Форми і методи радянського руху Опору

Визначення особливостей українського руху Опору у війні з німецькими загарбниками: радянська і націоналістична течія. Боротьба між партійними комітетами українського Опору. Захист незалежності, відновлення радянської влади і ведення "малої війни" опору.

Рубрика История и исторические личности
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 19.11.2012
Размер файла 26,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

Форми і методи радянського руху Опору

незалежність радянська влада український опір

Особливістю українського руху Опору була наявність двох течій: радянського та націоналістичного. Представники радянського руху Опору були прибічниками Радянського Союзу та боролися проти окупантів з метою відновлення радянської влади в Україні. Український націоналістичний рух опору очолила ОУН, яка мала на меті відновлення незалежності України.

Організувати радянський рух Опору РНК СРСР і ЦК ВКП(б) намагалися з перших днів війни. Зокрема, директива від 29 червня 1941 р. закликала партійців та представників радянської влади прифронтових областей очолити всенародний рух Опору нацистам та створювати партизанські загони, диверсійні й підпільні групи. Дублювала цю директиву постанова ЦК КП(б)У від 5 липня 1941 р. і звернення Президії Верховної Ради УРСР, РНК УРСР і ЦК КП(б)У «До українського народу» від 7 липня 1941 р. Основне ядро підпільно-партизанського руху Опору, на думку радянського і партійного керівництва, повинні були скласти комуністи, комсомольці та ветерани громадянської війни. Однак при цьому не враховувався той факт, що масові репресії напередодні війни підірвали не тільки кадровий потенціал партії, але й знищили фахівців з ведення партизанської війни. Зокрема, було репресовано командувача Київського військового округу Й. Якіра, який мав досвід з ведення «малої війни», а партизанські бази, створені ним перед війною, були демонтовані. Репресії відобразилися і на моральному стані населення і партійців, зокрема. У результаті деякі члени КПУ(б)У на початковому етапі фашистської окупації відмовилися від покладених партією доручень та легалізувалися. Нерідкими були випадки, коли партійці, які повинні були керувати партизанським рухом або були обізнані з партизанською боротьбою, відходили разом з частинами Червоної Армії. До окупантів досить часто потрапляли облікові картки партійних функціонерів та рядових партійців, які органи НКВС перед відступом Червоної Армії не встигли знищити. Окрім цього виявляти радянських партійних функціонерів допомагали колабораціоністи. Тому майже всі підпільні обкоми, міськкоми першого призову потерпіли провал, а їхні керівники були знищені окупантами. Також треба врахувати, що окупанти впродовж війни в Європі накопичили досвід у боротьбі з підпіллям. Для протистояння партизанам фашистами були сформовані особливі підрозділи. Так, для групи армій «Південь» було сформовано 3 дивізії охорони тилу.

Становленню радянського руху Опору також не сприяла боротьба між партійними комітетами, радянськими органами, органами НКВС, військовими радами фронтів й армій, яка розгорнулася за встановлення контролю над веденням «малої війни». Нерідко окремі військові начальники намагалися використати сформовані партизанські загони й групи на передній лінії оборони або в найближчому оперативному тилу ворога замість висування їх у тил ворогові. У результаті, поступаючись піхотним та моторизованим частинам вермахту, вони зазнавали значних втрат.

Після встановлення окупаційного режиму в Україні Москва втратила зв'язок з багатьма партизанськими загонами. Так, із 3,5 тис. партизанських угруповань, які залишилися в тилу ворога, влітку 1942 р. Центр налагодив зв'язок тільки з 22 загонами. Інші групи розпалися або були знищені німцями. Дуже часто спроби радянських і партійних органів налагодити зв'язки з партизанами закінчувалися трагічно - радянських парашутистів перехоплювали німецькі спецслужби або місцеве населення, яке передавало їх до рук гестапо (Gestapo).

У результаті до літа 1942 р. на території України продовжувало діяти лише близько десятої частини створених владою партизанських груп, що нараховували приблизно 2 тис. осіб. Наприкінці 1941 р. діяв загін в околицях Нікополя й Кривого Рогу (500 осіб), що мав завдання знищити не пошкоджені шахти, але німці цей загін швидко ліквідували. Аналогічна доля спіткала загін, що діяв узимку 1941-1942 рр. поблизу Павлограда та на східній Дніпропетровщині. Довше вдалося утримуватися партизанам у Криму. Слід додати, що здебільшого перші партизанські загони мали на озброєнні лише гвинтівки, карабіни та револьвери, незначну кількість набоїв, гранат, пляшок із запальною сумішшю, вибухівки та мін. Реально ситуація з партизанським рухом змінилася тільки 30 травня 1942 р., коли при Ставці Верхового Головнокомандування СРСР був створений Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), який очолив перший секретар ЦК КП(б) Білорусі П. Пономаренко. Одночасно постановою Ставки був створений Український штаб партизанського руху (УШПР) з центром у Луганську, а пізніше в Москві. Український штаб партизанського руху підпорядковувався Центральному штабові, а в оперативному плані - Військовій раді Південно-Західного напрямку. Начальником УШПР був призначений заступник народного комісара НКВС УРСР Т. Строкач, його заступником - секретар ЦК КП(б)У М. Співак, уповноваженим представником Військової ради Південно-Західного напрямку був І. Виноградов. УШПР розгорнув активну роботу з об'єднання та організації партизанського руху в Україні. Основними бойовими одиницями партизанських формувань в Україні стали загін, дивізія та з'єднання. Структура партизанського загону визначалася кількістю бойового складу, кількістю та складом зброї, географічними умовами та характером завдань, які ставилися перед цією бойовою одиницею. Загін очолювався командиром і комісаром, мав штаб, замісника командира з розвідки, з диверсійної роботи, помічника командира з постачання з відповідними підрозділами. Перші радянські загони партизанів з'явились наприкінці 1941 р. під Черніговом, Сумами та Брянськом під керівництвом секретаря Чернігівського підпільного обкому КП(б)У М. Попудренка та колишнього голови Путивльського міськвиконкому С. Ковпака. До цих загонів згодом приєднались також групи радянських військ, які прорвались з оточення під Києвом у вересні 1941 р., зокрема, О. Сабурова. У результаті саме ці загони й стали зародком партизанських формувань у лісах північної України - на Сумщині та Чернігівщини.

Партизанська дивізія складалася з декількох партизанських бригад та формувалася згідно з рішенням штабів партизанського руху або підпільних обкомів. Партизанське з'єднання складалося у середньому з 10 бригад, а його загальна чисельність становила 5-19 тис. осіб. Як і партизанська дивізія, з'єднання формувалося за рішенням штабу партизанського руху та в бойових діях переважала тактика проведення рейдів. З метою забезпечення взаємодії партизан з регулярними військами при військових радах ряду фронтів і армій були створені представництва партизанських організацій. Також певну роль в організації партизанського руху відіграло партійне підпілля.

Таким чином, зі створенням штабів партизанського руху і зміцненням партійного підпілля завершилася робота зі створення системи централізованого керівництва партизанським рухом, а в партизанські райони літаками почала перекидатися зброя, боєприпаси, медикаменти, спеціально підготовлені фахівці з ведення «малої війни», поліграфічна техніка, пропагандистські матеріали. Результатом таких активних дій стало те, що на середину 1943 р. в Україні діяли 46 великих партизанських з'єднань, приблизно 2 тис. загонів і диверсійних груп.

Джерелами формування радянського партизанського руху Опору в 1942 р. стали комуністи й комсомольці, солдати й офіцери радянської армії, які опинилися в оточенні, утікачі з німецьких гетто й концтаборів, робітники НКВС, фахівці з партизанської війни, вишколені в спецшколах, а також патріотично налаштоване місцеве населення. Перша спецшкола з підготовки до ведення «малої війни» з'явилася у Києві в серпні 1941 р. Згодом спецшколи діяли у Харкові, Полтаві, Лисичанську.

Форми боротьби народних месників були різноманітними та залежали від ситуації на фронті. Так, у 1942 р. найпоширенішими формами боротьби радянських партизанів були напади на німецькі гарнізони, військові об'єкти, комунікації, диверсії в тилу ворога, створення радянських районів у німецькому тилу, пропагандистська робота серед місцевого населення. Зокрема, партизанській загін під командуванням М. Карнаухова, що нараховував 208 осіб та місцем дислокації якого були з жовтня 1941 р. Краснолиманський, а з грудня - Святогірський ліс Сталінської (нині Донецької) області, впродовж червня 1942 р., активно співпрацюючи з частинами радянської армії, провів рейди в Слов'янськ, Барвінково, Андріївку, Бантишево з метою збору інформації. В результаті радянська армія змогла нанести удар по фашистському аеродрому, вогневих точках, складах. Перемога радянських військ під Сталінградом і їхній наступ узимку 1942-1943 рр. сприяли розвитку антифашистської боротьби на окупованих територіях. Так, упродовж вересня - грудня 1942 р. група партизанів загальною кількістю у 22 особи під командуванням М. Карнаухова провела військові операції в районі вузлових станцій - Слов'янська та Красного Лиману, завдаючи окупантам відчутних ударів. У свою чергу гітлерівські війська, ведучи запеклі бої на Волзі, намагалися всіма силами уникнути поразки. Керівництво фашистської Німеччини вжило надзвичайних заходів, провели так звану «тотальну мобілізацію» всіх людських і матеріальних ресурсів як рейху, так і окупованих територій. Ця «тотальна мобілізація» супроводжувалась посиленням терору. У грудні народні месники на чолі з Карнауховим були захоплені німцями, а у січні 1943 р. страчені. У 1943 р. основним місцем дислокації радянських партизан стали Південна Чернігівщина та прилеглі райони Київщини, які перетворилися на партизанський край. На цих територіях партизани відновлювали довоєнні органи Радянської влади або їхні функції здійснювалися партизанським командуванням та відповідними організаціями.

Партизанськими зонами стали райони Рівненської, Сумської, Житомирської та Волинської областей. Загалом у радянських партизанських загонах і з'єднаннях на початок 1943 р. в Україні діяли 7 великих з'єднань, а за станом на 1 січня 1944 р. - 31 з'єднання і 81 окремий партизанський загін. У з'єднаннях нараховувалося не менше 58,8 тис. бійців.

Гітлерівці після нищівної поразки на Волзі намагалися перетворити місцевості, з яких вони відступали, у «мертву зону». Але рух Опору у ворожому тилу не дав нацистам можливості втілити цей план у життя. Партизанські з'єднання вдалися до нових методів ведення боротьби - глибоких рейдів в південно-західні і західні області. Зокрема, партизанське з'єднання під командуванням Ковпака здійснило рейд з Путивля через Волинь у Карпати з метою перерізати шляхи відступу фашистам, коли почалися бої за Дніпро, а також для створення політичного і психологічного ефекту на Волині, де вплив мала УПА, і в Галичині, де було сформовано добровольчу дивізію СС «Галичина». В історії ця грандіозна операція отримала назву Карпатського рейду. Рейд розпочався 12 червня 1943 р. з району села Мілашевичів (тепер Лельчицького району Гомельської області Білорусі). Партизанське з'єднання з боями пройшло територіями Поліської, Рівненської, Львівської, Тернопільської і Станіславської областей та розгромило ворожі гарнізони у Скалаті, Галичі, Солотвині, десятки разів перетинало залізниці і шосейні шляхи, форсувало річки Случ, Горинь, Збруч, Дністер, Прут. Прийшовши в Прикарпаття, партизани на Битківських і Яблунівських нафтопромислах знищили 40 діючих нафтових вишок, підірвали нафтопровід і вилили понад 50 тис. тонн нафти. На боротьбу з партизанами гітлерівці кинули 30 тис. карателів, але з'єднання 11 разів виходили з оточення. 4 серпня ковпаківці, розгромивши гарнізон міста Ділятина Станіславської (нині Івано-Франківської) області, потрапило в оточення. У результаті запеклих боїв загинув комісар з'єднання С. Руднєв. Партизани змушені були розділилися на сім груп, щоб пробиватися з оточення. Деякі з них на своєму шляху вступали в бої з УПА. На початок жовтня 1943 р. уцілілі ковпаківці вийшли в намічений пункт - хутір Конотоп Олевського району на Житомирщині.

Під час проведення Червоною Армією великих бойових операцій - Курської битви, звільнення Лівобережної України і Донбасу, форсування Дніпра й звільнення Києва партизанські ватажки головну увагу приділили масованим ударам по комунікаціях, зокрема, по залізницях та мостах. Основною метою нової стратегії була дезорганізація окупантів та ускладнення перекидання ними на фронти військ та бойової техніки. Ця операція отримала назву «рейкова війна». Внаслідок її проведення партизани України за період з квітня до вересня 1943 р. вивели з ладу 576 ешелонів. У результаті на кінець серпня пропускна здатність залізниць знизилася на 72 %.

Під час битви за Дніпро партизанські загони захопили 25 переправ через Десну, Дніпро та Прип'ять і утримували їх до підходу передових частин Червоної Армії. Упродовж 19 вересня - жовтня 1943 р. українські партизани взяли участь у загальній операції під кодовою назвою «Концерт». Найбільшим розмахом вирізнялася операція «Ковельський вузол», яку провело Чернігівсько-Волинське партизанське з'єднання під командуванням першого секретаря Волинського підпільного обкому КП(б)У генерал-майора О. Федорова з липня 1943 р. до квітня 1944 р. Згідно з наказом УШПР Федоров провів рейд на Волинь з метою паралізувати рух на Ковельському вузлі. Операція тривала 270 днів, на залізничних шляхах з Ковеля діяло 5 диверсійних батальйонів. У результаті 549 ешелонів супротивника з пальним, технікою та живою силою були виведені з ладу. За цю вдало проведену операцію О. Федоров отримав другу Зірку Героя Радянського Союзу.

Слід зазначити, що окрім партизанських формувань, безпосередньо підпорядкованих Українському штабові партизанського руху, у Волинській, Рівненській та інших західних областях діяли спеціальні загони й з'єднання під командуванням А. Брянського, В. Карасьова, Д. Медведєва, М. Прокопюка, Є. Мирковського, створені й керовані НКВС і Головним розвідувальним управлінням Генерального штабу Червоної Армії. Їхніми основними методами боротьби були збирання і передача розвідувальних даних. Зокрема, багато цінної інформації надав М. Кузнєцов, який був розвідником в особливому партизанському загоні полковника НКВС Д. Медвєдєва, що базувався в Цуманьських лісах поблизу Рівного. Кузнєцов діяв безпосередньо в Рівному, де перебувала резиденція гауляйтера рейхскоміссаріату «Україна» Е. Коха, та у Львові. Окрім збору інформації Кузнєцов разом з іншими партизанами викрадав і знищував гітлерівських генералів і чиновників. Загалом тільки в 1943 р. партизани України передали через УШПР 1260 розвідувальних донесень. Таким чином, пік активності радянського руху Опору в Україні припадає на 1943 р. Партизани та підпільники України в 1943 р. здійснили 292 напади на гарнізони, комендатури й відділи поліції, 24 - на штаби військових і тилових підрозділів та частин противника, 19 - на залізничні станції, штурмом оволоділи 21 районним центром.

У січні 1944 р. Український штаб партизанського руху та його фронтові представництва підтримували зв'язок з 31 партизанськими з'єднаннями і 82 окремими загонами чисельністю 47,8 тис. бійців. Більша частина партизанів, спираючись на партизанський край у Поліссі, зосереджувалися в районі дій 1-го і 2-го Українських фронтів, на Житомирщині, у Волинській і Рівненській областях. Зокрема, Житомирське з'єднання ім. Щорса під командуванням С. Маликова та Л. Бугаєнка, Чернігово-Волинське - О. Федорова та В. Дружиніна, О. Сабурова і З. Богатиря, Перше Рівненське - В. Бегми та О. Повторенка, кавалерійське з'єднання - М. Наумова і М. Тарасова, Перша Українська партизанська дивізія ім. С. Ковпака під командуванням П. Вершигори і М. Москаленка. У Вінницькій, Кам'янець-Подільській і Кіровоградській областях діяли з'єднання під командуванням Я. Мельника та Д. Турченка, А. Одухи й Г. Кузовкова, С. Олексенка та П. Горлача.

На завершальному етапі звільнення українських земель ЦК КП(б)У й Український штаб партизанського руху вжили заходів до вдосконалення структури партизанських формувань. Протягом лютого - травня 1944 р. було проведено реорганізацію і розукрупнення 20 партизанських з'єднань на менші, але більш рухливі і мобільні загони та з'єднання. Поряд з цим із січня до липня 1944 р. було створено 101 новий партизанський загін і 37 диверсійно-розвідувальних груп. Український штаб партизанського руху у 1944 р. переправив у ворожий тил літаками понад 800 радистів, інструкторів-мінерів, розвідників, організаторів партизанського руху та понад 300 тонн різних вантажів. Крім того, через так званий «Овруцький коридор» - розрив, який утворився в лінії фронту, партизани за період з грудня 1943 р. до березня 1944 р. отримали 345 тонн озброєння, боєприпасів, медикаментів. Партизанські загони й з'єднання надавали військам Червоної Армії активну допомогу під час Житомирсько-Бердичівської, Рівенсько-Луцької, Корсунь-Шевченківської, Одеської та Кримської наступальних операцій. Так, під час Корсунь-Шевченківської операції спільно із частинами 136-ої Київської дивізії діяли створені у 1943 р. партизанські загони Лисянщини під керівництвом А. Макартичана (комісар Г. Яременко), імені Щорса (командир К. Легкодух) та імені Кутузова (командир П. Яковлєв).

Упродовж 1944 р. рейди у тил ворога провели 19 з'єднань і 25 окремих партизанських загонів, у тому числі з'єднання під командуванням П. Вершигори, Я. Мельника, М. Шукаєва, І. Артюхова, Г. Ковальова, І. Яковлєва, Б. Шангіна. Історики одним з найуспішніших серед них вважають Львівсько-Варшавський рейд 1-ї Української партизанської дивізії ім. С. Ковпака під командуванням П. Вершигори, який тривав 90 діб. Партизани розпочали його 5 січня 1944 р., вийшовши із с. Собичиного Олевського району Житомирської області. Пройшовши 2100 км. по Пінській (Білорусь), Рівненській, Волинській, Львівській областях і по території Люблінського та Варшавського воєводств Польщі, дивізія провела 139 боїв. Унаслідок проведених рейдів партизанами були звільнені 45 міст, райцентрів та залізничних станцій.

Окрім радянських партизан у ворожому тилу боролися із загарбниками підпільники. Основними методами їхньої боротьби було інформування населення про перебіг подій на фронті шляхом розповсюдження листівок, зрив відправки молоді на роботу до Німеччини, саботаж і диверсії на підприємствах, збройні напади на поліцію та німецьких військових. «Партизанська іскра» із с. Кримки на Миколаївщині, яку очолювали В. Моргуненко, П. Гречаний і Д. Дяченко, «Народна гвардія» ім. І. Франка. У вересні 1942-1943 рр. в м. Краснодоні діяла підпільна молодіжна організація - «Молода гвардія», до складу якої входили І. Туркенич, О. Кошовий, І. Земнухов, В. Третякевич, С. Тюленін, Л. Шевцова. Молодогвардійці, крім антигітлерівської пропаганди, організували низку диверсій і бойових операцій.

За різними оцінками істориків, у радянському Русі Опору в Україні брали участь від 100 до 500 тис. партизанів М. Хрущов, виступаючи на XVI з'їзді КП(б)У січні 1949 р., назвав цифру - 220 тис. партизанів, що відповідає кількості особових справ партизанів. Але партійне керівництво Білоруської РСР озвучило цифру в 440 тис. партизанів. Зрозуміло, що керівництво КП(б)У повинно було відреагувати й у 1960 р. за підтримки Хрущова була озвучена нова цифра - 501 750 партизанів і 100 тис. підпільників. У сучасній вітчизняній історичній науці ця цифра ставиться під сумнів.. З них 95 осіб отримали звання Героїв Радянського Союзу (С. Ковпак, О. Федоров -- двічі), а 183 тис. були нагороджені орденами та медалями.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Основні передумови зародження антифашистського Руху Опору на території України, характеристика основних форм и методів боротьби. Розвиток партизансько-підпільної боротьби на різних етапах боротьби, внесок частин Руху Опору в розгром німецького агрессора.

    дипломная работа [135,2 K], добавлен 15.07.2009

  • Польща як перша країна на шляху агресії гітлерівської Німеччини. Реакція польського народу, яка вилилась в рух опору, основні форми боротьби в початковий період окупації. Діяльність польського національно-визвольного руху під час війни. Ціна перемоги.

    курсовая работа [35,0 K], добавлен 20.09.2010

  • Особливості партизанськогой руху на півночі Хмельниччини в роки Другої світової війни. Боротьба народного підпілля в центрі області. Характеристика Руху антифашистського опору на півдні. Діяльність підрозділів ОУН-УПА на території Хмельницької області.

    курсовая работа [32,3 K], добавлен 23.10.2009

  • Вивчення української націоналістичної історіографічної думки, яка складалася, з безпосередніх учасників руху опору на Західноукраїнських землях, які опинилися в еміграції через переслідування у СРСР та Польщі. Радянсько-російська і польська історіографія.

    реферат [33,5 K], добавлен 12.06.2010

  • Аналіз діяльності руху Опору на Харківщині у червні 1941 - серпні 1943 років: з'ясування становища регіону під час окупації фашистськими військами. Визначення ролі партизанських і підпільних організацій у визволенні області від німецьких загарбників.

    курсовая работа [86,7 K], добавлен 15.02.2010

  • Зародження дисидентського руху в Радянському Союзі та зовнішні фактори формування інакодумства. Найяскравіші представники осередку українських шістдесятників. Культурне життя періоду "застою", діяльність української Гельсінкської групи та руху опору.

    реферат [36,5 K], добавлен 17.12.2010

  • Осмислення місця і ролі ОУН в українському рухові опору тоталітарним режимам в роки Другої світової війни. Висвітлення процесу трансформації поглядів провідників ОУН на основі досвіду діяльності похідних груп на окупованій німцями території України.

    реферат [28,5 K], добавлен 12.06.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.