Персія у Першій світовій війні

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Персія напередодні Першої світової війни

2. Військові-політичні події на території Персії в ході Першої світової війни

3. Наслідки Першої світової війни для Персії

1. Персія напередодні Першої світової війни

Після завоювання Росією Середньої Азії в 60-70-ті роки ХIX ст. загострилися протиріччя між Росією і Англією в цьому регіоні. Розділ сфер впливу здійснився за російсько-англійською угодою про розмежування афганських володінь (1885 р.), про розмежування сфер впливу на Памірі (1895 р.). Нарешті, через посилення німецької агресії в 1907 р. було укладено нову угоду, що врегульовувала російсько-англійські відносини в Центральній Азії. У зв'язку з цим вона розглядається як найважливіший етап у процесі складання Антанти (російсько-франко-англійського союзу проти Німеччини та Австро-Угорщини). Конвенцію було підписано в Санкт-Петербурзі 18 серпня 1907 російським міністром закордонних справ А. П. Ізвольським та британським послом Артуром Ніколсоном. Згідно з досягнутими домовленностями Іран було розділено на три частини: північна частина Ірану до лінії Касре-Ширін - Ісфахан - Йєзд - Зульфагар відходила в сферу впливу Росії, а території південніше лінії Бендер-Аббас - Керман - Бірджанд - Газик у сферу англійської впливу. Центральний Іран залишався нейтральним і відкритим Німеччині.

У період 1905-1911 років в Персії відбувалася Конституційна революція. В результаті протесту аристократії, духовенства та інтелігенції Мозафереддін-шах був змушений прийняти конституцію в жовтня 1906 і створити меджліс (парламент). Шах помер через 40 днів після прийняття конституції від серцевого нападу.

На престол у січні 1907 року, після смерті батька, вступив Мухаммед Алі-шах. При вступі на престол він обіцяв дотримуватися конституції, прийнятої його батьком у 1906 році, чого, однак, не виконав. 24 червня 1908 Мухаммед Алі здійснив переворот, за допомогою Перської козачої бригади розігнавши меджліс.

У 1908 році в Тавризі почалося повстання проти влади шаха. У січня 1909 року прихильники конституції, підтримані бахтіарськими ханами, прагнучи до зміцнення свого впливу, захопили владу в Ісфахані. Розпочалося повстання в Гиляні (у Решті та інших містах Гиляна). У Буширі, Бендер-Аббасі і деяких інших містах і районах Ірану до влади прийшли противники шаха. Після невдалої спроби прорватися в місто в лютому шахські війська взяли в облогу Тавриз. У блокованому Тавризі почався голод.

У лютому 1909 р. кочівники-шахсевени почали грабувати в околицях міста Ардебіля жителів селищ, які були російськими підданими.

20 квітня 1909 наміснику на Кавказі і командуючому військами Кавказького військового округу генерал-ад'ютанту графу Іларіону Воронцову-Дашкову була спрямована секретна директива за № 1124, згідно з якою до Персії було відправлено два батальйони 1-ї Кавказької стрілецької бригади, чотири кінні сотні кубанських козаків, саперна рота та три артилерійські восьмигарматні батареї.

Російським військам доводилося діяти в основному проти кочівників (курдів і туркменів-йомудів), з якими не могла впоратися слабка перська армія. За кожен випадок грабежу та розбійного нападу курдів з їх племінних вождів російськими військами стягувалася грошова сума на користь потерпілої сторони. Вбивства підданих Російської імперії каралися смертними вироками, які виносив російський військово-польовий суд.

У травні 1909 одночасно з Гиляну та Ісфахана на столицю рушили збройні загони - федаїв з одного боку і бахтіарських племен з іншого. Незважаючи на вкрай малу чисельність - у кожному «війську» було близько тисячі людей - вони впевнено просувалися до Тегерану і захоплювали міста, що стояли на шляху. У ніч на 30 червня об'єднаний загін увійшов до столиці і зайняв будівлю меджлісу. Недієздатні шахські війська не змогли чинити опору, і 3 липня за рішенням надзвичайної верховного ради шах Мухаммед-Алі був позбавлений влади, а новим монархом оголошувався його чотирнадцятирічний син Султан Ахмад-шах. До влади прийшов ліберально налаштований уряд, конституцію була відновлено??, а Мухаммед-Алі шах сховався в резиденції російської дипломатичної місії в передмісті Тегерана.

В перші місяці після скинення Мухаммед-Алі шаха було створено тимчасовий орган контролю над урядом - Директорія з 20 осіб, що мала широкі повноваження. 14 липня було видано розпорядження про вибори до меджлісу. 2 листопада 1909 відбулося урочисте відкриття другого меджлісу за участю тегеранських депутатів. Головною проблемою, що стояла перед депутатами і урядом, було покриття величезного бюджетного дефіциту. Для цього були укладені нові іноземні позики, введені нові податки, урізана зарплата федаїв і проведена спроба їх роззброїти.

Наприкінці 1910 р. уряд Ірану почав переговори з США про запрошення американських фінансових радників. У квітні 1911 р. група фахівців з п'яти осіб на чолі з Морганом Шустером прибула до Ірану. Шустеру були надані виключні повноваження у сфері фінансів та інших галузях економіки.

Сам Шустер своїми діями прагнув створити умови для більш широкої економічної експансії США в країні. Тому він продовжив практику іноземних позик і введення нових податків і навіть намагався створити власну армію - добре оснащену фінансову жандармерію чисельністю 12 - 15 тисяч осіб. Поступово Шустер набував все більшої влади та все менше рахувався з урядом. Це викликало стихійні акції протесту і невдоволення уряду.

У той же час в липні 1911 втік з країни колишній шах Мухаммед-Алі. Він прибув до Гомюш-Тепе, гавань на Каспійському морі. За підтримки реакційних феодалів і туркменів він зайняв Астрабад.

Після невеликого періоду затишшя восени 1911 р. ситуація знову загострилася - сталися напади численних збройних груп на російський загін у Тавризі, почастішали випадки обстрілу російських консульських установ і конвоїв у Решті. Кочівники нападали на торгові каравани. У вилазках проти російських військ брали участь загони протурецьки налаштованих губернаторів західних провінцій, а також представники революційних угруповань російського Закавказзя.

16 листопада 1911 р. царський уряд поставив ультиматум іранському уряду, в якому під загрозою введення військ до Азербайджану наказувалося звільнити Шустера, не запрошувати іноземців на службу без згоди Росії і Англії та відшкодувати витрати на посилку російських військ до Ірану. Після закінчення терміну ультиматуму війська Росії перейшли російсько-перський кордон та зайняли місто Казвін. 8 грудня комісія з членів уряду, регента і голови меджлісу на закритому засіданні прийняв умови російського ультиматуму. Через три дні в палаці були зібрані представники тегеранського населення, яким був оголошений указ регента про розпуск меджлісу і призначення нових виборів. В указі говорилося, що новий меджліс повинен буде переглянути Основний закон країни. У березні 1912 р. уряд офіційно заявив про те, що він зобов'язується узгодити свою політику з принципами угоди 1907 р.. Третій меджліс, незважаючи на обіцянки уряду, був скликаний тільки в кінці 1914 р..

Виконання умов, висунутих в російському ультиматимумі, та визнання умов англо-російської конвенції 1907 р. зумовили значне ослаблення позицій шахського двору та консервативної феодальної аристократії. Регент Ахмед шаха Насер оль-Мольк та новопризначений уряд проявляли покірність англо-російському диктату. В грудні 1911 р. офіційно було розпущено меджліс другого скликання, члени якого відхилили зазначений ультиматум. Депутати меджлісу спробували продовжити свою діяльність. Але, коли 22 грудня 1911 р. група депутатів вирішила провести засідання парламенту, поліцейські загони, очолювані Єфремом, насильно розігнали їх. Після цієї події майже три роки в країні зберігався позапарламентський стан. Більшу частину цього часу, до середини січня 1913 р., уряд очолював один із «старших» ханів бахтіарських племен Самсам ос-Салтан.

Найбільш характерними рисами цього періоду стали послаблення державного суверенітету та погіршення фінансово-економічної ситуації в країні. Посилився напівколоніальний статус Ірану. Політичними центрами, від волі яких часто залежав склад урядових кабінетів в Тегерані, стали Англія та Росія. Вони діяли через свої дипломатичні місії, а нерідко і за посередництва введених на іранську територію озброєних частин. Позики, що їх надавали Росія та Англія іранському урядові, перетворилися в найважливішу частину фінансово-економічних зв'язків Тегерану з цими державами. Видача цих позик стала інструментом політичного тиску на Іран. В роки, що передували Першій світовій війні, небачених раніше масштабів набуло використання в країні нових форм капітуляційного режиму, що виражалося в укладенні договорів (без згоди тегеранських властей) між офіційними представниками Великої Британії та ватажками великих напівкочових племен на півдні та південному заході країни. На півночі, в зоні присутності російських військових частин, почастішали випадки, коли російські та англійські дипломати брали під своє пряме заступництво іранських громадян, які демонстрували відкриту непокору шахській владі. Дійшло до того, що для вирішення найважливіших політичних питань країни, угрупування керівних кіл зверталися прямо до Лондона і Петербургу.

Задовго до початку Першої світової війни Середній Схід перетворився в об'єкт гострого англо-німецького суперництва. В 1898 р. Вільгельм ІІ здійснив державний візит в Османську Туреччину, під час якого два монарха схвалили проект будівництва берліно-багдадської залізничної магістралі, протяжністю понад 5000 км.

В боротьбі за місце під сонцем німецькі політики особливе значення наряду з панісламізмом надавали підтримці націоналістичних течій - пантюркізму, арабського, персидського та індійського націоналізму. Вони вважали, що підсилення згаданих течій сприятиме зростанню ворожих відносин народів мусульманського Сходу проти Англії та Росії таким чином буде розширено можливості проникнення Німеччини в Малу Азію, Кавказ, Центральну Азію та Індію. Ідеологи пангерманізму виступали за «здійснення Німеччиною програми колоніальних здобутків». В Ірані активна експансія Німеччини почалася в 1907 р. Керівники Німеччини відкрито заявляли про свої права на участь в «новому розподілі земної кулі». Напередодні Першої світової війни за об'ємом торгівлі з Іраном Німеччина вже займала третє місце після Росії та Англії. Німецький посол в Тегерані принц Рейс, військовий аташе граф Каніц, консули та інші дипломатичні представники в іранських містах розгорнули енергійну діяльність, скеровану на встановлення прямих політичних контактів з іранцями, особливо з ватажками напівкочових племен та представниками опозиції з числа націоналістів. В свою чергу, нові буржуазні та ліві політики, зокрема члени демократичної партії Ірану виявляли підвищений інтерес до Німеччини, розглядаючи її як силу, здатну надати їм фінансову допомогу та підтримку в боротьбі з правлячим угрупуванням феодальної аристократії. Ця тенденція загальнополітичного життя Ірану набула більш чітких рис після 4 грудня 1914 р., коли почав роботу меджліс ІІІ скликання. У ньому розпочали активну діяльність члени демократичної партії, вороже настроєні по відношенню до Росії та Англії.

Побоювання, викликані проникненням Німеччини в регіон Росії та Англії, мали своїм результатом підписання двох значних політичних договорів: Англо-російської конвенції 1907 р. про розподіл сфер впливу в Азії та Потсдамську угоду 1911 р. між Німеччиною та Росією, згідно з якою Росія зобов'язалася не перешкоджати будівництву залізниці Берлін - Багдад, а також взяла на себе зобов'язання отримати від Ірану концесію на будівництво залізної дороги Тегеран - Ханекін на ірано-турецькому кордоні.

Німеччина визнала наявність «спеціальних інтересів» Росії в Північному Ірані і зобов'язалася не домагатися там концесій, а також дала запевнення, що не будуватиме відгалуження Багдадської залізниці на північ від Ханекіна.

Але якщо перша угода стала документом, що склав базу для розширення співробітництва між двома колоніальними державами в Ірані та Азії, то друга виявилася, в принципі, актом на папері. Об'єктивні умови для поліпшення німецько-російських відносин були відсутні.

У військових приготуваннях Великобританії значне місце відводилось Ірану, його людським та природнім ресурсам. У 1909 році з ініціативи Британського адміралтейства була створена Англо-Персидська нафтова компанія (АПНК), 97% якої належало Burmah Oil, що фінансувала з 1905 року заходи з розвідки і видобутку нафти. Решта 3% належали лорду Страткона, першому голові компанії, якому на той момент було 89 років. Влітку 1912 р. за пропозицією Черчіля було створено спеціальну королівську комісію для вивчення питань про поставки іранської нафти для британського воєнно-морського флоту.

20 травня 1914 р. між британським міністерством фінансів та адміралтейством з одного боку та АПНК з другого було підписано договір, у відповідності до якого англійський уряд купив 51 % акцій компанії. Уряд Англії отримав право призначати двох директорів компанії для нагляду за загальною політикою АПНК, що не відповідало інтересам Росії. Характерно, що така важлива зміна статусу АПНК була здійснена без відома іранського уряду.

2. Військові-політичні події на території Персії в ході Першої світової війни

Безпосередньо перед Першою світовою війною над Іраном фактично було встановлено спільне англо-російське політичне панування. Показником дієвості цього явища стала повна взаємодія двох держав у зв'язку зі справою М. Шустера, хоча іранське керівництво й виконало всі вимоги, що були пред'явлені в російській ноті-ультиматумі, направлені в Іран російські збройні підрозділи повністю не було виведено з країни. Коли в кінці жовтня 1914 р. між Туреччино та Росією почалась війна, вони продовжували залишатись на іранській території. Ще в серпні 1914 р. Росія сформувала кавказьку армію під командуванням намісника на Кавказі генерала Воронцова-Дашкова. До початку турецько-російської війни Іран звертався до Росії з наполегливим проханням вивести свої військові частини, але російська влада відповідала відмовою.

Незважаючи на ці обставини, 1 листопада 1914 р. було оприлюднено фірман Ахмед шаха про нейтралітет Ірану. Одночасно було оприлюднено інструкцію правителям областей та провінцій, в якій центральний уряд закликав їх суворо дотримуватись нейтралітету у взаємовідносинах з представниками воюючих держав.

В той же час було очевидно, що іранська влада та збройні сили не в змозі запобігти порушенню рубежів своєї країни іноземними збройними формуваннями. Особистий склад іранської козачої бригади та жандармерії призначений забезпечувати правопорядок за межами міст в цілому складав не більше 15 тис. чоловік. Сарбази (солдати), набрані зі традиційною системою, службова поліція (назміє), дорожна поліція (амнійє), інші сили були погано озброєні. Нова для періоду Першої світової війни зброя в військових частинах країни була в принципі відсутня. Як наслідок, Англія, Росія, Німеччина та Османська імперія отримали можливість не лише направляти на іранську територію емісарів та свої регулярні військові частини, але й формувати з іранців озброєні ополчення для виконання певних воєнно-політичних завдань. Іранський уряд, який переживав не лише політичну, а й хронічну фінансову кризу, в цей час практично не мав шансів на використання кочівників в якості військової сили.

Вже на початку воєнних дій на Кавказькому фронті шахська влада показала, що вона неспроможна запобігти розповсюдженню пожежі війни на іранську територію. Восени 1914 р. колишній правитель Азейбарджану, керівник іррегулярного полку кінноти Самед хан Шогджа од-Доуле без дозволу з іранського боку повернувся в Марату. Він відразу розпочав формування кавалерійського загону з представників племені мукаддам. Стало відомо, що, взаємодіючи з російськими військами, він націлений брати участь у відбитті наступу курдських племен та регулярних частин турецької армії, що вторглися в південно-західний Азейбарджан з Османської Турції. Коли Іранська влада звернулась до представників Росії з вимогою викинути Самед хана з Іранського Азейбарджану, то отримали відповідь, що хан поїхав до Ірану для огляду своїх володінь.

Приблизно в той же час в Іранському Азейбарджані прихильниками про німецької орієнтації під командуванням шведських офіцерів було організовано дивізію іранських жандармів з метою протидії російським військам. Відразу ж після вступу Туреччини у війну турецьке командування почало в Західній Персії військові дії проти Росії, причому жодна з воюючих сторін не звертала ніякої уваги на перський нейтралітет. Спочатку виступили тільки курди, але вже в перших числах листопада турецькі регулярні війська перетнули перський кордон і вторглись на територію Курдистану та Азербайджану. Основною ударною силою Туреччини на перському театрі Кавказького фронту стали перські і прикордонні турецькі курди.

У перші тижні війни, під час Кепрікейскої та Сари-камишскої операцій, курдсько-турецькі загони захопили західну частину Перського Курдистану та Азербайджану з містами Хой, Урмія, Соуджбулак і ін.. Під натиском турецьких військ, оточені з фронту і тилу ворожі племена, частини Азербайджанського загону генерала Чорнозубова і IV Кавказького корпусу були змушені повільно відходити на північний схід. Вступ турецьких військ в міста і села пограничних районів Персії повсюдно служило сигналом для початку повстання курдів.

До початку 1915 р. турецьке командування зі Східної Анатолії і району Сулейманії перекинув до перського кордону до 15 тисяч курдів. З них, а також з перських курдів за вказівкою німців турецьке командування формувало диверсійні загони для перекидки в Закавказзя. 14 січня 1915 р. російські війська під натиском переважаючих сил турків і курдів ненадовго були змушені залишити Тебріз.

На цьому успіхи турецької армії на перській театрі Кавказького фронту і закінчилися. Вже в другій половині січня 1915 р. російські війська перешли в контрнаступ та вибили турків і курдів з Тебріза (31 січня) і просунулися до Дільма. Безпосередня загроза російському Азербайджану було ліквідовано.

Після поразки турків під Сарикамишем і в Перському Азербайджані в настроях перських курдів намітився перелом. Курди дезертирували цілими загонами, багато вождів бажали перейти на бік Росії. Спалахнули сварки між племенами, а також між перськими і турецькими курдами. Цим спробував скористатисяся шахський уряд, який прагнув (почасти під тиском країн Антанти, що неодноразово вимагали від Тегерана припинення насильств курдів над християнами) припинити смуту в Курдистані і підпорядкувати курдських вождів своїй владі. Однак дії шахської влади тільки загострили і без того неспокійний стан у курдських районах. Так, за намовою турецьких емісарів і німецьких агентів для залякування курдів був страчений Сердар (губернатор) провінції Курдистан Хусейн-хан Мукрі, котрий, хоча і не мав вже реальної влади, був єдиним прихильником уряду серед курдських племінних вождів.

На початку березня 1915 р. для антиросійської агітації в Керманшах прибув німецький консул у супроводі німецьких і турецьких офіцерів. Незабаром курдська загін, на чолі з турецьким офіцером Мухтар-беєм, зайняв Хамадан. Російський віце-консул в Казвіні Бравін попереджав російський уряд, що турки планують захопити весь район Хамадана - Керманшасі. І, як показали подальші події, він виявився правий. На початку квітня через Касре-Ширін по дорозі до Тегерана проїхали німецький посланник князь Рейс і австрійський посол Логотетті. Вони везли з собою 70 ящиків з 40 тисячами рушниць системи Маузер для роздачі племенам Курдистану і Керман-шаха. Скориставшись конфліктом з Персією, який виник через репресії тегеранської влади проти деяких племен, чотиритисячний турецький загін зайняв Касре-Ширін, після чого турки почали підготовку до наступу на Керманшах. Але курдські племена кельхор і сенджабі несподівано вчинили їм опір, що змусило турецьке командування відкласти наступ.

У такій ситуації російське командування вирішило провести операцію, метою якої було змусити курдів утриматися від виступів проти Росії. У травні-червні 1915 кінний загін під командуванням генерала Ф.Ф. Шарпантьє у складі 36 ескадронів і сотень і 22 гармат здійснив рейд на лівому фланзі 4-го корпусу в напрямку Тебріз - соуч-Бухан і далі по південному березі озера Урмія. 28 травня був зайнятий соуч-Бухан. 31 травня росіяни зайняли Ушну.

Таким чином, російські війська зайняли головні і найбільш густонаселені центри Перського Курдистану, де турки формували найбільше курдських загонів. Російське командування змогло тепер послабити Азербайджанський загін і за його рахунок підсилити свої війська на Мушскому і Ванському напрямках

З початком Першої світової війни Англія збільшила свою військову присутність в зоні Перської затоки та в Ірані. Порушивши іранський суверенітет, англійські війська 10 жовтня 1914 р. окупували острів Абадан та іранське узбережжя р. Шат-ель-Араб. Ще раніше англо-індійські війська окупували форт Фао в Месопотамії. В іранському порті Бушир було висаджено піхотний батальйон. Свої дії Англія мотивувала необхідністю охороняти нафтопромисли та підприємства АПНК.

Англійські дипломати в період війни відкрито говорили російським колегам про план фактичного відторгнення півдня Ірану. Якщо в ХІХ ст. англійська дипломатія виступала за збереження Ірану в якості буферної держави між Росією та британською колоніальною імперією заради «безпеки» Індії, то в період війни в уряду Великобританії зародилася ідея розподілу Ірану з Росією. Значною мірою це було пов'язано з іранською нафтою.

Бажаючи підготувати ґрунт для відторгнення південного і навіть центрального Ірану в повоєнний період, британський уряд став добиватися перегляду умов англо-російської конвенції 1907 р. Англійський план було викладено в меморандумі, врученому Міністерству іноземних справ Росії 12 березня 1915 р. В цьому документі зазначалось, що міністр іноземних справ Англії Е. Грей пропонує переглянути частину договору 1907 р. стосовно Персії в сенсі визнання нинішньої нейтральної сфери як сфери англійської. Уже 20 березня російський уряд дав згоду на зміну попередньої домовленості про розподіл сфер впливу на Середньому Сході. «Нейтральна зона» (за визначенням англо-російської конвенції 1907 р.) в Ірані була віднесена до англійської сфери впливу, а Росії у випадку успішного закінчення війни та задоволення територіальних претензій Англії та Франції надавалося право встановити свій контроль над Стамбулом та Чорноморськими протоками.

В той же час посилення сумісного російсько-англійського засилля викликало напередодні війни реакцію у відповідь з боку центральних держав, перш за все Німеччини та Туреччини. Одночасно надмірний політичний та фінансово-економічний тиск на іранський уряд призвів до негативної реакції. Деякі феодальні аристократи, здавна пов'язані з Англією та Росією, в нових умовах наважились на зближення з Німеччиною та Османською Туреччиною.

Таким чином, в 1915 р. діяльність співробітників німецько-турецьких розвідувальних служб та емісарів в Ірані прийняла загрозливі для інтересів Антанти масштаби. Їх успіхи мали прямий зв'язок з ростом національно-патріотичних настроїв у країні. У виступах проти Англії на території південно-західного та центрального Ірану активну участь брали як осілі жителі, так і племена. Виключення складала частина арабського населення узбережжя Перської затоки, що було під впливом шейха Хазаля, вірного союзника Англії.

Німеччина та Османська імперія в боротьбі проти Англії та Росії особливу увагу звертали на пропаганду панісламізму, розпалювання антиросійських та антианглійських настроїв під прапором ісламу, викликало сильне занепокоєння правлячих кіл Великобританії. Англійські дипломати вважали, що заклик до джихаду в певних умовах може викликати широкий рух не лише в Ірані, а й у сусідніх Афганістані та Індії.

Дипломати та емісари Німеччини та Османської імперії до осені 1915 р. зуміли притягнути на свій бік коронованого в 1914 р. Ахмед шаха Каджара. Представники центральних держав досягли серйозного взаєморозуміння із прем'єром Мостоуфі оль-Мамалеком. Голова уряду в кінці листопада таємно повідомив їм про готовність підписати з дипломатами вказаних країн договір про політичне співробітництво. В листопаді 1915 р. Мостоуфі зробив офіційну пропозицію послу принцу Рейсу укласти з Німеччиною договір про союз. У відповідь німецький уряд зобов'язаний був гарантувати територіальну цілісність та незалежність країни, надати іранському уряду фінансову та воєнну допомогу. Німеччина погодилася з пропозиціями Мостоуфі, але за умови, що Іран мусив заявити про вступ у війну на боці Німеччини та її союзників.

Тим часом передові частини російських військ до середини листопада передислокувалися в район невеликого міста Кередж, що давало їм можливість безпосередньо загрожувати Тегерану. Беручи це до уваги, велика група політиків з числа прихильників уряду (депутати меджлісу, журналісти, чиновники і т. д.) почали залишати столицю. Керівники німецької місії наполегливо вмовляли Ахмед шаха разом з близькими покинути Тегеран.

Німецький посол підписав текст попереднього союзницького договору з Іраном. У будівлі місії Османської Туреччини пройшла нарада дипломатів Німеччини, Ірану, Османської Туреччини та Австро-Угорщини. Вранці 15 листопада було поширено офіційне повідомлення про від'їзд іранського шаха зі столиці. Дещо пізніше поширилася інформація, що столицю покинуть також члени уряду і депутати меджлісу. За вказівкою шаха один жандармський полк мав супроводжувати його кортеж до Ісфахану, куди передбачалося перенести столицю держави. Дядько шаха Камран мірза, Сепахдар, принци А. Фарманфарма, Шоа ос-Салтана та ряд інших сановників з числа прихильників Англії та Росії розгорнули гарячкову діяльність, щоб відрадити шаха від від'їзду. Одночасно на монарха сильний тиск чинили дипломатичні місії Англії та Росії, обіцяючи домогтися згоди Петербурга на повернення російських військ до свого колишнього місця розташування в околицях Казвіна. До полудня шах заявив про свою відмову переїжджати в Ісфахан. Таким чином, конфлікт в столиці було вирішено на користь Англії та Росії. Після цієї пікової ситуації, в листопаді 1915 р., вплив центральних держав (насамперед Німеччини) на іранській території не зійшов нанівець. Він перемістилося в різні навколишні регіони.

Німецькі емісари в боротьбі проти Британії та Росії особливо помітних успіхів досягли в центральних і південно-західвих провінціях Ірану. Цей успіх до певної міри був пов'язаний з особливостями політичної ситуації в зазначених регіонах, де мешкало чимало напівкочових племен. З одного боку, тут порівняно слабка була влада центрального уряду. Часом вона носила номінальний характер. З іншого - активна підтримка англійцями одних племен, наприклад Бахтар, підштовхувала суперників останніх, кашкайців, до співпраці з німцями та їх союзниками. Інший приклад: вороже ставлення напівкочових племен Тенгістана до англійської влади в районі Бушир було обумовлено тим, що останні в територіальних суперечках та інших розбіжностях, як правило, підтримували їх сусідів - бахтіарські та арабські племена. Німці надавали тенгістанцям активну допомогу в організації та проведенні збройного виступу проти англійців. Особливою популярністю у місцевого населення відрізнявся невловимий В. Васмус, заслужено прозваний «німецьким Лоуренсом». Командування британських збройних сил провело широкі каральні операції проти тенгістанців. У результаті постраждало багато мирних жителів. Повністю були зруйновані багато жител та оборонних споруд тенгістанців. Протягом 1915 р. серйозні антианглійскі виступи відбувалися в Південному і Центральному Ірані. У лютого 1915 р. прихильники німецько-турецької орієнтації вивели з ладу нафтопровід АПНК на півдні країни. За повідомленнями російського посла, влітку 1915 р. в Ісфахані активно діяли 300 німецьких агентів, а в Ширазі - 70. Російський консул у Ісфахані в серпня 1915 р. повідомляв про посилення виступів духовенства, підтримуваного бахтіарами, проти Англії і Росії. Наприкінці грудня 1915 губернатор Кермана бахтіарський хан Сардар Зафар відкрито підтримував антианглійський рух.

У своїй диверсійної та пропагандистської діяльності проти представників Британії та Росії німецькі емісари велику увагу приділяли провінції Фарс і її головному місту, важливому торговому центру - Шираз. Гостре суперництво, що існувало між вождем конфедерації племен Хамсі в провінції Фарс Кавама оль-Молька Ширазі та ватажками кашкайских племен, давало німецьким емісарам широкі можливості для залучення останніх у збройні виступи проти прихильників Великобританії. У грудні 1915 р.ополчення Хамсі зазнали жорстокої поразки від кашкайців та пронімецьки налаштованого угруповання жандармів. Кавама оль-Молько змушений був тікати зі своєї резиденції у Ширазі.

У 1915 р. в Ширазі був утворений «Комітет захисту незалежності Ірану». У його створенні активну участь взяли члени Демократичної партії та політичні діячі пронімецікої орієнтації. 10 листопада 1915 під керівництвом Васмуса в Ширазі почалося антианглійське повстання. Було заарештовано англійського консула та всіх підданих Великобританії. У Ісфахані загонами бахтіар і муджахидів (ополченці з прихильників націоналістів) було розгромлено відділення англійського Шахиншахського банку. У м. Кумі в кінці 1915 р. членами Демократичної партії було створено «Комітет національного захисту». Він отримав підтримку з Кашану і Ісфахану. В результаті наступу російських військ збройні загони націоналістів відступили в Ісфахан, а потім пішли в Керманшах. Там вони під керівництвом губернатора Лурестана (Пошткуха) Незам ос-Салтана сформували опозиційний «національний уряд». Формально він існував майже до кінця війни. У Керманшасі перебував лідер Демократичної партії Солейман Мірза. Ще раніше на бік націоналістів перейшла значна частина місцевої іранської жандармерії, очолювана шведськими офіцерами. В цих умовах Великобританія розгорнула активну діяльність, спрямовану на придушення антіанглійских виступів. Англійські дипломати шляхом підкупу і методами грубого тиску домагалися санкцій центрального уряду проти німецьких і турецьких емісарів. Особливу надію вони при цьому покладали на «старших» бахтіарських ханів, що жили в Тегерані. Англійська посол передав їм 200 тис. туманів. Російський посол повідомляв у МЗС, що «під приводом врегулювання деяких судових справ Сардар Асада та Самс ос-Салтана глава англійської місії вчора вручив кожному з них по три тисячі фунтів стерлінгів».

Подібними заходами англійці намагалися організувати збройний виступ бахтіар проти прихильників німецько-турецкої орієнтації. Однак ільхану Сардар Джанго, англійському ставленику, ніяк не вдавалося затвердити свій політичний вплив над районами в Південно-Західному Ірані, що перебували під владою бахтіар. Проте, офіційні представники Великобританії надавали фінансову підтримку Сардару Джангу і ільбегі бахтіар Бахадуру Дженга. Кокс, зустрівшись з ціми ханами влітку 1915 р., вручив кожному з них по 1000 ф. ст. Він безуспішно намагався отримати у них письмове або усне зобов'язання підтримати Англію в разі вступу Ірану, в війну на боці центральних держав. Свою відмову дати таке зобов'язання хани мотивували тим, що, будучи підданими іранського шаха, вони змушені слідувати у питанні війни і світу політиці Тегерана.

Англійських дипломатів нестійка позиція правителів Бахтіар, які піднялись з їх допомогою, зрозуміло, не влаштовувала. Восени 1915 Сардар Джанга було зміщено, новим ільханом за сприяння англійців був затверджений Голам Хосейн хан (Сардар Мохташем). 13 грудня 1915 англійські представники уклали з ним досить вигідну для Великобританії і АПНК угоду. (За це Ільхан Бахтіар отримав від англійців 1500 ф. ст., а ільбегі - 1000 ф. ст.) Через два місяці угоду було підтверджено старшими бахтіарськими ханами, що жили в Тегерані. Відповідно до нової англо-бахтіарської угоди хани зобов'язалися: захищати нафтові промисли АПНК, не перекочовувати в райони, що примикають до південних кордонів бахтіарських володінь, «за винятком тих випадків, коли це доведеться здійснити за вказівкою іранського уряду»; підтримувати дружні відносини з шейхом Хазалем і не надавати притулку його «біглим підданим»; припиняти антианглійську агітацію та хвилювання в Бахтіарії; не піднімати зброю проти Великобританії та її союзників, «поки між Англією та Іраном збережеться мир»; в разі розширення антианглійских виступів в Ірані перешкоджати участі в них членів підвладних їм племен; захищати життя англійських підданих та охороняти їх майно і т. д. У разі порушення умов угоди ханами, які його підписали, їх частка в АПНК підлягала конфіскації англійським урядом.

У роки війни розвідслужби Німеччини та Османської Туреччини підготували і здійснили з території Ірану ряд диверсійних операцій. Їх метою було залучення у війну проти Англії та Росії афганського еміра. В них головну роль зіграли німецькі офіцери. Під час однієї з таких операцій капітан Оскар фон Нідермайєр, проникнувши на іранську територію в районі міста Керманшах, за короткий час підготував багатонаціональну диверсійну групу, яка зуміла подолати величезну відстань - від західних рубежів Ірану до його східних кордонів. Формально ця експедиція була відправлена від Академії наук Мюнхена. Перейшовши через афганський кордон, група встановила безпосередній зв'язок з еміром Хабібуллою. Нідермайер доклав чималих зусиль, щоб, користуючись іменами турецького султана-халіфа та німецького імператора, схилити еміра на вступ у війну проти Антанти. Однак великі грошові кошти та партія зброї, які він обіцяв емірові, в Афганістан так і не надійшли. В результаті, провівши 10 місяців у країні еміра, німецький офіцер не зміг виконати завдання. Йому нічого не залишалося робити, як повернутися до Ірану. Але це виявилося вельми небезпечною завданням, оскільки до 1916 р. британській військовим владі вдалося за підтримки Росії зміцнити так званий «східно-перський кордон». Він являв собою заслін на західних підступах Афганістану і служив засобом, що перешкоджає проникненню німецько-турецької агентури в Афганістан та Британську Індію. Цю військову функцію виконували англо-індійські військові підрозділи спільно з найманими ополченцями з місцевих племен, набраних у Хорасані, Систані і Белуджистані. Незважаючи на всі труднощі і перешкоди, група Нідермайєра зуміла повернутися у Південно-Західний Іран через територію Туркестану (Середня Азія). До цього часу тут вже функціонував сформований на початку 1916 р. англійськими військовими властями особливий озброєний підрозділ іранських найманців - «Південноперсидські стрільці» (« South Persian Rifles »). Ними керував генерал сер Персі Сайкс. Одним з головних завдань підрозділу була зачистка південно-західних та центральних провінцій Ірану від німецьких та турецьких емісарів і пропагандистів. Одночасно «Стрільці» вели військові дії проти іранських напівкочових племен, що здійснювали збройні рейди проти англійських установ і підприємств у згаданих районах і в сусідніх провінціях. Ця операція в основному була завершена лише до січня 1917 р. З Шираза в Ісфахан було вислано «Партію ворожих агітаторів, затриманих у різний час в Південній Персії ... для передачі їх в Ісфахані російським військам і видворення до Росії в якості військовополонених». Зазначена «партія» полонених складалася з 66 осіб, в числі яких були такі відомі розвідники, як уже згаданий Нідермайер, а також Цугмайер, Шредер, австрійці, турки, іранці (колишні іранські жандарми, що перейшли на початку Першої світової війни на бік німецько-турецького блоку). Вся група була передана російським військовим властям. Під російським конвоєм полонені були відправлені в Баку, далі - в табір для військовополонених, розташований на невеликому острові в Каспійському морі Наргін. Капітана Оскар фон Нідермайер після звільнення з полону, в тому ж 1917 р., було відкликано до Берліну, де йому були надані почесті, як герою. Його було запрошено в палац з де він особисто розповів імператору Вільгельму про свої пригоди.

Восени 1915 р. на підмогу до російських військ, що билися на турецькому кордоні, з Туркестану в східну Персію увійшов кінний загін з тисячі козаків при чотирьох гарматах, що отримав найменування за місцем свого призначення - хорасанський. Цей загін затримав і заарештував у Хорасані германско-турецькі загони, що слідували до афгано-перського кордону, і встановив спільно з англійським загоном, що досяг Сенетана, рухому завісу від Каспійського моря до Індійського океану. З військ Кавказької армії було сформовано кавалерійський корпус генерала від кавалерії М.М. Баратова у складі трьох батальйонів, 39 сотень (всього близько 8 тис. осіб) і 20 гармат. Корпус Баратова був перевезений з Баку по Каспійському морю і 30 жовтня висаджений в порту Ензелі. До 11 листопада корпус зосередився в районі Казвіну.

Тим часом у місті Керманшах зібралися пронімецькі загони перської жандармерії та найманців. На початку грудня вони зайняли місто Хамадан. Для протидії їм корпус Баратова 6 грудня виступив з Казвіну і, виділивши частину сил на напрям між Хамадані та Тегераном з метою прикрити Тегеран і діяти далі на Кашан і Ісфахан, з рештою попрямував до Хамадану. У кількох сутичках пронімецькі формування було розсіяно. 16 грудня росіянами був зайнятий Хамадан, а потім - Доулетабад. Ще в листопаді 1914 р. англійські війська за підтримки флоту зайняли турецький форт Фао в гирлі річки Шат-ель-Араба. У річку був введений англійська броненосець та інші кораблі. Не маючи можливості протистояти їм, турки залишили Басру - оважливий порт в 70 милях від гирла річки. Потім англійські війська за підтримки канонерских човнів рушили вгору по Шат-ель-Арабу і зайняли місто Курна, розташований біля злиття Тигру і Євфрату. До кінця вересня англійський експедиційний корпус генерала Тауншенда зайняв лінію Кербела-Кут-ель-Амара, а в листопаді, не доходячи 35 км до Багдада, досяг району городища Ктезіфан. .

Англійське командування попросило росіян надати допомогу британським військам висуненням частин корпусу генерала Баратова в Керманшах і Ханекін. Штаб Кавказької армії дав згоду, але в свою чергу поставив питання про відрядження англійської загону назустріч російським з тим, щоб об'єднаними силами повести наступ на Багдад і далі через Мосул - в межі основної території Туреччини. Однак у Лондоні відкинули цей план через острах проникнення Росії в райони Месопотамії, багаті нафтою та бавовною.

В результаті близ городища Ктезіфан турки 22 листопада 1915 р. вщент розбили англійців. Залишки експедиційного корпусу відступили 3 грудня до Кут-ель-Амарі, де були взяті в облогу турецькими військами під командуванням генерала фон дер Гольця (Гольц-паші). У квітні 1916 r. англійський корпус капітулював у Кут-Ель-Амарі. Генерал Тауншенд здався з 10 тисячами солдатів і офіцерів.

У 1916 r. перському корпусу Баратова було наказано почати наступ з метою не допустити перекинення турецьких військ з Месопотамії (після розгрому англійців) до Ерзеруму.

Генерал Баратов почав наступ у січні. Він повів його в західному напрямку до Багдаду, а частина сил направив на південь. У січні-лютому експедиційним корпусом була зайнята лінія Кянгевер-Доулетабад - Султанабад. Протягом лютого та березня російські війська просунулись до Біджару, Керманшасі і Кашана та, нарешті, 20 березня зайняли Ісфахан - важливий вузол доріг. У Ісфахані була ліквідована німецький пропагандистський центр, який ставив своїм завданням взбунтовать численне і войовниче кочове плем'я бахтіар і влаштувати різанину росіян і англійців у ряді міст.

Важке становище анпшйского корпусу, обложеного у Кут-ель Амарі, змусило англійський уряд просити допомоги росіян наступом на Багдад. Тому експедиційний корпус Баратова відновив свій наступ у західному напрямку. У квітні Російськими військами був зайнятий Керінд, в травні _. Касрішірін, і таким чином російські війська, витісняючи відступаючі турецькі загони, підійшли на багдадському напрямку до турецького кордону, причому для зв'язку з англійцями була вислана сотня в Ставку англійців у Зорбатію. Ця сотня, прибувши 22 травня в англійську Ставку, довела можливість для англійців направити свої війська для спільної дії з росіянами. Однак англійське командування як і раніше не бажало безпосередньо взаємодіяти з російською армією. Успіхи Баратова серйозно стурбували німецького фельдмаршала. фон дер Гольця, який командував Шостий турецькою армією, яка у складі 20 тисяч осіб перебувала в 150 км на південь від Багдада у Кут-ель Амара, і він вирішив завдати поразки росіянам. Полонення англійців у Кут-ель-Амарі дозволило туркам здійснити наступ проти Баратова більшою частиною своїх сил (15 тисяч багнетів 13-го корпусу), залишивши південніше Кут-ель-Амара лише 8 тисяч багнетів проти англійців, сили яких становили до 25 тисяч осіб. До 13-го корпусу було додано німецьку артилерія, кулемети та засоби радіозв'язку. Наступ турків проти Баратова почався 2 липня 1916 р. Хоча корпус Баратова до цього часу був посилений і налічував у своєму складі до 13 батальйонів та дружин, 65 ескадронів і сотень (10016 багнетів і 7392 шаблі), 35 гармат, йому вже в середині липня довелося залишити Ханікін. 15 липня турки зайняли Керманшах, а 10 серпня - Хамадан, на схід від якого російські зупинили подальше просування противника.

Генерал Баратов вважав за доцільне припинити просування своїх частин у Месопотамії. Нездоровий тропічний клімат Месопотамії, коли захворюваність на малярію в деяких частинах досягала 80% особового складу, змусила відвести в травні частини корпусу в більш сприятливі за кліматичними умовами гірські райони Персії. Для спостереження за турками і для зв'язку з англійцями були залишені лише дві сотні.

У 1916 р. персидська козача бригада була розгорнута в дивізію, якою командував генерал-майор барон Майдель. Після Жовтневої революції генерала Майделя було зміщено з посади. Дивізію в грудні прийняв полковник Клерже, якого в лютому 1918 р. змінив полковник Старосільський.

На початок 1917 р. англійські військові частини контролювали майже всі південні провінції Ірану. На північному заході країни все ще тривали військові дії між росіянами та турецькими військами. У серпні 1916 частини російського експедиційного корпусу, відправленого до Ірану в 1915 р. під командуванням генерала Баратова, були змушені віддати турецьким військам місто Хамадан і зайняти оборону біля Султанбулакского перевалу. Однак на кінець 1916 р. експедиційний корпус отримав значне підкріплення з Росії. Це дало можливість російським військам навесні 1917 р. приступити до наступальних операцій і захопити на початку березня 1917 місто Хамадан.

Якраз у ці дні, на початку березня 1917 р., в Тегерані було отримано звістку з Росії про Лютневу революцію, про зречення імператора. Політичні зміни в Петрограді відгукнулися в політичних колах Ірану. Патріотитично налаштовані іранські діячі вважали, що події в Росії допоможуть їм приступити до відновлення правопорядку і відродженню діяльності органів державної влади в країні. Керівник Російської дипломатичної місії, вказуючи на ці настрої, писав у Петроград: «Гасло "Без анексій та самовизначення народностей" зародив в серцях персів великі надії, і головна мета їх нині, як видно, полягає в прагненні звільнитися від англо-російської опіки, переконати нас відмовитися від угоди 1907 р. - від поділу Персії на зони впливу».

3. Наслідки Першої світової війни для Персії

персія війна перший світовий

Після приходу до влади більшовиків було прийнято «Декрет про мир», в якому говорилося про скасування всіх нерівноправних договорів. 5 грудня 1917 було прийнято звернення «До всіх трудящих мусульман Росії і Сходу». У ньому проголошувалося, що «договір про розділ Персії порваний і знищений; як тільки припиняться бойові дії війська будуть виведені з Персії і перси забезпечать собі право вільно визначати свою власну долю». Виведення російських військ завершився 23 березня 1918; їх позиції відразу займали британські війська. Це докорінно змінило всю ситуацію на Середньому Сході на користь Британської імперії. 9 серпня 1919 уряд Персії на чолі з Восуга од-Доул підписав угоду про британського протекторат. Договір 1919 ніколи не був ратифікований перським меджлісом, проте ряд його умов було реалізовано. Персія фактично перетворилася на колонію Великобританії. Британські радники встали де-факто на чолі армії і фінансів Персії. 28 серпня 1919 Народний комісар із закордонних справ Г.В.Чичерин заявив про невизнання Радянською Росією «англо-перської угоди, яка приведе персів до рабства». Цей договір став причиною невдоволення в самих різних шарах іранського суспільства, включаючи духовенство і купецтво. Ослаблення центральної влади викликало в багатьох провінціях Ірану, особливо на півночі країни, підйом сепаратистських рухів.

Персія виявилася повністю залученою в орбіту Британської імперії. Геополітика Великобританії на Середньому Сході, що проводилася під приводом захисту морських і сухопутних шляхів до Індії від «російської загрози», принесла успіх. Прагнення Великобританії до перетворення Перської затоки в «британське озеро» реалізувалося.

Але, як показали подальші події, відмова Радянської Росії від боротьби за домінування на Середньому Сході була тимчасовою. Після закінчення в Радянській Росії Громадянської війни суперництво відновилося.

У 1921 р. палац уряду в Тегерані був захоплений військовими частинами, якими командував підполковник Резахан, що згодом став шахом Ірану. Новий уряд Ірану відмовилося ратифікувати договір з Англією, встановив дружні відносини з Радянською Росією. У підписаному радянсько-іранському договорі закріплювався статус Ірану як незалежної держави. Іран зобов'язувався не допускати використання своєї території для ворожої Росії діяльності. В іншому випадку Росія мала право ввести війська в Іран. Цей пункт гарантував Ірану захист від військового втручання Великобританії, яка тоді вважалася ворожим Росії державою.

Англо-російське суперництво в регіоні тривало багато років, і після Другої світової війни було поглинуто більш глобальної боротьбою між СРСР і Заходом.

Список використаної літератури

1. Широкорад А. Б. Персия - Иран. Империя на востоке - М.: Вече, 2010

2. Алиев С. М. История Ирана. XX век - М: ИВ РАН Крафт+ , 2004

3. Иванова М. Н., Национально-освободительное движение в Иране в 1918--1922 гг., М., 1961

4. Иванов М. С., Новейшая история Ирана, М., 1965

5. Жигалина О.И. Великобритания на Среднем Востоке. М.: Наука, 1990

6. Арабаджан З.А. Иран: противостояние империям. М.: Наука, 1996

Размещено на Allbest.ru