Роль турецького чинника в Українській національній революції ХVІІ ст.

Проте, незважаючи на кримсько-польський договір, дипломатичні контакти з окремими представниками кримської еліти усе ж підтримувалися. Саме завдяки їм Б. Хмельницькому вдалося порозумітися з Каммамбет-мурзою, а відтак урятувати армію від катастрофи у боях під Охматовим. Успішні дії українців і росіян у боях із татарами під Заложцями та Озерною, присутність у ставці Б. Хмельницького турецького посла Шагін-аги, котрий привіз згоду султана прийняти Україну під протекцію, й дипломатичний хист українського посла С. Богдановича-Зарудного сприяли укладенню 22 листопада 1655 р. українсько-кримської Озернянської угоди. Вона передбачала визнання Кримом чинності українсько-російського договору, нейтралітет Криму у війні України та Росії з Річчю Посполитою, заборону татарам нападати на українські й російські землі, а українцям і донським козакам - на Крим і Порту, обмін військовополоненими. Впродовж 1656 - першої половини 1657 рр. українські посланці й посли неодноразово засвідчували Криму наміри уряду зберігати з ним дружбу, однак відмовляли йому у вимогах надати допомогу Польщі. Через дії хана щодо підтримки Яна Казимира весною 1656 р. воєнний конфлікт з Україною відновився [66, с.100-101]. Смерть Б. Хмельницького 6 серпня помітно, хоча й не одразу, вплинула на зміст і напрями зовнішньої політики уряду.

Отже, зовнішньополітичні відносини Української держави Б. Хмельницького з Туреччиною були продиктовані необхідністю пошуку могутнього союзника у війні проти Речі Посполитої. Ведучи його, гетьман прагнув протидіяти виникненню союзу Польщі з Кримом. Зовнішньополітичний курс України, пов'язаний із лавіруванням між ворогуючими сторонами, створив можливість гетьману на початок 50-х рр. утворити державу та зміцнити її позиції на міжнародній арені.

РОЗДІЛ 3.

ВПЛИВ ПОРТИ НА ВИРІШЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ НАПРИКІНЦІ 50-Х - У 60-Х РР.

Смерть Богдана Хмельницького стала великою втратою для українського народу. Вона неухильно тягла за собою дестабілізацію, посилення боротьби різних політичних угруповань, чим небезуспішно намагалися скористатися сусідні держави. Гостро постала проблема спадкоємця великого Богдана [20, с.216].

Одразу ж по смерті Хмельницького відбулася секретна нарада в Суботові за участю І. Виговського, Г. Лісницького, М. Пушкаря, Г. Гуляницького та «іркліївського полковника», очевидно, М. Папкевича. Вона нібито прийняла рішення про те, що Виговський має бути гетьманом тимчасово (за деякими даними на три роки), поки Ю. Хмельницький досягне повноліття. Можливо, відбулася ще одна старшинська рада (в Чигирині, на гетьманському дворі Б. Хмельницького), де гетьманом було обрано І. Виговського. Пізніше - 21 жовтня 1657 р. - була скликана генеральна козацька рада в Корсуні, яка обрала І. Виговського повноправним гетьманом [20, с.217].

Слід визнати, що по смерті Богдана Хмельницького серйозної альтернативи Виговському не було. На чолі Української держави став досвідчений політик і адміністратор, мудрий дипломат, людина особливо хоробра, не позбавлена таланту полководця [48, с.38].

Виговський став гетьманом у той час, коли міжнародне і внутрішнє становище України погіршувалось на очах. Внаслідок невдач влітку 1657 р. розпадалася коаліція проти Речі Посполитої (трансільванський князь зазнав тяжкої поразки від польсько-татарських військ під Меджибожем і змушений був просити миру, Бранденбург добився задоволення своїх вимог і під впливом меджибізької поразки Трансільванії схилився до замирення з Річчю Посполитою, Швеція мусила воювати вже не тільки проти Речі Посполитої, а й проти Московської держави і Данії, тому її реальна допомога Україні значно зменшилася), Річ Посполита і Кримське ханство готувалися до реваншу за поразки минулих літ. Російський уряд перейшов у наступ проти суверенітету України, що видно вже з вимог, які повіз до Чигирина царський посол по смерті Б. Хмельницького [48, с.38].

Все гостріше почали виявлятися суперечності між прихильниками різних зовнішньополітичних орієнтацій, дали про себе знати і розходження між правобережними і лівобережними полками. Всі ці фактори підважували позиції Виговського, значно послаблювали позиції уряду Української держави у зовнішніх зносинах. З перших же днів свого гетьманату Виговський відчув значне зростання тягаря «шапки Мономаха», і хоча його соціальна політика була по суті продовженням соціальної політики Б. Хмельницького (навіть м'якшою, як довела Т. Яковлева), а його зовнішньополітичний курс тоді ще не мав прикмет принципових змін, опозиція, однак, вже виступила проти нього. Були висунуті антистаршинські гасла, опозиція не сприйняла і спроб Виговського налагодити військовий союз із Кримським ханством, що, як і за часів Хмельницького, стало б на перешкоді морських виправ запорожців [48, с.39].

І. Виговський, на початку свого гетьманування намагався дотримуватися політики Б. Хмельницького у відносинах з Кримом та Туреччиною. Вже у другій половині вересня 1657 р. новий гетьман надіслав до Бахчисарая лист, в якому повідомляв про дотримання добросусідських відносин та заборону запорозьким козакам ходити походами на володіння турків і татар [76, с.167]. Після обміну посольствами у січні 1658 р. чауш повідомив гетьмана, що султан наказав Мегмед-Гірею помиритися з козаками. У лютому укладається угода з Кримським ханством про поновлення умов військово-політичного союзу 1648 р., що згодом дало йому змогу з допомогою 40-тисячної орди здобути переконливу перемогу над московською армією під Конотопом (28-29 червня 1659 р.). Її негативною стороною була стаття, яка передбачала надання гетьманові військової допомоги проти опозиційних сил в Україні, що надавало кримській знаті більше можливостей впливати на позицію правлячих кіл [36, с.374].

Сподіваючись нейтралізувати Крим у його допомозі Україні проти Росії, цар відряджає до хана посольство І. Опухтіна і Ф. Байбакова. Воно мало запропонувати Мегмет-Гірею IV відмовитися від підтримки Яна II Казимира та І. Виговського. Але хана не зацікавила ні ця пропозиція, ні обіцянка росіян значно збільшити «упоминки» - на той час, як відзначають дослідники, серед верхівки Кримського ханства, провідною стала думка щодо встановлення протекції над Українським гетьманатом. Раніше як українською, так і татарською стороною взаємини між двома державами розцінювалися як «дружні», «братерські» та «приятельські». Відмовивши московським дипломатам, татарський візир Сефер-Газі-ага заявив, що цар мусить передати ханові українські міста, які перебувають під владою гетьмана Виговського [76, с.167-168].

Зміцнивши своє становище після здобутої перемоги над опозицією й ураховуючи настрої більшості старшини, І. Виговський улітку 1659 р. почав домагатися від Варшави для козацької України статусу суб'єкта Речі Посполитої нарівні з Великим князівством Литовським. Завершальний етап переговорів у Гадячі засвідчив як існування різних позицій серед старшини і козаків стосовно укладення договору з Польщею, так і наявність в обох сторін істотних розбіжностей щодо його змісту. Польське посольство погоджувалося на утворення Руського князівства лише в межах Брацлавського, Київського й Чернігівського воєводств. І тільки в умовах затятих дискусій і тиску на гетьмана його кримського союзника Карач-бея 16 вересня генеральна військова рада ухвалила рішення про розрив із Росією й укладення угоди із Річчю Посполитою [62, с.311].

Ратифікація Гадяцької угоди виявилася вкрай складною справою, оскільки цьому з обох сторін протидіяли потужні сили. В умовах продовження громадянської війни, наростання серед козацтва і поспільства Лівобережжя проросійських настроїв, падіння авторитету І. Виговського й посилення невдоволення його політикою серед значної частини козацтва й старшин ідея зближення з Польщею втрачала прихильників. Масове невдоволення угодою з боку козаків і старшин позбавило гетьманську владу опори [62, с.313].

За короткий час Виговський опинився у надзвичайно тяжкому становищі. Його військо тануло на очах, переходило до Ю. Хмельницького. Слід віддати гетьману належне, коли він, бачачи свою поразку, відмовився затягати на допомогу турків і татар, як йому дехто пропонував [48, с.51-52].

Склалася ситуація, коли, з одного боку, лівобережна старшина переорієнтовувалася на Москву, а з іншого - правобережна готувала зміщення Виговського, що й сталося близько 23-24 вересня на генеральній раді.

Повернення булави синові Б. Хмельницького Юрію відбувалося у надзвичайно складних умовах - явного розмежування й протистояння старшини й частково козацтва вперше за територіальною ознакою, загрози поновлення воєнних дій із Росією й розриву відносин із Річчю Посполитою, а відтак і з Кримом та Портою [62, с.313].

Перед новим гетьманом постали надзвичайно складні завдання: припинити громадянську війни, пом'якшити соціальну напруженість, покласти край як охлократичним виявам з боку «черні», так і олігархічній сваволі старшини, запобігти загрозі територіального розпаду України, поліпшити функціонування центральних і місцевих органів влади, домогтися цілковитого суверенітету та об'єднання українських земель державними кордонами. В жодному разі не можна було ігнорувати загрозливе для України становище зовні [62, с.313-114]. Тим часом, генеральні старшини й правобережні полковники вирішили порозумітися з Москвою на основі укладення нового договору. Його положення, ухвалені радою у Жердовій Долині, відображали наміри козацтва гарантувати де-факто повний суверенітет козацької України, звівши протекцію царя до чистої формальності. Зокрема, ними передбачалися включення до складу Гетьманщини північної Чернігівщини, заборона перебування на її теренах російських військ і воєвод (за винятком Києва), вільне обрання гетьмана й зміцнення прерогатив його влади, самостійність проведення зовнішньої політики, підтвердження усіх чинних прав і свобод суспільних станів, принесення царем і боярами присяги на дотримання статей договору тощо.

Вступивши у переговори з російською стороною, молодий гетьман та його оточення припустилися грубої помилки: більшість найвпливовіших старшин (у тому числі 7 правобережних полковників) не поїхала до Переяслава обстоювати інтереси Гетьманщини [62, с.314]. Російські воєводи, діючи не завжди лояльними методами, за мовчазної підтримки лівобережних старшин і козаків нав'язали генеральній раді й новообраному гетьманові наприкінці жовтня 1659 р. власні умови договору, що складалися зі сфальшованих пунктів угоди 1654 р. та «Нових статей». Переяславський договір різко обмежував суверенітет козацької України, надаючи їй статус автономного державного утворення у складі Російської держави. Обурені умовами договору, старшини й гетьман направили посольство до царя з проханням скасувати неприйнятні для Війська Запорозького статті й у принципі затвердити Жерденівський проект договору. Проте ця місія зазнала невдачі - основні прохання було відхилено [62, с.315].

Неприпустимі умови російсько-української угоди 1659 р. та невиконання російською стороною взятих на себе зобов'язань в умовах польського тиску під Чудновим восени 1660 р. призвело до відмови більшої частини козацтва на чолі з легітимно обраним гетьманом Ю. Хмельницьким від Переяславської угоди 1659 р. з царем Олексієм Михайловичем та переходу під зверхність короля Яна II Казимира [76, с.168]. За таких умов, до кінця 1660 р. поновлюються дружні стосунки з Кримом, а за його посередництва - і зі Стамбулом. На початку 1661 р. Карач-бей порадив Ю. Хмельницькому не схилятися ні до Речі Посполитої, ні до Росії, і шукати протекції у хана та Стамбулу. Польща була стурбована українсько-кримським зближенням і намірами встановити над козацькою країною протекцію Криму. Тому у травні польський посол переконував Карач-бея, що для Польщі й Криму перетворення Гетьманщини на незалежну державу становить велику небезпеку, й підкреслював необхідність співпраці обох країн, аби домогтися обернення козаків «у хлопів за плугом» [36, с.379].

Доречно наголосити, що одним з головних носіїв ідеї союзу з Кримом продовжував залишатися І. Виговський. Він бере активну участь у поході поляків під Чуднов, а Ю. Хмельницький, переконавшись у неможливості змінити положення нового Переяславського договору, кидає В. Б. Шереметьєва напризволяще і починає шукати нову політичну комбінацію. І саме в дні після битви під Слободищами, коли в безпосередній близькості до війська Хмельницького стояв Виговський, Юрій та старшина роблять першу спробу домовитися з татарами. Чи можна вважати такий збіг випадковим? Навряд. Тим більше, що лише місяць по тому полякам відкрилась активна діяльність Виговського, спрямована на розрив польсько-татарського союзу.

Гордон описує настрої в таборі Хмельницького після битви під Слободищами і зазначає, що дехто радив вступити з поляками в переговори. Але більшість стояла за договір з татарами. Коли вони одержали верх до султана Нурадина було направлено уповноваженого з листом і обіцянкою великих сум грошей, з умовою або з'єднатися з ними, або, в крайньому випадку, відділитися від поляків і повернутися додому. Однак султан, за яким строго стежив польський генерал, не насмілився з'єднатися з козаками, а показав лист генералу, за вказівкою якого й відіслав уповноваженого з відповідною відповіддю [80, с.17].

Справа в тому, що непоступливість поляків, з одного боку, й необхідність захисту від набігів орди (в умовах, коли польські війська були зв'язані конфедерацією), - з другого, примушували Юрія до договору з Кримом. 17 вересня 1661 р. він підписав Ставищанський договір з Кримським ханством, який сам Ю. Хмельницький трактував як «вічний мир» [76, с.168].

Зважаючи на мирну угоду, татарський хан не відкликав свої орди з України. Незадовго перед цим, у травні, кримський посол Магмет Маметша вимагав від московського царя виведення російських підрозділів з усіх «малоросійських» міст. Але для досягнення повноцінних мирних відносин з гетьманським урядом кримському правителю необхідно було витіснити з України війська не тільки російського, а й польського монарха. З останнім було важче, адже раніше кримський хан уклав мирну угоду з Річчю Посполитою. Та й Османська імперія, виразником інтересів якої виступав Крим, поки що не давала згоди на початок військових дій проти короля. Однак у травні 1662 р. в листі до гетьмана Ю. Хмельницького хан Мегмет Гірей IV пропонував: «...Государя ратні люди чи польського короля почнуть наступати... цар (хан) ратних людей до нього, гетьмана, на допомогу надішле». Майже всі походи Ю. Хмельницького на Лівобережну Україну, відбувалися за участю татарських орд [76, с.168-169].

У руслі досліджуваної проблеми важливо наголосити, що Крим діяв у векторі політики Туреччини, яка повсякчас заявляла про свої претензії на українські землі. Зокрема, в листі візира Азема Махмет-паші до царя, датованому ще серпнем 1660 р., зазначалося, що українські козаки здавна належали лише Оттоманській Порті. Виявом інтересу Туреччини до України стало будівництво на південних рубежах українських земель укріплень, призначених, за словами султанського уряду, для захисту Криму від нападів запорожців.

Після Чуднівських подій 1660 р., коли вектор української зовнішньої політики знову схилився в бік зближення з Польщею, Кримське ханство, скориставшись союзницькими стосунками з Річчю Посполитою і внутрішніми проблемами козацької України, активізує свої дії з метою поступового встановлення контролю над гетьманським урядом і витіснення з політичного простору України конкурентів - Московського царства і Речі Посполитої. Фактично мова йшла про встановлення кримського протекторату над козацькою Україною. Одночасно українські землі продовжували традиційно розглядатися як постачальник ясиру та джерело різноманітних багатств. Російсько-польські змагання за Україну сприяли тому, що татарська орда, ніби допомагаючи польсько-українським військам, як свідчив тодішній гетьман Ю. Хмельницький, грабувала та спустошувала край. Участь татарських загонів у військових акціях Польщі давала можливість Криму зберігати постійну присутність в Україні, а відтак - і вплив на українську верхівку. Здійсненню планів ханства сприяла одна із статей Чуднівської угоди, яка стосувалася гарантій безперешкодного пересування татарських військ по території України [22, с.63].

Невдалий похід на Лівобережжя, провал спроб добитися поступок від королівського двору і постійний тиск з боку татар - усе це привело до того, що восени 1662 р. Ю. Хмельницький сам заговорив про складання булави. Восени 1662 р. Ю. Хмельницький скликав старшинську раду в Корсуні. Пославшись на заслуги Б. Хмельницького, він сказав, що не може йти його шляхом через молодість та недосвідченість, через брак фортуни, яка рідко покидала батька. Він заявив також про бажання скласти гетьманські повноваження, а самому піти в ченці. У відповідь на запитання: «Що робити?», він порекомендував шукати щастя з допомогою турецького султана [20, с.245].

Відомості папського нунція у Варшаві тільки підтверджують ту роль, яку відіграли татари у зміні влади в Україні. Так, одна авіза повідомляла: «Хмельницький, сумніваючись, що зуміє довго користуватися покровительством татар, які вже багато місяців підтримували його проти переслідувань багатьох старшин, вирішив добровільно відмовитися від керма влади і тому скликав загальну раду... Багато хто претендують на цей пост, серед них Виговський, який багато спілкувався з татарами, і він легко міг би бути обраним і не без незадоволення Королівського Двору..., оскільки відомо, що Виговського підозрюють у тому, що він підказав туркам думку про відокремлення України від Польщі, щоб піднести її в ранг воєводства, як Молдавія й Валахія...». Друге повідомлення представника папського двору також із Львова тижнем пізніше підтверджувало вищезазначені новини: «З України надійшли відомості, що Хмельницький... вирішив відмовитися від командування як Генерал козаків, і є багато претендентів; вважають, що цей пост буде передано Виговському, Воєводі Київському. Той, однак, перебуває під підозрінням, що підтримує постійний зв'язок з самими турками і запропонував їм відділити цю провінцію від Речі Посполитої та привести її до князівства, що не може ніяким чином позитивно розцінюватися...» [69, с.354-355].

Очевидно, великий був вплив кримськотатарського чинника й на обрання гетьманом П. Тетері після зречення молодшого Хмельницького. Про це свідчить не лише присутність представника Криму Батирши-мурзи на елекційній козацькій раді, а й його свідчення про те, що саме хан Селім-Гірей «учинив гетьманом» Тетерю [76, с.169].

У плані реалізації своєї зовнішньополітичної концепції Тетеря, як і його попередники, намагався зіграти на протиріччях між трьома впливовими сусідами України, що значною мірою і визначило взаємини гетьманського уряду з кримським ханом і Стамбулом, зокрема [22, с.65].

Водночас, пропольська зорієнтованість гетьмана призвела до того, що від нього відвернулася значна частина незаможного козацтва, яке було зорієнтоване в основному на Москву. Ніжинська «чорна» рада 27-28 червня 1663 р. проголосила гетьманом Лівобережної України І. Брюховецького. Громадянська війна, що спалахнула весною 1658 р., завершилася перемогою у Лівобережжі запорожців, незаможного козацтва й поспільства, котрі, за підтримки Росії, добилися для свого висуванця булави [62, с.318-319].

Обрання наприкінці червня 1663 р. гетьманом І. Брюховецького ознаменувало розкол козацької України, започаткувало процес перетворення лівобережного регіону на окреме державне утворення. За таких обставин П. Тетеря підтримав ініціативу короля вчинити воєнний похід на Лівобережжя, сподіваючись за допомогою Польщі зберегти єдність держави [36, с.380].

Оцінюючи дуже складну внутрішньополітичну ситуацію, 26 червня 1663 р. П. Тетеря писав до польського короля: «...Тут несподівано застало мене перетворення домашніх овець у хижих вовків, надавши привід навіженому зраднику попові підняти прапор бунту і згубити так багато душ людських; воно розорило мене, розладнало моє здоров'я, і, нарешті, нестійку споруду щастя України, дещо уже відновлену моїми зусиллями, знову зруйнувало». Розуміючи, що власними силами об'єднати Україну буде складно, Тетеря в серпні закликає на допомогу кримських татар та нагадує польському монарху про його обіцянку допомогти в цій справі. Правобережний гетьман разом із військами свого протектора протягом осені 1663 - зими 1664 рр. здійснює великий похід на Лівобережну Україну. Об'єднана українсько-польсько-татарська армія, очолювана самим Яном II Казимиром (очевидно, його участь у поході була спричинена великим бажанням дістати реванш після поразок від Б. Хмельницького), нараховувала близько 100тисяч чоловік [75, с.103]. Але, як зазначають дослідники, саме пасивна позиція татар, що не бажали посилення Польщі, призвела до провалу цієї кампанії. Окрім того, татарські воєначальники під час походу намагалися змусити українського правителя відмовитися від протекції польського короля на користь підданства турецькому султану Мегмеду IV, що в цьому разі означало б і залежність гетьманату від Кримського ханства, як було у випадку з придунайськими князівствами - Валахією й Молдавією. «Ляхи не бажають вам добра; зробіть так, щоб і нога польська не доходила до Горині, як розмежував покійний Хмельницький; а якщо насміляться піти, то ми готові їх знищити разом з вами» - говорив у березні 1664 р. Дадеш-ага гетьману Тетері. Наприкінці 1664 р. Селім-Гірей хотів спонукати П. Тетерю до підписання кримсько-українського миру, який, можливо, передбачав відносини сюзеренно-васального типу [75, с.170].

Водночас, кримський хан обіцяв польському королю підтримку у війні з Московським царством, але, висловив побажання, щоб до умов майбутньої мирної угоди з російським урядом були включені пункти про повернення ханству Казані та Астрахані. Махмет-Гірей давав зрозуміти Варшаві, що особливого інтересу до українських справ не має. Насправді, Крим, беручи участь у військових діях, використовував найменшу можливість для посилення свого впливу в Україні. Там весь час уважно стежили за політичною ситуацією довкола українських земель, за розвитком відносин між П. Тетерею та польським урядом. Щодо самого гетьманського уряду П. Тетері, то, відмовляючи йому в допомозі (в Криму вказували на небезпеку вторгнення калмиків і запорожців) і не надсилаючи великого війська, хан все таки зберігав постійну присутність невеликих загонів у Правобережжі як один з чинників політичного тиску на українське керівництво [21, с.109].

Провал польського походу на Лівобережжя став поворотним моментом у долі Гетьманщини. В Речі Посполитій змирилися з необхідністю мирного вирішення конфлікту з Росією. Бунти на Правобережжі тільки підштовхували поляків на згоду з Москвою. Юридичний розкол України був вирішений. На фоні укріплення військової й політичної могутності турецько-татарських сил і зростаючого невдоволення в Україні політикою польського короля та російського царя союз з «невірними» був єдиним логічним виходом для козацьких гетьманів. Такий крок був, однак, лише наслідком зростаючої ролі кримсько-турецького фактора на Україні в 60-і роки XVII ст. [80, с.22].

Невдалий похід військ Яна Казимира на Лівобережну Україну в 1663-1664 рр. вкрай загострив внутрішньополітичну та соціально-економічну ситуацію на Правобережжі. Антипольські настрої, які наростали й поширювалися в середовищі українського населення разом з посиленням польсько-шляхетської експансії після 1660 р., набули особливої гостроти. Надії П. Тетері, що прибуття польських військ приведе до заспокоєння українського населення та сприятиме стабілізації внутріполітичного життя Правобережної України, не виправдалися. Навпаки, прихід військових підрозділів Речі Посполитої шляхта Брацлавського та Київського воєводств сприйняла як сигнал до активізації зусиль, спрямованих на повернення маєтків, витіснення з них козацтва й відновлення фільварково-панщинної системи господарства. Загостренню обстановки сприяла значною мірою також антиукраїнська поведінка польських вояків і татар.

Антигетьманські настрої охопили й частину патріотично настроєної козацької старшини, в середовищі якої вже на кінець осені 1663 р. почали з'являтися плани антигетьманського повстання. До польського командування й Тетері надходили відомості про причетність до цієї змови київського воєводи І. Виговського, полковників Г. Гуляницького та Г. Лісницького, митрополита київського Й. Тукальського, архімандрита Гедеона (Ю. Хмельницького) та ін. [21, с.137].

Організаторам повстання необхідний був могутній союзник, який би міг надати допомогу в боротьбі як з Польщею, так і з Москвою. Саме таким ймовірним союзником могло виступити Кримське ханство, яке було зацікавлене в послабленні Польщі й Москви. Тому, ще з самого початку згадуваного походу опозицією були здійснені спроби налагодити стосунки з кримським керівництвом. Переговори здійснювалися через ханського представника Дадеш-агу. Очевидно в Бахчисараї надіялися, скориставшись черговим загостренням політичної ситуації в козацькій Україні та послабленням в результаті бойових дій у 1663-1664 рр. військової могутності Польщі та Росії, нав'язати свій протекторат українському урядові. Можливо, там розраховували, що повстання призведе до передачі гетьманської булави особі, що буде поступливішою, ніж П. Тетеря [21, с.140].

Однак, внаслідок рішучих дій гетьмана та польських військ, очолюваних воєводою С. Чарнецьким, наміри хана провалилися. Розгром змовників (страчено І. Виговського та І. Богуна, заарештовано і заслано до Польщі Й. Тукальського й Ю. Хмельницького) призвів до того, що у Бахчисараї відмовилися від підтримки повстання і знову пішли на зближення з Тетерею. Останній, в свою чергу, зважаючи на складність ситуації також шукав підтримки з боку Кримського ханства. Тож в середині березня 1664 р. П. Тетеря споряджає до хана посольство з проханням допомоги. За даними московського товмача Кучумова, Махмет-Гірей відгукнувся на прохання і відправив в Україну загін чисельністю в 1 тис. осіб під командуванням Батирші-мурзи.

У квітні польсько-українське командування зажадало від хана додаткових військ. Мало того, цього ж місяця сам С. Чарнецький, залишивши свої війська в Паволочі, Корсуні та Білій Церкві, і лише в супроводі загону з 13 чоловік відправився до Криму за допомогою. Не зустрівшись із ханом, який перебував на той час в Угорщині, Чарнецький звернувся до буджацьких татар. На його прохання в Україну виступив 5-тисячний загін на чолі з солтанами Салам-Гіреєм та Салет-Гіреєм. Йому також вдалося найняти окремі кримські загони [22, с.68-69].

Хан утримував частину військ в Україні, для чого часто використовуються Бєлгородська і Буджацька орди. Тут перебували значні татарські загони під командуванням Ширін-бея, Менглі-Гірея, Котлуші-мурзи, а в травні на Правобережжя прибула орда під керівництвом солтана Селім-Гірея. Присутність татарських військ в Україні давала можливість ханові, що діяв в інтересах Туреччини, справляти відчутний вплив на розвиток подій. Сам Тетеря в листі до короля 20 травня 1664 р., зокрема, зазначав, що «турецький султан всіма силами намагається перетягнути Україну на свою сторону і відмовляє від протекції Польщі». Тетеря також повідомляв, що з боку турецького керівництва на його адресу надходять погрози позбавлення не лише гетьманства, а й життя [22, с.69].

На початку 1665 р. здіймається нова хвиля боротьби проти Тетері. Польські підрозділи, втративши талановитого полководця (С. Чарнецький помер у середині лютого), виявилися неспроможними опанувати ситуацію. 30 березня було розгромлено жовнірів під Торговицею. Польські корогви зазнали поразки під Гумельцями, Вільшанкою та Лисянкою [62, с.330].

Незважаючи на намагання Тетері оволодіти становищем, поразка його військ 4 квітня 1665 р. ознаменувала повний крах політики гетьмана. Він фактично залишився без війська, без прибічників, без контрольованої території. Подальший хід воєнних дій складався для малочисельних його прихильників вкрай невдало. На подальший хід боротьби на Правобережжі безпосередній вплив мали події в Польщі. Ще з початку 1665 р. з новою силою розгорівся конфлікт між Яном Казимиром та Є. Любомирським, що переріс у рокош (збройний виступ шляхти проти короля). Ворогуючі сторони покладали великі надії на війська, що перебували в Україні [21, с.176].

Водночас, гетьману було передано, щоб той покладався на власні сили й татар, але ні в якому разі не відступав від Польщі. Отже, лише незначна частина польських військ продовжувала залишатися в Україні. Зокрема, 3-х тис. загін піхоти й кінноти перебував у Білій Церкві. Також там знаходилося близько 400 татар. У Корсуні розмістилося 250 німців-найманців. Невелика польська залога залишалася у Чигирині.

Залишившись без прихильників і не отримуючи суттєвої допомоги ні з боку польського уряду, ні з боку кримського хана і побачивши всю безнадійність подальшої боротьби, П. Тетеря від'їжджає з Чигирина до Брацлава, прихопивши з собою військовий скарб, державний архів та гетьманські клейноди. Однак наближення до Брацлава загону кошового отамана І. Сірка, змусили Тетерю покинути місто і відправитись до Польщі [21, с.177].

Від'їзд гетьмана став наслідком усвідомлення ним безперспективності обраного політичного курсу. П. Тетеря зрозумів неможливість об'єднання Української держави за допомогою польської військової могутності.

Окремо в когорті керманичів козацької України, що підтримували тісні стосунки з кримськими татарами, слід відзначити діяльність гетьмана С. Опари, який, на думку вчених, після Богдана першим серед тогочасних вітчизняних діячів практично впровадив у життя «турецько-татарський» напрям у зовнішній політиці Гетьманату. Зважаючи на те, що ім'я Опари не було занесене до Реєстру Війська Запорозького 1649 р., можемо зробити висновок: він вийшов на політичну арену десь у середині 1650-х рр. Можливо, що був близько знайомий з молодшим сином Б. Хмельницького або перебував у його оточенні. Це й стало причиною того, що наприкінці 1660 р. Ю. Хмельницький призначив медведівського сотника керівником посольства Війська Запорозького до польського короля Яна II Казимира [76, с.170-171].

Після дипломатичної поїздки до Польщі про сотника Опару не було чутно майже три роки. Очевидно, у цей час він перебував на території власної сотні й намагався вберегти її від татарських набігів, польських «пацифікацій» та внутрішніх бунтів. Така цілеспрямована політика С. Опари сприяла гуртуванню навколо нього козаків із навколишніх містечок і селищ: Сміли, Жаботина, Суботова та Кам'янки.

На середину 1665 р. сотник поширює серед населення правобережних міст і містечок універсали, де зовсім не згадувалися ні король, ні цар. Підписуючи ці звернення як «старший брат Війська Запорозького», Опара обіцяв українцям такі самі вольності, які вони мали за правління Б. Хмельницького [76, с.171-172].

З огляду на поспішний виїзд з України гетьмана П. Тетері у червні 1665 р., що фактично означало його самоусунення від займаної посади, попередні дії Опари забезпечили «старшому брату» певну популярність серед правобережного люду й сприяли поширенню чуток щодо можливого наступника Тетері в особі Опари. До речі, перед тим П. Тетеря, незважаючи на підданство медведівського сотника під його владу, негативно оцінював діяльність Опари, лякаючи останнього тим, що якщо він перейде під московську протекцію, то цар видасть його татарам в обмін на П. Шереметьєва, який тривалий час перебував у кримському полоні. Хоча інші джерела (в т. ч. й польського походження) стверджували, що Тетеря хотів «уступити йому булаву запорозьку» [76, с.172].

Розуміючи, що кримський хан, хоча і є монархом і володарем потужної військової держави, але разом з тим має і свого протектора - султана Османської імперії Мегмеда IV, Опара відрядив до Стамбула козацьке посольство, яке прибуло до турецької столиці в середині червня 1665 р. [9]. Головним завданням українських дипломатів було домогтися прихильності могутнього володаря імперії, а також заручитися його військовою підтримкою й монаршим дозволом татарському ханові посилати свою орду на допомогу С. Опарі проти московських залог. Історики припускають, що посли Опари також просили в султана допомоги в звільнені від Речі Посполитої. Певною мірою Мегмед IV пішов назустріч вимогам козаків - у кінці липня він вислав на допомогу Опарі елітний яничарський підрозділ на чолі з мурзою Кан Мегмедом. Окрім того, Порта не мала заперечень проти участі татар у спільних діях з військами Опари. Невдовзі до гетьмана долучилися загони кримчаків на чолі з мурзами Камаметом, Батирши, Батиром і Тенешом (усього близько 22 тис. осіб) [76, с.173].

Мабуть, лише десь на початку липня 1665 р. згідно з козацькими звичаями, на козацькій раді у Лисянці Опару було підтверджено на гетьманській посаді. Опосередкованим свідченням цьому є те, що в складі його генеральної старшини погодилися бути такі визнані козацькі політики й військові діячі, як П. Дорошенко (він став генеральним обозним) та С. Фридрикевич (генеральний осавул). Очевидно, вони б не пішли на порушення козацького звичаєвого права і не підтримали Опару, якби той не легітимізував себе через обрання на раді правобережного Українського гетьманату. За джерельними даними, в липні під булавою новообраного гетьмана зголосилися бути майже всі полки та міста Правобережної України. Це дуже налякало правлячі кола Речі Посполитої, які різними засобами намагалися протидіяти його зростаючій політичній та військовій силі [26].

Місію протидії задумам С. Опари в Україні бере на себе керівник однієї з найстійкіших на Правобережжі Білоцерківської фортеці Я. Стахурський. Розсилаючи листи до своїх агентів у Чигиринський, Чернігівський й власне Білоцерківський полки, він закликає їх намовляти козаків до протидії гетьману. Однак Опара відразу ж зреагував на це - він знову засвідчує свою вірність польському королеві й у середині липня відряджає до Яна II Казимира посольство на чолі з І. Суботовим. Воно мало просити про затвердження С. Опари на гетьманстві, а також вимагати усунення з України польських залог. На час перебування дипломатів у Варшаві правобережний гетьман наказує не видавати провіанту полякам, що перебували в українських фортецях. Водночас із дипломатичними заходами Опара робить спробу зміцнити своє становище діями воєнного характеру. Разом із татарами він планує вирушати на Канів. Метою цього походу мало було захоплення міста з подальшим перетворенням його на своєрідний плацдарм для переправлення військ на лівий берег Дніпра задля прихилення на свій бік лівобережної частини Українського гетьманату. Однак спочатку Опара вирішує захопити містечко Мотовилівку, куди 16 серпня підійшов разом з турками й татарами Кан Мегмед [22, с.68].

Після численних штурмів Мотовилівки (татари також атакували Фастів і Васильків), де мужньо оборонялися прихильники його опонентів Дрозденка й Децика, війська Опари змушені були відійти від мурів містечка. Тим паче, що до канцелярії гетьмана надійшли відомості про з'єднання основних сил брацлавського та овруцького полковників. Щоб не допустити цього, Опара висилає в район можливого з'єднання своїх противників Кальницький і Уманський полки разом із 5-тисячним татарським загоном. Цей наказ гетьман віддав 17 серпня, а вже наступного дня він був раптово ув'язнений татарами, коли прибув до них на військову нараду в районі Богуслава [76, с.173-175].

Що ж призвело до такого підступного ув'язнення гетьмана С. Опари його вчорашніми спільниками? Як на нашу думку, тут відіграв свою роль збіг багатьох чинників. Насамперед Опарою був незадоволений Мегмед-Гірей IV та його оточення, яких гетьман сприймав не як протекторів, а лише як рівних союзників і часто-густо не прислухався до настанов представників хана. Окрім того, на наш погляд, кримський володар не міг вибачити гетьманові його звернення до султана в обхід Бахчисарая. Безпосереднім поштовхом до арешту Опари стали перехоплені татарами листи гетьмана до брацлавського полковника В. Дрозденка, в яких він домовлявся про спільний виступ не лише проти короля, а й кримчаків [76, с.175].

Таким чином, від часу смерті Б. Хмельницького й до середини 60-х рр. XVII ст. уряди Стамбула й Бахчисарая не мали єдиної точки зору стосовно політичного статусу Українського гетьманату. Якщо Порта хотіла напряму підпорядкувати собі його правителів, то Крим намагався зробити так, щоб козацька Україна стала залежною від ханів. Особливо гостро це питання постало в останні роки правління Мегмеда-Гірея IV, коли кримський хан став відкрито ігнорувати накази свого сюзерена щодо участі у війні між Османською й Австрійською імперіями. Це він робив задля можливості безпосередньої участі своїх військ у подіях, які розгорталися в Україні.

Події 1663-1665 рр. засвідчили бажання Криму здійснювати політичний контроль над українським урядом та покінчити з впливом Варшави і Москви в козацькій Україні. Для посилення свого впливу на Україну Бахчисарай вміло використовував суперечності між своїми головними конкурентами. При цьому татари не упускали можливості поживитися з українських земель.

Попри бажання гетьманських урядів позбутися татар як дестабілізуючого фактора, зовнішня небезпека та внутрішні суперечності змушували їх постійно шукати підтримки своєї влади з боку Криму, що відповідало інтересам останнього.

РОЗДІЛ 4.

УКРАЇНСЬКО-ТУРЕЦЬКИЙ СОЮЗ П. ДОРОШЕНКА

На початку 60-х рр. ХVІІ ст. Гетьманщина скотилася у прірву хаосу і громадянської війни, результатом яких став поділ її на два Гетьманати. Проте навіть за таких важких умов серед української еліти знаходилися особи, які намагалися об'єднати в єдине ціле розколену Україну, привести її до миру і злагоди. До них належав і П. Дорошенко - один із соратників Б. Хмельницького, котрий зробив спробу домогтися незалежності для своєї Вітчизни. На шляху до здійснення цієї мети гетьману довелося вести політичну та збройну боротьбу проти своїх опонентів і ворогів як усередині держави, так і за її межами [43, с.316].

П. Дорошенко (1627-1698 рр.) народився у Чигирині, походив із козацького старшинського роду, онук гетьмана М. Дорошенка. Здобув ґрунтовну освіту, добре знав латинську і польську мови. Школу військового і дипломатичного мистецтва пройшов у Б. Хмельницького [82, с.187]. Б. Хмельницький помітив його видатні здібності і призначив на посаду «гарматного писаря» та довіряв йому важливі доручення. Так, в 1650 р. ми зустрічаємо П. Дорошенка в числі тих, хто ходив в Молдавію, а в кінці цього ж року він відправився в якості депутата від козацького війська для переговорів з польським сеймом. В 1653 р. П. Дорошенко зайняв посаду прилуцького полковника, яку зберіг до кінця 1659 р. Після смерті Б. Хмельницького він належав до кола старшин, що підтримували І. Виговського і його політичні погляди. Вже на початку 1660 р. він був призначений Чигиринським полковником і радою старшин відправлений в числі депутатів, посланих в Москву з проханням про відмінну деяких статей Переяславського договору. До кінця гетьманства Ю. Хмельницького, так і при його наступнику П. Тетері П. Дорошенко не втрачав свого значення [80, с.20]. В 1663 р. він отримав від П. Тетері посаду генерального осавула, а в 1665 р. приєднав до неї звання Черкаського полковника [12, с.136-137].

Як вже відзначалося, у червні 1665 р., спираючись на підтримку татарських мурз, енергійний медведівський сотник С. Опара проголошує себе гетьманом, в якого П. Дорошенко обіймав посаду генерального обозного. Однак за низки обставин С. Опара не втримався при владі й близько 19-20 серпня козаки обирають гетьманом П. Дорошенка [59, с.89-90].

Сьогодні можна сперечатися, що саме відіграло в цій акції важливішу роль - татарська підтримка чи вільний вибір козаків. Не випадково з цього питання існує широкий спектр думок у документах й літописах. Наприклад, Самовидець констатував: «Видячи татаре нестаток Опарин, а Дорошенко, котрій перше был асаулом при гетману Тетері, тут же будучи і при Опарі, старался о гетьманство и солтана перееднал. Которого руку салтан з ордою держучи, призвавши Опару до себе з старшиною, казал Опару взяти, а Дорошенка дал гетманом козакам» [6, с.98]. Іншої думки дотримувався С. Величко: «А тогобічні полковники й інша старшина, побачивши, що їхній гетьман Тетеря до них не повертається і не знати де подівся, поїхавши до Польщі, а козацький гетьман Брюховецький від'їхав на Москву, убезпечившись, щоб той не привіз їм якогось несмачного гостинця, і з'їхалися на Покрову в Чигирин, де учинили раду і нарекли на ній гетьманом П. Дорошенка, тодішнього черкаського полковника, вручивши йому в нагляд до подальшого рішення правління і всі гетьманські тогобічні військові та цивільні справи» [5, с.469]. Сам П. Дорошенко в середині листопада повідомляв, польському королю: «Мене не мурзи на цей щоденний тягар (себто на гетьманський уряд) обрали, а згодними голосами полковники, сотники, осавули й чернь» [30, с.53].

Свої перші кроки на гетьманській посаді П. Дорошенко розпочав традиційно - став утверджувати спою владу в різних районах Правобережжя [23, с.297].

Набагато складнішою виявилася справа боротьби із зовнішніми ворогами. Адже Українська козацька республіка була розчленована на дві частини із своїми урядами і надзвичайно спустошена 17-річною боротьбою. Прагнуло до самостійності Запорожжя, відіграючи деструктивну роль у процесі об'єднання українських земель у межах національної держави [28, с.115]. Крім цього, з літа 1664 р. московський уряд виявляє готовність піти на поділ з Річчю Посполитою української території по Дніпру [28, с.187-188]. Посилювався політичний тиск з боку Кримського ханства й Порти. Тому П. Дорошенку доводилося докладати максимум зусиль, щоб поліпшити геополітичну ситуацію для України, створити сприятливі умови для її возз'єднання. Він проявляє себе як талановитий дипломат [59, с.91]. Гетьман зберегти дружні взаємини з новим кримським правителем Ааділь-Гіреєм. Факти свідчать: саме Річ Посполита і Крим залишалися головними у планах П. Дорошенка як політична сила, за допомогою якої він мав намір поширити свою владу на Лівобережну Україну [35, с.203].

Майже відразу після свого обрання на гетьманство, 25 жовтня 1665 р. П. Дорошенко звертається до полковника Полтавського полку (одного з найбільших полків Лівобережжя) із закликом перейти під протекцію польського короля й визнати його «гетьманський регімент», а отже, відмовитись від царської зверхності. Отже, новообраний гетьман спочатку сподівався на об'єднання України під своєю владою мирними засобами. У листопаді гетьман відправляє листа до Яна II Казимира, в якому просить того розіслати королівські листи в лівобережні полки, щоб ті схилялися під його корону та гетьманську булаву [72, с.126-127].

У травні, одержавши допомогу від хана, розпочав воєнні дії на Лівобережжі з метою захоплення плацдарму для подальшого наступу. 28 липня спалахнуло повстання проти росіян та І. Брюховецького [64, с.228]. Не гаючи часу, П. Дорошенко надіслав туди підрозділи серденят (найманих вояків) - різновид піхоти у османській армії [63, с.49].

Під час військової виправи з метою відвоювання Лівобережної України П. Дорошенко у листі від 16 серпня 1666 р. до Яна II Казимира відзначав, що він хоче лише «...схилити Задніпров'я до вірного підданства Його Королівському Маєстатові». Одночасно, зважаючи на початок польсько-російських мирних переговорів у Андрусові, П. Дорошенко запитував короля Речі Посполитої про подальші дії свого війська з огляду на те, що Лівобережна Україна перебувала під номінальним протекторатом московського царя. У зв'язку з тим, що король не звертав уваги на прохання гетьмана, останній неодноразово повторював його як у листах до королівської канцелярії, так і у зверненнях до польських урядовців Я. Собеського та Я. Стахурського. Водночас гетьман не залишав надії добитися королівської прихильності [71, с.56-57].

У листі до Яна ІІ Казимира від 5 жовтня П. Дорошенко просив його надати «виразний ординанс», який би узаконив похід правобережних козацьких військ на Лівобережну Україну. Однак Річ Посполита не лише не підтримала спроби П. Дорошенка об'єднати Україну, а й провела заходи, які змусили гетьмана відвести свої полки з «лівого берега» Дніпра на «правий». Наприкінці 1666 р. коронна армія вступила у Правобережжя [72, с.127].

У 20-х числах липня П. Дорошенко дізнався про переговори між Росією і Польщею в Андрусові й, не приховуючи гіркоти та обурення, попросив Яна Казимира весь час інформувати його щодо розв'язання на них «справи України» [61, с.282].

У вересні на допомогу гетьману з'явилося близько 20-30 тис. татар під проводом Девлет-Гірея, котрі, прагнучи здобичі, наполягали на поході на Лівобережжя [33, с.48]. У жовтні він змушений був переправити їх через Дніпро, де татари вдались до грабежів і захоплення бранців. В листопаді почали прибувати перші польські корогви з теренів Польщі, які розташовувалися в подільських містах між Південним Бугом і Дністром [64, с.228-229]. Зрозумівши, що ідея возз'єднання держави під верховенством Польської Корони не підтримується більшістю українців, а з другого боку, що Річ Посполита нічого не зробить для її реалізації допомоги, П. Дорошенко вирішив не допустити розташування на теренах козацької України польських підрозділів. З другої половини листопада українці й татари стали витісняти з Брацлавщини ворожі корогви [61, с.283].

На початку 1667 р. істотно погіршилося міжнародне становище України. Наприкінці січня після багаторічної війни Росія і Польща уклали Андрусівський договір про перемир'я на 13,5 років. Ним був узаконений поділ України на дві частини - Лівобережжя та Київ з навколишньою територією залишалися за Росією, Правобережжя визнавалося частиною Польщі. Запорожжя переходило в підпорядкування обох держав. Цей договір викликав бурхливу негативну реакцію на Україні. Вирішення питання про возз'єднання всіх українських земель ще більше ускладнилося [59, с.14]. Ще складнішою політичну ситуацію робило те, що з півдня піднімалася чергова хвиля турецько-татарсько-ногайського нашестя. Не припинялися усобиці в Гетьманщині [50, с.3].

У травні гетьман активізував підготовку Західного походу. Були розіслані універсали про мобілізацію козаків, котрі мали збиратися під Корсунем. До Стамбула вирушило посольство засвідчити готовність прийняти протекцію султана. У серпні гетьман застеріг Яна Казимира, щоб той не чинив шкоди козакам, котрі в минулому перебували в його підданстві, але тепер «заховалися під опіку султана» [64, с.232]. Прибуваючі загони татар направляв у західноукраїнські землі. Протягом літа вони чинили спустошливі рейди до Старокостянтинова, Меджибожа, Бара, Острога, Заслава, Збаража, Вишнівця й Дубна. Вимушена згода гетьмана на проведення цих походів стала його великою помилкою, бо привела до втрати підтримки з боку місцевого населення. Зазнаючи лиха від татар, воно почало шукати захисту в польських воєначальників, чим вдало скористався призначений коронним гетьманом Я. Собеський [61, с.287].

Основні сили українців і татар просувалися через Старокостянтинів на Тернопіль. Допоміжного удару з боку Подільського Подністров'я завдавав полковник О. Гоголь [64, с.232]. П. Дорошенко і Крим-Гірей, захопили Збараж, Тернопіль, Зборів, Поморяни вирушили основними силами (близько 20 тис. осіб) проти Я. Собеського й уже 6 жовтня з'явилися біля Підгаєць. Цього ж дня провели потужний наступ на ворожі позиції. Хоча жовніри відстояли їх, але зазнали важких втрат [61, с.288].

П. Дорошенко і Крим-Гірей вирішили відмовитися від штурмів й досягти перемоги шляхом облоги польських підрозділів. Вона проходила успішно й коронного гетьмана через нестачу продовольства чекала неминуча капітуляція. Але йому усміхнулася доля, бо до калги-султана надійшли відомості про напад козаків на Крим. Справді, їх кілька тисяч під проводом харківського полковника І. Сірка та кошового Ж. Рога прорвавшись через Перекоп, зруйнували м. Арбаутук. Обурений Крим-Гірей 16 жовтня уклав угоду з Я. Собеським, що передбачала відновлення союзних відносин між Кримом і Річчю Посполитою, проведення обміну полоненими, визнання козаків підданими короля. Додаткова умова дозволяла татарам вивезти до Криму захоплений ясир [64, с.232-233].

Поставлений у безвихідне становище (як Богдан Великий під Зборовом), П. Дорошенко змушений був вступити в переговори з поляками й укласти 19 жовтня Підгаєцький договір. Його умови передбачали визнання Військом Запорозьким підданства королю [5, с.492]. Більше того, гетьман згоджується на повернення панам їхньої власності в Україні; козакам же гарантується їхня станова воля і їхні хутори. Поляки зобов'язувалися до комісії не вводити на козацьку територію своїх військ, а козаки не мали вимагати жодних міст, де досі козаків не було (ясна річ, міст українських). У Білій Церкві зменшувалася польська залога, але звідти вона не виводилася [77, с.321].

Але, Підгаєцькі пакти державних суперечностей між Польшею та Україною не ліквідовували, а тільки примушували Україну на певний час перед королем схилитися. Загалом же, нечітка визначеність умов тільки підкреслювала несталість і тимчасовість цього миру, бо все відкладалося до комісії, саме тієї, яка пізніше назветься Острозькою [77, с.321].

Наприкінці 1667 - на початку 1668 pp. П. Дорошенко уперше провів серію переговорів із представниками російського уряду, який звільнив з ув'язнення його брата Григорія. Вони цікаві тим, що проливають світло на важливі аспекти політичного світогляду гетьмана [35, с.206]. Під час переговорів гетьман і митрополит Й. Тукальський засвідчили можливість прийняття протекції царя, але за умови, щоб була «у возз'єднанні вся Україна» [24, с.343]. П. Дорошенко підкреслив, що йдеться про об'єднання не лише Правобережжя з Лівобережжям, а й усіх етноукраїнських земель - території в минулому Руського князівства, включно з Перемишлем, Ярославом, Львовом, Галичем і Володимиром [45, с.326-330].

Гетьман погоджувався прийняти російську протекцію на таких умовах: в українських містах не буде російських воєвод, залог та інших урядників; з міщан і селян не збиратимуть податків; не порушуватимуться козацькі права й вольності; гетьманом возз'єднаної козацької України буде П. Дорошенко, а І. Брюховецький задовольниться боярством і маєтками. Оскільки російська сторона не прийняла цих вимог, переговори припинилися [40, с.331-332].