Постать Августина Волошина в політичному і соціокультурному просторі Закарпаття

Размещено на http://www.allbest.ru/

План:

Вступ

Розділ 1. Дитинство і юність Августина Волошина. Становлення поглядів

Розділ 2. Всебічна культурно-освітня діяльність

Розділ 3. Початок політичної карґєри А. Волошина

Розділ 4. Президент Карпатської України

Розділ 5. Августин Волошин - емігрант. Ставлення до нього сучасників і нащадків

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Під час вивчення України ХХ століття мені найбільше імпонували саме західноукраїнські політичні діячі, які виявляли більшу стійкість і проявили надзвичайно великий державотворчий ентузіазм. Саме тому на Західній Україні в буремні роки першої половини ХХ століття виникло багато політичних і державних утворень - Головна Руська Рада, Західноукраїнська народна республіка, Карпатська Україна, Українська Головна Визвольна Рада. Так сталося, що ці формування зазвичай існували недовго, проте вони сприяли утвердженню української національної ідеї не лише на західноукраїнських землях, а й мали великий вплив на решту території України.

В публіцистиці часто можна зустріти твердження, що щаслива та національна спільнота, яка у період кризи висуває лідерів, здатних цю кризу подолати. З такої позиції українців Закарпаття цілком можна вважати щасливими, адже таким лідером став президент Карпатської України, отець, доктор Августин Волошин.

Розділ 1

волошин президент закарпаття

Народився Августин Волошин 17 березня 1874 р. в селі Келечин Волівського округу на Закарпатті (зараз це територія Міжгірського району Закарпатської області) у сім'ї греко-католицького священика.[15]

Рід Волошина походив із лібертинів (вільних селян) села Великі Лучки біля Мукачева. Там був священником його дід - Іван. Батько Августина теж став священником і був направлений на службу в с.Келечин Маромороської жупи. Мати Волошина - Емілія Зомборі - теж походила зі священичої родини. Крім Августина, в сімґї виховувалося ще 3 дитини: Олена, Ольга і Елеонора. Характерною особливістю цієї сімґї було те, що в побуті вони користувалися українською (руською) мовою, на відміну від більшості змадяризованих священичих родин. Крім того, келечинською говіркою Августин Волошин користувався згодом і в науково-практичній діяльності.[6]

В сімґї хлопчика ніжно називали Густі. Взагалі, сімейне оточення справило величезний вплив на становлення Августина, адже батько не хоітв, щоб його діти виросли дармоїдами і тому активно залучав їх до роботи, хоча в той час діти священників вважалися привілейованими.[4]

Після закінчення початкової сільської школи батько відвіз Августина до гімназії в Ужгороді. Але там він не продемонстрував належного знання угорської мови і йому було відмовлено в зарахуванні. Тоді його записали в 4 клас нормальної школи, де протягом року він підучив угорську і таки був зарахований до першого класу гімназії.[6]

У 1883-92 роках Августин Волошин навчався в Ужгородській гімназії, потім впродовж 1893-96 - на теологічному факультеті Ужгородського університету[12], а згодом на теологічному факультеті Пазманського (Будапештського) університету. Щодо гімназії, то, не зважаючи на те, що навчання там було спрямовано на те, щоб випускники стали добрими угорськими патріотами, Августин Волошин не відрікся від свого коріння і готувався до праці саме між рідним народом. Доклався до цього і один з його педагогів - Вікентій Зеймус, який вів лекції з латини. Він вчив, що словґяни є древнім народом, а словґянські мови стоять набагато вище за угорську.[4] Старання А.Волошина в навчанні були високо оцінені і після закінчення гімназії єпископ Ю.Фірцак послав здібного хлопця у Будапешт. Проте там він захворів і через рік був змушений повернутися. Єдиним виходом було вступити до теологічного ліцею (теологічного факультету Ужгородського університету). [6] Вже там великий вплив на нього справили погляди педагога хорватського походження Спиридона Петрановича, який нерідко підкреслював необхідність єднання національних меншин у спільній боротьбі проти мадяризації.[3]

Цього ж року А.Волошин одружився з Іриною Петрик, дочкою професора гімназії, і 22 березня 1897 року висвятився. Свій шлях він починав як капелан ужгородської Цегольнянської Преображенкої церкви. [6] Щодо його дружини, то вона, за прикладом чоловіка, внесла помітний здобуток в розбудову справи шкільництва і особливо жіночого руху на Закарпатті( заснувала організацію «Жіночий союз»).

Також у 1897 р. молодий Августин Волошин одержав диплом вчителя народних шкіл[17], а після навчання у 1899-1900 роках у Вищій педагогічній школі в Будапешті здобув ще й диплом викладача математики і фізики [ 12], склавши додаткові іспити, що дало йому право викладати в учительській семінарії.[6]

Почавши свій шлях як священник, він залишиться вірним цьому покликанню аж до смерті. Забігаючи наперед, зазначу, що 19 серпня 1944 року у Празі Августин Іванович Волошин склав свій Заповіт, текст якого складав 5 сторінок.[4] Показово, що там 70-річний отець Волошин з усієї своєї діяльності згадує лише священицьке покликання: «Дуже вдячний я Богові й за те, що покликав мене до священичої служби. Особливо вдячний я за великі ласки, якими одарував мене Бог після тяжких провин моєї молодости та необдуманости і все захороняв мене для дальшої праці над спасенням душі».[1]

Розділ 2

«Фундаментом держави є культура, що лучить елементи у державну цілість... Не тільки учитель може навчати, але може його навчати і виховувати і урядовець, вояк, промисловець»

А. Волошин[ 17]

Свій шлях Августин Волошин починав як педагог. Першим етапом його освітньої діяльності стало викладання педагогіки в Ужгородській вчительській семінарії (з 1900 року). Від 1912(1917) до жовтня 1938 він був директором цього закладу, зробивши багато для організації навчання, розвитку педагогічної науки, освіти і виховання молодої порослі, яка після закінчення навчального закладу працювала у школах краю вчителями.

Знаменним став для Августина Волошин 1899 рік, коли він видав свій перший підручник українською мовою. Взагалі, за своє життя він написав і видав за власний кошт 42 книги, здебільшого це були підручники і посібники для народних шкіл, праці з педагогіки, соціального виховання, дидактики, психології, логіки, історії педагогіки. Його книги були написані доступною мовою і користувалися широким попитом, на них виховувалось кілька поколінь закарпатців. [12] На жаль, повної бібліографії його праць досі не видано, а те, що видано, -- тільки дещиця його творчої спадщини.[20]

В цей час інтерес до громадської роботи в Августина Волошина переходить в радикальнішу сферу. Так, у 1899 він разом з однодумцями очолив засноване О. Духновичем «Общество св. Василія Великого», придбали друкарню і почали видавати художні твори, молитовники та іншу богословську літературу. Проте закономірно, що ініціатива священиків українського спрямування викликала роздратування у місцевих угорських властей і русофілів.

Тоді 1902 Волошин і його колеги перетворили просвітницьку організацію на акціонерне товариство «УНІО», яке мало захищені законом статутні права. [12] В рамках цієї організації він був серед ініціаторів створення Підкарпатського банку, низки фабрик та кооперативів, серед яких фабрика дзвонів «Акорд», свічкова фабрика «Геліос», керамічна майстерня «Керамос», сірникова фабрика «Руські сірники» та інші. Вони забезпечували велику кількість робочих місць, а в умовах тогочасного безробіття це мало важливе значення.[6]

Як очільник «УНІО» Волошин розвинув велику культурницьку діяльність, а саме зарекомендував себе як професійний журналіст-видавець[17]:

1)Упродовж 1903--1918 років він був редактором єдиної в Угорщині української газети «Наука», яка згодом за часів Чехословаччини (1920--1938) вона виходила під назвою «Свобода», «Нова свобода» (під редакцією В.Гренджа-Донського це видання донині залишається найавторитетнішим джерелом відомостей про Карпатоукраїнську державу 1938-1939 років[6]).

2) Надзвичайною популярністю серед вірних греко-католиків користувався релігійний журнал «Благовісник» (1922--1938), де отець один з перших наважився надрукувати про Голодомор в Україні 1932-33 років.[2]

3) Цінні матеріали з історії, культури, господарського, релігійного, громадського і політичного життя Закарпаття публікувалися на сторінках календаря-альманаху «Місяцеслов», який Волошин видавав із 1902 р.

4) Видання ним газети «Село», масової серії дешевих книжок з настановами щодо створення кооперативів і читалень сприяло тому, що до початку війни в краї діяло близько 420 кооперативів та близьких їм за напрямками роботи товариств. [20]

5) Він виступив одним із засновників і співпрацівників журналу «Русин» (1920-21 рр.) і однойменної газети, крім того, А.Волошин був дописувачем таких видань, як «Українське слово», «Підкарпатська Русь», «Кооператив», «Учительський голос».[6]

6) Був також засновником видавництва «Пчілка» і редактором журналу «Пчілка», в якому публікувалося дуже багато матеріалів з історії, культури і природи краю, одним із редакторів «Наукового збірника т-ва «Просвіта»» в Ужгороді (1922--1938), що й досі залишається найповажнішим періодичним науковим виданням за всю історію Закарпаття.[20]

У кінці 1919 Волошин виступає ініціатором утворення культурно-освітнього товариства «Просвіта». 9 травня 1920р. під безпосереднім впливом Августина Волошина на загальних зборах товариства «Просвіта» було затверджено його статут і обрано правління.[6] Загалом, це товариство відіграло велику роль у формуванні національної свідомості століттями відірваного від українських земель населення краю. [12]Вершиною діяльності цього товариства став Всепросвітянський зґїзд в Ужгороді 17 жовтня 1937 року, в роботі якого взяло участь близько 30 тисяч активістів. Кульмінацією зґїзду стало підписання «Маніфесту до українського народу Підкарпаття», де говориться про бажання стати частиною великого 50-мільйонного українського народу.[6]Взагалі, з «Просвітою» Августин Іванович поєднував виконання стратегічно важливих завдань, адже авторитет її серед населення був великий.[3]

Також Августин Волошин був провідним діячем «Учительської Громади» Підкарпатської Руси з 1929 року, яка проіснувала до окупації Закарпаття Угорщиною в березні 1939, і стала своєрідною альтернативою русофільському «Учительському товариществу Подкарпатской Руси». [6]

Важливим аспектом громадської діяльності Августина Волошина було мовне питання. Він виступив як автор праць з проблем літературно-писемної мови в українському Підкарпатті, серед яких «Методическая грамматика угро-русского литературного языка для народныхъ школъ» (1901), перевиданий під назвою «Методическая грамматика карпато-русского языка для народныхъ школъ» (1919)[15], «Читанка для руської молодежи», «Читанка для угрорусской молодежи» (1900), «Буквар» (1904), «Практична граматика малоруської (рутенської) мови», видана угорською мовою в Ужгороді (1907) і нагороджена Академією Наук у Будапешті[18], «Що хоче угро-руський народ» (1918), «О письменном язьщі подкарпатських русинов» (1921), «Дві політичні розмови» (1923), [20]. В цих творах він фактично описав живу систему мовлення закарпатців, трохи «олітературивши» її традиційно-книжними елементами та етимологічним правописом, і найголовніше - обстоював окремішність української мови.

Статус народної мови в Закарпатті постійно зазнавав нападів з різних сторін. Брошура Августина Івановича «О письменном языц? подкарпатских русинов» (1921) відіграла помітну роль в історії української літературної мови Закарпаття і фактично була відповіддю москвофілу І. Гусьнаю, котрий у брошурі «Языковый вопросъ въ Подкарпатской Руси» (1921) заперечував існування української мови взагалі і вважав, що літературною мовою на Закарпатті має бути російська. У свою чергу, Волошин спростував ці вигадки і довів, що зближення літературної мови на Закарпатті із загальноукраїнською, що й сталося в кінці 30-х років, є природним. З іншого боку, він активно боровся проти намагань угорських властей на початку 20 століття замінити на Закарпатті й Пряшівщині кирилицю угорською графікою, зокрема у статті «Оборона кирилики. Як оборонялися підкарпатські русини проти останнього атаку мадяризації перед переворотом» 1937 року.[15] Великою заслугою Августина Волошина як публіциста є оборона ним рідної мови та національного синьо-жовтого прапора. Статті на цю тему друкувалися в газеті «Свобода» та інших виданнях.[20]

Як греко-католицький священник Августин Волошин відстоював інтереси церкви, зокрема, борони традиційний обряд і відіграв провідну роль в акції збереженні церковнословґянської мови в богослужінні і кирилиці в друкуванні книжок. За заслуги перед своїм народом і багатолітню працю на користь Церкви папа римський Пій ХІІ призначив А.Волошина своїм таємним камерарієм (іншими словами - прелатом, монсеньйором, шамбеляном).[ 6]

Розділ 3

«Людина трьох покликань» - так відгукнувся про Августина Волошина дослідник його спадщини о.Осип Данко. [5]Справді, включення Закарпаття до складу Чехо-Словаччини після Першої світової війни 1914-18 додало до наукової та культурницької діяльності Волошина ще один аспект - політичний. Він не був політиком-професіоналом, але обставини життя Закарпаття цього періоду зробили цей аспект головним у багатогранній діяльності Волошина, а його самого висунула на короткий час на авансцену європейської політики.

У активну політичну діяльність в українських громадсько-політичних організаціях Закарпаття Августин Волошин почав включатися з 1919, хоча варто зазначити, що чистою політикою займався мало. Тоді він взяв участь в обґєднанні Народних рад і був членом «Директорії» - так званого тимчасового уряду Підкарпатської Руси на чолі з губернатором Гр.Жатковичем (з 12 серпня 1919 до 17 березня 1921 року). Цей уряд підписав низку угод про входження Закарпаття до Чехословаччини з подальшим набуттям автономії, проте лідери празького уряду не спішили з цим. Тоді на знак протесту перший губернатор зрікся своєї маріонеткової посади і з того часу все політичне життя було підпорядковане досягненню автономії краю, стараннями Августина Волошина було підготовлено навіть проект закону про Конституцію автономної Підкарпатської Русі.[6]

Також він заснував і очолював Народно-християнську партію (1923--1939), саме від якої обирався послом до чехословацького парламенту у 1925--1929 роках. [15] Як посол до Празького парламенту він відстоював інтереси Закарпаття і навіть провів там декілька помітних акцій. Так, у 1926 році він домігся введення на Закарпатті кооперативних законів, які захистили девальвовані після приєднання краю до Чехословацької республіки вклади закарпатських кооперативних спілок у будапештських банках. Також він попередив приєднання Ужгорода до Словаччини шляхом перенесення столиці Закарпаття до Мукачева. А 1928 домігся поширення на Закарпатті закону про конгруу - державну допомогу священникам.[6]

Іншим проявом його активної діяльності стала організація і головування у у Центральній Руській (Українській) Народній Раді Підкарпатської Русі.Саме ця Рада, обґєднавши всі інші ради краю, винесла 1919 року рішення про вихід зі складу Угорщини і приєднання до Чехословацької республіки. Не зважаючи на незгоди всередині самої Ради між русофілами і українцями, авторитет Августина Івановича там був дуже високий, що спричинило появу у Волошина ворогів і серед комуністів, і мадяронів, угорських фашистів. Перші ненавиділи його за священику діяльність, боротьбу проти атеїзму і докоряли йому наявністю власного маєтку (прибутки з якого йшли, щоправда, на утримання в Ужгороді будинку для сиріт), а другі - не могли пробачити йому, що провчившись 16 років в угорських закладах освіти, він так і не став її патріотом, більше того, чинив опір повторному приєднанню Закарпаття до Угорщини.[6]

1 серпня 1938 року він виступив зі статтею «Якої автономії домагаємося» і це стало початком нового етапу боротьби за реалізацію міжнародних рішень 1919 року. Тоді ж А.Волошин реорганізував Першу Центральну Руську Народну Раду, ввівши до її складу нових членів, і 7 вересня з цілою делегацією Ради прибув до Праги, щоб домогтися проголошення автономії. Президент республіки Е.Бенеш не прийняв делегації і вона змушена була повернутися до Ужгорода без будь-яких результатів. Це питання вирішилося на Мюнхенській конференції 29-30 вересня 1938 року, в якій взяли участь керівники Німеччини, Італії, Англії та Франції - Адольф Гітлер, Беніто Муссоліні, Невіл Чемберлен та Едуард Даладьє, Чехословацька держава перестала існувати, перетворившись на федерацію чехів, словаків і підкарпатських українців.[6] Згодом, після ІІ світової війни згідно з Угодою про взаємні відносини 1973 Чехословаччина і Федеративна Республіка Німеччина визначили Мюнхенську угоду, «маючи на увазі свої взаємні відносини згідно з цим договором, нікчемною».

Закликом допомоги було звернення 19 вересня 1938 чехословацького уряду до Радянському уряду дати якнайшвидшу відповідь на питання: а) чи надасть СРСР, згідно з договором, негайну дійсну допомогу, якщо Франція залишиться вірною і теж надасть допомогу; б) чи допоможе СРСР Чехословаччині як член Ліги націй. Обговоривши 20 вересня цей запит, ЦК ВКП(б) визнав можливим дати на обидва ці питання позитивні відповіді. 21 вересня радянський посол в Празі підтвердив готовність Радянського Союзу надати таку допомогу. Однак, підкоряючись англо-французькому тиску, чехословацький уряд капітулював, давши згоду задовольнити берхтесґаденські вимоги Гітлера.

У цій ситуації вже 8 жовтня 1938 року Перша Русько-Українська Центральна Народна Рада, очолювана А.Волошиним, і Центральная Русская Народная Рада на чолі з Й.Камінським порозумілися між собою, і сформували уряд Підкарпатської Русі.[6] Мандат на формування уряду Прага віддала представникові русофільського напряму Андрію Бордію. [12]Таким чином, з 11 жовтня,коли Прага затвердила перший уряд Підкарпатської Руси, в центрі Європи почала існувати нова Карпаторуська держава. До цього уряду з 11 по 26 жовтня 1938 входив і Августин Волошин, де він обіймав посаду державного секретаря здоровґя.[6]

Однак незабаром служба безпеки виявила докази дій Бродія і С.Фецика на користь приєднання Закарпаття до Угорщини. [12] В результаті, 26 жовтня 1938 після того арешту празькими властями прем'єр-міністра Андрія Бродія, оголошеного угорським шпигуном, було розпущено уряд. Новим прем'єр-міністром автономного уряду Карпатської України був призначений представник українського напряму Августин Волошин.[15]

Розділ 4

«Політика -- це могутнє повільне буріння твердих пластів, яке здійснюють водночас із пристрастю і з холодним окоміром.»

(Видатний західний політолог Макс Вебер) [5]

Отож, коли мандат на формування уряду перейшов до лідера українського напряму - Августина Волошина, він, поміркований і не завжди жорсткий у політиці, почав діяти інакше. Він сформував уряд виключно з представників українського напряму, а в січні 1939 розпустив усі політичні партії і створив проурядове Українське національне об'єднання. [12] Ця політична сила прагнула створення суверенної української держави і здобула 13 лютого 1939 р. на виборах до Сейму Карпатської України. Таким чином Августин Волошин був обраний послом до I Сейму Карпатської України. Характерно, назва «Закарпатська Україна» з 1928 була заборонена, оскільки підтверджувала належність цієї землі до України, що лежала за Карпатами.

У своїй діяльності на цій посаді Августин Волошин насамперед намагався відбити агресію фашистської Угорщини, яка претендувала на територію Закарпаття. Проте все ж Угорщина домоглася захоплення низинного Закарпаття: за рішенням Віденського арбітражу, вже 2 листопада 1938 року до Угорщини мали відійти 1856 кмІ закарпатської території з містами Ужгород, Мукачево і Берегово, де проживало біля 40 тисяч українців. В цьому випадку Волошин змушений був покоритися силі і змиритися з такою втратою, тішачи себе тим, що учасники Віденського арбітражу забезпечать кордони Карпатської України. Наступного дня він виступив з «Маніфестом Уряду Карпатської України до всіх громадян Карпатської України».[6] Отож столицю було перенесено з Ужгорода до Хуста, тим самим став він єдиною з українських історичних столиць, що лежить на захід від географічного центру Європи.[11] Так почався короткотривалий період розбудови карпатоукраїнської державності, яка зводилася переважно до оборони краю від угорської і польської агресії і з'ясування непорозумінь з чеською адміністрацією.[6]

В цей час німецька держава оголошує себе захисником прав національних меншин, і тому західноукраїнський політикум починає вважати її союзником у боротьбі за соборність України. Цим пояснюється активна участь українських партій, в тому числі ОУН, в розбудові Карпатської України.[7] Зокрема, листопаді 1938 року Андрій Мельник (очільник ОУН) здійснив поїздку до Праги, де мав на меті домовитися з чехословацьким урядом про постачання зброї, згодом секретна нарада за участі німецького консула відбулася в Перечині. Як наслідок - незабаром в Хусті відбулися установчі збори Карпатської Січі.[4]Таким чином, саме з допомогою старшин Організації Українських Націоналістів у краї почали формуватися збройні сили - спочатку «Українська національна оборона» (як молодіжна організація), що згодом була реорганізована в «Карпатську Січ». Січові гарнізони було створено в Королевім, Іршаві, Торуні, Ставному, Перечині. Вони по мірі можливостей боронили край від польських й угорських терористів, але через відмову чеської армії в допомозі зброєю «Карпатській Січі» не судилося відіграти належної ролі в обороні держави.[6]

Робота державної адміністрації почала налагоджуватися з проголошенням 10 листопада 1938року «Маніфеста до українського народу Підкарпаття», де було окреслено програму діяльності уряду в галузі народного господарства і фактично стверджувалося, що народ став власником своїх просторів і природних багатств. Щойно 22 листопада було прийнято конституційний закон Чехословацьким парламентом, активізувалася допомога Закарпаттю з Галичини і Східної України, а також від українці Канади та США. Було прийнято підписане А.Волошином «Розпорядження правительства Карпатської Руси з дня 25 листопада 1938 року про державну мову».[6] Тут також важливо зазначити, що 12 грудня 1938 року у Празькому Кремлі Августин Волошин як Премґєр-міністр уряду Підкарпатської Русі склав до рук Президента республіки присягу на конституції українською мовою![1]

Закономірно, що далі відбулися вибори до Першого Сойму Карпатської України, що завершилися повною перемогою УНДО, за яке відділи свій голос 92,4 % виборців. Тому коли 14 лютого через газету «Нова свобода» Августин Волошин звернувся до виборців (зі словами «Солодкий мій народе»[1], то він наголосив на високій активності населення у виборах, його політичній зрілості і високій національній свідомості.[6] І найголовніше - Волошин від імені уряду виступив по Хустському радіо із заявою про намір проголосити державну незалежність Карпатської України.[11]

Наступним кроком стало проголошення незалежної Карпатської України 14-15.03.1939. Головним приводом до цього стало те, що А. Гітлер прийняв рішення розчленувати Чехословаччину. [17]Угорщина, зацікавлена у спільному угорсько-польському кордоні, переконала Німеччину змінити свої погляди в віддати їй Закарпаття як плату за вступ до Комінтернівського пакту. Регент Угорщини М.Горті подякував А.Гітлеру за такий щедрий подарунок - «життєдайну територію для Угорщини».[6] Території Богемії та Моравії були окуповані Німеччиною, Словаччина оголосина незалежність, а Закарпаття мало увійти до складу Угорщини. У таких умовах, зрозумівши, що ніякої української держави під протекторатом Німеччини не може бути, депутати Сейму Карпатської України проголосили незалежність своєї країни [17], щоправда вже під гуркіт зброї угорської армії, що розпочала воєнну окупацію Карпатської України. [6 ] Так, 40-тисячне угорське військо з півдня і заходу перейшло кордон Закарпаття і одразу наразилося на вогонь куренів Карпатської Січі. У ніч на 14 березня чеські вояки атакували будинок Головної Команди та казарми Карпатської Січі у Хусті.[11] Саме цю подію слід вважати початком ІІ світової війни безпосередньо для Українського народу.

Вже наступного дня фактичний очільник нової держави провів у приміщенні гімназії у Хусті шість засідань новообраного парламенту - Сойму Карпатської України, на яких найбільш нагальними були питання державотворення. На одному з засідань Августина Волошина одноголосно обрали таємним голосуванням президентом Карпатської України.[12] Поклавши руку на конституційний закон Карпатської України, він як Президент склав таку присягу: «Присягаю перед Всемогучим Богом, що додержуватиму закони та свій президентський уряд виконуватиму за своїм найліпшим занням та совістю».[1]

Важливим кроком нового керівництва держави стало прийняття Конституційного закону Ч.1., яким були затверджені основні державні атрибути Карпатської України - жовто-блакитний прапор, герб у вигляді тризуба та гімн «Ще не вмерла Україна». [6] Мужність Августина Волошина на цьому початковому етапі державотворення проявилася ще й у тому, що на відміну від більшості держав Центральної Європи тільки Уряд Карпатської України рішуче виступив проти впровадження так званих нюрнберзьких проти єврейських законів, тобто стала своєрідним оазисом для євреїв-втікачів з усієї Європи; більше того, в Карпатській Україні вони мали право набувати громадянства.[9]

Слід наголосити, що якщо 1924 року лише 12% закарпатців вважали себе українцями, то вже через 15 років там виникла самостійна українська держава. І це було результатом отієї «мурашиної праці» всіх діячів закарпатського українського руху, визнаним лідером якого був отець Августин Волошин. Й.В.Сталін якось пожартував з приводу “українських націоналістів”, які хочуть приєднати до Моськи (Закарпаття) великого Слона (Радянську Україну). Але в цьому жарті були лише частина жарту, бо ж відомо, що з радянської України десятки людей намагалися через кілька кордонів добитися до новопосталої української держави, щоб взяти участь у її будівництві. [11]

Більше того, Українську Карпатську державу рано вітали українці патріоти в різних куточках світу. Скажімо, полтавці та харківґяни, що проживали в Ірані, просили Августина Волошина надати їм громадянство Карпатської республіки, звертаючись до нього «як до рідного батька, як до єдиної людини, що може допомогти» з проханням дати «дозвіл вґїзду до того шматка Рідної Землі, що є тепер під Вашою Високою опікою».[9] У багатьох містах Галичини проходили демонстрації та мітинги на знак солідарності з Карпатською Україною, ініціатором багатьох з них був Роман Шухевич.[1] А відомий американський політолог та історик Чиказького університету ім.Лойоли В.Маркусь визнавав, що з проголошенням незалежності закарпатці дійшли до свого повного дозрівання від народу-племені до самоусвідомлення своєї ідентичності і політичної єдності з усім українським народом і назвав цей шлях «від угорських русинів до Соборної Української держави».[4]Велике значення Карпатської держави для відродження всієї української державності підкреслював і чехословацький лідер Е.Бенеш.[10]

Проголошення незалежності Карпатської України мало великий резонанс у суспільстві. У цей час українська проблема не сходила зі шпальт британської преси, зокрема видань News chronicle, The Times, Daily Express, Daily Telegraph, Munchester Guardian. Британські медіа містили близько 520 згадок про Карпатську Україну. Пильно відстежували події в Карпатській Україні «король американської преси» The New York Times, у Франції - Maten тощо. Українське питання стало предметом роздумів та обговорень міністрів, дипломатичних представників і громадських кіл. 25 листопада 1938-го німецький посол у Празі Андор Генке повідомив Берлін, що Карпатською Україною та українським питанням цікавляться британські дипломатичні кола. З цією метою до Чехо-Словаччини, окрім журналістів, прибули фахівці зі східноєвропейських питань та британські політики. Наприкінці листопада 1938 року уряд Англії почав вивчати українську проблему. Специфічний інтерес до Карпатської України виявив представник Міністерства закордонних справ Великої Британії лорд Рансімен. На Закарпаття приїжджав також британський політик-лейборист Вільям Веджвуд Бенн. Книжку з описом вражень від побаченого в Карпатській Україні написав журналіст Майкл Вінч. [19]

Проте такий загострений інтерес до карпатського питання нічого не приніс Закарпаттю. В знак протесту перед загрозою анексії хортиської Угорщини Волошин відправив телеграму до Берліна, де зазначив, що українці «будуть боротися проти кожного нападу, навіть проти обґєднаних польських і мадярських сил…».[9] Проте обставини склалися несприятливо: день 15 березня 1939 був першим і останнім в історії незалежної республіки Карпатська Україна. Після 5 днів запеклих боїв територія Карпатської України була окупована Угорщиною. Як бачимо, маленька країна зі слабкими збройними силами не змогла протистояти натиску фашистської Угорщини і Волошин разом з урядом був змушений емігрувати. З Хуста 16 березня вони вирушили до Румунії: із Сигота через Великий Варадин, Клуж, Арад і Тамішоару дісталися Югославії і зупинилися в Бєлграді. Потім Августин Волошин разом з А.Штефаном поїхали до Загреба, 11 квітня - до Відня, звідти до Братислави, Берліна і врешті-решт до Праги.[6]

Як бачимо, Волошин і його соратники розуміли своє трагічне становище, але але вони свідомо пішли на засідання Сойму, щоб перед усім світом заявити про своїх державницькі змагання. Як виявилося, світ по-різному дивився на цей крок. Так, Радянський Союз трактував співробітництво з Німеччиною як підготовку до нападу її на СРСР. Польща не сприймала такого утворення, адже воно перешкодило утворенню спільного польсько-угорського кордону. Чехословаччина теж досить неприязно поставилася до проголошення незалежності її автономної одиниці, адже з рук фактично вислизав ласий шматочок у вигляді сировинного придатку республіки. Невиразне ставлення Румунії щодо новоствореної держави пояснюється небажанням підтримувати Угорщину і водночас несміливість виступити проти сильніших держав. Отже, Карпатська Україна опинилася в оточенні ворожих держав, без армії і надійних союзників, і в урядовців Карпатської України не залишалося жодного виходу - наступила пґятирічна фашистсько-угорська окупація.[6]

Розділ 5

Як бачимо, безвихідна ситуація не дала Августину Волошину повною мірою реалізувати свій державотворчий талант, проте навіть в еміграції він не припинив активно діяти на благо українського народу. Так, з 1939 по 1945 він жив у Празі, де працював в Українському вільному університеті, де йому було присвоєно звання професора педагогіки. В УВУ він пройшов шлях від завідуючого кафедрою до продекана філософського факультету і нарешті був обраний ректором.[17]

Упродовж 1939-1945 років Волошин багато уваги приділяв розвитку шкільництва на тих чехословацьких землях, де здавна проживали українці, зокрема врятував Модржанську українську гімназію,яку чехи хотіли зліквідувати, опцікавався інтернатом у Мозтанах, де проживали діти українських емігрантів, а також долею студентів Мукачівської торговельної академії, заснованої в Ужгороді 1921 року, які після 1939 змушені були навчатися на чужій землі.[3]

В еміграції Августин Волошин політикою не займався. Чи не єдиним політичним актом стало порозуміння з Проводом Українських націоналістів. Відповідний документ, підписаний від імені влади Карпатської України (разом з Ю.Реваєм і А.Штефаном) 21 липня 1939 року у Венеції, засвідчив невідривність Карпатської України від решти українських земель і визнав Український Національний Рух «єдиним носієм соборницько-визвольної боротьби української нації, а Провід Українських Націоналістів, очолюваний полк.Андрієм Мельником, за керівника тієї боротьби». Проте цей таємно підписаний акт залишився тільки на папері і жодних наслідків не мав.[6]

На жаль, таке життя в еміграції тривало не довго. Перед приходом радянської армії до Праги А.Волошин не зважив на умовляння близьких виїхати на Захід і залишився в Празі, де його відшукало НКВД. [6] 14 травня 1945 року радянським спецслужбам вдалося вперше заарештувати 71-річного Волошина: його привезли в приміщення УВУ, забрали ключі від ректорської канцелярії та відпустили. Вдруге його арешт відбувся вже 21 травня, в його помешканні за адресою Прага-Сміхов, Під липками, 11. Було вирішено спочатку увґязнити його на вулиці Дєлостржелецькій у Празі і потім привезти до Москви. Там почалися допити з початку у Лефортовській, а потім у Бутирській тюрмах [15], і навіть там його запамґятали як «добру і розумну людину». Загалом, у Москві було проведено аж 8 його допитів - від 22 травня і до 20 червня 1945 року. На останньому з них йому нарешті було оголошено звинувачення, серед яких «проведення ворожої діяльності проти Радянського Союзу», з якими він без вагань погодився. Після 52 днів увґязнення, фізичних і моральних тортур, 19 липня 1945 року на 72 році життя він помер.[2]

Тепер пропоную звернутися до спогадів друзів і знайомих Августина Волошина, що є безцінним джерелом інформації про його особу. Так, один з перших дослідників життєвої і творчої біографії Августина Волошина - В.Гренджа-Донський писав писав про нього: «Це найбільший син нашого народу, …наша гордість, наша сила наша новітня історія». [3] Про значення подвижницької праці Августина Волошина в освідомленні народу в часи жорстокої мадяризації він справедливо зазначає: «Отець Волошин вже від ранньої своєї молодости працює для нас. В найтяжчі часи лихоліття він стоїть на чолі нашої боротьби, воює словом і пером. Найбільшою заслугою о.Волошина є те, що в ті часи найбільшої мадяризації пише і видає книжки, шкільні підручники і редагує майже єдину на той час газету «Наука»...». [8] Інший дослідник його творчості - Августин Штефан - був талановитим учнем і продовжувачем ідей Волошина у сфері освіти та виховання, і присвятив наставнику велику кількість праць. Цікавим є спогад іншого сучасника А.Волошина - Павла Яцка : «Його широке чоло здавалось мені великим складом людських знань, сконцентрованої енергії».[3]Володимир Бирчак ще 1924 року про Августина Волошина писав: « …він був тим чоловіком, що обслуговував ту останню,ще одиноку твердиню руськості на Підкарпатській Русі - народну школу - і подава їй поживу - свої книжки…».[5]

Один з соратників Августина Волошина Михайло Бажанський відзначав у своєму нарисі: «Вирішальні етапи його країни були в його руках багато разів. Він мав силу і змогу керувати ними. Він бачив, що історія щедра до нього, приносить йому щастя боротися, думати за всіх і жити для народу. Можна навіть назвати його людиною поза часом і простором». Схвально відгукнувся на обрання Волошина Президентом Карпатської України і Митрополит Галицький Андрей Шептицький, який писав: «Трудно представити Вам ентузіазм і радість, з якою ціла наша суспільність у Галичині … прийняли відомість, що Ваша Ексцеленція обняли владу в Карпатській Україні. …апостола, християнського педагога дав тому народові, дав нам усім у Вашій особі Всевишній».[2]

Схвально відгукувалися про нього і закордонні видання, зокрема, канадський двотижневик «Будучність нації» писав, що Августин Волошин постійно був «на чолі поступу нації». Щодо особистих якостей о.Волошина, то тут доречно згадати слова професора Саскачеванського університету Джорджа Сімпсона про те, що «Волошин, греко-католицький священник, розумний, досвідчений, культурний і ласкавий, ніхто не може обвинувачувати його догматизмом або несамовитими політичними амбіціями». Аналогічні міркування можна знайти і на шпальтах паризького часопису «Ле Пті Паризьєр», де про нього говориться як про реаліста, «ані мрійника, ані фанатика».[3] Чеська газета «Недельні вісті» визнавала: «Мало маємо людей такої висоти, як о. д-р А.Волошин. Український народ Підкарпаття виявив до нього таку любов і таке признання, що його назвав «батьком народу». Цієї назви не устій нив ніякий закон - вона створена народом».[9]

Як бачимо, його діяльність високо оцінювали сучасники, не забувають Августина Волошина і сьогодні. Певною мірою збулося пророцтво В.Гренджі-Донського про те, що імґя Августина Волошина - «карпатського соловейка» - у майбутньому носитимуть на кращі вулиці і площі.[3] Так, йому встановлено памґятник в Ужгороді, на його честь названо вулиці у Львові, Мукачево і Верхній Вижниці.[ 14] Крім того, 2002 року Закарпатська обласна адміністрація намітила цілий комплекс заходів щодо вшанування памґяті Волошин, зокрема, спорудження меморіального комплексу на Красному полі в Хусті, де в березні 1939 року карпатські січовики чинили опір агресору, проведення масштабної наукової конференції, а також створення редколегії для видання «Вони боронили Карпатську Україну», тобто своєрідного літопису тих подій.[4]

Найвищого визнання Августин Волошин досяг і в незалежній Україні. Так, 15 березня 2002 року Президент України Леонід Кучма підписав указ про надання Авґустинові Волошинові посмертно звання «Герой України» з удостоєнням ордена Держави.[ 13]Проте зміна влади спричинила відміну цієї нагороди і Августин Волошин поряд з Романом Шухевичем, Степаном Бандерою, Василем Стусом, Володимиром Івасюком та іншими воістину Героями України був позбавлений такого звання на основі відсутності українського громадянства. Прикро, що такий абсурдний аргумент став причиною невизнання його заслуг перед Україною на офіційному рівні.[ 16]

Висновок

Отже, маємо всі підстави вважати, що Августин Волошин все життя присвятив праці на відродження української національної ідеї та державності нашого народу. Творячи державність на невеликому клаптику України, він заклав міцний фундамент майбутньої справді незалежної української республіки.

«Історія признає правду тим, що вміють за неї постояти. Тому постіймо і ми за свою правду». Так звернувся до населення Закарпаття 3 листопада 1938 року щойно призначений головою крайового уряду Августин Волошин. І ці слова повною мірою розкрили його державотворчу місію і роль його самого як великого державника. Я вважаю, що ми повинні пишатися такими визначними співвітчизниками і докладати зусиль, щоб Україна асоціювалася в світі не з проблемами, а сприймалася крізь призму талановитих лідерів масштабу Августина Івановича Волошина.

Список використаних джерел:

1) Беднаржова Т.Є. Августин Волошин - державний діяч, педагог-мислитель.Л., «Основа», 1995 р, 248 с.

2) Матеріали Всеукраїнська наукової конференції 2004 року, Київ,

3) Зимомря М. Герой України - Августин Волошин. Дрогобицький держ. педагогіч. ун-т ім.І.Франка, 2006 р., 134 с.

4) Вегеш М.М., Кляп М.І., Тарасюк В.Ю., Токар М.Ю. Августин Волошин:життя і помисли президента Карпатської України.Ужгород,Карпати,2009р., 480 с.

5) Карпатська Україна і Августин Волошин.Матеріали міжн.наук.конф. «Карпатська Україна - пролог відродження української державності»Ужгород, 11-12 березня 1994 р., Ужгород, Гражда, 1995 р., 352 с.

6) Мишанич О.В. Життя і творчість Августина Волошина.Ужгород, «Закарпаття», 2002 р., 47 с.

7) Свідерська Н.Ю.Українське питання в політиці держав Європи напередодні ІІ світової війни.Автореф….канд.лис. Л, 2001, 20 с.

8) Сенько І.М.Келечин - рідне село Августина Волошина.Ужгород, «Закарпаття», 2007 р., 376 с.

9) Сергійчук В.І. Що Україна дала світові.К., 2008 р., 500 с.

10) Шлепаков А.М. Україна в планах міжвоєнної реакції напередодні ІІ світової війни. К, Держлітвидав, 1959 р., 66 с.

11)http://www.radiosvoboda.org/content/article/960825.html

12)http://banderivets.org.ua/index.php?page=pages/zmiste/zmiste19

13)http://uk.wikipedia.org/wiki/Список_Героїв_України

14)http://ru.wikipedia.org/wiki/Волошин,_Августин_Иванович

15)http://uk.wikipedia.org/wiki/Волошин_Авґустин_Іванович

16)http://ua-reporter.com/novosti/85339

17)http://children.kmu.gov.ua/history/persons/1351.html

18)http://litopys.org.ua/volosh/euvolosh.htm

19)http://www.ut.net.ua/History/19366

20)http://svoboda-vo.at.ua/publ/avgustin_voloshin/1-1-06

Размещено на Allbest.ru