Більш детально теоретичні основи побудови та функціонування центральних та комерційних банків будуть розглянуті в розділах 11 та 12.

Централізоване регулювання банківської діяльності як специфічна ознака банківської системи визначається насамперед її регулятивною функцією. Певний вплив на цю ознаку має також емісійна функція банківської системи.

Проблема ризиків - одна з найбільш складних і загрозливих у банківській діяльності. Втрати від ризиків - це не тільки збитки окремих банків, а й втрати багатьох їх клієнтів - юридичних і фізичних осіб, це потрясіння всієї економічної системи. Тому боротьба з ризиками - це завдання не тільки окремих банків, а й усієї банківської системи. Ця обставина закріплена в банківському законодавстві всіх, країн, яке передбачає систему заходів щодо нормування, обмеження, страхування та контролю банківської діяльності. Реалізація цих заходів покликана забезпечити стабільну, безперебійну роботу кожного банку другого рівня і здійснюється під наглядом та за участі центрального банку й інших законодавчо уповноважених органів.

Централізоване регулювання руху банківських резервів зумовлюється насамперед емісійною функцією банківської системи.

Усі комерційні банки зобов'язані зберігати свої вільні резерви (кошти) на рахунках у центральних банках, а останні мають право контролювати і регулювати рух коштів за цими рахунками. При появі у комерційних банків надмірних резервів, які загрожують надмірним зростанням пропозиції грошей і порушенням кон'юнктури ринків, центральний банк має право частину їх з а блокувати, підвищити норму обов'язкових резервів і, звузивши цим можливості комерційних банків, надавати кредити та створювати нові депозити. Якщо ж потрібно збільшити обсяги банківських резервів і розширити кредитні можливості комерційних банків, центральний банк знижує цю норму і навіть може надавати останнім у позичку додаткові резерви. У такому випадку в комерційних банків збільшується кредитний потенціал, можливості створювати нові депозитні гроші, що призводить до збільшення пропозиції грошей.

Створення єдиного для всіх банків, замкнутого на центральний банк і регульованого ним механізму руху банківських резервів є визначальною організаційно-правовою ознакою банківської системи як особливої структури.

Наявність загальносистемної інфраструктури, яка має міжбанківське призначення, забезпечує координацію та об'єднання зусиль банків як суб'єктів-посередників грошового ринку.

Мова йде про створення мережі міжбанківських розрахункових центрів (розрахункових палат, клірингових центрів), системи міжбанківського валютного ринку, ринку міжбанківського кредиту, міжбанківського зв'язку, центрів технічного і технологічного обслуговування, інформаційних та навчальних центрів, створення міжбанківських фондів страхування депозитів, загальних банків даних щодо кредитоспроможності позичальників тощо. Важливим елементом такої системостворюючої інфраструктури є банківські асоціації, спілки та інші об'єднання. Самі не будучи банками і не обмежуючи прав банків-членів, вони виконують різноманітні функції в інтересах усіх банків: представляють і захищають спільні інтереси комерційних банків перед центральним банком, урядом, парламентом; організують інформаційне, консультаційне, правове обслуговування банків-членів тощо.

Звичайно, кожна інша система, що функціонує в економіці, теж має свою певну інфраструктуру, і в цьому розумінні банківська система не є винятком. Проте тільки в банківській системі інфраструктура є надзвичайно складною, багатопрофільною, життєво необхідною для функціонування окремих банків. Без деяких її елементів виконання банками окремих операцій буде вкрай неефективним, а то й просто неможливим.

Так, у перші роки формування банківської системи в Україні не було єдиного механізму міжбанківських розрахунків, унаслідок чого розрахунки між підприємствами - клієнтами банків неймовірно затягувалися, а нерідко просто зривалися, внаслідок чого вони зазнавали значних збитків. Зараз у банківській системі створений і діє механізм централізованих міжбанківських розрахунків на базі електронних технологій, що дає можливість усі міжгосподарські розрахунки здійснювати негайно, в режимі реального часу.

Гнучке поєднання високого рівня централізованої керованості системи з децентралізацією економічної самостійності та відповідальності банків як її окремих елементів - ще одна відмітна риса банківської системи. Звичайно, проблеми подібного поєднання централізованого управління з децентралізацією відповідальності мають місце і в інших системах. Проте ніде вони не проявляються так гостро і масштабно, як у банківській системі, де вся відповідальність перед інвесторами і вкладниками повністю покладається на банк, а можливості прийняття адекватних управлінських рішень його керівництвом істотно обмежуються нормами системного управління. Ця суперечливість постійно проявляється в реальній дійсності.

Особливо яскраво вона проявилася в США, які мають високо-розвинуту банківську систему. Банківське право тут виявилося однією з найбільш складних та суперечливих сфер господарського права, а банківська діяльність контролюється і регулюється більш ретельно, ніж будь-яка інша галузь економічної діяльності. У 80-ті роки в США почався рух за дерегулювання (послаблення регулювання і контролю) банківської діяльності, було прийнято кілька законів, які послабили банківські обмеження, спростили управління нею на рівні банківської системи.

Подібні тенденції можна спостерігати і в інших країнах. Сучасне банківське законодавство, незважаючи на об'єктивні процеси консолідації банків у систему, все більше уваги приділяє гарантуванню кожному банку економічної самостійності, рівних можливостей доступу на грошовий ринок, свободи конкуренції, свободи вибору клієнтів тощо. Без цього тенденції до інтеграції в систему можуть призвести до перетворення банківської системи в єдиний банк (монобанк), що монопольно обслуговуватиме грошовий ринок, підпорядкувавши його своїм інтересам. За наявності вказаних гарантій банківська система не тільки не обмежує діяльності окремих банків, а й істотно підвищує посередницький потенціал кожного з них на грошовому ринку і їх спільну роль в економіці.

Отже, банківська система - це не механічна сукупність багатьох окремих банків, але це і не єдиний банк, що керується з одного офісу (центрального банку), а специфічна економічна та організаційно-правова структура, що забезпечує своїми особливими методами та інструментами функціонування грошового ринку та економіки в цілому.

Особливості побудови банківської системи в Україні. Формування банківської системи України розпочалося з проголошенням незалежності і виходом зі складу СРСР у 1991 р. До цього часу в Україні не було необхідних передумов для існування самостійної банківської системи. Більшість банківських установ, що діяли на її території наприкінці 80-х років, були не самостійними банками, а філіями союзних банків. Вони входили до складу банківської системи СРСР й управлялися з союзного центру . Сама союзна банківська система була далеко не ринковою, і тому після проголошення курсу на перебудову з 1988 р. розпочалося активне її реформування, у тому числі і на території України. Проте завдання створення закінчених банківських систем у кожній союзній республіці за часів існування Союзу не ставилось, хоча йшла мова про формування центральних банків у кожній з республік. Зокрема, уже в 1990 р. розпочалося розроблення проекту Закону України "Про банки і банківську діяльність". Але найімовірніше малося на увазі реорганізувати сам союзний центральний банк (Держбанк СРСР), щось на зразок Федеральної резервної системи США, а не створити самостійні банківські системи в кожній республіці.

Початок формуванню в Україні власної банківської системи ринкового типу був покладений Законом "Про банки і банківську діяльність", ухваленим Верховною Радою 20 березня 1991 р. В основу розбудови банківської системи України цим Законом були покладені принципи, загальновизнані у світовій практиці:

· дворівнева побудова;

· чітке функціональне розмежування між банками першого і другого рівнів;

· функціонування банків другого рівня на комерційних засадах та на договірних відносинах з клієнтурою;

· ліквідація монополії держави на банківську справу, можливість створення комерційних банків різних форм власності, лібералізація банківської діяльності;

· організація державного контролю і нагляду за банківською діяльністю і покладення цього завдання на центральний банк;

· незалежність центрального банку від державних органів виконавчої влади;

· формування загальносистемної інфраструктури забезпечення банківської діяльності та ін.

На сформованій цим Законом правовій та концептуальній основі банківська система України за короткий строк пройшла складний, але досить результативний шлях розвитку. Найвагомішими є результати в інституційно-структурному її розвитку.

Кількість банків за період 1992-1999 pp. зросла майже втричі, хоч починаючи з 1996 р. кількість їх поступово скорочується. Помітно зростає кількість банків з іноземним капіталом - з 12 на кінець 1994р. до 30 на кінець 1999р. Сплачений статутний фонд комерційних банків за період 1994-1999 pp. зріс більше ніж у 30 разів. Досить високими темпами здійснювалася капіталізація банків: кількість банків зі сплаченим статутним фондом в 10 і більше млн. грн. зросла з одного на кінець 1994 р. до 91 на кінець 1999 p.

Що стосується інфраструктури банківської системи, то помітних успіхів досягнуто у формуванні механізму міжбанківських розрахунків, міжбанківського валютного ринку, ринку міжбанківського кредитування та рефінансування комерційних банків, у створенні системи банківського регулювання і контролю.

Певні успіхи досягнуті і в функціональному розвиткові банківської системи. НБУ як центральний банк в основному опанував досить складний механізм монетарного регулювання і досяг помітних успіхів у стабілізації національних грошей, організовано провів у вересні 1996 р. завершення грошової реформи. Позитивний досвід НБУ накопичив і в інших напрямах діяльності - у регулюванні валютних відносин, обслуговуванні державного боргу, організації банківського обліку відповідно до світових стандартів,

у нормативно-правовому та методичному забезпеченні діяльності комерційних банків тощо. Значно розширилася сфера функціонування комерційних банків, і вони накопичили цінний досвід роботи не тільки на традиційних напрямах, а й у нових для них сферах діяльності - на фондовому та валютному ринках, у сфері міжнародних відносин, на ринку міжбанківських кредитів, у взаємовідносинах з центральним банком, у банківському менеджменті тощо.

Проте формування банківської системи України постійно натикалося на серйозні перешкоди, які не тільки гальмували цей процес, а й нерідко просто повертали його назад. Мова йде насамперед про глибоку системну кризу, яку переживає економіка України протягом всього перехідного періоду. Вона проявилася в тривалому скороченні реальних обсягів виробництва, в хронічній розбалансованості державного бюджету, в глибокій кризі неплатежів (на початок 2000 р. взаємна заборгованість господарюючих суб'єктів перевищила річний обсяг ВВП), у небувало високій інфляції, яку пережила Україна в 1992-1994 pp., та в зумовленому нею падінні рівня монетизації економіки. Усі ці процеси призводили до втрати грошових капіталів підприємницькими структурами, насамперед у малому й середньому бізнесі, згортання цього дуже важливого для розвитку банківської системи сектора економіки, посилення таких негативних для банківництва процесів, як бартеризація, тінізація і доларизація економічних відносин та відплив вільних капіталів за кордон, падіння ефективності виробництва (на початок 2000 р. близько 60% підприємств усіх галузей економіки працювали збиткове).

За таких обставин в Україні вкрай повільно розвивався попит на посередницькі послуги банків, а відтак не було економічних передумов для належного розвитку банківської системи. Тому, незважаючи на помітне зростання основних кількісних показників її діяльності, у цілому рівень розвитку банківської системи України, особливо на фоні банківських систем розвинутих країн, є досить низьким. Це підтверджується викладеними нижче даними, що характеризують якісну сторону функціонування банківської системи України.

Недостатнім залишається рівень капіталізації комерційних банків. Загальна сума власного капіталу всіх комерційних банків України на 1 січня 2000 р. становила 1116,4 млн дол. США. У середньому на один банк припадає 6,85 млн дол. США. На фоні провідних банків світу капіталозабезпеченість українських банків настільки мала, що жоден з українських банків не ввійшов до списку першої тисячі банків світу, що був опублікований англійським журналом "The Banker" у 1994р. Ситуація не змінилася і на початок 2000 р. Найбільший за цим показником банк України - Промінвестбанк- мав на початок 2000р. 128,4 млн дол. США власного капіталу, в той час як останній банк з тисячного списку вже в 1994 р. мав 125,0 млн дол. США. Тому українським банкам буде важко конкурувати з іноземними не тільки на світовому ринку, а й всередині України, якщо останні вирішать серйозно закріпитися на нашому ринку.

Вирішити цю проблему адміністративним тиском на банки (збільшенням мінімального розміру статутного фонду, посиленням вимог щодо капіталізації прибутків тощо) неможливо, оскільки прибутковість банків в останні роки постійно знижується, привабливість банківського бізнесу для інвесторів зменшується та й необхідні для цього внутрішні грошові капітали залишаються обмеженими. Вирішити проблему капіталізації банків можливо лише на шляху прискорення ринкової трансформації економіки, зростання її ефективності, оздоровлення державних фінансів і підвищення прибутковості банків.

Низька кредитоспроможність переважної частини підприємств-позичальників, низька капіталізація банків, недостатній рівень їх менеджменту спричинюють надзвичайно високу ризикованість банківської діяльності, підвищену недовіру до банків, особливо з боку сімейного сектора економіки, ускладнюють підтримку їх ліквідності. Усе це послаблює посередницьку роль і трансформаційну функцію банків та банківської системи в цілому. Банки не в змозі належним чином задовольняти попит на позичкові капітали, насамперед з боку суб'єктів реального сектора економіки, які постійно відчувають глибокий дефіцит грошей як платіжних засобів і як капіталу. З іншого боку, всі економічні суб'єкти, в яких з'являються вільні грошові кошти, не можуть їх надійно розмістити і віддають перевагу конвертації в іноземну валюту, інвестуванню в тіньову економіку чи переведенню за кордон.

У таких умовах на банки здійснюється могутній тиск з боку органів банківського регулювання, передусім НБУ, з тим щоб утримати їх ліквідність, підвищити довіру до них, реанімувати їх потужну посередницьку роль. Для цього використовуються найбільш "жорсткі" заходи - надзвичайно висока норма обов'язкового резервування і часті її зміни, пряме обмеження рефінансування банків та окремих видів їх діяльності, установлення надзвичайно великої кількості економічних нормативів та жорсткого контролю за їх дотриманням тощо. Усе це не тільки негативно впливає на розвиток окремих банків, а й послаблює внутрішньо-системний механізм їх взаємодії та консолідації, спричинює певне протистояння між нершим та другим рівнями системи, між великими і малими банками тощо.

Глибока довготривала криза державних фінансів теж негативно впливає на формування банківської системи, гальмує формування суто ринкового механізму банківського регулювання, становлення цивілізованих взаємовідносин між самими комерційними банками.

НБУ змушений переважну частину свого сеньйоражу спрямовувати на монетизацію бюджетного дефіциту, обмежуючи до мінімуму рефінансування комерційних банків. Через штучне завищення процентної ставки по облігаціях внутрішньої державної" позики банки змушені свої ресурси спрямовувати переважно в державні цінні папери як найбільш дохідні активи, обмежуючи кредитування реальної економіки. Посилюється залежність банківської системи від діяльності урядових структур, а отже від короткострокових, часто суб'єктивних чинників, що послаблює системні засади в банківській діяльності.

В умовах високої інфляції НБУ змушений протягом тривалого часу (1994-2000рр.) проводити жорстку рестрикційну грошово-кредитну політику, що теж не сприяло формуванню банківської системи ринкового типу. З одного боку, така політика стримує процес ремонетизації економіки, формування вільних грошових капіталів, грошового ринку, що звужує економічну базу посередницької діяльності банків. А з іншого боку, НБУ змушений часто переходити на "ручне" керівництво грошовим ринком, застосовуючи найбільш жорсткі, а то й прямі адміністративні заходи монетарного регулювання, за яких інтереси монетарної політики не відповідають інтересам комерційних банків.

Усі ці обставини можуть настільки ослабити банківську систему України, передусім її другий рівень, що коли процес ринкової трансформації завершиться і розпочнеться етап економічного зростання, українські банки не зможуть адекватно виконувати свою посередницьку місію в нових умовах. І тоді неминучим буде широкомасштабне проникнення в Україну іноземних банків, витіснення національного капіталу з цієї сфери іноземним. Така перспектива вимагає прискореного розроблення наукової концепції розвитку банківської системи України на перспективу, погодженої з вищими органами законодавчої та виконавчої влади країни.

Відсутність такої концепції протягом 10-річного періоду формування банківської системи України теж була гальмуючим чинником цього процесу.

4. НЕБАНКІВСЬКІ ФІНАНСОВО-КРЕДИТНІ УСТАНОВИ

Небанківські фінансово-кредитні установи теж є фінансовими посередниками грошового ринку, які і здійснюють акумуляцію заощаджень і розміщення їх у дохідні активи: у цінні папери та кредити (переважно довгострокові). У своїй діяльності вони мають багато спільного з банками:

· функціонують у тому самому секторі грошового ринку, що й банки, - у секторі опосередкованого фінансування;

· формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно до банків, боргові зобов'язання, які менш ліквідні, ніж зобов'язання банків, проте теж можуть реалізовуватися на ринку як додатковий фінансовий інструмент;

· розміщуючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов'язання, створюючи, подібно до банків, власні вимоги до інших економічних суб'єктів, хоч ці вимоги менш ліквідні і більш ризиковані, ніж активи банків;

· діяльність їх щодо створення зобов'язань і вимог ґрунтується на тих самих засадах, що й банків: їх зобов'язання менші за розмірами, більш ліквідні і коротші за термінами, ніж власні вимоги, внаслідок чого їх платежі за зобов'язаннями менші, ніж надходження за вимогами, що створює базу для прибуткової діяльності. Перетворюючи одні зобов'язання в інші, вони, як і банки, забезпечують трансформацію руху грошового капіталу на ринку - трансформацію строкову, обсягову і просторову, а також трансформацію ризиків шляхом диверсифікації.

Разом з тим посередницька діяльність небанківських фінансово-кредитних установ істотно відрізняється від банківської діяльності:

· вона не пов'язана з тими операціями, які визнані як базові банківські.

Якщо законодавство окремих країн і дозволяє виконувати подібні операції окремим з таких установ, то рано чи пізно останні підпадають під вимоги банківського законодавства і набувають статусу банків. Підтвердженням цього є доля американських позичково-ощадних інституцій, які до 80-х років хоч і виконували традиційно банківські депозитні операції, з правового погляду вважалися небанківськими фінансовими посередниками. Розпочате у 1980 р. дерегулювання банківської діяльності в США привело до розширення операцій цих інституцій і підпорядкування їх ФРС у всьому, що стосується створення чекових депозитів. Сьогодні в американській літературі їх стали відносити до категорії банківських посередників;

· вона не зачіпає процесу створення депозитів і не впливає на динаміку пропозиції грошей, а отже немає потреби контролювати їх діяльність так само ретельно, як банківську, насамперед поширюючи на них вимоги обов'язкового резервування. Тому законодавство всіх країн дає їм інший статус, ніж банкам;

· вона є вузько спеціалізованою. Спеціалізація небанківських посередників здійснюється за двома критеріями:

1) за характером залучення вільних грошових коштів кредиторів;

2) за тими додатковими послугами, які надають фінансові посередники своїм кредиторам.

Формування грошових ресурсів небанківських фінансово-кредитних установ має ту особливість, що воно не є депозитним, тобто переданими їм коштами власники не можуть так вільно скористатися, як банківськими чековими вкладами. Як правило, ці кошти вкладаються на тривалий, заздалегідь визначений строк. Чим довший цей строк, тим з більшими ризиками пов'язане таке розміщення і тим вищі доходи воно повинно приносити. Недепозитне залучення коштів може здійснюватися двома способами: на договірних засадах та шляхом продажу посередником своїх цінних паперів (акцій, облігацій). Звідси всі ці посередники поділяються: на договірних фінансових посередників, які залучають кошти на підставі договору з кредитором (інвестором), та на інвестиційних фінансових посередників, які залучають кошти через продаж кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо.

Усередині кожної з цих груп фінансові посередники класифікуються за видами послуг, які вони надають своїм кредиторам понад доходи на залучені кошти. Усередині групи договірних посередників за цим критерієм можна виокремити:

· страхові компанії;

· пенсійні фонди;

· ломбарди, лізингові та факторингові компанії. Усередині групи інвестиційних посередників за цим критерієм можна виокремити:

· інвестиційні фонди;

· фінансові компанії;

· кредитні товариства, спілки тощо.

Загальна схема класифікації небанківських фінансово-кредитних установ наведена на рис. 4.

Розглянемо в загальних рисах механізм посередницького функціонування основних видів небанківських фінансово-кредитних установ.



Мал.4

Договірні фінансові посередники. Страхові компанії - це фінансові посередники, що спеціалізуються на наданні страхових послуг, їх діяльність полягає у формуванні на підставі договорів з юридичними і фізичними особами (через продаж страхових полісів) спеціальних грошових фондів, з яких здійснюються виплати страхувальникам грошових коштів в обумовлених розмірах у разі настання певних подій (страхових випадків).

Попит на страхові послуги зумовлюється тим, що в економічних суб'єктів (юридичних та фізичних осіб) постійно існує загроза настання якихось несприятливих, а то й катастрофічних подій, що призводять до значних фінансових втрат (смерть, хвороба чи звільнення з роботи члена сім'ї, праця якого була основним джерелом доходу; загибель майна від пожару; аварія автомобіля тощо). Покрити ці втрати з поточних доходів практично неможливо, накопичувати для цього кошти через депозитні рахунки теж дуже складно. Страхування є найбільш вигідним відшкодуванням таких втрат, оскільки сума його може бути більшою страхових внесків.

З розвитком і ускладненням техніки, технології, погіршенням екологічної ситуації ймовірність настання таких подій зростає. Тому страховий бізнес у країнах з розвинутими ринковими економіками успішно розвивається, створюючи банкам потужну конкуренцію в боротьбі за заощадження населення.

Страхові компанії умовно поділяються на компанії страхування життя і компанії страхування майна та від нещасних випадків. Методи роботи у них однакові: продаючи страхові поліси, вони мобілізують певні суми коштів, які розміщують у дохідні активи. З доходів від цих активів вони покривають свої операційні витрати, одержують прибутки. З мобілізованих коштів ці компанії створюють резерви для виплати відшкодувань при настанні страхових випадків. Відмінність між ними полягає в способах розміщення мобілізованих коштів у дохідні активи.

Компанії зі страхування життя мають можливість досить точно визначити коефіцієнт смертності населення і спрогнозувати на цій підставі розподіл своїх виплат за страховими полісами в часі. Це дає їм можливість переважну частину своїх резервів розміщувати в довгострокові, найбільш дохідні активи - облігації та акції корпорацій, заставні, довгострокові депозити тощо. Компанії зі страхування майна та від нещасних випадків страхують від випадків, настання яких значно менш прогнозоване, ніж смертність населення. Тому вони не можуть розміщувати свої резерви в такі ж активи, як компанії зі страхування життя, а змушені обмежуватися переважно короткостроковими цінними паперами (державними, муніципальними) і тільки частково інвестувати в довгострокові облігації чи акції.

Страхові компанії у розвинутих країнах мобілізують величезні фінансові ресурси і є головними постачальниками довгострокових капіталів на грошовому ринку. Крім довгострокових цінних паперів, вони можуть вкладати свої ресурси в іпотечні позики, в довгострокові позики під заставу нерухомості тощо.

Страховий бізнес в Україні спочатку теж розвивався досить інтенсивно. Кількість страхових компаній у середині 90-х років навіть перевищувала кількість комерційних банків. Проте страхові компанії зіткнулися з тими ж труднощами, що й банки. Економічна криза різко скоротила попит на страхові послуги, а хронічна інфляція, слабкість банківської системи, не розвинутість ринку цінних паперів створюють великі труднощі щодо збереження мобілізованих коштів і розміщення їх у дохідні активи. Тому в останні роки страхові компанії почали згортати свій бізнес, а кількість їх помітно скорочується.

Пенсійні фонди - це спеціалізовані фінансові посередники, які на договірній основі акумулюють кошти юридичних і фізичних осіб у цільові фонди, з яких здійснюють пенсійні виплати громадянам після досягнення певного віку. За механізмом функціонування вони нагадують компанії страхування життя. У них внески у фонд здійснюються систематично протягом тривалого часу, в результаті чого накопичуються великі суми грошового капіталу. Оскільки строки виходу на пенсію відомі, фонду легко спрогнозувати розміри пенсійних виплат в часі і відповідно розмістити вільні кошти в довгострокові дохідні активи. Ними можуть бути корпоративні облігації, акції, державні цінні папери, довгострокові кредити. Надійне та дохідне розміщення коштів фонду є запорукою його успішного функціонування. За рахунок додаткових доходів вони не тільки покривають свої операційні витрати, а й виплачують пенсії понад суми пенсійних внесків.

Пенсійні фонди бувають державні та приватні. Державні фонди, як правило, створюються за ініціативою центральних і місцевих органів влади. Вклади до них здійснюються шляхом нарахувань на заробітну плату всіх чи певних категорій працівників, або ж відрахувань з відповідних бюджетів. Тому й розміщення коштів цих фондів здійснюється переважно в державні цінні папери.

Приватні пенсійні фонди створюються, як правило, за ініціативою певних фірм, страхових компаній тощо для виплат пенсій та допоміг своїм працівникам. Кошти їх формуються за рахунок відрахувань із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку при його розподілі, з доходів від розміщення коштів в активи. Приватні фонди можуть існувати як самостійні структури, а можуть управлятися самими корпораціями, що їх створили, чи за їх дорученням комерційними банками, трастовими чи страховими компаніями. Переважна частина коштів цих фондів розміщується в цінні папери тих фірм, що їх створили. Тому вони нерідко дістають можливість контролювати самі фірми-засновники.

Ломбарди - фінансовий посередник, що спеціалізується на видачі позичок населенню під заставу рухомого майна. Кошти ломбардів формуються із внесків засновників, прибутку від його діяльності, виручки від реалізації заставленого майна. Вони можуть користуватися також банківським кредитом. Відносини між ломбардами та позичальниками оформляються спеціальними документами (ломбардними квитанціями), які мають статус угоди між сторонами, що дає підстави відносити ломбард до групи договірних фінансових посередників.

Лізингові компанії - фінансові посередники, що спеціалізуються на придбанні предметів тривалого користування (транспортних засобів, обладнання, машин тощо) та передачі їх в оренду фірмам-орендарям для використання у виробничій діяльності, які поступово сплачують їх вартість протягом визначеного строку (5-10 і більше років). Оформляються лізингові угоди договорами оренди. Ресурси лізингових компаній формуються з власного капіталу та банківських позичок. Особливістю лізингового посередництва є те, що в ньому кредитування здійснюється в товарній формі і має довгостроковий характер, що дуже зручно для позичальників. В Україні лізинг розвинутий слабо, проте має гарні перспективи в умовах економічного зростання, особливо в сільському господарстві, малому та середньому бізнесі.

Факторингові компанії (фактори) - фінансові посередники, що спеціалізуються на купівлі у фірм права на вимогу боргу. Ці права існують, як правило, у вигляді дебіторських рахунків за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. Сплату по цих рахунках при настанні строків одержує факторингова компанія. Оформляється така операція спеціальним договором між фактором та його клієнтом, що продає свої вимоги.

Факторинг є складною фінансовою операцією, в якій поєднуються елементи кредитування з посередницькими послугами. Тому дохід від факторингової операції формується з двох частин - з процента на виплачену клієнту суму та комісію, яка розраховується на суму куплених у клієнта розрахункових документів. Строк такого кредиту досить короткий, тому рівень процента по ньому невисокий. Однак великі суми платіжних документів, що купуються, та стягування комісії на всю їх суму забезпечують достатні доходи, щоб розвивати цей бізнес. Такі компанії звичайно створюються при банках і широко користуються позичками цих банків для здійснення своїх операцій. Окремі банки самостійно виконують такі операції для своїх клієнтів.

В Україні факторинговий бізнес почав активно розвиватися в 1990-1992 pp. Спочатку банки надавали факторингові послуги, а потім було створено кілька факторингових компаній. Проте з поглибленням платіжної кризи цей бізнес став надзвичайно ризикованим і був згорнутий. У перспективі можливе його відродження, але масштаби розвитку будуть залежати від стану платіжної дисципліни в економіці та від розвитку короткострокового банківського кредиту на платіжні потреби клієнтів типу овердрафт.

Інвестиційні фінансові посередники. Інвестиційні фонди (банки, компанії) - це фінансові посередники, що спеціалізуються на управлінні вільними грошовими коштами інвестиційного призначення. Вони спочатку акумулюють грошові кошти дрібних приватних інвесторів шляхом випуску власних цінних паперів, а потім розміщують їх в акції інших корпорацій та в державні цінні папери.

Інвестиційні фонди, акумулюючи великі обсяги капіталів, спроможні забезпечити високий рівень професійного управління ними, надійний захист від кредитних ризиків та високий рівень дохідності за своїми цінними паперами - акціями, інвестиційними сертифікатами тощо.

Надійність інвестиційних фондів забезпечується передусім високим рівнем диверсифікації активів. Законодавство окремих країн навіть обмежує частку активів фондів, що припадає на одну компанію. Наприклад, у США їм заборонено вкладати в акції одного підприємства більше як 5% своїх активів. Подібні обмеження існують у ФРН та інших країнах.

Доходи фондів формуються з дивідендів і процентів за цінними паперами, які є в їхніх портфелях, та з курсової різниці цих паперів. Витрати фондів визначаються виплатами доходів за власними цінними паперами та змінами їх курсових різниць.

Інвестиційні фонди бувають кількох видів: відкритого типу, закритого типу, взаємні фонди грошового ринку. Акції фондів відкритого типу їх власники мають право продати самому фонду, який зобов'язаний їх викупити. Акції фондів закритого типу продаються тільки на вторинному ринку. Взаємні фонди відкритого ринку характерні тим, що власники їх акцій можуть у певних сумах виписувати чеки на рахунок фонду в банку. Тому ці акції одночасно "працюють" як чековий і як високодохідний депозит, що робить такі фонди дуже привабливими для інвесторів.

У розвинутих країнах інвестиційні фонди є могутніми фінансовими структурами, що відчутно конкурують з великими банками, страховими компаніями. Розвиток їх безпосередньо пов'язаний з розвитком середнього класу в країні, зі зростанням його заощаджень та інвестиційних уподобань. Якраз через вказані фонди цей клас може зручно і вигідно реалізувати свої інвестиційні можливості. В Україні подібні фонди не відіграють відчутної ролі на грошовому ринку. Для їх розвитку немає достатніх передумов:

· немає того середнього класу, який формує масового дрібного інвестора, готового віддати свої заощадження в управління інвестиційним фондам;

· самі інвестиційні фонди не мають можливостей диверсифіковано розмістити мобілізовані капітали в надійні та високо доходні активи у зв'язку з нерозвиненістю фондового ринку.

Фінансові компанії мають ту характерну особливість, що мобілізовані звичайним для інвестиційних посередників шляхом (через продаж своїх цінних паперів) кошти направляють у позички фізичним та юридичним особам для придбання товарів виробничого чи споживчого призначення. Такі компанії спеціалізуються на видачі кредитів населенню для роздрібної купівлі товарів народного споживання; на кредитуванні купівлі товарів певних видів у певних виробників чи торговельних компаній, наприклад автомобілів у компанії "Форд", меблів у магазинах конкретної торгової фірми тощо; на кредитуванні торговельних організацій під продаж ними товарів з відстрочкою платежу та ін. До групи фінансових компаній можна віднести також лізингові та факторингові компанії, оскільки вони певною мірою кредитують платіжні потреби своїх клієнтів.

Кредити фінансових компаній переважно є короткостроковими і невеликими за розмірами. Тому активи їх досить диверсифіковані, що сприяє послабленню кредитних ризиків і захисту інтересів їх вкладників. Платіжне спрямування кредитів цих компаній сприяє прискоренню реалізації товарів та послуг, що позитивно впливає на економічне зростання. Тому послуги фінансових компаній користуються сталим попитом у країнах з розвиненими ринковими економіками. Там ці компанії активно конкурують із банками, особливо у сфері споживчого кредиту.

В Україні фінансові компанії не набули розвитку з тих же причин, що й інвестиційні фонди. Особливо відчутно впала довіра до них після краху в 1993-1994 pp. ряду трастових компаній, що завдало великих збитків населенню.

Кредитні кооперативи (товариства, спілки) - це посередники, що працюють на кооперативних засадах і спеціалізуються на задоволенні потреб у кредиті своїх членів, переважно підприємств малого і середнього бізнесу будь-якої форми власності, фермерських та домашніх господарств, фізичних осіб. Ресурси їх формуються шляхом продажу паїв своїм членам, стягування з них спеціальних внесків, одержання позичок у банках, одержання доходів від поточної діяльності. В окремих країнах таким кооперативам дозволено відкривати для своїх членів ощадні, депозитні та інші спеціальні рахунки, кошти на яких теж формують їх ресурсну базу.

Мобілізовані кошти розміщуються передусім у коротко- та середньострокові позички своїм членам - під проценти, нижчі від банківських. Не розміщені в позички кошти товариства можуть зберігати на дохідних депозитах у банках чи інвестувати в короткострокові цінні папери з високою ліквідністю.

Крім позичок, кредитні кооперативи можуть надавати своїм членам інші послуги - консультаційні, брокерські, випускати кредитні картки, установлювати касові автомати тощо. Коло послуг, які надають кредитні товариства, поступово розширюється, наближаючись до кола послуг, які надають комерційні банки. Проте набір базових банківських операцій вони не можуть виконувати і тому на них не поширюються норми банківського законодавства.

В Україні кредитні кооперативи (товариства) розвинуті слабо, перебувають на стадії зародження. Хоча є дані, що вже функціонує близько 250 кредитних спілок, роль їх на грошовому ринку мало помітна, обсяги їх сукупних активів становлять близько 10 млн. грн. Це пояснюється відсутністю економічної та правової бази для розвитку кредитної кооперації. Переважна частина населення України перебуває в "пролетаризованому" стані, має мізерні і нестабільні доходи, не може займатися самостійною господарською діяльністю і тому не може стати суб'єктом кредитних відносин. Навіть мережа кас взаємодопомоги, яка функціонувала при профспілках за часів радянської влади і була досить широкою, зараз істотно скоротилася.

Поштовх до прискореного формування кредитної кооперації в Україні може дати прискорення розвитку малого і середнього бізнесу, приватизація землі, розвиток приватного та орендного сільськогосподарського виробництва, кооперації в інших сферах економіки - споживчої, житлової, збутової тощо.

Вузька спеціалізація, різноманітність інструментів, умов та методів мобілізації і розміщення грошових коштів роблять сферу функціонування небанківських фінансових посередників дуже сприятливою для фінансових новацій, для розроблення, випробування і запровадження нових фінансових інструментів. Досить сказати, що багато з розглянутих вище структур виникли і набули широкого розмаху лише в XX ст. І цей процес не закінчився. Динамічний розвиток економіки, грошового ринку і фінансового менеджменту зумовить появу нових фінансових інструментів та посередників. Процес розвитку традиційних фінансових посередників і поява нових неминуче зачепить і Україну. Проте це стане можливим лише за умов:

· прискорення ринкової трансформації економіки;

· підвищення монетизації економіки до рівня розвинутих країн

· суттєвого підвищення рівня і якості життя основної маси населення;

· досягнення реальної макроекономічної стабілізації та постійної стабілізації національних грошей.



ВИСНОВКИ

1. Фінансове посередництво - це специфічний вид діяльності на грошовому ринку, що полягає в акумуляції його суб'єктами в обмін на свої зобов'язання вільних грошових капіталів і розміщення їх від свого імені в дохідні активи. Унаслідок і цієї діяльності

· на ринку з'являються нові фінансові інструменти і загальний асортимент їх значно розширюється, що посилює стимули до формування вільних грошових капіталів;

· урізноманітнюється трансформація грошового капіталу, що сприяє кращій адаптації його руху до потреб розширеного відтворення;

· скорочуються витрати економічних суб'єктів на забезпечення руху свого грошового капіталу;

· зменшуються ризики економічних суб'єктів, пов'язані з використанням свого грошового капіталу.

2. Суб'єкти грошового ринку, які займаються фінансовим посередництвом, називаються фінансовими посередниками. Вони поділяються на дві великі групи:

· банки;

· небанківські фінансові посередники.

Економічна відмінність між ними полягає в тому, що суб'єкти другої групи є чистими посередниками, вони не можуть розмістити в активи більше коштів, ніж самі акумулювали. Банки ж є не тільки звичайними посередниками, а й творцями кредиту, оскільки виконують емісійну функцію. Тому правомірно розглядати банки не тільки як простих посередників, а й як підприємства кредитної сфери.

3. Указана економічна відмінність між банками і небанківськими фінансовими посередниками вимагає чіткого визначення сутності банку. Без цього законодавство не зможе забезпечити ефективне регулювання банківської діяльності.

Банк в економічному розумінні - це фінансовий посередник, Що виконує комплекс базових операцій, які в сукупності представляють закінчений процес посередництва:

· акумуляцію грошових коштів економічних суб'єктів з правом вільного розпорядження ними;

· вільне розміщення їх у дохідні активи від свого імені і під свою відповідальність;

· безумовне виконання розпоряджень власників акумульованих коштів щодо їх використання - повернути власникові готівкою, перерахувати на рахунки третіх осіб чи на власні рахунки інших видів у цьому чи іншому банках.

4. Банківська система - це не проста сукупність окремих банків, а свідомо побудована на законодавчій основі їх єдність з чітким визначенням місця, субординації та взаємозв'язків окремих її елементів та ланок. Вона виконує свої специфічні функції і роль в економіці, які хоч і пов'язані з функціями і роллю окремих банків, проте не повторюють їх і не зводяться до них, а мають самостійне значення.

5. Банківська система має багато спільних рис з іншими економічними системами, що ставить її в один ряд з найвищими ієрархічними структурами цілісної економічної системи країни. Проте вона має і свої специфічні риси, які виділяють її з ряду інших систем і надають їй статусу самостійного економічного явища.

6. Україна досягла значних успіхів у формуванні своєї банківської системи, особливо в інституціональному та функціональному аспектах. Підтвердженням цього є прийняття в 1999 р. Закону "Про Національний банк України" та підготовка проекту Закону "Про банки і банківську діяльність", який має замінити Закон 1991 р. "Про банки і банківську діяльність", що переважно вичерпав себе і не відповідає сучасній економічній ситуації в країні.

Разом з тим розвиток банківської системи України істотно гальмується вкрай повільною ринковою трансформацією економіки та надмірно затяжним економічним спадом.

7. Небанківські фінансові посередники - об'єктивно необхідне явище у ринковій економіці. Вони не тільки є потужними конкурентами банків у боротьбі за вільні грошові капітали, що саме по собі має позитивне значення, а й беруть на себе надання економічним суб'єктам таких фінансових послуг, виконання яких не вигідно чи законодавче заборонено банкам. Тому всілякий розвиток небанківського посередництва є важливим економічним завданням уряду та центрального банку.

8. В Україні небанківські фінансові посередники набули ще меншого розвитку, ніж банки. Причини гальмування розвитку цих посередницьких структур грошового ринку криються теж у недостатньому поступові економіки, у повільній її ринковій трансформації, у низькому життєвому рівні населення та незначних грошових заощадженнях.



СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Адамик Б.П. Національний банк і грошово-кредитна політика: Навчальний посібник. - Тернопіль: Карт-бланш, 2012. -278 с.

2. Александрова М.М., Маслова СО. Гроші. Фінанси. Кредит: Навчально-методичний посібник. - 2-е видання, перероблене і доповнене. - К.: ПУЛ 2011. - 336 c.

3. Банківські операції/Під. ред. А.М.Мороза. -К.:Лібра, 2010.

4. Бірюков В., Єфімов Ю., Залетов О. та інші Страхове посередництво: теорія та практика. Навчальний посібник. За редакцією О.М.Залєтова - К: Міжнародна агенція "Вве2опв", 2012. -416 с.

5. Бобровников А. 10% за безделье//Бізнес. -2011. - № 41(612). - С 54-55.

6. Боринець СЯ. Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підручник. - 2-ге вид., перероб. й доп. -К.: Т-во "Знання", КОО, 2012. -305с

7. Боринець СЯ. Міжнародні фінанси: Підручник. -К: Знання-Прес, 2012. - 311с.

8. Васюренко О. В. Банківські операції: Навчальний посібник. -4-тевид. випр. і доп. -К: Т-во "Знання": КОО, 2004. -324с.

9. Гроші та кредит: Підручник / За ред. проф. Б. С. Івасіва. - Тернопіль: Карт-бланш, 2012.-510 с

10. Деньги. Кредит. Банки: Учебник для вузов/Е.Ф. Жуков, Л.М. Максинова, А.В. Печникова и др.;Под.ред. академ. РАЕНЕ.Ф.Жукова. -2-еизд., перераб. и доп . - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2013. - 600с.

11. Загородиш А.Г., Вознюк Г.Л.Ю Смовженко Т.С. Фінансовий словник. -4-те вид., випр. та доп. -К: Т-во "Знання", КОО;Л.:Вид-воЛьвів банк. Ін-ту НБУ, 2012. -566 с

12. Дзюблюк О. В. Організація грошово-кредитних відносин суспільства в умовах ринкового регулювання економіки. - К.: Поліграф книга, 2012. -512 с.

13. Дмитрієнко М., Ющенко В., Литвин В., ЯковлєваЛ. Гроші в Україні: факти і документи. -K..ARC Ukraine, 2011. - с. 454.

14. Коваленко М. А., Білінкіс В.М., СухомлинЛ.Є.: Операції сучасного комерційного банку: Навчальний посібник. Херсон: Олді-плюс, 2012. - 472 с

15. Любунь О. С, Любунь В. С, Іванець І.В. Національний банк України: основні функції, грошово-кредитна політика, регулювання банківської діяльності: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2012. -351 с

16. Кумицький С. Світова ієрархія валют і перспективи її трансформації// Вісник НБУ - К: -2010. -№10. - С 49-53.

17. Лагутін В.Д. Гроші та грошовий обіг: Навч. посіб. -5-тевид., стер . -К.: Т-во "Знання", КОО, 2012. - 199с.

18. Миллер Р.Л., Ван-ХузД.Д. Современные деньги и банковское дело. - М.: ИНФРА.-2012.

19. Міжнародні валютно-кредитні відносини: Підручник/А.С. Філіпенко, В.І. Мазуренко, В.Д. Сікоратаін.;заред. А.С. Філіпенко. -К:Либідь. 2011 с.

20. Міжнародні організації: Навчальний посібник/За редакцією Ю.Г. Козака, В. В. Ковалевського.-К: ЦУЛ, 2013. -288 с

21. Міжнародні фінанси в питаннях і відповідях: Навчальний посібник: 2-е вид., перероб. і допов.-К: ЦУЛ, 2013. -294с.

22. Міжнародні фінанси: Підручник /О. І. Рогач, А.С. Філіпенко, Т.С. Шемет та ін.; за ред. О.І. Рогача. -К.Либідь, 2012. - 784 с

23. Маконнел К.Л., Брю С.Л. Экономике: принципы, проблемы и политика. -К.: Хачар-Демос. -2013. - 263 с.

24. Маслова СО., Опалов О.А. Фінансовий ринок: Навч. посібник. - К: "Каравена", 2012. - 304 с.

25. Трифонов С.В. Україна і МВФ: шляхи подальшої співпраці // Фінанси України. -К. -2012. -№9. - С 113-117.

26. Финансы, денежное обращение и кредит: Учебник. -2-е изд., перебидоп./ В.К. Сенчагов, А.И. Архипов и др.:Пос1 редак. В. К. Сенчагова, А.И. Архжова.- М.: ТКВенби, Изд-ео Проспект, 2004. - 720 с.

27. Ходаківська В.П., Беляева В.В. Ринок фінансових послуг: теорія і практика.: Навчальний посібник. - К.: ЦУЛ, 2012. - 616 с.

28. Борисов СМ. Трансформация мирового рынка золота //Деньги и кредит. М. -2012. -№1. - С.57-64

29. Ватманюк З І., Дорош О.Л. Небанківські фінансові інститути в економічній системі США//Фінанси України. -2011. -№3. - С 119-127.

30. Геєць В. Ще раз про складові економічного піднесення в Україні//Економіка України. -2011. - №11.-С 17- 26.

31. Дербенцев В. Особливості інфляційних процесів в Україні//Вісник КНЕУ.-2011.-№1.-C. 11-23.

32. Ковбасюк Ю. Стратегічні пріоритети діяльності світового банку в Україні//Економіка України. -К. -2012. -№2. -С. 13-17.

33. Ковбасюк Ю. Участь європейського банку реконструкції і розвитку в реформуванні економіки України//Економіка України. -К. -2011. -№4.

34. Красавина Л. Проблемы денег в экономической науке//Деньги и кредит. 2011. -№10.

35. Литвицький В. Цінова тахікардія// Банківська справа. -2013. -№ 4.-С. 33 - 41.

36. Ляшенко В. МВФ в Украине//Общество в экономике. - М. - 2012. -№7-8.- С. 233-267.

37. Найдьонов В. До питання рівняння обміну та монетарної теорії//Економіка України. -2013. -№9.- С 23-29.

38. Нікіфоров П. Глобалізація грошових відносин і проблеми валютної політики України//Вісник ТАНГ. - Тернопіль. -2012. -№ 8-1. - С. 144-148.

39. Шамшетдінов Ю. Пріоритети валютно-курсової політики НБУ// Вісник НБУ. - К. -2012. -№8.- С 9-11.

40. Шаров О. Україна та МВФ: "У пошуках втраченого часу "//Вісник НБУ. К-2012.-№9.-С 38-46.

Размещено на Allbest.ur