Директорія у Вінниці

Директорія у Вінниці

Повстання, яке підняла ї Директорія проти гетьмана Скоропадського, закінчилося перемогою і 14 грудня 1918 року в Києві проголошено відновлення Української Народної Республіки. На думку істориків причиною поразки Гетьманату було нерозв'язання двох основних питань: соціально-економічні реформи та національна незалежність.

Одначе, в цей час політична ситуація була не на користь Директорії. В Одесі висадився десант Антанти, який прагнув допомогти білій армії в реставрації імперії. А більшовики, ведучи переговори з Директорією, вдруге розпочали свій віроломний похід і захопили Харків. Армія Директорії нараховувала на початку лютого 25 тисяч чоловік і, звичайно, поступалася по кількості більшовикам. 2 лютого 1919 року Директорія і уряд переїхали до Вінниці. Більшість міністрів розмістилася в готелі «Савой» (нині «Україна»), а державна канцелярія під числом 12 по вулиці Б.Хмельницького (нині вул. Козицького). Директорію очолював Володимир Винниченко, а кабінет міністрів -- Володимир Чехівський, в уряді якого провідну роль гратимуть молоді політики. Взагалі уряд був більш лівим у порівнянні з попереднім.

Ми не випадково зупинилися на цьому будинкові, адже тут знаходилися міністри, деякі міністерству і взагалі «Савой» тимчасово став своєрідним урядово-державним центром.

Уповноваженим по евакуації та розташуванню дипломатичних місій, державних установ був міністр внутрішніх справ Трухлий, який разом з комендантом Вінниці здійснював переведення державних служб.

Міністерства крім «Савою» знаходилися в готелях «Франсуа», «Бель-Вю», «Континенталь», «Палас», «Гранд Отель» (наше місто тоді мало 6 готелів), а також в Учительському інституті, помешканні міської управи, будинкові окружного суду, 1-й і 2-й жіночих гімназіях, приватних помешканнях, римо-католицькому костелі, комерційній школі.

Робочий час у міністерствах був від 9-ї ранку до третьої пополудні, але засідання кабінету міністрів проходили, як правило, від 18-ї до 24-ї, а то і до пів на першу ночі. Вихідними були неділя та церковні і державні свята. Всі міністри отримали наперед тримісячне утримання. Саме у Вінниці було затверджено суму 200 мільйонів карбованців на утримання всіх 16 міністерств. Державна канцелярія, за відомостями Департаменту загальних справ, мала 190 службовців, серед яких були і вінничани. Так, наприклад, на посаду заступника міністра фінансів був призначений голова. Подільського Союзбанку Петро Ведибіда. До речі, доля цієї людини досить цікава. Дослідженням його діяльності займається відомий київський історик Сергій Білокінь, частину даних про Ведибідуя дістав саме в нього. Народився він в с. Стрільченці на Брацлавщині. Рано пристав до національного руху, ще в Кам'янець-Подільській семінарії. Далі був фізико-математичний факультет Київського університету і робота в кооперації та головування в банкові. Глибокі патріотичні почуття спонукали до державотворчої діяльності. Після поразки УНР продовжує діяльність священиком на Волині, секретарем митрополичої канцелярії, а згодом висвячений на епіскопа Краківського, трохи пізніше -- Львівського. Після 1944 року -- Німеччина, а далі СПІА. В Америці очолював УАПЦ в екзилі і помер в 1971 році.

Проте повернімося до державних органів, які здійснювали свої функції у досить напружений і нелегкий для України час. Управління державою засадничо стояло на проекті Закону «Про тимчасове, верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республиці»: Координацію своїх функцій Директорія здійснювала з Радою народних міністрів і Державною Народною Радою, а саме: вона затверджувала закони, ухвалені Державною Народною Радою, як і проходження їх через Раду народних міністрів та всі призначення, здійснювані останньою.

Цікавою з історичної точки зору є «Урочиста обітниця урядовців» і подібна до неї урочиста клятва суддів. Уникаючи певних сентиментів мені хотілося б наголосити на виховному значенні цього документу, який і сьогодні морально міг би спонукати наших сучасних урядовців бодай до простого самоусвідомлення своєї ролі на державній службі. Виходячи з цієї тези я пропоную повністю ознайомитися з цим документом:

«Я, (нижчепідписаний), даю цю привселюдну урочисту обітницю, що буду вірно служити Українській Народній Республиці та її верховній владі. Накладені на мене обов'язки служби буду виконувати з повним навантаженням сил, чесно й сумлінно, керуючись лише благом народу і республіки та законами її, не жаліючи життя для своєї Батьківщини; всяку довірену мені по службі таємницю берегтиму, державне майно оберігатиму і на свою користь проти служби й обітниці не робитиму».

Про те, що Директорія була виразником інтересів українського народу, свідчить і ухвалення нею від 18 січня 1919 року «Закону про державну мову в Українській Народній Республіці», де чітко зазначено, що українська мова є обов'язкова для вжитку в армії, флоті, державних установах. До речі, саме у Вінниці 6 лютого при затвердженні «Закону про освіту» тодішній міністр освіти Іван Огієнко в IX пункт вніс доповнення, що в усіх вищих школах УНР засновуються «лектури української мови». На 1919 рік на потреби освіти асигновано 6 мільйонів гривень. З них 4 млн на утримання педагогічного персоналу, а 2 млн на канцелярські, господарські та інші потреби. Управління освітою здійснювала «Головна шкільна Рада». 9 лютого 1919 р. на засіданні Ради Міністрів на поточний рік на облаштування українських бібліотек при учительських інститутах та учительських семінаріях виділено 610 тисяч карбованців, до цього ще по 2 тисячі щорічно виділялося на утримання зразкових бібліотек.

Взагалі уряд УНР, будучи глибоко інтелігентним за своїм складом, постійно дбав про потреби духовного відродження і навіть у найважчі моменти для держави прагнув сприяти культурно-освітньому рухові. Так, наприклад, 14 лютого 1919 року він виділяє 22 млн гривень на допомогу культурним організаціям Галичини, 9 тисяч 200 карбованців було надано на 4 місяці педагогічному колективові Холмської духовної колегії.

Чималі кошти для видання книжок одержали регіональні товариства «Просвіта» (так, наприклад, Кам'янець-Подільська організація одержала 500 тисяч крб), які через власну пресу та мережу організацій ширили правдиву інформацію про події в Україні, публікували актуальну інформацію, історичний матеріал. У нашому місті також була прийнята постанова про виділення 300 тисяч карбованців на придбання певних приватних архівів та окремих документів. В іншій постанові Ради Міністрів ми знаходимо інформацію про надання щорічної допомоги в розмірі 5 тисяч гривень Подільському церковному історико-археологічному товариству, яке до 1919 року випустило 12 томів своїх «трудів». Таку ж допомогу надано «Товариству природо-досліджувачів», яке об'єднувало 250 чоловік на чолі з професором Бучинським. Товариство влаштовувало читання лекцій, організовувало літні екскурсії і за 6 років свого існування видало 4 томи «Записок» та «Бібліографію Поділля».

Водночас Директорія виділила 45 тисяч гривень одноразової допомоги на утримання ремісничих шкіл Поділля. І взагалі нашому місту було суджено зіграти роль активного організатора освітянського життя -- затвердження різних статутів, положень, наказів.

Цікавим з нашої точки зору є документ «Про управління шкільно-освітніми справами в межах УНР». Шкільно-Просвітня управа складалася з відділів:

-- загальної освіти;

-- технічної освіти;

-- кіоскового;

-- видавничого.

Аналізуючи зміст документу можна визначити такі основні завдання:

-- навчання і виховання проводити в державно-національному дусі;

-- всіляко поліпшувати і модернізувати навчально-виховний процес на засадах кращих здобутків української та світової шкільної науки;

-- підвищувати лікарський та санітарний контроль в освітянських закладах;

-- постійно організовувати конкурси на випуск підручників та навчальних програм;

-- системетизувати і вдосконалювати мережу курсів підвищення кваліфікації;

-- розширювати мережу позашкільних освітянських закладів.

На Шкільно-Просвітню управу покладалися функції управління кошторисним відділом на утримання шкіл, ця управа скликала педагогічні з'їзди, ініціювала скликання нарад та організовувала і практично здійснювала видання педагогічного органу.

Чимало цікавих рішень уряду УНР знаходимо в галузі культури, це надання коштів для ремонту і підтримки українських театрів, музеїв, організацію концертних турне відомих художніх колективів, зокрема, знаменитого хору Кошиця, мистецтво якого із великим захопленням сприймала Західна Європа, Північна та Південна Америка.

Особливо зворушливо виглядає прийняття рішень про призначення пенсій вдовам видатних діячів української культури та науки. Так, наприклад, призначено пенсію у розмірі 2400 крб річних вдові відомого українського вченого Федора Вовка Олександрі Вовк, таку ж пенсію призначено Варварі Житецькій, дружині видатного діяча, дослідника і педагога Павла Житецького.

А тепер дещо інший аспект діяльності уряду УНР у м. Вінниці. Саме у нашому місті закінчилися повноваження уряду і був призначений новий кабінет міністрів на чолі з Сергієм Остапенком у такому складі:

Григорій Чижевський -- міністр внутрішніх справ;

Степан Федюк -- міністр фінансів;

Іван Фещенко-Чопгвський -- міністр народного господарства;

Євген Архіпенко -- міністр земельних справ;

Костянтин Мацгєвич -- міністр закордонних справ;

Дмитро Маркевич -- міністр юстиції

Пилип Пилипчук -- міністр шляхів;

Іван Огієнко -- міністр освіти;

Іван Липа -- міністр культів;

Оксен Корчак-Чепурківський -- міністр народного здоров'я;

Михайло Бглінський -- міністр морських справ;

Абрам Ревуцький -- тимчасово виконуючий обов'язки міністра єврейських справ;

Державний контролер -- Йосип Назарук;

Державний секретар -- Михайло Корчинський.

За голову Директорії -- Симон Петлюра. Члени: Макаренко, Александрієвський, член-секретар Директорії -- Ф. Швець.

Вивчаючи журнал засідань кабінету міністрів у Вінниці ми знаходимо, що найвагомішими тут були питання військово-оборонного та господарського характеру. Власне, інакше і бути, не могло, оскільки нова більшовицько-російська інтервенція руйнувала господарство, нищила людей, прагнула деморалізувати населення. Чимало українців прибувало з Росії. До речі, цікава мотивація більшості заяв: «Я українець і в Совдепії жити не хочу». Незважаючи на контроль за ввозом і вивозом товарів тільки за відповідними документами в країні бачимо розгул спекуляції. В уряд надходять скарги, які вказують на спекулятивне підвищення цін при нижчій якості товарів ніж у Києві, а тому уряд видає указ про боротьбу зі спекуляцією.

Із доповіді міністра народного господарства дізнаємося про жахливі пограбування більшовиками продовольчих і промислових баз, банків. Уряд УНР закуповував товари за кордоном для населення, а носії марксистських ідей спустошували склади, створювали дисбаланс економічного життя, полишаючи населення на голодну смерть. Зокрема, називаються такі факти пограбування в Житомирі і на Поділлі. Міністр народного господарства у своєму виступі називає це причиною зменшення оборотного капіталу і просить для Союзу кооперативної організації в банку позику в сумі 10 мільйонів гривень.

Грабували більшовики не тільки під час ординських набігів, але й на своїй території в Росії дипломатичні представництва. Так. діловод департаменту шляхів Степан Макаренко скаржиться на реквізицію у нього більшовиками срібла і взагалі майна (навіть білизну забрали) під час переїзду в Україну.

Скуповуючи українські землі, більшовицька влада не знаходила широкої підтримки у населення. Переконавшись у облудливості гасел про землю, легковіри досить швидко зайняли протилежну позицію і організовували масовий спротив. У Вінниці, Гайсині, Могилів-Подільському та інших містечках організовувалися загони, які воювали під гаслами: «Геть комунію», «Хай живе УНР». 24 лютого уряд приймає закон про залишення за штатом урядовців і співробітників державних установ, які залишилися на території, зайнятій більшовиками. Цим працівникам повинні були видати платню у розмірі тримісячного окладу. Тут же у Вінниці були підготовлені документи про закупку зброї в Німеччині та видано закон про достроковий призов громадян до військової повинності народжених у 1900 році, з освітою не нижче 2 класів.

Цікавим документом цього періоду є статут «Ліги молоді України». Серед найголовніших завдань молоді люди ставили собі за мету «плекати у народі українському почуття національної гідності, охороняти і розвивати ідею національного індивідуалізму для подальшої цивілізації, яка засадничо визначає самовартість, охороняти і розвивати цільність і непорушність соборної української національної ідеології та прагнення до її реалізації». Все це має базуватись на триєдиній єдності освіти, культури і закону. Враховуючи те, що різні українські партії, як і тепер, не мали блокової єдності, ця молодіжна організація ставала своєрідним прикладом ідеї національного єднання.

Поряд із цим уряд прийняв рішення про святкування 22 січня як Дня проголошення самостійності.

До цього хотілося б додати, що керуючим справами Директорії був наш земляк Володимир Лотоцький. І тут же ми знаходимо ще один цікавий документ про виділення 100 тисяч гривень на таємний фонд міністра пошт і телеграфів для діяльності розвідки працівниками цього відомства. ,

25 лютого видане спеціальне розпорядження про асигнування 112 мільйонів гривень на військові потреби, а 28 лютого 1 мільйон 800 тисяч видано земствам (для адміністративних функцій), які потерпіли від більшовицьких нападів. Незадовго перед цим, 22 лютого, був тимчасово припинений кредит в розмірі 200 мільйонів гривень, асигнованих на корабле-будівництво. А поряд з цим інший цікавий факт: під час призову до армії чимало хотіло служити в українському флоті, особливо серед гуцулів Карпат (2 тисячі чоловік), до речі, частина з них служила в айстро-угорському флоті. Наявність бажання служити Україні свідчила про високий рівень національної свідомості серед населення Західної України. Про це свідчили і реальні факти діяльності українських січових стрільців і гуцульського полку морської піхоти,які у липні зайняли і утримували Жмеринку.

Після затвердження нового уряду у Вінниці 19 лютого розглянуто питання про тимчасові штати особистої канцелярії голови народних міністрів, а 24 лютого прийнята постанова Ради народних міністрів УНР про утворення пресового державного бюро пропаганди.

Значну допомогу бюрові пропаганди, як і самому урядові, надавали повітові агітатори, які тримали зв'язки з усіма громадськими організаціями і надсилали інформацію про місцеве збиття, діяльність політичних партій, н поширювані листівки. Ці ж агітатори залучали до роботи національне свідомі кадри, які були на всіх зборах і таке інше.

Особливу роль у консолідації. сил прагнув відіграти «Трудовий конгрес» -- представницький орган. Його гасло було: «Оборона державності». Засновниками Трудового конгресу було 350 делегатів зі всієї України: інтелігенція, міська та сільська буржуазія, селянство. В готелі «Савой» знаходилося керівництво Конгресу. Сам Конгрес виступив із зверненням до народу і армії -- це глибоко патріотичний документ, який закликає підтримати Директорію. Варто знати, що Конгрес також брав на себе і контрольні функції над

Радою народних міністрів, про це свідчить переписна з урядом. 30 депутатів безпосередньо контактувало з різними міністерствами, прагнучи допомогти у вирішенні важливих і важких питань.

В оглядовій статті «Вісника УНР» (25.02.1919) пишеться про неясні відносини з Антантою, війн з Росією, боротьбу з Польщею, а тому «Трудовий конгрес» кличе до консолідації. Цікаві думки з приводу полеміки між більшовиками і представниками народу. Бачачи, що більшість інтелігенції підтримує Директорію, комуністи. прагнучи дискредитувати захисників української державності, називали їх крикунами, агітували селян не вірити їм. З цього приводу наводиться цікава фраза селянина, який відповів більшовикам: «Нам інтелігенція потрібна -- вона наш розум і мозок, і без неї ми пропадемо». На жаль, не всі це розуміли, і подальша доля української інтелігенції в так званій Радянській Україні стала для трудового народу справжньою духовною трагедією.

Серед численних документів періоду Директорії мені вдалося натрапити на цікавий лист масонської ложі «Великий Схід Франції». Читач може більш детально дізнатися про масонство в Україні з історичних досліджень Сергія Білоконя. Я хотів би бодай поверхово ознайомити зі структурою ложі. В Україні Сергій Білоконь називає Київські ложі «Правда», «Святий Андрій», у Харкові -- «Шевченко», у Чернігові «Братство». Мета лож -- об'єднання всіх опозіційних сил і визвольного руху з метою повалення самодержавства та встановлення демократичної системи. Найвідоміші українські масони -- Грушевський, Єфремов. Дорошенко, Матушевський, Чижевський, Чехівський з Вінниці, Лозинський, Боржковський, Фіялковський та інші. Як бачимо, серед масонів відомі українські політичні та державні діячі. В ложі було не більше семи чоловік, кожна жила своїм життям, не допускалися зносини з іншими ложами. На чолі був голова і секретар (наглядач). Система перевірки жорстка, багатоступенева, з відповідними рекомендаціями членів ложі. Член ложі давав зобов'язання любити братів-масонів і виконувати всі накази ложі і властей масонських, берегти всі таємниці.

У знайденому мною листі «Великий Схід Франції» (мова українська) йдеться про потребу визнання Великої ложі України, а далі говориться так: «Великий Схід Франції» уважно стежить за подіями в Україні, поважає шляхетні прагнення України до соборності», а далі мовиться про те, що масони «Великого Сходу Франції» будуть користуватися усіма способами підтримки Великої ложі України.

На мою думку, подальші урядові місії на чолі з масонами-державцями, що виїжджали до Західної Європи, мали таку підтримку економічну, військову, політичну. Про це свідчить закупка зброї, товарів промислових і продовольчих, встановлення дипломатичних взаємин з країнами Європи, Америки, Азії.

У зв'язку о подальшим наступом більшовиків на початку березня уряд виїжджає на Проскурів, а далі Кам'янець-Подільський. У подальшому урядові установи протягом 1919-20 років знову будуть повертатися до Вінниці, чимало цікавих і драматичних подій ще буде на території нашої області, але про це треба буде написати пізніше. Мені ж до всього цього хотілося б додати кілька штрихів про роботу в державних установах УНР окремих вінничан, можливо хтось із нащадків їх мешкає у нашому місті і міг би дати якусь інформацію із сімейних архівів.

Ось деякі з них. Збереглася заява Петра Шекеряви з проханням взяти його на посаду в канцелярію. Він був активний просвітянин, січовик, брав участь у повстанських загонах проти більшовиків. Гнат Борковський, що проживав на вулиці Катеринській під №7, звертається письмово аж до Кам'янця-Подільського, куди переїхав уряд, аби його знову прийняли на урядову службу. З таким же проханням до державної канцелярії звертається Михайло Павловський з вулиці Гоголевської, 6.

Після відходу армії УНР з Вінниці російсько-більшовицькі окупанти почали кривавий терор проти української інтелігенції міста. Вінницька газета «Шлях» товариства «Просвіта» подає свідчення очевидця: «Страшне місце. Люди -- звірі, які вбивали збройною рукою беззбройних, зв'язаних своїх політичних супротивників». Трупи скидали в ями в Грохольському лісі, а потім досипали землею. Де це місце, хто поставить хрест на дій «могилі» українських патріотів''.