Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Московська держава на межі ХV-ХVІ століть

1.1 Соціально-економічне становище

1.2 Соціально-політична боротьба в Російській державі

Розділ 2. Московський Кремль в роки правління Бориса Годунова

2.1 Особливості внутрішньополітичного розвитку Московської держави

2.2 Зовнішня політика

2.3 Посилення внутрішніх протиріч і початок Смути

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Історія повна загадок і несподіванок. Проте, усі вони, як у дзеркалі, відбивають удачі, звичаї й інтереси суспільства, у якому виникли. Вивчаючи події того далекого часу, ми одержуємо відносно повну й об'єктивну картину життя. На тлі історії завжди були особистості, що за деякими причинами виділялися з числа інших: деякі - своєю мудрістю, інші - жорстокістю тощо.

Сьогодні сучасників приваблює особистість Бориса Годунова, його політика і перетворення, зроблені за роки правління. А, крім того, люди, що промайнули на історичному тлі за цей період, також відрізнялися своєї неординарністю, відповідаючи своєму часу. Правління Бориса Годунова стало періодом, що потягнув за собою глобальні зміни в долі країни.

Особистість Бориса Годунова, його нечуване возвишення і трагічний кінець вразили уяву сучасників і привернули увагу істориків, письменників, поетів, художників, музикантів. У цьому немає нічого дивного. Життєвий шлях Бориса Годунова на рідкість незвичайний. Почавши службу пересічним дворянином, Борис зайняв посаду правителя при недоумкуватому царі, а потім став володарем величезної держави.

У цей час Росія вступив у смугу важких іспитів. Грандіозні стихійні лиха на десятиліття підірвали її продуктивні сили. Тривала війна довершила справу. У країні запанувала невимовна розруха. Після завоювання Нарви росіяни майже чверть століття володіли морським портом на Балтиці. Програвши Лівонську війну, держава позбавилося «нарвського мореплавання», необхідного для розвитку торгівлі в Західній Європі. Військова поразка підірвала міжнародні позиції Росії.

Зовнішні невдачі загострили внутрішню кризу. Витоки його коренилися у відносинах двох головних станів феодального суспільства - землевласників і селян. Наприкінці XVI століття корисливі інтереси дворянства восторжествували. Пута кріпосної неволі зв'язали мільйонне російське селянство.

Опрична буря розчистила поле діяльності для багатьох худорідних дворян. Борис Годунов виявився в їхньому числі. Першими успіхами він був зобов'язаний опричнині. Затія Грозного розколола феодальний стан на два суперечливих табори. Вона залишила після себе багато важких проблем. Як правитель Годунов зіштовхнувся з ними віч-на-віч. Життя Бориса супроводжувало багато драматичних подій.

З огляду на викладене, можна сказати, що тема курсової роботи “Московське царство в роки правління Бориса Годунова” є актуальною на сьогодні і потребує дослідження.

Наукове дослідження теми. Теза щодо актуальності дослідження зазначеної теми знаходить підтвердження і з огляду на значну кількість відповідних наукових і публіцистичних розвідок. Ця проблема певним чином висвітлена в історичній і науковій літературі. Дуже докладно досліджував цю тему найбільший дослідник Смутного часу С.Ф.Платонов. Він присвятив Годунову книгу, яка не втратила значення до наших днів. В своїй політиці, стверджував Платонов, Годунов виступав як поборник загальнодержавної вигоди, що зв'язав свою долю з інтересами середнього класу.

Письменник і історик Н.М.Карамзін стверджував, що Годунов міг би заслужити славу одного з кращих правителів світу, якби він народився на троні.

О.С.Пушкін розумів історичне минуле інакше. Витоки трагедії Годунова він вбачав у відношенні народу до влади. Борис загинув тому, що від нього відвернувся свій народ. Селяни не пробачили йому відміну старовинного Юрієвого дня, що обмежувало їх свободу.

В.Н.Татищев і немало істориків вважали Годунова творцем кріпосного режиму.

В.О.Ключевський бачив Бориса Годунова як талановитого, розумного, але підступного і безсердечного. Загадкова суміш добра і зла -таким бачився йому Борис.

Ця тема була розвинута в подальшому у працях радянських істориків: І.А. Голубцова, Р.Г. Скриннікова, А.А. Зіміна, В.І. Корецького, Ю.Н. Мельникова, Л.В. Черепніна та ін.

На початку 90-х рр. ХХ ст. історію государевого двору ХVІ-ХVІІ ст. вивчали і досліджували С.Б. Веселовський, А.А. Зімін, В.Б. Кобрин, В.Д. Назаров, С.П. Мордовіна, А.Л. Станіславський, Б.Н. Флорі, Н.М. Тихомиров, та ін.

Серед сучасних дослідників слід виділити роботи А.П. Павлова, І.А. Заічкіна, І.Н. Почкаєва, Н. Пушкарьової, П.П. Васильєва.

Об'єктом дослідження є історія Росії XVI-XVIІ століття.

Предмет дослідження - Московське царство в роки правління Бориса Годунова.

Мета курсової роботи - дослідити період правління Бориса Годунова і дати аналіз особливостей внутрішніх і зовнішніх наслідків його державної діяльності.

Таким чином, виходячи з актуальності теми, предмета і мети дослідження можна визначити наступне коло завдань роботи:

- з'ясувати ситуацію в Московській державі на межі ХV-ХVІ століть;

- розглянути соціально-економічне становище;

- соціально-політичну боротьбу в Російській державі;

- дослідити історію Московського Кремля в період правління Бориса Годунова;

- розглянути особливості внутрішньополітичного розвитку Московської держави;

- з'ясувати діяльність Бориса Годунова у зовнішній політиці;

- дослідити період посилення внутрішніх протиріч, початок Смути і кінець діяльності Бориса Годунова.

Теоретичною основою дослідження є праці С.Ф.Платонова “Лекции по русской истории”, які відрізняються оригінальним підходом до вирішення ряду конкретних історичних проблем, зокрема досліджуваної теми.

Також слід відмітити працю І.А.Заічкіна та І.Н.Почкаєва “Русская история: популярный очерк”, в якій досліджено історичний шлях слов'ян Великоруської рівнини з ІХ до ХVІІІ століття.

В монографії А.П.Павлова “Государев двор и политическая борьба при Борисе Годунове” розглядається політична історія правління і царювання Бориса Годунова.

В монографії Р.Г. Скриннікова “Борис Годунов” автор подає широку панораму подій, що відбувались в Російській державі в кінці ХVІ - початку ХVІІ століття. Центральною фігурою розповіді - Борис Годунов.

Також при дослідженні теми використовували праці Л.В.Черепніна “Образование Русского централизованного государства в ХIV-ХV вв.”, М.Н. Тихомирова “Российское государство ХV-XVII вв.”, А.А.Зіміна “В канун грозних потрясений” та ін.

Зрозуміло, що в межах даної роботи неможливо дати розгорнуте висвітлення порушеної теми, якій присвячуються широкі дослідження. Тому, використовуючи матеріали досліджень різних авторів, пропонується власний виклад порушеної проблеми.

При дослідженні теми використовували загальнонаукові методи аналізу, синтезу і узагальнення, що знаходять широке застосування в сучасній історичній науці.

Структура і обсяг роботи обумовлені метою й завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, п'яти параграфів, висновків і списку використаної літератури.

Розділ 1. Московська держава на межі ХV-ХVІ століть

1.1 Соціально-економічне становище

Друга половина ХV-XVI століття знаменується утворенням і розвитком Російської централізованої держави. В міру об'єднання руських земель навколо Москви створювались сприятливіші умови для соціально-економічного розвитку цих земель, для дальшого зростання їх продуктивних сил. Перший етап - друга половина XV до середини XVI ст., коли утворення Російської держави дуже сприяло піднесенню продуктивних сил і соціально-економічному розвитку країни. Другий етап - третя чверть XVI ст., коли на цьому розвиткові позначилась і опричнина, і Лівонська війна. Нарешті, остання чверть XVI ст. становить третій етап, пов'язаний з ліквідацією господарського розорення і початком нового піднесення продуктивних сил [5, С. 177].

У середині XV ст. деякий час в господарстві країни відчувались ще важкі наслідки тривалої феодальної війни. Багато малих і великих сіл пустувало, землі не оброблялись, знизилась платоспроможність селян. З 70-90-х років XV ст. дедалі сильніше почало проявлятися піднесення продуктивних сил в сільському господарстві. Колонізаційні потоки руського населення заселяли Приуралля, починали рухатися за Оку, в глиб Рязанської землі; зростало також руське населення в Помор'ї. Освоювались землі, які раніше не оброблялись. Дедалі більшого розвитку набувала зернова парова система в землеробстві.

Середньовічна вотчина внаслідок політичного об'єднання земель почала втрачати свій сеньйоральний характер, почала втрачати своїх васалів, залишалось лише особисте велике володіння феодала. Поряд з цим тривав процес захоплення общинних земель великими землевласниками, яких підтримувала великокнязівська влада.

З другої половини XV ст. почало швидко зростати умовне землеволодіння. Наприкінці століття великим князем було проведене масове споміщення дворян, дітей боярських (вільних дрібних вотчинників) і служилих бояр в колишніх обширних володіннях новгородських великих бояр, а також у Тверському князівстві. У XV ст. серед класу феодалів оформляється сильний прошарок середніх і дрібних служилих людей, які становили опору влади великого князя, його основну військову силу.

Товарно-грошові відносини проникали і в сільське господарство. Торгівлею займалися світські і духовні феодали, монастирі. Під Вологдою великий князь Іван III наприкінці XV ст. мав такі запаси хліба, що міг продавати його великими партіями. Зв'язки з місцевими ринками, а інколи і значно віддаленими починають встановлювати і селяни. Так, у 1497 р. на Білоозеро з'їжджались для торгівлі не тільки прикажчики бояр та монастирів, служилі люди з Московської, Тверської і Новгородської земель, але й місцеві городяни і селяни. Тут ринок виходив уже за місцеві рамки [5,С.178].

Господарське піднесення, разом з яким починала зростати товарність сільського господарства, викликало у феодалів прагнення підвищити доходність своїх володінь за допомогою збільшення робочої сили в цих володіннях і посилення експлуатації селян. Про це, зокрема, говорить поширення панщини і поява грошового оброку. Завершення політичного об'єднання руських земель і утворення централізованої держави дало змогу феодалам внести ряд змін у правове становище селян, створити загальнодержавну систему кріпосного права. Уже в середині XV ст. князівські грамоти надавали право окремим феодалам примусово повертати селян-втікачів, насамперед, старожильців. Щодо селян-серебряників у другій половині XV ст. в окремих князівствах (Білозерському, Ярославському та інших) селянський вихід був обмежений двома тижнями, пристосованими до осіннього Юрієвого дня. За князівським «Судебником» 1497р. це обмеження було поширене на всю країну. З XV ст. помітна тенденція до масового скорочення використання праці холопів, а також чисельності челяді у великих вотчинах. Землевласники переводять холопів на становище кріпосних селян, поселяючи їх на землю.

Наприкінці XV ст. з'являється ще одна категорія залежного населення - кабальні люди. Боржник при одержанні позички видавав феодалу позичкову розписку («служилую кабалу»), зобов'язуючись проценти відробляти своєю працею «по вся дни» в господарстві позичкодавця. Не одержуючи платні за свою працю, кабальна людина позбавлена була можливості звільнитися від такої кабали, сплатити борг. З другої половини XV ст. за панування продуктової ренти і панщини, у зв'язку з розвитком ринкових відносин, феодали починають замінювати натуральні повинності грошовими. Всі ці зміни у формах експлуатації, як і в правовому становищі селян, були виявом посилення експлуатації, позаекономічного примусу кріпосного селянства і неминуче повинні були привести до дальшого загострення класової боротьби на селі [7,С.56].

З другої половини XV ст. помітний значний розвиток всіх видів ремісничого виробництва в місті і на селі. У великих вотчинах були свої кравці, кушніри, ковалі, гончарі, бронники, теслярі, овчинники та ін. Центрами ремісничого виробництва були міста. На початку XVI ст. кількість ремісничих спеціальностей у них досягла вже 200. При загальному піднесенні ремісничої промисловості окремі галузі виробництва досягали високого рівня. Такі були успіхи зброярської справи. Зрушення в ливарній справі позначились і на виготовленні гармат. Піднесення в кам'яній будівельній справі наприкінці XV - на початку XVI ст. дало можливість здійснити в небачених до цього масштабах будівництво Кремля.

З поглибленням суспільного поділу праці місто ставало не тільки центром ремісничого виробництва і збуту виробів на село, але й саме було ринком збуту і споживання продуктів сільського господарства, привезених із села феодалами і селянами. На Русі міста стали також центрами розвитку господарства і культури. Зростанню міст сприяло не лише піднесення ремісничого виробництва, а й розвиток обміну, торгівлі, розширення економічних зв'язків між містами і областями країни, особливо наприкінці XV - початку XVI ст., коли вже позначалося політичне об'єднання руських земель. Найбільшим торговим центром країни була Москва. Через Москву йшли торгові шляхи в різні напрямки.

В цей час значно поширились зовнішньоторгові зв'язки Русі з Литвою, Сходом, Туреччиною, Малою Азією та ін. Зміцніла і відновлена в другій половині XIV ст. руська грошова система. Половина срібної гривні становила карбованець. У XV ст. ще залишався подвійний грошовий рахунок - на карбованці московські (дорівнювали 200 грошам) і новгородські (дорівнювали 100 грошам). З XVI ст. вже панувала єдина московська грошова система.

В російських містах кінця XV - початку XVI ст. посилилось соціальне розшарування, а з ним загострилась і класова боротьба «менших», «чорних людей» проти феодалів і верхівки купецтва. Одночасно класова боротьба наростала і на селі. Боротьба феодалів проти переходів свідчила про те, що втеча селян набрала характеру протесту проти наступу кріпосників. Особливо, загострюється боротьба наприкінці віку. Посилилась боротьба і в містах. Класова боротьба наприкінці XIV-XV ст. проявлялась у формі так званих «єресей». Вона мала значне поширення. Класова боротьба прискорила об'єднання руських земель і створення органів влади і управління в централізованій державі.

Таким чином, утворення централізованої держави на Русі відбулося в умовах феодалізму. Були відсутніми будь-які елементи буржуазного розвитку. В Росії почали зміцнюватись феодальні відносини. Дворянство становило основу військової могутності держави. Розвивалось помісне дворянське землеволодіння. Поряд з вотчиною одержала розвиток друга форма - помісна. На відміну від вотчини (повної і спадкової власності), помістя було тимчасовим володінням. Помісне (”служиле”) дворянство підтримувало державну владу у боротьбі з пережитками феодальної роздробленості. Держава в інтересах дворян-поміщиків посилювала кріпосний гніт, підкорюючи селян владі дворянства.

1.2 Соціально-політична боротьба в Російській державі

Політичне об'єднання руських земель навколо Москви в основному було завершено при московському великому князі Івані III Васильовичі (1462-1505), коли й склалась Російська централізована держава. Іван III був великим і далекоглядним державним діячем; він рішуче розправлявся з своїми противниками, але був обережним, умів терпляче вичікувати там, де здавалося б, сила могла прискорити розв'язання питання. Переконаний прихильник централізації, він зумів добитися значного посилення великокнязівської влади [5,С.181].

Після війни Росії з Литвою наприкінці XV - на початку XVI ст. була завершена ліквідація політичної роздробленості у Великоросії. Завершення політичного об'єднання руських земель наближало і відновлення незалежності Русі.

Повалення іга Орди (1480р.) завершило двовікову боротьбу руського народу проти іноземних поневолювачів. Воно було наслідком розвитку і посилення країни, забезпеченого працею народних мас. Політичне об'єднання земель Великоросії на чолі з Москвою, яке відбувалось одночасно, змінило співвідношення сил на користь руського народу і дало йому можливість відновити, свою національну незалежність. Руський народ забезпечив собі можливість господарського і культурного розвитку. В Європі багато настало змін з падінням Золотої Орди і відновленням незалежності Росії. Своєю боротьбою руський народ визволив не лише себе, а й інші пригноблювані Ордою народи. Повалення іга Золотої орди було величезною подією всесвітньо-історичного значення.

У процесі успішного завершення політичного об'єднання руських земель оформилась і нова, централізована держава. Після ліквідації політичної роздробленості двірцево-вотчинна система управління не могла залишатися. Посилилась і ускладнилась класова боротьба в місті і на селі, змінювались форми цієї боротьби, впливаючи і на систему державного управління, на розвиток політичної централізації та апарату влади і управління в країні. Будучи противниками антифеодальної боротьби народних мас міста і села, феодали перебудували і систему державного управління. Деякі елементи цієї системи з'явились ще раніше, в процесі боротьби за об'єднання земель навколо Москви.

Таким чином, створення нової, централізованої державної системи управління належить до кінця XV - початку XVI ст. Утвердження її відбувалось в боротьбі з пережитками феодальної роздробленості. Нова система централізованого управління повинна була мати в столиці установи, дії яких поширювалися б на всю країну, з обов'язковим для всієї держави законодавством, з ліквідацією приватновласницького феодального імунітету (у питаннях суду, управління, збирання податків і мита та ін.) і з встановленням відносин підданства замість васалітету. Для централізованої держави, крім централізації суду і управління, важливі були також централізація фінансів і єдина організація військових сил країни. Нова система управління повинна була мати кадри чиновників з класу феодалів, вона була далека від народу і була спрямована проти народу [5,С.194].

Очолював усю цю систему великий князь. З 80-х років XV ст. помітно посилилась влада великого князя. Це був «государ всія Русі». Спираючись на зміцніле дворянство, великий князь ліквідував багато прав і привілеїв знаті. Князі і бояри не вважались уже васалами, а ставали підданими великого князя. Феодал не міг, як раніше, самовільно поїхати служити іншому государю: такий від'їзд тепер вважався зрадою і карався. Великі феодали повинні були служити до кінця свого життя великому князю, присягались йому в цьому. Вони були зв'язані круговою порукою і на випадок від'їзду когось з них повинні були сплатити в казну значну суму як поручительство. Кількість удільних князівств дедалі зменшувалась. Іван III вимагав від удільних князів безумовного підкорення, і, коли один з його братів не підкорився, він відібрав у нього уділ і посадив у тюрму. Великий князь міг накласти «опалу» на непокірного феодала і усунути від служби. Імунітет феодалів особливо обмежувався в галузі суду. У ряді справ, а також деякі розряди населення судити міг тільки великий князь або бояри за його дорученням. Це посилювало владу в центрі за рахунок обмеження прав не лише великих землевласників, а й князівської адміністрації на місцях - кормлінщиків, намісників і волостелів. Великий князь рішуче розправився з боярами-змовниками, які хотіли по-своєму розв'язати питання про наступника престолу,- Іван III показав, що він сам вирішуватиме це питання. Син Івана III - Василій III (1505-1533) суворо карав бояр, які насмілювались суперечити йому. Посиленню великокнязівської влади сприяла і церква.

Прагнення до посилення влади великого князя натрапляло на дедалі зростаючий опір з боку знаті. Наприкінці XV - першій половині XVI ст. в середовищі знаті відбулись серйозні зміни. Княжата - колишні князі та їх нащадки - почали служити московському князю; вони брали участь в управлінні країною і, утворивши новий, вищий прошарок боярської знаті, відтіснили московське служиле боярство. Чимало з них залишались багатими вотчинниками, мали засоби, які давали їм можливість навіть тримати у своїх володіннях власні війська, зберігати в цих вотчинах право на суд та ін. Знать не намагалась відновлювати колишню роздробленість. Але вона не хотіла дальшого розвитку централізації і посилення великокнязівської влади, претендуючи на те, щоб розділити з князем, а то й захопити повністю в свої руки владу і управління в країні. Боярсько-князівська знать стояла на реакційних позиціях. Великий князь ще не спроможний був боротися з усією знаттю, він розправлявся поки що з окремими її представниками [19,С.65].

При великому князеві як постійний дорадчий орган функціонувала Боярська дума. Це був вищий урядовий орган, який разом з великим князем розв'язував найважливіші справи держави (зовнішні і внутрішні). Великий князь призначав бояр з числа знаті. Бояри призначались також і на керівні посади в Москві, на місцях, і у війську. Знать запровадила звичай місництва, за яким такі посади доручались великим князям тільки у відповідності із знатним походженням, «породою». Постійні суперечки за місця залежно від ступеня знатності ослабляли ряди аристократії; разом з тим такі суперечки завдавали великої шкоди і державним інтересам, особливо під час війни. Жорстока боротьба точилась і серед духовенства.

Ще наприкінці XV ст. почали створюватися постійні центральні установи, які називалися «приказами». На початку XVI ст. у Москві налічувалось уже близько десяти приказів. Централізована система управління посилювала дворянство. В повітах, на місцях, також відбулись зміни в управлінні, які зміцнювали позиції дворян [7,С.56].

Що несла з собою влада боярської знаті, особливо яскраво визначилось на початку правління внука Івана III - Івана IV (1533-1584), який трирічною дитиною успадкував престол після смерті батька - Василя III. Групи бояр боролись між собою за владу. Правителькою вважалася мати Івана IV княгиня Олена Глинська; з нею спочатку правив боярин Телепнєв-Оболенський. Незабаром Глинську отруїли, владу захопили бояри Бєльські і князі Шуйські. Шуйським вдалося усунути Бєльського, але через деякий час від Шуйських влада перейшла до князів Глинських, родичів царя. Ослабла централізована система управління. Бояри грабували казну, привласнювали землі і міста, захоплювали керівні посади, нікому було захищати населення від їх грабежів і насильств, значно ослабла обороноздатність країни. Туреччина через кримського хана посилила свій вплив у Казанському ханстві. Казанські феодали відновили спустошливі набіги на руські землі (під Нижній, Кострому, Муром та ін.). Обурення боярським правлінням зростало. Молодий Іван IV, спираючись на незадоволених боярами дворян, городян і церкву, в 1547 р. прийняв царський титул за особливим церковним обрядом. Це повинно було піднести престиж верховної влади і сприяти зміцненню міжнародного становища Росії.

Розділ 2. Московський Кремль в роки правління Бориса Годунова

2.1 Особливості внутрішньополітичного розвитку Московської держави

У XVI ст. сформувалася єдина Російська держава, що створило сприятливі умови для розвитку господарства й опору зовнішнім ворогам. Держава була феодальною, її розвиток зумовлювався зростанням кріпосництва. Світські і духовні феодали мали ще велику самостійність. Однак відчутно посилювалось дворянське землеволодіння. Дворянство, перебуваючи на державній службі, підтримувало його. Формування абсолютизму спричинювало опір церкви і боярства. Царизм пішов шляхом реформування церкви і терору по відношенню до боярства (опричнина). Зміцнення феодалізму проводилось феодальними методами (примус, насильство, фізичне знищення) [3,С.31].

Розгром Казанського та Астраханського ханств не тільки відкрив новий шлях для завоювань на сході (Сибір та ін. території), а й забезпечив тил Російської держави. Іван IV спробував завоювати вихід до Балтійського моря. Тривала Лівонська війна, закінчившись безрезультатно, підірвала сили Росії. Це відбулося тому, що Іван IV не зміг своєчасно і правильно вирішити завдання виходу до Балтійського моря.

У 70-80-ті роки XVI ст. господарське розорення у Московській державі набуло катастрофічних розмірів. У 1584 р. (рік смерті Івана IV) у Підмосков'ї на кожне жиле поселення припадало три обезлюдненних.

Основна причина розорення країни полягала у різкому підвищенні феодального гніту під час Лівонської війни. Розорення було посилене терором опричнини, неврожаями, голодом та епідеміями чуми. Все це доповнювалось нападами кримських татар з півдня.

Підозріливий і жорстокий Іван IV залишив своїм наступникам тяжку спадщину: розорені села й обезлюдненні міста, порожню казну, обезкровлене військо, беззаконня і сваволю у судах і наказах, численних ворогів за кордоном. Незадоволення у країні погрожувало загальним повстанням.

Іван IV помер раптово, у 53 роки. Після нього залишились два сини: 27-річний Федір від першої дружини і дворічний Дмитрій від останньої дружини. Перед смертю Іван IV для управління країною призначив раду з 5 бояр. До неї входили і представники знаті (князі І. Шуйський і І. Мстиславський), і представники опричних кіл (Б. Бєльський, Б. Годунов, на сестрі якого був одружений молодий цар), а також дядько царя з боку матері М.Р. Юр'єв.

Скликаний у 1584 р. Земський собор затвердив на престолі Федора. У придворних колах підібрали майбутньому царю Федору опікунську раду на чолі з його рідним дядьком М. Юр'євим. Розгорілась боротьба за владу. Відразу ж виникло запитання - хто буде управляти країною при недоумкуватому і слабовільному Федорі. М.Юр'єв, який став на чолі уряду, невдовзі захворів і помер.

Недовго проіснувала ця рада. Дедалі більше посилювався Б.Годунов. Годунов багатьох із знаті «по містах розіслав, а інших у темниці зачинив» [7,С.49]. Повстання посадських людей в Москві у 1587 р. захопило уряд зненацька. Шуйські з митрополитом спробували скористатися цим повстанням і усунути Годунова. Але Годунову вдалося придушити повстання. І.Шуйський був страчений, а митрополит засланий. Новим митрополитом став Іов, прихильник Б.Годунова. З цього часу Годунов фактично став правителем держави. У 1587 р., відтіснивши бояр-суперників, він став регентом (тимчасовим правителем при офіційно оголошеному монархові).

Борис Годунов - син царедворця Федора Івановича Годунова, по сімейному переказу - нащадка татарського мурзи Чети, що перейшов на російську службу на початку ХІV ст. Праправнук Чети одержав ім'я Годун, від нього пішла родина Годунових. Мати Бориса - Степанида Іванівна, її походження неясне.

Після смерті батька (1560р.) Борис виховувався дядьком, який був приближеним (постільничим) до Івана Грозного і Малюти Скуратова. Борис був грамотний, але «не учений у Священному писанні», що в ХVІ ст. було свідченням слабкої освіченості. Маючи «до властолюбства ненаситне бажання», був хитрий і обережний, при цьому «красою славився, зовнішністю своєю перевершивши багатьох, росту був середнього, був дуже красномовний» - пише Літописна книга.

Під керуванням дядька почав у 1567р. придворну службу при Івані ІV Грозному. Зміцнив становище при дворі одруженням з дочкою головного опричника Малюти - Григорія Скуратова Марії Григорівні Скуратової у 1570. Сестра Бориса Ірина була видана за царевича Федора Івановича (1574). Б.Годунов намагався стати помітним при дворі. Числився в другому царському війську, брав участь у походах, у тому числі шведському 1572 р. (куди був приписаний риндою при царевичах Івані і Федорі). При діяльній участі Малюти Скуратова одержав придворні чини: у 1577 - крайчого, з осені 1580 - постільничого. Вигравши позов з боярином В.І. Сицким, був визнаний гідним боярського звання (1580).

Борис Годунов обережно забирав у свої руки всю владу в державі. Він висунувся ще в опричниках. Йому допомогли родинні зв'язки, оскільки сестра Годунова Ірина була дружиною царя Федора. Активний діяч опричнини, Борис Федорович Годунов був тісно зв'язаний з дворянством, залишався ворогом знаті, прихильником сильної царської влади. Сучасники, в тому числі і вороги Годунова, вважали його людиною великого розуму і твердої волі, великим державним діячем з великим політичним, кругозором.

У 1591 р. в Угличі раптово помер царевич Дмитрій, молодший брат царя Федора. Деякі історики вважають, що царевич був убитий за наказом Годунова. Інші гадають, що царевич, граючись, сам заколовся ножем. Вороги Годунова почали поширювати чутки про те, що царевич залишився живий, а вбитий був інший хлопчик.

У 1598 р. цар Федір помер, не залишивши наступника. Борис Годунов зосередив у своїх руках все управління державою. І після загибелі (1591) царевича Дмитрія і смерті бездітного царя Федора, Земський собор у 1598 р. обрав царем Бориса Годунова.

Після багатовікового правління династії Рюриковичів вступ на царський престол представника простого боярського роду було подією екстраординарною. Новим “царським домом” стала далеко не сама родовита боярська сім'я. Дуже стрімке підвищення Годунових над своєю колишньою “братією” - боярами загрожувало суттєво порушити традиційно складений при попередній династії порядок службово-місницьких відносин пануючого класу. Як досвідчений політик Борис Годунов розумів небезпеку корінної ломки традицій, прямого тиску на аристократію, і мав намір притримуватись у взаєминах з боярами традиційно складених відносин [10,С.58].

Його активно підтримували церква і московський патріарх. Сам Годунов прагнув зміцнити державну владу і її головну опору - дворянство. Політика уряду Годунова, незмінно мала дворянський, кріпосницький характер. На початку 90-х років в основному було завершено складання писчих книг, які закріпили за поміщиками селян, що працювали на їх землях. В цей час був виданий закон про «обілення», тобто звільнення від будь-якого оподаткування власної орної землі поміщиків. Продовжувалось роздавання земель служилим людям за рахунок володінь, відібраних у казну від монастирів і опальних бояр. Годунов часто проводив масову роздачу грошових та інших подарунків служилим людям.

С.Ф.Платонов [11] вважає, що спочатку його політика мала гуманний характер. Він відмічає його широку благодійність по відношенню до жебраків, сиріт, вдів під час голоду і пожеж. В той важкий час гуманність і благодійність були особливо доречні, і Борис благотворив щедрою рукою. Крім різноманітних пільг, він полегшив і навіть звільняв від податків багато місцевостей на три, на п'ять і більше років. Це був лише один вид різноманітних турбот Годунова, направлених на підняття економічного добробуту Московської держави.

Інший вид цих турбот являють собою міри, направлені до пожвавлення занепавшої торгівлі і промисловості. Для пожвавлення торгівлі і промисловості, для збільшення продуктивності, Годунов дає торгові пільги іноземцям, залучає на Русь знаючих діло промислових людей. Він піклувався також про усунення побічних перешкод до розвитку промисловості і безпеки сполучень, про покращення поліцейського порядку, про усунення різного роду адміністративних зловживань. Є відомості, що він намагався встановити для селян визначену кількість робочих днів на землевласника (два рази на тиждень). Але всі ці розпорядження залишились безуспішними.

Його перші укази відносилися до внутрішньої економіки і політики (1598-1604):

1) Усім людям служивим, військовим і цивільним видавати подвійне жалування.

2) Гостям Московським та іншим торгувати безмитно 2 роки.

3) Хліборобів казенних і жителів Сибіру звільнити на 1 рік від податків.

4) Зменшити панщину й оброк селянам.

5) У 1599р. Борис у знак любові патріарху Іову, відновив жалувану грамоту, дану Іоанном митрополиту Афанасію, такого змісту, що всі люди первосвятителя, його монастирі, чиновники, слуги і селяни звільняються від відомства царських бояр, намісників і не позивають з ними ні в яких злочинах, крім душогубства, зависимо єдино від суду патріаршого, звільняються також від усяких податей казенних. Це був важливий крок на шляху незалежності церкви.

6) Закон про зміцнення селян, що діяв в той час мав шкідливу дію, частими втечами селян, особливо із селищ дрібного господарства: власники шукали втікачів, скаржилися один на одного в їх приховуванні, позивали, розорялись. Борис, бажаючи присікти зло і безладдя, вирішив об'явить закон тимчасовим і в 1601 р. знову дозволив селянам малочиновних панів, дітей боярських і інших, скрізь крім одного Московського повіту, переходити у відомий термін від власника до власника того ж стану, але не більш ніж по 2 разом, а селянам бояр, дворян, знатних дяків, святителів монастирських велів залишитися без переходу на 1601 р. Багато хто зв'язують подальшу трагічну долю Годунова з зміною старого закону і нетвердістю нового.

7) Борис намагався також викорінювати грубі пороки народу. Зокрема він продовжував спроби своїх попередників викорінити пияцтво: він строго заборонив вільний продаж спиртних напоїв, об'явив, " що скоріше помилується злодія і розбійника, ніж корчмарів "; але цар не міг повністю викорінити корчмарства, і внаслідок цього казенні питні будинки, що відкуповуються за великі гроші, служили " місцем розпусти для людей слабких."

8) У відношенні освіти Борис перевершив усіх попередніх йому самодержців, Борис хотів завести школи і навіть університети, щоб навчати росіян наукам і іноземним мовам. Але цей намір царя не відбулося через сильне заперечення духівництва. Однак цар відправив 18 молодих боярських людей учитися за границю. Також цар призивав до себе на службу через границю лікарів, художників, ремісників і чиновників на службу.

Намагаючись укріпити престол, Борис Годунов в той же час проводив по відношенню до боярсько-князівської знаті обережну і гнучку політику. Показова вже сама динаміка змін складу Боярської думи в 1598 - 1605 рр. В перший рік царювання Годунова відбувається значне збільшення її складу. До кінця першого року царювання Бориса Годунова Боярська дума складалась з 52 чоловік. Помітно поповнилась Дума представниками роду Годунових, але що характерно, представники “царського дому” входять в цей вищий орган держави через обхідні шляхи як другорядна боярська знать. В наступні роки царювання відбуваються досить інтенсивні зміни в складі Боярської думи. При цьому слід відмітити тенденцію до скорочення її складу. На період 1605 року Дума складалась з 38 членів.

На протязі свого багаторічного правління і царювання Борису Годунову незмінно вдавалося контролювати стан справ Боярської думи. Це був дійсно, в повному смислі слова вищий урядовий орган держави. При цьому він не застосовував(як Іван Грозний) широкий терор проти знаті. Багато князів і бояр зобов'язані були йому своїм підвищенням, за роки правління Борис Годунов зумів оточити себе досить багаточисельним колом прихильників із боярського середовища [10,С.79].

Що ж являла собою боярська знать, яка займала панівне становище при дворі, в соціальному плані, чи була вона могутньою земельною аристократією, здатною протистояти центральній монархічній владі? До кінця ХVІ ст. велике боярське землеволодіння не було знищено взагалі, як не було знищено і політичне значення боярства. Але сам характер цього землеволодіння зазнав суттєвих змін. В роки опричнини великий збиток понесла родова князівсько-боярська вотчина. До кінця ХVІ ст. помітно зменшилось число багатих вотчинних родів. Втративши значну частину родових вотчин і попередній вплив на місцях, відчужена від повітового дворянства родовита верхівка двора не являла собою могутньої земельної аристократії, здатної протистояти самодержавству влади. Опрична політика “разделяй и властвуй” прискорила процес руйнування родових зв'язків боярства, ослабила його корпоративну солідарність. Не випадково в ході політичної боротьби кінця ХVI-XVII ст. представники одних і тих же родів нерідко виступали прибічниками ворожих угрупувань. Російська знать (особливо після опричнини) трималась на верху соціальної драбини не стільки завдяки стану великих незалежних землевласників, скільки завдяки специфічному механізму місництва, яке вже в останній третині ХVІ ст. мало більш служилий аніж аристократичний характер. Таким чином, боярська знать в цілому не являлась аристократичним антиподом самодержавству, а мала своєрідний характер служилої аристократії. Вирішальний період формування цієї служилої аристократії, її трансформації із аристократії родової і вотчинної припадає на другу половину ХVI ст., коли відбулось зрівнювання служби з вотчин і помість, руйнування родової князівсько-боярської вотчини, втрата знаттю минулого впливу на місцях, відокремлення від повітового дворянства і, нарешті консолідація знаті кругом трону, у верхніх чинах двора. Це дозволяє прояснити характер і підсумки політичної боротьби часів царювання Федора Івановича і Бориса Годунова і зрозуміти причини того, як Борису Годунову на протязі двадцяти років правління країною вдалося утримувати в покорі боярську знать, не удаючись при цьому до масових опал і страт.

Урядове значення Боярської думи в кінці ХVІ - поч. ХVІІ ст. визначалось не стільки тим, що вона являлась органом боярської аристократії для захисту її інтересів, скільки її статусом царської думи. Суть політики Бориса Годунова полягала не о обмеженні традиційних прерогатив Думи, а в залученні на свій бік бояр, в консолідації знаті кругом трону [10,С.232].

В процесі об'єднання Русі двір московських князів значно збільшився у своїх розмірах, і кількість дворових вже перевищувала потреби державного управління. Виникла потреба у створенні більш ефективної системи організації служби дворових, в приведенні складу і чисельності государевого двору у відповідність з реальними потребами держави. На це була направлена реформа двору в середині ХVІ ст., в якій важливою ланкою була тисячна реформа 1550 р. Саме тисячники складали більшість членів государевого двору середини ХVІ ст.

Борис Годунов повернувся до ідеї реорганізації двору, що була вироблена в середині ХVІ ст. урядом Вибраної ради. Суть цієї ідеї була в консолідації верхівки пануючого класу на умовах її вірної служби монарху. Але здійснюючи перебудову государевого двору, уряд Годунова не намагався сліпо наслідувати реформам 50-х років і погоджувався з новою, яка склалась, чиновною структурою цього інституту.

В цілому государевий двір в кінці ХVІ - початку ХVІІ ст. являв собою достатньо замкнуте групування служилих людей, яке протистояло як особлива правляча і привілейована корпорація масі рядового повітового дворянства і дворянству тих територій, де не було вибору. Але відособленість двору не була абсолютною. Нижчий чин двору - виборні дворяни - одночасно були і вищим чином повітових дворянських корпорацій, причому вони все більше тяжіли саме до місцевої служилості. Всередині самого державного двору виявлено два соціальних прошарки - верхній (боярський) і нижчий (дворянський). При цьому границя між ними позначається дуже чітко. Верхівка двору по своєму походженню належала більшістю до боярсько-князівської знаті, причому такий аристократичний склад Думи і московських чинів зберігався на протязі всього правління і царювання Бориса Годунова, і практично не поповнювався особами худорідними і випадковими. В результаті реформи двору кінця ХVІ ст. його структура була приведена у відповідність з походженням і службово-місницьким положенням дворянства. Здійснюючи реорганізацію державного двору, уряд Бориса Годунова враховував в першу чергу станові інтереси московської служилої знаті і традиційно зв'язаної з двором верхівки повітового дворянства і намагались до консолідації кругом трону цього верхнього групування пануючого класу [10,С.252].

Післяопричний період (остання чверть ХVІ ст.) є якісно новим етапом в розвитку місцевого управління. Останню чверть ХVІ - початок ХVІІ ст.(до 1605 р.) можна розглядати як початковий етап складання системи воєводського управління в Росії. Воєводи брали на себе не лише воєнні а й адміністративні функції. Воєводська влада це особливий тип військово-адміністративного управління на місцях, на чолі якого стояли призначені з Москви бояри і дворяни. Становлення і утвердження воєводської системи було обумовлено всім ходом соціально-політичного розвитку країни в кінці ХVІ - початку ХVІІ ст. - падінням після опричнини органів місцевого станового самоуправління і централізацією державної влади, що виразилось в розвитку системи територіальних приказів, в намаганні уряду утвердити на місцях владу своїх чиновників. Найбільш тверда адміністративна влада була в тих містах, воєводами яких були представники князівсько-боярської знаті, члени Боярської думи і московські дворяни. Їм належала ведуча роль в місцевому управлінні Російської держави. В руках бояр і знаті була зосереджена дуже значна влада по управлінню цілими областями і “царствами”.

В цей час оформилось правляче привілейоване, і в якомусь смислі бюрократичне угрупування “боярської” верхівки двору і дяків.

В умовах економічної кризи, загострення соціальних протиріч, гострої боротьби між землевласниками за робочі руки уряд не міг спертися на органи станового самоуправління на місцях. Головним провідником внутрішньої політики і опорою самодержавства все більше ставали верхи служилого стану, залежні від московської служби і відірвані від місцевих інтересів.

Таким чином, політика Годунова постійно наштовхувалася на глухий опір у середовищі удільної і боярської знаті. Розбрат Бориса з боярами, невдоволення дворян, що бідніють, і міські повстання викликали політику, що деякими рисами нагадувала опричнину. Діяльність Бориса справді набула виразний антибоярський характер. Але зіткнення зі знаттю все-таки не привело до повторення опричнини. Вихованець Грозного зміг здолати бояр без нової опричнини. Ще він був зобов'язаний своїм торжеством успіхам політичної централізації, досягнутої до кінця ХVІ сторіччя. Без підтримки зміцнілого приказного апарата Годунову навряд чи вдалося б справитися зі сплеском аристократичної реакції. Своєрідність політичного курсу Годунова полягала в тому, що він відмовився від послуг привілейованого охоронного корпуса і намагався знайти міцну опору у всій масі дворянства.

У Годунова була податкова політика. Казна стала звільняти від податей земляну ріллю поміщиків, що несли військову службу.

Податкова політика Годунова носила виразний становий характер. Дрібнопомісні дворяни розглядали надані їм посади як дуже значні. Неоподатковувана боярська рілля гарантувала їм харчування і рятувала від злидарської торби, при несприятливій ситуації казни, звільняла від податей тим більші ділянки боярської ріллі, чим більшим маєтком володів дворянин. Таким чином, реформа податкової системи принесла середньому дворянству ще більшу вигоду, ніж дрібному.

Отже, вибивши наверх. Борис постарався забути про своє скромне походження і не відразу прийшов до продворянскої орієнтації. Поворот у його внутрішній політиці був прискорений розбратами з боярською аристократією й занепадом дворянського ополчення. «Обілення» (звільнення) дворянських земель і підготовчі кроки до покріпачення селян показали, що формування нового курсу в основних рисах завершилася. Податкова реформа мала винятково важливі соціальні наслідки. Вона провела чітку грань між вищими, привілейованими станами феодальних землевласників і нижчим, податним станом залежних селян.

2.2 Зовнішня політика

З 1587 року після остаточної поразки Шуйських, Борис Годунов, уміло використовуючи ім'я царя Федора, став одноособово управляти країною. В цьому ж році йому було офіційно надано право мати відносини з іноземними государями. Першим великим успіхом Годунова як правителя було заснування в 1589 році самостійної Московської патріархії. Заснування патріаршества в Москві, з одного боку, підняло міжнародний авторитет російської православної церкви, а з іншої - укріпило позиції держави по відношенню до церкви [2,С.339].

Борис Годунов добився деяких успіхів в галузі зовнішньої політики. У зовнішніх ділах Годунов намагався досягти тривалої мирної передишки і розширити східні межі держави. Цар Борис намагався підтримувати мирні відносини з Кримом і Туреччиною і шукав мирного врегулювання справ з Річчю Посполитою. Продовжуючи курс Івана Грозного в балтійському питанні, він утримувався від активних дій, поки Польща підтримувала воєнний союз зі Швецією. Але як тільки поляки зав'язнули у війні з Кримом і Туреччиною, росіяни відразу ж виступили проти шведів. Але не маючи досвіду воєначальника, притримуючись обережної тактики, Годунов не добився успіху, і було підписано перемир'я, по якому Росії були повернуті захоплені раніше шведами російські фортеці Івангород, Копор'є і Ям. А також були відвойовані російські землі на Балтійському узбережжі, захоплені шведами під час Лівонської війни. У сутичці з кримчанами також, як і зі шведами під Нарвою, Борис Годунов не проявив ні воїнської рішучості, ні особливої енергії, але слава переможця дісталась йому - Москва і царський двір поздоровляли його як героя.

В травні 1595 року Росія і Швеція підписали “вічний мир”, але шведи як і раніше панували на Балтиці. Таким чином, при Годунові вдалося добитись часткового перегляду підсумків програної Лівонської війни, але вона не отримала виходу до Балтійського моря, що було життєво важливо для її економічного розвитку. Відбивши напад кримчан, Росія укріпила безпеку своїх південних рубежів.

На Сході політика Годунова досягла помітних успіхів. Після утихомирення у 80-х горах ХVІ ст. марійців були закладені міста-фортеці Цивільськ, Уржум, Санчурськ та ін. В Сибірі було відновлено втрачене після загибелі Єрмака російське панування. Тут виникли нові міста Тюмень, Сургут, Нарим, Тобольськ та ін.

З Османською імперією уряд Бориса Годунова намагався по можливості зберігати добрі відносини. Але в той же час він підтримував в Криму ворожу османському султану “партію” і намагався налаштувати проти нього іранського шаха [2,С.341].

Годунов, багато в чому вихованець Грозного, залишивши в минулому тиранічний характер правління свого попередника, разом з тим успадкував від нього величезний інтерес до іноземців і відверте розположення до Заходу. Буквально всі спогади того періоду свідчать про надзвичайну люб'язність Годунова до іноземців.

Борис Годунов сприяв зближенню Росії із Заходом, в 1601 році заключив 20-річне перемир'я з Річчю Посполитою, запрошував на службу іноземців, звільняв їх від податків, намагався виписати із Німеччини, Англії, Іспанії, Франції та інших країн учених, щоб заснувати в Москві вищу школу, де б викладались мови, але проти цього стала церква.

Усвідомлюючи, як необхідні Росії тісні господарські і культурні зв'язки з Західною Європою, Годунов діяльно клопотав про розширення західної торгівлі. Заради заохочення торгівлі з Заходом Борис обсипав щедрими милостями німецьких купців, колись переселених на Русь із завойованих лівонських міст. Вони одержали від скарбниці великі позички і дозвіл вільно пересуватися як усередині країни, так і за її межами. Борис виявляв живу зацікавленість до освіти і культури, до успіхів західної цивілізації. При ньому іноземців у країні було більше, ніж будь-коли.

Як бачимо, у минуле пішли всі заборони на виїзд із країни прибувавших на службу в Росію іноземців. Для іноземної торгівлі влада створила режим найбільшого сприяння. При цьому, строго відгороджуючи російські інтереси, Годунов зумів задовольнити всіх непримиренних конкурентів, зокрема англійців і голландців. Він, також як і Грозний, не дав англійцям ексклюзивного права на користування північними гаванями, про що вони знову просили, але при цьому зробив їм таку масу люб'язностей і другорядних послуг, що ті були від нового російського правителя в захваті.

Точно така ж політика проводилася і стосовно інших іноземних купців. Всім російським послам доручили роз'ясняти, що торгувати на Русі тепер можна вільно, без будь-яких утисків, «по своїй волі», і що тепер при Годунові «усім добро на Москві». Ні при якому російському царі так спокійно і благополучно не жила і Німецька слобода.

Зачастили в Москву іноземці і так, без особливої справи, фактично як туристи, просто подивитися на загадкову країну. Російський посол в Англії Григорій Мікулін про таких гостей писав, що вони «їздили по різних державах для науки і подивитися в державах звичаї» [9,С.145].

Борис не тільки продовжив практику запрошення в країну іноземних фахівців, але і всерйоз проробляв питання про відкриття в Москві університету. При ньому була спроба відправити групу молодих дворян за кордон на навчання, але ні один із них не вернувся назад. Всі дипломатичні спроби повернути відступників додому закінчились провалом.

Слід відмітити, що мудра політика правителя на початку його державної діяльності супроводжувалась явним успіхом. Всі іноземці-сучасники і давні літописці дружно говорять, що після смерті Грозного, під час Федора, на Русі наступила “тиша” і порівняне благополуччя. Наставшу “тишу” вони приписували умілому правлінню Годунова, яке викликало народну симпатію. Надзвичайно прихильні характеристики можна бачити у багатьох іноземців, таких як Маржерет, голландця Ісаака Масса, Флетчера.

Таким чином, на той період зовнішню політику можна охарактеризувати наступними словами: "Ми скрізь хотіли миру чи надбань без війни, готуючись єдино до оборони."[11,С.263].

1) 11 березня 1601 р. укладене перемир'я з Литвою на 10 років (у якому Сигізмунда не іменували королем Швеції з причини того, що він не сповістив ні Федора, ні Бориса про свій прихід на трон).

2) Відновлений договір про вільну торгівлю датських купців у Росії.

3) Годунов намагався за допомогою шлюбу своєї дочки з принцом Данії укріпити міжнародні позиції, але безуспішно.

4) Австрії допомагав грошима для боротьби з Магометом 3 (недругом християнства).

5) Руйнування миру між Росією і Персією.

6) Сприятливі відносини з Англією: Борис дав нову жалувану грамоту для вільної і безмитної торгівлі з Росією.

7) Німеччині Борис відмовив у безмитній торгівлі і будівництві католицьких церков на Російській землі.

Отже, зовнішня політика часів Бориса Годунова не відрізнялась якимись великими заходами і не завжди була цілком удала. Борис у своїй діяльності був переважно розумним адміністратором і мистецьким дипломатом. Наділений м'якою натурою, він не любив військової справи, по можливості уникав війни і майже ніколи сам не був провідником війська. Цю обережність в міжнародних відносинах багато хто вважає просто боягузтвом. Але не можна засудити політику Бориса Годунова, якщо взяти до уваги загальний розлад в країні на той час, розлад, який вимагав великої дипломатичної обережності, щоб не втягнути слабку державу в непосильну їй війну.