Антифашиський Рух Опору в роки Великої Вітчизняної війни на території України

Під керівництвом Кіровоградського обкому партії на чолі з П.К. Василиною та М.М. Скирдою вели роботу Новопразька, Світлопільська, Знам'янська, Єлизаветградська підпільні партійні організації.

Розгорнув роботу Дніпропетровський підпільний обком партії на чолі з М. І. Сташиновим, Д.Г. Садовниченком, Харківський - І. І. Бакуліним. Сталінський - С.М. Щетиніним, Одеський - О.П. Петровським, С.С. Сухарєвим, Ворошиловградський - І. М. Яковенком, С.О. Стеценком, Сумський - О. І. Антоновим, Кам'янець-Подільський - І. К. Николюком. Не довго діяли Чернівецький, Станіславський, Ізмаїльський підпільні обкоми. Не змогли вийти в задані райони керівники Вінницького, Дрогобицького, Львівського, Ровенського, Тернопільського обкомів партії. Не закріпились в тилу ворога Запоріжський, Миколаївський, Волинський.

Під керівництвом партійних організацій розгорнула роботу сітка комсомольського підпілля. Розпочали роботу Харківський, Запоріжський, Київський, Сумський підпільні обкоми комсомолу. Київський міськком ЛКСМУ, Холминський райком ЛКСМУ, організував комсомольську організацію «Так починалось життя» під керівництвом М. Єременко.

Вироблено завдання:

* вести агітаційно-масову роботу серед населення, мобілізувати народ на боротьбу з ворогом;

* зривати заходи намічені німцями;

* допомагати партизанському загонові зброєю, продовольсьвом, надсилати поповнення.

Взяли на себе обслуговування партизанів - прали білизну, пекли хліб. Були пильними розвідниками для партизанських загонів. Підготували в партизани 400 чоловік. Налагодили друк листівок. За 5 місяців видрукували і поширили 16000 листівок і зведень Радянського Інформбюро. Розклеювали на стінах будинків, парканах, телефонних стовпах групами по 3-6 чоловік з балалайкою, гітарею, піснею.

2 березня 1942 р. почались арешти. Багато перевиховувались в лісі, однак були схоплені керівник Микола Яременко і активні члени О. Омельченко, Ф. Резиченко, Ф. Внукова. «Комсомольці не здаються. Помираємо за Батьківщину» - останні їх слова, написані на брудній тюремній стіні.

Важливе місце у діяльності підпілля займала масово-політична робота серед населення. Широко використовували пресу. На Україну перисилались газети «Правда», «Відомості», «Комсомольська правда», «Красная звезда», «Комуніст», «Советская Украина». Через кожних два дні тиражем 100 тис. примірників виходила газета «За Радянську Україну». Політорганами Південного фронту за період з 1 вересня до 5 грудня 1941 р. було розкидано над територією Південних областей України 20 млн. примірників листівок, 283 тис. газет, 8800 примірників газети «Правда». Однак багато література не доходило до місця призначення. Метою було налагодити видавництво в тилу ворога, що було важко в умовах конспірації, відсутності паперу, друкарських засобів, спеціалістів. У вересні 1941 р. вийшла в світ перша друкована листівка Чернігівського обкому партії. Видавали листівки Миргородський підпільний райком Полтавської області, Ямський - Сталінської області, Одеський приміський райком партії. Багато листівок писалось в ручну.

Листівки розповсюджувались на базарах, підприємствах, церквах, на дошках оголошеньпоряд з німецькими оголошеннями.

Сім разів на добу звучали радіопередачі центрального радіо. Вони включали інформацію Радінформбюро, інформацію ТАРС, матеріали про становище на фронтах і тилу, про героїв війни, розгортання партизансько-підпільної боротьби. Створено радіостанції імені Т.Г. Шевченка в Саратові та «Радянська Україна» в Москві.

В ідеологічній діяльності підпілля найпоширенішою формою була усна пропаганда і агітація, індивідуальні і групові бесіди, читка газет і листівок, організоване прослуховування радіопередач.

У селах проводились мітинги, збори, влаштовувались лекції і доповіді секретарів підпільних партійних комітетів, керівників партизанських формувань, агітаторів, концерти художньої самодіяльності, перегляд фільмів.

Особливо поширеними в містах і промислових центрах був саботаж економічних дій німців. Кваліфіковані робочі, інженери, техніки, службовці тікали в села приховуючи свої спеціальності, працювали сторожами, двірниками. Під керівництвом підпільників виводилось з ладу заводське устаткування, телефонна сітка, зрив виконання виробничих завдань. Де було введено в дію деякі мілкі чи окремі цехи, шахти робочі систематично зривали роботу.

Внаслідок саботажу робітників і службовців німці не змогли налагодити роботу великих промислових підприємств у Горлівці, Сталіно, Макіївці, Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Кривому Розі. Під керівництвом підпільних організацій селяни зривали польові роботи, ремонти збиральних машин, поставки хліба та сільськогосподарських продуктів.

У вересні 1941 р. київські підпільники здійснили диверсії на станції Київ-Товарна, в цехах Київського паравозоремонтного заводу, залізничних майстернях, депо, водокачці, фабриках ім. О.М. Горького та ім. Рози Люксембург. Перешкоджали відбудові мостів через Дніпро, заводів «Більшовик», «Ленінська кузня». Восени 1941 р. диверсії на аеродромах Харкова і Чугуєва.

Підпільні організації перешкоджали вивозу населення на роботу до Німеччини, нападали на біржі праці, знищували документацію, виготовляля фальшиві документи звільнення з роботи за станом здоров'я.

Радянським партизанам значну допомогу надавали члени підпільних організацій в здійсненні диверсійних актів на комунікаціях, воєнних об'єктах, розгромі гарнізонів і поліцейських участків. Використовувалися в якості провідників при форсуванні водних перешкод під час рейдів, при здійсненні бойових дій в населених пунктах. Розвідники партизанських загонів широко використовували конспіративні та явочні квартири. Найважливіша допомога була в південних, мало лісових і степових районах України. Надавали інформацію не лише про місцезнаходження ворога, але і його дислокацію за межами контролюючих зон. На основі цих даних планувалась бойова і агітаційно-масова діяльність, зривались ідеологічні, політичні, економічні, воєнні заходи німців. Підпільники попереджали про каральні акції..

З метою покращення керівництва партизанським рухом за рішенням ГКО 30 травня 1942 р. при ставці Верховного Головнокомандувача був створений Центральний штаб партизанського руху на чолі з першим секретарем ЦК КП У Білорусії П.К. Пономаренком, при воєнних радах фронтів штаби партизанського руху.

При Воєнній Раді Південно-Західного напряму створено Український Штаб партизанського руху. Начальником штабу призначено Т.А. Строкача, членами штабу М.С. Співак, А.Н. Зленко.

В перші дні роботи виникло ряд проблем:

* не мав в розпорядженні радіостанцій, авіатранспорту, озброєння, боєприпасів, медикаментів інших матеріальних засобів;

* постійна зміна місцезнаходження.

Літом 1942 р. УШПД розробив план бойових дій партизанських формувань на Україні.

5 вересня 1942 р. видано указ наркома оборони СРСР І. В. Сталіна «Про завдання партизанського руху». В ньому містились конкретні установи і директиви ЦК партії з наступного розвитку всіх форм народної боротьби і посилення бойових дій партизан, особливо по укріпленню партизанських формувань, створення бойових резервів.

2 жовтня 1942 р. Політбюро ЦК ВКП розглянуло питання про розвиток партизанського руху на Україні, прийнято рішення про створення вузького не легального ЦК КП У з числа основного ЦК КП У і керівників великих партизанських формувань в складі 17 чоловік.

Державний комітет Оборони 11 жовтня 1942 р. прийняв спеціальну постанову про розвиток партизанського руху на Україні. Мова йшла про посилення руху в Правобережних областях, де проходили важливі залізнодорожні і шосейні магістралі.

Розроблено оперативний план на жовтень-листопад 1942 р. Передбачалось направити в німецький тил ряд нових оперативних груп і партизанських організаторів, перидослокацію загонів в інші регіони, провести рейди під проводом С.А. Ковпака, А.Н. Сабурова на Правобережжя.

Осінню 1942 р. на Україну направлено дві оперативні групи на чолі з Я. І Мельником в Сумську область, С.Ф. Маликовим в Житомирську. Для зв'язку з Чернігівським партизанським загоном до кінця жовтня 1942 р. десантована спеціальна група з представників УШПД, ЦК ВЛСМ, ЦКЛКСМУС.

Важливу роль в координації дій партизанських загонів і з'єднань відігравали також штаби областей створені в тилу ворога. Перший був організований осінню 1941 р. на Чернігівщині на чолі з А.Ф. Федоровим. На початку грудня 1942 р. два штаби в Київській і Житомирській областях на чолі з командирами з'єднань С.А. Ковпаком та А.Н. Сабуровим. В січні 1943 р. сформований штаб по Сумській області. В різний час його очолювали Я. І. Мельник, П.Ф. Куманек. Їх завдання було:

* виявлення скритих резервів і створення на їх базі загонів і диверсійних груп;

* поставка партизанськими загонами і групами завдань і організація їх взаємодії;

* підтримка зв'язку з всіма партизанськими загонами області;

* організація розвідки і передача одержаної інформації УШПР.

Весною 1943 р. створюються штаби партизанського руху по Вінницькій, Волинській, Кам'янець-Подільський, Рівенській областях. Начальником штабу в Чернігівській області став Н.Н. Попудренко.

Літом 1942 р. в загони були організовані спеціальні розвідгрупи. В центральному і республіканських штабах партизанської боротьби створювались розвідвідділи. Згідно з постановою ГКО 30 травня 1942 р. в їх функції входило:

* вивчати і висвітлювати політичне, економічне становище в тилу ворога;

* організовувати розвідку і одержання розвідданих: розташування, рух, склад військ і штабів, місцезнаходження аеродромів, складів, хімічних баз, техніки.

Отже, з створенням центральних органів керівництва партизанським рухом було переможено ряд недоліків його організації, характерних для початкового етапу, досягнута необхідна координація дій партизанських формувань різних типів, вирішено організаційні і технічні проблеми, забезпечена більш тісна і оперативна взаємодія з армійським керівництвом, досягнута необхідна територіальна крнцентрація партизанських сил.

2.3 Зміна тактики партизанської боротьби і завершальний етап боротьби

Восени 1942 року радянські партизани переходять до тактики рейдів. Ідея виникла в ході наради, яка відбувалася з 31 серпня по 2 вересня в Кремлі Центральним комітетом ВКП з представниками підпільних партійних органів, командирами і комісарами великих партизанських формувань України, Білорусії. Для участі в рейді було виділено 5 загонів з з'єднання С.А. Ковпака чисельністю 1075 чол., 7 загонів і 2 спеціальні групи артилеристів і автоматчиків з з'єднання А.Н. Сабурова в кількості 1617 чол..

Про завдання дій загонів повідомляється в Наказі Центрального Штабу партизанського руху про вихід в новий район дислокації об'єднаних партизанських загонів під командуванням С.А. Ковпака від 15 вересня 1942 р. Наказі Центрального Штабу партизанського руху про вихід в новий район дислокації об'єднаних партизанських загонів під командуванням А.Н. Сабурова від 15 вересня 1942 р..

26 жовтня 1942 р. з'єднання С.А. Ковпака і А.Н. Сабурова вийшли з Брянського партизанського краю і двома паралельними маршрутами вирушили на захід. 7 листопада обидва з'єднання майже одночасно підійшли до лівого берега Дніпра, переправились на правий, вибили німців з м. Лоєв. 29 листопада з'єднання А.Н. Сабурова вийшло в район Олександрівки і Ремези Поліської області БССР, з'єднання А.С. Ковпака досягло Буйковичів. В ході розгромлені німецькі гарнізони в селах Хойники, Волока, Юревичі. 22 листопада прибуло в село Корми, в ніч на 26 листопада розгромило загін суперника в місті Мальчиці Поліської області. За 14 днів обидва з'єднання пройшли більше 300 км., пересіклизалізнодорожні магістралі Гомель-Бахмач, Гомель-Чернігів, форсували Дніпро. До кінця листопада 1942 р. з'єднання виконали поставлені завдання, вийшовши в суміжні райони Житомирської і Поліської області. За цей час було форсовано вісім залізнодорожніх ліній і десятки річок.

Вперше в історії партизанської практики такі великі загони партизан пройшли більше 800 км. По окупованих областях Сумській, Чернігівській, Гомельській, Київській, Житомирській.

12 листопада 1942 р. утверджено план на лютий-березень 1943 р. ЦК КП У. За ним мали бути проведені рейди: по території Рівенської області - загону Іванова, Житомирської-Сабурова, Київської-Ковпака, Чернігівської - Федорова, Сумської - Мельника, Щебетуна, Наумова, Гнібеди, Бойко, Харківській - Воронцова, Кіровоградської - Семенчука.

В кінці 1942 р. УШПД прийняв рішення про формування на базі декількох загонів, які діяли в межах Сумської і Брянської областей з'єднання під командуванням М. І. Наумова. Ввійшли загони В.П. Кочемазова, І. А. Пастушенко, харківський загін Н. І. Воронцова, кіровоградський М.А. Семенчука. Мета-організувати систематичні удари по залізнодорожнім лініям Брянськ-Конотоп, Суми-Харків, Суми-Готне-Суджа, Суми-Ромни-Лубни, встановивши зв'язок з підпільниками і партизанськими загонами.

Степовий рейд розпочався 1 лютого 1943 р., в розгар Сталінградської битви. Загін пересік залізнодорожню лінію Конотоп-Льгов, проскочив місто Глушков, шосе Мірополь-Суми, звільнивши Глушков, Краснопольє, Славгородок, Великий і Малий Істроп, Уграєди, Мезеновку, Ворожба. Підірвали 5 залізнодорожніх мостів, порушили рух на дорогах Суми-Харків, Суми-Готне, Суми-Лебедин. 26 лютого переправились через Дніпро. Відійшли в Кіровоградську область

До середини березня зайняло місто Станіславчик біля Голованевського лісу в Одеській області. Під час Степового рейду з'єднання пройшло районами Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської, Житомирської областей, форсували 18 рік, пересікли 15 залізничних доріг.

Успішні рейди на Правобережжя на початку 1943 року провели два з'єднання під командуванням А.Ф. Федорова, І. Я. Шушпанові, Я. І. Мельника. В лютому-березні 1943 року свій черговий рейд з Пінської області під Київ здійснило з'єднання С.А. Ковпака. Весною і літом 1943 року протягом 65 днів районами Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської, Житомирської області здійснило з'єднання Наумова М. І.. 12 червня 1943 року перед початком Курської битви С.А. Ковпак розпочав великий рейд до Карпат. Завдання - знищення нафтових промислів у Прикарпатті, знищення загонів УПА. Однак це завдання повністю виконане не було. Форсували річки Случ, Горинь, Збруч, Дністер, Прут розгромили німецькі загони в Скалаті, Галичі, Солотвино, Рафаловка. За час рейду пройшли 2 тис. км..

З'єднання Я. І. Сіворонова, яке розміщувалось в Ординських лісах пд - зх Черкас за наказом керівництва УШПР, при Воєнній раді Південно-Західного фронту рейдом вийшло в Житомирську область. В Коростишевському і Корнінському районах Житомирської області, Великополовецькому і Сквирському районах Київської області було створено з їх допомогою 36 підпільних бойових груп, чисельністю до 300 чоловік. В другій половині жовтня підірвали шість залізно - дорожніх ешелонів, зірвали міст через річку Удава, чим перервали на 10 днів рух Житомир-Фастів.

В липні 1943 року ЦШПР розробив план одночасного масового знищення рейок на залізницях окупованої території, щоб паралізувати постачання ворога під час Курської битви. До цієї операції були підключені 167 партизанських загонів з Білорусії, України і 4 російські області. Підрив рейок розпочався з 3 серпня і відбувався на території близько тисячі км. по фронту і глибною до 750 км. У 1943 році партизани україни підірвали 3606 ешелонів з 5 тис. підірваних ними за весь період воєнних дій. В останній декаді вересня 1943 року коли Радянська Армія підійшла до Дніпра розпочався другий етап операції з руйнування ворожих комунікацій, який дістав назву «Концерн». У сумі двох операцій партизанам вдалося припинити рух поїздів на тривалий період, що істотно погіршило ситуацію німецьких військ на фронті. Всього до грудня 1943 року було знищено 2270 км. одноколійного залізничного шляху.

У 1943 році Гітлер видав спеціальний наказ №14 головному командуванню сухопутних військ «Про боротьбу з партизанами»: «Партизанська боротьба, яку ведуть росіяни, стає нині дедалі більш активною, як командири загонів використовуються генерали, з загонами встановлено постійний радіозв'язок кур'єрське сполучення, налагоджено постачання. В оперативних тилових районах сухопутних сил нині налічується близько 80 тис. чол., не враховуючи численних партизанських загонів, які діють у районах, підлеглих командувачам військ України й Прибалтики. Останнім часом партизани завдали значних збитків залізничному транспорту і сільському господарству… Боротьбу з партизанами слід розглядати як бойові дії на фронті. Керувати боротьбою проти партизанів і розробляти бойові операції проти них мусять оперативні відділи армій і фронтів».

Наслідком цього наказу було посилення каральних заходів щодо партизанів і населення, яке їх підтримувало.

Отже, як ми бачимо новими методами ведення війни стають рейди на далекі відстані і «рейкова війна». У 1943 партизани підірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. Майже скрізь мали постійний зв'язок з військовим командуванням та московським керівництвом. На партизанських аеродромах регулярно приземлялись літаки зі зброєю, одягом, харчами, медикаментами. З центру переправлялись кваліфікований командний склад та диверсійні групи. Вибухові пристрої надіслані лише одним літаком з Великої землі, за підрахунками технічного відділу УШПР давали змогу партизанам пустити під укіс, що найменше чотири ешелони і вивести з ладу майже 200 метрів залізничного полотна. Рух припинявся на 2-4 доби. Втрати часто наносились більші, ніж бомбардувальною авіацією.

На кінець 1942 року ЦК КП У та УШПР мали регулярний зв'язок з партійним підпіллям і партизанськими загонами лише трьох областей. Інші обкоми і міськоми партій діставали вказівки і інформували центр про свою роботу епізодично через зв'язкових.

На кінець 1942 року розширилась мережа комсомольсько-молодіжного підпілля. Направлені в тил ворога 126 комсомольських працівників допомогли створити 7 підпільних обкомів ЛКСМУ, 36 райкомів, 141 низову молодіжну організацію.

В Маріуполі діяли 10 підпільних груп. Зокрема, група П.С. Дьоміна надавала допомогу розвідникам Чорноморського військово-морського флоту, переправляли на рибальських баркасах через Азовське море радянських військовополонених, населення, що втекло з таборів.

Підпільно-партійна організація під керівництвом В.Д. Авдєєва об'єднувала в Сталіно 11 груп, чисельністю 150 чоловік. За період з червня по вересень 1943 року багато разів порушували зв'язок навколо міста, організували аварію 4 поїздів, підірвали 17 паравозів, 2 танки, 8 автомашин, висадили в повітря артилерійський склад, спалили 6 електромоторів, підірвали водопровід на станції Мушнятове, знищили понад 300 солдатів і офіцерів. Загін «За Батьківщину» під керівництвом І. П. Дунаєва висадив в повітря і зруйнував 4 мости, 3 склади, вивів з ладу 50 паравозів і 30 вагонів, систематично порушували залізничне постачання і телеграфний зв'язок, паралізувало всі спроби окупантів пустити Зціївську ДРЕС та інші підприємства.

На Дарницькому вагоноремонтному заводі боролася з ворогом підпільна організація під керівництвом Л.М. Воробйова. Її групи були в шести цехах заводу. Вагони ремонтували так, щоб викликати аварію поїздів на дорогах. Підірвали котельню, спалили гараж, вивели з ладу підйомний кран. Організація добувала зброю, готувала людей до бойових операцій.

Проскурівські підпільні групи організували 589 диверсійних актів з них 22 аварії поїздів, спалили депо станції Гречани, вивели з ладу 18 літаків.

Уміло і уважно діяли патріоти станції Дніпропетровськ, Київ, Лозова, Сарни, Ковель та інших великих залізничних вузлів.

Стрийська група на чолі з Василем Грициком виводили з ладу електромотори в токарному цеху, пошкодили магістральний газопровід, організували аварію двох поїздів на станціях Гайлів і Нежухів. Великий склад з запасними частинами для паровозів і дивізійні склади пального знищили шепетівські підпільники.

Радянські підпільні групи в Галичині створені у 1941 році на початку 1942 об'єдналися в організацію під назвою «Народна гвардія імені Івана Франка»: групи В.А. Грушка, А.П. Колубена, Н.Д. Березіна, Т.А. Таєвського, К.М. Пелехатого кількістю 100 чоловік. Діяла на території Львівської, Тернопільської, Дрогобицької, Станіславської областей міста Золочів, Городок, Красне, Винники, Рава-Руська, Дрогобич, Самбір, Борислав, Косові, Коломиї.

В кінці вересня 1942 року в місті Краснодоні Ворошиловградської області створена організація «Молода гвардія». В штаб увійшли Іван Туркенич, Олег Кошовий, Іван Земнухов, Сергій Тюленін, Віктор Третьякевич. Пізніше Люба Шевцова і Уляна Громова. Організація була розбита на окремі групи, особовий склад підбирався по територіальному принципу з врахуванням дружніх стосунків.

Налагодили видавництво листівок, спочатку писали від руки, пізніше з допомогою шрифту, мали свою топографію. Для зручності місто поділили на участки. Розклеювали ввечері парами, щоб зменшити підозри. В них містились повідомлення Радянського Інформбюро, про становище на фронтах, заклики до населення чинити опір окупантам. Всього випустили 300 найменувань тиражем до 5 тисяч екземплярів. Підпільники підривали автомашини, визволяли радянських військовополонених. Внаслідок їх діяльності в Красно доні не була відновлена жодна шахта. 5 грудня 1942 року спалили «біржу праці» і тим самим врятували сотні юнаків і дівчат від німецького рабства. Підпалювали скирти хліба, перешкоджали вивозу до Німеччини худоби, продуктів.

В приміщенні клубу імені Горького німці намагалися створити свій клуб, для залучення молоді, об'явили запис в самодіяльні гуртки. Директором встроявся Женя Мошков, адміністратором Ваня Земнухов. Сюди ж вступило багато молодогвардійців. Це дало змогу збиратись великими групами під виглядом репетицій, пізно повертатись додому, без перешкод спілкуватись з молоддю.

Готуючись до бойових дій на кінець грудня 1942 року добули різними способами 15 автоматів 80 гвинтівок, 300 гранат, 15000 патронів, 65 кг. вибухових речовин. Зрада не дала можливості закінчити ці приготування. 15-16 квітня 1943 року було кинуто в шурф шахти 72 герої Краснодону - 11 комуністів-підпільників, 49 молодогвардійців - І. М. Громову, О.О. Дубровіна, І. О. Земнухова, С.Г. Тюленіна. Четверо було розстріляно - О.В. Кошового, Л.Г. Шевцову, В.Ф. Суботіна, Д. І. Огурцова.

Організаторами підпільних груп виступали також вчителі - в селі Констянтинівці Запоріжської області - Н.Ф. Красутський, Сімферополі - О.А. Волошинова. Багато допомагав чоловік Волошинової Іван колишній викладач географії в педагогічному інституті. Здібний художник підробляв німецькі печатки, документи. Чудовими організаторами були також вчителі А.З. Одуха, В.М. Яремчик, Ю.О. Збанацький.

Багато підпільних груп переходило до збройної боротьби. Яскравим свідченням є павлоградське та варвинське повстання.

На початок 1944 року в окупованих районах Правобережжя і західних областях України діяло 9 підпільних центрів, 39 підпільних міських і районних комітетів КП У, 4 обкоми, 16 райкомів ЛКСМУ, 300 інших організацій і груп. Обкоми і більшість райкомів знаходились в складі партизанських формувань. Секретарі обкомів партії очолювали партизанські з'єднання і обласні штаби партизанського руху. Секретарі підпільних райкомів партії були командирами і комісарами партизанських загонів. Таке поєднання політичного і воєнного керівництва давало великі переваги в організації масово-політичної роботи і проведенню бойових дій, посиленню зв'язку і взаємодопомоги підпільних організацій і партизан. Партійні комітети опираючись на бойову силу партизанських формувань несли менші втрати в людях. Партійні центри південних областей і більшості західних не маючи такої можливості, не могли широко розгорнути організаційну боротьбу населення в тилу ворога.

З зростанням чисельності учасників боротьби гостро відчувалася нестача зброї. Негативним було те, що в 1944 році на окуповану територію України направлялись лише групи організаторів партизанського руху, диверсійні і розвідувальні групи, майже зовсім не надсилались уповноважені ЦК КП У партійні організатори та інші відповідальні керівники партійного підпілля. Не було вжито всіх заходів по відновленню підпільних обкомів партії в Миколаївській і Одеській областях, по створенню керівних партійних центрів в Тернопільській, Львівській, Дрогобицькій областях, налагодженню зв'язку з підпільними організаціями.

Наприкінці 1943 року у зв'язку з визволенням Лівобережної та частково Правобережної України, вийшли в радянський тил і були розформовані з'єднання під командуванням І. М. Бовкуна, І. Д. Діброва, Ю.О. Збанацького, Ф. І. Короткова, М.Г. Салая, М.Р. Соболєва, 23 великих партизанських загони Д.Ф. Гарячого, О. Є. Кривця, Є. І. Петрова, дрібні розвідувально-диверсійні бойові групи.

В січні 1944 року на обліку УШПР було 31 з'єднання, 81 самостійно діючий загін чисельністю 47,8 тисяч бійців. Кількісне зростання партизанських формувань відбувалося до літа 1944 року. За постановою ДКО СРСР від 13 січня 1944 року Центральний штаб партизанського руху розформовано, керівництво партизанським рухом покладено на центральні комітети комуністичних партій союзних республік, обласні комітети партій на республіканські обласні штаби.

Продовжувалась підготовка радистів, інструкторів-мінерів, розвідників, керівників руху. Через «Овруцький коридор» завезено медикаменти, озброєння, боєприпаси, спорядження, евакуйовано поранених.

У січні 1944 року затверджено план бойових дій партизанських загонів на січень-березень. Завдання:

* посилити дійову допомогу регулярним військам в наступі;

* захищати населення від знищення і забрання на роботи до Німеччини;

* зривати плани німців, щодо пограбування народного майна. З січня по липень 1944 року на Правобережжі і західних областях створено 101 партизанський загін і 37 диверсійно-розвідувальні групи. Тісно взаємодіючи з регулярними військами партизани посилили удари по комунікаціях, дезорганізували тил противника, захоплювали переправи і мости на річках, утримували їх до підходу радянських військ.

Партизани самостійно і з частинами Червоної Армії визволили 45 міст, райцентрів, залізничних станцій. Створивши на Поліссі великий партизанський край, партизани надійно прикривали правий фланг Першого Українського фронту, контролювали комунікації, стежили за пересуванням сил супротивника. Особливо активно діяло з'єднання А.Н. Сабурова, що очищало території між річками Стирь і Стохід південної залізничної лінії Сарни-Ковель. Радянські партизани допомогли Червоній Армії в звільненні міста Рівне, тут діяла партизанська бригада Ю.М. Собесяка, що складалася переважно з поляків.

З'єднання імені Н.А. Щорса і С.Ф. Маликова діючи на шляху відступу ворога, розбитого під Коростенем, 2 січня зайняли райцентр Лугини і населений пункт Ігнатпіль. Просуваючись на захід очистили від противника село Друхів, Грушівку, Довгиничі. На початок лютого форсували річки Стир і Стохід. 11 лютого вийшло в район Камінь-Каширського, де зустрілось з Чернігівсько-Волинським з'єднанням разом з ним вело бої за місто Ковель.

Велику допомогу військам лівого крила Першого Українського фронту надавали партизани Камянець-Подільської і Вінницької областей. 4 січня з'єднання А.З. Одухи розгромило ворожий гарнізон і визволило райцентр Плужне, 16 січня - райцентр і залізничну станцію Славуту. 16 лютого з'єднання А.З. Одухи, С.А. Олексенка, Ф.С. Кота у взаємодії з армійським артилерійським дивізіоном визволили місто Ізяслав.

В смузі наступу військ Другого Українського фронту допомогу військам надавали кіровоградські і черкаські партизани. Активно допомагали радянським військам і партизани Криму. Партизанська бригада «Грізна» зірвала відступ ворога на шоссе Сімферополь-Алушта, перешкодила зруйнуванню промислових об'єктів Сімферополя. Загони південного з'єднання кримських партизан врятували від знищення будови Лівадії, вибили німців з села Павлівни і залізничної станції Поштове, утримували Ялту до приходу радянських військ.

Місцеве населення надавало істотну допомогу партизанам, надаючи їм провідників, витягуючи з бруду техніку, розчищаючи дороги, постачаючи продуктами харчування, але не в Галичині.

Під час наступу радянських військ на Правобережжя і західні області УРСР важливе значення мали удари по комунікаціях супротивника. Підсилились диверсійні дії на залізницях, особливо навколо таких залізничних вузлів, як Ковель, Шепетівка, Гречани, Жмеринка, Львів, Рава-Руська на магістральних автомобільних шляхах. Виділилися великі сили для організації груп підривників і систематичного проведення диверсій. У результаті диверсій пропускна здатність на головних напрямках залізничних ліній Ковельського вузла взимку і навесні 1944 року скоротилась в 3-4 рази. Партизани всіляко перешкоджали підтягувати і робити перегрупування військ супротивника, його організованому відходу, будівництву і зайняттю ним нових оборонних рубежів

Партизани посилили розвідувальні дії. З цією метою на окуповану територію засилались окремі розвідувальні і розвідувально-диверсійні групи і загони. У першому півріччі 1944 року було заслано 6 загонів і 3 розвідувальні групи Їх успішній роботі великою мірою сприяло місцеве населення і підпільники. Всього 1944 році від партизанів було одержано 1379 розвідувальних повідомлень, це в сім раз більше ніж в 1942 році.

Характерною рисою рейдів 1944 року було те, що вони проводились одночасно кількома з'єднаннями, які часом рухались паралельними маршрутами на певній відстані одне від одного. Під час таких рейдів командування мало можливість обмінюватись інформацією і ефективно взаємодіяти. Так було, наприклад, під час рейдів з'єднань П.П. Вершигори і М. І. Наумова у Львівську і Дрогобицьку область.

Одним з найбільш значних рейдів був Львівсько-Варшавський рейд Першої партизанської дивізії С.А. Ковпака під командуванням П.П. Вершигори. Почався 5 січня 1944 року, тривав 90 діб. Шлях простягся на 2100 км. від села Собичиного Житомирської області, по Пінській, Ровенській, Волинській, Львівській областях, на території Польщі. знищили ворожі гарнізони в містах Столині, Горохові, Тарногруді, Улянові. Однак, операція виявилась невдалою тому, що противник через свою агентуру виявив намір партизан і вжив заходів для оборони. Інші причини невдач: недостатня організованість у проведені операції, необізнаність з силами ворожого гарнізону.

Великий вплив на піднесення народної боротьби у Вінницькій області і на дезорганізацію ворожого тилу справив рейд з'єднання Я. І. Мельника і Д.Т. Бурченка, тривав з кінця 1943 до березня 1944 року. З'єднання пройшло по 12 районах Житомирської і 27 районах Вінницької області, форсувало 20 річок, пересікло 26 залізничних і 58 шосейних шляхів, провело 47 боїв.

Складним і тривалим був рейд з'єднання М. І. Шукаєва. З листопада 1943 і до січня 1944 року діяло в районі Новограда-Волинського і на залізниці Шепетівка-Рівне, провело 20 боїв з німецькими військами, пустило під укіс понад 50 ворожих ешелонів.

З наближенням фронту до району дій з'єднання, його командування одержало завдання вийти на південніше Рівне, в районі Кунева, де розгорнули бойові і диверсійні дії на шляху відступу німецьких війьк. Вийшло рейдом в район Первомайська для дій в Одеській області. Для виконання завдання два місяці маневрувало по території Рівенської і Тернопільської області. Пройшло близько 1800 км., тричі форсувало Случ, 5 раз річку Горинь, перейшло 3 залізниці, провело 30 боїв з німецькими військами і УПА, розгромило 7 штабів ворожих військових частин. Удар по залізниці Бережани-Перемишляни Львівської області, зірвали 9 залізничних і 5 шосейних мостів, залізниця не працювала 22 доби.

До травня з'єднання просунулось в район Дрогобича і Стрия, розташувалось в горах між станціями Сколе і Турка. Звідси 26-29 травня з'єднання силою двох загонів завдало удару по нафтопромислах Борислава і Дрогобича. Діяли в даному районі до 9 липня після чого продовжували свій рейд на територію Польщі, 25 серпня вийшли на кордон з Чехословаччиною.

На посилення народної боротьби з окупантом і допомогу радянським військам у західних областях України ЦК КП У і УШПР спрямували дії також менших з'єднань та загонів, які були утворені на базі реорганізованих великих з'єднаннях під командуванням І. О. Артюхова, Д.К. Ніколайчика, В П. Чепіги, С.О. Санкова.

Так з'єднання під командуванням Б.Г. Шангіна, В.П. Чепіги, С.Д. Чижова, загони на чолі з М.Й. Куницьким, М.Я. Надєміним, С.Д. Санковим рухаючись вздовж Західного Бугу вийшли на територію львівської області. обрали своєю базою Білгорайські і Яновські ліси, спрямували удари по залізницях і шосейних дорогах Львів-Люблін-Розвадів, Люблін-Перемишль, Люблін-Холм. Загони з'єднання Б.Г. Шангіна завдаючи ударів по залізниці Рава-Руська-Замостя, на шляхах навколо Білгорая здійснило 48 бойових і диверсійних операцій, в повітря злетіло 22 шосейних і залізничних мостів. Більше місяця не працювала залізниця Львів-Люблін на ділянці Рава-Руська-Бєльженець. На залізницях Замостя-Красностав, Люблін-Розвадів по території Польщі, де діяв загін імені Кірова організовано 26 катастроф.

Всьго в 1944 році в здійсненні глибоких рейдів брало участь 19 партизанських з'єднань і 25 самостійно діючих загонів і груп. За січень-липень 1944 року партизанами було вбито, поранено, взято в полон понад 120 тис. німців, знищено 638 танків, 54 літаки, 467 автомашин, організовано 1037 аварій на залізницях.

У партизанській боротьбі українського народу брали участь тисячі представників інших народів.

Перше молдавське з'єднання підірвало 166 ворожих ешелонів. Друге молдавське з'єднання протягом трьох місяців втримувало в своїх руках містечко Городніцу Житомирської області.

На Київщині діяв загін на чолі з казахським вчителем Касимом Кай сяновим. Льотчиком татарином М. І. Тіміровим був створений загін на Дніпропетровщині.

У партизанському русі брало участь сім тисяч поляків, в лютому 1943 року створено польський партизанський загін імені Тадеуша Костюшко. У червні 1943 року почав бойові дії польський загін С. Богульського і українсько-польський загін «Смерть фашизму». На Рівненщині організовано два польські загони: Я. Галіцкого, і К. Гуревича.

У партизанських загонах брали участь сотні чехів і словаків. У з'єднанні А.Н. Сабурова створено чехословацький загін Яна Нелепки, чисельністю 45 чоловік. Велике сприяння радянським партизанам надавали словацькі партизани в Криму і Одесі, де розташовувалися підрозділи словацької дивізії. Створено словацький загін Юрая Жака. Протягом літа 1942 року румунський офіцер Михайло Міхайлеску передавав партизанам зведення, перепустки і інші документи необхідні розвідникам, передавав партизанам план евакуації фашиських військ з Криму.

У різних з'єднаннях воювали югослави, французи, бельгійці, серби, хорвати. У Криму боролися іспанці і були інструктурами-мінерами на Правобережжі. На Рівненщині в загоні Д.Н. Медвєдєва воювали болгари.

Отже, антифашиський радянський партизансько-підпільний рух на території України пройшов кілька етапів, від зародження до широкого розгортання та активного протесту.

Стримуючими чинниками його розвитку в початковий період стали:

* Наступальна воєнна доктрина, що почала домінувати наприкінці 30_х років і привела до згортання підготовки кадрів та виготовлення засобів для ведення «малої війни»;

* ліквідація теоретичних розробок;

* партизанських сховок і баз;

* відсутність координаційного центру;

* нестача зброї, боєприпасів, медикаментів;

* жорстке придушення окупаційними властями будь-яких виявів опозиції режимові;

* дефіцит підготовлених партійних кадрів.

Створення в 1942 році Центрального партизанського штабу, матеріальна підтримка з центру, застосування партизанами ефективних методів боротьби, тісна взаємодія партизанських сил з підпільними силами, підтримка населення на більшості території України дало змогу перейти на якісно вищий щабель і перетворитися на важливий фактор війни, на другий фронт.

3. Антинімецька боротьба УПА на території України

3.1 Передумови зародження УПА

Складовою частиною антифашиського Руху Опору на території України були - Організація Українських Націоналістів, Українська Повстанська Армія.

Позиція українського національного підпілля щодо нациських військ не була сталою і змінювалася протягом окупаційного періоду. Умовно настрої українського національного підпілля можна розділити на три етапи. Перший - тривав з червня 1941 до вересня 1941 року і характеризувався доброзичливим ставленням до окупаційних військ, другий - з осені 1941 до середини 1943 року позначився напруженням у стосунках українського підпілля і нациських окупаційних військ, третій етап - друга половина 1943-1944 років характеризувався переходом до відкритого збройного протистояння підрозділів українського національного підпілля з частинами нацистських окупаційних військ. Цей поділ є умовним, адже на кожному з етапів були факти як співпраці, так і збройного протистояння.

На першому етапі українські національні політичні структури сприймали німецькі війська як союзників і визволителів українських земель від радянської окупації. Це підтверджують тези записані а «Акті проголошення Української державності» від 30 червня 1941 року. Де зокрема, в третьому пункті йшлося: «Українська Національна Революційна Армія, що творитиметься на українській землі, боротиметься спільно з німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу…».

Більшість місцевого західноукраїнського населення зустріло нациські війська прихильно. Загальні настрої, що панували в західноукраїнських областях, добре виражають слова українського священика з села Романів на Волині: «Радість панує поміж населення. Всі сходяться докупи, вітаються, як на Великдень. Коло церкви… населення обсипає німецьких солдатів квітами, а німці віддячують цукерками й папіросами». Ці слова підтверджують донесення німецьких офіцерів, в одному з яких зазначалося: «З приходом військ їм зразу почали приносити молоко, яйця й інші продукти, як були віддані солдатам безкоштовно й цілком добровільно».

Цю ідилію зруйнували дії окупаційної влади, котра у відповідь на проголошення ОУН незалежності, провела у липні 1941 року арешти керівництва і членів ОУН, а в серпні створили дистрикт «Галичина».

Як наслідок почали поширюватися антинімецькі листівки, котрі закликали виступати проти від'єднання Східної Галичини і розгортати підпільну діяльність.

Були і більш радикальні заклики. Брат Степана Бандери, Василь закликав до «Зброї! Потрібно відплатити брехунам - німцям».

На нелегальних зустрічах під Львовом у жовтні 1941 р., визначених пізніше як Перша конференція ОУН, М. Лебедь, Д. Мирон, Л. Климів, В. Кук та інші керівники опрацювали нову тактику: з німцями в конфлікт не вступати, перейти у підпілля, всебічно використовувати можливості легальної роботи. Першочерговим завданням ставав військовий вишкіл кадрів, що досягалося проникненням націоналістів у підрозділи української допоміжної поліції.

В квітні 1942 року в околицях Львова було проведено Другу конференцію ОУН, учасники якої засудили політику німецького окупаційного режиму на Україні, проте не закликали народні маси до активної антинациської боротьби. Заявлялаи, що визвольно-революційну боротьбу за звільнення всіх українських земель і за з'єднання їх в одну незалежну і соборну державу ОУН здійснює спираючись на власні сили українського народу, відкинувши орієнтацію на чужі сили, зокрема на історичних ворогів України.

У квітні 1941 року провід ОУН у меморандумі про цілі українського національного руху заявляв: «Провід українських націоналістів усвідомлюючи чітко і тверезо сучасне політичне, а також загалом геополітичне становище країни, вважає бажану тісну співпрацю з Німеччиною, то з другого боку, дуже важливо і бажано глибше ознайомитись з справжніми намірами Німеччини стосовно Східної Європи, а також певними гарантіями від авторитетної установи щодо майбутнього і практичної координації заходів».

В аналогічному меморандумі ОУН в червні 1941 року зазначалося: «Навіть, якщо німецькі війська при вступі в Україну, звичайно з початку будуть вітати, як визволителів, то незабаром ця ситуація може змінитись, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою відновлення української держави і відповідними гаслами. Новий європейський порядок без самостійної національної української держави є немислимим… Якщо навіть сьогоднішнє державне утворення України, яке під назвою Української Радянської Соціалістичної Республіки є складовою частиною Радянського Союзу, являється фікцією, все ж таки ця фікція є великим кроком вперед у порівнянні з передвоєнним часом, коли тодішній царській Росії навіть слова Україна, українець, український були заборонені».

Однак життя і окупаційно-репресивна політика Німеччини внесли свої корективи у плани й задуми українського політикуму, зокрема ОУН. Ілюзії щодо допомоги Німеччини у відродженні української держави швидко розвіялися і насамперед в ОУН. Масові арешти свідомих українців, репресії та розстріли членів та симпатиків ОУН, що особливо активними були в період з вересня 1942 року до лютого 1943 року зумовили пошук нових форм і методів боротьби, в тому числі проти німецьких окупантів. Мельниківці, на відміну від бандерівців, поводили себе щодо німців стримано.

Початок антинациської боротьби збоку українського національного підпілля стримував такий психологічний чинник, як позитивна налаштованість місцевого населення до окупаційних військ на початку війни. Ще з середини 1930_х років українські національні сили вели пропаганду, що за допомогою німецької армії можна буде відновити Українську державність. І після кількарічної психологічної обробки населення за два місяці переагітувати людей на протилежні настрої неможливо. Масовий терор щодо місцевого населення з боку окупаційних військ, примусові вивози на роботу до Німеччини, вигляди концентраційних таборів з військовополоненими та єврейські гетто справляли гнітюче враження на місцеве населення. Тобто, окупаційні війська провели набагато кращу антинациську агітаційну роботу з місцевим населенням, ніж це робили активісти українського підпілля.

Потрібно пам'ятати про радянських партизан, підпільників, які вели антинациську боротьбу і своїми діями викликали терор окупантів стосовно місцевого населення, що викликало з одного боку неоднозначне ставлення до радянських партизанів, а з другого боку посилювало бажання людей боротися з окупантами.

Позиції керівництва ОУН у плані антинациської боротьби розділилися. А. Мельник висловлюючи критичні зауваження стосовно політики нацистів на Україні, намагалися не ввійти в конфлікт з вищим нациським керівництвом. Натомість інший керівник ОУН О. Кандиба на території України намагався організувати збройне підпілля для боротьби з ворогом. З ініціативи О. Кандиби на Крем'янеччині влітку 1942 року було створено партизанські загони для боротьби з нацистами. Виходячи з постанов Другої конференції, керівництво ОУН розраховувало максимально довго стримувати збройні сутички з нациськими окупантами і готуватися до загальнонаціонального повстання. В ці плани внести корективи змусили партизанські дії радянських та польських сил. Наприкінці листопада 1942 року відбулася військова конференція Проводу ОУН, учасники якої вирішили негайно приступити до створення підпільних сил. Ця поспішність ґрунтувалася і на страху втратити контроль над лісистими місцевостями західноукраїнських областей, які швидкими темпами намагалися оволодіти радянські та польські партизани.

Отже, протинімецька діяльність боївок ОУН навесні і влітку 1942 року виявлялася переважно в актах пасивного опору і саботажу щодо дій німецької сторони - проти здавання населенням продовольчого «контигенту», вивезення населення в Німеччину на роботи.

Попередницею у антинациській боротьбі УПА була «Поліська Січ», створена за ініціативою уряду УНР в екзині. 20 червня рада старшин армії УНР уповноважили Тараса Боровця створити збройні партизанські загони для боротьби з радянською владою. Тарас Боровець розпочав активну діяльність на Поліссі. У червні-серпні 1941 року «Поліська Січ» здійснила операції з очищення волинських та поліських лісів від окремих бійців Червоної Армії. У серпні Т. Боровець розгорнув акцію з об'єднання розрізнених політичних сил для створення єдиної української армії. Результативними виявились переговори з ОУН, монархістами на чолі з полковником І. Трейком, УНАКОР отамана Волошина-Берчака. Тісні контакти налагоджено з Білоруською національною самообороною. У жовтні 1942 року з'явилась нова назва - Українська Повстанська Армія. Діяла в районі міст Олевськ, Людвипіль, Сарни. В основу організації ліг адміністративно-територіальний принцип: на чолі стояла головна команда, 2-4 області об'єднувались в окружну січ, область утворювала обласну бригаду, район-полк, 2-5 сіл-курінь, село-сотню.

Розпочавши з березня 1942 року інтенсивне створення повстанських загонів, у квітні УПА Т. Бульби-Боровця перейшла до боротьби з німцями. Її кількісний склад у першій половині 1943 року оцінювався німецькими чиновниками в 10-20 тисяч чоловік.

В. Косик подає значно меншу цифру: «Цей рух у квітні 1943 року налічував 4 тисячі повстанців і міг мобілізувати ще, може, одну десятку тисяч».

У цей час «Поліська Січ» намагається використати у своїх стратегічних цілях як німецьке командування, так і радянських партизан. 23-24 листопада 1942 році відбулись переговори між Тарасом Боровцем та німецькою стороною на предмет в справі умиротворення Полісся. На висунуті контрвимоги - самостійної України та звільнення українських політичних в'язнів - емісар відповів, що майбутня державно-політична структура буде визначена фюрером, а характер прийнятих рішень залежатиме від поведінки українців. Щодо політв'язнів д-р П'ютц заявив, що ніхто не може гарантувати амністування, оскільки відсутні відповідні гарантії їх не участі в антинімецькій діяльності.

У листі від 8 грудня 1942 року до д-р П'ютца Т. Боровець викладає свою позицію так: «Я бачу, що за теперішніх українсько-німецьких політичних взаємовідносин про звільнення українських політв'язнів не може бути й мови. Тому моя спільна з вами праця неможлива… Наше нелегальне становище не означає, що ми знаходимось у боротьбі проти Німеччини. Це лише самозахист. Ми розглядаємо Німеччину як тимчасового окупанта, але не ворога. Якщо Німеччина виключила нас від участі в цій війні, як діючу особу, то ми вирішили до кінця війни залишитись нейтральними спостерігачами. Ми дотримуємось політики, вам не допомагати і не шкодити. Ми не змінемо нашої позиції, якщо і німецькі власті також оцінять ненормальну обстановку, яка виникла із-за політики. Якщо ж німецькі власті й надалі будуть ще активніше виступати проти українського населення, тоді ми змушені будемо перетворити наш нейтралітет в анти німецьку боротьбу».

Д_р П'ютц рекомендував пропагувати серед населення антиупівські настрої, проголосив Бульбу-Боровця безвільним інструментом анонімних підбурювачів. З метою ізоляції вожака повстанців у його ж таборі пропонувалося посилити примусові заходи щодо населення каральні експедиції, евакуації, агентурну підривну роботу.

У вересні-листопаді 1942 року з аналогічною місією в район дислокації прибув капітан Червоної Армії М. Брежнєв. Переговори пройшли безрезультатно. Згодом надходили свідчення від партизанських загонів. Зокрема, в «Доповідній записці штабу партизанських загонів Рівненської області про діяльність українських націоналістів» від 28 травня 1943 року зазначалося: «Найбільш сильне національне формування так зване об'єднання Тараса Бульби нараховує близько 6000 чоловік і повністю охоплює своїм впливом Костопільський, Рокитнянський, Степанський, Березновський район. До кінця квітня штаб знаходився в лісі в районі містечка Городець, останнім часом засновано штаб в районі Деражно, що має при собі озброєний загін до 1000 чоловік. В селі Кричильськ знаходиться школа воєнної підготовки до 500 чоловік».

В «Виписці з розвіддонесення штабу партизанських загонів Житомирської області про діяльність українських націоналістів » зазначалося: «Західніше річки Горинь в основному південніше залізничної дороги Сарни-Олевськ активізують свою діяльність націоналісти-бульбівці. Вони знищують польське населення, нападають на мілкі німецькі гарнізони і невеликі групи партизан.

Одна группа бульбівців знаходиться в районі Домбровиця-Сарни-Владимирець. Штаб в селі Тиклівка. Займають: Сальце, Лудинь, Лютінск, Берестьє, Орваніца, Соломіївка, Любіновичі, Речіца, Щепцевичі, Тикліївка, Рудня, Грані. Озброєння: 2 ручних пулемети, 3 рушниці, 8 гранат.

Друга група бульбівців розміщуються по хуторах і селах від Сарн до Рокитно. Штаб знаходиться в хуторі Закружьє, що в 3 км. пд-сх Томашгруда».

Тараса Бульбу активно критикували кола ОУН - СД ), оскільки вважали, що переговори з ворогом лише послаблюють бойовий дух у повстанців.

У 1942 році провід «Поліської Січі» спробував налагодити контакти з польськими підпільними організаціями Волині з метою нормалізувати польсько - українські відносини у час війни. Посередником між УПА і польськими організаціями в Рівному виступив Броніслав Ходоровський. Однак переговори не відбулися.

На початку 1943 року «Поліська Січ» розпочала переговори з військовими відділами ОУН-СД. Під час переговорів група націоналістів - самостійників під проводом І. Мітинги, що 1941 році відкололася від ОУН-СД приєднались до «Поліської Січі». У травні 1943 року переговори було завершено. Військові відділи ОУН-СД об'єднались з «Поліською Січчю» в одну формацію - Українську Повстанську Армію. Оперативний штаб мав бути поширений за рахунок кооптації представників ОУН-СД.

Одразу ж після об'єднання в УПА почали відбуватись негативні процеси. ОУН-СД розгорнула партійну агітацію, почала запроваджувати інститути служби безпеки, що не передбачалось статусом «Поліської Січі». Тараса Бульбу було звинувачено в отаманщині та в некритичному самовихвалянні. Протистояння між ОУН-СД і «Поліською Січчю» досягло апогею в липні 1943 році. Тарас Бульба з групою однодумців оголосив свій вихід з УПА. Щоб уникнути суперечок за назву, «Поліську Січ» було перейменовано на Українську Національно-Революційну Армію. На базі УНРА була створена Українська національно-демократична партія. 18 серпня 1943 році загони УПА-СД на чолі з курінним Максом оточили штаб УНРА в районі Степане і заарештували багатьох старшин.