Оподаткування земельних ресурсів в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

ВСТУП

1. ПЛАТА ЗА ЗЕМЛЮ: ДІЮЧИЙ МЕХАНІЗМ, ПЕРСПЕКТИВИ ВДОСКОНАЛЕННЯ І НАПРЯМИ РЕАЛІЗАЦІЇ

1.1 Державне управління земельними ресурсами України: історичні передумови та сучасний стан

1.2 Елементи оподаткування землі

1.3 Механізм нарахування і сплати платежів за використання земельних ресурсів

1.4 Податкові наслідки реформування земельних відносин

1.5 Зарубіжний досвід оподаткування землі

Висновки

Список використаних джерел



ВСТУП

В Україні на сучасному етап і земельної реформи, яка з реформування власності значною мірою перетворюється в реформу державного управління, варто виходити з того, що землю необхідно розглядати як обмежений, що підлягає деградації,природний ресурс, без раціонального використання якого неможливий подальший економічний і соціальний розвиток суспільства. У цьому зв'язку набувають актуальності дослідження становлення та розвитку системи державного управління земельними ресурсами на кожному етапі людської історії, що дасть змогу визначити тенденції й закономірності її сьогоденного функціонування та напрями розвитку.

Мета даної роботи: висвітлити теоретичні і практичні аспекти оподаткування земельних ресурсів, розкрити його еволюційний розвиток у порівнянні із зарубіжним досвідом.

Поставлена мета зумовила необхідність вирішення наступних завдань::

- висвітлити історичні аспекти сплати на землю і його сучасний стан;

- розкрити механізм нарахування і сплати податку;

- висвітлити зарубіжну модель нарахування і сплати податку на землю;

- показати у роботі наслідки реформування земельного оподаткування.

Об'єкт - земля.

Предмет - відносини держав з фізичними і юридичними особами щодо сплати податку на землю.

оподаткування земельний державний платіж



РОЗДІЛ 1. ПЛАТА ЗА ЗЕМЛЮ: ДІЮЧИЙ МЕХАНІЗМ, ПЕРСПЕКТИВИ ВДОСКОНАЛЕННЯ І НАПРЯМИ РЕАЛІЗАЦІЇ

1.1 Державне управління земельними ресурсами України: історичні передумови та сучасний стан

Якщо аналізувати земельні відносини в Україні в найдавніші часи - від появи людини на території сучасної України, то мабуть зарано вести мову про державне управління земельними ресурсами. В «давньокам'яну добу»(«палеоліт») земля була лише просторовою базою розміщення людей, а не засобом виробництва та об'єктом управління. Усе управління земельними ресурсами обмежувалося вибором вожаком первісного людського гурту місця розташування житла. Ні землеробством, ні тваринництвом у цей період люди не займались, оскільки обходились «дарами природи». Із настанням у Х-VII тисячоліттях до н.е. «середньокам'яної доби»(«мезоліту») на території сучасної Україні почали з'являтися кочовики, які жили головним чином і з полювання та рибальства. Тодішнє населення України вже освоювало землю для задоволення своїх потреб у продуктах харчування. Управління земельними ресурсами мало виключно прагматичний характер. Головний принцип управління земельними відносинами цього періоду: «кожен сам собі господар на землі»[1, с.95-96].

У VII-ІІІ тисячолітті до н.е. настала «новокам'яна доба»(«неоліт»), яка характеризується якісними змінами в економічному, соціальному і культурному житті наших предків. У цей час відбулася «неолітична революція» - перехід людства від засвоєння дарів природи (полювання та збиральництва) до виробництва (землеробства та скотарства). На території України в цей час досягла надзвичайного розквіту так звана «трипільська культура». У цей період люди почали займатися землеробством, що викликало потребу у виборі земельних ділянок для спільної землеобробки чи будівництва житла[1, с.63]. Тобто в цей час з'явилася нагальна потреба в системі публічного управління земельними ресурсами. Але відсутність письмових пам'яток не дає можливості дослідити цю систему управління.

Після занепаду Трипільської культури почалася «бронзова доба». Цей період відзначається підняттям культури землеробства, появою відтворювального високорозвиненого скотарства, інтенсифікацією сільського господарства. В цей час почалося одночасне заселення території сучасної України різними племенами. Земля як основний засіб виробництва в сільському господарстві була головною причиною боротьби племен - почалися війни за родючіші землі. Проте відсутність впорядкованої системи публічного управління земельними ресурсами зберігала стихійність у землекористуванні [1, с.57].

Із ХII-VIII ст. до н.е. в історії людського розвитку починається доба обробки заліза. Залізні знаряддя підвищували продуктивність праці, що створювало можливість інтенсифікації використання земельних ресурсів та, як наслідок, появи обміну продуктами праці між землеробами і скотарями. Найвизначнішим державним утворенням цього часу на території сучасної України була держава скіфів. Землекористування в Скіфії вже передбачало певні управлінські операції з окремими земельними ділянками: ділянку, яка після кількох років використання втрачала родючість, вилучали з обігу (так звана «перелогова система»). А такі дії вже потребували певної системи організації земельних відносин. Крім того, за часів скіфів на землю почали поширюватися відносини власності.

Більшість землі належала громадам, які щороку перерозподіляли її для використання між окремими родинами. Але у скіфів з'явилася приватна власність на землю, що становить особливість земельних відносин у той час[1, с.63, 70].

У І ст. до н.е. - І ст. н.е., після витіснення скіфів зі степів Північного Причорномор'я сарматами, на території сучасної України з'явилися племена Пшеворської та Зарубинецької археологічних культур. Ці племена розташовувалися на Волині, Подністров'ї, Поділлі і на Закарпатті. Є підстави вважати обидві ці культури причетними до зародженням слов'ян. Права управління господарським життям людей цього періоду (у тому числі - земельними ресурсами) належали загальним зборам усіх дорослих членів племені - віче. Саме віче приймали рішення про те, кому, скільки і в якому місці надати землю в користування, регламентували спосіб використання землі. У цей час навіть мало місце виготовлення планів і карт (хоч і надзвичайно примітивних), розроблялися проекти меліорації земель.

Особливістю управління земельними ресурсами тих часів було всебічне врахування природних умов при організації розміщення поселень. Це супроводжувалось розширенням площі орних земель. Однак із зростанням кількості населення на теренах України почали ставитись і нові вимоги до системи управління земельними ресурсами. Скорочення площі орних земель на душу населення стало поштовхом для освоєння менш продуктивних земель. З початку VIІ ст. значного поширення набули трипільні сівозміни. У системі управління земельними ресурсами протягом V-VII ст. значна увага приділялась формуванню сільських територіальних громад під назвою «верв». Такі громади являли собою сукупність самостійних родин - дворищ, об'єднаних сусідством та економічними зв'язками. Земельні відносини того часу характеризувалися поступовим утвердженням довічного спадкоємного володіння землею, яке давало право користуватися нею на власний розсуд, без права продажу і передачі в оренду. У системі управління земельними відносинами почала формуватися система сплати податку за використання земель[2, с.302-304].

За часів Давньої Русі поступово відбувалася заміна патріархальної родової громади сільською або так званою сусідською територіальною громадою. Її члени вже були пов'язані між собою не родинними відносинами, як раніше, а господарсько-територіальними. Виробництво тут здійснювалось окремими дворами, а двір користувався землею громади. Ліси, вигони та водопої перебували у спільному володінні, а орні землі розподілялися між господарствами (дворами) й поступово переходили у власність двору (сім'ї). В основі відносин між людьми, у процесі використання земель лежало давнє звичаєве право. Проте розвиток феодальних відносин, прийняття християнства і культурне зближення з Візантією зумовили запозичення візантійського права. На цей час припадає створення першої редакції «Правди Руської», яку започаткував Ярослав Мудрий. У центрі уваги цього документа були питання про власність на землю і майно, відносини між правителями і підданими, соціальний статус окремих категорій населення. Важливою складовою в системі управління земельними ресурсами на території Київської Русі був розвиток існуючих і створення нових міст, сіл і хуторів.

У системі управління земельними ресурсами надзвичайно важливе місце належало справлянню податку за використання землі. Економічною основою оподаткування був розмір селянського землекористування. Податок справлявся від «плуга», що був прирівняний до 15 га землі. У тих випадках, коли землекористування за своїм розміром складало меншу площу, одиницею оподаткування виступало «рало». На основі родинних зв'язків окремі господарства («дими») об'єднувалися в дворища по 10-15 димів. Останні входили до складу громади, яку очолював староста. Крім земельних ділянок індивідуального користування (димів), у громаді були неподільні угіддя, якими користувалися всі її члени.

На історичному шляху розвитку суспільства феодалізація общинних земель призвела до трансформації данини у феодальну ренту у формі відробітків. Але в процесі розвитку продуктивних сил держави з'ясувалось, що ця форма оподаткування мала обмежений характер у господарській еволюції держави. На заміну їй прийшла грошова рента, яка у ХІІ-ХІІІ ст. поширилась по всій Русі. У системі управління земельними ресурсами важливе значення приділялося структурі земельних, у тому числі сільськогосподарських угідь, розглядалися питання стосовно розв'язання земельних і майнових спорів, складання проектів організації території, картографічного забезпечення.

Із втратою державності Україна впродовж кількох століть перебувала під управлінням Литви та Польщі. Дотримуючись зразків західних держав, великі литовські князі запровадили створення системи удільних князівств, князі яких не мали жодних особистих прав: вони залишались підлеглими Великого князя. Протягом другої половини ХІV-XV ст. на українських землях набуває широкого розвитку магнатське і шляхетське землеволодіння.

Протягом другої половини ХІV-ХV ст. було уніфіковано правовий статус селян, у результаті чого їх стали називати «панськими». Як результат цього почало руйнуватись селянське землеволодіння, посилилась феодальна залежність селян, поширився процес їх закріпачення, почала складатись багатогалузева система господарства. У системі управління земельними ресурсами важливе значення мало містобудування, надання багатьом містам магдебурзького права, що, власне, забезпечувало громадянам більшу самостійність і незалежність від органів державної влади. Управління земельними ресурсами було спрямоване на задоволення інтересів пануючого класу за рахунок поневоленої частини суспільства.

Основною формою землекористування були фільварки, які нагадували не що інше, як радянські колгоспи, різні за своїми розмірами. В основі розвитку фільваркового землекористування було покладено так званий «Устав про волоки», згідно з яким уся земля, якою володіли селяни, поділялась на ділянки - волоки, і кожен двір, наділяючись волокою, зобов'язаний був відробляти панщину та інші повинності.

Наслідком визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського панування було утвердження так званої «козацької власності» на землю. Вона визначалась як корпоративна, оскільки належала корпорації козаків Війська Запорозького. Козаки одержували землю у власність, якою раніше володіли, лише після вступу до козацького війська. Підкреслюється службовий характер земельної власності, оскільки вона була обтяжена відбуванням військового примусу на користь Війська Запорозького. Козаки мали право вільно купувати і продавати землю, засновувати нові поселення.

Важливим досягненням у процесі визвольної війни стало визнання селянської власності. Селяни вважали землю своєю власністю і з повним правом розпоряджались нею і результатами своєї праці. Держава не регламентувала права використання землі, але оплата податків на утримання війська та адміністративного апарату була для селян обов'язковою умовою. В Універсалах Хмельницького, який прагнув розв'язати соціальні суперечності в Україні, було скасовано панщину, а відробіткова рента змінялась грошовим чиншем. Земельна політика Б.Хмельницького відзначалася прогресивним характером: змінився інститут приватної власності, у результаті чого козаки і селяни могли забезпечити свої інтереси. Основними формами господарювання товариств стали дрібні землеволодіння селян і міщан.

Особливим етапом в еволюції державного управління земельними відносинами є період гетьманства Івана Мазепи (1687-1709 рр.), який видав майже 1тис. універсалів з питань земельних справ, які здебільшого сприяли зростанню старшинського землеволодіння. За період гетьманства Мазепи, Скоропадського, Полуботка, Апостола, Розумовського старшині, монастирям і частково купецтву було надано сотні сіл із десятками тисяч дворів. За їх універсалами (указами) козацька земля могла надаватись будь-кому з видачею відповідного документа (грамоти) на право на землю. У системі управління земельними ресурсами вони стежили за належним справлянням податків за використання землі. Однак подальший розвиток земельних відносин цим шляхом в Українській державі перервала ліквідація її автономії в кінці XVIII ст. Скасувавши гетьманство в 1765 р., Катерина ІІ видала маніфест про генеральне межування, тобто точне визначення в натурі меж землеволодінь козаків, селян, церкви тощо. В Україну знову повернулися феодальні порядки. Незважаючи на боротьбу українських селян із великими землевласниками, зростання феодального землеволодіння продовжувалося.

Проблему невідповідності виробничих відносин характеру продуктивних сил у суспільстві царизм був змушений розв'язати проведенням селянської реформи 1861 р.,яка неоднозначно була сприйнята селянами і по-різному оцінена вченими-істориками, економістами, керівниками та державними діячами всіх рівнів. Реформа 1861 р. готувалася протягом тривалого часу (майже п'ять років) в умовах надзвичайно гострих суперечностей. Остаточно сформованим проектом програми передбачалося ось що:

селяни одержують особисту свободу і входять до складу вільного сільського стану;

в адміністративному відношенні селяни становлять сільські громади, які обирають органи мирського управління;

поміщик повинен мати справу із громадою, а не з окремим селянином;

крім забезпечення селянина земельним наділом у постійне користування, необхідно давати йому можливість викупити цей наділ у власність. З цією метою уряд надавав підтримку селянам через організацію кредиту;

регламентується за строками положення про тимчасово зобов'язаних селян. Важливу роль у перерозподілі земельної власності в період селянської реформи відіграло визнання землі товаром. Особливо пожвавилися купівля-продаж землі після створення у 1882 р. Селянського поземельного банку. Запроваджувалась оренда землі, хоча на перших етапах вона мала досить кабальні умови - майже половину врожаю доводилося віддавати орендодавцеві. Але все ж таки ця форма землекористування швидко поширювалася, що давало змогу селянам розвивати своє господарство.

Напередодні 1905 р. в Російській імперії склалася надзвичайно складна політична та економічна ситуація. У період запеклої боротьби селян із поміщиками земельне питання ще більше загострилося. За вирішення його взявся тодішній голова Ради Міністрів П.О.Столипін. Аграрна реформа цього періоду увійшла в історію під його іменем. Головною ідеєю земельної реформи було наділення селян землею та формування реального власника і господаря на селі. Положеннями указу від 9 листопада 1906 р. передбачалося:

право вільного виходу селянина із сільської громади з метою закріплення землі у приватну власність;

забезпечення матеріальних вигод, пов'язаних із виходом з громади (наприклад купівлі надлишків землі в сільської громади на пільгових умовах);

надання селянам землевпорядної та фінансової допомоги з боку уряду.

Столипінська реформа мала надзвичайний вплив на розвиток земельних відносин та селянського господарства. Відбулися значні зміни у формах господарювання: від тисячолітньої громадівської форми у Росії здійснювався перехід до селянського господарства на основі приватної власності на землю. Підвищилася продуктивність праці, збільшилося виробництво сільськогосподарської продукції. Селянство повірило в незворотність земельної реформи, оскільки відчувало різнобічну державну підтримку: організаційну, матеріальну, фінансову, консультативну. На жаль, розраховані на 20 років перетворення земельних відносин в аграрній сфері були перервані через десять років від їхнього початку, причому в мирних умовах вони відбувалися лише сім років.

Лютнева революція 1917 р. не вирішила земельного питання. Навпаки, воно ще більше загострювалося. У червні 1917 р. Тимчасовий уряд скасував столипінську програму аграрної реформи. Замість неї була висунута ідея нової аграрної реформи, яка б враховувала ситуацію та розклад політичних сил на той період.

Основними положеннями реформи було:

трудове селянське господарство повинне стати основою аграрного будівництва Росії і йому мають бути передані всі землі;

передача земель мала здійснюватися на основі державного плану земельного устрою, розробленого з урахуванням побутових та економічних особливостей окремих районів країни. Право й порядок одержання селянами земель були встановлені Декретом про землю 8 листопада 1917 р. та селянським наказом, складеним на основі 242 місцевих селянських наказів. Декретом скасовувалася приватна власність на землю, а це означало, що вона не могла відчужуватися ніяким способом, у тому числі купівлею-продажем, орендою і заставою. Селяни одержали в користування землю, яка стала повністю державною власністю. Таким чином, відбулося примусове вилучення державою земель, що перебували в приватній власності, причому спочатку поміщицьких, а згодом і земель, які перебували у приватній власності селян, насамперед заможних, так званих куркулів.

У подальшому земельна політика радянського уряду України виходила з ідей, сформульованих у Положенні про соціалістичне землевпорядкування і про заходи переходу до соціалістичного землеробства, обговореного та схваленого 20 лютого 1919 р. У цьому законодавчому акті націоналізація землі отримала найчіткіше і завершене правове оформлення, де першою статтею скасовувалася приватна власність на землю і вся земля в межах УРСР вважалася єдиним державним фондом.

Створення такого єдиного суспільного господарства означало організацію сільського господарства на соціалістичних засадах із переходом від одноосібних форм землекористування до товариських-радянських комун і товариств суспільного обробітку землі. Такий напрям земельної реформи здійснювався шляхом землеустрою, який був основним методом управлінських дій держави з реалізації тодішньої земельної політики.

Важливою віхою в земельних відносинах стала Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., яка проголосила, що земля є власністю українського народу У березні 1992 року Верховна Рада України прийняла прогресивний на той час Земельний кодекс і Постанову «Про прискорення земельної реформи і приватизації землі» [8]. Прийняття цих актів дозволило почати процеси роздержавлення, паювання і приватизації землі в аграрних підприємствах. Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року «Про приватизацію земельних ділянок» [9] надав можливість безоплатно передавати у приватну власність присадибні земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель, присадибних ділянок, садівництва, дачного і гаражного будівництва, у межах норм, встановлених Земельним кодексом України.

Початковий етап реформування земельних відносин передбачав роздержавлення землі. Земля передавалася за умови, що на вимогу членів підприємств вона буде розпайована і, при потребі, виділена в натурі на земельні ділянки із статусом приватної власності. Указ Президента Україні від 10 листопада 1994 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» [10] прискорив завершення процесу роздержавлення землі. Передача земель у колективну власність аграрних підприємств стала проміжним етапом земельної реформи в Україні. Вона забезпечувала поступовий, максимально безконфліктний перехід від державної до приватної власності на землю сільськогосподарського призначення.

Логічним продовженням став Указ Президента України від 8 серпня 1995 року «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» [11], яким передбачався розподіл земель на земельні частки (паї) і видача членам цих підприємств сертифікатів єдиного зразка, що гарантують право на земельну частку (пай) в землі, яка перебуває у колективній власності. Таким чином володарі сертифікатів отримали право вільного виходу з підприємств із своїми земельними частками (паями) з подальшим виділенням останніх в натурі.

На думку дослідників перший етап земельної реформи було завершено у 1999 році. До кінця того року понад 2 мільйонів селян отримали сертифікати, які підтверджували їх права на виділення земельних часток (паїв) у приватну власність в натурі. Земельна реформа мала розпочати перехід від трансформації колективної власності на приватну. Однак позитивні досягнення у здійсненні земельної реформи до кінця 90-х років не привели до радикального і ефективного оновлення сільськогосподарського виробництва, пожвавлення інвестиційних процесів в інших галузях виробництва, підвищення добробуту населення. Заходи земельної реформи не отримали належного фінансового забезпечення. Саме тому, з метою забезпечення ефективного використання потужного потенціалу земельних ресурсів України в 2001 р. було розроблено і схвалено Указом Президента України від 30.05.2001 р. «Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки» [12].

Метою цієї реформи є забезпечення ефективного використання та підвищення цінності земельних ресурсів, створення оптимальних умов для суттєвого збільшення соціального, інвестиційного і виробничого потенціалів землі, перетворення її у самостійний фактор економічного зростання.

Суттєво сприяло продовженню земельної реформи прийняття у жовтні 2001 року Земельного кодексу України [13]. Норми цього кодексу створили правові засади для формування ринку землі. Він містить норми прямої дії, ним закріплена напрацьована практика приватизації земель сільськогосподарського призначення. Прикінцевими положеннями Земельного кодексу України передбачалася розробка законів про землеустрій, про державний земельний кадастр, про оцінку земель, про охорону земель, про розмежування земель права державної та комунальної форм власності, про державний земельний (іпотечний) банк, про ринок землі, про визначення правових засад вилучення земель права приватної власності.

Слід зазначити, що окремі закони вже прийняті. Зокрема, це Закон України «Про землеустрій» від 22 травня 2003 року, який визначав правові та організаційні основи діяльності у сфері землеустрою і спрямований на регулювання відносин, які виникають між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами із забезпечення сталого розвитку землекористування [14]. Трохи пізніше, а саме 5 червня 2003 року було прийнято Закон України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» [15]. Даний Закон визначав організаційні та правові засади виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок в натурі (на місцевості) із земель, які належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також у порядку обміну цими земельними ділянками. Варто відмітити також Закон України «Про охорону земель» від 19 червня 2003 року, який визначав правові, економічні та соціальні основи охорони земель з метою забезпечення їх раціонального використання, відтворення та підвищення родючості ґрунтів, інших корисних властивостей землі, збереження екологічних функцій ґрунтового покриття та охорони довкілля [16].

Основні напрями земельної реформи в Україні на 2011 - 2020 рр. визначено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 р. № 1072-р «Про затвердження плану дій з проведення земельної реформи та створення прозорого ринку земель сільськогосподарського призначення». Цей план передбачає розроблення і подання на розгляд Кабінету Міністрів України проектів законів: щодо спрощення процедури встановлення меж населених пунктів, про затвердження Загальнодержавної цільової програми розвитку земельних відносин в Україні на період до 2020 року, про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відміни безоплатної приватизації земельних ділянок та ін.

Верховна Рада України 7 липня 2011 року прийняла Закон України «Про Державний земельний кадастр», який набирав чинності у повному обсязі з 1 січня 2013 року [18]. Прийняття цього Закону є однією із умов зняття мораторію та запровадження ринку земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а також відновлення можливості вносити земельні частки (паї) до статутних капіталів господарських товариств. Проте це, на жаль, не прискорило формування ринку землі. Проект закону «Про ринок земель» №9001-д парламент прийняв у першому читанні за основу 9 грудня 2011 р. Документом передбачалася купівля-продаж земель сільськогосподарського призначення з 2013 р.[19]. А 27 грудня 2011 р. Верховна Рада продовжила мораторій на купівлю-продаж с/г земель до 1 січня 2013 р. 20 листопада 2012 року Верховна Рада України прийняла закон №11315, яким продовжила мораторій на продаж сільськогосподарських земель до 1 січня 2016 р. «За» проголосували 269 народних депутатів при мінімально необхідних 226. Документ містить норму, згідно з якою до 1 січня 2016 р. не допускається: купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб; купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб. Але без залучення землі в ринковий обіг кінцева мета земельної реформи, а це економічно ефективне використання земель, досягнута не буде. Це означатиме, що Україна все більше і більше буде відставати в економічному розвитку від своїх сусідів, і тоді політики стануть перед вибором, або прийняти ринок землі або залишитися відсталою країною. Про те, керівники держави ще одностайно не прийшли згоди, чи потрібен земельний ринок державі чи ні. Відсутність консенсусу в політикумі по питанню формування ринку землі, є головною перешкодою на шляху земельної реформи, яка вже тягнеться 22 роки.

Перше місце українські політики розділяють з мексиканськими колегами, які визначалися з становленням ринку землі протягом 23 років.

Ретроспективний огляд ходу земельної реформи, оцінка її позитивних результатів та негативних наслідків дозволяють стверджувати, що загалом вона здійснювалася надто непослідовно і не завжди науково обґрунтовано. Її кінцевим результатом, з огляду на перехід до ринкової економіки, мало б бути паювання і передача землі селянам у приватну власність, заснування на цій основі господарств ринкового типу, запровадження повноцінного ринку землі. Можливо в такому разі вдалося б уникнути значних економічних і психологічних втрат. Проміжні етапи (передача землі у колективну власність, видача земельних сертифікатів) лише сповільнили реформу, численні законодавчі та нормативні акти заплутали її суть і спричинили багато порушень у сфері земельних відносин.

1.2 Елементи оподаткування землі

Стаття 269. Платники земельного податку

269. 1. Платниками податку є:

269. 1.1. власники земельних ділянок, земельних часток (паїв);

269. 1.2. землекористувачі.

Стаття 270. Об'єкти оподаткування земельним податком

270.1. Об'єктами оподаткування є:

270.1.1. земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні;

270.1.2. земельні частки (паї), які перебувають у власності.

Стаття 271. База оподаткування земельним податком

271.1. Базою оподаткування є:

271.1.1. нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом;

271.1.2. площа земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено. 271.2. Рішення рад щодо нормативної грошової оцінки земельних ділянок розташованих у межах населених пунктів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування нормативної грошової оцінки земель або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

Стаття 273. Оподаткування земельних ділянок, наданих на землях лісогосподарського призначення (незалежно від місцезнаходження) земельним податком

273.1. Податок за лісові землі справляється як складова рентної плати, що визначається податковим законодавством.

273.2. Ставки податку за один гектар нелісових земель, які надані у встановленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства, встановлюються відповідно до статті 274 цього Кодексу.

Стаття 274. Ставка земельного податку за земельні ділянки, нормативну грошову оцінку яких проведено (незалежно від місцезнаходження)

274.1. Ставка податку за земельні ділянки, нормативну грошову оцінку яких проведено, встановлюється у розмірі не більше 3 відсотків від їх нормативної грошової оцінки, а для сільськогосподарських угідь - не більше 1 відсотка від їх нормативної грошової оцінки.

274.2. Ставка податку встановлюється у розмірі не більше 12 відсотків від їх нормативної грошової оцінки за земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні суб'єктів господарювання (крім державної та комунальної форми власності).

Стаття 277. Ставки земельного податку за земельні ділянки, розташовані за межами населених пунктів, нормативну грошову оцінку яких не проведено

277.1. Ставка податку за земельні ділянки, розташовані за межами населених пунктів, встановлюється у розмірі не більше 5 відсотків від нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по Автономній Республіці Крим або по області.

1.3 Механізм нарахування і сплати платежів за використання земельних ресурсів

Земельні ділянки, які є землями сільськогосподарського призначення (не є сільськогосподарськими угіддями) і розташовані за межами населеного пункту, податок обчислюватиметься за ставкою 1% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, якщо таку оцінку проведено, а якщо такої оцінки немає -- за ставкою 5% від нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по області. Контролюючий орган, крім випадків, визначених п. 102.2 цієї статті, має право самостійно визначити суму грошових зобов'язань платника податків у випадках, визначених Кодексом, не пізніше закінчення 1095 дня, що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації та/або граничного строку сплати грошових зобов'язань, нарахованих контролюючим органом, а якщо таку податкову декларацію було подано пізніше, - за днем її фактичного подання.

У разі подання платником податку уточнюючого розрахунку до податкової декларації контролюючий орган має право визначити суму податкових зобов'язань за такою податковою декларацією протягом 1095 днів з дня подання уточнюючого розрахунку.

Пунктом 102.2 ст. 102 Податкового кодексу встановлено, що грошове зобов'язання може бути нараховано, або провадження у справі про стягнення такого податку може розпочатися без дотримання строку давності, якщо, зокрема, податкову декларацію за період, протягом якого виникло податкове зобов'язання, не було подано.

Таким чином, плата за землю юридичній особі, яка не подавала податкові декларації понад 1095 днів, нараховується контролюючим органом з періоду, у якому виникло податкове зобов'язання.

Водночас п. 286.3 ст. 286 цього Кодексу встановлено, що платники плати за землю (крім фізичних осіб) самостійно обчислюють суму податку щороку станом на 1 січня і не пізніше 20 лютого поточного року подають відповідному контролюючому органу за місцезнаходженням земельної ділянки податкову декларацію на поточний рік за встановленою формою з розбивкою річної суми рівними частками за місяцями. Подання такої декларації звільняє від обов'язку подання щомісячних декларацій.

Платник плати за землю має право подавати щомісяця звітну податкову декларацію, що звільняє його від обов'язку подання податкової декларації, не пізніше 20 лютого поточного року, протягом 20 календарних днів місяця, що настає за звітним.

Згідно з п. 287.3 ст. 287 Податкового кодексу податкове зобов'язання щодо плати за землю, визначене у податковій декларації на поточний рік, сплачується рівними частками власниками та землекористувачами земельних ділянок за місцезнаходженням земельної ділянки за податковий період, який дорівнює календарному місяцю, щомісяця протягом 30 календарних днів, що настають за останнім календарним днем податкового (звітного) місяця.

Пунктом 49.18 ст. 49 Податкового кодексу визначено, що податкові декларації за базовий звітний (податковий) період, що дорівнює календарному місяцю, подаються протягом 20 календарних днів, що настають за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця.

Отже, підприємство, яке з IV кварталу переходить на сплату єдиного податку, має подати протягом 20 календарних днів, що настають за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця, до контролюючого органу за місцезнаходженням земельної ділянки уточнюючий розрахунок до річної податкової декларації з плати за землю та виключити із річної суми податкових зобов'язань суми податку за період жовтень - грудень на поточний рік за умови використання ним цієї ділянки для провадження господарської діяльності. Згідно з п. 288.4 ст. 288 Податкового кодексу розмір та умови внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності встановлюються у договорі оренди між орендодавцем та орендарем.

Водночас п. 288.5 цієї статті визначено, що розмір орендної плати за такі земельні ділянки встановлюється в договорі, але річна сума платежу не може бути меншою, ніж 3% нормативної грошової оцінки, та не може перевищувати, зокрема, для інших земельних ділянок, наданих в оренду, 12% нормативної грошової оцінки.

Податкове зобов'язання з орендної плати за земельну ділянку, розташовану за межами населеного пункту, нормативну грошову оцінку якої не проведено, встановлено у договорі оренди. якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб та не поділена в натурі, то податок за земельну ділянку, на якій розташовано таку будівлю, сплачується з урахуванням прибудинкової території у рівних частинах кожним співвласником такої будівлі або однією з таких осіб-власників за їх згодою.

Якщо право власності на земельну ділянку, на якій розташовано будівлю, що перебуває у спільній власності кількох юридичних осіб, оформлено на одну з таких осіб, то така особа є платником земельного податку відповідно до даних Державного земельного кадастру.

Якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб і поділена в натурі, або перебуває у спільній частковій власності, то податок за земельну ділянку, на якій розташовано таку будівлю, сплачується кожним співвласником будівлі пропорційно належній йому частці з урахуванням прибудинкової території.

Податковим кодексом не передбачено обов'язковості щорічного надання платником земельного податку довідки про розмір нормативної грошової оцінки його земельної ділянки. Така довідка відповідно до п. 286.2 ст. 286 Податкового кодексу в обов'язковому порядку надається лише в окремих випадках: при поданні першої декларації (фактичного початку діяльності як платника земельного податку), а надалі - у разі затвердження нової нормативної грошової оцінки.

Отже, щороку при поданні податкової декларації із земельного податку не потрібно надавати до відповідного податкового органу довідку (витяг) про розмір нормативної грошової оцінки земельної ділянки, а подавати оригінал чи копію такої довідки (у визначених законодавством випадках) -- вирішує платник.

Порядок оподаткування фіксованого сільськогосподарського податку(ФСП) встановлено главою 2 Податкового кодексу. Так, відповідно до п. 302.1 ст. 302 цього Кодексу об'єктом оподаткування ФСП є площа сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, пасовищ і багаторічних насаджень) та/або земель водного фонду (внутрішніх водойм, озер, ставків, водосховищ), що перебуває у власності сільськогосподарського товаровиробника або надана йому у користування, у тому числі на умовах оренди. Згідно з п. 308.1 ст. 308 Податкового кодексу сільськогосподарські товаровиробники для набуття і підтвердження статусу платника ФСП щороку, до 20 лютого, подають станом на 1 січня поточного року перелік документів, зокрема відомості (довідку) про наявність земельних ділянок. У такій довідці зазначаються дані про кожний документ, що встановлює право власності та/або користування земельними ділянками, у тому числі про кожний договір оренди земельної частки (паю).

Тому земельні ділянки, щодо яких укладено договори емфітевзису з їх власниками, включаються до об'єкта оподаткування ФСП за умови державної реєстрації права користування земельними ділянками у встановленому чинним законодавством порядку.

1.4 Податкові наслідки реформування земельних відносин

У системі оподаткування сільськогосподарських товаровиробників особливе місце належить оподаткуванню землі. За часів існування Радянського Союзу та в перші роки існування самостійної України, оподаткування землі здійснювалося через однойменний податок. У процесі реформування державних та колективних сільськогосподарських підприємств змінилися методологічні підходи до оподаткування землі. Так, із запровадженням фіксованого сільськогосподарського податку, який поглинув земельний податок, розпочинається процес роздвоєння оподаткування землі. Більша частина сільськогосподарських товаровиробників сплачує земельний податок у складі фіксованого сільськогосподарського податку, а незначна - земельний податок як самостійний. Результатом реформування сільськогосподарських підприємств є поява нових власників землі - селян, які одержали землю у приватну власність шляхом надання їм земельних часток (паїв). Операції з передачі в оренду земельних часток (паїв) та запровадження ринку землі сільськогосподарського призначення значно розширює значення землі як об'єкта в системі оподаткування та надає можливість державі наповнювати державний та місцеві бюджети від володіння, продажу й використання земельних ресурсів.

Оподаткуванню землі в системі оподаткування аграрного сектора економіки постійно приділяється значна увага. Це питання знаходиться у полі досліджень М.Я. Дем'яненка [4],який зробив значний науковий внесок у механізм удосконалення оподаткування землі, через запровадження фіксованого сільськогосподарського податку. Цей напрямок вдосконалення механізму оподаткування землі підтримують та продовжують дослідження Л. Тулуша [7], В. Синчака [3], С. Юшка [1], Н.Сеперович [5], Є. Опрі [6], та ін. Разом з тим, запровадження приватної власності на землю та введення в ринок такого товару як земля зумовлює необхідність методологічних змін в оподаткуванні землі, що вимагає розкриття цієї проблеми з точки зору податкових наслідків у наповненні бюджетів.

Метою статті є розкриття механізму оподаткування землі та його податкових наслідків для бюджету у зв'язку з реформуванням земельних відносин та розширенням бази оподаткування. Об'єктом дослідження є процес оподаткування землі, одержаної селянами у приватну власність, у процесі реформування колективних та державних сільськогосподарських підприємств. Теоретичною і методологічною основою дослідження є діалектичний метод пізнання й системний підхід до вивчення економічних явищ та процесів, нормативно-правові акти з питань податкової політики в аграрному секторі економіки, наукові праці вітчизняних та зарубіжних вчених з теорії оподаткування. У процесі дослідження використовувалися такі методи: абстрактно-логічний, розрахунково-конструктивний, економічного аналізу та ін.

В історії оподаткування завжди знаходилося місце землі як об'єкта оподаткування. За часів Радянського Союзу, коли земля знаходилася у власності держави та передавалася у користування сільськогосподарським підприємствам та населенню, користувачі сплачували земельний податок. У більшості випадків, земля як об'єкт оподаткування, використовувалася у часи, коли були проблеми з наповненням казни. У перші роки існування української держави власники та землекористувачі земельних ділянок сплачували земельний податок. В цей час сільськогосподарські підприємства, крім плати за землю, сплачували податок на прибуток та інші податки й збори,визначені податковим законодавством. Становлення ринкових відносин у країні в цілому та сільськогосподарському виробництві, зокрема, супроводжувалося гіперінфляцією. Значний диспаритет цін між промисловою та сільськогосподарською продукцією і ряд інших факторів негативно вплинули на прибутковість аграрного сектора економіки. Сільське господарство як галузь, що формує близько 12% валового внутрішнього продукту, у кінці 90-х років перестала наповнювати бюджет країни, оскільки значно знизилася його ефективність. Так, частка збиткових підприємств аграрного сектора економіки за результатами господарської діяльності в 1998 р. становила 91,9%, а рівень сплати податків галуззю за цей же період -43,2% [1]. Виходячи з цього, виникає необхідність пошуку нових податкових джерел наповнення бюджету, незважаючи на збитковість аграрного сектора економіки. Таким джерелом є запровадження з 1 січня 1999 року спеціального режиму оподаткування сільськогосподарських товаровиробників у формі фіксованого сільськогосподарського податку (ФСП). Передбачалося, що ФСП запроваджується тимчасово (до 2004 року), але, як показує механізм його функціонування, після кількаразового продовження застосування цього податку та з введенням Податкового кодексу України [10], він стає постійним податком і надає сільськогосподарським підприємствам можливість застосовувати спеціальний режим оподаткування.

У науковій думці механізму застосування цього податку приділено багато уваги, відзначено його позитивні та негативні сторони. З нашої точки зору, у запровадженні ФСП порушено методологічну сторону визначення розміру податку. Згідно з теорією оподаткування, кожен податок має конкретний об'єкт та базу оподаткування. Запровадження на першому етапі ФСП відмінило дію 12 податків і обов'язкових платежів, які мали базою оподаткування грошову оцінку землі, оплату праці, розмір прибутку, виручку та інші об'єкти. ФСП розраховувався, виходячи із площі сільськогосподарських угідь та їх грошової оцінки, та не залежав від результатів господарської діяльності суб'єктів господарювання на селі, а значить, гарантував податкові надходження до бюджету. Ось в чому була і є головна податкова доцільність запровадження ФСП.

Із запровадженням Податкового кодексу України сільськогосподарські підприємства можуть застосовувати ФСП через механізм спеціального оподаткування, а значить, землі сільськогосподарського призначення залишаються одним із джерел наповнення бюджету. Сільськогосподарські підприємства, які відповідають вимогам застосування ФСП і мають в наявності власні чи орендовані земельні ділянки, а частка сільськогосподарського товаровиробництва за попередній (звітний) рік дорівнює або перевищує 75 відсотків, є платниками зміненого земельного податку. Сільськогосподарські підприємства, які не відповідають вищенаведеним вимогам і мають у власності чи орендують земельні ділянки сільськогосподарського призначення, сплачують земельний податок, розмір якого залежить від нормативної грошової оцінки 1 га сільськогосподарських угідь та площі таких угідь.

Слід відмітити, що запровадження ФСП відбулося у період завершення реформування колективних та державних сільськогосподарських підприємств та передачі майже 7 млн. селянам земельних та майнових паїв у їх власність. Селяни по-різному використали свої паї. За даними ННЦ «Інститут аграрної економіки» НААНУ, земельні паї було використано для створення 4,75 млн особистих селянських господарств, 43 тис. фермерських господарств та 16 тис. сільськогосподарських підприємств [8]. Виходячи із різноманітності форм господарювання та відносин власності, земля може виступати з різних сторін як об'єкт та база оподаткування. Так, якщо земля використовується власником для ведення присадибного господарства, вона оподатковується земельним податком. При використанні землі для створення фермерського господарства чи для створення сільськогосподарських підприємств, шляхом об'єднання земельних паїв, земля оподатковується через ФСП. Разом з тим, дослідження показують, що більшість селян не в змозі самостійно працювати та обробляти земельні паї.

Виходячи з цього, земельні паї передаються в оренду власникам новостворених сільськогосподарських підприємств, а в останні роки-агрохолдингам за передбачену в договорі оренди земельного паю, плату. Держава встановила мінімальну плату за оренду земельного паю в розмірі 1 відсотка, а пізніше - не менше 3 відсотків його грошової оцінки. Таким чином, селяни одержали специфічну форму доходу - дохід від здавання землі (земельного паю) в оренду, а держава значно розширила базу оподаткування доходів. Слід відмітити, що оподаткування цього доходу не залежить від рівня прибутковості веденого орендарем бізнесу.

Так, лише в Житомирській області з орендної плати за передачу земельних паїв в оренду в 2011 р. було перераховано до бюджету більше 18 млн грн.

Таким чином, передача державою у власність селян земельних паїв та передача власниками їх в оренду фермерським господарствам, сільськогосподарським підприємствам, агрохолдингам та іншим орендарям створює гарантоване джерело податкових надходжень до бюджету країни. Дослідження показують, що в останні роки значно зростає конкуренція серед орендарів земельних паїв, а значить, у селян є можливість значно підвищити розмір орендної плати, що збільшить як доходи селян, так і податкові надходження.

Важливе джерело наповнення бюджету, пов'язане із землею, виникає із запровадженням ринку землі сільськогосподарського призначення. Держава одержить значні податкові надходження через державне мито від операцій купівлі-продажу землі сільськогосподарського призначення та від їх реєстрації в земельному кадастрі. Розрахунки показують, що лише від первинної державної реєстрації договорів оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення до бюджету надійде до 210 млн грн. Враховуючи те, що процес укладання-розірвання договорів оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення є постійним, а значить, бюджет буде мати ще одне джерело наповнення бюджету.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що реформування земельних відносин має позитивні податкові наслідки для держави, оскільки значно розширює податкову базу операцій, які мають відношення до володіння, використання та продажу земельних ділянок. З іншої сторони, потребує подальшого дослідження механізм оподаткування орендованих земельних паїв агрохолдингами.

1.5 Зарубіжний досвід оподаткування землі

Побудова в Україні соціально орієнтованої, конкурентоспроможної ринкової економіки, інтегрованої в ЄС,потребує реформування адміністративних засад всієї системи державного управління, а разом з нею і її важливого структурного елемента - податкової системи. Протягом останніх років у всьому світі вже відбулися суттєві реформи у сфері управління державними доходами. Важливим напрямком цих перетворень є сфера земельного оподаткування, оскільки в країнах з ринковою економікою вона є вагомим нормативним інструментом державного регулювання сектора економіки,у зв'язку з чим відіграє відчутну роль у суспільстві та у фінансовій політиці держав. Дослідження зарубіжного досвіду у цьому напрямку, на нашу думку, дозволить покращити регулювання управління сферою вітчизняного оподаткування землі.

Дослідивши теоретичні засади світового оподаткування, слід визнати, що кожна країна світу має свою систему земельного оподаткування з певними особливостями. З огляду на це вважається можливим умовно виокремити три основні моделі зарубіжного регулювання земельного податку за критерієм методики його нарахування. Так, водних країнах він справляється окремо (Естонія, Латвія, Сінгапур, Тайвань), в інших - як складова податку на нерухомість (Болгарія, Чехія, Словакія, Латвія, Угорщина, Канада, Фінляндія, Японія, Кіпр, Гонконг, Німеччина, Нідерланди, Ірландія, Пакистан) або як складова навіть декількох податків (Китай, Польща, Франція).

Водночас в чистому вигляді земельний податок на сучасному етапі існує в небагатьох країнах. До оподаткування він включає тільки землю та ігнорує будівлі і споруди, розташовані на ній. Протилежною є ситуація з податком на нерухоме майно, що існує приблизно в 130 країнах світу. Об'єктом оподаткування, як правило, є земля, будівлі і споруди. Однією із причин зростання частки податків на нерухоме майно в західних країнах упродовж 10-15 років вчені називають проблеми, пов'язані з міжнародною податковою конкуренцією - податки на нерухоме майно менш чутливі до її впливу в порівнянні з іншими податками [8, с. 191].

Необхідність податку на нерухомість багато в чому визначена історичним досвідом існуванням такого податку, а також результативністю його застосування в більшості розвинутих країн та в країнах СНД. Ще Адам Сміт запропонував перенести основну частину податкового тягаря з прибутку і заробітної плати на земельну ренту [1].

В англійській мові термін «податки на нерухоме майно» означає податки на землю, нерухомість, а також деякі активи (США). У Західній Європі податки на нерухоме майно застосовуються тільки до землі і нерухомості. Термін «майновий податок» також має на увазі постійний характер податку на землю, нерухомість та інші активи. Отже, ці податки практично ототожнюються. В податковій системі зарубіжних країн, як зазначає І.І.Кучеров, прямі податки встановлюються безпосередньо на майно або прибуток платника податків,і поділяються на реальні або особисті. Реальними є податки, що стягуються з майна на підставі кадастру без врахування отриманого платником податку прибутку, зокрема поземельні [4,с.98].