Механізм грошово-кредитної діяльності

В загальному вигляді грошовий мультиплікатор m може бути записаний у вигляді наступної формули:

,

де r - норма резервування, яка вираховується як відношення резервів R до депозитів D:

.

Таким чином, грошовий мультиплікатор може бути представлений і в такому вигляді:

.

Дана формула дозволяє розрахувати грошовий мультиплікатор за умови, що гроші існують лише у вигляді депозитів, тобто без готівки. Проте загальна грошова маса в економіці (агрегат Мl) представлена не тільки депозитами, але й готівковими грошима С:

М=С+D.

Крім того, обов'язкові резерви разом з готівкою створюють грошову базу Н. В такому випадку грошовий мультиплікатор з урахуванням готівки можна представити через відношення грошової маси до грошової бази:

m=M/H=(C+D)/(C+R).

Розділивши почленно чисельник і знаменник правої частини рівняння на D, отримаємо:

m=(1+c)/(r+c),

де с = С/D коофіциент депонування;

r =R/D норма резервування;

Грошовий мультиплікатор (коофіциент само збільшення грошей) означає можливість створення максимальної кількості нових грошей. Справа в тім, що частина отриманих грошей з рахунків «утікає» в поточний обіг і не переходить на рахунки в інші банки. Дехто взагалі може тримати гроші дома, а хтось вивезти їх за кордон. В такому випадку процес піде в зворотному напрямку: кожна гривня, вилучена з банківської системи, призведе до скорочення кількості грошей в господарській системі на 10 грн. при (r = 10%).

В результаті максимальне збільшення кількості грошей в економіці можна розрахувати за формулою:

М-Е_m,

де Е - надлишкові резерви КБ;

m - грошовий мультиплікатор;

Як бачимо, пропозиція грошей прямо залежить від об'єму грошової бази і грошового мультиплікатора. Грошовий мультиплікатор показує як змінюється пропозиція грошей при зміні грошової бази на одиницю. Збільшення с (коофіциента депонування) та r (норми резервування) зменшує грошовий мультиплікатор, і навпаки.

ЦБ може контролювати пропозицію грошей перш за все шляхом контролю грошової бази. Зміна грошової бази, в свою чергу, створює мультиплікативний ефект на пропозицію грошей.

Виділяють три основних інструменти монетарної політики, за допомогою яких ЦБ здійснює непряме регулювання грошово-кредитної сфери.

1. зміна облікової ставки (ставки рефінансування), тобто ставки, по якій ЦБ кредитує КБ;

2. зміна норми резервування, тобто мінімальної частини депозитів, яку КБ повинні зберігати у вигляді резервів (безпроцентних вкладів) в ЦБ;

3. операції на відкритому ринку: купівля чи продаж ЦЮ державних цінних паперів (використовується в країнах з розвиненим фондовим ринком).

Ці операції пов'язані зі зміненням банківських резервів, і як наслідок грошової бази.

Разом з вищеперерахованим слідує, що основою грошової (монетарної) політики являється теорія грошового мультиплікатора. Вона показує, що:

· ЦБ може контролювати грошову базу (готівку і резерви);

· контролюючи грошову базу (тобто пропозицію грошей), ЦБ повністю контролює темп інфляції;

· інфляція являється монетарним явищем.

Розділ III Грошово-кредитне регулювання економіки України

Кредитно-грошова політика в Україні пройшла певну еволюцію. У 1993-1994 рр. вона характеризувалася активним використанням кредитів НБУ для фінансування програм Уряду і зменшенням обсягів кредитування комерційних банків. Так, у 1993-1994 рр. кредити НБУ, надані комерційним банкам, скоротилися з 11,2 до 10,8 трлн крб., а кредити Уряду зросли на 129 трлн крб. Вони становили 86 відсотків від загального обсягу емісійних кредитів проти 6 відсотків кредитів комерційним банкам на потреби рефінансування. Якщо емісійне кредитування стало однією з причин розгортання інфляційних процесів, то обмеження кредитування виробництва через банківське посередництво зумовило посилення спаду й скорочення випуску товарів та послуг.

Ще однією відмітною ознакою кредитно-грошової політики в Україні в цей період була розбіжність офіційно проголошеної та фактичної облікової ставки НБУ. Це зумовлено наданням НБУ пільгових кредитів деяким галузям народного господарства (наприклад, АПУ та іншим галузям для проведення заліку взаємної заборгованості). Проте така політика "дешевих грошей" провадилася лише щодо певних галузей народного господарства і виключно щодо державних підприємств. Недержавні підприємства могли отримати позику в комерційних банках лише під високий відсоток. Інакше кажучи, відсоткова ставка, за якою комерційні банки надавали кредит більшості клієнтів, не мала нічого спільного з фактичною обліковою ставкою. Орієнтиром для них була офіційна ставка. Крім того, "дешеві гроші" використовувалися не для інвестицій, а для "латання дірок". Отже, вони не могли позитивно вплинути на економічні процеси в країні.

У 1995-1996 рр. провадилася політика жорстких грошово-кредитних обмежень. Вона характеризувалася:

1. Переходом до фінансування бюджетного дефіциту переваж-но за рахунок не кредитної емісії (кредити НБУ), а випуску і продажу державних короткострокових облігацій внутрішньої позики і зовнішнього боргу.

2. Зниженням облікової ставки НБУ у зв'язку з падінням темпів інфляції. Однак вона все ще залишається несприятливою для інвестицій.

3. Проведенням жорсткішої політики щодо регулювання ризику і ліквідності комерційних банків. Крім традиційних вимог дотримання комерційними банками нормативів платоспроможності та ліквідності, яка контролюється НБУ станом на початок кожного місяця, НБУ встановив вимогу щоденної звітності за показниками достатності капіталу та ліквідності на основі щоденних балансів банків.

Платоспроможність банку - це достатність власних коштів банку для захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банку. Розраховують його як співвідношення власних коштів і активів, у тому числі зважених за ступенем ризику.

Ліквідність - це здатність банку забезпечити своєчасне виконання грошових зобов'язань. Її визначають за збалансованістю між строками і сумами погашення активів і строками й сумами виконання зобов'язань банку.

Показники достатності капіталу та ліквідності є оціночними показниками діяльності банку і встановлюються з метою оптимального регулювання активних та пасивних операцій банків з точки зору підтримки необхідного рівня ліквідності.

Наслідком політики монетарних рестрикцій (обмежень) стало досягнення відносної фінансової стабілізації. Однак ця політика стала однією з причин поглиблення інвестиційної, зокрема економічної, кризи. У зв'язку з цим політика мінімізації емісійних джерел фінансування дефіциту бюджету має бути доповнена кредитно-грошовою політикою, сприятливою для інвестицій.

3.1 Операції на відкритому ринку

Ці операції є найважливішим знаряддям, за допомогою якого центральний банк контролює пропозицію грошей. Як уже зазначалось, операції на відкритому ринку - це купівля центральним банком державних цінних паперів (облігацій) у населення, фірм чи банків або продаж їм цих паперів, щоб змінити величину або структуру резервів комерційних банків і, отже, пропозицію грошей. Та як же купівля і продаж державних цінних паперів впливають на надлишкові резерви комерційних банків?

Припустімо що ЦБ купує державні цінні папери. Їх можна купити у населення, фірм або КБ, але у всіх випадках результат однаковий: резерви КБ збільшуються. Якщо, наприклад, ЦБ купує державні цінні папери у КБ, то він оплачує ці папери збільшенням резервів комерційних банків на суму купівлі. Тому баланс ЦБ і баланс комерційних банків зміняться так:

Баланс центрального банку

Баланси комерційних банків

У результаті цієї операції цінні папери перемістяться від комерційних банків до центрального банку. Тому перед цінними паперами у підрозділі «Активи» балансу комерційних банків стоїть знак мінус, що означає зменшення їхньої кількості. І навпаки, перед цінними паперами у підрозділі «Активи» балансу ЦБ стоїть знак плюс.

ЦБ оплачує купівлю цінних паперів у комерційних банків, збільшуючи їхні резерви. Тому у балансі комерційних банків перед резервами стоїть знак плюс. Це означає, що резерви комерційних банків збільшилися, а отже і зросла їхня здатність надавати позики.

Якщо ж ЦБ купує цінні папери у фірм чи населення, вплив цієї операції на резерви комерційних банків аналогічний. Річ у тім, що населення або фірми, продавши цінні папери, збільшують свої вклади у банках, а водночас і фактичні резерви комерційних банків. Загалом, коли ЦБ купує цінні папери на відкритому ринку, резерви комерційних банків збільшуються. Якщо банки надаватимуть в позику більше грошей, то пропозиція грошей в національній економіці зросте.

Продаж центральним банком цінних паперів комерційним банкам зменшує їхні резерви. Купуючи цінні папери, комерційні банки виписують виписують чеки на свої вклади, тобто на резерви у центральному банку. ЦБ ураховує чеки і відповідно зменшує резерви комерційних банків. Тому зміни у балансі центрального банку і балансах комерційних банків виглядатимуть так:

Баланс центрального банку

Баланси комерційних банків

Знак мінус перед резервами у підрозділі «Активи» комерційних банків вказує на їх зменшення; можливості до створення комерційними банками грошей звужуються. Продаж центральним банком державних цінних паперів населенню чи фірмам спричиняє аналогічний результат. Отже, коли ЦБ продає цінні папери на відкритому ринку, резерви комерційних банків зменшуються. Зменшення резервів комерційних банків спричиняє зменшення пропозиції грошей у національній економіці.

Постає питання: що спонукає населення або комерційні банки продавати державні цінні папери або купувати їх? Ціна облігацій і процентна ставки знаходяться у зворотній залежності. Якщо ЦБ купує державні облігації, попит на них зростатиме. Ціна облігацій також зростатиме, а процентна ставка знижуватиметься. Підвищення ціни облігацій і зниження процентної ставки спонукатимуть комерційні банки, фірми чи домогосподарства продавати їх центральному банкові. І навпаки, коли центральний банк продає державні облігації, їхня пропозиція зростає, що знижує ціну облігацій і підвищує процентну ставку на них. Це стимулює комерційні банки та населення купувати державні облігації.

Операції на відкритому ринку поділяють на два види: динамічні та захисні. Динамічні операції спрямовані на зміну обсягів резервів і грошової бази. Захисні операції мають на меті нейтралізувати впливи інших чинників, що можуть змінити пропозицію грошей у національній економіці.

Прикладом захисних операцій є угоди про зворотний викуп (їх часто називають «peno»). Такі угоди передбачають, що центральний банк купує цінні папери за умови, що продавець викупить їх через короткий період часу, - як правило, менш ніж за тиждень. Операції «peno» чинять лише тимчасовий вплив на обсяг банківських резервів - після їх завершення цей обсяг встановлюється на попередньому рівні. Якщо ЦБ хоче здійснювати тимчасовий продаж цінних паперів на відкритому ринку, то він укладає угоди про їх продаж-купівлю («зворотне репо»). За цих угод ЦБ продає цінні папери, а покупець погоджується продати їх назад центральному банкові у близькому майбутньому.

Прикладом динамічних операцій є угоди у формі «аутрайт», які означають остаточну купівлю чи продаж центральним банком цінних паперів з негайною їх оплатою. Ці операції мають на меті остаточно змінити пропозицію грошей у національній економіці.

3.2 Облікова ставка

Процентну ставку,за якою ЦБ надає позики комерційним банкам, називають обліковою, або дисконтною. Позики центрального банку комерційним банкам називають дисконтними позиками. Ці позики надаються комерційним банкам на короткий період часу: по-перше, для підтримання їхніх обов'язкових резервів на необхідному рівні, по-друге - для підтримання ліквідності комерційних банків в ситуації «навали на банк».

Отримуючи дисконтну позику, комерційний банк передає центральному банкові виписане на себе зобов'язання, що гарантоване певною заставою - здебільшого державними цінними паперами, що належать позичальникові. Боргове забов' язання банку-позичальника є активом для центрального банку, що записується в активах балансу центрального банку як позики комерційним банкам. Водночас у пасивах його балансу буде збільшено резерви комерційних банків. Для комерційного банку його боргове забов'язання є пасивом і записується у його балансі як «Позика у центрального банку». Оскільки позики у центрального банку не вимагають жодних обов'язкових резервів, уся сума позики є надлишковими резервами. Дисконтні позики відображаються у балансах центрального банку і комерційних банків так:

Баланс центрального банку

Баланс комерційного банку

Отже, отримання комерційними банками позик у центрального банку збільшує їхні резерви та здатність до кредитування.

ЦБ контролює обсяг позичених у нього комерційними банками коштів через облікову ставку. Зниження облікової ставки заохочує комерційні банки до отримання додаткових резервів через позики у центрального банку. Кредити комерційних банків на основі цих позик збільшують пропозицію грошей. Підвищення облікової ставки призводить до протилежного ефекту і, отже, стримує збільшення пропозиції грошей у національній економіці.

Однак результати від зміни облікової ставки залежать не від центрального банку, а від комерційних банків. Якщо, наприклад, облікову ставку знижено, але небагато банків хочуть взяти дисконтні позики, то це може не вплинути на резерви банків і пропозицію грошей. Обсяг позик у центрального банку визначається не лише рівнем облікової ставки, а й вартістю отримання позики з альтернативних джерел, зокрема рівнем процентної ставки на міжбанківському ринку. Якщо процентна ставка на цьому ринку нижча за облікову, то обсяг позик комерційних банків у центрального банку зменшується.

Наслідки зміни облікової ставки досить невизначені для національної економіки, бо ЦБ не може точно передбачити обсяг кредитів, які візьмуть у нього комерційні банки. Загалом зміна облікової ставки здебільшого сигналізує про наміри ЦБ щодо майбутньої монетарної політики.

3.3 Узгодженість між фінансовою та монетарною політиками

В аналітичній економіці точиться гостра полеміка з приводу використання фіскального і монетарного інструмента для стабілізації національної економіки. Центральними пунктами полеміки є такі 2 питання. По-перше, що дає кращі результати в стабілізації економіки - активне застосування фіскальних і монетарних інструментів чи їх невикористання? Інакше кажучи, якою має бути економічна політика - активною чи пасивною? По-друге, чи в проведенні економічної політики доцільніше дотримуватися заздалегідь установлених правил, чи творці економічної політики повинні оперативно реагувати на зміни економічних умов? Або іншими словами: має бути економічна політика дискреційною, тобто ґрунтуватися на свободі дій державних мужів, чи базуватися на постійних правилах?

Для проведення монетарної політики економісти пропонують такі 3 правила. Перше з них запропонували монетаристи, які справляють нині значний вплив на формування економічної політики в багатьох країнах світу. Вони вважають, що економіка, яка ґрунтується на приватній власності, - стабільна, а економічна політика - дестабілізує її. Стрижнем філософії економіки монетаризму є грошове правило: оптимальна монетарна політика ґрунтується на зростанні пропозиції грошей установленим темпом, який не залежить від економічних умов.

Монетаристи стверджують, що монетарна політика, яку проводять відповідно до грошового правила, має незаперечну перевагу над дискреційною фіскальною і дискреційною монетарною політикою, оскільки постійний темп зростання грошей (від 3% до5 % щорічно) усуває джерело нестабільності в національній економіці. Цим джерелом, на їхню думку, є мінливість монетарної політики. Згідно з монетаристським підходом, усі прояви макроекономічної нестабільності спричинюються коливаннями пропозиції грошей. Підтримання усталених низьких темпів зростання пропозиції грошей стабілізує ціни і рівень зайнятості, а фактичний рівень національного виробництва збігається з природним.

Однак більшість економістів уважають, що грошове правило не є найкращим дороговказом для монетарної політики. Річ у тім, що постійний темп зростання грошей стабілізує сукупний попит лиш за постійної швидкості обігу грошей. Внаслідок різних збурень швидкість обігу грошей у національній економіці змінюється. Тому на думку представників основного потоку макроекономіки, в умовах збурень в економіці монетарна політика має передбачити зміни темпів зростання грошової маси.

Ще одне правило, які пропонують економісти стосовно монетарної політики, полягає в тому, що вона має підтримувати певні темпи зростання національного ВВП. Проведення монетарної політики відповідно до цьго правила зводиться до того, що центральний банк країни заздалегідь оголошує про заплановані значення темпів зростання номінального ВВП. Якщо фактичні темпи зростання номінального ВВП нижчі від запланованих, то ЦБ проводить стимулюючу політику - підвищує темпи зростання грошової маси. І навпаки, коли темпи зростання ВВП перевищують заплановані, то банк знижує темпи зростання грошової маси, що стимулює збільшення сукупного. Це, безперечно, варіант активної монетарної політики, яка проводиться відповідно до заздалегідь установленого правила. Багато економістів віддають цьому правилу перевагу порівняно з грошовим правилом, вони вважають, що така монетарна політика забезпечить вищу стабільність обсягу виробництва й рівня цін, бо вона пристосовується до змін швидкості обігу грошей.

Нарешті, економісти пропонують третє правило проведення монетарної політики: контроль за рівнем цін. За цим правилом, ЦБ оголошує планові показники зміни рівня цін. Коли фактичні темпи інфляції перевищують заплановані, то ЦБ знижує темп зростання грошової маси. І навпаки, банк підвищує темпи зростання грошової маси, коли фактичні темпи інфляції нижчі від запланованих. Отже, орієнтація ЦБ на темпи зростання номінального ВВП чи рівня цін захищає національну економіку від збурень, пов'язаних зі зміною швидкості обігу грошей.

Чимало економістів і політиків пропонують правила і для проведення фіскальної політики. Серед них найважливішими є правило щорічно збалансованого бюджету. За цим правилом, державні видатки не мають перевищувати надходжень до державного бюджету. Одна група економістів обґрунтовує необхідність щорічно збалансованого бюджету небезпекою бюджетних дефіцитів і зростанням державного боргу. Інша група вважає, що бюджет потрібно щорічно збалансовувати, аби обмежити зростання державного сектора, який знижує ефективність функціонування національної економіки. Згідно з цим поглядом, дефіцити бюджету дають змогу політикам розвивати різні програми і дарувати суспільству вигоди без поточного зростання податків, потрібних для оплати цих програм. Ця група економістів розглядає бюджетні дефіцити як вияв фундаментальної проблеми - зазіхання держави на приватний сектор.

Однак більшість економістів нині переконані, що вимога щорічно збалансованого бюджету несумісна з фіскальною діяльністю держави. По-перше, наявність дефіциту або надлишку бюджету може допомагати стабілізувати національну економіку. І навпаки, щорічно збалансований бюджет посилює економічні коливання. Наприклад, у фазі спаду дотримання вимог щорічно збалансованого бюджету означало б підвищення податків або зниження державних видатків, або одночасне здійснення обох цих заходів, що ще більше скоротило б сукупний попит і поглибило спад. Крім того, вимога щорічно збалансованого бюджету зводила б нанівець дію автома-тичних стабілізаторів, як-от податки і трансферти. Коли економіка входить у фазу спаду, податки автоматично зменшуються, а трансфертні платежі автоматично зростають. Отже, стабілізація національної економіки досягається коштом дефіциту державного бюджету.

По-друге, бюджетний дефіцит можна використати для пере-міщення частини податкового тягаря на плечі майбутніх поколінь. Економісти часто підкреслюють таку обставину. Якщо нинішні покоління борються за свободу країни чи здійснюють реіндустріалізацію національної економіки, то майбутні користуватимуться плодами цих зусиль. Тому нинішня генерація може фінансувати ведення війни чи реіндустріалізацію країни за рахунок бюджетних дефіцитів, перекладаючи частину видатків на своїх нащадків.

Ще одна група економістів пропонує для проведення фіскальної політики правило циклічно збалансованого бюджету. Відповідно до нього бюджет не обов'язково має бути збалансованим щорічно; достатньо, щоб він був збалансований за весь діловий цикл. Фіскальні заходи уряду мають сприяти нейтралізації бюджетного дефіциту, що виникає в роки спаду, за рахунок бюджетних надлишків у роки піднесення. Проте проведення фіскальної політики відповідно до цього правила ускладнювалося б тим, що глибина спаду і піднесення, а водночас і розміри надлишку чи дефіциту бюджету, не збігаються.

Унаслідок цих обставин значна частина економістів відкидає правила щорічно збалансованого і циклічно збалансованого бюджету і дотримується концепції функціональних фінансів. Згідно з цією концепцією, питання про збалансування бюджету не є головним, бо мета фіскальної політики -- досягнення рівноваги національної економіки, а не бюджету. Якщо шлях до цієї мети супроводжується великим і дедалі більшим державним боргом, то проблема збалансованого бюджету відсувається на другий план. За цим підходом, проблеми, пов'язані з бюджетними дефіцитами, є менш суттєвими, ніж макроекономічна стабільність. Державний бюджет становить передовсім інструмент підтримання стабільності економіки. Як фінансувати державні видатки -- через підвищення податків чи через державну позику -- залежить від наявних економічних умов.

Прихильники концепції функціональних фінансів стверджують, що у фазі піднесення податкові надходження автоматично збільшуються, що усуває дефіцит бюджету. Крім того, державний борг не такий обтяжливий, як уважає більшість людей, бо можливості уряду фінансувати дефіцити практично безмежні: підвищення податків, емісія грошей тощо.

ВИСНОВОК

Кредитно-грошова політика відіграє важливу роль у політиці держави. Одним з найважливіших міністерств держави є Міністерство Фінансів, що проводить кредитно-грошову політику відповідно до завдань і цілей розвитку держави й суспільства. Не дивно, що Міністерству Фінансів підвладно досить багато різних структур, наприклад таких, як Центральний банк. Дуже багато органів (міністерства, відомства, комітети, відділи) проводять політику держави у різних областях, прямо або побічно пов'язаних з економікою.

З погляду економіки й грошового обігу контроль над кредитом покликаний орієнтувати емісію грошей на досягнення економічних і фінансових завдань уряду; у цілому державні органи покликані забезпечити розподіл кредитів на користь приватних осіб, підприємств і при необхідності держави в такому обсязі, під такий відсоток і на такі строки, які найбільше відповідають інтересам суспільства.

У ринковій системі держава - не чарівне джерело коштів, а лише механізм, призначений для того, щоб одні громадяни (з більше високим доходом) платили - через податки - іншим (тим, що отримують менший дохід). У нових умовах головними факторами благополуччя особистості стають її ініціатива, прагнення до персональної активності, готовність самої вибирати варіанти економічних рішень.

На сучасному ж етапі розвитку, в епоху бурхливих змін на світовій арені, особливої важливості набули питання, повязані з системами державного регулювання. Вважаю, що не треба доводити того, що від методів та інструментів державного регулювання залежить демократичний устрій в суспільстві. У цьому науковому дослідженні, я детально зупинилася на інструментах монетарної політики. Після розгляду питання можна сказати:

основними інструментами регулювання грошової маси в цей час в світовій економіці є операції на відкритому ринку. Шляхом купівлі та продажу на відкритому ринку казначейських цінних паперів, центральний банк може здійснити вливання резервів в кредитну систему держави або вилучити їх з обороту. Операції на відкритому ринку проводяться центральним банком спільно з групою дорідних банків та інших фінансово-кредитних закладів;

серед інструментів монетарної політики зміна Банковської облікової ставки займає друге місце за значенням після політики центрального банку на відкритому ринку;

третім інструментом монетарної політики є зміна норми обов'язкових резервів. Цей інструмент, на думку спеціалістів, які займаються цією проблемою, є найбільш потужним, але в той же час достатньо грубим, оскільки торкається основ усієї Банковської системи. Навіть незначна зміна норми обов'язкових резервів може викликати значні зміни в обємі банківських депозитів та кредитів, тому вживається цей інструмент у виключних випадках.

Розглядаючи особливості проведення монетарної політики на сучасному етапі, потрібно визначити, що сучасні теоретичні моделі монетарной політики становлять синтетичну модель, що базується і на кейнсіанскiх і на монетаристських підходах, а також враховуючи і інші точки зору, існуючі в теорії грошей, вибираючи раціональне в кожної із них.

В довгостроковому періоді в грошово-кредитної політиці сьогодні переважає монетаристський підхід. Разом із тим, держава не відмовляється в краткоскратко строковому періоді від впливу на процент в цілях швидкого економічного маневрування.

Після розглядання поданої роботи стає явним, що подальший розвиток та процвітання нашої молодої держави на сучасному етапі у багатьох аспектах залежить від формування системи державного регулювання, та зокрема від монетарної політики України.

ДОДАТКИ

Табл. Зміна облікової ставки

Табл. Показники стану економіки(з квітня 2008р.)

Табл. Основні засади грошово-кредитної політики на 2007р.

Табл. Облікова ставка НБУ (1993-2008рр.)

Список використаної літератури

1. Кротюк В.Л. “Національний банк - центр банківської системи в Україні”. - Київ: Ін Юре, 2000. - 413с.

2. Макконнелл К.Р., Брю С.Л.,Економікс., М., 1993.

3. Стельмах В.С. “Грошово-кредитна політика в Україні”. - Київ: Знання, 2003. -421с.

4. 4.Панчишин С. Макроекономіка:Навч. посібник. - К.: Либідь,2001. - 616с.

5. Берже П. Грошовий механізм. М. - Прогресс, 1993

6. 1.Гальчинський А. Теорія грошей. Навчально-методичний посібник. - К. “Основи”, 1998;

7. Грошово-кредитна політика в Україні. /Ред. В. І. Міщенка к.: ТОВ “Знання”, 2000