Анархізм в Росії: теорія та практика

Засновником цієї теорії став французький анархіст Жорж Сорель (1847-1922 рр.). Захопившись марксизмом, він поступово перейшов до його критики, і сформулював політичну доктрину синдикалізму, став визнаним лідером та ідеологом однойменного руху, співпрацюючи з конфедерацією праці, заснованою у 1895 році.

Він заперечував демократію, парламентаризм, соціалізм - усе, що мало відбиток державності, вважав, що після смерті К.Маркса відбулось утвердження ліберальної демократії, а наступники К.Маркса спотворили його вчення.

Усі суспільні зміни мали відбутись за допомогою збройного повстання - бунту. Головним методом революційної боротьби вважав насильство, а засобом перманентної мобілізації робітників - страйк, бойкот, саботаж, тобто, економічні методи впливу [68,с.9].

Н.В.Пономарьов зазначає, що на сучасному етапі багато течій у анархізмі стали надбанням історії та філософії. Сучасний анархізм він поділив на два основних напрямки - анархо-комунізм та анархо-синдикалізм, які у XX ст.в повній мірі розкрили сутність анархістської концепції змін [62,с.4].

На сьогодні це одна з найчисельніших течій заснованих на теорії безвладдя, оскільки поширена вона на території Франції (Confederation National de Travail), Італії (Італійський Синдикалістський Союз), Іспанії, Росії. На сучасному етапі вже не користуються терором як засобом боротьби, але популяризують власну ідею через міжнародні організації [12, с.2].

Анархо-комуністична теорія анархізму.

Одна з основних теорій російського анархізму, що спиралась на теорію бездержавного комунізму. Творцем цієї теорії був Петро Олексійович Кропоткін (1842-1921 рр.). П.О.Кропоткін був вихідцем з князівської родини, а коріння родоводу сягало династії Рюриковичів. Навчався у Пажеському військовому корпусі, після закінчення якого продовжив навчання у Москві. Значний вплив на формування поглядів П.Кропоткіна здійснило знайомство з революційно-демократичною літературою та періодикою: "Современник" М.Г.Чернишевського, "Колокол" та "Полярная звезда" О.І.Герцена. З 1872 р. проживав у Швейцарії. У своїх спогадах згадує, з якою пристрастю він займався дослідженням соціалістичних праць. У 1873 р. повертається у Росію як анархіст за переконаннями. В Росії входив до гуртка чайковців. Був автором програмного документу гуртка - записки "Чи повинні ми займатись розглядом ідеалу майбутнього устрою?". Став активним членом гуртка , оскільки крім теоретичної роботи брав участь у "ходінні в народ" під псевдонімом Бородіна. В програмному документі гуртка ідеалом майбутнього устрою була анархія - союз вільних комун без централізованої державної влади, приватної власності.

За пропагандистську діяльність та участь у гуртку був заарештований, а покарання відбував у Петропавлівській фортеці. Після хвороби був переведений до Миколаївського військового шпиталю, звідки втік у червні 1876 року. Після втечі емігрував до Англії, а згодом до Швейцарії, де з 1879 р. був редактором газети "Le Revolte" (Бунтар) [38, с.194-198].

Основні постулати власної теорії виклав у працях: "Записки революціонера" (1885), "Анархізм, його філософія й ідеали" (1896), "Взаємна допомога як фактор розвитку" (1902), "Промови бунтівника", "Завоювання хліба", "Держава та її роль в історії", "Етика".

Згідно з його теорією "суспільного прогресу", розвиток суспільства здійснюється у формі стрибків та еволюційних процесів, а соціальна революція - закономірний етап, який призводить до повної ліквідації держави. В своїй теорії він визначив необхідність створення анархістських груп, які будуть проводити "тихую подготовительную идейную работу" [36,с.11].

Анархію Кропоткін розглядав як: "Равенство во всем - синоним справедливости. Это и есть анархия", даний стан базувався на світогляді, що пропагував механічне розуміння явищ суспільного життя, що визначені об'єктивними законами природи [43,с.301].

Бездержавне суспільство він уявляв у формі асоціацій - вільно об'єднаних комун та виробничих общин, у яких не повинно бути жодної форми зовнішнього примусу, щодо конкретного індивіда. У такому суспільстві рішення повинні ухвалювати на підставі спільної згоди та на засадах моралі. Досягти такого стану можливо завдяки анархістській революції. Кропоткін заперечував не тільки приватну, але і особисту власність. На його думку, одразу ж після повалення існуючого ладу, ліквідації держави повинен бути запроваджений принцип - "кожному за здібностями, кожному за потребами" [12,с.2].

Кропоткін заперечував необхідність створення будь-якого революційного уряду, не визнавав необхідності запровадження революційної диктатури, оскільки внаслідок запровадження диктатури (навіть народної) управління перетворюється на деспотизм та свавілля.

Кропоткін розглядав державу як штучне утворення, що мало на меті тримати в покорі та примушувати індивідів працювати на себе. Дане підкорення відбувалось через інститути влади, які за основу взяли курс на виховання смиренності: "Священник приучает к мисле о законе, чтобы лучше подчинить его божественному закону, а законник говорит о законе божественном, чтобы лучше подчинить закону уголовному… понемногу мысль следуэщого поколения принимает религиозный оттенок, оттенок раболепия и властвования" [43,с.281].

Держава та влада досягає мети за допомогою страху: "детский ум слаб, его так легко покорить при помощи страха". Виходячи з цих позицій, на думку П.Кропоткіна можна сформулювати наступний принцип: "не склоняйся ни перед каким авторитетом… не принимай на веру никакого утверждения, если оно не установлено разумом" [43,с.284]. Тобто, автор постійно апелює до розуму людини, який має відкинути міфи.

Закони, які діяли в державі і регулювали суспільне життя, він вважав вийнятково сучасним утворенням, підкреслюючи, що людство століттями існувало без кодифікованого законодавства і відносини між людьми регулювались лише звичаями та традиціями.

П.Кропоткін доводив історичне походження понять: справедливість та рівноправ'я, оскільки ще до християнства був сформульований принцип: "не роби іншим того, чого не бажаєш, щоб інші зробили тобі", принцип рівноправ'я здійснювався на основі принципу таліону - "зуб за зуб, око за око". Ще у Стародавніх племен правила поділялись на два види: обов'язкові (засновані на принципах справедливості та рівноправ'я) та прості поради, які носили рекомендативний характер. Межею покарання за проступки у такому випадку був - суспільний осуд. На думку П.Кропоткіна у простих порадах було сконцентроване прагнення членів роду бути подібними чеснішому, сильнішому, щедрішому з представників роду. Ці якості мали успадкувати майбутні покоління.

На підставі критики вчення Ч.Дарвіна про виживання сильнішого він обгрунтовував закон взаємної допомоги та солідарності, як всезагальний (універсальний) біосоціологічний закон. Так, П.Кропоткін визначив три основні етапи формування еволюції людської свідомості: формування суспільного інстинкту, формування поняття справедливості, почуття самопожертви (альтруїзм) індивіда заради блага роду. Власне у цих положеннях і криється основна відмінність з індивідуалістичною теорією М.Штірнера, оскільки в екстримальних обставинах людина здатна на самопожертву. Кропоткін виділяє причину зародження солідарності та самопожертви: "все более сложные животные первоначально произошли из колоний простейших организмов… вот почему солидарность не изчезает в человечестве" [43,с.298-299].

Отже, розглянувши теоретичний блок про дефініцію, класифікацію, основні ідеологічні напрями анархізму, варто зазначити, що анархістська теорія має давню та стрімку історію. Вона дифереціювалася залежно від "ідеалу" майбутніх суспільних перетворень, від теоретичного обгрунтування поняття власності, від проблеми свободи особистості у суспільстві. Тобто, анархізм - теорія, яка кинула виклик державницькому напряму (макіавеллізму) та розкрила власну теоретичну "ідеальну" модель суспільних перетворень, які грунтувались на двох основних принципах - заперечення необхідності держави як форми організації суспільства та заперечення будь-якої влади у суспільстві.

Конфлікт між анархістською та державницькою теорією грунтувався не на проблемах постулатів та теорій, а у функціональній, практичній площині, тобто у здатності до нормального функціонування даних теоретичних доробків.

У даному розділі розкривається еволюційна зміна анархістської теорії, що диференціювалася залежно від характеру суспільних перетворень. Враховуючи характер суспільних перетворень у теоретичному блоці анархістської теорії простежується визначена необхідність у проведенні соціальної анархістської революції, яка має докорінно змінити основи суспільного устрою та реорганізувати суспільні відносини за новим "справедливим" принципом. Основною ж відмінністю між різними напрями, які визначались з необхідністю проведення соціальної революції були форми та методи боротьби, які розділили анархістів на радикалів, реформістів та еволюціоністів.

Крім теоретичних напрацювань, анархісти намагались практично втілити свої ідеї у життя. Власне, наступний розділ буде демонструвати практичний аспект діяльності анархістських організацій: форми та методи революційної боротьби, роль анархістської теорії у революційних подіях в Росії у період

1905-1907 рр., у період 1917 р., у період громадянської війни 1917-1921 рр. та власне роль анархістської теорії у сучасному суспільстві.

Розділ II. Практична реалізація теорії анархізму в Росії

2.1 Анархістська теорія в контексті народницького руху

У 50-60-х рр XIX ст. в Росії наростала криза кріпосницького ладу, яка охопила різні сфери суспільного життя. У даній ситуації, по всій Росії стали виникати гуртки революційно налаштованої молоді.

Проникнення до Росії творів П.Прудона та М.Штірнера сприяли активізації розвитку політичної та філософської думки, обговоренню проблем майбутнього суспільного устрою. Проблеми свободи особистості, федералізму розвивались в своєрідній "полеміці" з російським народництвом. Проблеми звільнення особистості розглядались у працях О.І. Герцена, який характеризував егоїзм як одну з типових рис особистості. Він визначав діалектичне поєднання двох основних рис особистості - егоїстичної та суспільної. Повну свободу особистості О.Герцен пов'язував з соціалізмом, перехід до якого мав здійснитися через селянську общину (ідеологія народницького соціалізму). М.Г. Чернишевський був творцем теорії "розумного егоїзму". Дана теорія грунтується на поєднанні двох рис людської натури: задоволенні потреб власного організму та доброзичливості, яка притаманна всім людям."Розумний егоїзм" проявлявся у вірному розумінні особистого та суспільного приорітетів. В основі суспільного приорітету лежить загальне благо,тобто загальне прагнення жити в кращих умовах. Молодь сприйняла ці ідеї як заклик до боротьби за соціальне звільнення селян та боротьби з класом "соціальних п'явок" [38,с.58-59].

Народництво - ідеологія та політичний рух частини інтелігенції в Російській імперії другої пол. XIX ст., яка виступала проти залишків кріпосництва і капіталістичного розвитку країни, за повалення самодержавства революційним шляхом. Родоначальниками народництва були О.Герцен і М. Чернишевський. Підґрунтям народництва є віра в соціалістичний потенціал селянства, громаду та артіль як основні форми соціальних відносин, у можливість розвитку Росії, на відміну від країн Західної Європи, некапіталістичним шляхом. Ідеологами народництва в Росії були М. Бакунін (бунтарський, анархічний напрям), П. Лавров (пропагандистський напрям), П. Ткачов (змовницький, терористичний напрям), що зумовлювало три основні напрями, найвпливовішим з яких на поч. 70-х років XIX ст. був бакунізм. Ці три напрями різнилися тактикою, проте сходилися на думці, що майбутній соціалістичний лад має бути бездержавним [36, с.256-257].

Найвідоміші народницькі організації 60-80-х рр. XIX ст.: гуртки - "ішутинців" (1863-1866 рр.), "чайківців" (1869-1874 рр.), "москвичів" (1874-1875 рр.); товариства: "Земля і воля" (1876-1879рр.), "Чорний переділ" (1879-1882 рр.), "Народна воля" (1879-1881рр.).

В другій половині 50-х - початку 60-х рр. суспільно-політична ситуація в Росії загострилася у зв'язку з початком Кримської війни (1853-1856 рр.), яка стала зовнішнім каталізатором майбутніх внутрішніх суспільних змін. В цих умовах утворювалися різноманітні політичні напрями: консервативний (за основу бралося збереження існуючого ладу), ліберально-демократичний (пропагував суспільні зміни шляхом реформ "зверху"; найбільш прийнятною вважали конституційну монархію), революційно-демократичний (пропагував проведення суспільних змін шляхом революційної зміни влади; найкращою формою правління вважали демократичну республіку, розвивали ідеї ліквідації поміщицької власності та приватної власності зокрема, натомість пропагували встановлення суспільної власності; розвивали ідею ліквідації будь-яких національних утисків, а стосунки між народами розглядали в контексті співробітництва). Частина представників революційно-демократичного напряму сповідувала ідею бездержавного устою - анархістська течія.

Кожен з політичних напрямків висував власну програму соціально-економічних і політичних змін. Основною рушійною силою більшості рухів 60-70-х рр. були різночинці. Своїм ідеологом різночинці вважали Миколу Гавриловича Чернишевського (1828-1889рр.). На сторінках підцензурного журналу "Современник" М.Чернишевський розробляв програмні та тактичні аспекти перебудови суспільства. У 1858-1859 рр. долучився до обговорення питання про звільнення селян від кріпосної залежності у зв'язку з підготовкою царським урядом проекту селянської реформи. Він боровся за те, щоб максимально забезпечити інтереси безправного селянства внаслідок ліберальної реформи "зверху", виступав за звільнення селян з землею з мінімальним розміром викупу, за участь "всієї нації" у викупних платежах, за збереження общини. Якщо реформу "зверху" ліберали вважали кращим шляхом проведення перетворень в Росії, то Чернишевський реформу підпорядковував справі підготовки революції. Для проведення суспільних змін Чернишевський практично втілював тактику створення "єдиного" антикріпосницького опозиційного фронту, який би сприяв прогресу та єднанню суспільної думки. Такий опозиційний фронт являв собою союз частини представників революційно-демократичного напряму та лібералів. Після провалу розробки компромісного рішення Чернишевський почав пропагувати ідеї революційних змін. Після Маніфесту 19 лютого 1861 року Чернишевський закликав селян до підготовки повстання, а в листопаді 1861 р. сформулював ідею створення підпільної організації (1-ої "Землі і волі"), яка мала очолити селянські виступи. Після цих закликів він був заарештований 7 липня 1862 р.

Власне і в народницькій теорії спостерігалось два основних напрямки: ліберальний та революційний, які виникли після Маніфесту 19 лютого 1861 р, який неоднозначно сприйнявся різними політичними силами.

Ліберальний напрям народництва намагався спонукати "верхи" (владу) піти на поступки: звільнити селян з землею без викупу, скликати депутатів для розробки демократичної конституції. Дані тези були висвітлені на сторінках "Великоруса" у першому номері за липень 1861 р. Тактична лінія даного напрямку пропагувала мирні методи боротьби, а революцію вони розглядали як "запасний варіант" у разі невдачі мирного діалогу влади та освідчених людей (інтелігенції). Інтелігенція мала стати рушієм суспільних змін у діалозі з владою.

Революційний напрям народництва представлений прокламацією "Молода Росія", яка була створена в студентському осередку гуртка П.Зайчевського створеного на базі Московського університету. Дана прокламація проголошувала:

- Єдиним виходом з "кабального" становища селян - негайна революція та радикальна зміна основ суспільного устрою.

- На чолі революції - революційна партія керована інтелігентською меншістю на основі широкої народної підтримки.

- Основні завдання - знищення самодержавства, ліквідація поміщицького устрою, ліквідація приватної власності на землю, націоналізація церковного та монастирського майна, наділення селян землею, надання жінкам політичних прав.

- Найкраща форма державного устрою - федеративна республіка з загальним виборчим правом та виборними органами влади та суду.

- Передбачалось визнання незалежності Польщі та Литви. Дана прокламація через свій радикалізм неоднозначно була сприйнята ідеологами народництва. Так, М.Чернишевський та О.Герцен піддали критиці поспішний радикалізм авторів "Молодої Росії", який міг нашкодити підготовці революції. На думку О.Володіна та Ю.Карякіна, в народництві зароджуються думки про розмежування справжньої та уявної революційності, яка проявилася у засобах досягнення поставленої мети [38,с.74-77].

Питання про витоки ідеології народництва, періодизацію, причини зародження та розвитку народництва як політичного напрямку навіть на сьогодні є дискусійними. Частина науковців характеризує народництво як рефлексію на буржуазні, реформістські тенденції розвитку Росії, і вважають, що становлення народництва як політичного руху відбулось у 60-70-х роках XIX ст. Друга частина характеризує народництво як синонім різночинського етапу революційно-демократичного руху 50-60-х років XIX ст., який дотримувався антифеодальної ідеології. Власне обидві ці погляди не заперечують формування нового світосприйняття, нових поривань молодих людей, які прагнули змін.

Головною відмінністю у практичній діяльності народницьких гуртків були способи досягнення мети, які вражали своєю різноманітністю: від теоретичного обговорення суспільних проблем, та пропаганди своїх ідей до тактики терору на основі радикальних закликів.

З кінця 50-х рр. в Росії зароджується нігілізм, усередині якого виникають перші зародки анархістського руху. В основі нігілістичного руху лежав " безумовний індивідуалізм". "Філософський словник дає таке визначення": Нігілізму - (від лат. nihil- ніщо, нічого) - заперечення загальноприйнятих цінностей: ідеалів, моральних норм, культури, традицій. Особливого поширення набуває в періоди суспільної кризи. Ф.Ніцше характеризував нігілізм як "переоцінку цінностей", до яких він включав: рівність, справедливість, істину тощо. В Росії нігілістичні настрої набули поширення в період глибокої суспільної кризи, коли необхідність заперечення старого ясно усвідомлювалась, а нові ідеали ще не визріли. Такий підхід сприяв формуванню нового типу політичної свідомості, який грунтувався на звільненні від нав'язування будь-якого "суспільного зашморгу", обов'язку. Нігілізм сприяв формуванню нових підходів у розробці теорії революційної демократії [77,с. 445-446].

Ідейним провідником нігілістичного руху в 60-х років вважався

Дмитро Іванович Пісарьов (1840-1868 рр.). Друкованим виданням нігілістичного руху був журнал "Русское слово". Статті Пісарьова привертали увагу демократично налаштованих читачів. Пісарьов виражав настрої революційного нігілізму. Він спирався на теорію "розумного егоїзму" М.Г. Чернишевського, як на знаряддя боротьби проти "зовнішнього примусу та способу подолання обмеження людини" [38,с.122 ].

Нігілізм ще не мав чіткої програми і об'єднував людей радикальних поглядів на основі несприйняття існуючої дійсності. Він не міг бути прийнятий прихильниками Чернишевського, але після численних арештів його послідовників, нігілізм в Росії поширив свій вплив.

Нігілістичний рух не був однорідною масою, він поєднував людей різних поглядів. Типовим представником нігілістичного руху Пісарьов вважав героя романа І. С. Тургенєва "Батьки і діти" - Базарова.

Інший тип нігіліста представляв Микола Андрійович Ішутін (1840-1878 рр.) вільний слухач Московського університету, ідеолог підпільного таємного гуртка "Організація", що керувалася принципом: "Мета виправдовує засоби". Основною метою діяльності гуртка була підготовка селянської соціальної революції. Основним засобом досягнення мети була тактика індивідуального терору. Гурток був частково викритий царською жандармерією в 1866 р. після замаху Д.Каракозова на імператора

Олександра II.

До нігілістичних організацій цього періоду можна також віднести гурток "Вертепників" ідеологом якого був Павло Миколайович Рибніков (1831-1885рр.); катеринославський гурток Миколи Петровича Баліна "Общество самоусовершенствования " (з 1858 р. перейменований у "Пиквикский клуб").

Формування нігілістичного світогляду описав П.О Кропоткин у праці "Етика". Він характеризував нігілізм як спосіб звільнення від суспільних стереотипів, які неможливо подолати без певного світогляду: "... нигилизм объявил войну так называемой лжи культурной жизни. Его отличительной чертой была абсолютная искренность. И во имя ее… нигилизм отказался… от суеверий, предрассудков, привычек и обычаев, существования которых разум не мог оправдать. Нигилизм признавал только один авторитет - разум... По философским своим понятиям нигилист был позитивист, атеист, эволюционист или материалист… Он порвал, конечно, с суеверием отцов " [43,с.404,405]. Всі зовнішні форми вічливості нігілісти характеризували як лицемірство. Вони виступали проти сентименталізму, який був притаманною рисою "ідеального" устрою російського суспільства. Така поведінка на думку П.Кропоткіна, була "рефлексией против внешней полированности отцов… , что не мешало им быть настоящими дикарями по отношению к женам, детям и крепостным" [44,с.405]. Важливе місце у поширенні ідей нігілізму займали жінки - С. Перовська та В. Батюшкова, які були представницями аристократичних родів. Їх власний приклад продемонстував початок боротьби за рівність прав чоловіка та жінки. Вони виробили своєрідний "кодекс стосунків" між чоловіком та жінкою. Будь-які стосунки розглядалися як продукт любові чи хоча б дружби. Якщо батьки нав'язували шлюб з розрахунку, вони залишали родинний маєток та намагались здобути освіту з метою досягнення особистої незалежності.

До 60-х років в Росії остаточно сформувався індивідуалістичний анархізм, який був переважно нігілістичним. До його представників можна віднести М.В.Соколова, М.Д.Ножина, М.К.Михайловського, О.О.Козлова, що своїми публікаціями перенесли теорії П.Прудона та М.Штірнера на російський грунт. Так, М.В. Соколов намагався поєднати ідеї Прудона з ідеями селянської революційності. В його поглядах чітко простежується зв'язок з теорією Прудона: він розвивав ідею "безвідсоткового кредиту", який виступав засобом захисту селян від експлуатації капіталом. Основи своїх поглядів виклав у працях: "Гроші та торгівля", " Економічні ілюзії", які стали реакцією на реформу 1861р. В концепції Соколова важливе місце займає співвідношення політики та економіки. Він стверджував, що політика поступово буде втрачати свої домінуючі позиції, і назріє процес економічних перетворень, які стануть рушійною силою революційних змін. Соколов подібно Прудону критикував парламентаризм, конституціоналізм та принцип "сакралізованої" державної влади [38,с.75-78].

Отже, у практичній діяльності гуртків революційно-демократичного напрямку у 50-і роки XIX cт. важливе місце займає поширення ідей П. Прудона та М. Штірнера, які критикували власників-латифундистів, пропагували бунт проти держави та консервативного суспільства. Дані думки імпонували революційно налаштованій молоді, яка крім практичної діяльності виробила особливий світогляд, особливе сприйняття дійсності, що грунтувалися на несприйнятті традиційних цінностей. Процес кристалізації нових поглядів притаманних даному періоду описав І.С. Тургенєв у своєму романі "Батьки і діти".

В 60-х роках ідеологи революційно-анархічних рухів посилено

працювали над розробкою теорії революції, але з'явилася вона лише в 70-х роках і пов'язана з ім'ям М.О.Бакуніна, який був творцем анархічної теорії соціальної революції. Революцію Бакунін розглядав у поєднанні двох цілей: політичної - боротьба за політичну рівність без "нав'язаних" авторитетів, та економічної, яка розглядалась в контексті зміни соціально-економічних відносин, які є джерелом визначення політичних форм та суспільної організації. розглядалась можливість виникнення соціальної революції у тих народів, які знаходяться у важких економічних умовах, а народи, що знаходяться в кращих умовах, на його думку, втрачали революційний дух [38,с.123-125].

Розроблена в еміграції теорія соціальної революції, Бакуніна намагалась поширити свої ідеї не тільки у європейському робітничому русі, але і серед революційно-демократичних гуртків та товариств Росії.

Незважаючи на жорстке переслідування з боку влади, гуртки революційно налаштованої молоді продовжували діяти навіть у періоди реакції. Так, після розгрому ішутінського гуртка 1866 р. на теренах Росії діяла ціла низка гуртків та товариств: "Рублевое общество"(назва походить від розміру членського внеску) з відділами у Петербурзі та Москві, "Сморгонская академия", що діяла у Петербурзі, та гуртки Солодовнікової, Суфщинського, Натансона, Перовської. Внаслідок об'єднання частини гуртків у 1869 р. утворюється "Велике товариство пропаганди" (організація революціонерів-Чайківців). Дана організація вела активну революційну пропаганду під час студентських виступів у Петербурзі (1867-1869 рр.) та налагодила зв'язок з емігрантськими революційними центрами, які стали осередками розробки передових ідей та практичних рекомендацій для революціонерів. Практична революційна діяльність одного з ідеологів анархізму П.О.Кропоткіна розпочалась у гуртку М.В.Чайковського. П.Кропоткін був активним учасником "ходіння в народ", займався пропагандою революційних ідей серед робітників столиці під псевдонімом Бородін. Цікавим є факт, що саме П.Кропоткін був автором програми чайківців "Чи повинні ми займатись розглядом ідеалу майбутнього устрою" (1873 р.), яка стала прикладом поєднання революційно-демократичних цінностей та цілої низки анархістських положень. Ідея федералізму стала визначальною у програмі "чайківців". У праці "Єтика" П.Кропоткін описав своє перебування у гуртку: "В эти два года моя жизнь была полна лихорадочной деятельности. … Я находился в семье людей тесно сплоченных для общей цели и взаимные отношения которых были проникнуты глубокой любовью к человечеству … Этот факт оценят в особенности те, которым приходилось когда-нибудь вести политическую агитацию " [43,с.407].

В емігрантському журналі "Народне слово" були викладені основні постулати теорії Бакуніна, який закликав молодь до активної пропаганди з метою пробудження "соціалістичної свідомості". Під впливом цих ідей серед російської молоді зароджується ідея "ходіння в народ" з метою підготовки селянських виступів - бунтів. Молодь мала підготувати та організувати "соціальну революцію".

Основною відмінністю у пропаганді ідеї "ходіння в народ" між різними гуртками була мета, яку переслідували революціонери. Частина революціонерів дотримувалась ідеї поширення освіти серед селян та робітників, яка буде сприяти розумінню прав та свобод народом. Тільки після того, як народ зрозуміє свої права його слід спонукати до бунту. Ідеальною формою правління вважали республіку, а розбудову суспільства планували провести на основі демократизації суспільства. Інша частина революціонерів на основі теорії М. Бакуніна (бунтарська течія народництва) дотримувалась ідей пропаганди "негайного" бунту серед селян. М.Бакунін писав: "... на них можно действовать только путем практики, отнюдь же не посредством теорий... Значит, одною из главных обязанностей революционной молодежи должно быть установление ... живой бунтовской связи между разъединенными общинами … Русский мужик невежа, но не дурак … он начал понимать наконец, что у него нет врага пуще царя …, что столь ненавистное ему государство- это сам царь … вот прямая и теперь главная обязанность революционной пропаганды" [9,с.506,517,522]. Бакунін вважав, що для початку великого бунту, який охопить всю Росію, не вистачає маленької "іскри", невеликого поштовху, щоб спалахнув "всенародний пожар" [38,с.157]. Статті Бакуніна сприяли активізації діяльності російської молоді, яка прагнула активної дії у боротьбі з самодержавством. Іншою важливою рисою, що відрізняла анархістів-бунтарів, була пропаганда ідей заперечення держави та аполітизм. У період підготовки "ходіння в народ" представники гуртків різних напрямків збирались разом для вирішення організаційних питань. Незважаючи на різні тактичні завдання різних гуртків, було запропоновано розпочати негайну роботу серед народу з метою підготовки "соціальної революції". На зборах вирішувались практичні аспекти "ходіння в народ": обговорювались питання необхідності теоретичної підготовки революціонера, тривалості пропаганди серед народу, територіального розподілу сил, необхідності опанування спеціальностей та ремесел робітника, фельдшера, вчителя, коваля, столяра для зближення з народом. Перші спроби "ходіння в народ" відбулись у 1872-1873 роках, а 1874 рік характеризувався початком масового "ходіння в народ", що територіально охопило 37 губерній Росії [38,с.160].

Під час студентських виступів 1867-1869 рр. у Петербурзі розроблялася проект створення підпільного гуртка на засадах чіткої централізації на основі тактики "прямої дії".Отже, утворюється - "Народна розправа". Його ідеологом став Сергій Геннадійович Нечаєв (1847-1882 рр.). Він розробляв ідею створення революційної організації, яка мала об'єднати розпорошений студентський рух. У 1868-1869 рр. був розроблений програмний документ гуртка "Програма революційних дій" у якому чітко окреслювались завдання: "... разрушения государства со всеми его учреждениями для того, чтобы освободить массы народа из рабства умственного, политического и экономического " [37,с.147]. Основним засобом знищення держави, вважалась соціальна революція, яка подібно до теорії Бакуніна розглядалась у формі бунту. С.Нечаєв закликав революціонерів бути рішучими та використовувати будь-які засоби у політичній боротьбі яку, він на відміну від ідеологів анархізму не відкидав. Ідеї децентралізації, поділу революції на політичну та соціальну свідчили про зв'язок його ідей з анархізмом. Після хвилі арештів серед студентів у 1869 році С.Нечаєв емігрує за кордон.

Він був особисто знайомий з М. Бакуніним, М. Огарьовим, О. Герценом. Для ідеологів анархізму Нечаєв був своєрідним "містком" між теорією анархізму та практичним її застосуванням у російському революційному русі. Нечаєв цікавився розробкою практичних аспектів теорії анархізму. Нечаєв, Бакунін та Огарьов спільними зусиллями опублікували цілу низку практичних рекомендацій та прокламацій для революціонерів: "Русские студенти!", "Несколько слов к молодым братьям в России", "Начала революции ", "Катахизис революционера", статті "Народної розправи". Ідейна спрямованість даних прокламацій визначалась теорією Бакуніна. Після знайомства з ідеологами анархізму, Нечаєв формулює власні теоретичні підходи, які мають спорідненість з анархістською теорією у концептуальному плані та практичною програмою у формі "Революційного катахизису". М. Бакунін та С.Нечаєв розробляли проект створення російського відділу "Міжнародного альянсу соціалістичної демократії" для поширення ідей анархізму серед революціонерів Росії.

Після повернення в Росію у вересні 1869 року Нечаєв намагався відродити "Народну розправу" на засадах внутрішнього централізму та чіткого підпорядкування. Московський осередок гуртка налічував біля 40 чоловік, Петербурзький біля 20 чоловік. Переважну більшість членів гуртка складали студенти [38,с.151]. Централізована організація гуртка вимагала чіткого підпорядкування усіх його членів. На цьому грунті відбувся конфлікт між Нечаєвим та студентом Івановим, який після виходу з "Народної розправи" намагався утворити власний гурток. Побоюючись викриття гуртка, Нечаєв звинуватив Іванова у зраді і організував його вбивство 21 листопада 1869 року. Дане вбивство мало грандіозний резонанс серед революціонерів, оскільки вперше методи терору були використані проти члена гуртка, а влада організувала відкритий судовий процес проти революціонерів. Незважаючи на політичний колорит судової справи обвинувачення проти Нечаєва грунтувалося на кримінальному злочині.

У листі до Нечаєва (2 червня 1870 року) М. Бакунін виклав своє ставлення до створення гуртка та його організаційної атмосфери. Він характеризував централізацію "Народної розправи", як диктатуру лідера, як єзуїтський шлях, що породжує внутрішню напруженість серед членів гуртка, які замість практичної революційної діяльності займаються розробкою доносів. Бакунін вважав, за основу внутрішнього клімату у колективі довіру, яка переростає у принцип відповідальності та солідарності під час виконання спільної справи [9,с.530-531].

У 70-х роках XIX ст. також діяла ціла низка гуртків, які займались дослідженням та поширенням ідей анархізму на основі теорії М. Бакуніна. Серед них гурток Ф. Н. Лермонтова заснований у Петербурзі у 1863 році. До 1872 року Ф.Н. Лермонтов був членом гуртка "чайковців", але розчарувавшись у пропагандистських методах боротьби організував власний гурток, який займався розповсюдженням анархістських ідей серед революційно налаштованої молоді.

Серед гуртків, які займались поширенням ідей анархізму, помітне місце займав гурток С.Ф.Ковалика. На початковому етапі революційної діяльності С.Ф. Ковалик співпрацював з Долгушином. Вони спільно розробляли проект створення пунктів пропаганди у Мглинському повіті Чернігівської губернії. У 1873 році під час подорожі за кордон він знайомиться з П. Лавровим, П. Ткачовим та М. Бакуніним, які значною мірою вплинули на формування його світогляду. У 1873 році у Петербурзі він організовує власний гурток, який об'єднав студентів різних навчальних закладів столиці. Членами гуртка Ковалика були: І. Кабліц та І. Чернишов, які в майбутньому стануть організаторами власного гуртка.

Значний вплив на практичну діяльність гуртків здійснила праця М. Бакуніна "Державність та анархія", яка з'явилася в Росії в кінці 1873 року. Дана праця містила теоретичні основи ідеології анархізму та два додатки: "А" та "Б". Додаток "А" став основою програм багатьох гуртків, оскільки містив теоретичні та практичні рекомендації революціонерам Росії. Додаток "Б" характеризував основні завдання міжнародної анархістської організації створеної за кордоном - Слов'янської секції у місті Цюрих. Гуртки, що прийняли за програму додаток "А" розроблений М.Бакуніним, діяли у Москві, Харкові, Нижньому Новгороді, Самарі, Саратові, Оренбурзі, Чернігові, Полтаві, Ярославлі [Ка,с.158].

Теорія М.Бакуніна зазнала часткових змін у трактовці її гуртком

Й. І. Кабліца, який дотримувався думки про необхідність дрібних, локальних селянських виступів - "вспышек". Представники гуртка вважали, що локальні бунти краще будь-якої пропаганди сприяли підготовці загальнонародного виступу. Вони вважали, що цілеспрямована соціалістична пропаганда буде зайвою, оскільки замість неї розроблялись проекти організації дрібних селянських виступів проти місцевої адміністрації [38,с.157]. У 1874 році гурток продовжив роботу у Києві, об'єднавшись з місцевим гуртком під назвою "Комуна". У слідчій справі по "процесу 193-х" даний гурток проходив як - "вспышкопускатели".

Після провалу "ходіння в народ" та викриття більшості гуртків поліцією, влада організувала гучні політичні процеси проти революціонерів - "процес 50-ти" та "процес 193-х". У 1874 році бакуністи, що залишились на волі, почали розробляти нові підходи у пропаганді бунту. Вони вирішили пропагувати ідеї, які були більш актуальні та зрозумілі селянам: перерозподілу землі та виступів від імені царя. Ці ідеї розроблялись у Київському гурту В.К Дебогорія - Мокрієвича, який об'єднав представників різних гуртків, які намагалися продовжувати практичну діяльність після арешту товаришів. Від чайківців перейшли В. Засулич, М. Фроленко, П. Аксельрод. У 1874 році вони розробили план створення "інтелегентського" ядра гуртка з представників бунтарського напрямку. Розроблялась тактика змови серед революціонерів на основі "псевдо покровительства" запланованого повстання з боку монарха, який бачить селянські біди, але не може вплинути на справедливий перерозподіл землі серед селян. Для цього він посилає своїх "таємних" представників, які будуть мати "вірчі грамоти" та устав "Таємної дружини" з закликом до перерозподілу поміщицьких володінь на засадах справедливості. Планувалось створення озброєних загонів з революціонерів та залучених до змови селян. Ці загони у визначений час мали сприяти повстанню серед селян Чигиринського повіту Київської губернії. Вони розгорнули агітацію навколо ідей про подушний перерозподіл землі серед селян замість класичного подвірного поділу. М.Бакунін ознайомившись з цим планом, негативно охарактеризував змовницьку тактику гуртка, оскільки вважав, що: "народ никогда и ни под каким предлогом …обманывать не следует. Это было бы не просто преступно, но и в видах достижения революционного дела вредно … Если ми будем стремиться к освобождению народа путем лжи, мы непременно запутаемся … т.е. будем действовать в смысле и на пользу реакции " [9,с.514-515]. У кінці 1876 року внаслідок негативної оцінки програми дій з боку Бакуніна та проблемами з постачанням зброї гурток розпадається. Керівництво гуртком взяв на себе Я. Стефанович, який продовжив підготовку повстання. Він зайнявся організацією селянського товариства "Таємна дружина" та розробив текст "Святої присяги", яка була "затверджена" царем. Після обряду присяги почали формуватись групи по 25 чоловік, які обрали старост та зобов'язувались не сплачувати податки та закуповувати зброю. Рада старост обирала отамана, який підпорядковувався "царському комісару" - Найді (Я.Стефановичу). Внаслідок конспіративної необізнаності членів дружини організацію викрила поліція. Десятки селян були засудженні нарізні строки та сотні були обвинувачені у співучасті підготовки повстання. В історіографії дана змовницька тактика отримала назву "Чигиринська змова".

Врахувавши недоліки "ходіння в народ" на початковому етапі представники революційного напрямку народництва переконалися у необхідності створення централізованої (монолітної) організації, що об'єднала б представників різних напрямків народництва на основі досягнення спільної мети. Також визріла необхідність створення єдиної більш зрозумілої (чіткої) програми дій, яка б базувалась на узгодженні рішень та на розумінні її принципів серед "народу". Така організація виникла у Петербурзі у 1876 році - "Земля і воля".

Розглядючи значення та поширення бунтарської ідеології варто зазначити, що до "Землі і волі" увійшла ціла низка представників цього напрямку: В. Засулич, Я. Стефонович, П. Аксельрод, С. Ковалик, М. Фроленко, Л. Дейч та інші. Незважаючи на свою "незначну" чисельність в організації, на тлі ідеологічного різноманіття членів "Землі і волі" дані представники сприяли утвердженню цілої низки принципів та положень анархізму, що відобразились у програмних документах організації. Це перш за все "перехід землі до народу", тобто до тих прошарків населення, що її обробляють; принцип колективізму, що проявився у праві общинного користування землею; принцип общинного самоврядування, що проявлявся у переході всіх суспільних важелів до рук общини, яка мала повну автономію та можливість об'єднання з іншими общинами. В цих умовах була розроблена нова тактика дій, спрямована на налагодження "живого" зв'язку з народом, яка проявилась у створенні постійних поселень революціонерів по селах та містечках. Основною метою даної тактики була підготовка народної селянської соціальної революції, яка готувалась за допомогою агітації та "практичної дії" шляхом бунтів та демонстрацій. На думку С.Н. Канєва, в 70-х роках XIX ст. землевольці дотримувались бунтарських принципів, розроблених на основі теорії М. Бакуніна [38,с.169]. Ставши членами новоутвореної "Землі і волі", бакуністи визнали необхідність створення централізованої організації на конспіративних засадах, але відкидали необхідність боротьби за політичні свободи. Саме принципи проведення активної політичної боротьби та боротьби за політичні свободи стали "наріжним" каменем у розгляді нових методів досягнення мети. Історики у характеристиці цього періоду визначають перехід частини народників до "бланкістської" - змовницької тактики ведення політичної боротьби на основі проведення цілої низки терористичних актів.

У серпні 1879 року на петербурзькому з'їзді "Землі і волі" відбувається розкол на основі вибору подальшої тактики дій. Було утворено дві самостійні організації - "Народна воля", яка за основу у політичній боротьбі взяла змовницько-терористичну тактику, та "Чорний переділ", який відкидав необхідність політичної боротьби та залишався на пропагандистських позиціях. Чорнопередільці вважали, що соціалістичний рух без опори серед народу - "штаб без армії" чи ілюзорна величина. Вони дотримувались принципу федералізму. Дана організація поєднала цілу низку принципів анархізму та народницького (селянського) соціалізму, оскільки до її складу увійшли: Я. Стефанович, Л. Дейч, П. Аксельрод, Г. Плеханов, О. Аптекман. У зв'язку з посиленням реакції, викликаної вбивством народовольцями імператора Олександра II, частина чорнопередільців емігрує за кордон. Радянська історіографія досліджуючи процес переходу частини чорнопередільців до ліберального табору, вкладала в нього своєрідну невідповідність принципам анархізму. Інша частина чорнопередільців вдалась до тактики терористичних методів боротьби.

Отже, для 60-70-х років XIX ст. притаманне взаємопроникнення соціалістичної ідеї у різних її різновидах, яка у своєму поширенні не обмежувалась кордонами окремо взятої країни. У кожній країні під впливом цих ідей зароджувались власні моделі перебудови суспільства, власні політичні доктрини та рухи, які мали "народницьку" (народну) спрямованість. Поширення цих ідей було загальноєвропейським явищем, що у своїй суті протиставляло ідеям імперської політики великих держав, ідеї загального блага, свободи вільної особистості, федералізму. Звичайно, ці "ідеальні суспільні моделі" в своїй суті не розкривали практичних методів та шляхів перебудови суспільства, вони лише вимальовували певну загальну концепцію змін. Такий підхід дозволяв радянській історіографії розглядати концепції анархізму, як соціальну утопію, виходячи з позицій класової боротьби та антагонізму, яким, на відміну від анархічної моделі, були притаманні варіанти пошуку класового ворога, який розглядався у формі капіталу (власників капіталістів). Дана теза була тією "ниткою", що поєднувала усі політичні рухи даного напрямку, але моделі перебудови суспільства децентралізована та централізована, співвідношення власності особистої, індивідуальної та колективної, значення та необхідність держави у суспільному регулюванні, значення релігії та моралі, кожен з напрямків трактував відповідно до своєї ідеології.

У момент посилення російського народницького руху на його теоретичні платформи звернули увагу родоначальники марксизму К. Маркс і Ф. Енгельс, поклавши початок критики народництва, особливо його анархістським і бланкістским течіям. Пропаганда ідей анархізму М.О. Бакуніним мала великий вплив на регіональні організації I Інтернаціоналу, членом якого Бакунін був з 1864 р. Тому ця пропаганда і сам зміст анархістської доктрини російського народника-анархіста викликала різку критику з боку К.Маркса і Ф.Енгельса, що призвело до виключення М.Бакуніна з російської секції I інтернаціоналу.

Народництво проявилось як суспільний рух, що залишив значний слід в історії соціально-політичної боротьби російського народу за свободу і землю, як особливе явище російської культури і як ідеологія, що поєднує в один комплекс економічні, політичні, соціалістичні, філософсько-соціологічні ідеї про самобутність російського шляху суспільного розвитку, російське народництво має свою півстолітню історію, але і більш ніж вікову історія свого вивчення. Як ідеологія, що породила новий світогляд, - світогляд, що відкидав багатовікову модель суспільних відносин, що робила одних господарями, а інших "рабами". Не варто ототожнювати народництво з анархізмом, оскільки народництво поєднало цілу низку напрямів, що розвивались відповідно до загальних тенденцій розвитку революційної думки. Дані тенденції еволюціонували від формування нового світогляду до практичного втілення ідей у життя, оскільки акції "ходіння в народ" проводили різні напрями, проект створення централізованої організації належав революціонерам, що врахували попередні невдачі пропаганди.

2.2 Анархістський терор в революційних подіях 1905-1907 рр

До початку революції 1905-1907 рр. в Росії анархісти мали вплив переважно на Півдні країни (головні центри Одеса, Катеринослав), а також на Кавказі та в Польщі [38,с. 29].

В науковій літературі існують думки про територіальне тяжіння анархізму до півдня Росії. В основному це твердження базується на аналізі соціального складу анархістського руху. Адже основну підтримку анархісти одержували від дрібного власника в особі селянина. В цей час в теоретичних працях П.Кропоткіна основний акцент робився на проблемах вирішення земельного питання. Отже, вирішення цих проблем стало головним у теорії російського анархізму. Відносини серед селян на думку анархістів, грунтувалися на обміні, на особистому контакті з виробником міста, тому державне втручання тільки сповільнювало розвиток села. Держава у розумінні анархістів намагалась законодавчо регулювати усі сфери суспільного життя: "Все попадает мало-помалу под власть правительства. Ему не хватает только заведования всей промышленностью и торговлей " [43,с.394].

Невирішеність цілої низки проблем в аграрному секторі сприяла зростанню невдоволення серед селян, які підтримували ідею анархічного бунту, вірили в ідеал "вільного хлібороба", який ідеалізував П.Кропоткін.

До початку революції в анархізмі чітко сформувались три основні ідейні напрями: анархо-комунізм, анархо-синдикалізм та анархо-індивідуалізм кожен з них був представлений цілою низкою більш дрібних напрямів. Ці течії, крім різних програм та цілей, мали різні регіони дій, різні сфери соціального впливу, та різні за змістом періодичні видання.

I. Напередодні революції більшість анархістів була прихильниками ідей анархо-комуністів (?хлібовольців?). Практичну діяльність анархо-комуністи почали з 1903 р. утворивши у Женеві групу "Хліб і воля". Очолили дану групу Г. Гогеліа, Л. Іконникова, М. Церетелі, Г. Деканозов, які в Російській імперії закріпили свій вплив у м. Білосток та Ніжин. У 1903 р. анархо-комуністи ("хлібовольці") організували публікацію першого російського анархістського видання за кордоном -- журналу "Хліб і воля". На І-му з'їзді анархо-комуністів у грудні 1904 р., у Лондоні були визначені основні стратегічні й тактичні завдання напряму. Головним ідеологом анархо-комуністи вважали П.Кропоткіна. В програмі хлібовольців виділялися наступні пункти:

- Мета та основа усіх змін - "соціальна революція, тобто повне знищення капіталізму і держави та їхня подальша заміна анархічним комунізмом" (бездержавним комуністичним суспільством) [36,с.12].

- Революцію повинен розпочати "загальний страйк знедолених

як в містах, так і в селах".

- Головний метод боротьби - повстання проти експлуататорів [кан,с.200].

Питання про застосування терористичних методів боротьби має вирішуватись тільки місцевими жителями, залежно від конкретної ситуації. В опублікованій у 1903 році статті "О терроре" Г. Гогелія визначав терор як революційну необхідність: " Из всех форм террористической борьбы - децентрализованный террор мы считаем наиболее выгодным и целесообразным". Террор автор статті розглядав у різних формах: аграрний, фабричний, антидержавний, індивідуальний та масовий. Організаційною формою об'єднання анархістів повинна була бути організація створена на засадах добровільної угоди про об'єднання осіб у групи. Відкидалась необхідність співпраці з органами управління - Державною Думою, Установчими зборами чи іншими політичними утвореннями та організаціями.

На 2-му з'їзді (17-18 вересня 1906 р.) в Лондоні П.Кропоткін представив проект резолюції про економічний і політичний аспект революції: "Народная революция, которая продлится несколько лет ... извергнет старый порядок вообще и глубоко изменит все экономические отношения вместе с политическим строем" [38,с.229]. В організаційних питаннях П.Кропоткін всіляко заохочував самостійність анархічних груп.

Важливим для хлібовольців було питання майбутнього суспільного ладу створеного за принципами анархо-комунізму. Прихильники П.Кропоткіна уявляли майбутнє суспільство як союз або федерацію вільних общин, об'єднаних договором, де особа, позбавлена державного контролю отримає необмежені можливості для діяльності. Для перебудови економіки П.Кропоткін пропонував децентралізувати промисловість, яка почне розвиватись на основі спеціалізації окремих регіонів. В аграрному питанні П.Кропоткін та його соратники вважали за необхідне передати всю землю, захоплену в результаті революції, народу, тобто тим, хто її обробляє. Передача землі та її розподіл грунтувались на принципі общинної власності. В умовах революції 1905-07 рр. в російському анархо-комунізмі внаслідок різних поглядів на шляхи досягнення мети утворилося декілька нових течій:

- "Безначальці", на чолі з З.М. Романовим і Н.Дивногорским (П.Толстой). В основі ідеології цієї течії лежав терор як спосіб боротьби з самодержавством. Піддавались критиці консервативні морально-єтичні норми, що нав'язувались суспільству державою. Знищити самодержавство передбачалось шляхом "кривавої народної розправи" з узурпаторами влади.

- "Чорнознаменці". Організатором і ідеологом чорнознаменців в Росії був І.З. Гроссман (Рощин). Восени 1905 р. утворилась течія назва походить від кольору прапора анархістів("чорное знамя"). В революції ця течія відігравала одну з провідних ролей. Соціальну базу чорнознаменців складали представники інтелігенції, робітники та ремісники. Однією з основних умов успішної боротьби вони вважали, створення широкого масового анархічного руху на основі налагодження зв'язків з усіма напрямами у анархізмі. В кінці 1905 р. чорнознаменці розкололися на "безмотивних" терористів на чолі з В. Лапідусом та "анархістів-комунарів". Перші вважали, основною метою діяльності проведення "безмотивного антибуржуазного терору", а другі висловлювалися за проведення антибуржуазної війни у формі стихійних повстань.