Фінансування наукової та інноваційної діяльності в Україні

1.1 Організація науки і наукових досліджень в Україні

Подальший розвиток країни в сучасних умовах пов?язаний виключно з орієнтацією на постіндустріальні тенденції суспільного відтворення. Суть цих тенденцій - дедалі зростаюче використання інформації і знань, як найважливішого виду ресурсів, який все більшою мірою визначає майбутнє держави. Саме капітал знань, який містять у собі досягнення науки і техніки, може привести до так званого "економічного дива", тому держава зацікавлена у правильній науково-технічній політиці, такій організації науки, яка дала б змогу ефективно управляти нею.

Держава надає пріоритетну підтримку розвитку науки як визначального джерела економічного зростання і невід?ємної складової національної культури та освіти, створює необхідні умови для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері науково-технічної діяльності, забезпечує використання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки для вирішення соціальних, економічних, культурних та інших проблем.

Верховна Рада України формує державну науково-технічну політику на основі щорічного звіту Уряду України. Верховна Рада України:

-визначає основні цілі, напрями, принципи державної науково-технічної політики і правові основи діяльності в науково-технічній сфері;

-встановлює обсяги бюджетного фінансування наукових досліджень, відрахувань бюджетних коштів до Державного фонду фундаментальних досліджень, Державного інноваційного фонду та розміри державного резерву матеріально-технічних і сировинних ресурсів для забезпечення науково-технічної діяльності;

-затверджує пріоритетні напрями розвитку науки і техніки, перелік національних науково-технічних програм та обсяги фінансування по кожній з них на весь строк виконання з щорічним уточненням в бюджеті;

-створює систему кредитно-фінансових, податкових та митних регуляторів у науково-технічній сфері.

Загальне керівництво науковими дослідженнями здійснює Кабінет Міністрів України, який розглядає і затверджує на Верховній Раді основні напрями розвитку науки та наукових досліджень; організує розробку національних та державних науково-технічних програм; визначає порядок їх фінансування; координує заходи щодо створення сучасної інфраструктури науково-технічної діяльності.

Управління наукою покладене на Міністерство освіти і науки України. Міністерство освіти і науки України визначає головні заходи щодо підвищення ефективності наукових досліджень та впровадження їх результатів у народне господарство, забезпечує науково-технічною інформацією, координує розробку міжгалузевих проблем, організовує науково-технічне співробітництво із зарубіжними науково-дослідними установами. При вирішенні наукових питань Міністерство освіти і науки спирається на думку наукової громадськості. З цією метою створюються наукові ради, які виконують роль науково-консультаційних органів.

В Україні наука організаційно ділиться на п?ять взаємопов?язаних сфер (секторів). До першого сектору відносять академічну науку, яка включає заклади Національної Академії наук України, Української академії аграрних наук, Академій медичних, педагогічних та правових наук України, а також галузевих академій: Української екологічної академії наук, Українській академії архітектури, Академії інженерних наук України, Академії наук вищої школи України, Української академії економічної кібернетики, Міжнародної академії комп?ютерних наук та систем, Міжнародної академії біоенерготехнологій.

Провідне місце у наукових дослідженнях займає Національна Академія Наук України. НАНУ очолює і координує фундаментальні дослідження у різних областях науки. До її складу входять науково-дослідні інститути, лабораторії, музеї, астрономічна обсерваторія, ботанічний та акліматизаційний сади, біологічна станція, друкарня та бібліотека. Започаткована Академія наук України ще в листопаді 1918 року. За статутом вона повинна була розробляти понад 60 наукових напрямків у трьох відділах. Перший відділ - це історія українського народу, писемності, мистецтва, історія української церкви, загальне мовознавство, мова і література, слов?янська історія, історія всесвітньої літератури, філософія та ін. Другий відділ об?єднував математику, механіку, астрономію, фізику, хімію, геологію, ботаніку, зоологію, географію та інші. Він називався фізико-математичним. Третій відділ об?єднував два підвідділи: юридичних наук (філософія права, слов?янське законодавство, державне, адміністративне та міжнародне право, церковне право, кримінологія, цивільне право та ін.) та економічних наук (теоретична економія, соціологія, економіка промисловості, сільського господарства, економіка підприємства, бухгалтерський облік, аудит, статистика, фінанси, кредит, банки та грошовий обіг, демографія та ін.).

В теперішній час перелік галузей наук значно розширився і змінився, а Національна Академія наук організаційно включає п?ять наукових центрів: Південний, Донецький, Придніпровський, Західний, Північно-Східний. Кожний центр має відділи, які відповідають основним галузям досліджень у певному регіоні. Так, Придніпровський науковий центр розробляє проблеми екології; Західний - концепцію здійснення земельної реформи, створення комп?ютеризованого інформаційного банку земельних ресурсів; Донецький комплексну програму економічного і соціального розвитку Донбасу; Південний проблеми раціонального водокористування, еколого-економічне обґрунтування будівництва другої черги Дунайсько-Дністровської зрошувальної системи; Північно-Східний - виконує значний обсяг експертних робіт по технічному переозброєнню підприємств та інше. Кожний науковий центр має у своєму складі науково-дослідні інститути або їх відділення.

Галузева наука є другою сферою організації науки в Україні. Вона включає самостійні наукові організації, підпорядковані органам державного і галузевого управління (міністерствам і відомствам) та самостійні науково-дослідні інститути, конструкторські бюро, науково-виробничі об?єднання. Галузеві науково-дослідні установи працюють на певну галузь і найбільш наближені до проблем її розвитку. Вони підпорядковані наступним міністерствам: Міністерству палива та енергетики, Державному комітету промислової політики, Міністерству охорони здоров?я, Міністерству транспорта, Міністерству аграрної політики, Державному комітету будівництва, архітектури та житлової політики, іншим міністерствам та відомствам.

Вузівська наука (третій сектор) представлена вищими навчальними закладами, які мають спеціальні підрозділи (проблемні та галузеві лабораторії, науково-дослідні частини тощо), а також які виконують науково-технічні роботи на кафедрах.

Заводська наука (четвертий сектор) включає як самостійні науково-дослідні підрозділи, які входять до складу виробничих об?єднань, так і конструкторські, технологічні і інші технічні служби, підрозділи у структурі підприємств, які не є юридичними особами.

Позавідомча наука (підприємницький сектор) об?єднує недержавні наукові організації, створені останнім часом, як правило, у формі малих підприємств різноманітних організаційно-правових форм. До цієї сфери можна віднести створені комерційними структурами потужні наукові організації, у тому числі із залученням іноземного капіталу. Сюди ж треба віднести малі інноваційні (венчурні) підприємства, приватні консультаційні осередки. Розвиток організаційних форм у сфері прикладної (галузевої) науки в сучасних умовах породив нові організаційні структури -інкубатори, технопарки, технополіси.

Інкубатор спеціалізується на створенні сприятливих умов для започаткування і ведення ефективної діяльності малих інноваційних (венчурних) фірм, зайнятих реалізацією оригінальних науково-технічних ідей. Це досягається через надання малим інноваційним фірмам матеріальних (перш за все, наукового обладнання і приміщень), інформаційних, консультаційних та інших необхідних послуг.

Технопарк - це компактно розташований комплекс, який може включати в себе наукові установи, вищі навчальні заклади і підприємства промисловості.

Технополіс схожий на технопарк, має форму невеликого містечка (населеного пункту), в якому розташовані наукові і науково-виробничі комплекси. Це свого роду конгломерат із сотень розміщених на одній території дослідних установ, промислових фірм (переважно малих), впроваджувальних організацій, які об?єднані зацікавленістю у появі нових ідей та якнайшвидшій їх комерціалізації. Об?єднання дрібних фірм створює інфраструктуру, достатню для крупних нововведень. Основною ланкою технополісу переважно є крупний університет - генератор фундаментальних знань, що виступають основою інновацій. Технопарки як організаційні форми науково-технічної діяльності створені у США, країнах Західної Європи. В Японії сформовано 19 технополісів, у яких нагромаджений потужний потенціал для розробки досконалих технологій у пріоритетних областях науки. Україна почала запровадження цих прогресивних і ефективних форм наукової діяльності.

1.2 Необхідність інновацій в національній економіці

Спрямування вітчизняного науково-технічного потенціалу на забезпечення потреб інноваційного розвитку економіки України й організацію виробництва високотехнологічної продукції шляхом:

- запровадження державно-приватного партнерства в науково-технічній та інноваційній сферах;

- розробки та впровадження інструментів державної підтримки інноваційної діяльності.

Підвищення ефективності національної інноваційної системи через:

- розвиток інноваційної інфраструктури (бізнес-інкубатори, центри трансферу технологій тощо);

- приведення законодавства України у сфері інтелектуальної власності у відповідність до законодавства Європейського Союзу;

- удосконалення державного регулювання й економічного стимулювання суб'єктів господарювання у сфері трансферу технологій.

2.1 Визначення та впровадження концепції наукової та інноваційної практики

Україна зберегла в спадок від колишнього СРСР потужну науку світового рівня, яка після 1991 року, однак, ніколи не належала де-факто до державних пріоритетів і виживала насамперед завдяки ентузіазмові й заповзятливості самих учених. Упродовж останнього десятиліття в державі був відсутній навіть єдиний орган, відповідальний за вироблення й здійснення політики в сфері науки, технологій та інновацій у національному масштабі.

Гострою проблемою протягом усього періоду незалежності залишалося украй недостатнє фінансування науки (Україна сумарно витрачає на дослідження у 500 разів менше коштів, ніж США, і в 30 разів менше, ніж Росія: і за таких умов ставити перед національною наукою якісь економічні завдання -- взагалі суперечить усім світовим науковометричним канонам), загальне падіння престижу наукової праці і «вимивання» науки талановитої молоді (позбавлена можливості самореалізації й забезпечення гідних життєвих стандартів, вона емігрує або переходить в інші сфери діяльності, водночас основою більшості наукових інститутів і університетських кафедр є сьогодні люди передпенсійного й пенсійного віку). Як наслідок, сумарне число науковців скоротилося в Україні після 1991 року понад удвічі (процес еміграції науковців, що сповільнився був на початку минулого десятиліття, знову різко посилився впродовж двох останніх років); а за основними природничо-науковими й технологічними напрямками -- у 3-5 разів (при цьому суттєво зросло число економістів і правників -- що, на жаль, не позначається поки скільки-небудь позитивно на рівні національної економіки чи правової культури держави й суспільства).

Незважаючи на це, Україна за низкою напрямків (матеріалознавство, математика, комп'ютерні науки, радіоастрономія, теоретична фізика тощо) все ще посідає гідні позиції у світовому розподілі наукової праці. Це демонструє участь українських учених у важливих міжнародних проектах (співавторами першої статті, надісланої 2009 року до «Європейського фізичного журналу» через кілька годин після відновлення роботи Великого адронного колайдера, були й четверо українських науковців; українські теоретики В.Гусинін та С.Шарапов зробили важливі доповнення до «проривних» робіт нобелівських лауреатів з фізики 2010 року А.Гейма та К.Новосьолова, які отримали й дослідили унікальний двовимірний матеріал графен -- численні приклади можна наводити далі й далі).

Черговою спробою держави «згадати» про існування своєї науки стало створення в квітні 2010-го держкомітету з науково-технологічного та інноваційного розвитку, який у липні було реорганізовано в держкомітет з науки, інновацій та інформатизації, а кількома місяцями пізніше в рамках адміністративної реформи перетворено на Держагентство. Це відомство зуміло домогтися збільшення фінансування Державного фонду фундаментальних досліджень та низки державних науково-технічних програм, має всі шанси довести до логічного завершення питання асоційованого членства України в ЦЕРНі. Але майже відразу почалася й боротьба за функції й бюджетні кошти між новоствореною структурою і міністерством освіти і науки, молоді та спорту (його попередник -- МОН -- до початку 2010 року де-факто адмініструвало університетську науку й почасти -- державні наукові програми й міжнародну наукову співпрацю).

Хоча МОНМС зберегло за собою майже всі наукові установи і більшу частину «наукового» бюджету, в ньому 2010 року вперше за доби незалежності «зник» окремий департамент, який фахово опікувався б проблемами науки (залишки наукових підрозділів влили в структуру, яка займається переважно проблемами ліцензування й акредитації). Таким чином, університетська наука (другий, а в перспективі -- перший за значенням сегмент національної науки) опинилася на узбіччі інтересів влади. Водночас Держінформнауки (як орган виконавчої влади «другого рівня») вочевидь має ще менше підстав виступати в ролі координаційного центру всієї національної науки, аніж раніше МОН.

Важко передбачити й те, яку ціну ще заплатить наша наука за ліквідацію ВАК і передачу всього комплексу питань атестації наукових кадрів до відання міністерства, діяльність якого викликає чи не найбільше критичної уваги в суспільстві й медіа.

Адже відомий стиль керівництва нинішніх очільників МОНМС вже виразно позначився на науковій роботі університетів. Наприкінці 2011 року громадська Академія наук вищої школи України ухвалила звернення до прем'єр-міністра М.Азарова, стривожена тією непрозорістю, з якими міністерство проводило два останні конкурси у рамках бюджетних кодів «Підтримка фундаментальних (прикладних) наукових досліджень у ВНЗ».

Нагадаю: до 2010 року така підтримка здійснювалася на підставі ухвал 23-х секцій Наукової ради МОН (включали загалом понад 500 експертів-науковців), прийнятих за результатами експертного оцінювання проектів; при цьому проекти, які отримували оцінку, вищу від встановленого єдиного для всіх «прохідного» рівня, рекомендувалися до фінансування. Формально таку систему збережено і в 2010-11 рр., але тепер «прохідну» планку для кожного з напрямків встановлює волюнтаристичне рішення керівництва міністерства. При цьому «прохідний» бал для основних природничо-наукових дисциплін з невідомих для наукової громадськості причин виявився приблизно удвічі вищим, ніж для ряду соціогуманітарних напрямків.

У результаті за Наказом МОНМС № 1242 від 28 листопада 2011 року залишено без фінансування 44 % робіт з фізики, 41 % з приладобудування, 39 % з інформатики і кібернетики, 29 % з електроніки, по 28 % з хімії і машинобудування -- тобто саме з тих напрямків, які визначають науково-технологічний прогрес. Найбільшого удару завдано університетам з традиційно сильними науковими школами в галузі природничих і технічних наук. Водночас прийнято до фінансування значну кількість соціогуманітарних проектів з інших ВНЗ, об'єктивна вартісність яких у багатьох викликає сумнів.

Відтак рятує ситуацію в науці хіба традиційна стабільність у головній науковій організації держави -- Національній академії наук України, яку від 27 лютого 1962 року незмінно очолює наділений унікальними лідерськими якостями й моральним авторитетом Борис Євгенович Патон. Навіть на тлі постійного фактичного скорочення бюджету (через інфляцію і зростання цін на комунальні витрати -- більшість установ НАН на початку поточного року змушена відправляти працівників у неоплачувану відпустку) академія з подивугідною впертістю продовжує продукувати висококласні наукові результати, витрачаючи на одну роботу, надруковану в міжнародно реферованих журналах, на порядок менше коштів, аніж аналогічні інституції на благополучному Заході (в цьому сенсі, виходячи з «вартості» однієї такої роботи, можна казати й про те, що ККД українських науковців на порядок вищий!)

Однак ця сьогоднішня стабільність НАН (досягнута всупереч складним зовнішнім обставинам) аж ніяк не є гарантією виживання української науки в майбутньому. Адже традиційною проблемою в Україні була й залишається відсутність міцних зв'язків науки з бізнесом. Частка інноваційного продукту в національному ВВП не перевищує кількох відсотків (оцінки серйозних експертів коливаються в межах від 2 % до 8 %). При цьому українська наука готова дати національній економіці значно більше, аніж ця економіка (переважно низькоукладна, змушена діяти в умовах несприятливого податкового законодавства) може від науки взяти. На жаль, системної політики підтримки інновацій у державі (попри численні оптимістичні заяви урядовців) досі не створено. Більше того, фіскальні відомства упродовж останніх років нищать навіть окремі успішні осередки інноваційності (як-от технопарки, які вельми успішно стартували на початку 2000-х, але які були поставлені на межу виживання змінами законодавства середини минулого десятиліття, і «добиті» ухваленням Податкового кодексу в 2010-му).

Попри досягнуту в першому десятилітті нового століття часткову стабілізацію, ресурс інерційного розвитку для української науки вочевидь не перевищує 10 років. За цей час у силу біологічних причин неминуче відійде старше покоління, яке сьогодні забезпечує тяглість наукових традицій і саме функціонування наукових інституцій (а пришвидшити цей відхід зможе нове пенсійне законодавство, аж ніяк не сприятливе для працюючих наукових пенсіонерів). Відтак за відсутності продуманих державних кроків українську науку (принаймні, її природничу і технічну сфери) може очікувати занепад. Сподіватися на те, що цю науку після того пощастить підняти «з нуля» -- наївно (Туреччина, Ірландія, Бразилія тощо вкладають у розвиток своєї науки величезні за українськими мірками кошти -- але ще не досягли навіть сьогоднішнього українського рівня).

Ця небезпека є небезпекою середньострокового періоду -- і відповісти на неї держава зможе лишень поступовим, але відчутним збільшенням фінансування (що знову зробить наукову працю привабливою й уможливить масовий прихід у науку талановитої молоді), а також створенням реальних стимулів і механізмів сприяння інноваційній діяльності. Але водночас на українську науку, очевидно, чекає і ряд ближчих у часі викликів.

Першим з них може стати колапс університетської науки, якщо нинішню «наукову» політику профільного міністерства не буде ближчим часом докорінно змінено (як виглядає, відбутися це може лише у випадку зміни самого керівництва МОНМС). А без постійного підживлення кваліфікованою молоддю з університетів академічна наука так само приречена на стагнацію і вмирання.

Так само всім зрозуміло, що «ера Патона» в найвагомішій за своїм науковим потенціалом (і досі найстабільнішій) науковій установі держави -- НАН України -- рано чи пізно, на жаль, закінчиться. Багато хто схильний вважати, що «постпатонівську» НАН очікує стрімкий колапс -- не підтримувана авторитетом легендарного вченого й організатора науки, академія неминуче стане жертвою охочих захопити її численні приміщення й немале майно в Києві та інших великих містах. Тривожним «дзвіночком» того, що академія -- на прицілі кримінальних угруповань (часто зрощених в Україні з владою) стало вже майже чотири роки тому зухвале вбивство в центрі столиці й серед білого дня керуючого справами НАН, не розкрите й досі. Те, що об'єктом рейдерських зазіхань можуть бути й наукові розробки інститутів НАН, засвідчила детективна історія, яка розгорнулася на початку 2012 року навколо Інституту сорбції та проблем ендоекології та його директора академіка В.Стрелка. Крім усього, вона продемонструвала: НАН у таких випадках найменше може розраховувати на підтримку саме тих інституцій, які (за логікою) повинні були б стояти на сторожі державних інтересів.

Об'єктивно «підіграють» урядовцям і політикам, які вважають НАН надто «витратною» й дорогою «іграшкою» для сьогоднішньої України, і ті критики, які (іноді доволі справедливо) закидають керівництву академії надмірну консервативність і бажання зберегти недоторканною академічну систему організації науки (в чистому вигляді не притаманну для жодної з провідних наукових держав Заходу; хоч установи, аналогічні за функціями до НАН, успішно діють у Німеччині, Франції та інших країнах).

Ще одна небезпека, яка чигає на українську науку вже найближчим часом -- це обговорюване в кулуарах влади (і палко підтримуване в коридорах економічних відомств) рішення про державну підтримку лише обмеженого числа тих науково-дослідних робіт, які можуть мати продовженням інноваційні проекти в економіці. Прикметно, що під час «наукових» звітів університетів у МОНСМ у лютому 2012-го фактично єдиною вимогою, яку артикульовано ставили чиновники, було впровадження результатів досліджень і вміння заробляти кошти. Як наслідок, до числа ВНЗ, які «продемонстрували досить низькі результати наукової та науково-технічної діяльності» потрапили Національний університет «Києво-Могилянська академія» і Національний університет «Острозька академія» (є визнаними лідерами з багатьох напрямків гуманітаристики) і Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника (три роки тому виграв великий спільний грант з нанотехнологій МОН і американського Фонду цивільних досліджень і розвитку, обійшовши таких конкурентів, як НТУУ «КПІ» і НТУ «ХПІ»; рішення при цьому ухвалювали експерти зі США, яким важко закинути упередженість).

(Втім, «дісталося» під час згаданих звітів і Київському політехнічному, інноваційна спрямованість більшості розробок якого сумнівів ні в кого не викликає. Отже, позицію міністерських чиновників могли визначати й позанаукові фактори -- особливо з огляду на список критикованих ними ВНЗ).

В цілому ж здійснення планів «суцільної комерціалізації» (попри їх формальну привабливість не лише для політиків, а й для загалу, який не надто розуміється на особливостях функціонування науки) знищило б нормальне наукове середовище, яке в будь-якій національній науці підживлює «проривні» напрямки (а без такого середовища ці напрямки теж досить швидко захиріють). Тим часом об'єктивно найцінніше, що має Україна сьогодні в науковій сфері, -- це достатньо високий рівень фундаментальних досліджень за досить широким переліком наукових напрямів, які лишають надію і на розробку в майбутньому успішних технологій (якщо, звичайно, ці дослідження не буде знищено ще до того, коли економіка виявиться готовою сприймати інноваційні ідеї), а заодно забезпечують той рівень освіченості суспільства, який ще тримає Україну в верхній половині списку за Індексом людського розвитку ООН.

Нарешті, серйозним викликом для української науки є вірогідне (якщо наш рух у бік Європи взагалі не буде зупинено через відомі політичні обставини) приєднання в майбутньому до відповідної Рамкової програми Євросоюзу (Росія і Молдова ще мають шанс приєднатися вже до РП7 на її заключному етапі, Україна з інертністю її найвищих чиновників, для яких наука пріоритетом не є, очевидно, може реально говорити про повноправну участь уже в РП8). Але можливість вигравати великі єврогранти (бюджет РП7 -- 60 млрд. євро) супроводжуватиметься необхідністю сплати значного за українськими мірками внеску (від 20 до 80 млн. євро річно, залежно від результатів переговорів) до бюджету програми. В разі, якщо сума отриманих грантів буде суттєво меншою від розмірів виплат до Брюсселю, політики зможуть говорити про «дармоїдство» українських науковців. Тим часом, попри відкриття інформаційного центру й кількох інших локальних акцій, справжня широкомасштабна підготовка до повноправної участі України в Європейському дослідницькому просторі по суті майже не розпочиналася.

2.3 Проблеми наукової та інноваційної політики в економіці України

3.1 Світовий досвід регулювання наукової та інноваційної діяльності

Створення конкурентоздатної економіки України спонукає до державної регуляції через пошук та взаємодію дієвих механізмів та інструментів реалізації інноваційної політики. На державному рівні інноваційна діяльність регулюється понад 200 документами, зокрема, прийнятою ще 13 липня 1999 р. Концепцією науково-технічного та інноваційного розвитку України, законами України «Про пріоритетні напрями розвитку інноваційної діяльності в Україні», «Про інноваційну діяльність», «Про інвестиційну діяльність», «Про наукову і науково-технічну діяльність», указом Президента «про заходи щодо поліпшення інвестиційної та інноваційної діяльності України» та багатьма іншими нормативно-правовими документами.

Однак, не зважаючи на значну кількість законодавчих актів, державне регулювання носить формальний, декларативний характер, адже й досі для українських науковців та дослідників найбільш актуальним є питання пошуків джерел фінансування, тоді як в питанні виходу на міжнародний рівень співпраці проблемою залишається пошук зарубіжних партнерів для впровадження власних розробок, надання інформації про напрямки, проекти та досягнення українських винахідників, пошуки зарубіжних партнерів з метою спільних досліджень, надходження інформації про надані пропозиції щодо співробітництва з боку іноземних партнерів, відомості про нові гранти та програми навчання, фінансування та обмін досвідом. Значною мірою досягнення цілей інноваційного розвитку залежить від можливостей фінансування в Україні науково-дослідницької діяльності та залучення бюджетних і позабюджетних коштів.

Показовим є досвід роботи в цій сфері окремих розвинених країн, і, зокрема, ФРН. Німеччина залишається лідером серед країн Європи з інноваційної діяльності, проте, частка інноваційних технологій є нижчою порівняно з США та Японією. Значна частка НДДКР в Німеччині здійснюється на так званих кооперативних засадах, при цьому 40 % фінансування цих робіт покладається на федеральний уряд, а високотехнологічні виробництва виносяться за кордон, тоді як науково-дослідні структури залишаються в Німеччині. Ще в середині 90-х років на замовлення уряду ФРН було проведено визначення найбільш перспективних технологій, серед яких: нанотехнології та мікроелектроніка, фотоніка, мікросистемна механіка, програмне забезпечення, молекулярна електроніка, клітинна біологія, системи управління персоналом та багато інших. Після цього федеральне міністерство науки та технологій очолило інноваційні проекти у декількох найбільш пріоритетних галузях, основними з яких були молекулярна медицина, нові матеріали, інформаційні технології в освіті та комунікації у великих містах.