Формування українського національного руху

На Волині, де великих польських землевласників було менше, земля краще родила. А селянські наділи були більшими, на селі жилося дещо краще. Для пом'якшення проблеми гострої нестачі землі у 20-х роках уряд сприяв розділові великих маєтностей. Однак українським селянам ця програма принесла мало користі, позаяк більшість поділених земель відходила до польських селян та новоприбулих осадників. У розв'язанні проблеми перенаселення села менш ефективною, ніж колись, виявилася еміграція, оскільки в міжвоєнний період Сполучені Штати й Канада скоротили квоту емігрантів, яких вони могли прийняти. В результаті в той період емігрувало лише близько 170 тис. західних українців.

Селянам, що прагнули покращити свою долю, нові можливості продовжувала пропонувати промисловість. На східні окраїни припадав непропорційно малий відсоток і без того слаборозвиненої промисловості Польщі; у 30-ті роки він став ще меншим, оскільки уряд підтримував промисловий розвиток Центральної Польщі, нехтуючи провінціями, населеними в основному неполяками. Лише близько 135 тис. західних українців працювали робітниками в лісовій та нафтодобувній промисловості. Найбільшим міським центром Галичини залишався Львів із населенням близько 300 тис. чоловік, здебільшого поляків та євреїв.

Як і до війни, інтелігенція продовжувала здійснювати політичне, культурне й навіть соціально-економічне керівництво західноукраїнським суспільством. Але на відміну від XIX ст.. коли велику частину цього класу становили священики, у міжвоєнний період переважна більшість інтелігенції була світською. За даними польських дослідників, у 30-х роках інтелігенція становила близько 1 % (15 тис. чоловік) усього західноукраїнського населення, що працювало (серед поляків аналогічний показник дорівнював 5 %). Головною причиною відносно невеликого числа освічених українців була політика уряду, спрямована на те. щоб ускладнити для осіб непольської національності доступ в університети. Так. у Львівському університеті частка українців ледве сягала 10 %. Кремінь В.Г., Безлюда Д.М., Бондаренко В.Д. та ін. Соціально-політична ситуація в Україні: поступ п'яти років // Available: - 1999.- С. 89

Представники української інтелігенції заробляли собі на життя, працюючи переважно вчителями або службовцями у кооперативах, що швидко зростали. Дехто став оволодівати такими спеціальностями, як юриспруденція, медицина, фармакологія, інженерна справа, де монополію довго утримували поляки та євреї. І все ж практично закритою для українців лишалася служба в урядових установах,-- ця одна з найпоширеніших у Східній Європі професій,-- позаяк усі урядові посади призначалися для поляків. Проте позитивним наслідком такого становища стало те, що багато освічених молодих українців були змушені облишити намагання знайти роботу в місті і йшли працювати на село, значно підштовхнувши його соціально-економічний і культурний розвиток. Але знайти відповідну роботу було складно, особливо під час депресії 30-х років; це погіршувало й без того непевне становище української інтелігенції. Остання всіляко підігрівала ненависть українців до польського режиму, схиляючи їх до переконання, що всі основні проблеми можна розв'язати лише за умови наявності в українців своєї держави.

Отже, головні причини розвитку українських націоналістичних сил були:

- Політичні - відсутність власної держави для українців та агресивна політика, щодо корінного населення ЗУЗу;

- Соціально-економічна - складне життя для українців Польщі, яке схоже було більше на виживання та відсутність можливостей для нормального існування;

- Духовні - засилля римо-католицької віри і гноблення православної (Волинь) та греко-католицької (Східна Галичина). Кремінь В.Г., Безлюда Д.М., Бондаренко В.Д. та ін. Соціально-політична ситуація в Україні: поступ п'яти років // Available: - 1999.- С. 91

А також безліч маленьких причин створювали явище „порохової бочки”, коли гноблені українці намагались, якось захистити себе.

Останньою краплею до розуміння боротьби проти польських окупантів стала пацифікація. Влітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські маєтки, що звичайно зводилися до підпалів. Було зафіксовано близько 2200 таких актів. У відповідь на це уряд удався до масових і жорстоких дій. У середині вересня на українські села налетіли великі підрозділи поліції та кавалерії, розпочавши кампанію пацифікації («умиротворення»). Застосовуючи принцип колективної відповідальності, озброєні загони позаймали близько 800 сіл. Вони руйнували осередки українських громад і читальні, конфісковували майно та продукти, фізично карали тих, хто протестував. Було заарештовано понад 2 тис. українців, здебільшого школярів, студентів і молодих селян; майже кожний третій отримав тривалі терміни ув'язнення. Українських депутатів сейму посадили під домашній арешт, аби не допустити їхньої участі у виборах, що проходили в той час, а їхніх українських виборців тероризували, змушуючи голосувати за польських кандидатів. Субтельний О. Історія Україна.- К., 1991.- С. 367

Через протести українців до Ліги Націй доля української меншості в Польщі взагалі та кампанія «умиротворення» зокрема набули характеру міжнародного скандалу. Проте якщо європейські та особливо британські політики засудили поведінку поляків, то Комітет Ліги Націй звинуватив українських екстремістів у провокуванні репресій. Хоча польський уряд швидко придушив заворушення, але кінець кінцем його дії ще більше розлютили українців, призвели до зростання екстремізму з обох сторін і ускладнили пошуки конструктивних рішень.

«Умиротворення» принесло в село позірний порядок, але ніяк не послабило рішучості молодих радикально настроєних націоналістів боротися проти польського режиму. ОУН на початку 30-х років лише змінила тактику, зосередивши зусилля на організації політичних убивств провідних польських державних діячів та урядових чиновників, а також на експропріації коштів, необхідних для її діяльності. Зі свого боку уряд займав щодо українців безкомпромісну позицію. Він скасував самоврядування в селах, перевівши їх під владу польських чиновників. У 1934 р. у Березі Картузькій було влаштовано концтабір, в якому тримали близько 2 тис. політичних в'язнів, переважно українців. Того ж року Польща відмовилася від свого зобов'язання перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншостей.

Ця політика уряду свідчила про його перехід на вкрай праві позиції. Починаючи з 1935 р. за новою конституцією вся влада зосереджувалася в руках маршала Пілсудського, повноваження сейму обмежувалися, а інтереси держави оголошувалися справою першорядної ваги. Вибори реорганізовувалися так, щоб надати урядові прерогативи схвалення чи відхилення кандидатів. Після смерті Пілсудського того ж року в управлінні державою дедалі більшу роль стали відігравати воєнні кліки.

Звісно існували й спроби досягнення компромісу між українцями та поляками. І в польському, і в українському таборі були помірковані діячі, яким обридли безперервні польсько-українські сутички. З українського боку за компроміс стала виступати найбільша українська політична партія -- Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО). її лідерів непокоїли наслідки насильницьких актів ОУН і спровоковані ними репресії щодо українців. Субтельний О. Історія Україна.- К., 1991.- С. 370

На них також тиснув український кооперативний рух (який для ефективної діяльності потребував політичної стабільності), змушуючи шукати шляхів до зближення. З польського боку теж з'явилися ознаки готовності до компромісу. В 1933 р. уряд заснував «Польсько-український бюлетень» -- часопис, який висвітлював позитивні аспекти українсько-польських взаємин. Незабаром після цього прем'єр-міністр Ваидав Єнджеєвич публічно визнав, що помилок припустилися обидві сторони. Як не парадоксально, але вбивство оунівцями міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького у 1934 р. прискорило процес зближення, позаяк цей акт рішуче засудили як УНДО, так і митрополит Шептицький. Так у 1935 р. було розчищено шлях для укладення обмеженої угоди між урядом та УНДО. згодом відомої як «нормалізація».

Угода закликала українців офіційно визнати справедливість інтересів польської держави й голосувати за новий бюджет. За це уряд допускав кандидатів від УНДО до виборів, тим самим значно збільшуючи українське представництво в сеймі. Після виборів уряд пішов на ряд інших поступок. Лідер УНДО Василь Мудрий був обраний віце-маршалом сейму. Було звільнено більшість українських в'язнів із Берези Картузької.

Деякі українські економічні установи та кооперативи отримали фінансові позички. І Багатьом членам УНДО здавалося, що життя під Польщею могло стати досить стерпним, особливо в порівнянні з тими страхіттями, яких зазнавали в цей час українці під радянською владою.

Але нормалізація не зустріла визнання серед усіх українців. Опозиція в самому УНДО та інші українські партії атакували лідерів УНДО за те, що вони «погоджуються їсти крихти з польського столу». Не було чимось несподіваним і те, що радикально настроєні націоналісти відкинули нормалізацію й продовжували свою революційну діяльність. І нарешті, скептицизм щодо можливості успіху політики зближення живила глибоко вкорінена в усьому українському суспільстві недовіра до поляків. Субтельний О. Історія Україна .- К., 1991.- С. 380 Незважаючи на поступки центрального уряду, на східних землях майже кожний воєвода, війт чи навіть начальник поліції застосовував власні й незмінно брутальні методи «ведення справ» з українцями. Такий підхід чиновників, звичайно, підтримувала місцева польська меншість. Натовпи поляків плюндрували українські установи, часто у таємній змові з місцевим польським чиновництвом. Польські юнаки, організовані у напіввоєнізовані загони «стрільців», під приводом допомоги в забезпеченні правопорядку часто переслідували українців. У 1938 р. відома своєю жорстокістю прикордонна поліція провела в населених українцями районах уздовж радянського кордону, так би мовити, міні-пацифікацію.

Чи не найзапеклішими ворогами нормалізації були польські військові. Зі зростанням загрози війни наприкінці 1930-х років військове керівництво дедалі виразніше розглядало невдоволених українців як велику проблему, пов'язану з безпекою країни.

Щоб усунути чи зменшити цю проблему, армія застосовувала практику «поділяй і володарюй». У 1938 р. вона розпочала пропаганду серед україномовних гуцулів, лемків та бойків Карпат ідеї про те. що вони є окремими народами, а не частиною української нації. Робилися спроби розвинути лемківський діалект в окрему мову, а лемків схилити до переходу з греко-католицизму у православ'я, щоб створити бар'єр між ними та галицькими українцями. Одним із різновидів цієї тактики стали намагання військових переконати зубожілу українську шляхту, яка майже нічим не відрізнялася від українських селян, за винятком її дорогоцінних дворянських титулів, у тому, що вона ніяк не подібна до селянства ні за соціальними, ні за національними ознаками.

Тим часом на Волині польські власті продовжували наступ проти православної церкви -- основної опори української національної самобутності в краї. Стверджуючи, що колись більшість церков на Волині та Холмщині належала греко- чи римо-католикам, власті передали останнім близько 150 православних церков, а 190 просто зруйнували. Так, із 389 православних церков, що були на Волині в 1914 р.. до 1939 р. вціліла лише 51. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953рр.: суспільно- політичний та історико-правовий аналіз .- К., 1994.- С. 101 Аналогічні методи застосовувалися й на сусідній Холмщині та Поліссі, де озброєні банди колоністів під назвою «Кракус» тероризували місцевих жителів, змушуючи їх перейти у католицтво, й де управління православною церквою. Богословська освіта й навіть відправи провадилися польською мовою.

Таким чином підґрунтя майбутнього ще біль жорстокого конфлікту було створене. Причин було більше ніж тих хто бажав досягти компромісу. І після того, як в середовищі тогочасного українського суспільства стало зрозуміло, що потрібно готуватися до національно-визвольної революції, ОУН стала на чолі цього майбутнього колапсу. Війна була неминуча і українські націоналісти готувалися до неї.

3. УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ДО 1929 РОКУ. УВО

У міжвоєнний період з'явився якісно новий різновид українського націоналізму. В XIX ст. націоналізм української інтелігенції, що головним чином сповідувала ліберальні чи соціалістичні ідеї, був скоріше аморфним поєднанням національної свідомості, патріотизму та гуманістичних цінностей. Хоча цей рух став згуртованим у період між 1917 та 1920 рр., коли він поставив перед собою мету будівництва національної державності, він продовжував обстоювати демократичні та соціалістичні принципи. Під час війни за незалежність багато українських політиків нерідко вагалися, коли потрібно було вибирати між націоналістичними й соціалістичними цілями. Однак у 1920-х роках у середовищі молодих українців, як і в інших європейських народів, зародилася крайня форма націоналізму, яку називали інтегральним націоналізмом.

На Україні інтегральний націоналізм веде свій родовід насамперед із невдач 1917--1920 рр. Як зауважує Олександр Мотиль, «український націоналізм був по суті спробою пояснити, чому втрачено українську державність і як належить відвоювати її». Переконані в тому, що соціалістичні й демократичні підходи сприяють міжпартійній ворожнечі, неефективному керівництву, розходженню в цілях, відсутності чіткої спрямованості, що в сумі призводить до поразки, молоді ветерани війни за незалежність відкинули стару ідеологію. Натомість вони закликали до створення нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії .- К., 1993.- С. 76

Виникнення на початку ХХ століття національно свідомої еліти, яка стає детонатором для цілого народу - є риса притаманна новітній історії багатьох країн світу і Україні також. Розгортання національно-визвольної боротьби в країнах Східної та Центральної Європи пов'язано з падінням великих імперій. Розглядати феномен діяльності тих або інших організацій слід під різними кутами зору, враховуючи різні аспекти, що впливали на її підвалини.

Країни, що містилися там, де стикаються різні цивілізації - Східна (Азіатська) та Західна (Європейська) - з давніх-давен формувалися як багатонаціональні, неоднорідні. Україна має свій комплекс проблем, що проявилися в ході Другої світової війни з особливою гостротою.

Україна була і залишається надалі географічним та геополітичним центром європейського континенту. В минулому її розташування між великими імперіями, що неодноразово вона ставала простором для боротьби за чужі інтереси, від якої потерпала не менше, якщо і не більше за сторони, що протистояли. Кожного разу намагання дістати славу для себе на чужому полі битви виявлялося для українців марною надією, через те, що жодна з великих країн, які мали власні економічні та політичні наміри, не могла допустити того, щоб Україна діяла самостійно на міжнародній арені.

Протистояння двох імперій призвело до поділу самих українців на дві половини - східну і західну. Частини одного народу, які відрізнялись і за мовою, і за діяльністю, за релігією і поведінкою. Так звані “західні” українці були більше “європейськими” ніж їх східні брати. Зрештою, були більш вільними і практично не несли у собі тавро східного (точніше - азіатського) кріпацтва. Коваль В.С. Міжнародний Імперіалізм і Україна .- К., 1966.- С. 57

Наприкінці ХІХ століття важливою для подій, що описані далі, була можливість отримати освіту на Заході українських земель, навіть за умов панування польської влади. Традиційна для Європи студентська революційність тут відіграла свою роль. На відміну від більшості східних молодих товаришів, на заході молодь мала змогу не занурюватись цілком у виробництво чавуну та вугілля, а замислитись над тим, яке місце займає їх ненароджена держава, і як треба діяти для того, щоб плекання незалежності стало дійсністю.

Поразка національно-визвольних змагань на початку ХХ століття, коли події розгортались на тлі шаленого індустріального і, разом із ним, національного розвитку, залишила по собі гіркоту більшу, ніж всі попередні спроби разом, оскільки перемога була аж занадто близько. Не отримавши “сатисфакції” у перебігу Першої світової війни - значна кількість українців і на Заході України відійшла від активної політичної діяльності, проте зміна поколінь вивела на арену нових енергійних та завзятих борців за українську незалежність. Радикалізація національно-визвольного руху, яка відбулась у 30-х роках, розколола тепер саму західну частину українського народу навпіл - на “старих”, досвідчених, підсвідомо розгублених, поміркованих, та “молодих” - які хотіли зробити те, що не вдалося батькам.

Можна сперечатися про те, чи було майбутнє в українського національного руху за таких обставин, але те, що феномен національно-визвольного руху в Україні в 30-50-ті роки ХХ століття є продуктом саме цього комплексу умов - безперечно.

Визвольна боротьба 1914-1920-х рр. прискорила процес ідеологічного визрівання і призвела до створення Організації Українських Націоналістів, що започаткувала свій родовід з націоналістичної ідеології, націоналістичного світосприйняття. ОУН стала формальним завершенням модерного українського націоналізму.

Версальський договір 23 червня 1919 гарантував національним меншинам у Польській державі всі основні права. Крім того за Ризьким договором від 18 березня 1921 року Польща повинна була поважати всі права української національності. З погляду на етнічний склад (приблизно 64 % українців, 25 % поляки, 10 % євреї, 1 % інші національності) Галичина повинна була отримати статус автономії. Потульницький В.А. Історія української політології .- К., 1992.- С. 78 Проте польські власті вважали не так і з 1919 року українці перебували в режимі репресій. Протягом періоду 19-21рр. був підданий жорстокому, навіть звірячому поводженню з боку польських властей: понад 100000 осіб було заарештовано і близько 27000 українців було згноєно в концтаборах. Терміни "українець", "Україна" були заборонені, а у 1920 р. українській Галичині було дано нову офіційну назву: "Східна Малопольща". Потульницький В.А. Історія української політології .- К., 1992.- С. 79-80.

У такій ситуації українці розпочали довгу боротьбу за свої права. Вона точилася в двох формах. Політичні партії, товариства, соціальні і еконмічні організації використовували легальні методи.

Важливою політичною силою в Україні було Українське Національно-демократичне Об'єднання. Ця партія стала головною легальною силою у Західній Україні.

Другий щабель української політичної драбини займала Українська Соціалістично-Радикальна Партія. Були також і інші партії, що мали не менший вплив: Українська Соціал-Демократична Партія, Українська Національна Католицька Партія, і, нарешті, Комуністична Партія Західної України, що входила до КПП. Кухта Б. З історії української політичної думки .- К., 1994.- С. 95

Перші намагання перенести націоналістичну ідеологію на ґрунт практичної політичної роботи зробив ще М. Міхновський на переломі ХІХ-ХХ ст. Вони були сформульовані в брошурі "Самостійна Україна" і знайшли своє вивершення у створенні РУПу.

Але багато молоді, особливо колишні вояки повстанської армії, що не змирилися з поразкою і виступали проти політики репресій, вирішили продовжувати боротьбу нелегальними і насильницькими методами.

Ще перед тим як була остаточно сформульована ідеологія інтегрального націоналізму, в Галичині й особливо серед емігрантів у Чехословаччині виникли розпорошені групи майбутніх учасників руху. В 1920 р. у Празі невеликою групою офіцерів підпільно була заснована УВО (Українська військова Організація), яка повинна була продовжити боротьбу проти польської окупації. Згодом, на посаду її командира було обрано полковника Євгена Коновальця.

З самого початку УВО являла собою військову організацію з відповідною структурою командування. З 1920 по 1923 рр. УВО таємно готувалась до можливого антипольського повстання, проводила операції, спрямовані на дестабілізацію польського режиму. УВО влаштовувала замахи на представників польської влади на Західній Україні (Замах на маршала Ю. Пілсудського у 1921 році, на Грабського, на президента Польської Республіки Войцеховського і т. д.). У своєму пресовому органі "Сурма" вона зазначала, що "УВО є організацією, для якої інтерес української нації й буде вирішальний у її діяльності…". "Сурма" була незвичайно сильним і впливовим органом пропаганди. Хоч передавалася "з хати до хати" і через те не могла мати такого впливу як легальна преса, зате кожне слово сприймалося як свята істина. Книш З. Далекий приціл. УВО в 1927-29 роках. - К, 2002.- С. 17

Спочатку УВО являла собою військову організацію з відповідною структурою командування. Вона таємно готувала демобілізованих ветеранів у Галичині та інтернованих солдатів у Чехословаччині до можливого антипольського повстання, а також проводила операції, спрямовані на дестабілізацію польського окупаційного режиму. Найважливішими такими актами стали замах на голову польської держави Ю. Пілсудського, здійснений Степаном Федаком у 1921 р., та широка кампанія саботажу в 1922 р. Організація, що, за приблизними даними, налічувала 2 тис. членів, мала зв'язки як із східно-, так із західноукраїнським еміграційними урядами та діставала таємну фінансову допомогу від західноукраїнських політичних партій.

Криза, що охопила УВО внаслідок цих змін, спричинилася до її важливої переорієнтації. Коновалець звернувся по фінансову та політичну допомогу до чужоземних держав, насамперед ворогів Польщі -- Німеччини та Литви. А у Східній Галичині для поповнення своїх поріділих лав УВО стала вербувати гімназичну та університетську молодь. Для пропаганди своєї рішучої лінії в Галичині організація довозила контрабандою з-за кордону свій часопис «Сурма». Книш З. Далекий приціл. УВО в 1927-29 роках. - К., 2002.- С. 18

Але ще у 1923році Антанта визнала законність польської влади в Східній Галичині. Після цього багато членів УВО вийшло з організації, тому що таке правове становище викликало сумнів щодо доцільності продовження збройної боротьби. Криза, що охопила УВО внаслідок цих змін, спричинилася до її важливої переорієнтації. Коновалець звернувся по фінансову та політичну допомогу до Німеччини та Литви (ворогів Польщі). У Східній Галичині УВО стала вербувати гімназичну та університетську молодь. З метою створення розгалуженої мережі націоналістичних осередків УВО установила контакти з рядом студентських груп: “Асоціація української націоналістичної молоді” (Львів), “Українська націоналістична молодь” (Прага), “Легіон українських націоналістів” (Чехословаччина). Початки УВО в Галичині. Збірник ч. 2 .- Ужгород , 2002.- С. 25

Носієм ідеї організованого українського націоналізму стало покоління, що брало участь у світовій війні. Це було зерно живого українського національного руху, що стихійно почав розгорятися в масах українського народу.

Сціборський вважав, що головними причинами, які спричинили рух українських націоналістів були:

- Анархія і безлад у національно-політичній роботі різних центрів і партій;

- Повна зневіра у "старих божках";

- Великі зрушення і переломи, що супроводжували революцію.

Всі ці явища піддавалися різкій критиці. Але якщо б все залишилося на рівні критики, до створення ОУНу ніколи б не дійшло. Проте з'явилися такі ідеологи українського організованого націоналізму як Дмитро Андрієвський, який вважав, що "Всі наші існуючі ідеології мають своє коріння поза національним ґрунтом у чужому несвоєму минулому або засадничо нам ворожому сучасному…". Далеко від цієї ідеї і не відійшов Юліан Вассиян, згідно з яким: "Український націоналізм не постає в порядку самої реакції на стан національного політичного поневолення, який у сучасній хвилі досягнув найрізкіше виражених форм усестороннього гноблення нації. Всвоїй глибині він є рухом органічно творчім з усіма ознаками автономної волі". Початки УВО в Галичині \\ Збірник.- Ужгород, 2002.- ч. 2 .- С. 27

І ось на цьому величезному і багатому ідеологічному підґрунті починають виникати більші й менші об'єднання. Деякі з них як з'являлись так і зникали, а деякі зростали і набували значної сили.

Чотири таких організації набули найбільшого значення і стали фундаментом для формування організованого націоналізму: Українська Військова Організація (УВО); Група української націоналістичної молоді у Празі; Легія українських націоналістів з центром у Падебрадах та союз української націоналістичної молоді на Західних землях України.

Усі ці більші або менші організації розуміли, що далеко їм не йти поодинці і в розпорошенні. Першою переговори розпочала Група української національної молоді з ліги українських націоналістів. Обидві організації діяли на одному терені і найближче стояли ідеологічно.

Розмови та обмін думками велися з 1927 року. Під час переговорів було схвалено статут Союзу Організації Українських Націоналістів. Цей статут був затверджений обома керівництвами в червні 1927 року і з того моменту він набрав чинності.

Цілі Союзу ОУН були власне такі самі як і цілі обох організацій:

- Пропаганда і обгрунтування української визвольної та соборної державницької ідеї;

- Вироблення і поширення національної ідеології;

- Об'єднання всіх національних організацій шляхом скликання Всеукраїнського з'їзду. Кухта Б. З історії української політичної думки .- К., 1994.- С. 103

Головою Союзу ОУН став Микола Сціборський. Проте Союз ОУН не зіграв тієї ролі, на яку розраховували його члени.

Провід Українських Націоналістів (ПУН) вирішив провести конгрес, на якому були б вирішені усі питання.

Таким чином з'явилася ідея, в українському патріотично настроєному суспільстві, щоб з розгалужених рухів та організацій націоналістичного спрямування зробити одну, дієву та неменш потужну силу, для досягнення своїх програм та створення незалежної української держави.

4. КОНГРЕС УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ ТА СТВОРЕННЯ ОУН

В кінці 20-х років ХХ століття на тлі антиукраїнських акцій і відверто нахабних дій відбувається підйом української національної свідомості. З'являється велика кількість, переважно малих, організацій та об'єднань які намагалися перебрати на себе роль „месії” в українському суспільстві.

Отже, настав час коли необхідно було заради мрії об'єднатися і тією силою котра могла б консолідувати ці численні сили стала - УВО. Але перші кроки до об'єднання зробили Легія Українських Націоналістів і Група Української Націоналістичної Молоді, які 12 липня 1927 року, під впливо вбивства Симона Петлюри, скликали у Празі нараду, на якій заснували Союз Організації Українських Націоналістів. Життя і смерть полковника Коновальця .- Львів, 1993.- С. 104

Наступним кроком на шляху до соборності руху стало скликане у Берліні 3-7 листопада 1927 року Перший Конгрес Українських Націоналістів. На ньому були присутні представники чотирьох патріотичних організацій: УВО, ГУНМ, ЛУН, СУНМ. На конференції було прийнято рішення - про злиття всіх націоналістичних українських рухів в один - Організацію Українських Націоналістів. Майбутній Конгрес Українських Націоналістів повинен був остаточно виробити всі структурні, ідеологічні засади нової організації. Для координацій дій і роботи був створений та обраний Провід Українських Націоналістів (ПУН), який складався з 5 чоловік на чолі з Євгеном Коновальцем. Один з найактивніших, публіцист В. Мартинець у своїй статті „По конференції”, яка з'явилася у журналі „Розбудова Нації” (Офіційний друкований орган ПУНу), Відзначив: „Український Націоналізм є плодом внутрішнього розвитку нації, виявом внутрішніх сил нації, який вважає націю та її творчий прояв за самоціль, тому він може й мусить шукати засоби для сповнення завдань, що стоять перед ним виключно всередині нації”.Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії .- К., 1993.- С. 127

8-9 квітня 1928 року у Празі відбулася друга конференція націоналістів, на якій було прийняте чітке рішення про відмежування від легальних демократичних партій і заборонила членам націоналістичної організації належати до них. Це дозволило очистити організацію і в подальшому виявляти не надійних елементів. На конференції вперше пролунало, що організаційний план ОУН „вимірює, з одного боку, до обняття в організаційних рамках всього досить неорганізованого націоналістичного елементу, з другого боку до об'єднання, націоналістичних групі до оживання їхньої діяльності”.

На цій конференції було визначено, що майбутній КУН має бути проведений в вересні 1928 року. Але з ряду певних політичних та конспіративних причин Великий Конгрес проходив у Відні з 28 січня до 3 лютого 1929 року. На нього прибули понад 30 представників українських націоналістичних організацій та рухів, зокрема два гості. Нарада Конгресу проходила надзвичайно чітко і організовано. Президія КУНу з трибуни оголосила маніфест: „Від Конгресу Українських Націоналістів” з повідомленням про факт проведення конгресу і створення на ньому єдиної ОУН. Конгрес ухвалив постанови та устрій ОУН, затвердив провід ОУН, який очолює Є. Коновалиць. Постанови Конгресу можна поділити умовно на ідеологічні та державотворчі, разом з соціально-економічними. Конгрес підкреслив організаційність зв'язку ідей націоналізму з життям народу: „Український Націоналізм є духовний та політичний рух, народжений з внутрішнього світу української нації в час її сумлінної боротьби за підстави і цілі творчого буття... Органічна зв'язаність націоналізму з нацією є факт природного порядку, й на цьому основана ціль розуміння нації”. Шумук Д. Пережите і передумане: спогади і роздуми. - К., 1998.- С. 35

У частині соціально-економічних постанов Конгрес виступив за приватну власність у сільському господарстві та дрібних галузях промисловості: „Тільки підприємства тих галузей промисловості, які являються важливими для існування та оборони країни будуть одержавлені”.

Про завдання ОУН можна прочитати в настановах КУНу: „Беручи ідею Української Самостійної Соборної Держави в підставу свого політичного діяння та не призначати всіх тих міжнародних актів, умов та установ, що стан українського державного розкривання створили і закрили, ОУН ставить себе у категорію противенства до всіх тих сил... Організація Українських Націоналістів ставить собі за мету об'єднувати націю, викликати в українському суспільстві державотворчі чинники, розгорнути українську національну силу на всю її ширину й таким чином забезпечити великій українській нації відповідне місце серед державних народів світу”. У заключній промові Коновалець сказав: „Спротиви, які ми зустрінемо на нашому шляху будуть велетенські. Бо ж відновлення Української Держави сама собою однозначно з ліквідацією московської імперії, як і польського історичного імперіалізму, спричинить таку докорінну перебудову цілого сходу Європи і великої частини Азії, що це в кінці вплине неменше глибоко й на політичний вигляд цілого світу”. Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів.- Нью-Йорк, 1961 .- Том 1. - С. 43

Історія показала, що ці сподівання не були безпідставними. Отже, ОУН стала фактом після конгресу у Відні 1929 року. Але для остаточного обєднання різних націоналістичних організацій в Оун. Потрібно було ще ратифікація рішень конгресу керівними органами цих організацій.

Найшвидше ратифікувала рішення Конгресу ЛУН (до кінця лютого 1929 року). Так само швидко влилась в ОУН і ГУНМ. Довше тривав цей процес у СУНМ (до кінця осені 1929 року). Най тривалішим було остаточне узгодження взаємостосунків між УВО та вже існуючою ОУН. Проти входження в ОУН виступило багато членів УВО. Незважаючи на це, стосунки УВО та ОУН ні разу не входили в фазу напружень і боротьби. Такої проблеми де-факто не існувало, хоч галицькі націоналісти видумали її з причин чисто психологічних і для своїх амбіційних потреб. УВО не було ліквідовано одразу, вона зберігалась, як збройний резерв на випадок війни. Поступово всі її функції переходили до ОУН і після 1934 року УВО припинила своє існування. Вкінці-кінців весь націоналістичний рух перебрався під прапори ОУН. Книш З. Далекий приціл. УВО в 1927-29 роках. - К., 2002.- С. 93

Перший великий збір ОУН проголосив своєю основною політичною метою визволення всієї України, від Прип'яті до чорного моря, від Бескидів й Тисси по Кавказькі гори і Донські степи, тобто створення Незалежної Суверенної Соборної Держави й боротьба проти окупантів: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Засіб досягнення - революційно-збройна боротьба проти усіх поневолювачів українського народу.

Величезне значення надавалося пропагування серед українського загалу, особливо молоді, національно-стверджувальних ідей не меншовартості. Саме тому ОУН, вважало себе першзавсе партією, а лишень згодом в результаті збігу багатьох обставин організація стала Всеукраїнським надпартійним, політичним та ідеологічним рухом.

Постанови Конгресу передбачали, що під час Всеукраїнської національно-визвольної боротьби влад буде лише у вигляді диктатури, до кінця цієї війни. Це означало, що провідник ОУН буде наділений правами військового диктатора. А після створення незалежної держави голова її, диктатор, моє підготувати підґрунтя до створення демократичних законодавчих та судових органів. Основою адміністративно-територіального устрою мало стати місцеве самоврядування. Кожен край утворював би свій представницький законодавчий орган та разом із цим і виконавчу. Слід зазначити, що практично всі українські політичні сили з демократичного та соціалістичного таборів сприйняли появу ОУН вкрай негативно, звинувачуючи їх в фашизмі. Проте виходячи з постанов та програм ОУН, вважаю, що ці заяви не відображають всю картину і ситуацією, томущо спілне між фашизмом та інтегральним націоналізмом можна перелічити на пальцях лише рук і то ці причини будуть не фундаментальними. На сторінках свого офіційного видання „Розбудова нації” ОУН давала таку відповідь на цю спробу ототожнення з майбутніми ворогами українського народу і націоналістів: „Підкреслюємо нетотожність назви „фашизм”, якою охрестили українських націоналістів його противники. Фашизм - це рух державного народу, це мутація соціалізму та державної агресивно-окупаційної політики, що змагається за владу у власній державі. Український націоналізм - це рух національно-визвольний, завдання якого є боротьба за державність... А тому український націоналізм не тільки не можна співвставляти, але і шукати спільне в природі виникнення, у якій ми є швидше ворогами аніж друзями. Тим більше не можна об'єднувати український націоналізм з реакційними течіями інших державних народів, що їх охрещено фашистами”. Червак Б. Український націоналізм: дослідження, інтерпретації, портрети .- К., 2001.- С. 87 До того ж автор відкидає будь-які звинувачення ОУН в контактах з німецькими соціал-націоналістами Гітлера, вважаючи їх абсурдними, оскільки у 1929 році український націоналізм був вже сформований, а НСПН Гітлера була незначною політичною силою, хоча з великими перспективами. А той факт, що Україна у своїй визвольній війні хотіла бачити союзником Німеччину, пояснюється спільним трагічним становищем, в якому опинилися народи в 20-30-х роках та спільними ворогами, перш за все Польської імперії.

ОУН розбудовувала широку організаційну мережу в Краю та еміграції, хоч і лишалась підпільною організацією. Вона дотримувалась засад військового керівництва та організації та конструктивних методів суворої дисципліни. Але перспективи української справи залежали не тільки від зусиль патріотичних сил. Досвід свідчив, що лише при найширшому ознайомлені міжнародної громадськості зі станом справ на окупованих українських землях можна було розраховувати на успіх. Тому в 1929 році Коновалець відправився до Америки, щоб залучити якомога ширше нашу українську еміграцію до підтримки ОУН. Практично у всіх столицях Європи перебували посланці Коновальця. За межами Західної України ОУН утворила ряд організацій: Українське Націоналістичне Об'єднання - в Німеччині, Український Народний Союз - у Франції, Організацію Державного Відродження України - в США, Українське Національне Об'єднання - в Канаді, Відродження - в Аргентині. ОУН мала багато власних друкованих органів в різних країнах, частина з яких видавалась підпільно. Андрусяк Т. Політична та правова думка українського національно-визвольного руху 30-50х рр. // Республіканець .- 1995.- №1-2.- С.72-77

Особливе значення покладала організація на популяризацію своїх поглядів та цілей, насамперед серед молоді, намагаючись опанувати всіма західноукраїнськими політичними та громадськими організаціями. І тут, без сумніву, найбільшим успіхом ОУН була її здатність заручитися всебічної підтримкою населення, особливо молодь. Її схильність до революційних дій, радикальних рішень, прагнення вивести нову породу „надукраїнців” імпонувало молоді, ошукані, розчаровані і доведені до відчаю польською владою. ОУН залучила на свій бік величезну кількість студентів з університетів та вищих гімназії східної Галичини. Майже у кожному українському навчальному закладі у Польщі та закордоном існували осередки ОУН. Справжнім горішком українських націоналістів був Академічний Дім студентів університету у Львові. Коли ці юнаки повертались до своїх рідних сіл та містечок вони пропагували ідеї українських націоналістів і згодом омили кров'ю в лавах УПА українські полонини й ліси. Для розширення свого впливу ОУН проникла також в майже всі господарські, освітні та молодіжні організації, влаштувала масові політичні демонстрації, студентські протести, бойкотування польських товарів, видавництво численних газет та брошур, енергійно поширювала серед студентів, селян і робітників Галичини та Волині.

Отже, була створена дієва та потужна українська сила, яка почала безкомпромісну боротьбу проти окупантів. Значення Конгресу Українських Націоналістів для історії України є непереоціненим. Україна отримала потужну організацію, яка боронила її інтереси, а вороги-окупанти отримали силу, котра намагалась звести нанівець їхні протиправні домагання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андрусяк Т. Політична та правова думка українського національно-визвольного руху 30-50х рр. // Республіканець .- 1995.- №1-2.- С.72-77.

2. Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї. - К, 2003.

3. Бандера С. Перспективи Української Революції .- Мюнхен, 1951.

4. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953рр.: суспільно- політичний та історико-правовий аналіз .- К., 1994.

5. Бедрій А. ОУН і УПА \\ К.: Генеза, 2004.

6. Богун А. Между Гитлером и Сталиным \\ СПб.: Издательский Дом «Нева», 2004.

7. Борець Ю. (Чумак). Рейд без зброї. - К.: Наукова Думка, 1994.

8. Гордасевич Г. Степан Бандера: людина і міф .- Львів, 2001.

9. Грушевський М.С. Вільна Україна. // Великий Українець: матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського .- К., 1993.

10. Гузенкова Т.С. Национальный язык и национальная культура: Возможности согласия и компромисса. // Материалы III-ей Международной научно-практической конференции “Диалог украинской и руской культур”. - Available. - 1999.

11. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії .- К.: Либідь, 1993.

12. Дашкевич Я. Фальсифікація новітньої історії українського народу в сучасній Польщі. // Український Час. - 1991. - С.15-19.

13. Дейчаківський М. На визвольних стежках Європи \\друга частина: Спогади зв'язкового ОУН .- Торонто, 1961.

14. Донцов Д. Націоналізм. -- Лондон--Торонто, 1966.

15. Дужий П. За яку Україну боровся Степан Бандера? - Київ - Львів, 1994.

16. Зайцев Ю.Д. Дисиденти - опозиційний рух 60-80х рр. // Сторінки історії України ХХ століття. - К., 1992. - С.195-235.

17. Зеленчук М. Хто був Петро Полтава? // Шлях перемоги .- 1992.

18. Каптелов Б. ОУН на службе фашизма. // ВИЖ. - 1991. - №5. - С.45-57.

19. Кітура Я. Відновлення військових традицій українського народу - наш національний обов'язок. // Шлях перемоги .- 1994.- С.5

20. Книш З. Далекий приціл. УВО в 1927-29 роках. - К., 2002.

21. Книш З. Смерть Станіслава Собінського на тлі шкільного народовбивства в Західній Україні .- К, 2002.

22. Книш З. В сутінках зради. Убивство Тадеуша Голуфка на тлі зради Романа Барановського .- К, 2002.

23. Книш З. Перед походом на Схід \\ Частина ІІ, спогади й матеріяли до діяння ОУН в 1939-41 рр. - К., 2002.

24. Коваль В.С. Міжнародний Імперіалізм і Україна .- К., 1966.

25. Кочан І. Шаль ювілейної сверблячки (памфлет). // Дніпро. - 1975. - №10. - С.110

26. Кремінь В.Г., Безлюда Д.М., Бондаренко В.Д. та ін. Соціально-політична ситуація в Україні: поступ п'яти років // Available. - 1999.

27. Кричевський Р. ОУН в Україні: ОУН-З і Закордонні частини ОУН: причинок до історії українського національного руху .- Львів: Меморіал, 1991.

28. Кузьо Т. ОУН в Україні, Дмитро Донцов і Закордонні частини ОУН. // Сучасність.- 1992.- №12.- С.33-38.

29. Кухта Б. З історії української політичної думки .- К.: Генеза, 1994.

30. Липинський В. Народи поневолені і народи бездержавні // Сучасність .- 1992.

31. Липинський В. Хам і Яфет // Сучас' ність. -- 1992. -- N96.

32. Липинський Д. Націоналізм, патріотизм і шовінізм // Сучасність. 1992. -- № 6.

33. Лупейко В. Кайдашизм, Доки ж Будемо самоїдами? Есеї // Available. -

1999.

33. Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів .- Нью-Йорк, 1961 .- Том 1

34. Мельник Л.Г. Викриття сучасних націоналістичних фальсифікацій. // УІЖ. - 1987. - №1

35. Мороко В., Мороко О. Вивчення діяльності ОУН-УПА на уроках історії України в 10 класі (з досвіду роботи). // Історія в Школі. - 1997. - №10-11. - С.25-27.

36. Полтава П. Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу. // Літопис УПА.- Львів, 1992.- т.9.- С.15-75.

37. Полтава П. Хто такі бандерівці та за що вони борються. - Дрогобич, 1991 (реп. вид. 1950).

38. Потульницький В.А. Історія української політології .- К.: Либідь, 1992.

39. Прус Е. Антинародна діяльність українських і польських буржуазних націоналістів…// УІЖ. - 1972. - №8. - с.77-85.

40. Ребет Л. Світла і тіні ОУН .- Мюнхен, 1967.

41. Розумний М. Справа честі: алгоритм національного самоопанування (політологічні ессе).- К.: Смолоскип, 1995.

42. Скакун О. Политическая и правовая мысль на Украине (1861-1917).- Харьков: Вища школа, 1987.

43. Соненко А.М. Українська національна ідея .- Дніпропетровськ: Вид. ДДУ, 1994.

44. Стебельский І. Шляхами молодості і боротьби \\ спогади з 1939 року про Леґіон полк. Сушка .- Львів, 1993.

45. Субтельний О. Історія України .- К.: Либідь, 1991.

46. Суворов В. Ледокол: Кто начал Вторую мировую войну? - М.: Новое время, 1993.

47. Терен В. ОУН міцна всенародною підтримкою: до 70-річчя ОУН. // Українське слово. - 1998. - №27. - С.4.

48. Тимчишин Я. Дзвін нашої тривоги мусить бути гучним! //За Вільну Україну .- 1995.- С.2.

49. Ців'юк Д. За волю розбійник не стане .- Луцьк, 2004.

50. Хмурович О. Степан Стебельський - “Хрін”. // Альманах “Гомону України” .- С.74-84.

51. Черныш А.М. История политических учений в Украине .- Запорожье: Изд. ЗГУ, 1997.

52. Червак Б. Український націоналізм: дослідження, інтерпретації, портрети .- К, 2001.

53. Чепинога В. Трибуна. // Смолоскип України. -№9. - 1996. - С.1.

54. Швидько Г. Деякі питання вивчення в школі міжнаціональних стосунків в Україні в ХХ ст. // Історія в школах України. - 1997. - №4.- С.15-18.

55. Шевченко А.К. Погружение в трясину: Украинско-российские отношения в зеркале опасного мифа// Материалы III-ей Международной научно-практической конференции “Диалог украинской и руской культур” - Available. - 1999.

56. Шумук Д. Пережите і передумане: спогади і роздуми. - К.: 1998.

57. Ямпольский В.П. Как трезубец вплелся в свастику: о несостоявшемся походе украинских националистов на Москву. // ВИЖ. - 1996.- №2. - С.77-83.

58. Життя і смерть полковника Коновальця .- Львів: Червона калина, 1993.

59. Ідея і чин: повна збірка документів .- Нью-Йорк - Торонто - Мюнхен, 1968.

60. Історія Українського Війська: частина ІІ. / Крипякевич І.- Львів: Вид. Івана Тиктора, 1936.

61. Початки УВО в Галичині. Збірник ч. 2 .- Ужгород .- 2002.

62. Тези у 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954) схвалені ЦК КПРС. - К., 1954.