Підпільний партизанський рух на Черкащині

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кабінет Міністрів України

Національний університет біоресурсів і природокористування України

Кафедра історії та політології

Творче завдання

Підпільний партизанський рух на Черкащині

Студентки 1 курсу 2 групи

ф-ту біотехнології

Просяник Катерини Валерієвни

Науковий керівник

доц. Ісакова Н.П.

Київ 2014

Зміст

черкащина партизанський опір окупаційний

Вступ

1. Причини розгрому партизанських загонів на початку війни

2. Найбільші партизанські загони, які діяли на Черкащині

2.1 Чигиринські партизанські загони

2.2 Партизанський рух на Канівщині

3. Юні учасники руху опору на Черкащині

Використана література

Вступ

Партизани - наша слава, наша гордість.

Партизани - це ті сини України,

перед якими скинуть шапки цілі століття,

якими пишатимуться цілі покоління

і складатимуть про них думи і пісні.

Це невмирущий символ безсмертя

нашого доброго і чесного народу.

Олександр Довженко

Велика Вітчизняна війна прийшла на Черкащину у липні 1941 року. Вже 17 липня німецькі літаки скинули перші бомби на Черкаси, 19 липня фашисти захопили Жашків, 23 - Монастирище і Лисянку, 28 - Маньківку, 29 - Звенигородку і Катеринопіль, 1 серпня - Умань. 5 серпня радянські війська залишили Смілу, 15 - Канів, 22 серпня - Черкаси. Жорстокі, кровопролитні бої з німецько-фашистськими загарбниками продовжувалися на лівобережній території Черкащини. 19 вересня гітлерівці увірвалися в Золотоношу, Чорнобай, а через два дні захопили Драбів. Особливим трагізмом виділилися запеклі оборонні бої під Уманню, на підступах до Черкас та Канева.

З перших днів окупації розлючені загарбники стали чинити жорстокі розправи над місцевими жителями, почалися насилля, терор, знищення людей. Нацисти прямо полювали на людей, які були раніше у владних структурах, активістами, передовиками виробництва, діячами науки і культури. Знайшлася і купка запроданців, які намагалися слугувати чужоземним зайдам, видавали комуністів і комсомольців.

Однією з найголовніших прикмет окупаційного режиму стала визначена планом "Ост" політика тотального геноциду. Найголовнішим завданням окупантів було поголовне знищення слов'янського населення. Тільки у Черкасах в перші дні окупації жертвами фашистського терору стали 1800 жителів, у тому числі дітей до 12 років - 60. У Тальнівському районі за один день, 18 серпня 1941 року, фашисти розстріляли понад 2800 жителів. В сусідньому Катеринопільському районі - 6 вересня розстріляли 30 жителів райцентру. У Хлипківському лісі на Звенигородщині, на Лапевій леваді і на вулицях Звенигородки було розстріляно й закатовано 2127 чоловік. У Канівському, Чорнобаївському районах - 500, Чигиринському - 200 жителів. На третій день після окупації Золотоноші у вересні 1941 року фашисти розстріляли 300 жителів, в листопаді - ще 3,5 тисячі чоловік, з 25 по 30 липня 1942 року знищили понад 7 тисяч радянських військовополонених і серед них - 157 золотоношців. Після визволення Золотоноші в місті було виявлено 30 ям, в яких закопано 12750 чоловік, закатованих гітлерівцями. В області немає села чи міста, де не було б кривавих слідів німецько-фашистських загарбників. За неповними даними, нацисти знищили понад 50 тисяч жителів краю. Стільки ж загинуло і військовополонених.

Протягом перших місяців окупації на території краю була створена розгалужена мережа концтаборів і в'язниць.

Фашистськими окупантами були спалені села Вдовичине та Буда Чигиринського району, а всі мешканці розстріляні. Така ж доля спіткала село Острівець Уманського району. Загалом фашисти спалили близько 30 сіл і хуторів Черкаського краю.

Страшною трагедією для українського народу стало і масове примусове вивезення молоді на каторжні роботи. З Черкащини потрапило до Німеччини більше 83 тисяч жителів.

Німецькі агресори грабували та нищили культурні й духовні цінності краю. Вони закривали навчальні заклади, перетворювали шкільні приміщення на стайні, руйнували державні музеї, церкви, пам'ятки архітектури та культури. Зруйнували заповідник "Могила Т.Г. Шевченка", спустошили його зали, перетворили їх на казарму для своїх солдатів, а згодом - на концтабір для військовополонених та цивільного населення. Вивезли до Німеччини унікальні експонати з Черкаського та Уманського краєзнавчих музеїв.

Населення Черкащини сповна відчуло на собі жорстокість фашистських окупантів і, в абсолютній більшості, не сприймало силою і терором нав'язаного йому "нового порядку". Велика Вітчизняна війна показала всьому світові ті глибокі почуття патріотизму, які з давніх-давен властиві українському народові. Люди ставали на захист рідної землі. В містах і селах Черкащини створювалися винищувальні батальйони й загони народного ополчення. Трудящі відвантажували і відправляли в глибокий тил устаткування фабрик, заводів, сільськогосподарську техніку та інші цінності, створювали оборонні рубежі на діючих ділянках фронту Черкаси - Первомайськ, Шпола - Вапнярка.

Саме такі приклади і мав на увазі відомий партизанський генерал, двічі Герой Радянського Союзу Олексій Федорович Федоров, коли говорив такі слова: "Війна діло жорстоке. Ми назвали її Великою тому, що великою була наша мужність, і великий гнів. Ми назвали її Вітчизняною тому, що захищали свою Вітчизну - найдорожче, що у нас є. Ми назвали її священною тому, що нічого святішого, ніж боротьба за свободу своєї Батьківщини людство не знало. Ми назвали її народною тому, що весь радянський народ піднявся на боротьбу".

Жорстокість нацистів та їхні злочинні дії викликали ненависть і опір населення, які вилилися у широкий підпільний та партизанський рух і завдавали значних втрат окупантам. Німецький вермахт змушений був відволікати до 10% своїх регулярних військ для боротьби з партизанами. На Україні діяло 240 тисяч народних месників, з них більше 13 тисяч - партизани і підпільники Черкащини.

У роки Великої Вітчизняної війни Черкащина вважалася партизанським краєм. На її території під час німецько-фашистської окупації (1941-1944 рр.) діяли три підпільних райкоми партії: Черкаський (керівник - перший секретар Черкаського райкому партії С.Н. Пальоха), Звенигородський (секретар М.П. Сергєєв), Монастирищенський (секретар П.О. Саморуха) та 2-га Українська партизанська бригада. У запеклих боях з фашистськими загарбниками героїчно боролися близько 30 партизанських загонів. Активними діями ворогу дошкуляли 53 підпільні патріотичні організації і групи.

Підпільні організації активно діяли в с. Лебедин Шполянського району (керівник - П.А. Осовський), в с. Суботів Чигиринського району (керівник - М.М. Кривенко), у м. Чигирин (керівник - В. Руденко), у м. Сміла (керівник - Ю.В. Канарський), у м. Кам'янка (керівник - П.П. Харченко), у м. Умань (керівник - А.П. Романщак), у м. Городище (керівник - О.С. Коваль), у м. Звенигородка (керівник - М.П. Сергеєв) та інших містах і селах Черкащини. Підпільники проводили агітаційну роботу серед населення, перешкоджали вивезенню молоді до Німеччини, здійснювали диверсійні акти. Пізніше - поповнили партизанські загони, які з'явилися тут.

Дещо масштабніше проводила роботу у Корсунь-Шевченківському районі підпільна організація під назвою "Комітет-103". На час її утворення такою була кількість патріотів у ній. Очолювали підпілля учитель місцевої школи П.Я. Марценюк і київський посланець О.Ю. Хоменко. "Комітет-103" виконував функції підпільного райкому. Він здійснював керівництво шістьма патріотичними групами у селах району і тісно співпрацював з одним партизанським загоном. На рахунку підпільників - аварії двох військових ешелонів, пущений під укіс паровоз, виведення з ладу радіотелеграфної лінії зв'язку Берлін-Ростов, диверсії на електростанціях в Корсуні і Стеблеві, зірвана спроба висадити в повітря Селищанський цукрозавод, розповсюдження інформації про становище на фронтах тощо.

У Монастирищенському районі впродовж двох років діяв райком партії під керівництвом досвідченого організатора патріотичної роботи П.О. Саморухи. Він координував бойові дії партизанського загону Івана Калашника, який вів боротьбу з гітлерівцями на території Монастирищенського та ряду районів Вінницької області. Райком забезпечував наповнення добровольцями 2-ої Української партизанської бригади, налагодив зв'язок місцевих загонів з партизанами Д.М. Медведєва, які діяли у Західній Україні поблизу м. Рівно.

Великі групи підпільників діяли в місті Черкаси. Найбільшу активність проявляли організації І.К. Гречухи та П.Т. Марущака. Черкаські підпільники розповсюджували серед населення міста листівки, повідомлення Радінформбюро. Населення міста протягом усього періоду окупації було добре інформоване про положення на фронтах.

Хоч це були перші збройні виступи підпільників проти окупантів, але вони викликали у фашистів несамовиту лють і жорстоке переслідування непокірних. Так були замучені у гестапо члени молодіжної патріотичної підпільної організації м. Умань, яку очолював А. Романщак. Загинули на шибеницях патріоти м. Сміла і їх керівник Юрій Канарський. Знищили карателі й патріотичну групу старшого сержанта Петра Осовського в селі Лебедин Шполянського району. У липні 1943 р. були арештовані і розтріляні гестапо підпільники "Комітету-103".

Характерно: самостворені підпільні організації Черкащини вирішували питання в залежності від актуальності моменту - врятування оточенців і поранених, пропагандистська і агітаційна діяльність, саботаж заходів окупантів, боротьба проти вивезення робочої сили в Німеччину, збереження народного майна, збройна боротьба проти окупантів, організація і проведення розвідки.

З весни 1942 р. підпільники почали активно займатися підготовкою партизанських груп і загонів, в основу діяльності яких була покладена тактика, коли вдень партизан - звичайний собі гречкосій, а вночі або в разі необхідності - член рейдуючої партизанської групи чи загону в сусідньому районі. І ще деталь - всі ці групи діяли за єдиним планом і охоплювали не окремі села, а два-три райони, до того ж сусідніх областей: Вінницької, Київської, Одеської. Складалося враження, що в цих районах є велике партизанське з'єднання. Карателі після рейду таких груп шукали партизан в лісах, а вони днювали в селах чи виконували сільськогосподарські роботи в полі.

Ці партизанські групи під час рейдів нищили обладнання цукрозаводів, техніку сільських громад, пускали під укіс військові ешелони, заманивши карателів у ліс, зосередивши в одному місці кулеметників і автоматників, наносили раптовий щільний вогневий наліт і, знищивши не один десяток фашистів, зникали часто без втрат.

Саме з дрібних партизанських груп, які діяли під єдиним командуванням, у потрібний час виросли великі партизанські загони і з'єднання.

На жаль, більшість партизанських загонів, сформованих на початку Великої Вітчизняної війни, вже на кінець 1941 - початок 1942 року були розгромлені, або ж розпорошені карателями. По суті, довелося все робити заново.

1. Причини розгрому партизанських загонів на початку війни

В цілому, на початковому етапі війни партизанські дії ще не носили масового характеру. Важкою для народних месників видалася зима 1941-1942 рр. Позначався брак досвіду ведення партизанської війни, кваліфікованих командирів, військових фахівців - мінерів-підривників, радистів. Суттєво ослаблювали партизанський рух відсутність координуючого центру (Український штаб партизанського руху розпочав свою діяльність лише з 20 червня 1942 р.), належного постачання зброєю, боєприпасами, медикаментами та продовольством.

Велику роль у розгромі партизанських загонів відіграли природні умови Черкащини. Якщо, скажімо, в Білорусії і в північних областях України під лісами зайнято понад 30% території, а болотами, переважна більшість яких непрохідні, понад 20%, - то на Черкащині під лісами лише 14% території. До того ж вони досить впорядковані, з розвиненою мережею доріг і просік.

Партизанські загони, які діяли на Черкащині в 1941 р., були створені з бійців винищувальних загонів і діяли як військові частини. Навіть ділилися не на групи, а на взводи, батальйони. Це, звичайно, сковувало їх маневреність, мобільність.

Ще одна причина - відсутність матеріально-продовольчої бази. На початок війни у Черкаському районі було створено шість підпільних продуктових складів з річним запасом на 150 чоловік, три бази з одягом, шість складів зброї з 300 гвинтівок, 15 кулеметів. У Звенигродському - 5 продовольчих складів, два - зі зброєю. Аналогічні запаси були створені у Жашківському, Уманському районах. У перші ж місяці окупації усі склади були виявлені та знищені гітлерівцями чи пограбовані місцевим населенням.

Проте рух опору на Черкащині не переставав діяти ні на мить. Замість розгромлених загонів і підпільних груп створювалися нові, які не призначалися владою напередодні окупації, а виникали за покликом серця.

Значно розширюється партизанський рух на Черкащині лише у 1943 році в зв'язку з успішними наступальними операціями Червоної Армії. У цей період партизани України діють у тісному взаємозв'язку з Українським штабом партизанського руху і нелегальним ЦК КП(б)У. Також розширенню партизанського руху сприяло невпинне зростання народного гніву проти знахабнілих чужинців, які уже тривалий час творили зло і жахіття на українській землі. До боротьби з фашистами почали долучатися жителі краю - партійні й безпартійні, невіруючі й віруючі, чоловіки, жінки і навіть підлітки.

Тому вже у другій половині 1943 року на Черкащині вели боротьбу з фашистами 83 патріотичних групи і 36 партизанських загонів. Вони об'єднували до 15 тисяч патріотів.

Другою обставиною, яка сприяла помітній активізації боротьби з фашистами можна вважати і те, що у перший рік війни, через об'єктивні і суб'єктивні причини, багато військовослужбовців Радянської Армії потрапило в оточення, до концтаборів, в'язниць. Багато їх загинуло, але значна частина, рятуючись, зосередилась по селах і хуторах. Зрозуміло, що певні вісті про події на фронтах доходили і до них. А коли фронт повернув у зворотний бік, зі сходу на захід, то колишні бійці згадали про свою військову присягу. Поява їх у партизанських загонах була явищем досить позитивним - вони навчали партизан краще володіти зброєю, умінню вести бій, захищатися від ворога. Це підвищувало боєздатність загонів.

У вересні 1943 року в лавах партизан нараховуватося 12927 бійців. Від рук народних месників Черкащини знайшли собі могилу близько 13 тисяч гітлерівців. Патріоти пустили під укіс 72 ешелони з військами та бойовою технікою, висадили в повітря 56 мостів, 604 автомашини ворога. Партизани брали участь у визволенні 43 сіл і міст нашого краю, зокрема - допомогли радянським військам у завоюванні правобережного плацдарму на Дніпрі в районі с. Свидівок (Черкаський район) і в створенні кільця оточення навколо фашистського гарнізону в Черкасах у листопаді 1943 року, брали активну участь у Корсунь-Шевченківській битві.

Детальніше про найбільші партизанські загони, які діяли на Черкащині.

2. Найбільші партизанські загони, які діяли на Черкащині

Найвідомішим серед партизанських загонів Черкащини був загін під командуванням капітана Червоної армії, уродженця с. Мошни Ф.Р. Савченка.

(Ф.Р. Савченко)

Це військове з'єднання, перед яким ставилося завдання активно діяти в прифронтовій смузі, не можна назвати в класичному вигляді суто партизанським, оскільки воно було сформоване спеціально і завчасно у вигляді невеликих партизанських загонів (п'ять міських і три районних), які мали діяти як самостійно, так і спільно, і були ще до приходу німців дислоковані в лісистій місцевості поблизу Черкас.

Підбір людей у ці загони проводився партійними органами і органами НКВС цілком індивідуально, хоча і ця обставина не виключала провалів, так як з перших днів окупації спостерігались ганебні випадки дезертирства, а то і явки з повинною до ворога.

З появою біля Дніпра в другій половині серпня 1941 року німецьких окупантів, партизани розпочали активні дії проти них: псували телефонний зв'язок і знешкоджували лінійних зв'язківців, мінували лісові дороги, влаштовували засідки, знищували мотоциклістів, окремі автомашини.

З осені 1941 року в лісах під Черкасами також діяв 2-й партизанський полк НКВС на чолі з чекістом В.І. Щедріним. Бійці цього полку знищили декілька ворожих ешелонів, захопили великі трофеї, підірвали кілька шосейних і залізничних мостів, в тому числі 3 листопада - залізничний міст через Дніпро в Черкасах, знищили низку ворожих опорних пунктів на Дніпрі і Тясмині.

На боротьбу проти народних месників і з'єднань 2-го партизанського полку НКВС, який діяв у районі Ірдинських боліт, були кинуті значні сили німецьких військ. Задіяною була навіть авіація, при тому, що в цей час всі сили ворога були зосереджені для форсування Дніпра.

Взимку 1941 року в боях під Черкасами, біля Мошен і Свидівка, фашистські карателі захопили в полон багато поранених бійців-партизанів і командира полку В.І. Щедріна, яких після катувань розстріляли.

Після значних втрат у перших боях з ворогом (розгрому 2-го партизанського полку НКВС німцями) для черкаських партизан склалася досить несприятлива обстановка. З метою підвищення боєздатності, всі загони були об'єднані в один батальйон, поділений на чотири роти, в яких нараховувалось 152 бійці. Очолив нове формування Ф. Савченко. Членами партизанського загону були також Г.Р. Савченко та І.Р. Савченко (брати Ф. Савченка), О.Л. Найда, О.І. Смаглій, Г.І. Хижняк, А.Л. Стеценко та ін.

Партизани вели активні дії проти окупантів. Неподалік від Черкас в урочищі "Смолокурка", раптовим ударом із засідки вони розгромили велику колону німців, що рухалась до Черкас з боку с. Мошни, а потім вчинили раптовий нічний напад і на саме село Мошни, завдавши серйозних втрат окупантам. У наступній операції, в результаті короткочасного бою, їм знову вдалося розгромити німецький загін - на цей раз штаб окремого артилерійського дивізіону. У підбитому бронетранспортері було виявлено штабний сейф із секретними документами і бойовим прапором. Серед трофеїв були також нагородні хрести, золотий годинник та 22 тисячі рейхсмарок. На дорозі між селами Старосілля і Руська Поляна, партизани зняли 1,5 кілометри дроту тепефонно-тепеграфного зв'язку. Був ушкоджений зв'язок між селами Руська Поляна-Свидівок, Геронимівка-Соснівка. Партизани зрізали тут 7 кілометрів дроту, порушивши військово-польовий зв'язок між ворожими підрозділами під час спроби противника форсувати Дніпро. Були здійснені напади на сільську управу і поліцейську дільницю в Геронимівці. Партизани проводили мітинги і збори, повідомляли людей про ситуацію на фронтах.

Черкаський загін Ф. Савченка став рейдовим, переправлявся на лівобережжя в Полтавську область, заходив у Кіровоградську область (рейди пролягали Черкаським, Чигиринським, Олександрівським, Кам'янським та Смілянським районами). З боями партизанський загін пройшов у тилу ворога дві тисячі кілометрів. Діючи на території п'яти районів, партизани знищили в 20 селах понад 200 фашистів і 94 поліцаї.

Це наводило жах на окупантів. Фашисти почали стягувати додаткові сили для оточення і знищення загону Ф. Савченка. (До речі, за його голову німецькі власті обіцяли 50 тисяч окупаційних марок і три гектари землі). Щоб відвести від удару людей, Ф. Савченко вирішив здійснити марш-кидок до Холодного Яру і звідти вести подальші бойові дії. Загін пробрався між селами Дубіївка і Руська Поляна до Хуторів, біля Гуляй Городка перетнув Тясмин і дістався Лубенець. У цьому селі партизани наштовхнулися на румунських і угорських вояків. Зав'язався нерівний бій, у якому загинув політрук Григорій Савченко - рідний брат командира Феодосія Савченка. Зрозумівши неможливість увійти у Холодний Яр, партизанський ватажок прийняв рішення повернутися назад, у Черкаський бір, і спробувати перезимувати в ньому. Відхід був тяжкий, з кровопролитними боями. У Мошногір'ї, куди дісталося зовсім небагато партизан, їх чекало гірке розчарування. Більшість землянок була зруйнована карателями. Майже нічого не залишилося і з продовольчих запасів. Відтак, командуванням було прийняте рішення: поранених, хворих і виснажених переправити у найближчі села до надійних людей, аби вони пробули у них до весни. Інші ж, хто був міцнішим, залишилися у лісі жити лісовим життям. Партизани весь час міняли дислокацію, роблячи в умовах лютої зими багатокілометрові переходи. Один з них був здійснений на лівий берег Дніпра, у село Домантове, де у сутичці з місцевою поліцією загинув безстрашний боєць Петро Худяков.

Пересидівши в голоді й нужді тяжку зиму, навесні 1942 року партизанський загін, зовсім знесилений і здрібнений, втратив свою боєздатність. Тепер, не боячись партизанської загрози, в лісі почали з'являтись поліцаї.

5 травня 1942 року в сутичці з поліцаями біля с. Старосілля загинув командир партизанського загону Ф.Р. Савченко, а згодом і його брат - Іван. Феодосій Родіонович Савченко і його брати були надзвичайно сміливими і мужніми людьми, гаряче любили рідну землю, ненавиділи її ворогів. Вони завжди були попереду в найважчих бойових операціях. Ніхто з них не думав про порятунок і, коли прийшов їх час, вони гідно зустріли смерть, дивлячись ворогу у вічі. Після смерті Ф.Р. Савченка загін очолив Григорій Хижняк.

З цього часу партизанський загін перейшов на нелегальне становище і фактично припинив свою діяльність. Восени 1942 року було вирішено всім покинути ліс. Проте цьому завадила снігова пороша, по якій 21 листопада 1942 року поліцаї вистежили і розстріляли партизан. В цьому бою загинули: І. Савченко, О.Л. Найда, О.І. Смаглій, Г.І. Хижняк та інші. Загін остаточно припинив існування.

Так закінчилися бойові дії Черкаського партизанського загону першого формування. Уцілілі бійці, а їх було зовсім небагато, поповнили ряди підпільників. І лише влітку 1943 року, коли під ударами Червоної Армії фашисти відступили назад до Дніпра, був створений партизанський загін Черкаського району другого формування. Керівниками його стали Г.К. Іващенко та С.Н. Пальоха. Загін об'єднував понад 800 осіб. Він діяв у мошногірських лісах поблизу с. Будище. Основне ядро партизан знаходилося в районі Ірдинських боліт, хоча часто бойові дії партизани переносили за межі Черкаського району. В загоні була відмінно поставлена політична робота. У ньому налічувалося більше ста членів партії та комсомолу.

Загін діяв досить ефективно, врахувавши помилки і невдачі своїх попередників та відчуваючи підтримку командування радянських військових частин і місцевого населення. Партизани пускали під укіс поїзди, руйнували мости, лінії зв'язку. В боях було знищено до тисячі фашистів і понад 500 поліцаїв, 97 німецьких автомашин, 7 танків, виведено з ладу 3 радіовузли.

У Черкаському партизанському загоні успішно воювала група французьких патріотів, які були насильно мобілізовані у німецьку військово-будівельну організацію "Тод", розміщену в селищі Ірдинь. Французи прийшли у загін із власною зброєю.

Сміливі дії підпільників викликали серйозну стурбованість гітлерівців. Вони почали концентрувати свої підрозділи, стягувати поліцію, щоб провести масову облаву і знищити партизан. Народні месники не давали спокою окупантам. Було очевидно, що ворог збирається помститися за напади партизан і зігнати свою злість на місцевих жителях. Передуючи погрозам німців і поліцаїв по знищенню населення села Будище за допомогу лісовим месникам, керівництво партизанського загону вирішило 23 вересня 1943 року почати евакуацію його жителів у ліс. Одночасно не припинялися дії народних месників проти ворогів. 13 жовтня загін десантників і партизан на околиці села Будище здійснив напад на німецьку колону. У бою убили фашистського полковника, як потім виявилося - начальника Мошенського гарнізону Гофмана. Виявивши мертвими полковника і його ад'ютанта, фашисти остаточно вирішили помститися жителям села Будище. На 20 жовтня вони призначили спалювання села і знищення жителів, що залишилися в ньому. Поліцаї повинні були о 8 годині ранку зігнати за село жителів і розстріляти. Але остерігаючись нападу партизан, вони зібрали жінок і дітей і погнали їх в с. Мошни, щоб разом з місцевими патріотами спалити всіх у Мошенській церкві. Пограбувавши підгірну частину села, поліцаї, на чолі з начальником будищанскої поліції, почали підпалювати будівлі. Так, с. Будище було майже вщерть спалене…

Бійцям партизанського загону С. Пальохи вдалося налагодити зв'язок із штабом 52-ї армії 2-го Українського фронту. У вересні 1943-го року на Черкащині висадився десант 3-ої і 5-ої повітряно-десантних бригад (близько 400 десантників), які з'єдналися із партизанами та створили Свидівський плацдарм для форсування Дніпра і визволення Черкас. Почалося звільнення від німецько-фашистських окупантів сіл на Правобережжі - Лозівка, Єлизаветівки, Сокирного...

Саме черкаські партизани забезпечили успішне форсування нашими військами Дніпра, а звідти - й подальше звільнення Черкас і Черкаського району.

2.1 Чигиринські партизанські загони

Активному веденню партизанської боротьби на Чигиринщині сприяли природні умови краю, а саме - наявність значної кількості лісів (особливо лісів Холодного Яру). Форми і методи партизанської боротьби були різноманітні: диверсії, виведення з ладу ворожих комунікацій, надання допомоги пораненим червоноармійцям, саботування виїзду молоді до Німеччини на каторжні роботи.

Активно діяло підпілля, яке сприяло виникненню партизанських загонів, забезпечувало партизан підготовленими резервами, продовольством, медикаментами і розвідкою сил противника. Партизанські загони були опорними базами для розгортання боротьби в населених пунктах району.

Одним із перших на Чигиринщині був створений партизанський загін М. Кравченка. Проте в першій же сутичці з ворогом (серпень 1941 року) він був майже повністю розбитий, а та частина народних месників, яка уціліла, була видана ворогу бургомістром Новогеоргієвська (нині м. Світловодськ). Провокатори і зрадники видали ворогу також партизанську базу, склади зброї і продовольства, явки підпільників.

Це наклало свій відбиток на подальше розгортання партизанського руху, зокрема, у 1941-1942 роках він був розрізнений, стихійний і малоорганізований (як і по всій Черкащині). І лише в кінці 1942 року він починає набувати все більшого розмаху.

У лісах Холодного Яру діяли партизанські загони чисельністю понад 4 тисячі осіб: загін ім. Сталіна - командир П.А. Дубовий, ім. Москви - командир І.М. Боровиков, ім. Ворошилова - командир І.Д. Діброва, "За Родину" - командир М.П. Кришталь та ще кілька загонів, менших за чисельністю.

Найвідомішими з них були загони ім. Сталіна та ім. Москви, останній з яких налічував у своїх лавах 738 осіб, у т. ч. - 8 жінок, і діяв у період з липня по січень 1944 року.

(П.А. Дубовий)

Найбільш чисельним був загін ім. Сталіна - до 2000 бійців, з яких - 78 жінок. Його було сформовано з невеликих партизанських загонів і підпільних груп. Загін розпочав активні бойові дії проти окупантів у серпні 1943 року. Спочатку він діяв у Макіївському лісі, потім - в районі Холодного Яру. Загін розташувався так, що кожний його підрозділ мав свій пагорб, укріплений з усіх боків. Навколо, у природних схованках розміщувалися пости спостерігачів. Діяла оригінальна система сигналізації. Ніхто не міг підібратися до бази загону непоміченим.

Навколо лісу, в тилу ворога, утворилася радянська зона, організувалося кілька місцевих партизанських загонів. Були місцеві групи в Мельниках, Завадівці, Лубенцях та інших селах. В цих селах випікали хліб, у Грушківці мали млина, там же утримували дитячий будинок на 60 безпритульних. При загоні П.А. Дубового був створений табір біженців. Коли фашисти почали масове вигнання людей у рабство, під захист партизан прийшло до 30 тисяч осіб мирного населення. Вони проживали в лісі до прориву фронту і з'єднання з частинами 52-ї армії.

Атмосфера у загоні була товариською, дружелюбною і відвертою. Всі дуже поважали командира. Кадровий військовий, колишній капітан Червоної Армії, він запровадив у загоні такий же бойовий порядок, як у регулярних Збройних Силах. Коли у загоні збільшився особовий склад, з'явилися такі структури як роти, взводи, відділення і диверсійні групи. Особлива увага приділялася розвідці. Сюди входили найбільш грамотні, добре підготовлені і хоробрі чоловіки, жінки і навіть підлітки.

На бойові завдання партизани виходили невеликими групами, які окремо інструктував особисто Петро Антонович Дубовий. Кожна мала своїх помічників у Чигиринському, Черкаському, Кам'янському і Смілянському районах Черкаської області та Олександрійському районі, що на Кіровоградщині.

Загін вів постійні бойові дії, тримаючи під контролем територію від станції ім. Шевченка до м. Дніпропетровськ. Партизани здійснили понад 100 бойових операцій, знищили 12 німецьких ешелонів з технікою і живою силою, 14 паровозів, 83 вагони з живою силою й технікою німецьких загарбників, розгромили 30 німецьких комендатур, спалили 200 німецьких автомашин і мотоциклів, 2 літаки, знищили 2 тисячі гітлерівців та їх посібників, захопили 1400 одиниць різноманітної зброї, вибухівки та іншого військового знаряддя, яке було використане у боях з окупантами. Вперше в історії партизанських боїв було виведено з-під окупації тисячі мирних жителів.

Особливого розмаху партизанський рух набрав з літа 1943 року, коли з "Великої землі" було десантовано над Холодноярськими лісами кілька груп парашутистів.

Зрозуміло, що окупанти та їх прислужники не могли довго миритися з тим, що в окрузі діє сила, яка в наростаючому обсязі перешкоджає їм безкарно грабувати край, знищувати непокірних, вивозити до Німеччини не тільки народне добро, а й українську молодь. Тому наприкінці літа 1943 року гітлерівці згуртували поблизу Холодного Яру свої військові частини, що мали на озброєнні кулемети, гармати і навіть танки та бронемашини. Партизанська розвідка уважно слідкувала за цим приготуванням. На можливих шляхах просування ворожих колон були закладені міни, роздобуті напередодні з одного німецького складу. Подекуди зроблені завали з великих дерев, викопані канави і ями. 16 серпня 1943 року відбулася кривава і довготривала сутичка партизан з карателями. Стрілянина тоді не вщухала з ранку до вечора. Фашисти піднімалися в атаку кілька разів, невеликими групами пробиралися лісом. Партизани економили набої і вели тільки прицільний вогонь. Всі були в окопах. Від порохового диму у лісі рано потемніло. Карателі відступили, втративши чимало вбитих. Врятували загін не тільки мужність і відвага партизан, уміння вести бої у таких незвичайних умовах, а й те, що німці не змогли на всю силу використати у лісі танки і бронемашини. Гармати теж стріляли наугад, бо точного розміщення партизанського табору фашисти не знали.

У результаті цього вирішального бою загін став більш мобільний, збагачений цінним досвідом ведення великих оборонних операцій.

У зв'язку з наближенням фронту партизани активізували свою бойову діяльність, одночасно шукаючи найбільш слабкі місця в обороні фашистів. Визрівав план прориву і виходу на з'єднання з частинами Радянської Армії.

На початку січня 1944 року партизани, очолювані П.А. Дубовим, об'єдналися з бійцями сусіднього загону, яким командував М.І. Боровиков, і спільно пішли на прорив. Гітлерівцям довелося воювати на двох фронтах: з одного боку - Червона Армія, з іншого - партизани.

Цей сміливий і небезпечний рейд вимагав особливої зібраності і швидкості бойових дій, щоб не дати ворогу переорієнтувати свої збройні сили на нові вогневі рубежі. Така тактика себе виправдала, хоч сутичка з фронтовими частинами німців була жорстокою і кривавою.

7 січня 1944 року партизани форсували покриту кригою річку Тясмин у районі села Зам'ятниця і з'єдналися з частинами 52-ої армії, якою командував генерал-майор К.А. Коротеєв. Услід перебралися через річку і понад п'ять тисяч біженців та місцевих жителів, які рятувалися від окупантів у Холодному Яру.

Ця прикінцева операція партизан, на жаль, обійшлася великими втратами. У боях загинули відважні партизани - В. Хільченко, І. Чиж, А. Червоній, І. Горбань, М. Ауковський, Г. Огненко, В. Попов, Ф. Кольченко, Ніна Куля.

17 січня 1944 року партизанський загін П.А. Дубового завершив свою бойову діяльність. Частина його складу увійшла до лав Червоної Армії, а решта розійшлася по домівках. Багато бійців партизанського загону брали участь у Корсунь-Шевченківській битві, деякі зустріли Перемогу у Берліні.

2.2 Партизанський рух на Канівщині

Чим далі в історію відходять від нас роки війни, тим повніше і яскравіше відчувається велич героїчного подвигу радянського народу, який не дозволив фашистам поневолити наш край. 900 днів і ночей плюндрували фашисти місто Канів, яке захопили 15 серпня 1941 року. Вони принесли на Канівщину смерть і руїни. Щоб залякати непокірних, окупанти чинили жорстокі екзекуції.

Населення Канівщини залишалося нескореним. З вересня 1941 року у Прохорівському та Ліплявському лісах почав діяти партизанський загін імені Чапаєва, яким командував секретар Гельмязівського райкому партії Федір Горєлов. Бійцем-кулеметником цього загону був відомий дитячий письменник Аркадій Гайдар, який загинув 26 жовтня 1941 року біля с. Ліпляве.

Багато шкоди завдали окупантам партизани. Вони висадили в повітря понтонний міст, розгромили кілька німецьких комендатур, складали і розповсюджували листівки. Загін проіснував недовго. У кінці жовтня 1941 року нацисти оточили народних месників у Ліплявському лісі, партизани змушені були перейти у Прохорівський ліс. Пізніше фашисти захопили і стратили командира, а у 1942 році розправилися з багатьма іншими партизанами.

З самого початку 1942 року не давало спокою окупантам і інше партизанське з'єднання імені Чапаєва, яке діяло в Канівському і Переяславському районах. Командиром з'єднання був І.К. Приймак, комісаром О.Д. Ломака. Опорним пунктом партизанів було с. Григорівка Канівського району. У липні 1943 року партизани напали на німецький гарнізон у с. Хоцьки Переяславського району Київської області. Тут було до 600 гітлерівців. В бою брало участь 40 партизан. Вони знищили багато фашистів, захопили 4 вантажівки з військовим спорядженням, зброю.

У багатьох операціях особливо відзначилася окрема партизанська група під керівництвом Олексія Крячка, канівського лікаря. Саме ця група брала участь у форсуванні Дніпра в районі с. Зарубинці у вересні 1943 року.

Багато канівців боролися з фашистами в партизанському загоні Баті. Цей загін очолив Кирило Кирилович Солодченко. Він носив широку бороду. Саме через цю бороду бійці жартома стали звати його батею, а згодом і весь загін став називатися загоном Баті.

Спочатку в загоні було лише 12 чоловік. Він об'єднав кілька підпільних груп, які діяли в Канівському районі. До кінця літа 1943 року загін налічував близько 100 чоловік.

Особливо активні дії загін Баті розпочав у вересні 1943 року. Партизани паралізували рух по трасі Корсунь-Канів, якою фашисти підвозили до Дніпра зброю і техніку. У навколишніх селах розгромили фашистські гарнізони, де було вбито до 100 ворогів. Між станціями Таганча-Корсунь партизани знищили два військові ешелони, затримали рух на залізниці, знищили до двох десятків автомашин, а також псували лінії зв'зку, руйнували ворожі комунікації, здійснювали напади на обози та бази противника, знищували фашистських запроданців.

У ніч з 24 на 25 вересня 1943 року в районі Черкаських лісів з метою захоплення плацдарму на правому березі Дніпра та для полегшення форсування Дніпра радянськими військами було висаджено 3-у і 5-у повітряно-десантні бригади. Але райони висадки були намічені невдало і, в результаті, основна маса десантників потрапила в центр розташування німецьких військ.

На допомогу десантникам прийшли партизани. Вони збирали повітряних бійців і направляли їх у безпечні місця. Тільки партизанський загін Баті у жовтні 1943 року зібрав у Таганчанському лісі майже 1000 парашутистів на чолі з командиром десантної бригади підполковником П.М. Сидорчуком.

З того часу десантники 3-ї і 5-ї бригади та партизани загону Баті стали діяти спільно. Разом ходили у розвідку, робили напади на гарнізони ворога та його бази і обози. Силами батальйону О.А. Блувштейна та бійцями партизанського загону було зроблено несподівані напади на села Поташню та Буду-Горобіївську Канівського району, під час яких розгромлено мотопіхотну частину, спалено не менше 15 автомашин, підірвано склад боєприпасів. У селі Буда-Горобїівська стояв запасний полк карателів. Глибокої ночі партизани непомітно оточили будинки, в яких жили офіцери карального загону, зняли вартових і закидали приміщення гранатами.

Фашистське командування, щоб знищити загін, кинуло проти партизан понад 2,5 тисячі солдат і поліцаїв, в тому числі - мотопіхоту, танки, артилерію.

Небагатослівно згадував про це командир партизанського загону К. Солодченко: "...Фашисти та поліцаї оточили нас в Таганчанському лісі. Ми прийняли бій, який точився цілий день. Прорвати нашу оборону фашистам не вдалося. Ввечері вони відступили в с. Таганчу. А ми похоронили убитих, забрали з собою поранених і вночі вибралися з Таганчанського лісу".

В бою 24 жовтня смертю хоробрих загинуло 16 героїв. Фашистські втрати становили понад 1000 чоловік. Десантники і партизани залишилися без боєприпасів і відійшли в Черкаський ліс. У грудні вони з'єдналися з частинами Червоної Армії. Канівські партизани брали активну участь у створенні Свидівського плацдарму, а також у визволенні від фашистів багатьох сіл Черкаського району - Дубїївки, Старосілля, Будищ, Лозівка, Свидівка, Сокирного та ін.

За подвиги в тилу ворога бійці та партизани одержали урядові нагороди, а командир загону К.К. Солодченко був нагороджений орденом Червоного Прапора.

Майже одночасно із партизанським загоном Баті у Таганчанських лісах у 1942 році почали активно діяти ще три партизанські загони: "Винищувач" (командир - П.Н. Могильний), ім. Боженка (командир - Я.П. Підтикай) та ім. Шевченка (командир - М.О. Дудченко). У грудні 1943 року вони об'єдналися в один партизанський загін, яким командував Василь Кузьмович Щедров ("Рудий"). В.К. Щедров був талановитим командиром. До війни він працював обхідником Таганчанського лісництва і знав ліси, як свої п'ять пальців. Тому і бойові операції партизан проходили завжди вдало і швидко.

Партизанське з'єднання "Рудого" здійснило біля 30 диверсій в тилу ворога. 30 січня 1944 року одна з партизанських рот визволила на станції Корсунь 450 військовополонених і місцевих жителів, яких карателі хотіли спалити живцем. Загін контролював дороги між Таганчею і Корсунем, Межирічем і Деренківцем. Вилазки з лісу здійснювали невеликими, але ефективними бойовими групами. Відомі випадки, коли шестеро бійців захопили ворожий обоз із патронами і кулеметами, який їхав із с. Мартинівка в Таганчу, а всього двоє бійців закидали гранатами і знищили німецький дзот на околиці с. Мартинівка. Біля м. Корсунь партизани пустили під укіс паровоз і три цистерни з пальним, підірвали три мости, знищили 168 солдатів і 18 офіцерів, захопили 13 кулеметів, 16 автоматів і 202 гвинтівки. Разом з парашутистами, скинутими перед загальним наступом на фронті, знищили 22 німецькі автомашини.

На початку лютого 1944 року, спільно з підрозділами Червоної армії, партизани звільняли від загарбників села Бровахи, Буда-Броварська, Киченці, Сотники, Мірошники, брали участь у розгромі Корсунського гарнізону.

Маршал І.С. Конєв у своїх спогадах так оцінив дії партизан в Корсунь-Шевченківській битві: "Разом з воїнами регулярних військ мужньо боролися у тилу ворога партизани. Так, у центрі кільця оточення відважно билися народні месники партизанського з'єднання "Рудого". Своїми діями вони сприяли успішному визволенню Черкащини від німецько-фашистських загарбників.

Активно проявив себе у партизанському русі на Черкащині Олександр Васильович Тканко. У 1943 р. він був відряджений у розпорядження Представництва Українського штабу партизанського руху при Військовій Раді Південно-Західного фронту. Його чотири рази направляли в тил ворога для створення нових партизанських з'єднань. На початку вересня 1943 року десантна група із дев'яти чоловік під командуванням капітана О. Тканка була десантована на Придніпров'я, в розташування місцевих партизанів. Було створене нове партизанське з'єднання ім. Чапаєва. В другій половині вересня його командування отримало завдання допомогти військовим частинам у знищенні відступаючої гітлерівської армії на переправі біля с. Григорівка Канівського району. Група партизанів блискуче виконала завдання. Роберт Клейн у формі полковника німецького генштабу разом з Олександром Тканком, який знаходився за кермом "опеля", без перешкод під'їхали до переправи. Разом з ним прибула "спеціальна команда" - переодягнені партизани. Розпоряджаючись "від імені фюрера", Клейн наказав припинити переправу танків і артилерії на правий берег і замаскуватися на лівому. Незабаром біля переправи не залишилося жодного німецького солдата і офіцера. Одночасно партизани дали по рації сигнал радянським льотчикам, і ті розбомбили скупчення гітлерівців і їх бойової техніки на лівому березі Дніпра. Коли група бійців, які форсували Дніпро, зав'зала бій північніше с. Григорівка, партизани під командуванням О. Тканка з 120 бійцями переправилися через Дніпро південніше села і ударили фашистів з флангу. Так була захоплена ділянка на правому березі і покладено початок боям за створення Букринського плацдарму.

4-го січня 1944 року О.В. Тканкові та Р.О. Клейну було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Бойові і диверсійні операції партизанських загонів і підпільних організацій на Канівщині мали величезне значення у визволенні міста і сіл району. Вони розхитували німецький тил, сприяли прискоренню форсування Дніпра на території Черкащини і перемозі радянських військ в історичній Корсунь-Шевченківській битві.

Десятки партизанів було представлено до державних нагород.

3. Юні учасники руху опору на Черкащині

Активну участь у боротьбі з нацистами брали діти та підлітки нашого краю. Неповнолітні, вони були членами підпільних організацій і груп, бійцями партизанських загонів, ставали учасниками спонтанних форм руху опору, всіляко сприяли радянським військам. Як правило, вони виконували рутинну і небезпечну підпільну роботу, а в партизанських загонах служили зв'язковими, розвідниками, бійцями господарських підрозділів, забезпечували облаштування побуту партизанів.

Війна брала свою криваву данину, і не одне юне життя обірвалося в ході боротьби з окупантами. Про це свідчать численні факти загибелі юних підпільників та партизан на території Черкащини.

В історії Черкаського краю назавжди залишиться ім'я Володі Саморухи, уродженця села Коритні, що на Монастирищині. 13-річний Володя був членом місцевої підпільної організації, керівництво якої послало його на Рівненщину для налагодження зв'язків із партизанським загоном Дмитра Медведєва. Юний зв'язковий здолав понад 500 км небезпечного шляху. Він став бійцем партизанського загону Д. Медведєва і, як засвідчують спогади командира, проявив неабиякий героїзм. За подвиги юного месника було нагороджено орденом Червоної Зірки і медаллю "Партизану Вітчизняної війни" І ступеня.

Розвідниками Чигиринського партизанського загону під командуванням П.А. Дубового були підлітки Коля Печененко, Вася Хільченко й Толя Ткачук. Восени 1943 року, під час чергової розвідки, Толю Ткачука було вбито, а Колю Печененка й Васю Хільченка схопили карателі. Васі вдалося втекти, Колю ж гестапівці, прагнучи вибити з нього відомості про партизанський загін, піддали жорстоким тортурам: вибили зуби, зламали пальці, пошкодили слух, але юний патріот не видав військової таємниці. Партизани зуміли визволити Колю Печененка з нацистської катівні й урятували його від неминучої смерті. Пізніше він став вихованцем 155-ї армійської бригади. За мужність у боях Колю Печененка було нагороджено орденом Червоної Зірки й медаллю "За відвагу".

Відомий український поет, автор загальновідомої пісні "Степом, степом" Микола Негода 14-річним хлопчиком прийшов у Чигиринський загін П.А. Дубового. Його літературний хист, котрий ще до війни помітив сам П.Г. Тичина, став у пригоді, коли випускали партизанську газету "На бойовому посту". Її редактором був Коля Негода.

Бійцем цього ж партизанського загону була й 15-річна Валя Загуба. Разом зі своєю мамою вона виконувала скромну, на перший погляд, проте не менш важливу роботу - випікала смачні буханці для партизанів. Від утоми в неї підкошувалися ноги й темніло в очах, та Валя не залишала свій гарячий цех, бо знала, що без його продукції не буде й бойових успіхів. Командування загону нагородило дівчинку медаллю "За бойові заслуги".

Серед холодноярських партизанів були також і неповнолітні Ваня Назаренко, Аня Балох, Петя Костенко, Боря Борженко, Ізосім Торжкін та ін.. Вони виконували обов'язки зв'язкових, розвідників, облаштовували партизанський побут.

12-річна Аня Резниченко була зв'язковою партизанського загону ім. Щорса, який діяв на Лисянщині. Мужня дівчинка, ризикуючи своїм юним життям, була надійним "містком" для зв'язку лисянських партизанів.

У березні 1942 року від рук карателів загинув юний підпільник Ліщинівської патріотичної групи (Христинівщина) Максимко Мись.

У Льоні Стратієвського з Монастирищини були свої рахунки з окупантами, адже вони вбили його маму й дідуся. Прагнучи помститися, Льоня вступив до місцевої підпільної організації. Однак у липні 1943-го, під час облави, його було поранено, й він потрапив до рук карателів. Намагаючися здобути відомості про підпільників, гестапівці піддали хлопчика жахливим тортурам: його жорстоко били, вирізали зірки на спині і, зрештою, прив'язали до хвоста коня, якого пустили галопом. Льоня загинув, не промовивши й слова.

На Тальнівщині свято бережуть пам'ять про юного героя Вітю Проценка, розвідника місцевої підпільно-диверсійної організації. 20 лютого 1944 р. 15-річний Вітя Проценко загинув у бою з карателями біля с. Гусакового.

У складі Тальянківської підпільної організації, очолюваної К.К. Грибом перебував разом із своїми батьками, Василем Пантелеймоновичем і Ольгою Дементіївною, 12-річний Коля Пороховський. На жаль, уся сім'я підпільників загинула під час облави карателів у травні 1943 р.

Наймолодшим членом підпільного "Комітету - 103", що діяв у Надроссі, був 14-річний Петя Нікітін. Хлопчику доручали відповідальні завдання, які він з успіхом виконував: розклеював листівки, псував лінії ворожого зв'язку, попереджував молодь про чергові відправки невільників у Німеччину. Влітку 1943 р. Петю заарештували окупанти. Він загинув у гестапівських застінках як герой.

Незважаючи на нелюдські знущання гестапівців, не назвала імені жодного підпільника черкаська піонерка Люда Петрова. Оскаженілі нелюди повісили дівчинку у парку, попередньо зібравши її ровесників з метою залякування.

У Стеблеві Корсунь-Шевченківського району за розповсюдження листівок окупанти розстріляли підлітка Павлика Янчевського.

Діти і підлітки демонстрували беззавітну мужність, а часом і здатність до самопожертви. Наймолодшим членом підпільної організації на Уманщині був Вася Демидюк. 29 листопада 1943 р., під час виконання чергового завдання, Вася, натрапив на засідку. Підпустивши до себе поближче карателів, він підірвав гранату і геройськи загинув, знищивши кілька ворогів.

Чимало підлітків були бійцями партизанського з'єднання "Рудого" (командир - В.К. Щедров), яке діяло на території Канівського та Корсунь-Шевченківського районів. Серед них: Мишко Гончаренко, Вітя Гоненко, Яша Яремчук, Льоня Литвиненко, Сергійко Мачульський, Жора Дударенко та ін. Цим юним месникам було всього по 14-15 років.

Розвідником і зв'язковим Черкаського загону під командуванням Г.К. Іващенка і С.Н. Пальохи був 13-річний Ваня Босенко, у якого війна забрала матір і сестру. Він передавав до загону відомості про сили ворога, доставляв продукти харчування, листи. Під час чергового виходу на зв'язок з партизанами юний месник загинув від кулі карателя. Окупанти змусили його батька, Гната Григоровича, копати могилу для сина, а потім гітлерівці розстріляли і старшого Босенка. У цьому ж загоні служили розвідниками 14-річні Вася Голуб і Коля Шадиря. Під час виконання бойового завдання Шадирю схопили карателі і після тортур розстріляли.

Юні месники мужньо переносили разом із дорослими незручності і випробування суворого партизанського побуту. Жити доводилось у куренях, влаштованих з гілок і трави, інколи робили землянки. Але далеко не всі партизанські формування мали навіть такі скромні умови. Поряд з холодом постійно дошкуляв і голод, не говорячи вже про смертельну небезпеку, яка чатувала на кожному кроці.

Діти і підлітки всіляко сприяли роботі явочних квартир. Як відомо зі спогадів С.Н. Пальохи, в оселі жителя с. Свидівок Федора Заболотнього знаходилась явочна квартира Черкаського підпільного райкому партії. 14-річна дочка господаря квартири Віра Заболотня щоночі приймала зведення Радінформбюро і передавала їх членам підпільного райкому. Її сестра, 12-річна Рая Заболотня, була вартовою під час засідань райкому, збирала необхідну інформацію.

Неповнолітні допомагали у визволенні радянських військовополонених. Так, Яша Кикоть із с. Сушки на Канівщині допоміг місцевим партизанам визволити щойно схопленого німцями радянського офіцера. Відважного хлопчика нацисти схопили і розстріляли.

У селі Прохорівка на Канівщині підлітки І. Даценко та В. Іщук пробрались до ворожого обозу, порізали кінську збрую, познімали колеса з возів, а потім влаштували пожежу. Юного месника Ваню Даценка окупанти схопили і розстріляли.

Надовго вивів із ладу зв'язок карателів, які прибули для ліквідації осередків партизансько-підпільного руху на Канівщині, підліток із села Степанці Гриша Шакало. Він вирізав декілька шматків телефонного дроту і заховав їх.

Діти і підлітки всіляко сприяли радянським військам під час боїв за визволення рідного краю (осінь 1943 - весна 1944). Так, Саша Белан із с. Полствин (Канівщина) провів велику групу радянських парашутистів у складі 25 осіб з урочища Дубинка у Займищенське урочище Таганчинського лісу. Не одну групу десантників вивели восени 1943 р. до місць розташування партизанських загонів юні мешканці цього ж села М. Щербина, М. Ткаченко, І. Приліпко, І. Панасенко, М. Романенко, П. Бойко та інші.

Не обійшлося без жертв серед юних патріотів і на завершальному етапі боротьби з нацистами. Так, під час визволення села Білозір'я 5 лютого 1944 р. 11-річний Петя Тараненко і 12-річний Коля Шадиряк намагались повідомити командування наступаючих радянських військ про ворожу засідку. Однак, під час намагання перейти лінію фронту обох юних патріотів було вбито.

Ось так боролися з окупантами ваші ровесники, втрачаючи життя на його світанні.

Юні патріоти, пліч-о-пліч з дорослими, наближали довгоочікувану Перемогу.