Юліан Бачинський та його політичний погляд на Україну

Размещено на http://www.allbest.ru/

Юліан Бачинський (1870 -- 1940), безперечно, належить до найпомітніших постатей в історії України кінця XIX -- початку XX ст. Його активна громадсько-політична і публіцистична діяльність припадає на період, який безпосередньо передував Українській революції 1917 -- 1920 рр., відновленню української державності й великою мірою підготував ці процеси ідейно, політично та організаційно. Далеко не остання роль у цьому належала як особисто Ю.Бачинському, так і Українській соціал-демократичній партії Галичини і Буковини (УСДП), одним із засновників і лідерів якої він був.

Будучи переконаним і послідовним прибічником ідей соціал-демократизму, їх поширення і втілення в Україні, розуміючи необхідність для цього організаційного оформлення українського соціал-демократичного руху, Ю.Бачинський взяв безпосередню і діяльну участь у створенні та розбудові УСДП, яка у 1899 -- 1918 рр. діяла на теренах Австро-Угорщини як автономна секція багатонаціональної, федеративної Соціал-демократичної робітничої партії Австрії (СДРПА).

Юліан Бачинський народився 28 березня 1870 р. у с. Новосілки (Куть) Підгаєцького повіту на Тернопільщині в сім'ї священика. У становленні його особистості помітну роль відіграло безпосереднє знайомство з І.Франком та М.Драгомановим, а також участь (разом з В.Будзиновським, О.Маковеєм та іншими відомими у майбутньому громадсько-політичними діячами) в таємному учнівському гуртку ще під час навчання у Львівській класичній гімназії.

У 1890 р. після закінчення гімназії Ю.Бачинський вступив на юридичний факультет Львівського університету. Того ж року він взяв діяльну участь у заснуванні в Галичині першої в історії української політичної партії - Русько-української радикальної партії (РУРП), був серед порівняно нечисленного (близько трьох десятків осіб) кола учасників першого, установчого з'їзду партії у Львові 4 -- 5 жовтня 1890 р.

Як відомо, практично від самого початку діяльності РУРП Ю.Бачинський був одним з провідників її «молодого» крила, представники якого виступали за перетворення партії на соціал-демократичну. Світогляд «молодих» формувався під впливом не тільки праць К.Маркса і Ф.Енгельса, а й Ф.Лассаля, К.Каутського, Г.Спенсера, М.Чернишевського та інших, а також практичних успіхів у розвитку соціал-демократичного руху в країнах Західної Європи. «Молоді» (на перших порах, головним чином, студенти) поєднували свої марксистські погляди з більш радикальним підходом до вирішення українського національного питання і заявили про себе як «група національних радикалів».

Своєрідним маніфестом групи, виразом її прагнень стала книга Ю. Бачинського «Україна irredenta» - незвільнена, така, що потребує звільнення. , яка побачила світ у 1895 р. У ній, використовуючи марксистський підхід, автор уперше зробив спробу обґрунтувати об'єктивну необхідність утворення в недалекому майбутньому незалежної української держави. Так, аналізуючи соціально-економічне становище і тенденції розвитку України, Ю.Бачинський вказував на експлуатацію її ресурсів Російською імперією і Польщею, які «тягнуть з неї поживні для себе соки». Економіки основних національних складових Російської імперії не творять, на думку Бачинського, єдиного організму, не взаємодоповнюють одна одну, а конкурують між собою. Тому, згідно насамперед з власними економічними інтересами, українська буржуазія мусить прийти до гасла: «Україна для себе!». її вимогою стане: «Вільна, велика, незалежна, політично самостійна Україна - одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!». Коли ж ця мета буде реалізована, за діло візьметься українська соціал-демократія.

Майбутній «переворот економічних відносин, а з тим і суспільних - переміна відносин капіталістичних на соціалістичні» можливий тільки як «діло пролетаріату, свідомого цієї історичної і культурної конечності і зорганізованого в тій цілі в політичну партію - соціально-демократичну». При цьому автор зауважував, що згаданий «переворот» не передбачає «...знесення приватної власності взагалі, а лише приватної власності на засоби продукції, власності, котра уможливлює визиск найманої праці...».

Загалом червоною ниткою через усю книгу Ю.Бачинського проходила теза: «Політична самостійність України, то condition sine qua non неодмінна умова економічного і культурного розвитку, умова взагалі - можливості її існування». Цікаво, що при цьому автор підкреслював, що термін «Україна» він вживає не стільки в національному, скільки в територіальному значенні. «Боротьба за політичну самостійність України не відноситься також виключно лише до українців - народу, а взагалі до всіх, що замешкують Україну... Спільний інтерес... змусить їх усіх стати українськими «патріотами», - писав Ю. Бачинський.

Іван Франко у своєму відгуку на працю вказав на марксистське доктринерство автора і зауважив, що вважає книгу «більше проявом національної свідомості української, ніж науковим викладом порушених в ній питань». Разом з тим, він голосив, що «є це перша на галицько-руськім ґрунті спроба синтези певних поглядів і наукового обставлення того, що автор відчув як потребу свого розуму і своєї душі», і висловив переконання, що «раз відчута буде - у кого з національних, у кого з економічних причин - потреба політичної самостійності України, то справа ця ввійде на порядок дня політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не здійсниться».

«Україна irredenta» стала найвідомішим твором Ю.Бачинського, мала значний вплив на громадську думку і особливо на молодь, передусім студентську, яка поповнювала лави галицьких політичних партій. Вітаючи друге видання книги у 1900 р., львівський студентський часопис «Молода Україна» писав: «Можна спорити про її поодинокі вискази, можна зачіпати критикою її части - але неоспорима її вартість лежить дальше, лежить в її провідній ідеї, що мусить розпалити кожне живе серце, тронути до думання кожний живий мозок. Она дає теоретичні основи ідеям, що лучать нас усіх під : стягом України, показує, що ті ідеї, се не видумана фантастами мрія, а життєва конечність, що мусить довести нас до побіди». В.Темницький, тоді ще студент, згадував пізніше, що «Україна irredenta» стала каноном політичної віри найближчого покоління української молоді»1.

Після виходу книги Ю.Бачинського та його виступу на ІV з'їзді РУРП наприкінці того ж 1895 р. постулат політичної незалежності України було включено і до програми партії. Однак всередині РУРП поступове поглиблювалися протиріччя між «молодим» і «старшим» крилом. На з'їздах і конференціях «молоді» неодноразово ставили питання про реорганізацію РУРП у соціал-демократичну партію, проте наразилися на послідовний спротив «старших» радикалів і насамперед М.Павлика. Тоді соціал-демократична група вийшла з РУРП і проголосила утворення УСДП.

У травні 1899 р. Ю. Бачинський разом із Миколою Ганкевичем і Семеном Вітиком увійшов до складу тимчасового правління новостворюваної УСДП, взяв участь в її установчій конференції, яка відбулася 17 вересня 1899 р. у Робітничому домі у Львові. Конференція прийняла Гайнфельдську програму австрійської соціал-демократії, обрала керівний орган партії у складі І. Возняка, М. Ганкевича та Ю. Бачинського.

Процес організаційного і політичного становлення УСДП виявився складним і тривалим, розтягнувся щонайменше на період до 1907 р. Відповідна суспільна «ніша» була вже зайнята Польською партією соціал-демократичною Галичини і Сілезії (ППСД), яка організаційно оформилася практично на десять років раніше за українську соціал-демократію, і за цей час утвердила свій вплив у робітничому русі, фактично контролювала профспілкові, культурно-освітні та інші робітничі організації, до складу яких входили й українські робітники. Практично єдиною матеріально-філансовою й організаційною основою соціал-демократичного руху в регіоні був у той час профспілковий рух. Зокрема, на профспілкові кошти утримувалися лідери партії та агітатори (на різних посадах у профспілках, робітничих касах взаємодопомоги тощо), видавалися робітничі газети, оплачувалися їх редактори, як правило, ті ж партійні функціонери; членські внески для ППСД також збиралися через профспілки, нерідко з усіх їх членів поголовно, які автоматично вважалися членами партії. Тому обмеженість доступу української соціал-демократії до робітничих організацій гальмувала розбудову партії, ставила її у залежність від польської соціал-демократії.

Розвиток партії ускладнювався і нечисленністю класичної масової бази тогочасної соціал-демократії - промислового робітництва в Галичині, його багатонаціональним складом і низькою концентрацією, значною розпорошеністю по території краю, високою плинністю робітничих кадрів, особливостями менталітету частини робітників - вихідців із селян, а також відсутністю демократичної виборчої системи, яка давала б соціал-демократам можливість здобути належне представництво в парламенті (як відомо, загальне виборче право на виборах до австрійського парламенту, і то лишень для чоловіків віком від двадцяти чотирьох років, було введене тільки у 1907 р.). Розбудова Української соціал-демократичної партії за таких умов потребувала величезних зусиль і часу.

Лише у березні 1903 р., тобто майже через чотири роки після установчої конференції, у Львові відбувся порівняно нечисленний за складом учасників (близько 80 осіб разом з гостями) І з'їзд УСДП, головними у нарадах якого стали проблеми організації. Ю.Бачинський взяв активну участь у роботі з'їзду: спочатку він запропонував регламент роботи з'їзду, який було прийнято, потім працював у мандатній комісії, а на другий день роботи з'їзду виступив з доповіддю з третього питання порядку денного - «Преса, видавництва, фонди». Він вказав на слабкий, незадовільний розвиток партійної преси УСДП, запропонував реорганізувати орган партії газету «Воля» з двотижневої на тижневик, обґрунтував необхідність налагодити систематичний випуск популярних брошур для робітників і селян, у яких роз'яснити програму партії, розкрити історію соціал-демократичного руху в країні, його завдання, а також пояснити політичну і виборчу системи Австро-Угорщини, ставлення УСДП до інших партій, до царської Росії тощо. Саме цю тематику слід було б, на його думку, відбити найближчим часом у брошурах і якнайширше розповсюдити їх у масах. Бачинський вніс відповідний проект резолюції, який після обговорення в цілому було ухвалено з'їздом.

Юліан Бачинський, безперечно, зробив значний внесок у політико-ідеологічне становлення галицько-української соціал-демократії, був її ідейним лідером та натхненником. Про обґрунтування ним ідеї суверенної української державності вже було сказано вище. Поряд з цим, Бачинський розробляв й інші питання. Так, однією з найболючіших соціально-економічних проблем Галичини початку XX ст. була масова трудова еміграція - наслідок безробіття, малоземелля, злиднів. Вона розлучала родини, призводила до відтоку значної частини корінного українського населення цих земель за кордон, натомість на основі парцеляції поміщицьких маєтків сюди насаджувалися німецькі та польські колоністи. Самі емігранти були незахищені, їх ошукували численні посередники. Молодій партії необхідно було виробити чітку позицію та програму дій щодо цієї проблеми. На III з'їзді УСДП 14 -- 15 березня 1909 р. питання про еміграцію було включено до порядку денного. Ю.Бачинський виступив з доповіддю, яка базувалася на ґрунтовних наукових розвідках її автора. За цифрами і статистичними даними доповідач бачив тяжкі долі конкретних людей, тисяч своїх земляків. Він зазначив, що емігранти нещадно експлуатуються в тих краях, куди їдуть, до того ж масова еміграція призводить до погіршення становища робітників тих країн, страйколомства, зниження зарплати та ін. Він вніс проект резолюції, який передбачав створення організацій сільськогосподарських робітників для боротьби за їх економічні права. Разом з тим керівництво цих організацій мало налагодити контакти з профспілками за кордоном з метою своєчасного і правдивого інформування потенційних емігрантів про стан економіки тих країн, рівень зарплат, необхідну взаємодію для забезпечення прав та інтересів робітників. Парламентським послам від партії доручалося разом з усім соціал-демократичним клубом внести в парламент законопроект, що забезпечував би права емігрантів і зокрема їх захист від шахрайства різноманітних агентів, зловживань чиновників тощо.

Піднесення національної самосвідомості в процесі розвитку іредентичних рухів, зокрема українського національного відродження, загострення українсько-польського протистояння в Галичині не могли не позначитися на відносинах між українськими та польськими соціал-демократами, інтереси яких значною мірою перетиналися, а погляди у національному питанні часом були взагалі протилежними, наприклад бачення подальшого національно-політичного розвитку Галичини як у складі Австро-Угорщини, так і у ході майбутнього відновлення незалежних української та польської держав.

У 1905 -- 1907 рр. до активної діяльності в УСДП приходить нове покоління - учорашні лідери студентського руху, активісти «Молодої України» та інших студентських об'єднань (Володимир Старосольський, Євген Косевич, Володимир Темницький та ін.), які ставлять собі за мету припинення полонізації українського робітництва під егідою ППСД, реальне звільнення УСДП з-під польського впливу та перетворення її на впливову політичну силу. Теоретичне підґрунтя для свого суспільно-політичного світогляду, ще будучи студентами, вони, за власним визнанням, знаходили у праці Ю.Бачинського «Україна irredenta»16. Так народжується «молоде» крило партії (прибічників якого опоненти називали «автономістами» або «сепаратистами»). Під тиском «молодих» червнева 1907 р. конференція УСДП у Львові внесла зміни до партійного статуту, що вперше передбачали творення партійних комітетів не тільки в селах, а й у містах, які польська соціал-демократія вважала сферою свого впливу, а також ухвалено резолюцію з вимогою поділу галицького коронного краю на дві автономні частини - українську та польську, що теж суперечило позиції ППСД. Ю.Бачинського на конференції було знову обрано до складу вищого виконавчого органу партії - Екзекутивного комітету.

Формально конференція завершила процес організаційного становлення і політичного усамостійнення УСДП. Однак «старі» провідники партії (голова партії Микола Ганкевич, голова Львівського міського комітету Семен Вітик) продовжували одночасно (і в першу чергу) працювати в ППСД, цілковито орієнтуючись на неї в питаннях ідеології, тактики і організації, а та, зі свого боку, не поспішала відмовлятися від домінуючих позицій у робітничому русі. Це викликало обурення «молодих» українських соціал-демократів. Цікаво, що Ю.Бачинський не лише став одним з не багатьох представників «старшого» покоління засновників УСДП (поряд із Романом Яросевичем, Яцком Остапчуком), які підтримали «молодих» у внутріпартійній боротьбі, а й відкрито і послідовно відстоював їхні позиції у пресі, публічних дискусіях тощо, був виразником їхніх поглядів і прагнень.

У 1910 р. в журналі «Наш голос», спільному теоретичному органі українських соціал-демократів Наддніпрянщини та Галичини, Ю.Бачинський виступив із великою статтею «Взаїмні відносини соціал-демократичних партій, української і польської, в Східній Галичині», що наприкінці того ж року вийшла окремою брошурою. Автор у гострій формі закинув ППСД ворожість до українського соціал-демократичного руху, розвиток якого вона розглядає як втручання у свій «стан володіння», звинуватив керівництво польської партії у націоналізмі. Він також різко засудив «політичний гермафродитизм» лідерів «старого» крила власної партії, закликав УСДП «скинути з себе те знам'я рабства супроти польської партії». З виходом брошури Ю.Бачинського відносини між двома фракціями в УСДП помітно загострилися.

29 січня 1911 р. у Львові відбулася конференція УСДП за участю 62 делегатів з Галичини, 2 з Буковини, а також 2 представників від УСДРП. З головного питання порядку денного - питання взаємовідносин УСДП і ППСД - доповідав один з лідерів «молодих» Володимир Левинський, який цілковито солідаризувався з основними положеннями брошури Ю.Бачинського. Після дискусії, в ході якої виступили 27 делегатів, значною більшістю голосів конференція ухвалила резолюцію, в якій підкреслювалося, що «відносини між українською та польською соціал-демократичними партіями в Східній Галичині є ненормальні» та що «причини такого стану випливають не тільки з соціал-патріотичної ідеології ППСД з її історичними пересудами, але і з її стремлінь бути представницею всього робітничого руху по містах Східної Галичини». Це призводить до «безнастанних конфліктів між політичними організаціями обидвох партій, через що політична акція обидвох партій... не може проводитись... одноцільно і рівнобіжно». Вказувалося на дискримінаційну політику ППСД щодо українських робітників та УСДП у профспілкових організаціях і касах хворих. Резолюція підкреслювала, що найважливішим обов'язком кожного члена УСДП є «в першій мірі віддавати свій час і сили українській партії», закликала українських робітників домагатися врахування своїх національних прав у профспілках і підтримувати якнайтісніший організаційний зв'язок з УСДП19. Прийняття вищезгаданої резолюції означало не тільки поразку «старого» крила, а й фактично початок розколу в УСДП, оскільки М.Ганкевич і С.Вітик з невеликою групою прибічників відразу після голосування залишили конференцію.

Практично вже в умовах розколу партії Ю.Бачинський навесні - влітку 1911 р. взяв участь у виборах до австрійського парламенту як кандидат від УСДП. Слід зауважити, що «геометрія» виборчих округів у Галичині була такою, що українські кандидати могли реально розраховувати на успіх лише у сільських округах, міста ж «призначалися» для поляків. Однак у більшості сільських округів соціал-демократи помітно поступалися впливами націонал-демократам і радикалам, крім того, їх передвиборна програма була орієнтована насамперед на захист прав промислових робітників, інтереси і прагнення яких помилково ототожнювалися з інтересами сільськогосподарського пролетаріату, що було проявом певного теоретичного догматизму.

Ю.Бачинський балотувався в українському двомандатному сільському окрузі № 59 (Станіслав-повіт - Галич - Богородчани - Тисмениця - Товмач) разом з відомими і популярними галицькими політиками націонал-демократом Євгеном Левицьким, радикалом Левком Бачинським та іншими.

Як показав досвід перших же зустрічей з виборцями, в умовах загострення міжнаціональних протиріч позиції кандидатів від соціал-демократії виявилися найуразливішими. Виборці, у принципі, готові були підтримати кандидатури соціал-демократів, але вимагали вії них вступу в майбутньому парламенті до Українського клубу разом з представниками інших українських партій. Проте це означало б розрив з австрійською соціал-демократією, з якою УСДП була пов'язана організаційно. Друкований орган УСДП газета «Земля і воля» у спеціально присвяченій цьому питанню статті наголошувала, що соціал-демократи, як і раніше, підтримуватимуть Український клуб у його справедливій боротьбі за національні права українців, однак «соціял-демократичний посол не сьміє вступити до Українського клубу разом з панами і попами, хоч би якими щирими українцями. Він мусить належати до соціял-демократичного клубу і боротися найперше за права хлопів і робітників!». Натомість преса націонал-демократів звинуватила УСДП у зраді національних інтересів заради «високого ідеалу» (соціалізму) і прагненні здобути якнайбільше мандатів для інтернаціонального соціал-демократичного клубу за рахунок української репрезентації. Цим партія нібито лила воду «на млин полякам», розтягуючи українські голоси.

Опинившись у ході кампанії фактично в політичній ізоляції, «молоді» українські соціал-демократи гостро відчували нестачу організаційних та фінансових ресурсів. В одному з листів ще під час кампанії Ю.Бачинський писав В.Левинському, що шансів у нього і товаришів практично немає: «Якби було трохи більше грошей, може би то було... Подумайте собі, на такі величезні округи, як мій і його (Р.Яросевича. - О.Ж., І.Р.) ми дістали до тепер по 260 кор. І роби ту що з тим!! Оплати з цих грошей афіші, відозви... плати желізницю...» Ситуація складалася патова: знімати кандидатуру не можна було, а проводити кампанію далі не було на що. Єдиним здобутком його кандидатства, як зазначав сам автор листа, були повсюдні великі борги, сплатити які найближчим часом перспектив він не бачив. «Але я тим не зражаюся і роблю своє дальше... Говорю і від тих промов вже-м захрип», - писав Ю.Бачинський.

Як він і передбачав, результати виборів, що відбулись у червні 1911 р., виявилися для нього невтішними. Він здобув півтори тисячі голосів у першому турі (п'яте місце серед кандидатів по округу) і вибув з подальшої боротьби. Послами до парламенту з округу було обрано Л.Бачинського та Є.Левицького.

УСДП загалом також ці вибори програла, здобувши на 9 кандидатів у Галичині і Буковині лише один мандат (С.Вітик) і 4 % голосів виборців, відданих за українські партії. Поразка погіршила становище партії, загострила внутріпартійні дискусії.

Повторний розгляд питання про взаємини з польською соціал-демократією на IV з'їзді УСДП 3 -- 4 грудня 1911 р. призвів до відкритого конфлікту. Речник «старих» Теофіл Мелень закликав до боротьби проти націоналізму передусім всередині партії, зажадав усунення з резолюцій з'їзду посилань на рішення січневої конференції, що означало фактично відмову від них, та вніс до проекту додатковий пункт з осудом брошури Ю.Бачинського як шкідливої для партії. Бачинському закидали, що його брошура винесла з партійної хати сміття внутрішніх непорозумінь якраз напередодні виборів і була використана опонентами, які з задоволенням її передруковували у своїй пресі. У результаті поіменного голосування з'їзд більшістю всього у два голоси ухвалив резолюцію з поправками Т. Меленя. Тоді «молоді» на чолі з Левком Ганкевичем та Володимиром Левинським залишили з'їзд. Конфлікт завершився розколом партії. Кожна фракція утворила власний Екзекутивний комітет (ЕК), видавала свої друковані органи.

Розкол УСДП опинився у центрі уваги керівників австрійської соціал-демократії. У відкритій полеміці, що виникла з цього приводу, Ю.Бачинський знову проявив себе як талановитий, дуже гострий і сміливий публіцист.

У січневому 1912 р. номері теоретичного органу австрійської соціал-демократії «Der Kampf» один з лідерів і провідних теоретиків СДРПА О.Бауер у статті «Галицькі партз'їзди» вказав, що український соціалістичний рух має яскраве національне забарвлення, яке надане йому попутниками пролетаріату - інтелігенцією і селянством, і це знайшло своє вираження, зокрема, у виникненні в УСДП під безпосереднім впливом чеського «сепаратизму» націоналістичної течії, боротися з якою українським товаришам повинні допомагати всі інші братні соціал-демократичні партії.

Намагаючись виправити становище і нейтралізувати позицію австро-німецької соціал-демократії щодо внутрішньопартійної боротьби в УСДП, ЕК «автономістів» в офіційній заяві відмежувався від сепаратизму у профспілковому русі, ще раз наголосив, що українські соціал-демократи є «безумовними приклонниками одноцільности і єдности фахових організацій в кожній державі»5. В.Левинський виступив у «Der Kampf» зі статтею «Розкол української соціал-демократії», де відкинув звинувачення у націоналізмі й переадресував їх польській соціал-демократії, підкреслюючи, що справжнім джерелом конфліктів є прагнення ППСД монополізувати рух промислового робітництва та її ідеологія і практика польського соціал-патріотизму, підтримувана «старими» з УСДП. Однак тут же, коментуючи статтю, О.Бауер заперечив домінування згаданої ідеології в ППСД, зазначаючи при цьому, що Левинський критикує ППСД з позицій не інтернаціоналізму, а українського соціал-патріотизму. На думку Бауера, конфлікт в УСДП, єдиним питанням якого є, по суті, тактика щодо ППСД, позбавлений будь-якого принципового характеру і з моменту відмови «молодих» віл свого націоналізму для його подолання не було б жодних перешкод. У відповідь Левинський звинуватив керівництво австрійської соціал-демократії в упередженості й необ'єктивності, зумовленій тим фактом, що ППСД є головним союзником австрійців у чесько-німецькій профспілковій суперечці, відповідальність за яку він поклав на обидві сторони.

Ще різкіше засудив позицію О. Бауера Ю. Бачинський, який включився у дискусію своєю брошурою «Зразок публіцистичної несовісности: Відповідь О.Бауерові» (Львів, 1912 р.). Він підкреслив, що з твердження Бауера про брак українського промислового пролетаріату, що базується на спрепарованій поляками статистиці, фактично випливає відмова українській соціал-демократії у праві на існування, а «непринципове» для Бауера питання про тактику щодо ППСД є, по суті, питанням «бути чи не бути» УСДП як самостійній партії.

Необхідно зазначити, що, незважаючи на ускладнення становища УСДП внаслідок розколу, партія продовжувала брати активну участь у суспільно-політичному житті Галичини, причому позиція обох фракцій з більшості питань практично збігалася. Це стосувалось і питання реформи виборчої системи до галицького крайового сейму, і проблеми українського університету, і ставлення до світової війни, яка назрівала. Так, у червні 1912 р. обидва крила партії підтримали спільну політичну заяву трьох провідних галицько-українських партій (національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної), що закликала всю українську громадськість до рішучої боротьби за якнайшвидше створення українського університету у Львові. Від імені «молодих» заяву підписали Ю.Бачинський та В. Старосольський.

Остаточно подолати розкол партії вдалося лише 1 -- 2 березня 1914 р. на V (об'єднавчому) з'їзді УСДП. Ю.Бачинський запропонував зміни до оргстатуту партії, підтримані з'їздом, та був обраний до нового, єдиного виконкому, в складі якого на нього було покладено обов'язки скарбника1. Керівництво партії, обране з'їздом, формально залишалося чинним аж до 1918 р. Однак нормальне партійно-політичне і громадське життя краю вже за кілька місяців було надовго перерване вибухом Першої світової війни. До кінця серпня 1914 р., за деякими даними, Ю.Бачинський залишався у Львові, а з наближенням лінії фронту покинув місто і «схоронився в Карпатських горах».

З початком зими він прибув до Відня, де разом зі своїми партійними товаришами М. Ганкевичем, В. Темницьким, Т. Меленем і О. Безпалком як представник УСДП у травні 1915 р. увійшов до складу Загальної Української Ради (ЗУР), покликаної консолідувати українські політичні сили і стати єдиною політичною репрезентацією всього українського народу на час війни. До ЗУР входили також делегати Союзу визволення України (СВУ), національно-демократичної та радикальної партій з Галичини і Буковини. Однак того ж 1915 р. Ю.Бачинського було мобілізовано для служби в одній з тилових частин австрійської армії в угорському місті Мішкольці. Там він і перебував до кінця війни.

Ю. Бачинський взяв активну участь у боротьбі за українську державність на уламках Російської та Австро-Угорської імперій після завершення Першої світової війни та в умовах розгортання революційних подій на західноукраїнських землях. У тимчасовій столиці ЗУНР Станіславі Ю.Бачинський отримав інформацію про призначення його радником Надзвичайної дипломатичної місії Української Народної Республіки у Вашингтоні. Після невдалої спроби дістатися до Києва, який уже був зайнятий більшовиками, він виїхав за кордон, де наздогнав працівників місії. Очікуючи на візу до США, Ю.Бачинський дізнався, що має очолити місію у серпні 1919 р.

Дипломатична місія УНР у СІЛА проіснувала майже два роки - від початку серпня 1919 року до кінця травня 1921-го. На роботу місії було виділено великі кошти - сто тисяч американських доларів, що мало привернути увагу американців до України. Насамперед ставилося завдання домогтися дипломатичного визнання УНР урядом США і налагодити торговельні відносини між обома державами. Ю.Бачинський використовував різні способи для досягнення цієї мети: зустрічі й переговори з американськими урядовцями, намагання залучити українську громаду в Америці для створення проукраїнського лобі, мобілізацію емігрантів на морально-політичну та матеріальну допомогу молодій Українській державі. Так, після приїзду до Америки Ю.Бачинський мав зустріч з держсекретарем США Р.Лансінгом, якому вія від імені українського народу висловив сподівання на підтримку американським урядом УНР, державотворчих процесів в Україні. 27 -- 28 вересня 1919 р. зусиллями Ю.Бачинського у Нью-Йорку було скликано нараду за участю найбільш впливових українських організацій у США. Висловлюючи волю 750 тис. українських емігрантів, учасники наради надіслали депешу на адресу Паризької мирної конференції, скликаної державами-переможницями у Першій світовій війні для вироблення мирних договорів із переможеними країнами. У повідомленні говорилося про визнання Директорії як найвищої законної влади на всій території УНР.

Діяльність Дипломатичної місії УНР на чолі з Ю.Бачинським знайшла відображення у пресі. Місія звернулася з маніфестом «До всего українського громадянства» на шпальтах американських україномовних газет, в якому повідомлялося про прагнення українського народу жити в єдиній незалежній державі. Маніфест закликав українських емігрантів в Америці зробити все можливе «для оборони рідного краю... Засада народнього самоозначення, справа демократії, будучий мир в Європі - все те склонить американського горожанина на сторону Української Народньої Республики». В англомовній статті «Єврейські погроми на Україні та Українській Народній Республіці», опублікованій у жовтні -- листопаді 1919 р. у формі листа до редакторів американських газет, Ю.Бачинський спростував звинувачення уряду УНР у причетності до єврейських погромів в Україні. Він доклав чимало зусиль для протидії організованій певними колами у США антиукраїнській кампанії, що пов'язувала розправи над євреями з Директорією УНР. Ю.Бачинський неодноразово виступав з агітаційно-просвітницькою метою на зустрічах з українськими емігрантами, які надсилали численні резолюції, телеграми на адресу американського уряду і Паризької мирної конференції з вимогами підтримати політичну самостійність УНР. Отже, Ю.Бачинський зробив вагомий внесок у боротьбу за дипломатичне визнання незалежності УНР на міжнародній арені в 1919 -- 1921 рр.

Щоправда, перебування Ю.Бачинського на посаді голови Дипломатичної місії УНР у США, як і взагалі її діяльність, нерідко оцінюється критично. Заради об'єктивності треба сказати, що частина працівників місії давали для цього підстави недбалим ставленням до виконання своїх обов'язків, а то й фінансовими зловживаннями. Однак це не стосується самого Бачинського, який деякий час навіть платив працівникам місії за рахунок власних заробітків, намагався підтримати у них віру в збереження УНР. Сучасний дослідник діяльності Ю.Бачинського І.Бегей стверджує, що найближчою до правди є загальна характеристика цього діяча як людини і дипломата, зроблена Л.Цегельським. «Юліян Бачинський, - згадував відомий український публіцист, політик, багатолітній член проводу Української національно-демократичної партії, представник уряду ЗУНР у СІЛА Л.Цегельський, - це була чесна людина і «бувалець» в Америці. Написав... серйозну працю про українську еміграцію в Америці, але як організатор місії і дипломат, не вдався нам. Це не було в його вдачі».

Оцінюючи дипломатичну діяльність Ю.Бачинського, треба обов'язково враховувати, що особисто від нього як українського посла в тих умовах не залежало визнання чи невизнання УНР урядом США. Це було політичне питання, вирішення якого вимагало насамперед сприятливого співвідношення сил на міжнародній арені та стійкості самої УНР. Однак самостійній Україні не було місця у планах держав Антанти, УНР виявилася нежиттєздатним державним утворенням. Тодішня офіційна Америка, незважаючи на позицію української діаспори, УНР не підтримала і не визнала. Ю.Бачинський склав повноваження голови Надзвичайної дипломатичної місії УНР у США, що перестала існувати у травні 1921 р. Лише через 70 років у нових історичних умовах наприкінці грудня 1991 р. США визнали проголошення Української держави і обмінялися з нею посольствами. Однак першим послом України у США (з певними застереженнями) можна вважати Ю.Бачинського.

Після поразки Української революції Ю. Бачинський залишився в еміграції. З літа 1921 р. до осені 1923 р. він мешкав у Відні, підтримував зв'язки з українськими соціал-демократами Олесем Кандибою, Борисом Матюшенком, Володимиром Левинським та ш. Ю.Бачинський ближче зійшовся з Михайлом Грушевським, який у 1924 р. повернувся в Україну, водночас встановив контакти з діячами еміграційного уряду ЗУНР (Костем Левицьким, Романом Перфецьким та ін.).

З 1923 р. Ю.Бачинський проживав у Берліні, де придбав власний будинок. Він познайомився з Євгеном Коновальцем та Василем Кучабським - керівниками Української військової організації (УВО) - нелегальної військової організації, утвореної 1920 р. за ініціативою колишніх старшин армії УНР з метою продовження збройної боротьби за незалежність України. Попри ідеологічні й тактичні розходження, він деякий час активно співпрацював з керівництвом УВО. Очевидно, зацікавила Ю.Бачинського в позиції УВО насамперед антипольська спрямованість цієї організації у Західній Україні. Сам Бачинський дедалі більше схилявся до радянофільських настроїв, що стало причиною поглиблення протиріч з Є. Коновальцем, який почав проводити відверто антирадянську лінію. Водночас відбулося потепління взаємин між Ю.Бачинським і колишнім президентом ЗУНР Є. Петрушевичем, який після офіційної передачі території Східної Галичини під юрисдикцію Польщі (за рішенням Ради послів країн Антанти від 14 березня 1923 р.) переорієнтувався на схід з надією знайти порозуміння з більшовицькою Росією. Пізніше на слідстві Ю.Бачинський розповів, що мав контакти з представниками Є. Петрушевича аж до свого від'їзду до УСРР, хоч і не був членом групи «диктатора Галичини». У березні 1931 р. Ю.Бачинський їздив до Львова, де був заарештований польською поліцією з вилученням 21 примірника виданої ним у Берліні книжки «Большевицька революція і Українці. Критичні замітки». Внаслідок судової розправи Ю.Бачинському влітку 1931 р. винесено вирок -- річне ув'язнення, причому, за законом, він міг бути покараний до двадцяти років позбавлення волі, але добре спрацювали відомі адвокати Л.Ганкевич і В. Старосольський.

Що ж викликало репресії польської влади щодо Ю.Бачинського? У названій книжці, що виходила двічі в Берліні (у 1925 і 1928 рр.), автор обстоював радянофільство. Книжка містила ряд статей, що друкувалися у періодичній пресі. У вступному слові до її другого доповненого видання (Большевицька революція і Українці. Критичні замітки. -- 2-ге вид., доп. -- Берлін, 1928. -- 135 с.) автор ділився задумом «виїхати на радянську Україну і до других радянських республік, щоби там, на місци переконатися, на скільки те, що я ...писав, відповідає дійсности». Ю.Бачинський мав на меті написати другу серію статей про побачене в Радянському Союзі.

Відбувши покарання, Ю.Бачинський повернувся до Берліна, але ненадовго. Деякий час у 1933 р. він видавав і редагував журнал «Вільна трибуна» у Празі. На сторінках журналу в липні 1933 р. у статті «На роздоріжю західньо-української інтелігенції» Ю.Бачинський, висловлюючи радянофільські ілюзії, писав, що більшовицька революція створила можливості для національно-державного будівництва: «І для сего-то українського народу, для сеї трудової української маси і будується тепер українську державу, з цілим господарським і культурним державним апаратом, пристосованим саме до вимог, потреб і бажань його, а не чужої йому національно буржуазії...» Водночас підкреслювалося, що після об'єднання з наддніпрянською УНР, «мертвонародженим спадкоємцем Української Держави воєнного часу», ЗУНР, «не маючи, як і на Наддніпрянщині, буржуазних основ для своєї буржуазної держави, провалилась...». На думку Ю.Бачинського, західноукраїнські землі під польською, румунською і чехословацькою владою перебували під тиском денаціоналізації, сподівання на їх «автономію... і на можливість розвитку національно-культурного і господарського західньо-українського населення у Польщі - є омана».

У листопаді 1933 р. Ю.Бачинський отримав дозвіл на в'їзд до Радянського Союзу і вже 28 листопада разом з донькою Оленою прибув до Харкова, тодішньої столиці радянської України. У «Посвідці на перебування чужоземця» за № 500556, виданій польському громадянину Ю.Бачинському 19 травня 1934 р., у графі «Мета приїзду» записано - «працювати». Посвідка була видана чужоземним відділом Харківського обласного виконавчого комітету на тимчасове шестимісячне проживання в УСРР, тобто до 19 листопада 1934 р.

Проживаючи в Харкові, Ю. Бачинський влаштувався на роботу у видавництво «Українська Радянська Енциклопедія», де мав намір брати участь у підготовці її видання у 20 томах. Окрім того, він підписав угоду з видавництвом «Украинский рабочий» про підготовку книжки «16 років Радянської України», для написання якої почав робити виписки, збирати різноманітні матеріали. З огляду на радянофільські погляди Ю. Бачинського, ця книжка, найімовірніше, слугувала б створенню позитивного «іміджу» комуністичної влади, мала б пробільшовицький характер. Існує й інша думка, висловлена І. Бегеєм, що Ю. Бачинський, можливо, не писав би пробільшовицької книжки після побачених на власні очі голодомору, сталінських репресій, згорнутої «українізації». Не варто проводити аналогію з прорадянською збіркою «Большевицька революція і Українці», написаною в середині 1920-х років, коли політика «українізації» в УСРР досягла значних успіхів, пропагувалася відповідними чинниками за кордоном і викликала сильні радянофільські настрої на західноукраїнських землях, в еміграції. Ю.Бачинський міг виїхати на радянську Україну з метою активізації самостійницьких державницьких процесів, що були спричинені «українізацією»3.

Однак Ю.Бачинському недовго судилося бути на волі. Вже на початку листопада 1934 р. він був заарештований у своїй харківській квартирі, де мешкав разом із донькою. Ю. Бачинського звинувачено в участі у «Всеукраїнському центрі контрреволюційної, націоналістичної організації ОУН-УВО, що ставила собі за мету повалення радянської влади на Україні». Ю.Бачинський був названий серед керівників «терористичної роботи організації в УСРР». Причому абревіатура ОУН означала не загальновідому «Організацію українських націоналістів», а вигадане в кабінетах НКВС «Об'єднання українських націоналістів». Слідство у справі міфічної ОУН-УВО було сконцентровано у Києві, куди Ю. Бачинського перевезли з дотриманням найсуворішої ізоляції під спецконвоєм. Важким ударом для Ю. Бачинського стали свідчення проти нього багатьох людей, з якими він був добре знайомий, зокрема А. Крушельницького, М. Левицького, М. Лозинського, С. Рудницького, С. Вітика, Ф. Приступи та ін. Відомо, що каральні органи в СРСР здобували потрібну їм інформацію під фізичним і моральним тиском.

Потрібно віддати належне Ю.Бачинському, який «не зламався» на допитах в НКВС, поводився мужньо, відкидаючи всі звинувачення на свою адресу. Він намагався чесно пояснити мотиви своїх вчинків, висловлені ним твердження заслуговують на довіру. Так, на одному з допитів після арешту він пояснював власну позицію: «Я визнавав, що для України найбільш прийнятною є радянська система». Тодішню Україну він вважав «провінцією Російської Радянської республіки, а не рівноправною з нею республікою, що необхідно вести роботи за більшу самостійність України і щоб КП(б)У не входила у ВКП(б), а увійшла б самостійною секцією до ІІІ-го Інтернаціоналу на таких же умовах, як увійшли б інші республіки (польська, чеська, німецька і т. ін.), якби там стала Радвлада». Історик Ю. Шаповал, опрацювавши матеріали слідчої справи Ю.Бачинського, поставив собі запитання: чи підсудний усе-таки «виконував якусь підпільну місію?», і дав на нього негативну відповідь. На думку Ю.Шаповала, спрацювали псевдосвідчення в умовах широкомасштабної кампанії боротьби з «національним ухилом», що розгорнулася в УСРР в 1933 р. Сталінські репресії охопили галицьких українців, що приїхали для роботи в УСРР, багато з них були пов'язані зі сфабрикованою справою «Української військової організації»56.

У лютому 1935 р. Ю. Бачинському пред'явлено обвинувальний висновок слідства, на який він відповів: «Винним себе не визнаю». 28 березня 1935 р., у день 65-ліття Ю. Бачинського, виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР засудила його та А. Крушельницького до 10 років позбавлення волі кожного з конфіскацією майна. А. Крушельницький і Ю. Бачинський, говорилося у вироці суду, прибули в Україну як активні члени ОУН з метою об'єднання контрреволюційного підпілля, формування терористичних груп для організації саботажу та шкідництва, терактів щодо радянського уряду і компартії. Помер Ю.Бачинський у концтаборі 6 червня 1940 р., так і не схиливши голови перед більшовицькою системою, яка в еміграції йому здалася такою, що дає можливість працювати для України. Реабілітовано Ю.Бачинського посмертно у жовтні 1957 р. в період хрущовської «відлиги».

громадський політичний публіцистичний бачинський дипломатичний

Список літератури

1. Бегей І. Юліан Бачинський: соціал-демократ і державний. -- К., 2001. -- 256 с.

2. Бегей І. Юліан Бачинський: з життєпису, політичної та науко ві: діяльності. -- Львів, 1998. -- С. 7, 9, 10.

3. Химка Дж.-П. Зародження польської соціал-демократії та українського радикалізму в Галичині (1860 -- 1890). -- К., 2002. -- с. 193, 283.

4. Центральний державний історичний архів України у Львові (далі - ЦДІАУЛ). - Ф. 372, оп. 1, спр. 38. - с. 34.

5. Бачинський Ю. Україна irredenta. -- К., 2003. -- с. 78.

6. Франко І. Україна irredenta. Вивід прав України. -- Львів, 1991 -- С. 70.

7. Грицак Я. «Молоді» радикали в суспільно-політичному житті Галичини // Записки НТШ. -- Львів, 1991. -- Т. 222. -- С. 92.

Размещено на Allbest.ru