Людський капiтал у сучаснiй економiцi

Сукупний людський потенціал України формується через поєднання людського та інтелектуального капіталу, що утворюються за рахунок власних вкладень, інвестицій сім'ї, роботодавця, держави, громадських фондів (рис.3.1).

Рис. 3.1. Взаємозв'язок людського капіталу, інтелектуального капіталу та людського потенціалу [17, с 28].

Об'єктивною умовою збільшення інвестицій у людський капітал є підвищення рівня доходів населення. Освіта є основою формування людського капіталу, а інвестиції в освіту - джерело майбутнього доходу. В теорії людського капіталу існує думка, що найвища віддача відбувається при вкладенні коштів на перших стадіях навчання: дошкільній, початковій, середній освіті. Освіта відіграє вирішальну роль у розвитку людського капіталу, оскільки попереджає його моральне старіння та стимулює збагачення за рахунок освоєння нових знань, підвищення кваліфікації, умінь відповідно до викликів наукового прогресу. Цими причинами обґрунтовується необхідність формування безперервної системи освіти та регулярного підвищення кваліфікації.

Слід також зазначити, що в Україні збільшується чисельність працюючої молоді, яка не має ні професії, ні відповідної кваліфікації, а тому може працювати лише на низькооплачуваній та некваліфікованій роботі. За таких умов неможливо вирішувати завдання формування або нарощування людського капіталу, оскільки з такою працею не пов'язується майбутнє, вона не цінується і не вимагає підвищення кваліфікації.

Інвестиції у систему охорони здоров'я також визначаються як інвестиції в розвиток та збереження людського капіталу, адже вони приводять до позитивних результатів і виражаються в збережені працездатності за рахунок зменшення захворюваності і збільшення продуктивного періоду життя.

Інвестиції в здоров'я, проведення профілактичних заходів, підвищення якості та доступності медичної допомоги забезпечують нормальний рух робочої сили на виробництві, погіршення ж здоров'я призводить до захворюваності, інвалідності, зниження працездатності [3, с 50].

Найголовнішою складовою людського капіталу є управлінський капітал, під яким слід розуміти частину людського капіталу, що накопичується управлінським персоналом, включає інтелектуальні, етичні і духовні надбання і забезпечує життєздатність людського капіталу. Доведено, що управлінські знання у вигляді відповідних інститутів - управлінських установ, адміністративного законодавства, інструкцій, методичних матеріалів, культури управління (традиції і етики поведінки) і матеріально реалізовані у функціонуючих управлінських установах та інститутах з підготовки менеджерів становлять економічну основу суспільства й утворюють організаційний каркас стійкого розвитку.

В умовах економіки знань виграє той, хто ефективно використовує наявні навики і перетворює їх у доходи. Саме тому зростає увага до науки, яка перетворюється в продуктивну силу, базис розвитку НТП і зростання на його основі ефективності виробництва. Інвестиції у високотехнологічні галузі забезпечують накопичення потенціалу висококваліфікованих працівників, підвищення їх продуктивності, зниження матеріало- й енергоємності, поліпшення якості продукції. Витрати на наукові дослідження та вищу освіту розглядаються як інвестиції у знання - вирішальний чинник розвитку людського капіталу, економічного прогресу, активізації професійної творчості, поліпшенні життєвих стандартів.

Отже, перехід до суспільства знань вимагає зміни економічної політики, головним напрямком якої стає розвиток людського капіталу. В умовах глобалізації, економіка знань стає найбільш перспективною моделлю соціального та господарського розвитку, що в своїй основі має зростання ролі науки та освіти для суспільного прогресу. Саме тому, головним стратегічним пріоритетом держави стає розвиток людського капіталу за рахунок здійснення інвестицій в освіту, науку, професійну підготовку, охорону здоров'я, що забезпечує у майбутньому стабільний макроекономічний ефект та здатність швидко реагувати на глобальні виклики.

4. Людський капітал: формування, оцінка та ефективність використання в Україні

Для попередження викладених вище загроз необхідно здійснити ряд термінових заходів за такими пріоритетними напрямами:

- з метою збереження і подальшого розвитку трудових знань та навичок у високотехнологічній сфері слід проводити гнучку та неухильну політику щодо розміщення на території України технологічно складних та інтелектуально насичених виробництв. Така політика має спрямовуватися на реальне, а не декларативне формування інноваційної моделі розвитку економіки держави. Крім збільшення поточних доходів вона може створити потужні підойми масштабного та проривного розвитку інтелектуального людського капіталу нації;

- з метою виправлення невідповідності професійно-кваліфікаційної структури пропозиції робочої сили попиту на неї, необхідне впровадження комплексу заходів одночасно у двох споріднених сферах: з одного боку - подолання кризи в каналах узгодження трудових навичок та знань, потрібних на робочому місці, з пропозицією системи освіти та професійної підготовки; з іншого боку, - відновлення масштабної професійно-кваліфікаційної орієнтації населення за допомогою більш досконалих методів інформування та пропаганди;

- забезпечення прав на національно-культурну ідентичність трудових іммігрантів має здійснюватися без порушення відповідних прав титульної нації. Не зазіхаючи на загальнолюдські права окремої особи проживати і працювати в Україні, держава має право вимагати здійснення цього у формах бажаних для її національного розвитку. З цих позицій держава повинна розширити поле регулювання процесів розселення і трудової діяльності іммігрантів. Дана задача не може бути вирішеною у відриві від загальнодержавної системи ідентифікації та пересування осіб (як емігрантів, так й іммігрантів) через кордони країни;

- пом'якшення поляризації трудової нерівності шляхом удосконалення системи стимулів до певного виду трудової діяльності. В цьому напрямі держава засобами податкової, антимонопольної та дозвільної політики повинна сприяти підвищенню професійної мобільності та конструктивної конкуренції на локальних ринках праці [1, с 39].

Найбільш загальне визначення людського капіталу: знання, компетенції та властивості, що втілені в індивідах, які сприяють створенню особистого соціального і економічного добробуту. У ряді визначень людського капіталу підкреслюється ринковий характер категорії, в інших визначеннях увага акцентується на відтворюваності людського капіталу як економічного ресурсу, підкреслюється необхідність цілеспрямованих зусиль для його створення. Зростає багатоманітність підходів як до змістового наповнення цього поняття, так і до способів вимірювання та оцінки запасів людського капіталу, його віддачі, ефективності використання, внеску в економічне зростання.

У національному багатстві країн Великої сімки та ЄС на початку XXI ст. частка людського капіталу становила 78% (59% світового підсумку) порівняно з 50% і 11% відповідно, що припадали на країни СНД [21, с 173].

Людський капітал як частину сукупного капіталу суспільства, що є накопиченими витратами на загальну освіту, спеціальну підготовку, охорону здоров'я, переміщення робочої сили, методологічно доцільно класифікувати за видами інвестицій, вкладених у людський капітал.

В Україні визначено узагальнюючі індикатори основних аспектів людського розвитку на загальнодержавному рівні (демографічний розвиток, розвиток ринку праці, матеріальний добробут населення, умови проживання населення, рівень освіти населення, стан та охорона здоров'я, соціальне середовище, екологічна ситуація, фінансування людського розвитку) та аспектів людського розвитку на регіональному рівні (макроекономічна ефективність, фінансова сфера, зовнішньоекономічна діяльність, економічна інфраструктура, інвестиційна привабливість регіону). Україна останнім часом лідирувала серед країн СНД за темпами скорочення населення. Депопуляційні процеси в нашій державі потребують посилення уваги до таких факторів, як підвищення середньої тривалості життя, поліпшення стану здоров'я, підвищення рівня життя, сприяння відновленню в українському суспільстві сімейних цінностей. Україна входить до двадцятки країн світу з найстарішим населенням. За часткою осіб віком від 60 років ми посідаємо 11-те місце. Утім, незважаючи на те, що у нас значна кількість населення переживає 60-річний поріг, багато хто з них не доживає до 65 років. Відповідно до даних Світового банку, до 2025 р. населення України зменшиться до 37 млн. А в ООН стверджують, що до середини нинішнього століття у нашій країні проживатиме лише 26 млн. осіб. Прогнози українських демографів більш оптимістичні. В Інституті демографії та соціальних досліджень НАНУ підрахували, що в 2025 та 2050 роках в Україні за серединними показниками проживатиме, відповідно, 42,3 та 37,7 млн. осіб. [5, с 33].

Одним із показників, які найбільш точно відображають демографічну ситуацію в країні, є коефіцієнт смертності немовлят, тобто кількість дітей, які померли у віці до одного року в перерахунку на 1000 чол. Виявляється, що він найнижчий в найбільш економічно розвинених країнах. Щоб забезпечити хоча б просте відтворення населення (тобто нульовий приріст), треба аби сумарний коефіцієнт становив 2,6. У країнах з високою смертністю він повинен бути вищий, у країнах з низькою смертністю (і, відповідно, з більшою тривалістю життя) він понижується. В Україні він дорівнює 2,12; саме стільки дітей має (у середньому) народити жінка протягом життя, щоб у країні забезпечувалося просте відтворення.

Значення Індексу людського розвитку (ІЛР) України за 2014 р. дорівнює 0,729 - у високій категорії людського розвитку - що ставить країну на 76-ту позицію з 187 країн і територій. За період з 1990 до 2014 рр. значення ІЛР України зросло з 0,707 до 0,729, або на 3 відсотки, чи в середньому приблизно на 0,1 відсотка за рік. Від Європи та Центральної Азії країнами, які розташовані близько до України у рейтингу ІЛР 2014 р. та мають порівняну з Україною чисельність населення, є Казахстан і Російська Федерація. Вони мають рейтинг за ІЛР відповідно 68 і 66 [5]. У Доповіді про людський розвиток за 2013 р. наведено значення і рейтинги ІЛР для 187 країн та визнаних ООН територій разом з ІЛР, скоригованим на нерівність, для 132 країн, Індексом тендерної нерівності для 148 країн та Багатовимірним індексом бідності для 104 країн. Значення ІЛР України за 2012 р. дорівнює 0,740 - цей показник потрапляє до високої категорії людського розвитку, що ставить країну на 78-му позицію серед 187 країн і територій. Проте, якщо це значення скоригувати на нерівність, то воно впаде до 0,672. Індекс тендерної нерівності (ІГН) відображає тендерну нерівність у трьох вимірах - репродуктивному здоров'ї, розширенні можливостей та економічній активності. Репродуктивне здоров'я вимірюється рівнями материнської смертності та народжуваності серед дорослих; розширення можливостей вимірюється частками місць у парламенті, що займають жінки й чоловіки, та рівнем середньої і вищої освіти жінок і чоловіків; економічна активність вимірюється частками участі жінок і чоловіків у ринку праці. ІГН України становить 0,338, що ставить її в індексі за 2014 р. на 57-ме місце серед 148 країн. За період з 1980 до 2014 рр. очікувана тривалість життя при народженні в Україні зменшилась на 0,5 року, середня тривалість навчання зросла на 3,9 року, очікувана тривалість навчання збільшилась на 2,9 року. ВНД на душу населення в Україні за період з 1990 до 2014 р. зменшився приблизно на 22% [5, с 33].

Україна у 2014 р. погіршила результат на 10 позицій, посівши 82 місце серед 133 країн світу. Україна демонструє, що за такими показниками, як «Інститути» (120-те місце), «Макроекономічна стабільність» (106-те місце), «Розвиненість фінансового ринку» (106-те місце) та «Ефективність товарних ринків» (109-те місце) значно поступається країнам з розвинутою економікою. Як і раніше, інституціональні проблеми залишаються однією з основних перешкод для поліпшення конкурентоспроможності України: захист прав акціонерів, ефективність законодавчих органів, захист прав власності, ефективність влади в регуляторній сфері, використання державних коштів, незалежність судової влади, прийняття державних рішень, ефективність державного регулювання, прозорість державної політики, суспільна довіра. Негативна оцінка, надана Україні за показником інфляції, погіршила позиції України в категорії «Макроекономічна стабільність».

ВЕФ шляхом опитування провів дослідження щодо оцінки топ-менеджерами компаній факторів, які перешкоджають веденню бізнесу в країнах: 16,5% респондентів України визначили політичну нестабільність фактором, який переважно перешкоджає веденню бізнесу. Серед інституційних проблем респонденти визначили також корупцію (10,3% респондентів), зміни урядів (9,8), неефективну бюрократію (8,2), злочинність (2,6); 13,5% респондентів визнали проблеми, пов'язані з фінансуванням, серед факторів, що перешкоджають веденню бізнесу, 8,4 - інфляцію, 10,1 - податкове законодавство, 6,5 - валютне регулювання, 3,9% - податкові ставки [27].

Останнім часом Україна демонструє регрес у більшості світових рейтингів, зокрема складених Всесвітнім економічним форумом за Індексом глобальної конкурентоспроможності, The Heritage Foundation & the Wall Street Journal за Індексом економічної свободи, Transparency International за Індексом сприйняття корупції. Це переважно пояснюється нерозв'язаними інституційними проблемами (насамперед, йдеться про низьку прозорість та неефективність державної політики, відсутність незалежної судової влади та захисту прав власності тощо). Майже в усіх рейтингах позиції України погіршені через зростання корупції, рівень якої є одним з найвищих у Європі. Сукупність названих факторів призводить до погіршення макроекономічних показників і слабкості фінансової системи, а отже, зумовлює подальше послаблення позицій України у світових рейтингах.

У макроекономічному плані рівень витрат на охорону здоров'я на душу населення відображає рівень добробуту країни та відмінності в розвитку систем охорони здоров'я. Відмінності в основному пояснюються відмінностями у добробуті країн, що розглядаються. ОЕСБ з'ясувало, що на кожні 100 доларів різниці у ВВП на душу населення різниця витрат на охорону здоров'я на душу населення складає 10,50 долара. 10%-на різниця у ВВП на душу населення відповідає 14% дефіциту у витратах на охорону здоров'я. Аналіз даних показує, що різниця у ВВП на душу населення пояснює 77% розбіжностей у витратах на охорону здоров'я. Зв'язок між ВВП та витратами на охорону здоров'я підтверджує складний комплекс взаємозв'язків між різними аспектами соціального та культурного життя, структурами економіки, демографії та специфічних змінних, що стосуються сектора охорони здоров'я. Найбільш вражаюча риса останніх чотирьох десятиліть - швидке зростання витрат на охорону здоров'я в усіх індустріалізованих країнах, у результаті чого частка внутрішнього валового продукту (ВВП) на охорону здоров'я фактично подвоїлась.

Економіка ринкового типу породжує необхідність вирішення питань стосовно розшарування населення за рівнем доходів, зростання безробіття у різноманітних формах, рівня державних соціальних гарантій тощо.

Багато країн, що розвиваються, за останні роки, порівняно з розвинутими країнами досягли більшого темпу розвитку здоров'я і освіти, проте подолати межу, що відрізняє країни з низьким доходом від багатих країн, значно важче. Таким чином, країни можуть увійти до числа країн з найбільшим рівнем розвитку людського потенціалу двома шляхами - за рахунок швидкого зростання доходу (Китай) чи за виняткового прогресу у сфері здоров'я та освіти (Іран, Того, Венесуела).

Дослідження багатьох вчених світу виявили незначну взаємозалежність між змінами у сфері доходу (економічного зростання), і змінами, що стосуються не пов'язаних з доходом вимірників розвитку людини. Хоча кореляція між зростанням доходу і змінами в здоров'ї та освіті вкрай незначна, але при цьому вона існує між національними рівнями доходу і національними рівнями здоров'я і освіти. Така ситуація, по перше, пояснюється тим фактом, що кореляція не передбачає причинно-наслідкових відносин у певній сфері. Навіть якщо причинний взаємозв'язок існує, невідомо, в якій сфері він виявиться: більш високі доходи можуть покращити якість життя, чи поліпшення у сферах здоров'я і освіти роблять суспільства більш продуктивними [16, с 60].

По-друге, відсутність кореляції змін ставить під сумнів те, що ситуація в певний конкретний момент точно відображає зв'язок між змінними. Слід відзначити, що з тривалістю часу кореляція між доходом і не пов'язаними з доходом вимірниками розвитку людини зсувається в бік збільшення. У той час як населення більш багатих країн у середньому більш освічене і більш здорове, люди в країнах з будь-яким рівнем доходу відчули прогрес, завдяки поліпшенню рівня здоров'я і освіти. Це відношення не лише посилюється, але й вирівнюється.

За результатами досліджень зміну здоров'ї та доході протягом минулих 40 років країни з низьким та середнім рівнем розвитку людського потенціалу можуть досягти більш високих показників здоров'я за допомогою недорогих втручань. Однак країни, досягаючи більш високого рівня розвитку, використовують більш витратні технології для поліпшення, і доход знову починає прийматися в розрахунок.

Висновки

Отже, концепція людського капіталу відіграє центральну роль в сучасному економічному аналізі. Застосування цього поняття дає нові можливості вивчення таких найважливіших проблем, як економічне зростання, розподіл доходів, місце і роль освіти в суспільному відтворенні, зміст процесу праці.

Людський капітал - найцінніший ресурс сучасного суспільства, важливіший, ніж природні ресурси або накопичене багатство. Саме тому інвестування в людський капітал держави та поліпшення умов розвитку та відтворення його в суспільстві є необхідними для стрімкого розвитку країни в цілому.

Сьогоднішнє становище людського капіталу в Україні не є задовільним та потребує негайного покращення в якнайближчі строки. Розвиток та відтворення людського капіталу в наші дні стикаються з багатьма перешкодами та проблемами, більшість яких може бути частково або в повній мірі усунена відповідними економічними та правовими заходами держави. Людський капітал як джерело інновацій та кваліфікованої робочої сили є одним з ключових факторів, що сприятимуть переходу нашої країни на новий щабель економічного розвитку та інтернаціоналізації нашої держави. Таким чином, покращення процесів відтворення людського капіталу для України має посісти провідне місце серед напрямків діяльності державної політики.

Основним висновком є те, що єдиної точки зору щодо трактування концепції людського капіталу немає, оскільки вітчизняні та зарубіжні економісти розглядають різні підходи до визначення цієї дефініції. Проте, підсумовуючи, наголосимо, що людський капітал - це соціально-економічна категорія, яка характеризує систему суспільних відносин у процесі створення нової вартості, вираженої у формі певних запасів знань, вмінь, навичок, здоров'я, мотивацій, досвіду, власних якостей, що допомагають підвищити продуктивність праці та рівень доходів суб'єкта, а також покращити добробут людини та людського розвитку в цілому.

Людський потенціал суспільства в цілому можна розглядати як сукупну здатність суспільства до освоєння і накопичення знань, створення на цій основі інтелектуальних продуктів та системи прийняття, переробки, використання, відтворення і передавання інформації, визначає місце, яке посідає держава у світових економічних відносинах, її вагу й конкурентоспроможність. Оскільки людський потенціал є складною соціально-економічною системою, його стан характеризується сукупністю показників, які доповнюють один одного: життєвий потенціал населення, інвестування у формування та нагромадження людського потенціалу; потенціал зайнятості, освітній потенціал, потенціал здоров'я, культурний потенціал. В умовах переходу від індустріального до постіндустріального суспільства головним чинником виробництва стає людський капітал та його форми: інтелектуальний, соціальний та ін. З погляду застосування термінологічного інструментарію до опису сучасних господарських процесів найбільш затребуваним є трактування економічної категорії «людський капітал», що відображає дійсне джерело інновацій. Людина - носій інтелекту та продуцент новітніх знань, результат діяльності якої виступає на поверхні господарських відносин як людський капітал, що детермінує в цілому економічний розвиток на макрорівні.

капітал людський економіка

Список літературних джерел

1. Антонюк В. Головні напрями зміцнення соціально-економічних основ формування людського капіталу в Україні // Економіка і прогнозування. - 2013. - № 3. - С. 39-43.

2. Антонюк В.П. Формування та використання людського капіталу в Україні: соціально-економічна оцінка та забезпечення розвитку: [монографія]. - Донецьк: Ін-т економіки пром-сті НАН України, 2007. - 348 с.

3. Артеменко В.Б. Інтегральні індикатори якості життя населення в управлінні регіональним розвитком // Соціальна економіка. - 2013. - №3. - С. 45-50.

4. Бородіна О.М. Людський капітал на селі: наукові основи, стан, перспективи розвитку: монографія; Ін-т агр. економіки УААН. - К., 2008. - 274 с.

5. Верхоглядова Н.І. Людський капітал і показники економічного зростання // Проблеми системного підходу в економіці. - 2015. - Вип. 1.. - С. 30-33.

6. Голікова Н.В. Людський капітал - ключовий фактор економічного зростання // Інноваційний фактор сталого економічного зростання: зб. наук. праць. - К.: Ін-т економіки НАН України, 2012. - 128 с.

7. Головінов О.М. Людський капітал у системі виробничих відносин: [монографія]. - Донецьк: ДонДУЕТ, 2009. - 161 с.

8. Грішнова О.А. Людський капітал: формування в системі освіти і професійної підготовки. - К.: Т-во «Знання», 2011. - 254 с.

9. Гуменюк Ю.П. Людський капітал та вплив його глобального переливу на соціально- економічний розвиток // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». - 2014. -№682. -С. 279-270.

10. Квак М. Національне багатство України: стан та перспективи // Вісник ТНЕУ - 2012. - №1. - С. 29-36.

11. Кларк Дж.Б. Распределение богатства / Дж.Б. Кларк. - М.: Гелиос АРВ, 2000. - 368 с.

12. Левчук О.В. Особливості управління інвестиціями у людський капітал на різних рівнях економіки // Економіка: проблеми теорії і практики: зб. наук. праць. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2012. - Вип. 217. - Т.1. - С. 120-125.

13. Лібанової Е.М. Людський розвиток регіонів України: аналіз та прогноз: колективна монографія. - К.: Ін-т демографії та соціальних досліджень НАН України, 2011. - 367 с.

14. Лисак В.Ю. Зародження та розвиток концепції людського капіталу / В.Ю. Лисак // Формування ринкової економіки. - 2014. - № 23. - С. 48-55.

15. Мочерна О.С. Діалектика концепцій людського капіталу за умов транснаціоналізації // Економіка і прогнозування. - 2013. - № 2. - С. 32-35.

16. Назарова Г.В. Формування та розвиток людського капіталу корпоративних підприємств. - Харків: Вид. ХНЕУ, 2006. - 240 с.

17. Насипайко Д.С. Передумови формування ідеї людського капіталу / Д. С. Насипайко // Наукові праці КНТУ. Економічні науки. - 2014. - № 17. - С. 28-31.

18. Ніколайчук М.В. Проблеми інвестиційного відтворення людського капіталу України // Інноваційна економіка. - Тернопіль, - №2, 2012. - С. 165-170.

19. Перепелиця Н.В. Інвестиції в людський капітал як запорука стійкого розвитку // Економіка: проблеми теорії та практики: зб. наук. праць. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2008. - Вип. 190. - Т.1. - С. 221-226.

20. Пигу А. Економическая теория благосостояния / А. Пигу ; [пер. с англ.]. - М.: Прогресс, 1985. - 456 с.

21. Рубан В.О. Особливості розвитку людського капіталу в умовах перехідної економіки // Вісник Сумського державного університету. - 2012. - № 1. - С. 168-173.

22. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов; [пер. с англ.; предисл. В.С. Афанасьева]. - М., 2007. - 960 с.

23. Стрижак О.О. Теорія людського капіталу: формування наукової концепції // Вісник Харківського національного економічного університету. - 2012. - № 4. - С. 56-59.

24. Черепніна О.І. Розвиток видів капіталу і підвищення конкурентоспроможності національної економіки // Теоретичні та прикладні питання економіки. - 2013. - Вип. 26. -С. 168-172.

25. Хромов М.І. Сутність і особливості людського капіталу в системі соціально-економічних категорій // Економіка і право. - 2014. - № 3. - С. 140-145.

Размещено на Allbest.ru