Мовна політика та національна ідентичність українців в Австро-Угорській та Російській імперіях

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

НПУ ім.. М. П. Драгоманова

Інститут історичної освіти

Реферат

на тему:

«Мовна політика та національна ідентичність українців в Австро-Угорській та Російській імперіях»

Виконала

студентка ІІІ курсу

31-ІМТ групи

Шинкаренко Яна

Київ - 2016



План

Вступ

1. Мовна політика та національна ідентичність в Російській імперії щодо українських земель

2. Мовна політика та національна ідентичність в Австро-Угорській імперії щодо українських земель

3. Роль мови в становленні національної ідентичності українства

Висновок



Вступ

Початок XІX ст. в українській історії відзначається тією особливістю, що саме в цей час відбувається інтенсивний процес формування сучасної української нації. Він був тісно пов'язаний з боротьбою за рівноправністю української мови в публічному та приватному житті. Українські правники, які розглядали мовне питання у своїх дослідженнях, констатують, що впродовж кількох попередніх століть український народ був юридично позбавлений права на рідну мову.

Станом на середину XІX ст., українці відзначалися високим рівнем лояльності до імператорської влади, жодних сумнівів щодо чого Петербург не мав. Це засвідчило, зокрема, завершення в імперії адміністративної інтеграції. Віросповідання українського народу збігалося з російським і перебувало в лоні спільної православної церкви.

Щоб зрозуміти закономірність становища української мови в Росії та Австрії, а згодом Австро-Угорщини, варто з'ясувати це питання ширше, поставивши ряд питань: як ставилася верховна влада імперій до мов тих народів, територію яких вона набула; як еліти оцінювали її заходи, спрямовані на обмеження функціонування їхніх мов; як влада і сама еліта розуміли співіснування державної російської та німецької мови і мов народів, що стали підданими імператорів; чи вважалася мова основним чинником у конструюванні української нації з точки зору як прихильників її розвитку, так і імператорської влади?

1. Мовна політика та національна ідентичність в Російській імперії щодо українських земель

мовний політика національний ідентичний

Своєрідність мовної ситуації в губерніях Російської імперії, де масово проживали українці, в ХІХ ст. полягала в тому, що лише селяни залишались основними носіями української мови як такої. Еліта на початок ХІХ ст. не була мононаціональною, єдиною, хоча практично повністю асимільованою до імперського дворянства. Одна її частина без особливих проблем користувалася кількома мовами: на службі - російською, нею ж, а то й польською та французькою читала літературні твори й писала, вдома - українською, і при цьому не відчувала конфліктності даної ситуації. Інша, яка постійно чисельно збільшувалася внаслідок причетності до державної служби, доступ до якої полегшувало саме знання російської мови як управлінської (для діловодства і документування в державних установах), взагалі не сприймала народної мови і не бачила за нею майбутнього, а тому сфера її вживання в кращому разі обмежувалася домашнім ужитком. Як результат, українська, не затребувана в державному управлінні, в навчанні, освіті, у видавничій справі, більше того - переслідувана, не розвивалася, і для значної частини управлінської еліти російська ставала якщо й не рідною, то принаймні такою, що давала доступ до влади і уможливлювала кар'єру [15].

Російська мова домінувала в державному управлінні, літературі, освіті, охоплюючи все більше сфер людського спілкування. Для більшості селян наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст. мова була показником їхнього соціального становища, яке вони розцінювали як менш привабливе порівняно із власним панством і вбачали пряму залежність між соціальним становищем і мовою спілкування. А тому багато з них при зміні соціального становища нехтували своєю мовою, вважаючи її “мужицькою” [14].

Друге польське повстання 60-х рр. ХІХ ст. поділило інтелектуальну еліту Києва на табори. Так, М. Юзефович і В. Шульгін були переконані, що українцям варто дотримуватися у конфронтації Росія-Польща російської сторони і разом долати спільного ворога. Ева Томпсон назвала навіть цифру - 50% населення не ідентифікувало себе з російською метрополією. Певна частина записували себе росіянами аби мати вигоду, а коли належність до росіян переставала бути перевагою, вони змінювали свою офіційну ідентичність [15, с. 180]

Проміжну позицію займав Михайло Максимович, закоханий у київську старовину. Його втішило, що влада нарешті звернула увагу на Київ та його історичні пам'ятки, зокрема й писемні з їх старожитньою мовою [7, с. 58-60]. У 1865 р. він засуджував “Основу”, котра нібито спровокувала заборону української мови [6, с. 65]. Саме ставлення до мови розкололо місцеву еліту, почалися непорозуміння. При цьому полеміка щодо наукового з'ясування походження мови стосувалася й іншого, не менш важливого питання - походження народу, його історії, адже за дослідженнями М. П. Погодіна, українцям, по суті, не залишалося місця на їхніх землях [12, с. 34].

“Киевлянин” почав виходити вже після появи розпорядження Валуєва, але те, що його дописувачами стали представники найкращих літературних і публіцистичних сил краю, більшість з яких вважали за потрібне відстоювати його “руськість” перед “польскістю”, свідчить, що загальна ідейно-політич- на атмосфера була спрямована проти поляків. Авторами “Киевлянина” були М. Максимович, В. Антонович, Г. Ґалаґан, М. Драгоманов, П. Житецький,

М. Лисенко, О. Русов та ще не менше 25 осіб, що знаходило відповідний резонанс у освіченої публіки.

30 липня (18 липня) 1863 року вийшло таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва (Валуєвський циркуляр) до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних українською мовою.

Дію Валуєвського циркуляру було закріплено і розширено шляхом видання імператором Олександром ІІ Емського указу 1876 року, згідно з яким видання творів українською мовою заборонялося практично повністю.

Ухвалення валуєвського розпорядження спричинили кілька факторів. Рікарда Вульпіус вважає, що вирішальну роль відіграла можливість появи українського перекладу Біблії Пилипа Морачевського [2, с. 200]. Олексій Міллер вдало відшукав зовнішньополітичні імпульси: оскільки, на його думку, в Галичині серед русинів почала запроваджуватися латиниця, Російська імперія відчула свого роду відповідальність за людність колишніх земель Речі Посполитої, яка могла потрапити в коло інтересів конкуруючої польської нації [51, с. 87-88].

М. Катков критикував версію двох народностей М. Костомарова і заявив, що українці і росіяни - це один народ, і мова у них одна, а відмінності пояснюються лише місцевими говірками. Михайло Катков висунув звинувачення й на адресу українофілів, що з “ничего” створили цілу літературну партію, “с небывалым малороссийским новосочиненным языком”, ставши заручниками польської інтриги. Він виступив проти прагнень українофілів надавати освіту українською мовою [5, С. 154].

Етапним у розвитку української мови став перехід у кінці XVІІІ ст. від старої літературної мови, для якої була характерна залежність від церковнослов'янської мови з чималим додатком українських народнорозмовних рис, а також елементів російської та інших мов. Цю переорієнтацію творців нової мовної традиції на інші домінантні джерела засвідчила “Енеїда” І. Котляревського, від якої почалося формування принципово нової моделі використання народної мови насамперед у художній словесності. Котляревський змінив аксіологію української народної мови, зламавши приписи панівної до того теорії трьох стилів, зокрема щодо недопущення подлого языка (народної мови) до високого стилю - художньої словесної творчості [3, С. 62].

Народне слово використовували Г. Квітка-Основ'яненко, плеяда поетів-романтиків, Є. Гребінка, Т. Шевченко, П. Куліш, Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний та ін. Особливе значення в утвердженні й розвиткові української мови мала творчість і особа Шевченка, його трагічна й водночас висока доля, в якій багато сучасників і наступників убачали паралелізм із долею України. Зміст його творів отримав високу оцінку в суспільстві й водночас неприйняття їх владою та жорстоке покарання автора.

Складним і часто драматичним було служіння українській справі П. Куліша. Його оригінальні твори і переклади на українську мову художньої зарубіжної класики, Св. письма; його редакторська і видавнича праця, завдяки якій формувалося коло однодумців; створення правопису, яким автор порушив пропаговану правописну єдність з російською традицією, утвердив українську правописну самобутність, демонструючи й увиразнюючи через правопис фонетичну й граматичну індивідуальність української мови, - вся ця діяльність, різноспрямована й водночас цілісна у своїй українськоцентричності, спричинилася до відчутної активізації громадського руху за українську мову й літературу. Той факт, що в дозволах цензури на окремі видання спеціально зазначалася заборона використовувати «кулішівку» [4, С. 180], свідчить про особливу роль цього правопису в унормуванні й усталенні української літературної мови.

Між тим, прихильники заборон спиралися на панівну тогочасну наукову концепцію, згідно з якою росіяни й українці здавна користувалось однієї й тією самою мовою, мали спільну віру і спільне історичне минуле. Міністр внутрішніх справ Валуєв заговорив в унісон з регіональною владою, церквою і впливовою журналістикою. Найбільш відомою була позиція з цього приводу Миколи Костомарова, який одразу звернувся з проханням про аудієнцію до міністра внутрішніх справ, вказуючи на помилковість ототожнення видання українських книжок із сепаратизмом. Виступив історик і проти того ж Михайла Каткова [1, C. 343].

Київський окремий цензор Ілля Пузиревський, за хабарі, дозволяв друк українських книжок. І впродовж 1874-1876 рр. лише в Києві було видрукувано 63 україномовні видання, тоді як згідно з валуєвським розпорядженням вони не повинні були побачити світ. Цензурне відомство також розцінило літературну діяльність українофілів не як природний процес, а як намагання відокремитися від великоросійської літератури, тобто замах на державну єдність, а тому Емський указ став ще суворішим порівняно до Валуєвського розпорядження. Урядова нарада, спеціально скликана Олександром ІІ, куди було запрошено Юзефовича, дійшла висновку, що людей в політичному відношенні ніщо так не об'єднує, як єдність мови і літератури. А тому дозволити українську літературу, базовану на народній мові, означало б провокувати в майбутньому відчуження України від Росії. Висновки зазначеної урядової наради лягли в основу Емського указу, схваленого імператором. Наголошувалося, що українську мову придумано П. Кулішем не без впливу М. Грабовського, аби надати ідеї малоросійської самобутності більшої виразності. Саме задля підтвердження літературної окремішності українофіли звертаються до поезії Тараса Шевченка, з цією ж метою почали видання двомовного журналу “ Основа ”. Більше того, вони заходилися впроваджувати навчання “мовою” в народних школах. У Києві з'явилась українська книгарня, й набули популярності переклади з російської мови на українську. Як це, так і інше веде до створення нової літературної мови. Як результат - відбувається формування того культурного простору, до якого прагнули залучитися й залучалися все більше людей не лише з губернських, а й повітових центрів.

Олександр ІІ схвалив і заборонив сфери, де українська мова ще могла функціонувати як літературна, зокрема: в художніх і музичних творах, у перекладах з інших мов, на сцені. Дозволялося вживати українську мову при виданні документів як історичних пам'яток, проте на основі російського правопису [9, С. 149].

Емський указ і Валуєвське розпорядження, не набули чинності закону, не були опубліковані для широкого загалу, а поширювались як відомчі акти міністерства внутрішніх справ, що також характеризує Російську державу як самодержавну імперію, яка в питаннях національної ідентичності, не потребуючи леґітимізації своїх дій, вчиняла позазаконний примус. З іншого боку, саме через це будь-яке розпорядження місцевої влади на виконання указу сприймалось як незаконне, яке можна було й не виконувати.

У Петербурзі було скликано особливу нараду, яка дещо пом'якшила заборонні статті, дозволивши друкувати українські словники за загальноросійським правописом, а місцевій владі було надане право дозволяти постановку малоросійських п'єс і вистав. Проте вже кількома роками пізніше, 1892 р., були заборонені переклади з російської мови на українську, а 1895 р. - видання українськомовних дитячих книжок. Шлях відвойовування українською мовою свого простору був складним, бо імперія розцінювала будь-який крок у цьому напрямі як прояв політичного сепаратизму. Земські діячі, як правило, розуміли, що освіта повинна надаватися тієї мовою, якою володіли з народження селянські та міщанські діти. Російська, як зауважили, наприклад, у Чернігівському земстві, виявилася складною для навчання дітей, а тому вони активно намагалися за- провадити в початкових школах викладання українською мовою.

Як вимоги українських земств, так і наукова дискусія змушували уряд визнати, що діючі на початок ХХ ст. обмеження сфер функціонування української мови вступають у суперечність із загальним курсом лібералізаці [13, С. 52].

У 1905 р. стало зрозуміло, що тоді це заборонне рішення принесло небажані результати, оскільки освічені українці своє право на мову й культуру реалізували на теренах іншої держави, конституційної Австрії, що завдало шкоди міжнародному авторитетові Росії. Академія наук назвала Валуєвську заборону помилкою, яку верховна влада не зуміла виправити, навіть більше - почала її посилювати. Було визнано, що височайші повеління 18 (30) травня 1876 р. і 8 жовтня 1881 р. спрямовувались на переслідування українофільського руху, який прагнув через літературу досягти політичного відокремлення Малоросії. Тоді ж, Академія наук уперше визнала, що заборонні розпорядження не були оформлені належним чином з точки зору законодавства, що провокувало різні форми протесту. Було зроблено висновок: “малоросійське населення повинне мати таке саме право як і великоросійське: говорити публічно і друкувати рідною своєю мовою”, необхідно скасувати розпорядження 1863, 1876 і 1881 рр. Такі висновки Академія наук обґрунтувала й соціальною проблемою. Втрачали чинність розпорядження та укази 1863, 1876 і 1881 рр., що означало відміну заборон на видання книг українською мовою. Водночас російська мова залишалася державною, а тому українська не запроваджувалась в адміністративних установах, як і в суді, а також у сфері освіти, що було зафіксовано основними законами 1906 р. [11].

Отже, Валуєвський циркуляр та Емський указ вважається одним із яскравих виявів шовіністичної політики російського самодержавства, спрямованої на посилення національного, духовного і політичного гноблення українського народу. Внаслідок заборон, через неможливість для народу розвиватися на основі власної мови залишався низьким загальний культурний рівень українського населення. Проте за ліберальної політики царату відбулися значні потепління, укази про заборони використання української мови згодом були скасовані.

2. Мовна політика та національна ідентичність в Австро-Угорській імперії щодо українських земель

Українці Австро-Угорщини жили за конституційної монархії, що надавало їм набагато ширшу свободу слова та асоціацій, ніж це було можливим у Російській імперії. Проголошення демократичних свобод і національної рівноправності, наявність парламентаризму, з одного боку, культивували національну гідність, давали законну підставу добиватися всіх прав, що належали народові, а з іншого -- робили неможливим повне витіснення українського чинника з крайової та державної політики.

Так, Галичина отримала автономію з власним сеймом у 1861 р, коли в Австрії було проголошено нову конституцію. У кінці грудня 1867 р. її було доповнено рядом основних законів про права громадян, про імперське представництво, про судові установи, про уряд і виконавчу владу та їх компетенцію, які разом з Лютневою конституцією 1861 р. склали в сукупності «грудневу» австрійську конституцію, що діяла до 1918 р. Проте територія Галичини включала польську і українську частини.

Польська шляхта знищувала не тільки культурні, економічні, а й політичні права українського народу. Хоча формально в Галичині було проголошено рівність обох народностей.

Поляки, забезпечуючи собі більшість у сеймі, використовували його для реалізації власної концепції розвитку краю, яка полягала у перетворенні Галичини на польський П'ємонт. Українці змушені були вести гостру, вперту боротьбу за кожну установу, кожну посаду, кожне призначення і, по суті, за кожне українське слово.

Схожим з галицьким українством було становище українців у Буковині. Буковина завдяки домаганням румунів була виділена в окрему провінцію Австрії з автономним управлінням у 1861 р. На Буковині в 1861 р. близько 300 тис. українців (40 відсотків загальної кількості населення) проживали в північній частині, а решту населення становили румуни (34 %), євреї (13 %), німці (8 %) та інші меншості. Виділення Буковини як окремого краю сприяло українському національному відродженню, посиленню боротьби українців проти румунів за національну відокремленість.

Однак автономні інституції перебували в руках румунів та німців, а українці тривалий час не могли добитися визнання української мови за урядову. Румуни в Буковині прагнули прилучення до Румунії, що стала незалежною державою в результаті об'єднання румунських воєводств Молдови і Волощини в 1878 р., після російсько-турецької війни. Тому буковинським українцям доводилося переборювати культурні й державницькі впливи румунів, вони вимагали поділу Буковини на національні території -- українську і румунську і об'єднання української частини з Галичиною.

Найбільш занедбаною серед усіх українських земель Австро-Угорщини на початку XX ст. була Закарпатська Україна. Отримавши в 1867 р. від Австрії право на самоврядування, угорці мстилися українцям за погроми, вчинені російським військом 1849 р., а угорський уряд здійснював антиукраїнську політику, включаючи мадяризацію. Занепадали українські парафіяльні школи, закривались українські газети. Якщо у 1881 р. у Закарпатті було 353 школи з українською мовою викладання, то в 1883 р. їх залишилось тільки 282, а у 1914 р. не було жодної української школи.

Кінець XІX -- початок XX ст. збігається з третім, політичним, етапом національного відродження в Західній Україні. Він якраз і характеризувався тим, що до провінційних сеймів Австрії, заведених із 1861 р., вибирались українські депутати Українці були представлені у віденському парламенті. Формувалися політичні об'єднання, які висували «українське питання».

На межі 80--90-х років XІX ст. в українському русі завершувалася переорієнтація світогляду з середньовічних станово-релігійно-династичних уявлень на розуміння пріоритету національних цінностей, нації та національної держави. Разом з тим відбувалася уніфікація політичної структури з тогочасними європейськими стандартами.

Поступово було обмежено вживання української мови, навіть для викладачів, натомість стало постійною практикою підкреслювати «польськість» університету. Українське студентство розпочало боротьбу за Львівський університет з 1889 р. Протягом 90-х років українські студенти організували ряд заходів протесту. Переконавшись у тому, що їхні протести ігноруються, студенти висунули вимогу створити окремий український університет. Провідну роль у цій боротьбі відігравали студенти 8 жовтня 1901 р. відбулося академічне віче за участю близько 3 тис. студентів, на якому був також Михайло Грушевський. Хоча студенти вимагали створення цілком українського університету, вони готові були поки що погодитися із запровадженням викладання української мови на медичному, юридичному та філософському факультетах. Проте правлячі кола Галичини не виявляли ніякої реакції, і демонстрації українських студентів тривали. До них почали приєднуватися політичні та громадські діячі.

Разом з львівськими студентами свої вимоги висували і студенти -- українці Чернівецького університету. І хоча в ньому українську мову і літературу читав професор із Галичини Степан Смаль-Стоцький, студенти вимагали від австрійського уряду створення кафедри історії України, протестували проти німецької орієнтації навчального процесу в цьому університеті.

Населення вимагало відкриття нових шкіл з викладанням українською мовою. У 1905 р. на адресу австрійських властей надходили численні звернення і заяви від жителів сіл і міст Галичини, Буковини, Закарпаття з вимогами відкриття шкіл чи класів з українською мовою навчання. Вимога ліквідації певної дискримінації української школи звучала і на зібраннях та конференціях, які відбулися у 1906 р. у ряді повітів Східної Галичини та Буковини. Збори робітників, ремісників, селян з такими вимогами відбувалися у 1906 р. у Львові, Дрогобичі та інших містах і селах Жителі м. Стрия протягом двадцяти років домагалися відкриття у місті хоча б однієї української школи. І тільки у 1913 р. було, врешті-решт, відкрито один клас при школі в Ланах.

Проте поступово українське шкільництво досягло значних результатів. Напередодні Першої світової війни у Галичині налічувалося 3 тис. народних українських шкіл.

Всього з 1897 по 1914 р. українцям удалося примусити уряд відкрити чотири гімназії, фінансованих державою. Перед війною українці мали вже 6 державних гімназій і 15 приватних середніх шкіл. На Буковині, де Відень проводив політику протиставлення українців румунам, наприкінці XІX ст. була порівняно добре організована система освіти. Перед війною на 300 тис. українського населення Буковини припадало три українські гімназії, одна учительська семінарія, а українська народна школа була в кожному селі. У селах діяло багато хатів-читалень.

У Закарпатті, де угорські націоналісти всіляко придушували місцевий патріотизм, зникав один за іншим слов'янський часопис. У 1907 р. була ліквідована остання школа з викладанням на місцевій (українській) говірці, а товариство Св. Василія, що дбало про розвиток культури, саме ледве животіло. Лише невеличка група народовців, таких як Юрій Жаткович та Августин Волошин, намагалася чинити опір мадяризації.

Проте західні українці мали і деякі успіхи в сфері культури. Центром наукового життя стало Товариство ім. Шевченка, перетворене в 1893 р. за ініціативою українців із Києва на Наукове. Розквіт товариства почався з приїзду до Львова професора М. Грушевського, який у 1897 р. став його головою. Товариство ім. Шевченка було загально визнане українською академією наук. Воно випустило у світ до 1914 р. 300 томів наукових праць українською мовою з різних галузей знань. Виданий у 1898 р. у Львові «Літературно-науковий вістник» став всеукраїнським літературним органом, на сторінках якого друкувалися найкращі літературні сили з усієї України.

Велике значення для розвитку українського руху мала громадська і наукова діяльність у Львові Михайла Грушевського. Він почав видавати свою фундаментальну «Історію України-Руси», поставивши за мету дати історичне обгрунтування ідеї української державності.

Іншим свідченням розвитку українських культурних установ у Галичині був швидкий розквіт преси. На 1913 р. західні українці вже мали 80 періодичних видань, із них 66 у Галичині, а решта на Буковині та Закарпатті.

Характерно, що представники українського національного руху Наддніпрянщини, позбавлені можливості друкувати свої літературні твори рідною мовою у себе вдома, багато друкувалися в Галичині. Тут побачили світ твори кращих літературних сил Наддніпрянської України: Марка Вовчка, В. Антоновича, О. Кониського та ін. Водночас наддніпрянці надавали фінансову допомогу галичанам у заснуванні всеукраїнського органу -- літературно-громадського журналу «Правда» (1867--1880), Літературного товариства їм. Шевченка тощо Моральна і матеріальна підтримка наддніпрянців, їх особистий вплив, участь у галицьких виданнях сприяли зростанню національного руху в краї і виходові його за межі вузького провінціалізму на всеукраїнські обшири.

Вперше став відстоювати єднання всіх українців у незалежній державі молодий радикал Ю. Бачинський, який у 1895 р. видав знамениту книгу «Україна іrredentа» (Україна уярмлена). У 1895 р. під впливом так званих молодших радикалів (Ю. Бачинський, В. Будзиновський, М. Ганкевич, О. Колесса, Є. Левицький, В. Охріменко та ін.) свою програму «націоналізувала» Українська радикальна партія.

Посилення національного руху в Галичині мало великий вплив на взаємини між східними та західними українцями. Спостерігаючи життя українців на заході, репресована царизмом українська інтелігенція Російської імперії бачила, як те, про що вона могла лише мріяти, ставало дійсністю в Галичині. На початку XX ст. східні українці мали розгалужені контакти з західними побратимами. У Галичині та на Буковині тривалий час перебували представники політичної еміграції з Наддніпрянщини Львівський журнал «Правда» першим опублікував реферат з програмними вимогами ранніх наддніпрянських самостійників -- членів Братства тарасівців.

Терени Галичини і Буковини стали ареною організаційної діяльності першої на Наддніпрянщині української партії -- РУП. Якраз у Львові було опубліковано її програмну заяву «Самостійна Україна», підготовлену М. Міхновським. Львів став місцем заснування Української соціалістичної партії (1900), політичної організації Наддніпрянщини, яка, як і РУП, проголосила своїм ідеалом самостійну Україну[10].

Отже, західноукраїнські землі наприкінці XІX -- на початку XX ст. стали своєрідною базою патріотичних сил підросійської України, їх організаційно-політичної діяльності, спрямованої проти імперського самодержавницького режиму в Росії .

3. Роль мови в становленні національної ідентичності українства

В історії українського націєтворення мова відіграла особливу роль Ї незалежно від того, який основний чинник вкладається в поняття „українська нація” -- етнічний чи політичний. Відповідно до етнічної концепції, українська мова забезпечувала цілісність української спільноти й виступила одним із основних об'єднавчих чинників при творенні української нації.

Про українську мову як інструмент формування української політичної нації писав і Ю. Шевельов: „Після свого створення літературна мова перетворилася на гасло, знамено, мету. Наприкінці ХІХ ст. український національний рух був спрямований передовсім на питання культури, освіти, літератури. Ці питання переростали в політичні проблеми”. На думку вченого, „усупереч звичним теоріям, що розглядають розповсюдження котроїсь мови як наслідок політичного руху, українська літературна мова дає приклад „дива”, коли самме її розповсюдження й поклало початок політичному рухові. Мовний витвір Шевченка й Куліша вторував шлях, що привів до створення політичних партій, до заснування держав, до формування армій, до воєн, до борні та конфліктів. … Аматори парадоксів можуть сказати, що поет створив мову, а мова створила націю. Звичайно, нація мала за собою власну довгу традицію, проте ця традиція вже була явно наблизилася до межі розпаду та загину”. Про перерву в цій традиції, у культивуванні культурної та політичної окремішності в середовищі української еліти протягом значної частини ХVІІІ ст. писав і Г. Касьянов.

На думку Р. Шпорлюка, зазвичай „взаємозв'язок між мовою та націотворенням трактується неадекватно”. Дослідник стверджує, що українські націєтворчі процеси у складі Російської та Австрійської імперій були такими різними, що в цих імперіях українці могли піти шляхом творення різних націй, однак вони так не зробили. Цьому, за Р. Шпорлюком, сприяло насамперед бажання творити єдину націю: „Українці Росії та українці Австрії перетворилися на єдину націю не тому, що вони розмовляли однією мовою; вони саме й почали розмовляти однією мовою тому, що спочатку вирішили стати єдиною нацією”. Прийти до такого рішення, на переконання Р. Шпорлюка, українцям допомогла „синтеза української історії” М. Грушевського.

Проте, на думку І. Яворської, у процесі консолідації підросійських та підавстрійських українців ключову роль відіграла таки мова. Єдина жива розмовна мова дала українцям у різних імперіях усвідомлення себе як єдиного народу, а вже потім, прийшовши до цього усвідомлення, вони взялися за творення єдиної літературної мови в різних її варіантах Ї західному та східноукраїнському. І, хоч як це парадоксально, царські заборони в підросійській Україні (Валуєвський циркуляр, Емський указ) стали своєрідним каталізатором цього процесу, оскільки з переміщенням українського книгодрукування в Західну Україну пожвавилася співпраця між українськими діячами в різних імперіях, з'явилися дискусії (1891Ї1892 рр., 1898 р., 1906Ї1913 рр.) про шляхи розвитку нової української літературної мови Ї на основі східного чи західноукраїнського варіанта.

Г. Касьянов зауважив, що „об'єктивні” ознаки української нації, у т. ч. й мова, мають велике значення тоді, коли відбувається їх „суб'єктивація”, коли вони набувають символічної цінності. Дослідник наводить думку Дж. Армстронга про те, що українська мова сама по собі не відіграла вирішальної ролі у становленні української національної ідентичності, Ї ця мова набула значення тільки тоді, коли перетворилася на символічну цінність.Наприкінці 1990-х років Г. Касьянов стверджував, що формування української нації далі відбувалося “на рівні декларацій і частково на рівні суспільної практики” й наприкінці ХХ століття. Відбувається воно й сьогодні. І українська мова як державна повинна відіграти в цьому процесі не останню роль[16].



Висновок

Отже, в кінці ХVІІІ - поч. ХХ ст. українські землі, в складі двох імперій, опинилися в різних умовах, що зумовлювало і відмінності в їх розвитку. Провідною ідеєю, яка в ХІХ ст. надихала українських патріотів, стало усвідомлення належності до єдиного народу, хоч і розірваного навпіл.

Про піднесення українського руху наприкінці XІX -- на початку XX ст. свідчило активне відстоювання українцями вимог забезпечення державності та посилення їхнього впливу на державне життя.

Українська мова розвивалася в усному й писемному виявах, які різною мірою перебували у взаємозв'язку, хоча кожен із них мав свої особливості. Розвиток мови та сфер її використання відбувалися на противагу несприятливим зовнішнім чинникам, а то й відвертої протидії, за відсутності офіційної підтримки мови та легітимних і дієвих інститутів: відсутність розвиненої системи українськомовної освіти, українськомовної церкви, недопущення української мови до сфер урядування, судочинства, військової служби та ін. Відчутною перешкодою функціонуванню української мови була відсутність простору її поширення, яка виявилася в адміністративному входженні окремих частин України до різних держав. В Росії, Австро-Угорщині, Румунії українська мова співіснувала з різними за структурою мовами; неоднаковими були і юридичні, соціо-політичні умови функціонування.

Перед І світовою війною, українці широко розвинули культурну і громадсько-політичну діяльність, перетворилися на свідому національну спільноту, метою якої було самостійне політичне життя. Національний рух українців в обох імперіях став широкоплинним і зарекомендував себе як явище багатогранне і соціально обґрунтоване.



Література

1. Архівні документи Валуєвського циркуляра 1863 року та їх сприйняття. - С. 343.

2. Вульпиус Р. Языковая политика в Российской империи и украинский перевод Библии (1860-1906). - С. 200.

3. Записки Н.И. Мамаева // Исторический вестник. - 1901. - Т. 83. - № 1. - С. 62.

4. Земський Ю. Польська, російська та українська еліти в змаганнях за правобережну Україну середини ХІХ століття. - Хмельницький, 2011. - С. 180.

5. Катков М. Н. 1863 год. Собрание статей по польскому вопросу. - М., 1887. - вып. 1. - С. 276.

6. Максимович М. Листи. - С. 65.

7. Миллер А.И. Империя Романовых и национализм. - С. 87-88.

8. Миллер А. И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.). - Спб., 2000. - С. 58-60.

9. Науменко В. До історії указа 1876 р. про заборону українського письменства // Україна. - 1907. - Кн. 5. - С. 149.

10. Новітня історія україни. Україна в роки визрівання передумов і творення незалежної держави. Український національний рух. Український рух в австро-угорщині. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.hіstоry.vn.uа/bооk/nоvіtnyа/16.html

11. ПСЗ. - 3-е собр. - Т. 25: 1905. - отд. 1. - Спб.,1908. - № 27805.

12. Пінчук Ю. Київський період творчості м. І. Костомарова: до проблеми самосвідомості історика // Ейдос. - 2006. - № 2. - С. 34

13. Русова С. О. необходимости малорусских книг для поднятия умственного развития малорусского народа // об отмене стеснений малорусского печатного слова. - С. 52.

14. Стороженко М. З мого життя / Упор. і вст. ст. в. Ульяновський. - К., 2005. - С. 180.

15. Томпсон Е. Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм. - К., 2008. - С. 49

16. Яворська І. Ф. Українська мова як чинник національної ідентичності: ретроспективний огляд. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.relіgіоn.іn.uа/mаіn/hіstоry/12688-ukrаyіnskа-mоvа-yаk-chіnnіk-nаcіоnаlnоyі-іdentіchnоstі-retrоspektіvnіj-оglyаd.html

Размещено на Allbest.ru