Міжбюджетні відносини - це відносини між державою, Автономною Республікою Крим і місцевим самоврядуванням щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функцій, передбачених Конституцією України і законами України.

Метою регулювання міжбюджетних відносин є забезпечення відповідності між повноваженнями на здійснення витрат, закріплених законодавчими актами України за бюджетами, і бюджетними ресурсами, які повинні забезпечувати виконання цих повноважень.

Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавські органи відповідних рад, міські, селищні, сільські голови (якщо відповідні виконавські органи не створені) зобов'язані забезпечити здійснення витрат, визначених з відповідних місцевих бюджетів з дотриманням розподілу цих витрат між бюджетами, визначеного Бюджетним кодексом. Забороняється планувати і здійснювати витрати не віднесені до місцевих бюджетів Бюджетним кодексом, а також здійснювати впродовж бюджетного періоду витрати на фінансування бюджетних установ одночасно з різних бюджетів.

У міжбюджетних відносинах важливу роль грають міжбюджетні трансферти. Міжбюджетні трансферти - це засоби, які не оплачуються і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого. Для визначення розподілу міжбюджетних трансфертів використовується фінансовий норматив бюджетної забезпеченості [8, с.115-116].

Фінансовий норматив бюджетної забезпеченості визначається шляхом ділення загального об'єму фінансових ресурсів, які прямують на реалізацію бюджетних програм, на кількість мешканців або споживачів соціальних послуг і тому подібне. Загальний об'єм фінансових ресурсів, який прямує на виконання бюджетних програм місцевими бюджетами, розподіляється між видами витрат відповідно до пріоритетів бюджетної політики держави.

Міжбюджетні трансферти діляться на: дотацію вирівнювання; субвенцію; засоби, які передаються до Державного бюджету України і місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів; інші дотації.

У Державному бюджеті України можуть передбачатися такі міжбюджетні трансферти місцевим бюджетам: дотація вирівнювання бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва і Севастополя, районним бюджетам і бюджетам міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення; субвенція на здійснення програм соціального захисту; субвенція на компенсацію втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень унаслідок надання пільг, встановлених державою; субвенція на виконання інвестиційних проектів; інші субвенції вирівнювання і субвенцій окремо для бюджету Автономної Республіки Крим, кожного з обласних бюджетів, бюджетів міст Києва і Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим, міст обласного значення і районних бюджетів, а також засобів, які передаються до Державного бюджету України з місцевих бюджетів, якщо є підстави для надання і отримання відповідних міжбюджетних трансфертів.

Дотація вирівнювання бюджетам міст Києва і Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим, міст обласного значення і районним бюджетам визначається як перевищення об'єму витрат, перелік яких визначений Бюджетним кодексом і який обчислено із застосуванням фінансових нормативів бюджетної забезпеченості і коефіцієнтів, що коректують: над корзиною доходів бюджетів місцевого самоврядування для бюджетів міст Києва і Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення; над доходами, визначеними відповідною статтею Бюджетного кодексу, для районних бюджетів. Розподіл об'єму міжбюджетних трансфертів між бюджетами міст Києва і Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим, міст обласного значення і районними бюджетами визначається на підставі формули.

По оцінках МБРР частка власних доходів місцевих бюджетів в Україні без урахування об'ємів міжбюджетних трансфертів в 2007 році складала 3%. Місцеві органи влади, будучи залежні від центру політично, остаточно почали залежати від нього і економічно. І хоча в подальші роки доходи місцевих бюджетів дещо виросли (зокрема, з 2005р. по 2007р. на 45,8%, з 15,5 млрд. грн. до 22,6 млрд. грн.), ситуацію це аніскільки не змінило. Адже в даному випадку не можна говорити про те, що центр поступився частиною своїх доходів (доходи звідного бюджету за той же період виросли на 37,2% - з 54,9 млрд. грн. до 75,3 млрд. грн.). По-перше, в економіці країни намітилося стабільне зростання. А по-друге, з тими мізерними джерелами, які дістаються місцевим органам влади, вони завжди управлялися краще, ніж центр. В усякому разі, якщо виконання плану по доходах держбюджету завжди відбувається з скрипом, то місцеві власті знаходять для підприємців переконливі аргументи, щоб забезпечити перевиконання плану надходжень до місцевих бюджетів. Таким чином, сьогодні ми маємо тотальну залежність місцевих бюджетів від різного роду трансфертів і субсидій з держбюджету [25, с.48-49].

А в структурі власних доходів місцевих бюджетів більше 80% складають податок з доходів фізичних осіб і плата за землю. При цьому створюється враження, що представники виконавчої влади, що з року в рік ведуть розмови про наближення частки місцевих бюджетів в звідному бюджеті до 50%, навмисно спотворюють ситуацію, що склалася. Адже до 50% наближається лише частка витрат місцевих бюджетів, які в значній мірі сформовані за рахунок вливань з державного бюджету.

Таблиця 2.9. Об'єми засобів, які передаються з місцевих бюджетів до державного бюджету в 2006-2007рр., млн. грн.

Прагнення облагодіяти провінцію знайшло своє віддзеркалення і в Бюджетній резолюції 2008 року, там передбачається зміцнення ресурсної бази місцевих бюджетів і поглиблення децентралізації управління бюджетними ресурсами шляхом проведення адміністративної реформи. А насправді головний показник фінансової самостійності регіонів - частка доходів місцевих бюджетів у ВВП - дуже красномовно свідчить про те, як саме центральні власті "укріплюють ресурсну базу місцевих бюджетів". У 2008 році в порівнянні з 2007 роком вказаний показник скоротився з 8,5% до 5,8%. При цьому частка доходів держбюджету у ВВП зменшилася лише на 0,9% (з 20% до 19,1%).

Не менш показові і плани уряду "децентралізувати управління бюджетними ресурсами" в 2009 році. Згідно проекту Бюджету-2009, частка місцевих бюджетів у валовому внутрішньому продукті повинна збільшитися до 6,2% (на 0,4%), тоді як держбюджет зменшився на 3,2% ВВП (до 22,3%). Як видно, насправді центр не стільки турбується за розвиток регіонів, скільки уміло маніпулює цифрами.

Таблиця 2.10. Структура місцевих податків і зборів в загальній сумі надходжень за 1 півріччя 2008р., %

Окрім очевидних проблем, у вітчизняних міжбюджетних відносинах вистачає і підводних каменів. Одним з них є методика визначення доходів, передаваних з державного бюджету до місцевих бюджетів. Її застосування приводить до того, що економічно розвинені території отримують дотацій більше, ніж депресивні. Наприклад, в 2008 році Київська область повинна отримати з держбюджету 291,7 млн. грн. дотацій вирівнювання, а Чернівецька область - 227 млн. грн. Причому Київська область отримала в 2008 році, в порівнянні з 2007 роком, дотацій на 41,2% більше, а Чернівецька - на 23,7%. Ще один бюджетний донор, Донецька область, в 2008 році отримала 278,1 млн. грн. дотацій, що на 46,2% більше торішнього показника для цього регіону. В той же час дотаційна підтримка Тернопільської області виросла за вказаний період всього на 22,9% - до 287,3 млн. грн.

Таким чином, перехід економіки України до ринкових відносин зумовив об'єктивну необхідність системного дослідження регіональної економіки, аналізу недоліків і суперечностей, які існують між центром і регіонами у сфері міжбюджетних відносин, механізму організації влади в регіонах, зокрема в розмежуванні повноважень між місцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, а також адміністративно-територіального устрою України. Основними причинами такого стану є: нечітке розмежування повноважень між місцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, велика кількість так званих делегованих повноважень, яка позбавляє суб'єктів місцевого самоврядування організаційно-правової самостійності; недосконалість статусу органів місцевого самоврядування регіонального рівня, які фактично позбавлені власних виконавських органів; недосконалість правової бази; невизначеності по питаннях фінансово-економічних основ розвитку місцевого самоврядування [26, с.29-30].

Таким чином, дії що тривають 18 років маніпуляції податковими ставками, джерелами доходів, нормативами розподілу податків не допомогли у результаті, вся реформа міжбюджетних відносин була зведена до закріплення за місцевими бюджетами податку з доходів фізичних осіб. Проте навіть якщо надходження від прибуткового податку будуть такими, як прогнозує ДНАУ (збільшення на 1 млрд. в рік), цих ресурсів катастрофічно не хапатиме місцевим властям. Не в останню чергу внаслідок цього при місцевих органах влади створюються всякого роду добродійні фонди розвитку регіонів, гроші в які місцеві власті вибивають шляхом адміністративного тиску на бізнес. Бідність регіонів породжує корупцію, примушує місцевих керівників йти на порушення законів. І, по суті, привчає і самих цих керівників, і суспільство до того, що це нормальне явище [25, с.48-49].

3. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЕФЕКТИВНОГО МЕХАНІЗМУ РОЗПОДІЛУ БЮДЖЕТНИХ КОШТІВ У СУЧАСНИХ УМОВАХ УКРАЇНИ

В даний час процес переходу з одного стану до іншого, досконалішому, іменований розвитком, має дивний прояв в Україні. Не можна сказати, що ми коштуємо на місці. У різних сферах життєдіяльності людини відбуваються позитивні зрушення, що поступово наближають нас до досягнень сучасної цивілізації. Безумовно, є в Україні і такі досягнення, якими можна гордитися навіть в рамках світової спільноти. Але соціально-економічний розвиток України знаходиться все-таки в жалюгідному стані. На порядку денному в основному коштує питання виживання, а не розвитку. І одним з найскладніших залишається питання фінансового регулювання територіального розвитку в Україні. Політика "латання дірок", "перетягування ковдри" продовжується, що може мати негативні наслідки, що далеко йдуть, для держави в цілому.

При розгляді фінансових аспектів поняття територіального розвитку складається іноді двояке уявлення. З одного боку, територіальний розвиток більше зв'язується з інвестиційними і інноваційними процесами. З іншого боку, фінансування поточних потреб теж має пряме відношення до територіального розвитку, під яким, на наш погляд, слід розуміти систематичне підвищення рівня життя населення відповідної території на основі збалансованого ресурсообеспечения. Роль сполучної ланки в системі ресурсообеспечения територіального розвитку відводиться фінансам. Недостатність фінансових ресурсів, дисбаланс відповідності між ланками єдиного ланцюга веде до її розриву, а значить і до неможливості її функціонування. Системний підхід до ресурсозабеспеченню території застосовний і у сфері державного регулювання територіального розвитку. Тому фінансове регулювання територіального розвитку, виступаюче формою державного регулювання, можна представити як систему міжтериторіального перерозподілу фінансових ресурсів держави з метою забезпечення умов підвищення рівня життя населення.

Відносно фінансового регулювання розвитку території Василік А.Д. виділяє дві основні проблеми. Перша - задоволення обгрунтованих потреб території з урахуванням підвищення рівня життя населення, друга - дотримання територіальної рівності. Перша проблема в умовах недостатності фінансових ресурсів практично нерозв'язна, друга ж залежить від особливостей сприйняття суті територіальної рівності. Якщо під територіальною рівністю розуміти рівний об'єм витрат з розрахунку на одного жителя території, то проблема зводиться до вироблення механізму, направленого на розподіл фінансових ресурсів так, щоб показники бюджетної забезпеченості різних територій наблизилися до середніх показників [22, с.37-38].

Якщо ж під територіальною рівністю розуміти рівний підхід у виділенні фінансових ресурсів адекватно рівню їх мобілізації і з урахуванням територіальних особливостей, то проблема фінансового забезпечення інших територіального розвитку значно ускладнюється. Тут необхідно буде враховувати і економічну активність суб'єктів відповідної території, і екологічну обстановку, і пріоритетність розвитку згідно загальнодержавних програм, і багато інших чинників, які в сукупності визначають ступінь територіальної ресурсоотдачи.

Перший підхід до територіальної рівності, безумовно, чисто математично набагато простіше дозволяє вирішити проблему фінансового регулювання розвитку різних територій однієї держави. Але на практиці виявляється не все так просто. І як би не добивалися окремі регіони України рівної бюджетної забезпеченості, їм це не вдається. Диспропорційна бюджетної забезпеченості з розрахунку на одного жителя різних областей залишається. Думається, що чи навряд цьому можна знайти повне економічні обгрунтування. Тут присутня і достатня частка суб'єктивізму, і певна частка хаотичності, нестабільності, що супроводжує бюджетний процес в Україні всі останні роки.

Другий підхід до територіальної рівності передбачає необхідність обліку цілого ряду чинників, що обумовлюють характерні особливості тих або інших територіальних систем. Цей шлях складніший, але, на наш погляд, об'єктивніший.

Захожай В.Б. вважає, що диспропорційна територій достатньо з'ясовне поняття через різні соціальні, економічні і природні умови їх розвитку. Це характерно для будь-якої держави і не викликає особливої тривоги. Проте ліквідації міжтериторіального дисбалансу в багатьох державах приділяється серйозна увага. У країнах, що стійко розвиваються, виробляється певний, довготривало діючий механізм фінансового регулювання територіального розвитку.

У Україні питання фінансового регулювання дуже проблематичні перш за все через відсутність стабільного механізму фінансового забезпечення територіального розвитку, що діє. З іншого боку, практично всі регіони втягнуті в економічну кризу. А неадекватний розподіл фінансових ресурсів може привести до алогічного факту відставання тих територій, які приносять найбільші доходи. Коли відбувається останнє, говорити про територіальну рівність не доводиться. З економічної точки зору можна пояснити, чому, наприклад, в Донецькій області витрати на 1 жителя в 2007 році складали 93% від середнього значення по Україні, а в Житомирській області - 116%, коли податкові надходження Донецької області перевищують витрати більш ніж на 150 тыс.грн., а для Житомирської області аналогічний показати має величину більше 200 тис.грн із знаком мінус. Не змінилася істина і в бюджеті на 2008 рік. Донецька область, одна з ведучих за об'ємом фінансових ресурсів, мобилизуемых до консолідованого бюджету України опинилася на 23 місці по бюджетному фінансуванню на душу населення.

Є думка, яка запропонована Василіком А.Д., що ще складніше положення по формуванню бюджетів на рівні районів і міст обласного підпорядкування. Воно пояснюється тим, що відсутній досконала методологія встановлення нормативу мінімального розміру бюджетної забезпеченості, який закріплюється на рівні країни, виступає стримуючим чинником для визначення місцевими органами управління своїх фінансових можливостей на прогнозований бюджети [22, с.37-38].

У зв'язку з виявленими тенденціями доречно буде згадати про деякі особливості моноцентричного міста, до якого відноситься Донецьк. Як відомо, існують так звані "спальні" райони, жителі яких в основному працюють в більш насичених робочими місцями центральних районах. Такі "спальні" райони не можуть самостійно забезпечити належну наповнюваність прибуткової частини свого бюджету. А оскільки багато їх жителів беруть участь в створенні доходу консолідованого бюджету, мобилизуемого в інших районах (це не є характерним для такої території як область), то об'єктивним вирішенням цієї проблеми є виділення відповідних офіційних трансфертів. У даній випадку більше підстав розподіляти фінансові ресурси між бюджетами внутрішньоміських районів з урахуванням однакової бюджетної забезпеченості їх жителів. Хоча і тут існує певна небезпека розвитку тенденцій утриманства. Тому в цілях об'єктивнішого розподілу фінансових ресурсів можна при необхідності ввести, наприклад, що коректує коефіцієнт обліку економічної активності жителів території. Дане коректування надаватиме стимулюючу дію на менш прибуткову територію і, відповідно, заохочувально позначатиметься на території, де мобілізується більш значуща частина коштів в доходи бюджет

В рамках місцевого самоврядування є можливість об'єктивнішого фінансового регулювання розвитку підвідомчих територій. Це доводить, що ефективність фінансового регулювання територіального розвитку вище на відкритіших територіях. Такий вивід підтверджує думка багатьох фахівців в області дослідження вдосконалення як горизонтального, так і вертикального фінансового вирівнювання, що необхідно надавати більше можливостей органам місцевого самоврядування на основі підкріплення відповідними фінансовими ресурсами. Найголовнішим аргументом при цьому виступає наявність тісного взаємозв'язку органів місцевого самоврядування з насущними проблемами підвідомчих територій, а, отже, можливість об'єктивнішого перерозподілу фінансових ресурсів на користь розвитку всіх підвідомчих територій. Крім того, міський район є відкритішою територією, ніж, наприклад, область. Тому, рівна забезпеченість з розрахунку на душу населення тут об'єктивніша, ніж на обласному рівні.

Чинники, позначені для розрахунку коефіцієнта територіальних особливостей, що коректує, достатньо умовні.

Можна брати до уваги і вплив інших чинників, що обумовлюють територіальні відмінності. У обгрунтування представленої точки зору відзначимо, що вартість споживчої корзини необхідно враховувати, оскільки істотної різниці в заробітній платі працівників бюджетної сфери зіставного рівня немає, а їх прожитковий мінімум може разюче відрізнятися із-за дисбалансу регіональних цін.

Необхідність обліку впливу чинника прибутковості території була обгрунтована вищим. Слід додати, що виробник більшої частки доходів державного бюджету має право на велику частку виділення бюджетних коштів на соціально-культурні заходи.

Негативною стороною застосування коефіцієнта територіальних особливостей, що коректує, може з'явитися різке відставання малопотужних по прибутковості територій від середніх показників, що у свою чергу може привести до стану депресії.

Враховуючи все вищесказане, виділимо основні концептуальні підходи до фінансового регулювання і вдосконалення управління бюджетними витратами на місцевому рівні:

o фінансове регулювання територіального розвитку повинне здійснюватися на основі дотримання територіальної рівності, під якою слід розуміти рівні можливості територій в отриманні фінансових ресурсів адекватно ступеня територіальної ресурсоотдачи;

o визначення бюджетної забезпеченості території з розрахунку на душу населення повинне здійснюватися з урахуванням територіальних особливостей. Необхідно пам'ятати про дію ефекту збільшення ступеня відвертості території у міру убування її розмірів;

o повинна бути чітка і довготривало діюча регламентація механізму фінансового регулювання територіального розвитку;

o при розподілі фінансових можливостей регулювання розвитку території слід враховувати підвищення ефективності фінансового регулювання у міру посилення тісноти зв'язку регулюючого органу і підвідомчих територій.

o регулювання міжбюджетних фінансових відносин з метою формування реальних фінансових пропорцій між регіонами.

Справедливості ради слід зазначити, що недостатність виділення фінансових ресурсів для розвитку територій, на яких організовуються найзначніші фінансові потоки до бюджету держави, не має миттєвої дестабілізуючої і дестимулюючої дії. Навпаки, як відзначає Генеральний директор Управління Українського фонду підтримки підприємництва, ці території займають перші місця по узагальненому індексу розвитку підприємництва по регіонах. При розрахунку узагальненого індексу до уваги приймалися економічна модель розвитку, людський потенціал, інтелектуальний потенціал, рівень управління (фінанси), матеріальна база розвитку, стан економіки, соціально політична обстановка.

В результаті виявилось, що Донецька область, як було раніше відмічено, зайняла по бюджетній забезпеченості на душу населення в 2007 році 23 місце, опинилася по регіональному індексу умов підприємництва на 1 місці. (Для порівняння - Житомирська область знаходиться на 20 місці.).

Очевидно, на це і був зроблений певний розрахунок при розподілі бюджетних ресурсів між територіями України.

Але, на жаль, врешті-решт може спрацювати ефект бумеранга в соціальному, а значить і в економічному плані [22, с.28-29].

Враховуючи все вищесказане, виділимо основні концептуальні підходи до фінансового регулювання і вдосконалення управління бюджетними коштами:

· фінансове регулювання територіального розвитку повинне здійснюватися на основі дотримання територіальної рівності, під якою слід розуміти рівні можливості територій в отриманні фінансових ресурсів адекватно ступеня територіальної ресурсоотдачи;

· визначення бюджетної забезпеченості території з розрахунку на душу населення повинне здійснюватися з урахуванням територіальних особливостей. Необхідно пам'ятати про дію ефекту збільшення ступеня відвертості території у міру убування її розмірів;

· повинна бути чітка і довготривала діюча регламентація механізму фінансового регулювання територіального розвитку;

· при розподілі фінансових можливостей регулювання розвитку території слід враховувати підвищення ефективності фінансового регулювання у міру посилення тісноти зв'язку регулюючого органу і підвідомчих територій.

· регулювання міжбюджетних фінансових відносин з метою формування реальних фінансових пропорцій між регіонами.

Рис. 3.1. Концепция удосконалення механізму управління розподілом бюджетних коштів між ланками бюджетної системи України

3.2 ОСНОВНІ НАПРЯМИ РЕФОРМУВАННЯ ПОДАТКОВИХ НАДХОДЖЕНЬ З МЕТОЮ ЗМІЦНЕННЯ ДОХОДНОЇ БАЗИ ДЕРЖАВИ

На початку 2008 року в Верховну Раду України був представлений проекту Концепції податкової реформи, підготовленого робочою групою Секретаріату Президента України. Методи реалізації концепції зміцнення прибуткової частини на місцевому рівні розглянуті в проекті Концепції реформування місцевих бюджетів. Перетворення міжбюджетних відносин і, зокрема, підвищення ролі місцевих бюджетів і зміцнення їх фінансової бази давно назріла необхідність.

Тому першою проблемою, яку повинна вирішити реформа, є низька доходна база місцевих бюджетів. За останні роки доходи місцевих бюджетів виросли, в 2007 році, наприклад, надходження заплановані на рівні майже вдвічі більшому, ніж в 2005-2006рр. Але, по-перше, доходи державного бюджету ростуть куди більш високими темпами - рівень 2006 року був перекритий майже вдвічі вже в 2007 роком, а в порівнянні з 2005 роком доходи збільшилися більш ніж в 2,5 рази. У структурі прибутків Зведеного бюджету частка місцевих бюджетів поменшала до недозволено низького рівня - трохи більше за 20%. По-друге, за цей час невідповідно зросли соціальні допомоги, зарплати бюджетників і т.д., які дочиста зменшили надбавку в прибутках. Ось і вийшло, що грошей на несоціальні витрати у місцевих общин більше не стало, а з урахуванням інфляції їх кількість декілько скоротилася.

Другою по значущості проблемою можна назвати залежність місцевих бюджетів від єдиного джерела надходжень: в структурі їх доходів питома вага податку з прибутків фізичних осіб досягла майже 60%. Диверсифікація джерел доходів схоже диверсифікації будь-яких фінансових ризиків. Тому портфель, більш ніж на половину що складається з надходжень одного вигляду, надійним назвати ніяк не можна [25, с.23-24].

Третьою проблемою, похідною від двох вищеперелічених, є дотаційна залежність місцевих бюджетів від державного. Сьогодні в Україні 645 місцевих бюджетів - 93,3% є дотаційними, а сума дотацій їм (без витрат держбюджету на централізовані заходи і програми, додаткових дотацій і субвенцій) складає більше за 50% їх власних доходів (якщо ж додати інші вливання з держбюджету, то загальна сума дотацій перевищить власні прибутки на 11,2%). Така ситуація, безумовно, породжує утриманство в масштабах общин і цілих регіонів. Деяких місцевих керівників подібна система більш ніж влаштовує. Вони кажуть: навіщо мені частина відрахувань податку на прибуток - прибуток ще невідомо, буде чи ні, а дотації з держбюджету перерахують напевно. Можна погодитися з першим віце-прем'єром Миколою Азаровим, який назвав "театром економічного абсурду" ситуацію, коли в Тернопільській, Волинської, Рівненської, Кіровоградській і Херсонській областях середній розмір пенсії перевищує середній розмір зарплати. Адже спонсорами для пенсіонерів цих регіонів, само собою, виступають працюючі громадяни інших регіонів. І нехай пенсійні внески прямо не пов'язані з місцевими бюджетами, з урахуванням баз нарахування для них і ПДФО можна з упевненістю говорити про утриманський характер бюджетів цих регіонів. І цю проблему реформа також повинна вирішити.

З проблем, які насамперед повинна вирішити реформа міжбюджетних відносин і місцевих бюджетів, варто відмітити передачу на місцевий рівень фінансування витрат, передусім освітнього, охорони здоров'я, соціального призначення і т.д., і посилення контролю за витрачанням коштів.

Як же перераховані проблеми пропонується вирішувати в представленому Мінфіном проекті Концепції? Як основні задачі реформування проект визначає дещо інший перелік, але він, принаймні, перекличеться з описаним вище. Мабуть, найбільш чітко в проекті розроблений напрям реформування, пов'язаний з передачею повноважень по фінансуванню деяких видів витрат, що покриваються зараз з коштів держбюджету. Зокрема, пропонується передати місцевим бюджетам фінансування профтехнавчання, позашкільного утворення і вузів, пов'язаного з підготовкою фахівців педагогічного і сільськогосподарського профілів. У частині фінансування культури на зміст місцевих общин повинні перейти районні, міські і інші бібліотеки. Більш кардинальний перерозподіл передбачений для системи охорони здоров'я. Тут намічені і передача відомчих медичних установ ("Укрзалізніця" і тих медзакладів, "які обслуговують окремі категорії громадян по відомчій ознаці"), і фінансування витрат по виконанню держпрограм по охороні здоров'я і т.д. Також на місцевий бюджет планується віддати ряд соціальних програм.

Для того щоб все це профінансувати з місцевих бюджетів, Мінфін пропонує зміцнювати фінансову базу місцевих бюджетів - це, напевно, найважливіша частина майбутньої Концепції. Зміцнювати базу місцевих бюджетів передбачається за допомогою:

o Посилення зацікавленості органів місцевого самоврядування в зростанні власних прибутків шляхом стимулювання збільшення обсягів виробництва, ВДС, об'єму інвестицій, рівня прибутків населення;

o Щорічного збільшення питомої ваги загального фонду місцевих бюджетів в Зведеному бюджеті на 1-2 п.п. протягом трьох наступних років за рахунок розширення податкових гарантій для місцевих бюджетів;

o Підвищення рівня самодостатковості місцевих бюджетів шляхом удосконалення податкового законодавства відповідно до напрямів реформування податкової системи, зокрема, удосконалення системи місцевих податків і зборів.

І ось до цієї-то найважливішої частини проекту є безліч питань. Наприклад, як саме мається намір посилювати зацікавленість органів місцевого самоврядування? Що стосується рівня прибутків населення, то у них начебто і сьогодні зацікавленість пряма - ПДФО поступає тільки до місцевих бюджетів. Проте, на приведеному вище прикладі можна пересвідчитися, що цей стимул - ніщо в порівнянні з дердотаціями. Що ж до інших показників розвитку територій, то тут суцільний туман. Розсіюється він лише в намірі Мінфіну закріпити за місцевими бюджетами надходження [23, с.29-30]:

· плати за ліцензії (правда, незрозуміло які. Скажемо, плата за "роздрібні" ліцензії на торгівлю алкоголем і тютюном і сьогодні йде до місцевого бюджету, а, наприклад, чи доцільно закріпляти за місцевими бюджетами плату за ліцензії на право експорту або імпорту алкоголю і тютюну велике питання);

· збору за спеціальне водокористування;

· частини податку на прибуток (мається на увазі не податок на прибуток підприємств комунальної форми власності, який закріплений за місцевими бюджетами і сьогодні).

Рис. 3.2. Основні задачі і методи вдосконалення доходної частини місцевих бюджетів в Україні

Останню пропозицію можна підтримати. Тим більше що система розподілу цього податку між державним і місцевими бюджетами в Україні існувала до 2001р. І вона хоч якось стимулювала місцеві власті розвивати (а не давити) бізнес на підвідомчій території. Інше питання до розділів Концепції, що стосуються зміцнення фінансової бази місцевих бюджетів: чому збільшувати їх питому вагу на 1-2 п.п. планується лише протягом найближчих трьох років. Адже в цьому випадку їх частка в Зведеному бюджеті буде як і раніше значно нижчою, ніж в 2006 році, який ніяк не може претендувати на звання більш урожайного для місцевих бюджетів. Так і пропорції розподілу прибутків між місцевими і державними бюджетами в цьому випадку залишаться катастрофічно спотвореними в порівнянні з бюджетною системою нормальної держави.

Що ж до удосконалення системи місцевих податків і зборів, то це враховується в проекті Податкового кодексу, що пропонується. Це найчистішої води профанація, яка не приведе до принципової зміни ролі місцевих податків і зборів, сьогодні зведеної до нуля. Здивувало відсутність як закріплені за місцевими бюджетами прибутки від податку на нерухомість, який присутній і у вже затвердженій Концепції реформування податкової системи, і в проекті Податкового кодексу. І в обох випадках, природно, закріпляється саме за місцевими бюджетами.

Насправді ж без закріплення за місцевими бюджетами реального і стабільного джерела надходжень, яким є податок на нерухомість, говорити про реальне зміцнення фінансової бази місцевих бюджетів і диверсифікації ризиків їх недостатнього наповнення не доводиться. Крім того, в проекті можна прочитати приємні речі про підвищення прозорості бюджетного процесу і виконання місцевих бюджетів, посиленні контролю і відповідальності за дотримання бюджетного законодавства. Однак Концепція це не той документ, який дозволяє дати чіткі відповіді на питання реалізації цих благих намірів. Тому є чималий ризик, що намірами вони і залишаться.

Хочеться також зазначити, що реалізувати Концепцію Мінфін планує в два етапи за п'ять років (2007-2008рр. - перший етап, 2009-2011рр. - другий етап). З урахуванням того, що ми живемо вже у 2 кварталі 2009р. і живемо дуже погано, як мінімум, в політичному значенні, навряд чи ці плани можна вважати здійсненними.

На закінчення можна сказати, що представлений проект Концепції, звичайно, краще, чим нічого. Однак якщо його підправити, прибравши "лозунгообразуючі" наміру і доповнивши практичним змістом реалістичні, він стане значно кращим. Але і тут не варто забувати, що шлях від затвердження самої кращої Концепції до її практичної реалізації може виявитися нескінченним.

Таким чином, перехід економіки України до ринкових відносин обумовив об'єктивну необхідність системного дослідження регіональної економіки, аналізу нестач і протиріч, які існують між центром і регіонами в сфері міжбюджетних відносин, механізму організації влади в регіонах, зокрема в розмежуванні повноважень між місцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, а також адміністративно-територіального устрою України [24, с.124-125].

Надмірна централізація державних фінансових ресурсів спотворює ринкові реформи, адже теоретичні узагальнення і досвід багатьох країн світу неспростовно довели, що жодні центральні і авторитарні моделі управління територіальними і регіональними системами країни неспроможні забезпечити позитивні економічні і політичні зсуви, гальмують ініціативу і економічні інтереси регіонів, приводять до відставання, застою і кризового стану господарства регіонів і всієї держави. Разом з слабою керованістю економіки держави відмічені негативи посилюються відсутністю чіткого, зрозумілого, прогресивного законодавства і правових норм відповідальності за бюджетно-фінансові прорахунки і зайві витрати держави від хибних рішень керівників, законодавчих актів, які заподіюють шкоду економіці.

Вдосконалення механізму управління витратами на місцевому рівні багато в чому залежить системи міжбюджетних відносин, які складаються в Україні. Становлення і розвиток вітчизняної системи міжбюджетних відносин відбуваються під впливом технічних вимірювань, які властиві всій системі суспільних відносин наший країни. Проте невирішеність певних питань і загострення проблем в цій сфері є наслідком не тільки транзитивного стану, в якому знаходяться економіка країни і її політична система. Відсутність науково обгрунтованої концепції реформування механізму управління бюджетними витратами не дає можливості негайно вирішити спірні питання між суб'єктами державного управління щодо доцільності і ефективності фінансування і надання населенню країни суспільних благ і послуг кожною з ланок бюджетної системи. Це, безумовно, гальмує процес реформування міжбюджетних відносин і служить причиною збереження старих, не адекватних сучасним умовам, принципів побудови бюджетної системи країни.

ВИСНОВКИ

Таким чином, для здійснення політики фінансової децентралізації необхідно прискорити бюджетну реформу. Нова система місцевих фінансів і міжбюджетних відносин буде здатна виконувати свої функції тільки за умови стабільності закріплення доходів (переліку податків і нормативних відрахувань), поліпшення економічної ситуації в країні в цілому і в регіонах, сталої системи оподаткування, бюджетних механізмів (процедур і формул). Без дотримання ці умови важко говорити про стабільність і прогнозувати відносини в даній сфері. Разом з тим це не означає, що ці основи повинні залишатися незмінними. їх можна і потрібно коректувати, але так, щоб зберігалися системно створюючих елементи.

Основні цілі при формуванні ефективної системи міжбюджетних відносин такі: створення надійних фінансових основ місцевого самоврядування шляхом забезпечення стабільності надходжень до бюджетів всіх рівнів; збільшення питомої ваги власних джерел в структурі доходів місцевих бюджетів, зокрема, місцевих податків і зборів; справедливий розподіл суспільних благ між жителями країни; забезпечення реалізації принципу субсидиарности; чітке визначення витрат, які фінансуються на кожному рівні бюджету; удосконалення роботи місцевих органів влади з місцевими податковими організаціями з метою поліпшення стягнення податків; створення реальних основ для нарощування економічного потенціалу адміністративно-територіальних одиниць, розширення бази оподаткування і відповідного збільшення фінансових можливостей органів місцевого самоврядування.

Становлення і розвиток вітчизняної системи міжбюджетних відносин відбуваються під впливом технічних вимірювань, які властиві всій системі суспільних відносин наший країни. Проте невирішеність певних питань і загострення проблем в цій сфері є наслідком не тільки транзитивного стану, в якому знаходяться економіка країни і її політична система.

Відсутність науково обгрунтованої концепції реформування механізму управління бюджетними витратами не дає можливості негайно вирішити спірні питання між суб'єктами державного управління щодо доцільності і ефективності фінансування і надання населенню країни суспільних благ і послуг кожною з ланок бюджетної системи. Це, безумовно, гальмує процес реформування міжбюджетних відносин і служить причиною збереження старих, не адекватних сучасним умовам, принципів побудови бюджетної системи країни.

Мета і завдання реформування механізму міжбюджетних відносин не обмежується перерозподілом фінансових ресурсів держави між бюджетами різних рівнів. На етапі ринкових трансформацій необхідною є цілісна концепція держави по виробленню стратегії і тактики реформування всіх складових механізму міжбюджетних відносин з метою створення ефективного механізму фінансового забезпечення виконання органами державної влади і органами місцевого самоврядування своїх повноважень і функцій в межах засобів бюджетної системи.

Такою ж гострою є необхідність розробки для бюджетних установ науково-обгрунтованих нормативів бюджетної потреби, з метою програмування бюджетів територій на основі застосування цих нормативів, що в умовах застосування програмно-цільового методу дозволить чітко визначити джерела фінансування цих програм, їх цільове використання і адресну відповідальність виконавців програм, що фінансуються з бюджету.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1.Бюжетний Кодекс України від 21.06.01.

2.Господарський Кодекс України /Затв. Президентом України від 16.01.03. №426-4.

3.Романів М.В. Державний фінансовий контроль і аудит: Навчальний посібник. -К.: НІОС, 2001. - 221с.

4.Казначейська система виконання бюджету: Підручник/ за ред. С.О. Булгакової. - К.: КДТЕУ, 2000. - 250с.

5.Опарін В.М. Фінанси: Навчальний посібник. - 2-ге видання. - К.: КНЕУ, 2001. - 240с.

6.В.Д. Базидевич, Л.О. Баластрик Державні фінанси. Навчальний посібник. - К.: Атака, 2002. - 368с.

7.Василик О.Д. Теорія фінансів: Підручник. - К.: НІОС, 2000. - 230с.

8.Павлюк К.В. Фінансові ресурси держави. - К.: НІОС, 1999.

9.Основи економічної теорії: Підручник / за ред. А.А.Чухна. - К.: Вища школа, 2001. - 606с.

10.Бобров В.Я. Основи ринкової економіки і підприємництва - Київ Вища школа, 2003., 719с.

11.Панчишин С. Макроекономіка: Навч. Посібник. - К.: Либідь, 2002г. - 616с.

12.Государственное регулирование экономики / под ред. Волгина Н.А. - М.: ОАО "НПО Экономика", 2000., 735с.

13.Луніна І. Політичні та економічні фактори зміни рівня державних видатків // Економіка України, 2007. - №6. - с.12-14.

14.Луніна І. Формування місцевих бюджетів у контексті завдань адміністративно-територіальної реформи // Економіка України, 2007. - №1. - с.23-26.

15.Козленко В. Бюджет наш // Бизнес. - 2007. - №26. - с.114-117.

16.Лагода Т. Долговые ямки // Бизнес. - 2007. - №30. - с.112-116.

17.Семенов С. В трех проекциях и в разрезе…//Бизнес. - 2006. - №32. - с.114-116.

18.Семенов С. Нерусский бунт //Бизнес. - 2008. - №25. - с.34-38.