Політична карта світу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський державний університет безпеки життєдіяльності

Кафедра екологічної безпеки

Реферат

на тему: “Політична карта світу”

Виконав:

Панчук Д.В.

Львів 2014

Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття політичної карти світу. Держава як елемент політичної карти і основна форма геопросторової організації людства

Розділ 2. Основні підходи до періодизації процесу розвитку світового суспільства

Розділ 3. Політична карта світу від стародавніх часів до великих географічних відкриттів (до кінця ХV ст.)

Розділ 4. Формування політичної карти світу в епоху розвитку і утвердження капіталістичного господарства (новий час, ХVI - початок XX ст.)

Розділ 5. Основні періоди становлення політичної карти світу під час новітньої історії

5.1 Перша світова війна і міжвоєнний період

5.2 Друга світова війна і післявоєнний період

5.3 Сучасний період

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Політична карта світу відображає місце країн у сучасному світі, їх політико-адміністративну структуру, еволюцію форм державного устрою. Вивчення її аспектів у динаміці, в історичній послідовності представляє особливий інтерес для географів. Особливо важливо знати якісні та кількісні зміни, що відбуваються на політичній карті світу. Під якісними змінами маються на увазі зміни форм державного устрою, форм правління, зміна політичного статусу, зміни в місці розташування і назві столиць, назв країн, утворення різних міждержавних утворень, з метою інтеграції або співробітництва. Такі міжнародні організації або спілки можуть багато в чому змінити співвідношення сил (політичних, економічних і т.д.) на міжнародній арені. Під кількісними змінами маються на увазі об'єднання або розпад держав, добровільні поступки (або обмін) країнами ділянок суші або територіальних вод, відвоювання суші біля моря (намив території) і т.д. Все те, що тягне за собою зміну площі державної території.

Розділ 1. Поняття політичної карти світу. Держава як елемент політичної карти і основна форма геопросторової організації людства

Термін „політична карта світу” у суспільній географії використовують у вузькому і широкому розуміннях. У вузькому розумінні політична карта світу - це географічна карта Земної кулі, на якій відображені всі країни і держави світу, їх кордони і столиці, деякі інші географічні об'єкти, що мають важливе політичне значення (поселення, шляхи сполучення тощо). У широкому розумінні політичною картою називають сукупність різноманітних даних політичного змісту про країни і регіони світу. Якщо у першому випадку поняття політичної карти відображає статичну (на конкретний момент часу) політико-територіальну модель світового простору, то широке значення цього поняття передбачає також врахування динамічних явищ і процесів, що мали місце чи відбуваються зараз в окремих країнах або ж між ними.

Основними елементами політичної карти світу є країни і держави. У суспільно-географічному сенсі країна означає певну (окрему) частину земної поверхні з постійним населенням, природними й антропогенними ресурсами, яка обмежена політичними межами (кордоном) [1]. З погляду міжнародного права країна може мати державний суверенітет (незалежність) або бути залежною. У першому випадку країна виступає державою. Таким чином, держава - це суверенне політико-територіальне утворення, незалежна країна з публічною політичною владою, що здійснюється через систему спеціальних органів і установ. Кожна держава є країною, тоді як не кожна політико-географічна країна є державою. Наприклад, Данія є країною і державою, тоді як Гренландія - це країна, залежна від держави Данії. У наш час у світі налічується понад. країн, 192 з яких є державами.

До ключових понять, що розкривають політико-географічну сутність держав, належать поняття державного суверенітету, державної території і державного кордону. Суверенітет держави полягає в її праві на власний розсуд вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи без втручання інших держав і без порушення прав інших держав. Територія держави (державна територія) - це певна частина земної поверхні, що перебуває під суверенітетом даної держави і обмежена зі всіх сторін кордоном. Суверенітет держави над територією показує повноту політичної влади над нею, верховенство тут законів даної держави.

Державна територія - явище об'ємне, яке, окрім земної поверхні, включає певну товщу літосфери, гідросфери й атмосфери в межах кордонів. У склад державної території входять: а) суходіл (материковий і/чи острівний); б) внутрішні води - ріки, озера, водосховища, канали в межах суходолу, а також деякі морські води (акваторії портів, води бухт, заток, проток, морів, береги яких повністю належать даній державі); в) територіальні води - смуга вод в океанах, морях, затоках, протоках завширшки до 12 морських миль (приблизно 22,2 км) від берегової лінії материка і островів, а також від лінії, що є межею внутрішніх морських вод. (Конкретна ширина територіальних вод визначається внутрішнім законодавством держави); г) надра суходолу і шельфу під внутрішніми морськими і територіальними водами разом із наявними в них мінеральними ресурсами; ґ) повітряний простір над суходолом, внутрішніми і територіальними водами; д) т. зв. умовні території - морські судна і літаки під прапором даної держави, що перебувають за її межами і дотримуються законодавства країни перебування, а також посольства даної держави в інших країнах.

Державний кордон - це лінія на поверхні Землі і проведена через неї уявна вертикальна поверхня в літосфері, атмосфері і гідросфері, яка оконтурює державну територію. Державний кордон відділяє територію держави від територій сусідніх країн і від т. зв. відкритого моря, що знаходиться за межами територіальних вод у напрямку моря чи океану. Відкрите море є нейтральним для судноплавства і польотів над ним літаків різних держав. Особливий статус у ньому має економічна зона держави - морський район, що прилягає до її територіальних вод і поширюється на відстань 200 морських миль (370 км) від берегової лінії або ж до межі континентального шельфу у тих місцях, де він (шельф) перевищує 200-мильну ширину. В економічній зоні прибережна держава має виняткове право на розвідування, експлуатацію і збереження природних ресурсів (мінеральних і біологічних), що є на дні, в його надрах, у самій воді, а також на управління цими ресурсами. У даний час майже всі країни світу встановили свої економічні зони, які охоплюють загалом 40% Світового океану.

Розділ 2. Основні підходи до періодизації процесу розвитку світового суспільства

За сучасними уявленнями вчених найдавніші люди з'явилися приблизно 2,5 млн. років тому, їх прабатьківщиною була Африка. Їм дали видову назву „люди вмілі”. З плином часу ці люди трансформувалися у ”людей прямоходячих” (архантропів), ареали розвитку яких знаходилися в межах екваторіального і тропічного поясів Африки й Азії. Звідси розпочалося розселення людини у Старому світі. 700 - 600 тис. років тому архантропи почали змінюватись іншими давніми людьми - палеоантропами.

Проіснувавши декілька сотень тисяч років, палеоантропи стали безпосередніми попередниками неоантропів, тобто „людей розумних”, до роду яких належать і сучасні люди. Поява неоантропів відбулася приблизно 40-30 тис. років тому. Приблизно тоді перші люди переселились в Австралію і Америку (за іншими даними в Америку люди вперше прийшли 12-15 тис. років тому), поступово заселивши їх території.

Періодизацію процесу розвитку людства здійснюють представники різних наук. В основу археологічної періодизації покладено матеріали, з яких люди виготовляли засоби праці. Виділяють три „віки”: кам'яний (найбільш тривалий - від 2,5 млн. років тому до 3 тис. років до н.е.) бронзовий і залізний, що триває досі. Два останніх періоди розпочиналися в різних районах Землі не одночасно: бронзовий - у ІV-ІІ тисячоліттях до н.е., залізний - із середини ІІ - початку І тисячоліття до н. е. Кожен з названих періодів має внутрішню періодизацію. Наприклад, кам'яний вік поділяють на палеоліт (давній кам'яний вік), мезоліт (середній кам'яний вік) і неоліт (новий кам'яний вік).

Історична періодизація передбачає поділ процесу людського розвитку насамперед на два періоди - первісний і період існування складно організованих суспільств. Перший період людської історії співпадає з археологічним кам'яним віком, тривав сотні тисяч років. Саме тоді людина стала людиною у повному розумінні слова, виникла його культура. Первісні общини людей були відносно невеликими і просто організованими, з примітивними побутом і економікою, родинними зв'язками.

Період існування складно організованих суспільств триває відносно недовго. Його початок характеризувався появою організованої виробничої діяльності людей, наслідком якої стали зміни характеру взаємовідносин людей у суспільстві, становлення державності, ускладнення соціальної структури, прискорення процесу утворення етнічних спільнот тощо. З появою перших державних утворень людства (у ІV тисячолітті до н.е.) розпочався процес формування політичної карти світу.

Водночас традиційна історична періодизація передбачає виділення трьох (чотирьох) історичних епох: давніх віків, середніх віків, нового часу, а в ньому також новітнього часу. Давні віки (або стародавній світ) охоплюють всю первісну історію людства і перші складно організовані суспільства на етапі існування рабовласницьких держав. Початком епохи середніх віків (середньовіччя) зазвичай вважають V ст., коли перестала існувати рабовласницька Західна Римська імперія (падіння Риму в 476 р.). Щодо початку нового часу існує декілька думок. Одні вчені називають рубіж ХV і ХVІ століть, коли розпочалися Великі географічні відкриття і започаткувалися у Європі Відродження та Реформація, інші - середину ХVІІ ст., коли відбулася Англійська буржуазна революція (1640-1648 рр.). Новітнім часом називають здебільшого період розвитку людства від початку Першої світової війни.

Як приклад географічної періодизації всесвітньо-історичного процесу можна назвати періодизацію Льва Мечникова, наведену у роботі „Цивілізація і великі історичні ріки” (Женева, 1889). В її основу покладено масштаби освоєння людством географічного середовища і використання водного простору для міжнародних зносин. Л. Мечников виділив три періоди, а в кожному з них - по дві епохи: 1) річковий період (давні віки), що включає а) епоху ізольованих народів (до ХVІІ ст. до н.е.) і б) епоху початкових міжнародних зносин і зближень народів (до 800 р. до н.е.); 2) середземноморський період (середні віки), який поділяється на а) епоху власне Середземного моря і б) морську епоху (дальшого освоєння середземних чи внутрішніх морів - Балтійського, Чорного); 3) океанічний період (новий час), який творять: а)атлантична епоха (від відкриття Америки до „золотої лихоманки” в Каліфорнії і на Алясці) та б) всесвітня епоха.

Останнім часом широкого поширення набуває економічна періодизація світової історії, згідно з якою виділяють три стадії розвитку людського суспільства - доіндустріальну, індустріальну та постіндустріальну. Доіндустріальна стадія - найтриваліша, охоплює господарський розвиток людства до початку промислового перевороту. Спочатку базувалася на привласнювальній економіці (мисливство, збиральництво, рибальство), а після т. зв. неолітичної революції (оволодіння людиною культурами тваринництва і землеробства, що відбулося 8-7 тис. років до н. е. у народів Стародавнього Сходу і 6-3 тис. років у народів Європи) - на постпривласнювальній чи аграрній економіці. Основою останньої було сільське господарство, а провідним елементом господарського механізму - земля. Індустріальна стадія розвитку започатковується промисловою революцією (розпочалася у Західній Європі в останній третині ХVІІІ ст.), характеризується економікою постаграрного (індустріального) типу. Основою такої економіки стає спочатку легка, а пізніше важка промисловість, а провідним елементом господарського механізму - капітал. У ході науково-технічної революції (середина ХХ ст.) виникає постіндустріальна економіка, центр тяжіння в якій переноситься на сферу послуг, а головним чинником розвитку стає інформація, нагромадження знань.

Розділ 3. Політична карта світу від стародавніх часів до великих географічних відкриттів (до кінця ХV ст.)

Найдавніші держави утворилися в окремих землеробських осередках біля великих рік (Східне Середземномор'я, Месопотамія, Індія, Китай). Поступово простір державного життя народів розширюється. У пізньорабовласницький час сформувалася вже суцільна смуга держав у субтропіках Старого Світу (від Атлантичного до Тихого океанів), а в середньовіччі активне державотворення перекинулося також у помірну Європу.

Характерними рисами політичної карти світу середніх віків були: а) роз'єднаність світового простору, яка проявлялась на різних рівнях, -- між Старим Світом і невідомими для його мешканців Америкою, Австралією та Центральною і Південною Африкою; між окремими регіонами Старого Світу; між окремими культурами в межах одного регіону; між окремими осередками в межах однієї культури; б) крайня роздробленість у зв'язку з повним пануванням натурального господарства і низьким рівнем поділу праці, нестабільність внаслідок майже безперервних війн. У той же час наприкінці даної епохи сформувалися централізовані держави в Європі -- Франція, Англія, Іспанія та ін., в Азії -- Індія, Китай, Персія, Туреччина та ін.

Розділ 4. Формування політичної карти світу в епоху розвитку і утвердження капіталістичного господарства (новий час, ХVI - початок XX ст.)

Уперше капіталістичні відносини зародилися в містах-державах Північної Італії в XIV-XV ст. Класичний їх розвиток відбувся в країнах Середньо-Західної Європи після здійснення буржуазних революцій (Голландія -- 1597 р., Англія -- 1642-1648 рр., Франція -- 1789-1794 рр.), а також у США з кінця XVIII ст. Особливу роль у розвитку капіталізму та його поширенні поза Європою відіграли Великі географічні відкриття -- морські подорожі європейців з кінця XV до середини XVII ст., які увінчались відкриттям і освоєнням Нового світу.

Політична карта світу в дану епоху формувалася під впливом двох протилежних тенденцій: а) територіальної експансії європейських країн в Азії, Африці, Америці, Австралії та Океанії, внаслідок чого утворилися колоніальні імперії (спочатку Португалії, Іспанії та Голландії, а далі Англії, Франції та інших держав); б) посилення національно-визвольного руху і утворення незалежних держав у Європі (Швеція, Нідерланди -- XVI ст., Греція, Сербія, Румунія -- XIX ст.), Америці (США -- 1776 р., країни Центральної і Південної Америки -- поч. XIX ст.). У результаті цього напередодні Першої світової війни (1914 р.) у світі існувало 57 суверенних країн, з яких більшість позаєвропейських (Китай, Персія, Сіам, Туреччина, Єгипет, країни Латинської Америки) були економічно і політично залежними від великих держав. Решта територій перебували у прямому колоніальному підпорядкуванні 14-х держав-метрополій (найбільшими імперіями стали Британська, Російська, Французька). Одночасно із закінченням територіального та економічного поділу світу між найбільшими державами відбулася «зміна лідерів»: у світовому промисловому виробництві Великобританія поступилася панівним становищем США, а в Європі -- також Німеччині. Завершується формування світового капіталістичного господарства, яке, за висловом І. Вітвера, з «європоцентричного» перетворилося на «двоцентричне».

Розділ 5. Основні періоди становлення політичної карти світу під час новітньої історії

У XX ст. найбільші зміни на політичній карті відбулися в результаті двох світових війн, а також відносно мирної трансформації на початку 1990-х років. Тому тут виділяють 3 етапи.

5.1 Перша світова війна і міжвоєнний період (1914-1939 рр.)

Основні риси політичної карти світу: а) розпад 4-х колоніальних імперій (Австро-Угорської, Німецької, Османської і Російської). В результаті цього, по-перше, утворилися нові незалежні держави в Європі (Чехо-Словаччина, Угорщина, Югославія, Польща, Фінляндія, країни Балтії і ряд інших країн на території колишньої Росії, які в 1922 р. були знову об'єднані в одну державу СРСР); по-друге, африканські, азіатські і тихоокеанські колонії Німеччини і Туреччини перейшли під мандат Великобританії, її домініонів, Франції та США; б) розкол світу на дві антагоністичні суспільно-економічні формації в результаті соціалістичного розвитку СРСР, що був найбільшою за площею країною світу; в) початок мирної трансформації Британської колоніальної імперії в Британську Співдружність націй (у 1931 р. повну незалежність було надано колишнім домініонам Канаді, Південно-Африканському Союзу, Австралії та Новій Зеландії). У 1939 р. на політичній карті світу існувала вже 71 суверенна держава.

5.2 Друга світова війна і післявоєнний період (1939 р. - кінець 1980-х рр.)

Новий переділ світу, в якому були зацікавлені багато великих країн, а найбільше Німеччина та СРСР, закінчився видимою перевагою останнього -- соціалізм став світовою системою (в 1980-х рр. соціалістичними були 14 країн Євразії і Куба; ще приблизно 25 країн Африки, Азії і Латинської Америки в різний час мали «соціалістичну орієнтацію» або «некапіталістичний шлях розвитку»). Весь післявоєнний етап пройшов у політико-ідеологічному та економічному протистоянні капіталістичної та соціалістичної систем; його символом в 1945-1990 рр. була «залізна завіса», яка, за висловом У. Черчілля, впала по кордонах соціалістичних країн Європи від Балтики до Адріатики, перекроївши Німеччину і Берлін. Протистояння посилилося із створенням військово-політичних блоків НАТО і Організації Варшавського договору (ОВД).

Характерними рисами політичної карти світу на цьому етапі також були: а) крах колоніальних імперій капіталістичних держав (у 1975 р. перестала існувати остання велика імперія західного світу -- Португальська). Усього за цей час виникло понад 100 нових суверенних країн, які поповнили список країн, що розвиваються; б) багатополюсний розвиток людства, який не зводився лише до протистояння двох систем. Серед розвинених капіталістичних країн з'явився третій центр сили -- Японія, що вийшла на друге місце у світовій економіці, у Західній Європі відновилась економічна могутність ФРН, Великобританія ж поступилася місцем Франції та Італії. У «соціалістичному таборі» після 1960-х рр. з'явилося два полюси -- СРСР і Китай, кожен із своєю сферою впливу серед соціалістичних країн і країн, що розвиваються. Серед останніх намітилися свої «центри сили» -- «ключові країни» (Індія, Бразилія, Мексика), «нафтодоларові» країни Перської затоки, «нові індустріальні країни» Далекого Сходу (насамперед, т.з. «чотири дракони»). Наприкінці 1989 р. у світі існувало 170 незалежних держав.

5.3 Сучасний період

У другій половині 1980-х - на початку 1990-х рр. у Східній Європі відбулися суспільно-політичні зміни, результатом яких стало: повне припинення «холодної війни» між Сходом і Заходом, зняття «залізної завіси» (об'єднання у жовтні 1990 р. Німеччини), самоліквідація соціалістичної системи та її організаційних структур (ОВД, РЕВ), наростання відцентрових тенденцій у СРСР і його розпуск наприкінці 1991 р. У 1991-1992 рр. розпалася також Югославія (цей процес супроводжувався кривавими воєнними діями), а в 1993 р. мирно «розлучилися» Чехія і Словаччина. Отже, менш як за півтора року на місці 3-х соціалістичних країн виникло 22 нові незалежні держави і серед них, 176-ою за порядком у світі, -- Україна. Майже всі постсоціалістичні країни Східної Європи і колишнього СРСР задекларували поступовий перехід від тоталітаризму до демократії в політичній сфері і від централізовано планового господарства до ринкового -- в економічній.

На сучасному етапі завершується демонтаж залишків колишньої колоніальної системи, про що свідчить: а) здобуття незалежності колоніями (Намібія, Мікронезія, Маршалові острови, Палау); б) відновлення суверенітету Китаю над Сянганом (з 1 липня 1997 р.) і Аоминем (з 20 грудня 1999 р.); в) надання державами-метрополіями своїм «заморським територіям» і володінням внутрішнього самоврядування і широкої автономії; г) проведення референдумів у володіннях щодо їх подальшого політичного статусу (так, населення о. Аруба, що в складі Антильських островів, висловилось за незалежне від Нідерландів державне існування, тоді як Пуерто-Ріко зберегло статус «держави, що вільно приєдналася до США»). У світі залишилося приблизно 35 володінь і залежних територій. Незалежними в даний час є 192 держави (включаючи Тайвань, що формально вважається провінцією Китайської Народної Республіки, а фактично існує як окрема держава під назвою «Китайська Республіка»). «Наймолодшими» із незалежних держав є Ерітрея (з 1993 р.) і Палау (з 1994 р.).

У наш час у вирішенні міжнародних питань велике значення відіграють міждержавні політичні організації глобального і регіонального рівнів: ООН (189 держав-учасниць), Організація з питань безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Організація Американських Держав (ОАД), Організація Африканської Єдності (ОАЄ), Організація Північноатлантичного договору (НАТО) та ін.

політичний карта геопросторовий капіталістичний

Висновки

Ми живемо у час бурхливих політичних подій. Президентські вибори й антидержавні перевороти, міжнародні зустрічі й міжнаціональні конфлікти, прикордонні військові суперечки і спільні дружні прикордонні заходи. Усе це стало звичною складовою суспільно-політичного життя в різних нашої планети. Часто політичні події спричинюють у тих чи інших країнах світу навіть зміну форм державного правління та їхнього адміністративно-територіального устрою. Подекуди внутрішньодержавні зміни настільки виявляються серйозними, що нещодавно єдині і, здавалося б, непорушні держави розпадаються на окремі території, кожна з яких заявляє своє право на політичну самостійність. І ось уже міняються усталені кордони, видозмінюються обриси країн і держав. Своєрідні підсумки політичних процесів надає політична карта, яка, наче дзеркало політичної ситуації, відображає різні території, країни, держави, а також розкриває їхню форму правління і державного устрою.

Список використаних джерел

1. Соціально-економічна географія світу: Загальна частина/ За ред. С.П. Кузика. - 2-ге вид., перероб. і доп. - Тернопіль: Підручники і посібники, 1998. - С. 56-99.

2. Безуглий В.В., Козинець С.В. Регіональна економічна та соціальна географія світу: Посібник. - К.: Видавничий центр „Академія”, 2003. - С. 36-101.

3. Топчієв О.Г. Основи суспільної географії: Навчальний посібник. - Одеса: Астропринт, 2001. - С. 325-329, 406-424.

4. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Знання-Прес, 2002. - С. 291- 298.

5. Географія. 11 клас: Відповіді на питання екзамен. білетів/ І. Дітчук, О. Заставецька, Б. Федуник. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2001. - С. 103-106, 9-12.

6. Социально-экономическая география зарубежного мира/ Под ред. В.В. Вольского. - М.: КРОН-ПРЕСС, 1998. - С.115-190.

7. Родионова И.А., Бунакова Т.М. Экономическая география: Учебное пособие. -М.: Московский лицей, 1998. - С.6-80.

8. Максаковский В.П. Историческая география мира: Учеб. пособие для вузов. - М.: Экопрос, 1997. - 584 с.

9. Алисов Н.В., Хорев Б.С. Экономическая и социальная география мира (общий обзор): Учебник. - М.: Гардарики, 2001. - С. 16-57.

10. Мировая экономика. Экономика зарубежных стран/ Под ред. В.П. Колесова и М.Н. Осьмовой. - М.:Флинта, 2000. - С. 15-37, 185-190.

11. Погорлецкий А.И. Экономика зарубежных стран: Учебник. СПб: Изд-во Михайлова В.А., 2000. - С. 15-31, 109-120.

12. Витвер И.А. Историко-географическое введение в экономическую географию зарубежного мира. - М.:Географгиз, 1963. - 366 с.

13. Колосов В.А., Мироненко Н.С. Геополитика и политическая география: Учебник для вузов. - М.: Аспект Пресс, 2001. С. 174-189.

14. Страны и регионы. 2000. Статистический справочник Всемирного банка/ Пер. с англ. - М.: Изд-во «Весь Мир», 2001. - 240 с. - (Мир в цифрах).

Размещено на Allbest.ru