Регіональні особливості податкової політики уряду Російської імперії в дореформений період

Размещено на http://allbest.ru

Регіональні особливості податкової політики уряду Російської імперії в дореформений період

Серед складного комплексу питань, що стосуються соціально-економічної сфери Російської імперії, сьогодні особливого наукового значення набули питання, пов'язані з фіскальною політикою двору Романових, взаємовідносинами у царині державних доходів між різними верствами населення та центральною і місцевою владою. Найбільш складним для дослідників залишається період кінця XVIII - середини ХІХ ст. Вивчення регіональних особливостей є важливою методологічною проблемою дослідження історії фіскальної політики. Терени Російської імперії, як відомо, були дуже далекими від уніфікованості. Навіть серед територій, що функціонували відповідно до російської адміністративно-територіальної системи, вирізнялися так звані «великоросійські», «сибірські», «малоросійські», «південно-західні», «західні» губернії, а щодо Польщі, Фінляндії, Закавказзя, Туркестану, то й говорити годі.

Нагадаємо, що навіть усередині регіонів мали місце досить вагомі внутрішні відмінності. Тому, розглядаючи оподаткування українських губерній Російської імперії, дослідник має виокремити три соціокультурні простори - Лівобережжя, Правобережжя та Південь, які в адміністративному плані належали до трьох генерал-губернаторств. Українська дослідниця Я. Верменич справедливо вказує, що «такий підхід дає ключ до пояснення специфіки економічного і соціокультурного розвитку регіонів України та вироблення відповідної геостратегії. Україна є типовою рубіжною державою, в сучасних межах якої зійшлися «краї» трьох геополітичних, соціокультурних і геоекономічних просторів: західноєвропейського, східноєвропейського і середземноморського... З рубіжністю України пов'язані три соціокуль- турні “плити”, що нині ототожнюють із Західною, Східною та Південною Україною» [1, 51].

У досліджуваний період значні регіональні особливості мали Лівобережжя й Слобожанщина, що першими потрапили в орбіту інкорпораційних процесів імперії Романових. Податкова політика уряду в цих двох регіонах суттєво відрізнялася від інших регіонів не лише Російської імперії, але й України, завдяки наявності в них особливих груп населення - військових обивателів і козацтва. Південна Україна, яка традиційно належала до середземноморського соціокультурного й геоекономічного простору, хоча й раніше від Правобережжя увійшла до складу Російської імперії, проте, через особливе значення у геополітичних планах держави була чи не єдиним регіоном, який за кількістю фінансових пільг не мав аналогів у тодішній імперії. І так звані Південно-Західні губернії - Київська, Волинська й Подільська, які в першій чверті ХІХ ст. зберігали деякі фіскальні й адміністративні інститути часів Речі Посполитої і де «зіткнулися кілька протилежних за своїм напрямком процесів. Колонізаційні устремління російського уряду наштовхнулися на опір польських етнічних прошарків, які, зберігши за собою економічний вплив, не полишали надії на політичний реванш» [1, 93].

У кінці 1820 - 30-х рр. імперська влада, часом безрезультатно, проте, намагалася скасувати податі та збори, встановлені ще польським урядом - «шилінговий збір» та «чопову подать». У відношенні міністра внутрішніх справ О. Строганова від 27 травня 1840 р. до київського, подільського й волинського генерал-губернатора Г. Бібікова зазначалося, що в той час у містах і містечках, приєднаних від Польщі губерній, усе ж збиралися різноманітні збори: «возове», «вагове», «акцизне», «брамне», «брукове», «плавуче», «чопове», «торгове», «ярмаркове» та ін., які були засновані переважно на давніх постановах або контрактах та на добровільних засадах.

Тому, «признавая невозможным приступить к какому-либо по сему предмету решительному распоряжению Комитет (міністрів - В. О.), согласно с заключением министра финансов, полагал, в отношении к городам и казенным местечкам, в коих существуют подобные сборы, предоставить кому следует, при рассмотрении годовых смет доходов и расходов, определить в точности, какие сборы могут быть заменены, не утверждая однако ж ныне постоянных для сего правил, так как сие, по местным обстоятельствам может подлежать изменению, по городам же и местечкам, принадлежащим частным лицам или состоящим во временном у них владении, объявить, что все сборы, не согласующиеся с государственными узаконениями или не основанные на не сомнительных привилегиях, контрактах, условиях и добровольном согласии жителей вольного состояния, должны быть признаны не законными, но не принимая для приложения сего правила какой либо общей меры, предоставлять по возможности жалобам и спорам каждое дело в частности судебному разбирательству, как для уничтожения самовольных сборов, так и для виновных наказанию» [2, 1зв. - 2].

Отже, в містах правобережних губерній, як білоруських і прибалтійських, навіть у 1840-х рр. продовжували існувати податі й збори, встановлені ще в період перебування їх у складі Речі Посполитої. У цих регіонах певної специфіки провадженню податкової політики також надавала значна кількість єврейських містечок. Це пояснюється тим, що податкова політика Російської імперії щодо євреїв у кінці ХУШ - середині XIX ст. характеризувалася встановленням спеціальних з них зборів, зокрема:

1) подвійної податі;

2) коробкового збору;

3) свічного збору;

4) збору з єврейських типографій.

Високі податкові ставки провокували представників цього етносу до різноманітних порушень фіскального законодавства.

Якщо подушне як основна загальнодержавна подать мало єдину ставку для кожної категорії представників податних станів держави, то ставки оброчної податі суттєво відрізнялися у загальноімперському розрізі. Основу таких відмінностей закладено в 1797 р., коли губернії було поділено на чотири класи за якістю землі та способами її обробітку.

Табл. 1

Ставки оброчної податі (оброку) в кінці ХУЛІ- середині ХІХ ст. [3, 257]

Проте, встановлені класи для оброчного оподаткування протягом дореформеного періоду не були незмінними. Уряд для збільшення бюджетних надходжень практикував переведення губерній у вищі класи з відповідно вищими податковими ставками. У грудні 1823 р. Московська, Санкт-Петербурзька, Тверська й Слобідсько-Українська губернії переводилися до 1-го класу, Оренбурзька, Вологодська, Київська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська й Пермська - до 2-го класу, а Новгородська, Тобольська, Томська, Єнісейська й Іркутська - до третього. Усі ці заходи збільшили надходження до бюджету на 3 млн руб. [4, 81].

Суттєві регіональні відмінності в імперії Романових мало оподаткування виробництва й торгівлі алкоголем. Якщо в російських губерніях існувала відкупна система стягнення податей з алкоголю, то в українських існував, хоча й частковий, проте вільний продаж спиртних напоїв, із специфічною системою його оподаткування, що створювало для владних структур значні труднощі в її адмініструванні. Саме через це українські терени, разом із губерніями Білорусії та Прибалтики, протягом усього дореформеного періоду зберігали назву «привілейованих губерній».

Якщо загальнодержавне оподаткування мало суттєві регіональні відмінності, то що ж можна говорити про місцеві податі та збори. Причому така проблематичність стосується як земського, так міського та мирського оподаткування. Особливо різнилися підходи влади до формування так званого допоміжного земського капіталу, створеного за пропозицією міністра фінансів Є. Канкріна 1833 р.

Стосовно дискусії щодо доцільності обкладення допоміжним збором купецтва Микола І власноручно зазначив: «Мне кажется справедливым, чтобы все сословия участвовали в пожертвовании, имеющем предметом общественную пользу» [4, 277].

Допоміжний земський капітал в Російській імперії з'явився, згідно з іменним указом Миколи І, 25 липня 1834 р. Мету цього нововведення законодавець декларував у преамбулі: «Для облегчения в отправлении земских повинностей тех губерний, кои, по местным обстоятельствам, особенно отягощены денежным на сие платежём, тогда как в других губерниях повинности таковые малозначительны, - признали мы справедливым учредить вспомогательный земский капитал, для назначения из оного пособия первым губерниям насчёт последних» [5, 744].

Усі губернії відтепер поділялися на п'ять розрядів, з яких перших два звільнялися від нового збору, а мешканці решти, які перебували в подушному окладі, - обкладалися допоміжним збором із розрахунку: 5, 10 і 15 коп. з душі, а купці й селяни-торговці, залежно від гільдії чи ціни свідоцтва, місць проживання та здійснення торговельної діяльності, по 4% платили всі купці 1 та 2 гільдій і селяни з торгівельними свідоцтвами 1 і 2 розрядів, а також частина купців 3 -ї гільдії і селян 3 -го розряду, котрі торгували у столицях, губернських і портових містах. Якщо ж останні дві категорії підприємців торгували в інших містах, то вони сплачували 2% [5, 745].

До губерній першого розряду потрапили: Іркутська, Єнісейська, Санкт-Петербурзька, Архангельська, Олонецька, Новгородська, Псковська, Вітебська, Моги- лівська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії та Якутська й Кавказька області; до другого - Московська, Тобольська, Томська, Мінська, Гродненська, Віленська, Київська, Чернігівська, Полтавська губернії та Омська й Білостоцька області; до третього - Волинська, Слобідсько-Українська, Смоленська, Астраханська, Пермська губернії; до четвертого - Подільська, Оренбурзька й В'ятська і до п'ятого - Нижегородська, Владимирська, Калузька, Тверська, Вологодська, Воронезька, Костромська, Казанська, Тульська, Орловська, Саратовська, Курська, Рязанська, Ярославська, Тамбовська, Симбірська і Пензенська губернії [5, 745 - 746].

Отже, із дев'яти українських губерній лише на три поширювався збір допоміжного земського капіталу, 10 коп. з душі у Подільській і 5 коп. - у Волинській та Слобідсько-Українській (в останній через неврожай він уводився з 183б р.). Із запланованих 1 449 070 руб. 85 коп. щорічних надходжень цього збору, Волинська губернія давала 28 426 руб. 70 коп. (1,96%), Слобідсько-Українська - 23 383 руб. 25 коп. (1,61%) і 58 071 руб. 70 коп. (4%) Подільська. Тобто, 7,57% допоміжного земського збору припадало на українські терени. Найменшими від нього були надходження в Астраханській губернії - 7284 руб. 75 коп. (0,5%), а найбільшими - в Курській - 93 241 руб. 35 коп. (6,43%).

Досліджуючи земське оподаткування, необхідно також ураховувати, що наприкінці 1830-х рр. у Російській імперії не було єдиного підходу до встановлення календарних меж фінансових триріч земських повинностей.

Так, у більшості губерній та областей нові триріччя розпочиналися з 1 січня, а у Віленській і Гродненській губерніях - з 1 липня; у Волинській - з 1 червня; у Подільській - з 1 травня; у Білостоцькій області - з 1 жовтня; не говорячи про те, що триріччя розпочиналися в різні роки.

Тому було вирішено у Віленській, Гродненській і Подільській губерніях кошториси складати не на повні три роки, а до 1 січня 1840 р., у Білостоцькій області і Волинській губернії, нові кошториси котрих уже були складені, а по останній навіть затверджені Державною радою, пропонувалося «иметь сие в виду для надлежащего исполнения при составлении смет на предбудущие трёхлетия» [6, 673].

Українські губернії в досліджуваний період входили до трьох генерал-губернаторств - Київського, Малоросійського та Новоросійського й Бессарабського, які в очах російських урядовців різнилися не лише ступенем інтеграції з імперським центром, а й мали досить різні перспективи соціально-економічного й політичного розвитку. Це, як справедливо зазначає О. Міллер, породжує для дослідників «серьезные методологические трудности как в плане сравнительного анализа, так и в определении роли отдельных территорий в структуре империи» [7, 25]. Проте, необхідно пам'ятати, що неодмінним атрибутом науковості дослідження є синхронність аналізу та порівнянність результатів в регіональному розрізі.

Таким чином, при вивченні проблем історії фінансової політики, поряд із рядом спеціальних історичних методів та додатково залучених економічних і юридичних, дослідникам необхідно звернути особливу увагу на регіональні особливості оподаткування.

земський фіскальний російський імперія оподаткування

Бібліографія

1. Верменич Я.В. Теоретико-методологічні проблеми історичної регіоналістики в Україні. - К., 2003.

2. Центральний державний історичний архів України (м. Київ). - Ф. 442 - Оп. 149. - Спр. 333б.

3. Орлик В.М. Податкова політика Російської імперії в Україні в дореформений період. - Кіровоград, 2007.

4. Министерство финансов: 1802-1902. - СПб., 1902. - Ч. 1.

5. Полное собрание законов Российской империи. - Собр. 2 (Далі - ПСЗРИ). - Т. 9. - Отд. 1. - № 7297.

6. ПСЗРИ. - Т 10. - Отд. 1. - № 8196.

7. Миллер А. Империя Романовых и национализм: Эссе по методологии исторического исследования. - М., 2006.

Размещено на Allbest.ru