Анархізм в Росії: теорія та практика

Тимчасовий уряд досить швидко відреагував на захоплення видавництва, направивши туди військові сили. Після переговорів частина анархістів була заарештована. Під час акцій боротьби з анархізмом міністр юстиції Тимчасового уряду М.Переверзев спрямував військовий загін проти інших анархістських "рейдерів", які захопили дачу Дурново. Ця будівля стала резиденцією анархістів. Крім анархістів дача Дурново стала резиденцією робітничого клубу "Просвіта" та правління профспілок Виборгського краю. Військове втручання у конфлікт викликало хвилю страйків, що охопила 28 заводів. Під тиском страйкуючих Тимчасовий уряд пішов на поступки і залишив будівлю "новим власникам".

У травні 1917 р. на дачі Дурново анархісти провели конференцію участь у якій взяли представники військових частин столиці та представники 95 підприємств. За результатами конференції був створений "Тимчасовий революційний комітет", який розробив декілька стратегій подальших дій. Анархісти визначили необхідність продовження революційної пропаганди серед військових Кронштадту, визначились з необхідністю участі у робітничих маніфестаціях з метою розширення ідеологічного впливу та продовжили розвивати тактику захоплення стратегічних приміщень та установ.

Крім пропагандистської діяльності анархісти розпочали акції звільнення з в'язниць своїх однодумців. Дані дії анархістів носили провокаційний характер, оскільки спонукали Тимчасовий уряд застосувати силові методи впливу. Так, під час маніфестацій 18 червня, анархісти здійснили звільнення своїх однодумців з в'язниці "Крести". Внаслідок вдалої акції анархісти звільнили 7 чоловік: анархіста Хаустова (редактора газети "Окопна правда"), Мюллера, Гусєва, Стрельченка та кількох карних злочинців. Свої дії вони прокоментували листівкою: "Мы видим, что смертная казнь отменена для коронованных и титулованных преступников: царя, министров, генералов, а с уголовниками можно расправляться как с бешеными собаками без всякой церемонии, именуемой судом. … Настоящие преступники, холопы старой власти, получают амнистии, восстанавливаются в правах, приносят присягу новому правительству и получают назначения. …Самый закоренелый злодей и уголовный преступник не сделал и сотой доли того вреда, который принесли бывшие вершители судеб России …Мы должны приити на помощь к уголовникам и братски протянуть им руку, как жертвам социальной несправедливости …" [42,с.18]. В цій тезі простежується зв'язок з ідеями М.Бакуніна про важливе революційне значення злочинців у боротьбі з державою, оскільки сталих та міцних соціальних зв'язків вони не мають. Дана акція викликала жорстку реакцію з боку влади, яка 19 червня направила на дачу Дурново козачий загін з бронемашиною на чолі з міністром юстиції М.Переверзевим, який вимагав видати звільнених злочинців. Внаслідок зіткнення кілька анархістів було поранено, близько 59 чоловік було заарештовано [38,с.284].

Протестуючи проти "погрому", вчиненого урядовими військами, анархісти намагались заручитись підтримкою 1-го кулеметного полку, але військові відмовили у допомозі: "Мы не разделяем ни взглядов, ни действий анархистов и не склонны их поддерживать, но вместе с тем мы не одобряем и расправы властей над анархистами и готовы выступить на защиту свободы от внутреннего врага" [37,с.576-577].

В липні 1917р. політична ситуація в Петрограді загострилася. До столиці надходили повідомлення про провал наступу російської армії на фронті. Дана ситуація викликала урядову кризу. Всі кадетські міністри Тимчасового уряду подали у відставку.

Анархісти, врахувавши сприятливі умови, вирішили діяти. 2 липня на

дачі Дурново керівники Петербурзької федерації анархістів-комуністів

провели таємну нараду, на якій вирішили мобілізувати свої сили та закликати

народ до "збройного" повстання під гаслами:"Долой Временное правительство!", "Безвластие и самоустройство!". Анархісти розпочали активну пропаганду серед населення.

Головною опорою анархісти, вважали 1-ий кулеметний полк, схвильований чутками про розформовування. Агітаторами в полк анархісти вирішили направити І.Блейхмана, П.Колобушкина, П.Павлова та А.Федорова. Казарми полку знаходились неподалік від "штабу" анархістів - дачі Дурново. 2 липня в Народному домі був проведений мітинг під керівництвом більшовика Р.І.Петровського. Анархісти прагнули зайняти домінуючу позицію в організації повстання. 3-го липня за ініціативою анархістів, всупереч волі полкового комітету був відкритий полковий мітинг. Від анархістів виступав І.Блейхман. Він закликав військових: "выступить сегодня же, 3-го июля, на улицу с оружием в руках на демонстрацию для свержения десяти министров-капиталистов" [67,с.387]. Виступали і інші анархісти, що видавали себе за представників Путилівського заводу, кронштадтських матросів та солдат з фронту. Ніякого конкретного плану повстання анархісти не розробили. "Мету покаже вулиця" стверджували агітатори. Анархісти поширювали ідею про велику організаційну силу повстання. На мітингу було ухвалено рішення: "Негайно вийти на вулицю з зброєю в руках".

Кулеметники вирішили заручитись підтримкою матросів

Кронштадту і послали до них делегацію, до складу якої увійшов анархіст

П.Павлов. У фортеці делегація потрапила на засідання виконкому Рад. У керівництва матросів анархісти попросили підтримки для проведення "збройного" виступу, але їм відмовили. Тоді делегати вирішили звернутися безпосередньо до матросів. Агітація серед матросів сприяла чисельному збільшенню повстанців. Незабаром на Якірній площі зібралося 8-10 тисяч чоловік.

Кулеметний полк почав зводити барикади. Кулеметників підтримали Гренадерський та Московський полки. Біля семи полків приєдналося до повстання. На червоних та чорних прапорах повстанців були як більшовицькі гасла ("Вся влада Радам робітничих та селянських депутатів"), так і анархістські ("Да здраствует анархия!").

Власне, повстання 3-4 липня 1917 року. незважаючи на велику кількість повсталих, закінчилось провалом. В історіографії роль анархістів у подіях 3-4 липня оцінюється як "справа" анархізму. Радянський дослідник С.Канев критикував поспішні дії анархістів, які з початку носили провальний та деструктивний характер, але, не зважаючи на критику, варто зазначити, що ці події були своєрідною "пробою" революційних сил.

Анархісти були активними учасниками жовтневих подій, діючи в основному як союзники більшовиків та лівих есерів. Причини об'єднання ідеологічних противників описав П.Єврич: "Полные решимости избавиться от двойного ига - Временного правительства и частной собственности, анархисты нашли общий язык со своими идеологическими противниками большевиками - единственной из прочих радикальных групп в России, которая требовала немедленного уничтожения "буржуазного государства " [34,с.60].

Не зважаючи на спільну мету більшовиків та анархістів, більшовики зберігали своєрідну подвійність у ставленні до анархістів. Більшовики за основу співпраці з анархістами взяли принцип: "Идти будем врозь, а бить вместе!", тобто вони підтримували анархістів у боротьбі з владою, капіталом зберігаючи при цьому повну ідейну та організаційну самостійність. Жовтневе повстання стало апогеєм анархо-більшовицької співпраці. Фракція анархістів з 4-ох осіб входила до Військово-Революційного Комітету. Так, анархіст І.Жук очолив загін шліссельбурзьких червоноармійців, А.Железняков стояв на чолі загону матросів, А.Мокроусов брав участь у штурмі Зимового палацу, І.Блейхман, Р.Богацький, Е.Ярчук входили у штаб повстання.

Фактично одразу після перемоги між союзниками наростають конфлікти з деяких принципових питань. Анархісти подібно більшовикам проголошували гасло: "Вся влада Радам!", але цей заклик містив анархістське розуміння значення Рад. На думку анархістів, Ради мали формуватись не на основі партійного принципу (без квот представництва). Так, анархісти намагались протистояти тотальній "більшовизації" Рад [62,с.82]. Іншим проявом конфлікту стає питання про форми робітничого контролю на виробництві. В теоретичному плані конфлікт зводився до дискусії про роль диктатури пролетаріату як перехідної форми від капіталізму. У розумінні анархістів перехід до комунізму здійснюється за допомогою "великого стрибка", який проявиться у суспільному та економічному плані.

У відкрите зіткнення конфлікт між "вчорашніми" союзниками переріс навесні 1918 року. Його каталізатором стала дискусія про мир, яка розколола погляди більшовиків та анархістів. На противагу ленінським тезам про об'єктивну неможливість військових дій на російсько-германському фронті та необхідність підписання миру на будь-яких умовах, анархісти висували ідею "революційної війни". Анархісти пропонували не підписувати мир, а розпочати "партизанську" війну проти окупантів. У відповідь на підписання миру у Брест-Литовську, Московська федерація анархістських груп почала формувати власні військові формування "чорну гвардію". Формально дані військові формування створювались для боротьби з німцями, а реально для боротьби з більшовиками. Анархістів не задовільняли результати Жовтневої революції, що усунула від влади буржуазію, а натомість проголосила диктатуру пролетаріату. Отже, на основі цілої низки конфліктних розбіжностей між більшовиками та анархістами, анархісти проголошують ідею "третьої революції". Анархісти стверджували, що: Лютнева революція повалила монархію, Жовтнева - Тимчасовий уряд, а нова "третя" революція повинна усунути від влади більшовиків та ліквідувати державну форму правління.

Реалізувати ідею "третьої революції" анархісти планували за допомогою агітації та підтримки "чорної гвардії", яка мала стати ударною їх силою анархістів. Більшовики врахувавши небезпеку, 11-12 за допомогою загонів ВНК провели нейтралізацію "чорної гвардії". Приводом до військового втручання стала хвиля експропріацій, проведених чорногвардійцями. Крім ліквідації військових формувань більшовики закрили кілька столичних анархістських видавництв. На думку П.Аврича, більшовики "испитивали большое нежелание подавлять анархов" [34,с.73]. Більшовики аргументували "чистки" серед анархістів боротьбою з бандитизмом, "ідейних" анархістів вони оминули.

Отже, у середині 1918 року в анархістському русі починається чітке розмежування на основі ставлення до Радянської влади. Частина анархістів, яку називали "радянською", займала позицію підтримки чи нейтралітету у ставленні до політики більшовиків. Інша частина стала на шлях терористичної боротьби з більшовиками [34,с.73-75].

На початку літа 1918 року починає діяти анархістське терористичне підпілля. Впродовж трьох років "анархісти підпілля" діють в Москві. Апофеозом їхньої діяльності став теракт 25 вересня 1919 року - підрив штаб-квартири Московського комітету РКП(б) у Леонтієвському провулку. Внаслідок вибуху постраждало 12 осіб, 55 осіб було поранено, серед них М.Бухарін, Е.Ярославський, Ю.Стеклов [41,с.329]. Анархісти "підпілля" так визначили причини теракту: "Наша задача - стереть с лица земли строй коммисародержавия и черезвычайной охрани и установить Всероссийскую вольную федерацию союзов трудящихся и угнетенных масс" [41,с.329].

У новій політичній ситуації досить велика частина анархістів була мирно "асимільована" новою системою. Частина анархістів або просто вступила у більшовицьку партію, або, залишившись на анархістській платформі, співпрацювали з більшовиками. Так, Д.Новомірський - теоретик російського анархо-синдикалізму, у 1919 році став співробітником Комінтерну, відомий анархіст О.Шапіро та Г.Сандомирський стали соратниками Г.Чичеріна в Наркоматі закордонних справ, О.Боровий - ідеолог "анархо-гуманізму", став комісаром в управлінні охорони здоров'я, А.Карелін - один з ідеологів анархо-комунізму, увійшов до складу ЦИК [34,с.77-80].

В цілому діяльність анархістів у 1917 році науковці оцінюють по-різному. У практичному значенні після Лютневої революції діяльність анархістів зводилась до спроб "прискорення" соціальної революції. У подіях 1917 року в умовах "багатовладдя" та "хаосу" анархісти поводились як "риба у воді". У своєму прагненні остаточно знищити владу Тимчасового уряду та встановити "бездержавне суспільство" вони часто виступали як союзники більшовиків. Різні ідеологічні платформи, незважаючи на спільний ідеал, неминуче вели до конфлікту між анархістами та більшовиками.

Більшовики, прийшовши до влади, забули про своїх "союзників", розпочавши широкомаштабні чистки політичних опонентів, які, озброївшись ідеєю "третьої революції", розпочали "ідейну" та терористичну боротьбу з більшовиками та державою пролетаріату. В цих умовах частина анархістів перейшла на позиції більшовиків та почала будівництво нової держави.

Але на цьому історія анархізму в Росії не закінчується. Період громадянської війни стане "піком" популярності анархізму. В цих умовах Росія стане "полігоном" небаченого експерименту - "будівництва анархії". Деякі анархістські ідеї будуть підтримані матросами під час Кронштадського виступу проти політики більшовиків у лютому 1921 року. Даний виступ був спрямований проти "монопольного" впливу більшовиків у Радах. Після 1921 року відбулось звільнення з в'язниць частини анархістів, які на вимогу більшовиків мали залишити країну. Проте у 1922 році анархістська партія в СРСР буде офіційно заборонена, але підпільні анархістські організації продовжать діяти до початку 30-х років.

2.4 Практичне втілення анархістських ідей у період громадянської війни

У період революцій 1917 р. та громадянської війни анархізм був впливовим чинником суспільно-політичного життя України. Завдяки активній участі в повстанському русі та масовій підтримці селянства саме в Україні вперше у світовій історії анархісти змогли стати домінуючою силою на значній території і впритул наблизилися до здійснення маштабних експериментів відповідно до своєї ідеологічної доктрини [13,с.25].

Радянська історіографія понад 70 років розглядала події громадянської війни у "двоколірному" варіанті. Червоно-біле розуміння подій громадянської війни сприяло розгляду істориками всіх опозиційних більшовикам сил як контрреволюційних. До них віднесли і лідера українського селянського руху - Нестора Івановича Махна.

Згадки в радянських довідниках та енциклопедіях розглядали постать Н.Махна як лідера анархо-куркульської контрреволюції, який співпрацював з Петлюрою, відкрив фронт Денікіну, об'єднався з Врангелем. Свою справу зробили і кіноматографісти, які у стрічках: "Червоні диявлята", "Пархоменко", "Ходіння по муках", де змальовували лідера селянського руху як пияка та кровожерливого тирана [8,с.4].

Існує і інший портрет Н.Махна у зарубіжних виданнях. Вони описують Н.Махна, як народного лідера - спадкоємця Пугачова та Разіна XX cт, який за допомогою тактики партизанської війни у період "війни всіх проти всіх" боровся з гетьманщиною, петлюрівщиною, військами білогвардійців та інтервентів. Вони розглядають Махна як лідера, який у період протиборства двох великих військових сил у громадянській війні намагався стати "третьою силою", яка не злякалась виступити проти "вчорашніх" союзників - більшовиків. Дана сила була спрямована на будівництво "безвладного" устрою у рідному Гуляйполі [17,с.3-8].

Досить часто ідеологію махновського руху порівнювали лише з анархо-комуністичною доктриною. Власне таке порівняння не розкриває у повній мірі суть анархістської доктрини махновського руху.

Якщо виходити з дефініції ідеології - це систематизована сукупність ідейних поглядів певного політичного напряму, що виражає інтереси окремої соціальної групи. Ідеологія ставить певну проблему у центр теоретичного розгляду. Оскільки ідеологія спрямована на колективну свідомість, то неминучою є невідповідність (конфлікт) між ідеологією та індивідуальною свідомістю [36,с.150]. Внаслідок такого конфлікту з'являються різні інтерпритації ідеологічної доктрини.

Існуючі на той час анархістські доктрини пропонували часто протилежні відповіді на ключові питання суспільного розвитку і сходилися лише в окремих положеннях, головними з яких є заперечення державної форми організації суспільства та відмова від використання інститутів державної влади. Саме ці ознаки є головними у визначенні анархістського характеру серед ідеологічних течій. Дослідження останніх років доводять, що ні ідеологія, ні політична програма махновського руху не суперечать цим принципам [13,с.25].

Якщо характеризувати причини поширення анархістської ідеології у період 1917-1921 рр., то варто зазначити, що відповіді на ці питання шукали і лідери КП(б)У. В резолюціях IV конференції (17-23 травня 1920 р.) читаємо: "Повна дезорганізація господарського життя країни, повний розрив зв'язку міста та села, безперервна зміна влад створили грунт для значного зростання ненависті в селянських масах... до держави, навіть робітничої " [72,с.90].

Поширення анархізму досить часто пов'язують з соціально-економічними чинниками. В Україні соціально-політична нестабільність набула особливої гостроти. Як зазначає М.Боровик, українське селянство болісно переживало модернізаційні процеси і прагнуло за будь-яку ціну зберегти традиційний спосіб життя [13,с.26]. Починаючи з 1917р. можемо простежити наростання відчуження між державою (владою) та українським селянством у міру того, як сподівання, що покладалися селянами на уряди, передусім сподівання отримати землю, послідовно не здійснювались. Активна участь держави у модернізаційних процесах, в яких вона підтримувала поміщиків та підприємців, сприяла поширенню антиетатистських настроїв серед селян. Тобто, питання справедливого розподілу землі стало головною метою селян у період революції та громадянської війни. При цьому суспільні групи та державні інститути, що перешкоджали вирішенню цього завдання, викликали серед селян незмінну ворожість.

В цих умовах, на думку М.Поповича, українське село "замикається в собі", тобто відбувається процес формування "хутірної свідомості", яку дослідник назвав - "сільською анархією" [63,с.568].

Ключовими факторами у політичному виборі ідеології соціальними групами стають: масова свідомість та роль харизматичних лідерів. Вийнятково важлива роль належить особливій популярності Н.Махна, зважаючи на властиву схильність українського селянства до персоніфікації політики [13,с.29].

Стосовно грандіозної концентрації влади в руках Н.Махна писав радянський дослідник Н.Пономарьов, який у моногафії "Критика анархистской концепции власти и современность" зазначав, що будь-який анархістський рух у більшості випадків спирався на "вождизм" та культ сильної особистості. Автор книги називав Н.Махна "царем", який керує захопленими територіями за допомогою "терористичної диктатури", оскільки анархісти створили репресивний орган - "Комісію", що поєднала функції жандармерії та розвідки [62,с.90-92]. Звичайно, дана оцінка носить елементи суб'єктивності, оскільки аналогічні прояви носив і більшовицький режим з позасудовими повноваженнями Всеросійської Надзвичайної Комісії та культом особистостей серед лідерів ВКП(б).

Іншим важливим аспектом у поширенні анархізму є вплив визвольного чинника на початковому етапі махновського руху у період боротьби з німецькими військами, які за Брест-Литовським договором окупували частину території України. М.Боровик зазначає, що національна свідомість українського населення Гуляйполя знаходилась у зародковому стані. І саме ця обставина сприяла вирішальному впливу анархізму у формуванні позицій українського населення щодо держави [13,с.27].

Важливу роль у поширенні анархізму у 1917-1921рр. відіграло існування цілої низки анархістських організацій у період революції 1905-1907 рр., які у боротьбі з владою об'єднали інтелегенцію, робітників, селян, декласованих елементів, тобто людей з різними інтересами по своїй суті. Зважаючи на дослідження у царині українського ментальності, варто зазначити, що погляди населення на владу, на шляхи розбудови суспільства, на співвідношення колективного та індивідуального трансформувались в процесі революційних змін. На думку анархістів, усі суспільні зміни, що відбулись під час двох революцій мали незавершений характер [13,с.30].

На особливу увагу заслуговує специфічний морально-психологічний клімат, на тлі якого було можливе масове поширення анархізму. У контексті даного твердження варто розглянути емоційний підйом серед молоді, в атмосфері якого сотні молодих людей віддавали життя за ідеї, які з сучасних позицій можна вважати безглуздими [13,с.30].

Таким чином сплеск анархізму в Україні у 1917-1921 рр. став закономірним породженням тієї соціальної катастрофи, яка сколихнула основи суспільного устрою. Маштаби та географічні особливості поширення анархістського руху відобразили суттєві та якісні параметри українського соціуму, який пережив трансформацію внаслідок революційних змін. Об'єктивно розвиток анархістського руху періоду 1917-1921 рр. став однією з причин та наслідків краху української революції [57,с.31].

Для більш грунтовної характеристики махновського руху та його взаємозалежності з анархістською ідеєю, необхідно звернутись до сторінок біографії Н.І.Махна. 26 жовтня 1888 (27 жовтня 1889 р.) в родині селянина Катеринославської губернії народився п'ятий син - Нестор Іванович Махно. Після закінчення трьох класів церковноприходської школи працював у маєтках заможних односельчан.

У період революції 1905-1907 рр. працював чорноробом на заводі Кернера. У період з 5 вересня по 9 липня 1908 р. був членом анархістської організації - "Спілки бідних хліборобів", що діяла на території Гуляйполя. Як зазначає В.Волковинський, даній організації притаманна "селянську специфіка", оскільки експропріації та терор цієї організації були спрямовані проти регіональної еліти: поміщиків, чиновників, багатіїв, жандармів. Представники даної організації називали себе "анархо-комуністами", які за допомогою підпільної боротьби намагались залишитись без будь-якої влади, і хоча б на деякий час відчути свободу та незалежність [21,с.5-6]. Н.Махно був єдиним членом анархістської організації, що працював на заводі, чим також відрізнявся від інших експропріаторів [48,с.14].

Після часткового викриття "Спілки бідних хліборобів" був заарештований та засуджений до вищої міри покарання, яка через неповноліття Н.Махна було замінене довічною каторгою в Бутирській в'язниці. Під час ув'язнення відбулось зближення Н.Махна та одного з ідеологів анархізму - П.Аршинова, який значною мірою вплинув на формування світогляду молодого Нестора. В майбутньому П.Аршинов стане історіографом махновського руху [6, с.22-25]

Лютнева революція сприяла звільненню політичних в'язнів. 23 березня 1917 р. Н.Махно повертається в рідне Гуляйполе, де на практиці почав застосовувати отримані знання. Після повернення Н.Махно починає об'єднувати навколо себе близьких за духом людей. Так, він об'єднав колишніх експропріаторів та молодь на боротьбу з верствами, які захопили владу в Гуляйполі. Анархісти під керівництвом Н.Махна розпочали боротьбу з "Громадським комітетом", який заснували прихильники Центральної Ради. На противагу "Громадському комітету" анархісти засновують "Селянський союз", що мав представляти інтереси простих робітників та селян. У рідному Гуляйполі Н.Махно очолював "Селянський союз", Раду робітничих та селянських депутатів, Профспілку деревообробників та металістів. Цікавим є той факт, що не зважаючи на початок стрімкої політичної кар'єри, Н.Махно працював маляром на заводі "Богатир". Цей крок спряв популяризації анархістської ідеї серед робітників [20,с.8-10].

До початку літа 1917 р. з соратників Н.Маха була створена "Чорна гвардія", яка тримала під контролем весь Гуляйпільський регіон. До "Чорної гвардії" увійшли: О.Калашников, П.Гавриленко, С.Лютий, О.Марченко, більшість вищеназваних осіб була нагороджена Георгієвськими хрестами за успіхи на фронтах Першої світової війни. Загони "Чорної гвардії" розпочали боротьбу з поміщиками та експлуататорами, які відповідно до ідеологічної доктрини піддавались жорсткому тиску у різних формах: від розподілу майна та виселення за межі регіону до фізичного знищення [21,с.10-11].

Діяльність Гуляйпільських анархістів у міжреволюційний період зводилась до повного ігнорування політики Тимчасового Уряду та Центральної Ради. Так, резолюція "Гуляйпільського з'їзду трудящих"(вересень 1917 р.) проголошувала незалежність у проведенні внутрішньої політики. У вирішенні земельного питання Н.Махно взяв курс на ліквідацію поміщицької форми землеволодіння: "Народ - правитель для себе... Це його споконвічна мрія, і настав час втілити її у життя. Віднині вся земля, фабрики і заводи повинні належати трудящим. Трудове селянство - господар землі, робітники - господарі заводів" [21,с.10-12]. Дані тези зближували анархістів та більшовиків у питаннях незавершеного характеру революційних змін.

Жовтневий переворот та розпуск Установчих Зборів анархісти Гуляйполя зустріли схвально. Ставлення до Брест-Литовської угоди було двояке, оскільки, з одного боку, це був вдалий військово-тактичний маневр більшовиків, а з іншого боку, за умовами миру частина українських земель була окупована німецькими та австрійськими військами. Дана політична ситуація на, думку Н.Махна, була спрямована на перемогу контрреволюції. Отже, на початку січня 1918 р. анархісти разом з більшовиками починають формувати військові загони для боротьби з контрреволюцією та німецькою окупаційною владою, які заручилась підтримкою націоналістичних сил. Таким чином з приходом німецьких військ Н.Махно втрачає владу на території Гуляйполя. Політична ситуація у регіоні змінюється кардинально, оскільки до своїх маєтків починають повертатись колишні власники - поміщики та колоністи, які за допомогою військової сили починають боротьбу з повсталими. Діяльність анархістів цього періоду нагадувала боротьбу 1905-1907 рр., що ґрунтувались на тактиці "малої війни", тобто на партизанських акціях повсталих.

На думку В.Волковинського, у цей період Н.Махно був рівним серед рівних, оскільки на загальних підставах брав участь в обговоренні військових операцій, але при цьому мав неабиякий авторитет [21,с.14]. Махно сміливо та рішуче керував повстанським загоном, так, в ході однієї операцій по визволенню с.Дібріки повстанці нарекли його козацьким званням - "Батька". В майбутньому в офіційних документах він почне підписуватись ім'ям: "Головнокомандувач революції, товариш, батько Махно" [48,с.14].

Внаслідок протистояння з регулярними німецькими частинами та армією С.Петлюри, чорногвардійські загони віддалені від продовольчих регіонів починають розпадатись. Втративши військову силу, Н.Махно вирішив заручитись підтримкою Москви. За протекцією столичного анархіста Гросс мана він зустрівся у Кремлі з В.Леніним та Я.Свердловим, які запропонували Махну взяти участь у боротьбі з контрреволюцією в рамках червоного терору [48,с.14]. Крім теплих зустрічей з більшовицькими лідерами Н.Махно зустрівся з П.О.Кропоткіном. Повернувшись у рідне Гуляйполе, Н.Махно починає відновлювати повстанський рух з новою силою.

У кінці 1918 р. відбувся з'їзд анархістів Гуляйполя. За резолюціями була утворена Конфедерація анархістів України - "Набат", яка діяла в Україні у 1918-1920 рр. Дана організація була керівним центром повстанського руху. На чолі даної організації стояв анархіст В.Волін, який в майбутньому стане членом реввійськради в армії Н.Махна.

Політика Н.Махна ніколи не відзначалась постійністю та "канонічністю" у доборі союзників. Несприятлива зовнішньополітична ситуація сприяла світоглядному розколу поглядів Н.Махна. Так, після спроб анархістів очолити повстанський рух Н.Махно заявив: "Я сначала революционер, а потом анархист!", тобто лідер повстанського руху не хотів поліцентричності влади в умовах громадянської війни [6,с.84].

У період з листопада 1918 по лютий 1919 р. армія Н.Махна чисельно зросла від 8 до 50 тис. бійців, а до початку 1920 р. до 100 тис. бійців [48,с.14].

21 лютого 1919 р. з махновських та григо'євських загонів була сформована 1- ша Задніпровська Українська дивізія. ЇЇ керівником став більшовик П.Дибенко, а командування 3-ю бригадою було доручено Н.Махну. Отже, на початку 1919 р. анархісти разом з більшовиками вели боротьбу з військами Директорії та білогваодійців. За вдало організовані операції по звільненню Бердянська та Маріуполя Н.Махно був нагороджений орденом бойового Червоного Прапора [48,с.14].

На території Гуляйполя Н.Махно розпочав "будівництво анархії". Почали утворюватись добровільні сільськогосподарські комуни. Серед комун організованих за анархістським принципом варто виділити комуну імені Р.Люксембург, яка об'єднала 300 чол. Як зазначав один з історіографів махновщини П.Аршинов: "Внутренняя жизнь коммуны не имела ничего общего с тем учением, за которое боролась Люксембург" [6,с.84]. У керівництві комуною не було постійних керівників, а управління комуною почергово здійснювали кілька її членів. Своєрідно реорганізовувалась місцева влада Гуляйполя. На думку Н.Махна, Трудові Ради не мали представляти політичну владу, а мали виконувати функцію суспільно-економічного регулювання. Дане регулювання здійснювалось у формі налагодження господарських зв'язків з іншими територіальними Радами.

Для загального керівництва військовими операціями був створений - Військово-революційний комітет, але реальна влада в Гуляйполі належала Н.Махну, який одноосібно приймав стратегічні рішення та розглядав питання страти чи помилування. Справи меншого значення розглядали довірені особи з його штабу [21,с.33].

1 вересня 1919 р. повстанські загони Н.Махна були реорганізовані в армію - "Революційну повстанську армію України (махновців)". Було обрано Реввійськраду, до складу якої увійшли Н.Махно, В.Волін, В.Білаш. Вона складалась з двох відділів - воєнно-контрольного та культурно-освітнього, які відповідно очолили П.Хохотва та лідер "Набату" В.Волін.

У жовтні 1919 р. Повстанська армія нараховувала, за данними В.Білаша, 40тис. багнетів, 10 тис. шабель, 1тис. кулеметів та 20 гармат. Основою такої швидкої мобільності армії Н.Махна були тачанки - легкі ресорні дрожки з чотирма сидіннями та кулеметом, які за день долали понад 80 верст [30,с.14].

Серед повстанців траплявся і відверто кримінальний елемент: грабіжники, мародери, шовіністи та антисеміти. Злочинців суворо карали, але недобру славу приписували Н.Махну. Так, у наказі №1 по Повстанській армії від 5 серпня 1919 р. командуючий писав: "Всілякі самочинні реквізиції та кофіскації... забороняються під страхом суворої відповідальності. Кожному повстанцю належить пам'ятати, що самочинні реквізиції приваблюють у чесні ряди Повстанської армії відвертих хуліганів, які прагнуть лише наживи" [17,с.191]. Дезертирство та сконцентрування великої кількості зброї серед населення сприяли утворенню банд дезертирів, які під виглядом махновських підрозділів грабували місцеве населення.

Важливо відмітити той факт, що ставлення Н.Махна до діяльності різних партій на території Гуляйполя було толерантним, оскільки анархісти, комуністи, есери, меншовики вели пропагандистську роботу цілком легально. На сторінках періодичних видань: більшовицької "Звезди", анархістських "Путь к свободе" і "Набат", лівоесерівської "Знамя борьбы" велась відкрита полеміка стосовно майбутніх суспільних перетворень [17,с.192].

Н.Махно та його соратники досить швидко розчарувались у соціальних експериментах, що почали проводити більшовики. По-перше, замість перерозподілу землі між селянами більшовики почали передавати поміщицькі землі радгоспам. Для забезпечення подовольством робітників центру більшовики почали створювати Комбіди, які розпочали боротьбу за продрозверстку. По-друге, тотальна більшовизація Рад сприяла поширенню закликів: "Долой коммисародержавие!", "Долой однобокий большевистский Совет!". По-третє, посилення репресивних, позасудових органів: губкомів, ревкомів та Всеросійської Надзвичайної Комісії сприяло поглибленню розколу між анархістами та більшовиками. Цікавим є факт, що у боротьбі з ВНК махновці відправляли її співробітників на передову фронту.

Отже, восени 1919 р. Н.Махно та його соратники розпочали впроваджувати в життя ідею "третьої революції", основною метою якої було проведення боротьби з більшовиками за встановлення "вільного радянського ладу" на основі безвладного принципу [48,с.14].

Радянська влада жорстко відреагувала на заклики анархістів. Голова Раднаркому Х.Раковський закликав застосувати проти куркульської конртрреволюції червоний терор. 6 червня 1919 р. за ініціативою Л.Троцького був створений Надзвичайний Військово-Революційний Трибунал, який мав "каленим залізом" випалити "язву провокації григор'євщини та махновщини" [21,с.25]. Радянська влада терпіла Н.Махна поки він був потрібен, поки його армія тримала фронт. Зважаючи не ненадійність повстанців, їхнього командира оголосили поза законом. Протистояння з Махном влада охарактеризувала як боротьбу з бандитизмом. У частини Червоної Армії надходили директиви про необхідність роззброєння Повстанської армії, що вийшла з-під контролю. Ці дії спонукали Н.Махна здійснити рейд по тилах Червоної Армії.

Після початку наступу Врангеля між "колишніми союзниками" був укладений новий договір про спільні військові дії проти білої контрреволюції. Розгромивши військові з'єднання Врангеля, доля махновського руху була вирішена. Махновська армія знесилена епідемією тифу почала чисельно зменшуватись.

В ейфорії успіху нові вершителі долі країни оголосили війну селянству на знищення. У цей час крім "бунтівного півдня" спалахнуло селянське повстання проти політики більшовиків у центральних губерніях Росії. Повстанці Тамбовської губернії взяли на озброєння гасло - "Даєш ради без більшовиків!". Радянська влада на боротьбу з повсталими спрямувала 150 тис. армію під командуванням М.Тухачевського, бронепоїзди, артилерію. Проти повсталих було використано хімічну зброю. Розпорядження на використання підписав особисто В.Ленін. В історії людства це був перший випадок застосування хімічної зброї проти власного населення [48,с.14].

Усі спроби спіймати бунтівного "батька" були марними. Повага серед селян до лідера селянського руху сприяла тому, що селяни за період громадянської війни жодного разу не виказали "батька", хоча за його голову більшовики обіцяли 100тис. карбованців [48,с.14].

Поступово махновщина почала "згасати". Перехід Радянської влади до непу та оголошення політичної амністії спряли зміні соціальної бази махновщини, яка почала втрачати підтримку.

На останніх засіданнях махновської реввійськради велись активні дискусії про врятування ядра армії. Частина ради на чолі з В.Білашем пропонувала укласти нову угоду з Радянською владою та вступити в Туреччину на підтримку національно-визвольної революції під проводом М.Кемаля, інша частина на чолі з Н.Махном розглядала ідею підняття революційної боротьби на території Галичини [21,с.40]. Майже до середини літа 1921 більшовики вели боротьбу з махновщиною.

28 серпня 1921 року Н.Махно разом з найвідданішими соратниками перейшов кордон з Румунією. З цього часу починається емігрантський період життя Н.І.Махна. З Румунії Н.Махно разом з дружиною був інтернований в Польщу. У польській в'язниці 30 жовтня 1922 р. народилась їхня дочка Олена. Після звільнення Н.Махно разом з родиною переїздить до Німеччини, де його заарештовують вже німці. Після втечі з в'язниці проживав разом з родиною у Франції. Одночасно він писав статті, відозви, спогади в яких намагався узагальнити гіркий досвід своєї діяльності. Серед таких праць варто виділити: "Махновщина та її вчорашні союзники - більшовики", "Відкритий лист до ВКП(б)".

Помер Нестор Іванович Махно - 25 липня 1934р від туберкульозу легенів у Парижі. Тіло на кошти зібрані європейськими анархістами було кремовано, а урна з прахом замурована у стіну комунарів на паризькому кладовищі Пер-Лашез.

Важка участь випала на долю його родини. Після окупації Франції гітлерівськими військами дружина Н.Махна була заарештована. Після Другої світової війни його рідних заарештовує НКВС. У 1946 році був оголошений судовий вирок: дружину Н.Махна - Галину Кузьменко засуджують до 8 років таборів, а дочку - Олену Міхненко до 5 років заслання у Казахстан. Після звільнення Галина Андріївна переїздить до дочки в Джамбул. У 1978 році померла дружина Н.Махна, дочка у 1993р. Реабілітована родина Н.Махна була у 1989 році [48,с.14].

На нашу думку, найбільшою жертвою ідеологій та соціальних експериментів стало селянство. Воно було змушено постійно коливатись між ідеологічно різними таборами. Громадянська війна з її "чехардою" влади посилювала твердження, що влада вміє тільки щось брати. Не зважаючи на те, що революція дала селянам право на землю, селяни так і не побачили влади, яка могла залишити її у спокої разом з землею.

Історія громадянської війни засвідчила, що селянство здатне до політичного самовираження, яке у повній мірі проявилось у Махновському русі. На думку В.Верастюка, селянський рух став рефлексією на ті соціальні зміни, які пропонувала, "нав'язувала" держава. Селянство шукало своєрідний "третій шлях", який міг встановити статус-кво у стосунках з владою. Не зважаючи на масовість селянського руху, різні ідеологічні підходи завадили вираженню селянських вимог у єдиній політичній програмі.

За своїм характером махновський рух в ході громадянської війни репрезентує своє особливе ставлення до всіх політичних режимів, які існували на території України у 1918-1921 рр. Основу - стрижень руху, складали два характерних явища: боротьба селянства півдня України проти спроб реставрації поміщицького землеволодіння та негативна реакція того ж селянства на ліворадикальний "воєнно-комуністичний" експеримент. Безкомпромісна боротьба з білими, багаторазові союзи з червоними свідчили про те, що Махновський повстанський рух повністю ототожнював себе з революцією [17,с.351].

Якщо характеризувати взаємозалежність махноського руху та анархізму, то вплив анархізму як ідеології на повстанський рух невиправдано перебільшений. В радянській історіографії анархістська складова махновського руху завжди розглядалась у протиставленні більшовицькій, яка прагнула всезагального домінуючого впливу. Історики прагнули розкрити деструктивність та не можливість практичного застосування доктрини анархізму, оскільки Н.Махно критикував державність, сповідував ідею самоврядування та децентралізації. Махновський рух поставив під сумнів керівну та спрямовуючу роль комуністичної партії.

Серед керівного складу махновського руху не було однозначного ставлення до анархізму. Н.Махно на різних етапах то наближав, то віддаляв від себе ідейних анархістів. На думку В.Верастюка, анархісти у махновському русі були "культурною силою", яка сповідувала ідею розбудови Гуляйполя за анархістськими безвладними принципами. Вони сприяли пропаганді ідей "третьої революції", реорганізації Гуляйпільських Рад за безпартійним принципом. На території Гуляйполя Ради втратили політичну (владну) основу, а їхні повноваження зводились до організації господарського життя.

У домовленостях з Радянською владою досить часто ставилось питання про створення автономії на підконтрольних Н.Махну територіях. В основі ідеї автономії лежало прагнення створення вільних регіональних органів політичного та економічного самоврядування, але радянська влада свідомо ігнорувала такі вимоги, і ніколи не підтримала ідею створення анархо-махновської республіки [21,с.35].

Отже, підводячи підсумок варто зазначити, що махновський рух репрезентував особливе прагнення селян жити поза владою, оскільки прірва між інтересами влади, держави, еліти та простого селянства надто велика. Вона, на думку анархістів, породжена різним характером їхніх цілей, поривань та кінцевої мети. Невипадково саме непересічна, харизматична постать Н.Махна репрезентувала інтереси повсталого селянства, яке після поразки махновщини не змогло протистояти терору та утискам з боку держави. Не варто сьогодні розглядати постать Н.Махна як "антигероя" чи політичного авантюриста, оскільки лідер селянського руху боровся за те, у що справді вірив.

Розділ III. Анархізм та сучасність

3.1 Теорія та практика анархізму на пострадянському просторі

Анархістська теорія кінця XX - початку XXI ст. зазнала суттєвих змін. Суспільна трансформація, яка розпочалась з початком гласності на території СРСР, сприяла значному зростанню популярності альтернативних до комуністичної ідеології теорій. Даний процес ознаменувався відродженням анархістської теорії на території СРСР, яка переживає період пристосування до нових суспільних умов, що грунтуються на зближенні її постулатів з нормами та цінностей виробленими у сучасному світі. Як зазначає А.Біденко, на сучасному етапі відбувається оновлення ідеологій, що характеризується зближенням постулатів анархізму та лібералізму. Іде процес рецепції ідей заради суспільного прогресу. Зароджується новий напряму політичної думки - лібертаризм, який у своїй основі несе мінімальне втручання держави в усі суспільні процеси, коли громадянин може сам обрати межу захисту своїх інтересів (ідея держави - "нічного сторожа") [12,с.2].

Іншою магістальною тенденцією у розвитку анархістської теорії є консерватизм, оскільки значна частина анархістських течій залишилась на позиціях "канонічної" теорії М.Бакуніна та П.Кропоткіна.

До 1990 р. теорія анархізму була репрезентована цілою низкою ідеологічно строкатих течій та напрямів. Науковці пропонують диференціювати усі анархістські напрями відповідно до теоретичного поділу на анархо-синдикалістські та синтетичні, які об'єднали представників різних сил на основі компромісного рішення у взаємовідносинах з владою. Відповідно до практичних форм та методів боротьби анархістів поділяють на "реформістів" (частина анархо-синдикалістів, частина анархо-екологістів) та "революційних анархістів" (Черная Звезда, Асоціація Рухів Анархістів, Инициатива Революционных Анархистов та ін. ).

Так, у 1989 р. Конфедерація Анархо-Синдикалістів проводить свій установчий з'їзд. Ідеалом майбутніх суспільних перетворень синдикалісти вважали профспілкову модель реорганізації суспільства. У 1990 р. внаслідок внутрішніх конфліктів стосовно форм та методів боротьби серед анархо-синдикалістів відбувається розкол: від монолітного синдикалістського напряму відділяється більш радикальна Асоціація Рухів Анархістів. Синдикалісти у політичній діяльності орієнтувалися не лише на столицю, оскільки у регіонах, зокрема у Харкові, у 1990 р. починає діяти Конфедерація Анархо-Синдикалістів, що об'єднала біля 200 членів. Власне самі анархісти оцінюють процес розколу двояко, оскільки, з одного боку, це справді конфлікт стосовно добору методів боротьби, з другого боку, вони визначають значний вплив провокаторів, які досить тісно співпрацювали з КДБ [93].

Серед синтетичних організацій варто виділити анархо-екологістів, які розпочали активну діяльність на території Росії, України, Білорусії. Очолює даний напрям С.Фомічов, який розробив теоретичні основи сучасного екологічного анархізму у статті "Прелюдия к анархизму". Представники даного напряму організували видавництво журналу "Третий путь", на сторінках якого обговорюються питання формування бездержавного, антиіндустріального устрою.

Особлива увага представників даного напряму сконцентрована на "зеленій" (екологічній) проблематиці, яка проявилась у проведенні цілої низки екологічних акцій: Чапаєвськ (1989), Балаково (1990), Запоріжжя (1991), Одеса (1994), Тамань (1995).

На сторінках журналу "Третій шлях" анархо-екологісти дискутують проблему повної ліквідації капіталізму, оскільки це єдина раціональна можливість для подальшого розвитку людства. У витоків реформування мають стояти саме представники анархістського руху [94]. Звичайно, дана концепція побудована на максималістському твердженні, що нівелює можливість вибору, оскільки вона базується на конкретному твердженні "або-або". На думку екологістів, "авторитарна" конституція РФ 1993 р. визначила необхідність революційної трансформації суспільства. Революційні зміни, на думку С.Фоміна, мають торкнутись сфери державного управління, що проявиться у повній ліквідації бюрократичного апарату.

У 1990 р. саме екологісти проголосили гасло: "Власть народам, а не партиям!". Даний заклик був спровокований початком 1-ої Чеченської кампанії. Представники даного напряму у характеристиці військових дій визначили даний конфлікт, як національно-визвольну війну Чеченського народу.

На думку представників Асоціації Рухів Анархістів, анархо-екологісти обрали досить специфічну (не анархістську) тактику, яка ґрунтується на інтеграції до органів місцевого самоврядування з метою популяризації власних ідей. Стосовно необхідності інтеграції до органів державної влади, серед сучасних анархістів триває досить жорстка дискусія на відкритих форумах у Інтернеті [93].

На території СНД діє ціла низка синтетичних анархістських організацій. Так, на території Кубані діє "Федерация Анархистов Кубани". Цікавим є той факт, що це анархо-феміністичний напрям, який закликає жінок самоорганізовуватись для боротьби з проявами патріархату. Цей напрям є типовим поєднанням індивідуальної акратії заснованої на принципі суспільного звільнення та руху за рівність прав чоловіка та жінки. Дана організація має свою періодику - анархо-феміністичний бюлетень "Мать порядка", який закликає жінок змінити свій спосіб життя вже сьогодні, не чекаючи "революції" чи прозріння чоловіків [91].

Досить значну частину анархістських періодичних видань класифікують як розважальну: петербурзький "Новий світ", калінінградський "Екодефенс", "Хранители Радуги". Практична діяльність більшості напрямів анархізму орієнтована не на проведення широкомасштабних маніфестацій чи залучення нових членів, а сконцентрована на видавничій діяльності [94].

Більшість анархістів генерації XXI ст. переконана, що саме ієрархічна організаційна структура на зразок партії зможе протистояти державі та великому капіталу. Отже, більшість ліберальних анархістських напрямів пішли шляхом створення легальних анархістських партій, які відповідно до власної програми популяризують свої ідеї.

90-ті роки ознаменувалась проведенням цілої низки політичних кампаній у союзних республіках, які розпочали боротьбу за утворення національних суверенних держав. Такі заклики російська сторона охарактеризувала як прояви сепаратизму. Отже, важливою складовою анархістського руху була підтримка Чеченського права на самовизначення. Власне така позиція сприяла розколу серед анархістського руху, який поділився на антимілітаристів, що протестували проти військового вирішення даного конфлікту, та напрямів, які характеризували даний конфлікт як національно-визвольну війну Чеченського народу.

Представники першої течії не проводили жодних політичних акцій, оскільки їхня діяльність була спрямована на надання юридичної допомоги російській молоді, яка прагнула ухилитись від військової служби. Представники другої столичної течії у 1994 році утворюють комітет "Руки прочь от Чечни", який відповідно до програмних документів мав об'єднати представників різних політичних сил, від крайніх правих до крайніх лівих. Основне гасло, яке було на озброєнні у даного комітету "Банду Єльцина - под суд!". Внаслідок конфлікту між представниками "РпоЧ" та комуністами антивоєнна кампанія пішла на спад.

У 2000 р. проводиться ціла низка нових антивоєнних акцій, які відбувались під патронатом правозахисних організації "Солдатские Матери Санкт-Петербурга ", однак після початку орієнтації даного напряму на партію "Яблоко" (Г.Явлінського) анархісти перестають брати участь у мітингах. Також у 2000 році відбулось утворення Антивійськового комітету, до складу якого увійшли петербурзькі анархісти та представники Революційної Робітничої партії (крило троцькістсько-більшовицької партії).

Регіональні представники анархістського руху міст Ярославля, Нижнього Новгорода, Єкатеринбургу, об'єднавшись з лібералами утворили "Движение против насилия "(ДПН) [93].

Більшість анархістських організацій, що діють на території пострадянського простору проголошують, що керівництво Російської Федерації намагається підмінити право союзних республік на самовизначення неофедералістською теорією, яка містить неоімерський колорит. Дана теорія ґрунтується на розподілі сфер впливу, оскільки, і до сьогодні російські військові формування та бази перебувають на території Абхазії, Грузії, Придністров'я, України. Отже, не зважаючи на популістський та комерціалізований колорит сучасної анархістської теорії, вона у більшості випадків виступає за мир та як не парадоксально, за демократію, оскільки вона відкриває ширші можливості, ніж авторитарна держава у реалізації анархістської теорії. Анархістські організації Білорусії досить відверто описують авторитарну політику президента Лукашенка, який за допомогою вірної "номенклатури" гальмує поступальний розвиток Білорусії та не випускає її з орбіти російського впливу [84].

Російські соціологи у дослідженні суспільних процесів, що відбуваються на пострадянському просторі, зазначають, що все суспільство внаслідок невдало проведених реформ пережило своєрідну "анархізацію". Даний процес ознаменувався криміналізацією суспільного життя, що проявилась як у верхах, так і серед простих громадян. Влада у період, коли суспільству був необхідний арбітр для вирішення різних проблем, проголосила гасло "Обагащайтесь!". Даний підхід на шляху прискореного реформування зробив одних мільйонерами, а інших декласованими пролетарями, маргіналами. Але, звичайно, саме суспільство знайшло вихід, оскільки талановиті інженери та педагоги поповнили ряди дрібних підприємців, кваліфікованих робітників, будівельників, в перспективі саме ці верстви претендують стати середнім класом. Науковці зазначають, що понад 50% грошового обороту знаходиться поза сферою державного впливу, а анархісти трактують цю тезу, як можливість відмови від держави у майбутньому: "Страх перед идеологией, желание урвать побольше теми, кто наверху, и борьба за выживание тех, кто внизу, препятствуют любому макрообъяснению происходящего на уровне повседневной жизни. Между тем идеология имеется -- это идеология негативной мобилизации, предоставляющая каждому идеал негативной свободы -- свободы от вcего" [71,с.22].

Отже, теорія анархізму у повній мірі відродилась на територія пострадянського простору, оскільки представлена низкою течій та напрямів, які відрізняються формами та методами боротьби з державою та владою. Частина анархістських організацій намагається реалізувати власну теорію, інтегрувавшись у владу, а інша частина залишається на радикальній платформі та поповнює опозиційні до влади напрями.