, або не безпосередньо. Наприклад, можна вважати, що авангардне мистецтво певним чином впливає на душевно-емоційний стан людини, а тому й на всі її життєві прояви.

Своєрідними аспектами взаємодії естетики і етики можна вважати дослідження ними певних спільних тем (проблем); для прикладу можна звернутись до аналізу структури естетичного почуття, яке формується як органічна єдність чуттів, що мають психо-фізіологічну природу (зору, слуху, дотику) та внутрішніх вищих почуттів (любові, ненависті, дружби, відданості та ін.). Тому естетичні почуття мають морально-етичний зміст. Особливу роль етика відіграє при аналізі особистості митця, структури та механізмів художньої діяльності, ціннісного виміру мистецтва як складової людської культури [20, с. 165-167].

Розглядаючи місце естетики в структурі міжпредметних зв'язків, особливу увагу слід приділити співвідношенню естетики і мистецтвознавства. Мистецтвознавство - це є сукупність наук, що досліджують конкретні форми художньо-мистецької діяльності, твори мистецтва в їх різних видах та жанрах, соціально-естетичні характеристики, походження, закономірності розвитку, особливості і зміст видів мистецтва як в суспільстві в цілому, так і в окремих етнічних культурах та культурно-історичних епохах. Мистецтвознавці ретельно описують певні твори мистецтва, життя та творчі дії митців, розробляють ознаки та критерії встановлення автентичності різних творів мистецтва, досліджують техніку та технологію мистецької діяльності, її впливи на людину та суспільну думку.