Гетьманування Івана Мазепи

Дослідження життя та діяльності Івана Мазепи та його вплив на становлення державного ладу в Гетьманщині. Адміністративний поділ козацько-гетьманської держави. Входження Лівобережної Малоросії до складу Московського царства. Становище козацької старшини.

Рубрика История и исторические личности
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 23.09.2014
Размер файла 47,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність теми. Пріоритетним у вивченні теми є концепт антропологічної історії в широкому розумінні цього слова. « Залюднення історії» - максимально можливо охоплює приватний простір індивіда, мова де про складний та суперечливий світ людини, а також соціальний вимір в історії.

Іван Мазепа - є дуже яскравою постаттю і досить важливою фігурою у становленні державного ладу у гетьманщині,хоча й не досить однозначною. Адже багато хто з дослідників вважають його «зрадником». Він намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити престиж гетьманської влади. Гетьман був досить досвідченим в міжнародних справах, з бездоганними манерами. Та найбільше в ньому вражає риса, як політика, що він мав уміння захищати як власні, так і загальноукраїнські інтереси. Хоча цієї якості часто бракує діячам, які ведуть ту чи іншу політику.

Перспективним напрямом вивчення історії Гетьманщини є розробки суспільно-політичних проблем ХVII-XVIII ст. Вони дозволяють встановити існуючі досягнення в сфері дослідження тих чи інших конкретно-історичних подій, провести реконструкцію історіографічного процесу в цілому. Особливо це стосується історії епохи становлення і розвиток державно-політичного ладу в Гетьманщині, та гетьманування Івана Мазепи, які були тісно пов'язані з історією України.

Об'єктом роботи є дослідження державно-політичного руху Гетьманщини в контексті життя та діяльності Івана Мазепи.

Предметом роботи є дослідження життя та діяльності Івана Мазепи та його вплив на становлення державного ладу в Гетьманщині.

Мета курсової роботи - дослідження особливостей політики та державних органів Гетьманщини.

Завдання роботи такі:

- дати характеристику життя та діяльності Івана Мазепи;

- проаналізувати особливості становлення інституту гетьманства;

- охарактеризувати гетьманування Івана Мазепи;

- дослідити особливості державних та місцевих органів влади Гетьманщини.

Хронологічні межі роботи охоплюють кінець XVII - початок XVIII століття, а особлива увага приділяється рокам гетьманування Івана Мазепи (1687-1709 ).

Територіальні межі роботи охоплюють Правобережну, Лівобережну та Наддніпрянську Україну.

Джерельна база роботи має вагомий внесок у розгляд даної теми.

Головним джерелом з даної теми є документ «Коломацьких статей» який був підписаний 25 липня 1687 року на річці Колмак і є невід'ємною частиною у дослідженні даної роботи, адже статті декларативно підтверджували козацькі права і привілеї, зберігали 30-тисячне реєстрове козацьке військо та компанійські полки. Однак, деякі зміни попередніх гетьманських статей і нові пункти (18-22) значно обмежували політичні права гетьмана та українського уряду. Гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина - скидати гетьмана. Козацька старшина зобов'язувалась наглядати і доносити на гетьмана царському уряду. Значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями. Гетьманському уряду заборонялось підтримувати дипломатичні відносини з іноземними державами. Гетьман зобов'язувався направляти козацьке військо на війну з Кримським ханством і Туреччиною, що не аби як характеризує державний лад Гетьманщини. [2]

Ще одним вагомим джерелом є доноси цареві Петру І на гетьмана Івана Мазепу. Їх було безліч, але найяскравіше дослідженні «доноси Іскри та Кочубея». Під час зустрічі Іскра попросив з проханням повідомити київського воєводу, керівника московського військового корпусу в Києві Дмитра Голіцина про зраду Мазепи і бажання позбавити Іскру життя. Товаришування Івана Мазепи з основними царськими вельможами змушувало донощиків діяти дуже обережно і через певних осіб. Федір Осипов повідомив детально Дмитра Голіцина про всі обставини зустрічі [3]. Крім усього, Федір Осипов відправив пункти, надані Іскрою, не лише Голіцину, а й до Москви з писарем Василем Кобиляцьким.[4]

Історіографія. Іван Мазепа та його політика є досить досліджуваною темою. «Особа Мазепи ще чекає безсторонньої історії, яка б змалювала його не під впливом погляду вбаченого в першій половині XVIII ст.,» - так писав у 1860 р. М. Костомаров. У праці «Іван Мазепа».

В.Шевчук зазначив, що в історичній літературі існує три погляди на гетьмана Мазепу: патріотичний, антипатріотичний та псевдо об'єктивний [5]. Традиційно у російській та радянській історіографії діяльність гетьмана змальовувалася у найчорніших барвах. На противагу російській, в українській історіографії Мазепу було реабілітовано, а у деяких працях навіть створено образ національного героя - борця за незалежність України, видатного діяча, який найвищою метою ставив добробут населення України. Сплинуло не одне століття, але І.Мазепа і сьогодні залишається однією із найбільш загадкових і неоднозначних особистостей в українській історіографії.

Аналізуючи події 1687-1708 рр., важко побачити свідоме державотворення у внутрішній або зовнішній політиці І.Мазепи. Створення ним бунчукового товариства та інші заходи щодо укріплення старшинського стану могли мати за мету утворення потужного державотворчого прошарку, але, вірогідно, лише копіювали бачене ним у Речі Посполитій становище шляхти. Придушення повстань Петрика і Палія могли бути викликані розумінням їх слабкості та неминучості краху (хоча, за підтримки гетьмана, хто знає), але напевно були продиктовані мотивами боротьби за владу. Покірність у впровадженні антиукраїнських заходів може бути трактована як мудрість, а може - як слабкість і байдужість до долі посполитів. Але усе разом показує відсутність бодай інтенцій до унезалежнення країни [6]. Протягом 21 року свого правління гетьман показав себе талановитим адміністратором і політиком, але не державотворцем [7].

У 1708 р. Мазепа здійснив вчинок, який протягом 300 років викликає бурю емоцій і протилежних оцінок. Т.Прокопович вважав: «Мазепа… не вдовольнившись всіма благами, забажав добути собі незалежність…» Маркіз де Бонак писав: «… він утомився від свого возвеличення… і вирішив за краще бути рядовим у вільному краї, аніж головним управляючим України під п'ятою Москви».

О.Рігельман зазначив: «Він заключив союз зі шведським королем, щоб, таким чином, позбутися залежності від російського государя і утвердити своє положення в Україні як самостійного князя». М.Брайчевський вірив, що будь-які спроби пояснити поведінку гетьмана через особисті мотиви не мають сенсу. О.Мартос: «Він був друг свободи….» В.Шевчук: «… вчинок Мазепи з моральної точки зору - це самооборона від хижака».

Як підсумок, зазначимо, що для частини сучасних російських істориків Мазепа так і не став об'єктом наукових досліджень, залишаючись втіленням мітичного «другого Іуди». Негативно реагуючи на наявні в сучасній українській історіографії трансформації, що супроводжуються відходом від русоцентричної візії українського минулого та поверненням до пантеону національних героїв І. Мазепи, російські науковці І. Андрєєв, Г. Санін і особливо В. Артамонов намагаються у своїх працях презентувати образ «анти-Мазепи»[8, 9]. Витворений із врахуванням «імперської візії» ранньомодерної історії України, цей образ, зокрема його біографічна складова ранніх років Мазепи, містить чимало мітів, що подають негативне трактування будь-яких вчинків майбутнього гетьмана. Варто відзначити,що надаючи в котре нове життя історії щодо пані Фальбовської, чи винаходячи новий міт про зраду юним Мазепою українського народу і Московії, через зламання ним клятви, буцімто принесеної у Переяславі в 1654 р., частина сучасних російських дослідників є відверто неготовою до діалогу із низки питань, пов'язаних із постаттю Мазепи з українськими колегами, чи поодинокими фаховими російськими україністами. Водночас, консервування і примноження мітів навколо постаті І. Мазепи є однією з багатьох ознак того, що в історичній науці РФ йде процес винайдення української історії, який значна частина науковців готова здійснити саме в межах імперського бачення історії України [10] .

Структура роботи. Курсова робота складається з вступу, основної частини, яка містить у собі три розділи, висновків, списку використаних джерел та літератури.

РОЗДІЛ 1. ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА - ДЕРЖАВНИЙ ДІЯЧ

Більше двох століть кожен рік, у першу неділю великоднього посту в усіх державах Російської імперії з амвона проклинали Івана Мазепу, проголошували йому анафему. У радянські часи його ім'я згадувалося тільки з лайливими епітетами, образ його змальовувався виключно чорною фарбою.

Державний діяч і політик найвищого ґатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильнішими були патріотичні мотиви, уболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому з високою освіченістю.

Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. Спроба цього гетьмана вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразки. Але протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращих синів і дочок українського народу.Корені сучасної незалежної України повною мірою лежать у великій ідеї Мазепи.

Іван Мазепа походив із значного шляхетського роду, волинського чи подільського походження. Предки його в XVI ст. оселилися на Білоцерківщині в селі Мазепинці. Він народився (за різними джерелами) в період з 1629 по 1640 рік. Батько гетьмана, Степан-Адам Мазепа, належав до партії Виговського і брав участь в укладенні Гадяцького договору. Мати його, Марина-Магдалина, зі старого шляхетського роду Мокієвських, належала до видатних жінок. Втративши чоловіка, вона віддалася громадським та церковним справам. З 1686 року була ігуменією Києво-Печерського Вознесенського монастиря. До смерті, в 1707 році, була дорадницею сина-гетьмана. Одинока сестра Мазепи, що була замужем за шляхтичем Войнаровським, покинула свого чоловіка за те, що він її силував перейти на католицтво, і сама теж постриглася у черниці, так само, як її дочка Марта. Син Андрій виховувався при дворі дядька-гетьмана. Ця любов до православної віри й глибока релігійність характеризували й самого Івана Мазепу [11] .

Іван Мазепа вчився в Києво-Могилянській колегії, потім в Єзуїтський колегії у Варшаві, продовжив освіту в Західній Європі, де навчався артилерійській справі. Змолоду служив при дворі Яна Казимира, виконував дипломатичні доручення. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами Західної Європи, а також виконувати обов'язки королівського посланця в Козацькій Україні. У 1669 році, повернувшись на Правобережжя, Мазепа вступає на службу до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка.

Виконуючи свою першу дипломатичну місію, він потрапляє в полон до запорожців, які віддають його гетьманові Лівобережної України Іванові Самойловичу. Тонкий політик, Мазепа намагається перетворити потенційно катастрофічну для себе ситуацію на особистий тріумф. Своєю досвідченістю в міжнародних справах і бездоганними манерами він переконує Самойловича зробити його довіреною особою. Після чого він був обраний воєнним осавулом.

Іван Мазепа був найпопулярнішою особою на раді під Колмаком. Йому було вже тоді 50 років і був він людиною з величезним життєвим та політичним досвідом, здобутим довголітньою участю в управлінні країною під булавою двох видатних гетьманів: Дорошенка та Самойловича.

Але який би не був цей досвід, становище, в якому опинився Мазепа, як гетьман, було дуже складне, треба було мати також надзвичайний дипломатичний хист, щоб протягом понад 20 років вести корабель України по розбурханому морю анархії та руїни.

Обрання Мазепи пов'язане було з підписанням нових, «Колмацьких статтей». В основу яких покладено «Глухівські статті» Многогрішного 1669 року, але з деякими додатками на користь Москви. Так, було зазначено, що Україна не сміє порушувати вічний мир з Польщею і повинна підтримувати добросусідські стосунки з Кримом. Знову заборонено Україні мати дипломатичні стосунки з іншими державами. Крім залог та воєводів, що були в Києві, Чернігові, Ніжені, Переяславі та Острі, московська залога мала стати в гетьманський резиденції - Батурині - для постійного контролю над гетьманським урядом. Заборонялось «голосов испущать», що «Малороссийский край гетьманського регименту», а тільки казати, що він належить до єдиної держави з Великоросійським краєм. Тому мусить бути вільний перехід з Москви на Україну. Гетьман і старшина повинні дбати про зміцнення зв'язків між двома народами.

Коломацькі статті вперше заперечували державний характер гетьманської влади, а разом з тим і державність України. Але цей пакт не був реалізований.

Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Недарма в народі побутувала приказка: "від Богдана до Івана не було гетьмана". Свою владу він ототожнював з могутністю держави. Мазепа якнайрішуче захищався від будь-яких посягань з боку запорожців, що боролися за свою автономність, і від старшини, яка посилала донос за доносом цареві.

У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Боротьба з Росією видалася на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Та найбільш вражаюча риса Мазепи як політика полягала в умінні захищати як власні, так і загальноукраїнські інтереси, зберігаючи водночас добрі стосунки з Московією. Саме за це його часто критикували, називаючи підлабузником. Коли в 1689 році на трон зійшов молодий і енергійний Петро I, гетьман уже вкотре застосував свій незбагненний дар чарувати можновладців. Він надавав царю активну допомогу в грандіозних походах на турків і татар, кульмінацією яких стало у 1696 році здобуття Азова.

Старіючий гетьман також постійно давав недосвідченому молодому монархові поради у польських справах; згодом між ними виникла тісна особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважували, що «цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі».

Щойно вступивши на гетьманство, Іван Мазепа мусив взяти участь у війні Росії з Кримом. Вже 1688 року було збудовано «городки» на Самарі, які мали бути базою подальшої війни, навесні 1689 року почався новий похід на Крим. До 112-тисячного московського війська Голіцина долучився Мазепа з українськими козаками, протягом травня війська підійшли до Перекопа, мали бій з ханом, але у Крим не зважились йти.

1695 року Петро I почав нову агресію проти Криму й Туреччини, скерував головні сили на Азов. Мазепа разом з московитами рушив на пониззя Дніпра, здобув Кизикермен, Тавань, збудував там нові укріплення й поставив козацьку залогу. Але під Азовом Петро I початково зазнав невдачі. Тому похід було повторено 1696 року. На цей раз у ньому взяв участь і 15-тисячний корпус полковника Лизогуба, якій і відіграв вирішальну роль у здобутті Азова.

Героїчною сторінкою в цій кампанії (а вона тривала ще чотири роки) була оборона козаками Тавані від переважаючих сил турків і татар. Наслідки російсько-турецького миру, укладеного у Стамбулі влітку 1700 року для України були не найсприятливіші: за Росією залишився здобутий козаками Азов і Приазов'я, натомість козацькі укріплення на Низу Дніпра мали бути зруйновані, що позбавляло Україну надійного доступу до Чорного моря.

1699 року Мазепа писав до царя, що за 12 років гетьманування відбув він одинадцять походів. Однак наслідки не відповідали жертвам. Дійсно, "Священна ліга" мало чого добилась, і 1699 року Австрія та Польща підписали з Туреччиною мирний договір в Карловицях, а 1700 року Москва з Туреччиною в Константинополі: на тридцять років Москва дістала Азов та інші укріплення на північному березі Азовського моря; військовий престиж Московщини піднісся.

Україна нічого не досягла, навпаки, вона багато втратила: вона була зобов'язана за колмацькою угодою брати участь в зовнішній політиці Москви, вона мусила давати людей не лише для військових справ, але й для суднобудівництва тощо. Головне ж було те, що Україна втрачала незалежність і втягувалась у політику Москви, як її власна територія. З цього можна зробити висновок, що цар таким чином, зрадив Мазепу.

На тлі зовнішніх воєн зростало в Україні соціально-економічне становище. Люди прирівнювали сучасне життя з тим, що було «під ляхом», називали Мазепу «вітчимом» України. До того ж не припинялися повстання, що почалися з розрухів у війську під Колмаком, якими зустріло козацтво обрання Мазепи. Повстання жорстоко придушували. Війни вимагали грошей і тому треба було збільшувати податки.

Ще більше місце у внутрішній політиці займала опозиція різних груп старшини. Вже була мова про сильну опозицію проти антитурецької політики Москви, а разом з нею й України. Особливо сильна вона була серед старшини та купецтва південних полків. Невдалі війни 1687 та 1689 років розпалювали почуття незадоволення політикою гетьмана.

У внутрішній політиці Іван Мазепа спирався на старшину, низкою законів відособивши козацтво як окремий клас. Становище козацької старшини особливо зміцнилось на початку XVIII ст., зросла кількість так званих бунчукових товаришів - старшинської молоді. Всі ці заходи гетьмана, як і реформи в галузі судочинства й податків, свідчили про намагання гетьмана створити в Україні національну аристократію і з її допомогою вести боротьбу за повну автономію України. Водночас Мазепа всіляко дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, встановив максимальну панщину у два дні на тиждень, дозволив селянам винокуріння на власні потреби, намагався скасувати «оранди». Загалом гетьман дбав про інтереси всього народу, всієї країни, що давало йому величезний плюс, адже одне з головного - це завоювати прихильність населення.

Осередком опозиції до політики гетьмана залишалось Запоріжжя, куди стікалися з Гетьманщини всі невдоволенні і знедолені. Посилення експлуатації низів призводило до щораз більшого розриву між старшиною і народом і зумовило кінцеву невдачу Мазепинського зриву 1708 р.

Становище Мазепи, що стояв між місцевою опозицією і вимогами Москви, погіршувало те, що серед старшини було багато свояків і приятелів Самойловича. Мазепа їх по змозі усував, призначаючи полковниками своїх родичів, людей, відданих гетьману.

1692 року почалося заворушення у південних полках, яке очолив Петро Іванович, або Петрик Іваненко. Петрик був канцеляристом генеральної канцелярії, досить освіченою людиною, добрим оратором і дипломатом, палким українським патріотом, який намагався визволити батьківщину від московського ярма й приєднати до Гетьманщини Правобережну Україну, Слобожанщину (про це йшлося в його договорі з Кримом 1692 року).

Попри досить значну допомогу татар, в Україні плани Петрика не зустріли широкого схвалення, до того ж проти нього виступив гетьман, який у закликах Петрика бити «чортів-панів, дуків, що їм царі маєтності понадавали» побачив загрозу існуючому ладові. Щоправда, деякі історики висловлювали припущення, що вся справа Петрика була ініційована самим Мазепою, який за допомогою договору з татарами хотів вирватися з-під зверхності Москви, поширити впливи України на південь і утворити самостійну державу. Так чи інакше, справа Петрика свідчила про живучість самостійницької концепції серед козацької старшини.

Акція Петрика не мала успіху, бо її не підтримало Запоріжжя, з якого вийшло лише кількасот «голоти». Проти Петрика, якого обрано на гетьмана, виступило кілька полків, сам гетьман і московські війська. Петрикові союзники, татари, почали грабувати населення, виводити ясир, викликаючи обурення людності. Петрик відступив до Перекопу. Старшинська опозиція була розгромлена. Декого заслано, інших - позбавлено урядів [12]. Це являється свідченням того, що будь-яка опора гетьману, а в цій ситуації разом з Москвою жорстоко придушувалось.

Ще складнішою була справа з Правобережною Україною. Польський уряд вживав заходи, щоб залюднити Правобережну Україну, що залишалась пусткою після кровопролитних воєн та втечі населення.

Завдяки близьким стосункам з Петром I Мазепа зміг скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на Правобережній Україні у 1702 році. Після того, як цей район знову було заселено, польська шляхта спробувала вигнати звідси козаків. Правобережне козацтво на чолі з популярним в народі полковником Семеном Палієм підняло повстання; перелякані польські урядники повідомляли, що Палій «хоче піти слідами Хмельницького».

Сили повстанців вже налічували 12 тисяч, коли до них приєдналися інші козацькі ватажки - Самійло Самусь, Захар Іскра, Андрій Абазин. Незабаром перед повстанцями впали такі польські твердині, як Немирів, Бердичів та Біла Церква. Однак у 1703 році полякам вдалось відвоювати значну частину втрачених земель і взяти Палія в облогу в його «столиці» Фастові. Саме в цей час у Польщу вторгається найбільший ворог Петра I - король Швеції Карл XII [13].

Скориставшись замішанням, Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України були об'єднанні, і заслугу здійснення цього міг приписати собі Мазепа. Щоб гарантувати собі захист від загрози з боку популярного в народі Палія, Мазепа за згодою Петра I наказує заарештувати того й заслати до Сибіру.

Він учився в Києво-Могилянській Академії і в Падуанському університеті, відвідав кілька Європейських країн, міг порозумітися з багатьма співрозмовниками, оскільки володів вісьмома мовами. Історична ерудиція Івана Мазепи викликала захоплення тих державних і військових діячів, з якими він спілкувався. Він був знавцем літератури, власником найкращої в Україні великої і цінної бібліотеки з інкунабулами, старовинними рукописами, раритетними виданнями на багатьох мовах.

Він цінував і розумів високе мистецтво, схилявся перед красою жінок. Майстер епістолярного жанру, він був незрівняним красномовцем. і над усім панували його могутній дух і відданість, готовність до самопожертви заради великої патріотичної ідеї [14].

Такий європеєць із відблиском ренесансності, палкий патріот стояв з 1687 до 1709 року біля керма Української Гетьманської Держави, автономію і самостійність якої московський царизм постійно обмежував, а російська імперія душила й тероризувала, остаточно знищивши в 1764 році.

З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Всякими способами Мазепа допомагав, сприяв розвитку освіти в України. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах фундував школи, бурси, шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, які на той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам і друкарням. Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могилянську Академію, дбав про її розвиток, щедро обдаровував її маєтностями. У 1693 році наново побудував братську церкву Богоявлення, поставив новий будинок для Академії, щоб поліпшити умови «всякому з малоросійських дітей, хотящему вчитись»[15].

Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й малярства, прикрасив українські міста спорудженими й реставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а також використовуючи військовий скарб близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні споруди водночас мають і спільні риси, названі мистецтвознавцями «Мазепинським бароко». Не тільки талант будівничого, а й витончений художній смак гетьмана втілився в цих церквах. Він відновив Києво-Печерську Лавру, обніс її кам'яною стіною, поставив дві гарні брами з церквами над ними.

Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштом обновив Софіївський Собор і побудував Софійську дзвіницю.

В Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві вибудував у 1690 році нову величаву церкву св. Миколая. Поставив Мазепа також велику церкву Вознесіння в Переяславі. Це також були досить вагомі кроки до розвитку окремої та вільної держави, адже церква мала вагомий вплив на становлення національної свідомості народу.

Ім'я Мазепи набуло розголосу навіть на Сході, де він став відомим саме через те, що робив дари. Церкві Гробу Господнего в Єрусалимі переслав срібну плиту. На його ж кошти був надрукований арабський переклад Євангелія.

Іван Мазепа не був демократом. Аристократ, він цілеспрямовано створював в Україні аристократію з середовища козацької старшини й української шляхти. Підтримуючи старшину економічно, надавав їй земельні маєтності, бажав зробити її незалежною політично, дбав про її освіту й навіть зовнішню культуру.

Не дивлячись на багату літературу, присвячену Мазепі, його особистість залишилася на сьогодні найзагадковішою постаттю у вітчизняній історії.

Великий гетьман Іван Мазепа цікавив дослідників насамперед як визначний державний і політичний діяч, як освічений меценат, що сприяв розквіту в Україні літератури, мистецтва, архітектури.

Гетьман Іван Мазепа був видатним воєначальником непоганим військовим інженером і зробив дуже багато для розвитку вітчизняної військової справи, намагаючись посилити дисципліну в козацькому війську, а також ознайомити українських козаків з новими видами зброї.

Необхідно визначити, що Іван Мазепа був професійним військовим, оскільки військову освіту, як свідчать джерела, він здобув у Франції та Голландії. Саме там він вивчив інженерну і гарматну справу. Він з великою увагою ставився до нових досягнень у військовій справі, всіляко намагаючись придбати останні зразки гармат, рушниць та іншої зброї

В своїй столиці Батурині Іван Мазепа мав оригінальну, як на той час, колекцію зброї, цю колекцію можна вважати одним з перших вітчизняних військово-історичних музеїв.

Гетьман всіляко сприяв розвиткові артилерійської справи у козацькому реєстровому війську. У Батурині існували майстерні по виготовленню гармат. Саме за мазепинської доби стає регулярним виготовлення артилерійських знарядь на Україні.

Маючи великий досвід інженера-фортифікатора, Мазепа у 1688 році побудував Богородицьку фортецю на річці Самарі, яка спочатку належала царським військам. В її будівництві брало участь 20000 козаків з шести полків.

Пізніше, у 1700 році гетьману вдалося цю фортецю взяти безпосередньо під свою владу. Низові козаки були дуже незадоволені цим фортифікаційним будівництвом. Справа в тому, що Іван Мазепа намагався підкорити низове військо під свою владу.

Думки гетьмана сягали далеко. Він мріяв у майбутньому об"єднати у одне ціле з Гетьманщиною низове і слобідське Військо, а також й Правобережжя. Іван Мазепа бажав бачити Україну об'єднанню могутньою державою, яка завжди мала б змогу протистояти будь-якому ворогові.

З ім'ям Мазепи пов'язана велика кількість кам'яних споруд, які були побудовані на межі XVII-XVIII ст. Серед них особливу увагу привертає фортечний мур навкруги верхньої території Києво-Печерської Лаври.

РОЗДІЛ 2. ІНСТИТУТ ГЕТЬМАНСТВА

На думку більшості вчених, слово «гетьман» має німецьке походження. У німецькій мові того часу це слово мало значення "командир збройного загону", «капітан». У сучасних арміях німецькомовних держав звання «Гауптман» відповідає званню капітана.

2 червня 1572 король Речі Посполитої Сигізмунд II Август підписав універсал про створення реєстрового козацького війська. Тоді ж були найняті для служби перші 300 козаків. Вони давали присягу на вірність королю і повинні були, перебуваючи в повній бойовій готовності, відображати вторгнення татар на територію Речі Посполитої, брати участь у придушенні виступів селян, що повставали проти панів, і в походах на Москву і Крим .

Реєстрові козаки, на відміну від решти (низових), які вважалися в Речі Посполитій холопами, отримали привілеї, прирівнюючи до безгербової шляхти (без політичних прав), і оплату за свою службу. Реєстровики обирали своїх командирів, Головою реєстровиків був «Гетьман його королівської милості Війська Запорізького».

Титул гетьмана використовували і керівники козацьких рухів, не підпорядковувалися уряду Речі Посполитої ( К. Косинський, С. Наливайка, Т. Федорович, П. Павлюк, Я. Острянин, Д. Гуня). Але строго кажучи гетьманом можна вважати тільки обраного таким реєстровими козаками, наприклад Наливайко таким спочатку був, всього лише військовим лідером, влада якого поширювалася тільки на реєстрових козаків. Гетьман міг передати частину своїх повноважень наказного гетьмана, який тимчасово виконував гетьманські обов'язки. Кожен гетьман намагався зміцнити інститут гетьманства, посилити свою владу. Самим жаданим гетьманівським бажанням (як і всієї козацької верхівки) було отримання рівних прав з шляхетським станом Речі Посполитої.

Після входження Лівобережної Малоросії до складу Московського царства функції гетьмана, на прохання Б. Хмельницького і козацької верхівки, значно розширилися. З цього часу під Булаву гетьмана потрапило цивільне населення країни - державний устрій Малоросії було перебудовано на військовий лад, копіюючи Військо Запорізьке.

Тепер гетьману належить вища законодавча влада: він видає універсали, що мали статус вищих законодавчих актів. Як глава виконавчої влади гетьман розпоряджається державними витратами, організовує збір податків, має право на роздачу державних земель.

Гетьман представляв державу у зовнішніх відносинах, був вищим воєначальником, часто сам призначав генеральну старшину і полковників. Гетьман був вищою апеляційною судовою інстанцією, мав право затверджувати судові вироки, іноді, стосовно бунчукових товаришів та козацької верхівки, самостійно розглядав судові справи.

Гетьман мав значний вплив на церковні справи. Гетьманські укази - універсали - були обов'язкові для всього населення. Традиційними знаками влади гетьмана (так званими клейнодами) служили передававшиеся від одного гетьмана іншому бунчук і булава.

Після придушення козацько-селянських повстань 1637 - 1638 років титул гетьмана реєстрових козаків був скасований; замість нього був призначений урядовий комісар.

Починаючи з цього часу Правобережна Україна стає ареною боротьби Речі Посполитої, Османської імперії та окремих козацьких загонів між собою. У цій боротьбі широко використовується титул гетьмана, який поперемінно носять ставленики ворогуючих сторін. У цих умовах відбувається значне ослаблення влади гетьмана на Правобережній Україні. В 1704 лівобережний гетьман Іван Мазепа, скориставшись повстанням проти Речі Посполитої і вторгненням в Польщу шведських військ, зайняв Правобережжя.

На Лівобережній Україні поступове обмеження повноважень гетьмана почалося практично відразу ж після поділу. Тут гетьмани випробовували натиск відразу з двох боків: з одного боку, їх влада неухильно зменшувало російський уряд, з іншого боку, козацька старшина також не бажала їх посилення. У підсумку, гетьмани, вимушені лавірувати, нерідко йшли на поступки, поступово втрачаючи владу.

Значною особливістю відрізнялась влада гетьмана Івана Мазепи. Цікавим аспектом гетьманства є його стосунки з придворною «партією» Наришкіних і з самим Петром І перед падінням правительки Софії. Це питання завжди було вкрай непопулярним у традиційній російській і радянській історіографії, оскільки співпраця гетьмана й царя-реформатора не вписувалася в схему подання політики «вічного зрадника». Очевидно, саме тому поза увагою залишився цінний документ про відправку Петром у перших числах лютого 1689 р. посольства стольника І.Тараканова до гетьмана І.Мазепи, київського митрополита й архімандрита Києво-Печерської лаври. Стольник мав повідомити про одруження Петра з Євдокією Лопухиною й привезти гетьманові частування від «святкового столу»8. Сам по собі факт самостійних дій у цей період «партії» Наришкіних від імені Петра - унікальний та вкрай цікавий, а те, що Наришкіни під час загострення суперництва із Софією подбали про встановлення контакту саме з І.Мазепою наводить на певні роздуми [16].

Після поділу України резиденцією правобережного гетьмана залишився Чигирин, на Лівобережжі такими резиденціями послідовно ставали міста Гадяч, Глухів, Батурин.

Перехід Мазепи на бік шведів у Північній війні значно прискорив процес ослаблення влади гетьманів. З 1709 при гетьмані ( Івана Скоропадського) знаходився спеціальний російський чиновник, який контролював його. В 1720 була заснована генеральна військова канцелярія, а в 1722 - Малоросійська колегія, до яких після смерті гетьмана Івана Скоропадського фактично перейшли гетьманські повноваження. Старшині було прямо заборонено обрати нового гетьмана, причому деякі старшини, які наважилися не погодитися з цього питання з царем, потрапили в ув'язнення[17].

5 квітня 1710 прихильники недавно померлого Мазепи обрали гетьманом Пилипа Орлика. Цей титул він носив аж до своєї смерті в еміграції в 1742[18].

Останнім гетьманом України (Малоросії) у складі Російської імперії став в 1750 Кирило Розумовський. В 1764 він подав у відставку, і Катерина II указом від 10 (21) листопада 1764 скасувала гетьманський титул. Знову була створена Малоросійська колегія (до 1786), а також встановлений пост генерал-губернатора.

Саме цей 1764 рік ознаменувався скасуванням інституту гетьманства.

Отже, інститут гетьманства посідав надзвичайно важливе місце у політичній системі козацько-гетьманської держави. Зміна влади гетьмана неодмінно екстраполювалася на державно-правове становище України.

РОЗДІЛ 3. ПРЕДСТАВНИЦЬКІ ТА МІСЦЕВІ ОРГАНИ ВЛАДИ

Деякі українські гетьмани визнавали пріоритет Генеральної ради, інші його заперечували: Б. Хмельницький, І. Самойлович, І. Мазепа. У діяльності останніх український гетьманат за формою правління був найбільш наближеним до монархії, з виборним до кінця життя монархом-гетьманом. Старшинська рада дедалі більше становила державну організацію, що розвивалась у бік своєрідних форм станового парламентаризму.

Вищі органи державної влади України другої половини XVII ст. Вона походила із Запорозької Січі. У процесі формування української держави загальна військова рада із суто військової установи трансформувалася в орган державної влади. Проте з докорінною зміною державно-правового статусу рада не набула офіційної назви. Джерела називають її генеральною, козацькою, чорною, чернецькою. Як орган прямого народовладдя загальна військова рада формувалася через скликання гетьманом, генеральною старшиною або простими козаками всього війська.

У першій половині XVII ст. у формуванні ради з'явилися елементи представництва від полків і сотень. Уважають, що така рада налічувала не більше 4 тис. учасників, хоча норму такого представництва юридично закріплено не було.

Дослідники цієї проблеми (В. Горобець, А. Козаченко) вважають, що невизначеність норм представництва на генеральних радах становила суттєву хибу у функціонуванні політичної системи Гетьманщини. Старшина, невдоволена ухваленими на раді рішеннями, отримувала можливість апелювати до російського царя, рідше - польського короля. Нерідко це сприяло анулюванню постанов і дестабілізувало ситуацію в країні, створювало сприятливі умови для втручання зовнішніх сил у внутрішні справи Української держави.

Водночас, запровадження представницького принципу формування загальної військової ради через допущення на неї лише старшини та виборних «чолнійших» козаків зумовлювалось як об'єктивною необхідністю вдосконалення ради, що перетворилася на вищий орган державної влади, так і намаганням гетьмана і старшини усунути простих козаків від участі у вирішенні найважливіших державних справ (А. Козаченко). Об'єктивно також подібні заходи сприяли трансформації Генеральної ради з інституту прямого волевиявлення у представницьку установу.

Загальна військова рада не мала встановленого місця й періодичності проведення. Кожного разу місце, час і мету проведення ради визначав гетьманський універсал, який одночасно санкціонував скликання ради. Гетьман і старшина виконували основні організаційні функції: оголошували початок роботи ради, закривали її або переносили її засідання на інший час, виносили на розгляд ради питання, здійснювали нагляд за дотриманням процедури, фіксували рішення ради.

До компетенції загальної військової ради козацьке право відносило передовсім вибори гетьмана і генеральної старшини та усунення їх від влади, хоча фактично загальна військова рада тільки обирала гетьмана і генеральну старшину та жодного разу не скористалася правом позбавити їх займаних посад та здійснити над ними суд. Важливими функціями загальної військової ради були також ратифікація міждержавних угод, санкціонування законів, ухвалення рішень із питань війни і миру та судочинство.

Козаки мали право обговорювати справи, винесені на розгляд ради, висувати власні пропозиції. Будь-яке питання рада ухвалювала простою більшістю голосів. Голосування мало відкритий і персональний характер, відбувалося за допомоги вигуків, а в разі схвального рішення - і підкиданням шапок. Підрахунок голосів не проводився, старшина і самі голосуючі на слух чи візуально визначали наслідки голосування [19].

У роботі загальної військової ради поруч із козаками мали право братії участь делегації від міщан (зазвичай тих міст, що сусідували з місцем проведення ради) і духовенства. Селяни до участі в загальній військовій раді не допускалися. Генеральний уряд інколи запрошував на загальну військову раду спостерігачів від інших держав. Не мали права брати участі в роботі загальної військової ради жінки, психічно хворі та неповнолітні особи. Гетьман також міг позбавити права на участь у раді осіб, що вчинили державний злочин, або тих, чия участь була небажаною з політичних міркувань.

У гостру проблему суспільно-політичного життя України, особливо другої половини XVII ст., вилилося питання участі в генеральних радах запорозьких козаків. Претензії коша на збереження свого політичного лідерства, утвердженого в першій половині століття, вилилось у вимогу обов'язкової участі повноважних представників січового товариства в роботі генеральних рад у Гетьманщині, як необхідної умови їхньої легітимності. Політичні претензії січовиків викликали різкий спротив керівництва Гетьманщини (І. Виговський, Я. Сомко).

Апогеєм впливу січового товариства на перебіг генеральних рад у Гетьманщині стали події чорної (козацької) ради 1663 р., на якій результати виборів значною мірою залежали від позиції приведених І. Брюховецьким під Ніжин запорозьких козаків. Після цього запорожці певний час зберігали свій вплив на рішення генеральних рад, що відбувалися на Правобережжі (щоправда, не так ефективно, як це було 1663 p.). Після зречення гетьманства їхнім ставлеником М. Ханенком, а згодом і П. Дорошенком, участь запорожців у генеральних радах не мала організованого характеру. Лише на виборах 1710 р. та виробленні умов Бендерської конституції запорожці, зважаючи на їхню участь в акції гетьмана І. Мазепи, відіграли важливу роль.

Упродовж другої половини XVII ст. загальна військова рада поступово втрачала своє політичне значення. Гетьман і генеральна старшина фактично перетворили раду на формальний засіб легітимного приходу до влади. А на кінець XVII ст., мірою перетворення козацької старшини у феодально-привілейований стан, загальна військова рада не скликалася взагалі.

У занепаді загальної військової ради як органу прямого народовладдя були об'єктивні причини. Вона залишалася громіздкою, доволі непередбачуваною, законодавчо неврегульованою установою, а отже, вимагала докорінного реформування. А цьому заважало несприятливе військово-політичне та соціально-економічне становище, в якому перебувала українська держава. За старими козацькими звичаями, рада як вищий орган козацького народовладдя обмежувала владу гетьмана і старшини. Тому вони не були зацікавлені у розвитку ради і за можливості відмовлялися від її скликання. Крім того, однією з вагомих причин занепаду військової ради стало її використання наприкінці 50 - на початку 60-х років XVII ст. претендентами на гетьманство та старшинськими угрупованнями як інструменту в політичній боротьбі за владу. Це в очах простих козаків дискредитувало саму ідею скликання ради.

У послабленні політичної ролі загальної військової ради була зацікавлена Росія. Самодержавство не могло миритися з існуванням республіканського органу, який поряд з інститутом гетьмана уособлював українську державність. Царський уряд вміло користувався недосконалістю ради та суперечностями між козаками і старшиною. На вимогу Москви, а іноді з ініціативи старшини, до українсько-російських угод вносили правові норми, що обмежували повноваження ради на користь царського уряду або ради старшин. Починаючи з 1669 р. скликання загальної військової ради санкціонувалося царем. Переяславська рада (1659 p.), Ніжинська рада (1663 p.), Конотопська рада (1672 р.) і Коломацька рада (1687 р.) відбувалися за умов військово-політичного тиску з боку Росії.

Дослідники (М. Слабченко, А. Козаченко) вважають загальну військову раду оригінальним державно-правовим інститутом, що не мав аналогів в інших країнах світу. її діяльність свідчила про глибокі історичні корені демократичних традицій українського народу.

Рада старшини. Значення старшинської ради в політичному житті Гетьманщини зростало мірою того, як занепадала роль генеральних рад. Практика скликання старшинських рад була запозичена від Запорозької Січі, де вони широко практикувались як інструмент вирішення нагальних поточних справ чи механізм підготування реалізації прийнятих загальною радою постанов. У роки становлення української держави значення старшинських рад, до складу яких входили передовсім полковники та генеральна старшина, незмірно зростала. Старшинська рада у перші роки революції стала головним органом загальнодержавної влади. її рішення були обов'язковими для гетьмана. Але зі зростанням авторитету Б. Хмельницького її значення падало. В останні роки життя Б. Хмельницький рідше скликав старшину на раду і не всі справи, як раніше, ставив на її розгляд. За наступників Б. Хмельницького значення інституту старшинської ради знову зросло.

Старшинські ради скликались у випадках нагальної потреби. Однак уже в гетьманство Б. Хмельницького простежувалася певна закономірність у їх скликанні - навесні, після Великодня, та взимку, перед Різдвом, що було, на думку дослідників (В. Горобець), продиктовано потребами організації воєнних кампаній (які, звичайно, проводилися в літній сезон), підбиттям їхніх підсумків і визначенням зовнішньополітичних орієнтирів на майбутнє. Згодом, в останні десятиліття XVII ст., утвердилася традиція скликання обов'язкових старшинських рад (з'їздів) саме двічі на рік - на Великдень і на Різдво (або Водохрещі).

На розгляд старшинських рад виносилися найрізноманітніші проблеми суспільно-політичного життя, військово-стратегічного планування тощо. Зокрема, до виняткових прерогатив старшинської ради належала (за окремими винятками) зовнішньополітична сфера. Участь старшини у визначенні зовнішньополітичного курсу та його реалізації застерігали також норми угод із російськими царями (наприклад, Коломацькі статті) чи положення Бендерської Конституції (1710 p.). Крім того, до компетенції старшинської ради належали питання регулювання податкової політики. Рада старшини повинна була спільно з гетьманом розпоряджатись і земельним фондом Гетьманщини.

Особливе місце інститут старшинської ради посідав у процедурі виборів гетьмана. Хоча юридично елекційне право належало до виняткових прерогатив генеральної ради, нерідко фактично результати виборів визначалися вже на раді старшинській. Зокрема, на старшинських радах уперше отримали гетьманську булаву І. Виговський, Я. Сомко, П. Дорошенко та Д. Многогрішний, а вже згодом їхні повноваження підтвердили генеральні ради. Навіть у тому випадку, коли питання виборів гетьмана виносилося на генеральну раду, перед її початком збиралася старшинська рада. Саме так було під час обрання на гетьманство І. Самойловича 1672 p., І. Мазепи - 1687 p., І. Скоропадського - 1708 р. та Д. Апостола -1727 р. [20].

Місцеві органи влади та управління гетьманської держави - полковий і сотенний уряди, міське й сільське управління - наслідували засади організації центральної влади. їхня організація відштовхувалася, насамперед, від потреб оперативної мобілізації збройного люду. Адміністративний поділ козацько-гетьманської держави, що поділявся на полки й сотні, дублював структуру війська: територіальні одиниці відповідали ієрархії бойових підрозділів, забезпечуючи максимально швидку мобілізацію козацького стану.

До складу полкового уряду входили полкова козацька рада, полковник, полкові старшини, рада полкової старшини і полкові канцелярії.

На підставі звичаю полковий уряд підпорядковувався полковій козацькій раді. У ній за бажанням і змогою брали участь усі городові козаки, які були вписані до компутів полку. Полкова козацька рада мала однотипний із загальною військовою радою механізм формування та принципи функціонування, їй належало право формувати полковий уряд, затверджувати або скасовувати його рішення. Оскільки полкова козацька рада обмежувала владні повноваження гетьмана, полковників і полкової старшини, вони не були зацікавлені в її розвитку. Тому генеральний і полковий уряди поступово на кінець XVII ст. перетворили полкову козацьку раду на формальність.

Полковий уряд очолювали полковники, які виступали як представники військової адміністративної влади на території полку та були виконавцями доручень гетьмана, генеральних і старшинських рад. Фактично полковники забезпечували владу гетьмана на місцях. Тому своїм розвитком інститут полковника поступався тільки перед гетьманом. Влада полковників набувалася через вибори на полковій козацькій раді. Щоправда, як стверджують дослідники (А. Козаченко), вибори мали формальний характер, а фактично полковників призначав гетьман або рада старшин, вони ж усували їх із посади [21].

Полковникам у межах полку належали широкі військові, адміністративні, фінансові та судові повноваження. Вони забезпечували мобілізацію ввіреного їм військового підрозділу, дбали про його боєздатність, забезпечували його дисципліну, доглядали за станом фортифікаційних споруд тощо. Полковники здійснювали всю повноту розпорядчих функцій на підвладній їм території. Насамперед, вони розпоряджалися земельним фондом («рангові маєтності»), який склали колишні королівства та землі, залишені шляхтою. Полковники розподіляли ці землі між старшиною й козаками, як плату за несення ними військової служби. Вони також організовували фінансову справу, керували збором податків до військового скарбу, віддавали в оренду промисли, що належали до військового фонду, збирали орендну плату. Повноваження полковників у поземельних і фінансових справах ставили під їх контроль також міське господарство і давали змогу втручатись у внутрішні справи міст.

Особу, яка тимчасово виконувала обов'язки полковника називали наказним полковником. Існує думка (А. Козаченко), що інститут наказного полковника набув поширення завдяки тому, що кандидатів на посаду полковника гетьмани часто призначали наказним і лише згодом, переконавшись у відданості наказного, затверджували його повновладним полковником.

В управлінні територією полку та командуванні військовим підрозділом полковник спирався на полкову старшину, склад якої майже повністю дублював склад генеральної старшини - обозний, суддя, осавул, писар, хорунжий. Матеріальним забезпеченням полку відав обозний. Він керував обозом та артилерією, за відсутності полковника виконував його обов'язки. Обозному підлягали полковий артилерійський осавул, полковий артилерійський писар, хорунжий полкової артилерії та отамани. У полковому суді головував полковий суддя. Він мав свою канцелярію та урядовців. Писар вів діловодство полку і керував полковою канцелярією. Осавул (найчастіше їх було два) наглядав за дотриманням порядку й дисципліни у полку, виконував поліційні функції. Мав помічника - підосавула. Полковий хорунжий відповідав за збереження полкового прапора.

Управлінською й технічною установою полкового уряду була полкова канцелярія. У межах полку вона виконувала загалом такі ж функції, що й генеральна військова канцелярія на загальнодержавному рівні. Полкова канцелярія розвинулась у провідну установу полкового уряду. Вона забезпечувала механізм взаємодії генерального, полкового і сотенного урядів.

Вважається, що полковий уряд складав основу організації державної влади козацько-гетьманської України. На нього спирався у своїй діяльності генеральний уряд. Тому генеральний уряд всебічно сприяв удосконаленню й розвитку полкового уряду [22].

Модель адміністративного устрою полку копіювалася на сотенному рівні. До складу сотенного уряду входили сотник, городовий отаман, сотенні старшини, сотенна рада старшин і сотенна канцелярія.

Право формувати сотенний уряд, затверджувати чи скасовувати його постанови належало сотенній козацькій раді, якій, відповідно до звичаю, він підпорядковувався. За механізмом формування та за принципами функціонування сотенна козацька рада була установою, однотипною з полковою козацькою радою. Однак до кінця XVII ст. окремі повноваження сотенної козацької ради привласнили гетьман, полковник і сотник.

Сотенний уряд репрезентували сотник і його помічники. Сотникові в межах сотні належали широкі військові, адміністративні та судові повноваження. Передовсім сотник виконував обов'язки командира військового підрозділу, персонально відповідав за боєготовність сотні, щорічно проводив мобілізацію й демобілізацію козаків. Під час воєнних дій сотник особисто командував сотнею. За невиконання наказу він мав право карати козаків смертю. Під керівництвом сотника сотенний уряд ухвалював рішення про надання чи відторгнення земельних угідь, про збір податків, розпоряджався скарбом сотні, проводив перепис населення й майна, провадив нотаріальні дії, встановлював повинності.

Сотники забезпечували виконання постанов вищого уряду, особисто контролювали збирання податків, стягнення мита, законність землеволодіння, будівництво фортець тощо. Про діяльність такого штабу сотники звітували перед полковою канцелярією. Крім того, на сотників покладалося виконання правоохоронних функцій. Вони організовували проведення попереднього слідства й дізнання, затримання збіглих селян і дезертирів. Сотник, зазвичай, очолював також колегію сотенного суду. Щоправда, компетенцію сотників законодавчо закріплено не було. Окремі їхні повноваження врегульовувалися козацькими звичаями та актами генерального й полкових урядів.

У своїй діяльності сотник спирався на сотенну старшину - осавула, писаря, хорунжого, а також курінних отаманів. Поруч з отаманами, які виконували тільки військові функції, дослідники вирізняють і «отаманів городових», котрі мали лише адміністративну владу в містах, зокрема в резиденції гетьмана.


Подобные документы

  • Історія роду Мазепи. Життя та історія кар’єри Івана Мазепи, його походження з пропольської сім’ї, отримання досвіду в дипломатичній та воєнній справі за допомогою поляків. Державна діяльність гетьмана України Івана Мазепи, підтримання стосунків з Москвою.

    реферат [16,6 K], добавлен 23.11.2010

  • Народження, дитинство, навчання І. Мазепи. Вагомий внесок, зроблений Іваном Мазепою у розбудову української козацько-гетьманської держави та її культури. Формування національно-політичних переконань. Розвиток України в період гетьманства Мазепи.

    реферат [15,9 K], добавлен 07.11.2010

  • Основні напрямки зовнішньополітичної діяльності Івана Мазепи. Позиції гетьмана у відносинах з Кримським ханством та Туреччиною. Україна в Північній війні. Криза українсько-московських відносин та переорієнтація Івана Мазепи на Швецію. Внутрішня політика.

    дипломная работа [132,5 K], добавлен 29.07.2013

  • Напрямки зовнішньої політики гетьмана та її вплив на розвиток українського народу. Взаємовідносини Івана Мазепи та російського царя. Основні аспекти внутрішньої політики гетьмана. Передумови переходу І. Мазепи на бік шведів. Останні роки життя гетьмана.

    курсовая работа [65,6 K], добавлен 05.07.2012

  • Історична довідка про Івана Степановича Мазепу як найбільш відомого представника України. Дати життя та діяльності гетьмана. Особливості зорової поезії. Візуальна поезія (у формі колоколу), сповнена громадянського змісту "Дзвін гетьмана Івана Мазепи".

    презентация [1,6 M], добавлен 21.02.2016

  • Фігура гетьмана Івана Мазепи в історії України. Характеристика становлення І. Мазепи як гетьмана України. Героїчна боротьба за права та вільності України. Причини та загальні політичні умови укладення союзу з Швецією. "Помста Петра" за "зраду" Мазепи.

    реферат [46,1 K], добавлен 14.03.2011

  • Вивчення основних аспектів державно-політичної діяльності українського гетьмана Івана Мазепи. Дипломатичні відносини з російським урядом та монархічними дворами Європи. Дії Мазепи по сприянню розвиткові економіки держави. Підтримка освіти та культури.

    презентация [713,2 K], добавлен 02.02.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.