Економічна географія Канади

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Вищий навчальний заклад

Дубенський медичний коледж

Рівненської обласної ради

Реферат

КАНАДА

Підготувала:

студентка І-АЛ (9) курсу

Дмитрук Галина

Дубно - 2010

План

1. Післявоєнний розвиток. Політика Ліберальної та Консервативної партій.

2. Проблема Квебеку.

3. Конституційна реформа 1982 р.

4. Нова хвиля квебекського сепаратизму.

5. Зовнішня політика. Встановлення відносин з Україною.

6. Українці у Канаді.

Список використаних джерел

1. Післявоєнний розвиток. Політика Ліберальної та Консервативної партій

Бурхливий розвиток канадської економіки в роки війни та вагомий внесок у боротьбу з фашизмом сприяли значному піднесенню міжнародного статусу Канади. Обсяги промислового виробництва в той період зросли у 2,5 раза, а за темпами розвитку промисловості вона вийшла на перше місце серед розвинутих країн. За роки війни у Канаді було вироблено понад 800 тис військових вантажних автомобілів, 50 тис танків, 16 тис літаків, 4 тис військових кораблів та багато іншої техніки, дві третини якої надійшло на озброєння армій країн -- учасниць антигітлерівської коаліції. Канадські збройні сили брали активну участь у бойових діях союзників на фронтах Італії, Франції, Індії та Бірми. Військово-морський флот Канади вийшов на четверте місце у світі і, починаючи з 1944 р., повністю взяв на себе охорону військових перевезень з США в Англію. Усе це зміцнило економічні та політичні позиції Канади у післявоєнному світі й перетворило досі малопомітного члена Британської Співдружності націй у високорозвинену індустріальну державу, активного учасника міжнародної політики.

Економічне піднесення Канади тривало і в повоєнний час. Швидко збільшувалося населення, освоювались нові території на Півночі та Далекому Заході. У 1949 р. до складу Канади увійшов Ньюфаундленд і багата на залізну руду північно-східна частина Лабрадору. Важлива роль у прискоренні економічного розвитку країни належить відкриттю великих родовищ нафти в Альберті та Саскачевані. Помітно посилилась економічна інтеграція Канади зі Сполученими Штатами Америки.

Одночасно слабшали традиційні зв'язки Канади з Великобританією. Важливими кроками на шляху ліквідації залишків колоніальної залежності стали прийняття в 1947 р. закону про канадське громадянство та визнання канадського Верховного суду вищою апеляційною інстанцією країни. У 1952 р. губернатором Канади вперше став канадець В. Мессі.

У внутрішньополітичному житті домініону продовжувалось традиційне суперництво двох провідних партій -- Ліберальної та Консервативної. Правляча з 1935 р. Ліберальна партія на хвилі економічного піднесення країни тричі підряд перемагала на післявоєнних виборах -- 1945, 1949 та 1953 рр. (уряд до 1948 р. очолював Макензі Кінг, а потім -- Луї Сен-Лоран). Але в 1957 р. консерватори, оновивши програму, нарешті виграли вибори і сформували уряд на чолі з енергійним політиком «з прерій» Джоном Діфенбейкером.

Передвиборна програма консерваторів (з 1956 р. партія називається Прогресивно-консервативною) передбачала вирішити багато економічних і політичних завдань, а саме: розвиток Півночі, відновлення традиційних зв'язків з Англією та Співдружністю, «канадизацію» економіки і культури, ліквідацію безробіття, вдосконалення взаємовідносин між федеральною владою та провінціями. Новий уряд здійснив чимало заходів соціального характеру, а саме: підвищив пенсії, збільшив розмір допомоги інвалідам і людям похилого віку, знизив податки, надав допомогу фермерам під майбутній урожай та ін. Важливою акцією був прийнятий у серпні 1960 р. Білль про права громадян. Водночас розв'язання багатьох проблем виявилося складнішою справою, ніж уявлялось, і вимагало чимало часу і коштів. Так, за браком фінансових ресурсів не було змоги розпочати виконання широкомасштабної програми освоєння Півночі. Закінчилися невдачею спроби «канадизації» економіки та теле- і радіомовлення. Незважаючи на організацію урядом сезонних громадських робіт, практично не вдалося підвищити рівень зайнятості населення. Загострились відносини і між центральною владою та провінціями, які не бажали збільшувати частку витрат на урядові соціальні програми. Позиції правлячої парти почали слабшати.

У зовнішній політиці уряд Дж. Діфенбейкера продовжував курс на зміцнення атлантичної солідарності у межах НАТО, проте з деяких питань мав самостійну думку, відмінну від позиції США, зокрема відмовився від вступу Канади в Організацію американських держав, продовжував підтримувати дипломатичні й торговельні відносини з Кубою після оголошення Сполученими Штатами її блокади, підтримував вимогу визнання Китайської Народної Республіки.

У центрі уваги громадськості 1963 р. постало питання про розміщення на території Канади і в канадських військових частинах у Європі американської ядерної зброї. Прем'єр-міністр Дж. Діфенбейкер був проти цього, більшість міністрів -- за. Виникла гостра урядова криза, наслідком якої став розпуск парламенту та призначення нових виборів. У політичну боротьбу активно втрутились ще дві партії -- Нова демократична (заснована в 1961 р.) і Партія соціального кредиту, які недвозначно продемонстрували намір покінчити з пануванням традиційної двопартійної системи. Вибори виграли ліберали, однак їм не вдалося здобути абсолютної більшості голосів (42%). Консерватори дістали 32%, нові демократи та соціал-кредитисти -- 25% голосів.

Ліберальний уряд на чолі з Лестером Пірсоном залишався при владі до 1968 р., але, не маючи більшості у парламенті, не наважувався на прийняття серйозних політичних рішень. Серед найпомітніших його акцій були прийняття 1965 р. нового канадського прапора з червоним кленовим листком на білому полі та укладення Автопакту 1965 р., що з'єднав воєдино автомобільну промисловість США та Канади. Однак ці поодинокі успіхи не зміцнили політичних позицій уряду меншості. Перед центральною владою постала ще одна проблема -- національна, викликана незадоволенням франкомовного населення Канади своїм економічним становищем та соціальним і політичним статусом.

канада квебек зовнішній політика

2. Проблема Квебеку

Загострення франкоканадського національного питання стало на десятки років найболючішою політичною проблемою Канади, набуваючи інколи масштабів кризи всієї федерації. Корені цієї проблеми -- в історії формування Канадської держави та особливостях національного складу. Більшість її населення -- англоканадці (40%), до яких прилучаються також вихідці з інших країн Європи, Азії та Африки. Франкоканадці (близько 7 млн), нащадки першопоселенців, засновників колонії Нова Франція, становлять 27% населення країни, причому переважна більшість (85%) зосереджена у провінції Квебек, де вони становлять 82% населення. Тому франкоканадська проблема стала передусім «проблемою Квебеку».

Провідні позиції в економіці Квебеку належали англоканадським та американським компаніям, на заводах яких панувала англійська мова. Становлячи всього 10% населення провінції, англоканадці обіймали 80% усіх керівних посад на приватних підприємствах, тоді як серед робітників їх частка становила всього 7%. Рівень безробіття у провінції наприкінці 60-х років був на 20-30% вищий від середньоканадського, а доходи англомовних жителів Квебеку на 40% перевищували середній рівень по провінції. Особливо важливе значення для підвищення соціального статусу працівника мало знання англійської мови. Франкоканадці, котрі володіли тільки рідною мовою, перші ставали жертвами безробіття і мали найменше шансів для зростання доходів. Водночас для «одномовних» англоканадців незнання французької не приводило до зниження їх соціального статусу.

Панування англійської мови стало також причиною того, що їй були змушені віддавати перевагу більшість «старих» і «нових» іммігрантів (німців, італійців, голландців, українців, поляків та ін.), поповнюючи таким чином лави англомовних громадян, що в свою чергу непокоїло франкоканадців, посилюючи їх згуртованість і розвиток національної самосвідомості.

Політичним результатом цього процесу стала активізація національного руху франкоканадців за рівноправність з англомовними громадянами. Небажання уряду піти назустріч прагненням франкомовного населення призвело до появи на політичній арені Квебеку організацій, що виступали за вихід провінції зі складу Канади та утворення незалежної держави. У 1968 р. вони об'єднались у Квебекську партію на чолі з Рене Левеком. За таких умов правляча Ліберальна партія пішла на зміни у керівництві. Новим лідером лібералів став відомий професор з Монреаля франкоканадець П'єр Елліот Трюдо. Переконаний прихильник єдності Канади та противник сепаратизму, він в той же час виступав за рівноправність французької мови з англійською та розширення сфери її вживання, що мало б поліпшити становище франкомовного населення. На парламентських виборах 1968 р. Трюдо висунув привабливу програму реформ в усіх сферах життя країни і добився переконливої перемоги. Ліберальна партія дістала абсолютну більшість у парламенті, а її лідер став прем'єр-міністром.

У 1969 р. уряд Трюдо через парламент провів закон, який проголосив рівноправність англійської та французької мов у всіх ланках державного апарату та передбачав введення двомовності в регіонах, де меншість, що розмовляє однією з двох офіційних мов, становить не менше 10% населення. З 1971 р. розпочалось також виконання урядової програми навчання другої мови (французької в англомовних провінціях та англійської в Квебеку) в середніх та вищих навчальних закладах. Ці та інші заходи, в тому числі економічного характеру, дещо змінили ситуацію на краще, але в цілому через непослідовність проведення та опір не підтримуючих двомовності (серед них і франкоканадців) до кардинальних змін не привели.

Насамперед, протест франкомовного населення викликала урядова концепція «одна країна -- одна нація», яка заперечувала двонаціональний характер канадської держави (Трюдо говорив, що існує тільки одна нація -- канадці, які розмовляють різними мовами). Політичним виразом цього протесту став «Закон № 22» (1974 р.) квебекського парламенту, який проголосив французьку мову єдиною офіційною мовою провінції, що в свою чергу викликало протести англоканадців і федерального уряду. Ситуація загострилась після приходу в 1976 р. до влади в провінції Квебекської партії, яка проголосила план поетапного виходу Квебеку зі складу федерації. Але під час організованого 1980 р. провінційним урядом референдуму вимогу незалежності Квебеку підтримало тільки 40% виборців. Гасло незалежності було знято, але проблема залишилася, набувши характеру хронічної кризи. Вирішення цієї проблеми потребувало значних конституційних змін, що могло б зміцнити федерацію, якщо б одночасно враховувалися інтереси окремих провінцій.

3. Конституційна реформа 1982 р.

Водночас з «квебекською» на авансцену політичної боротьби поступово виходила ще одна гостра проблема, пов'язана з проблемою провінцій (окрім Квебеку, насамперед Альберти та Британської Колумбії), які вимагали розширення своїх прерогатив за рахунок обмеження функцій центрального уряду. Гостроту конфлікту посилювала відсутність у конституції країни чіткого розмежування повноважень між федеральними та провінційними органами влади. Ситуацію ускладнювало і те, що федеральний уряд не мав конституційної можливості обмежувати відцентрові тенденції провінцій, оскільки роль канадської конституції виконував прийнятий британським парламентом у 1867 р. Акт про Британську Північну Америку, зміни і доповнення до якого повинні були схвалюватися парламентом Великобританії.

Цей анахронізм змусив уряд П. Трюдо звернутись у 1980 р. до Лондона з проханням про надання Канаді повного суверенітету в конституційній сфері.

У березні 1982 р. британський парламент прийняв останній закон стосовно Канади (так званий Акт про Канаду 1982р.), який припинив дію законодавчих повноважень Великобританії щодо цього домініону. На його основі 17 квітня 1982 р. канадський парламент прийняв Акт про конституцію 1982 р. Так на 115-му році існування Канада позбулась колоніального минулого і здобула, нарешті, абсолютний суверенітет у конституційній сфері.

Реформа віддала основний закон країни під юрисдикцію федерального парламенту, тим самим об'єктивно сприяючи процесові централізації та зміцненню єдності канадської федерації. Введення в Акт про конституцію положень щодо розширення повноважень провінцій послабило напруженість у федерально-провінційних відносинах. Водночас у конституції не знайшла відображення проблема суверенітету франкоканадців і статусу Квебеку, що створювало грунт для дальшого поглиблення кризи у відносинах між англійською та французькою Канадою.

Конституційна реформа 1982 р. тимчасово відсунула з авансцени політичного життя питання вдосконалення федерально-провінційних відносин. На перший план вийшли економічні труднощі, з якими країна зіткнулася на початку 80-х років. Дефіцит державного бюджету досягнув у 1984 р. астрономічної цифри -- 27 млрд. доларів. Нечуваних з 30-х років масштабів досягло безробіття, яке охопило 1,5 млн канадців, що становило 12% усієї робочої сили. Значно погіршився збут канадської продукції на зовнішніх ринках. Усе це призвело до поразки уряду лібералів на парламентських виборах 1984 р. і сприяло приходу до влади Прогресивно-консервативної партії на чолі з 45-річним адвокатом з Монреаля Брайаном Малруні.

Новий уряд відразу ж почав зменшувати видатки на соціальні програми, домагався подолати інфляцію через контроль над зарплатою, підвищити продуктивність праці та конкурентоспроможності шляхом створення сприятливого клімату для іноземних інвестицій, а також створював умови для розширення вільної торгівлі з США. На зміну кризі початку 80-х років прийшов період тривалого економічного піднесення.

4. Нова хвиля квебекського сепаратизму

Одним з найважливіших політичних завдань уряд Б. Малруні вважав досягнення національної згоди та збереження єдності держави. І знову найскладнішою стала «проблема Квебеку», який відмовлявся приєднатися до конституції 1982 р. і вимагав надання йому особливого статусу у складі федерації. Після тривалих переговорів з провінціями федеральному уряду вдалося підготувати проект конституційної угоди (1992 р.), яка визнавала особливі права Квебеку, проте її не було ратифіковано парламентами ряду англомовних провінцій, роздратованих претензіями уряду франкомовного сусіда. В таких умовах відбулася чергова зміна лідерів. У 1993 р. уряд країни очолив лідер Ліберальної партії Жан Кретьєн, який розпочав новий раунд підготовки до виходу з конституційної кризи.

Досить швидко виявилось, що рух проти надання Квебеку «особливого статусу» набув широкого розмаху і організованих форм. Детонатором нової кризи стала набираюча все більшої популярності на канадському Заході (провінції Альберта та Британська Колумбія) Партія реформ, яка виступає з позицій англоканадського націоналізму. На виборах 1993 р. вона завоювала 52 місця в канадському парламенті і за кількістю депутатів стала третьою фракцією. її антиквебекська риторика, в свою чергу, активізувала діяльність франкоканадських націоналістів, вплив яких неухильно зростав.

У результаті провінційних виборів 1994 р. до влади в Квебеку прийшла Квебекська партія на чолі з Жаком Парізо, який охарактеризував позицію ряду англомовних провінцій як доказ неможливості компромісу з Англо-Канадою. Квебекська партія, яка проголосила своєю основною метою досягнення незалежності Квебеку, провела в 1995 р. референдум, в ході якого за вихід провінції зі складу Канади висловилось 49,4% його учасників. Федерацію було збережено, але мізерність переваги противників незалежності дала змогу лідерам Квебекської партії заявити, що цей референдум не останній і основна боротьба ще попереду. Партія обрала нового лідера -- ним став Люсьєн Бушар, який з січня 1996 р. очолив також уряд Квебеку і готується до нового раунду боротьби. Єдність Канади залишається під загрозою.

5. Зовнішня політика. Встановлення відносин з Україною

Ще на початку 70-х років адміністрація П. Трюдо почала переглядати зовнішньополітичний курс Канади. Залишаючись вірною своїм союзницьким зобов'язанням у межах НАТО та двостороннім угодам з СІПА в галузі оборони Північної Америки, Канада все-таки активно виробляла власну зовнішньополітичну концепцію, що відповідало поширеним у суспільстві настроям зміцнення канадського суверенітету. На перший план висували питання оборони власне канадської території та звільнення її від ядерних озброєнь США, більшої самостійності у відносинах з Європою, Японією, країнами Латинської Америки та Африки. У першій половині 70-х років відбувся рішучий поворот і в напрямі поліпшення відносин з комуністичними країнами.

Пріоритетне значення у зовнішній політиці Канади надавалось відносинам з США. Домігшись виведення з канадської території американських ядерних боєголовок, уряд П. Трюдо водночас регулярно поновлював дію укладеної ще в 1958 р. угоди про спільне командування протиповітряною обороною Північної Америки і розташування в Канаді підпорядкованих йому військових баз.

Після розпаду СРСР Канада вітала утворення нових незалежних держав на Сході Європи і підтримувала їх коли вирішували питання про вступ до Організації Об'єднаних Націй. Одним із перших -- 2 грудня 1991 р. (другого дня після історичного референдуму) канадський уряд визнав незалежну Україну і встановив з нею дипломатичні відносини. Першим українським послом у Канаді став колишній політв'язень, відомий правозахисник і громадський діяч Левко Лук'яненко.

Успішного розвитку набувають українсько-канадські відносини, свідченням чого є візити до Києва генерал-губернатора Канади Рамона Гнатишина (1992 р.) та президента Леоніда Кучми в Оттаву (1994 р.), в ході яких були досягнуті важливі угоди про взаємовигідне співробітництво між країнами.

6. Українці у Канаді

Внаслідок масового переселення українців (переважно з Галичини) до Канади, яке розпочалося наприкінці XIX ст. і було доповнене другою та третьою хвилями еміграції після Першої й Другої світових воєн, у цій країні утворилась одна з найчисельніших у західному світі українська громада, що налічує близько 1 млн. осіб. Участь українців у господарському, політичному та культурному житті країни досить помітна. Представників української громади неодноразово обирали депутатами федерального і провінційних парламентів, вони ставали видатними урядовцями, суддями, дипломатами, а один з найвідоміших політичних діячів Рамон Гнатишин обіймає найвищу державну посаду генерал-губернатора Канади.

Більшість українських політичних, громадських, культурних організацій і церков об'єднані у Конгрес українців Канади (КУК), що виконує роль своєрідного парламенту етнічних українців (за межами КУК діє тільки Товариство об'єднаних українських канадців -- ТОУК). Важливе місце у суспільному житті українців посідають Українська католицька, Українська православна церкви. Громадські, політичні та культурно-освітні організації українців видають чимало газет і журналів, найпомітніші з яких «Український голос», «Гомін України», «Новий шлях», «Життя і слово», «Батьківщина», «Вісник», «Українські вісті».

Українську мову, літературу і культуру вивчають у широкій мережі громадських шкіл, відомих під назвою «рідні школи». У деяких провінціях (Альберті, Манітобі, Саскачевані) програми з української мови, літератури, географії та історії є складовими державної шкільної програми. У звичайних школах працюють також класи з українською мовою навчання.

Після Другої світової війни програмні курси з україністики з'явились і у вищих навчальних закладах, наприклад в університетах Оттави, Торонто, Калгарі, Едмонтона, Ванкувера та ін. Українську літературну спадщину зберігають численні музеї, архіви, зокрема музей у Едмонтоні, Український музей Канади в Саскатуні, Осередок української культури та освіти у Вінніпегу.

Невід'ємною частиною українського громадського життя у Канаді завжди була культурно-мистецька діяльність. У центрах української культури працюють танцювальні, музичні та хорові колективи, проводять фестивалі, влаштовують художні виставки, фольклорні свята. Значно зміцнюються зв'язки українців Канади з Україною; організовуються спільні наукові конференції, семінари для вчителів, художні виставки, кінофестивалі, спортивні змагання. Налагоджуються зв'язки українських бізнесменів Канади з діловими колами України. Проголошення незалежності України відкрило нові можливості для розширення контактів українців Канади з Батьківщиною.

Список використаних джерел

1. Боровик М. Століття українського поселення в Канаді (1891 - 1991). - Канада: УММАН, 1991. - 486 с.

2. Газін В.П. Новітня історія країн Європи та Америки 1945-2002 роки: Навчальний посібник/ В.П.Газін, С.А.Копилов; За ред. А.О. Копилова. - К.: Либідь, 2004. - 624 с.

3. Іваницька О.П. Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002). - Вінниця: ФОЛІАНТ, 2003. - 560 с.

Размещено на Allbest.ru