Рух опору на Харківщині у роки Великої Вітчизняної війни

Аналіз діяльності руху Опору на Харківщині у червні 1941 - серпні 1943 років: з'ясування становища регіону під час окупації фашистськими військами. Визначення ролі партизанських і підпільних організацій у визволенні області від німецьких загарбників.

Рубрика История и исторические личности
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 15.02.2010
Размер файла 86,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

1

МІЖНАРОДНИЙ СОЛОМОНІВ УНІВЕРСИТЕТ

РУХ ОПОРУ НА ХАРКІВЩИНІ У РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

Харків - 2009

ЗМІСТ

  • ВСТУП
  • РОЗДІЛ І. РАДЯНСЬКИЙ РУХ ОПОРУ
  • РОЗДІЛ ІІ. СТИХІЙНИЙ РУХ ОПОРУ
  • РОЗДІЛ ІІІ. НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ РУХ ОПОРУ
  • ЗАКЛЮЧЕННЯ
  • СПИСОК ВИкористаної літератури та джерел

ВСТУП

З кожним роком усе далі відходять від нас події Великої Вітчизняної війни. Давно розорані траншеї i засипані окопи, зарубцювалися рани учасників війни та людська пам'ять знову i знову звертається до минулого. Що звідане i пережито, не забудеться ніколи. Час - нещадний, але об'єктивний суддя історії.

Історія Великої Вітчизняної війни належить до найбільш популярних періодів минулого століття. Її події постійно привертають до себе увагу. І сьогодні на початку нового тисячоліття реалії тієї війни викликають дискусії та сперечання.

Однією із таких проблем у сучасній історичній науці є діяльність руху Опору в України та в її окремих областях. Актуальність цієї теми полягає, по-перше, у з'ясуванні дійсного розвитку подій і, по-друге, у патріотичному вихованні сучасної молоді. Адже патріотичні почуття у молоді виховуються саме на таких фактах безмежної відданості своїй Батьківщині кращими синами і доньками, які віддали свої житті у боротьбі за незалежність своєї держави.

Скільки б не змінювалося поколінь на землі, вони повинні знати, що таке фашизм, яких мук страждань завдав він народам Європи, скільки жертв зазнав наш народ у битві із ним. Нащадки повинні пишатися подвигом воїнів, які розгромили найгрознішу на той час армію у світі. Це подвиг, якого не знала історія.

Перемога дісталася дорогою ціною. У справу розгрому гітлерівських загарбників гідний внесок зробили i харків'яни, як на фронтах Великої Вітчизняної війни, так i в тилу ворога.

Важливість цієї теми полягає ще й в тому, що зараз у засобах масової інформації можна прочитати багато суперечливих думок про війну і тому важливо, щоб сучасні кон'юнктурні вимоги не сфальсифікували проблему, як це було у часи тоталітаризму., але ми як історики повинні довести підростаючому поколінню, як це було дійсно.

I нікому не дозволено принижувати значення ратного i трудового подвигу народу - переможцю, а тим паче вдаватися до блюзнірських спроб його перекручування й замовчування. Ми повинні пам'ятати про це завжди!

Хронологічні рамки дипломної роботи обмежені червнем 1941 року (початком Великої Вітчизняної війни) - серпнем 1943 року, коли Харківщина була визволена від німецько-фашистських загарбників.

Територіальні рамки охоплюють територію Харківської області.

Дослідженню проблеми діяльності Руху Опору на Харківщині увага приділялась завжди як у загальних, так і спеціальних наукових роботах.

Для написання дипломної роботи були використані документи, наукові праці та мемуарна література, видані як в Україні, так і за її межами.

Важливими для вивчення умов утворення і діяльності руху Опору на Харківщині є документи ЦК ВКП(б) і командування вермахту. Слід відзначити, що підбір документів є тенденційним. Так, радянські публікації висвітлюють досягнення комуністичного і комсомольського підпілля у боротьбі з окупантами [6, 42, 49, 61, 62, 70], тоді як дослідники за кордоном визначають негативне ставлення окупантів, пов'язане із боротьбою з націоналістами [28, 37].

Окремо слід виділити постанову ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 р. "Про організацію боротьби у тилу німецьких військ" [43], з якої добре видно як радянський уряд поспіхом й непродумано організовував партизанські і підпільні загоні на окупованих ворогом територіях.

За ідеологізованістю відзначається написана з даної теми література і наукова, і мемуарна, особливо надрукована до отримання Україною незалежності [5, 15, 16, 38 і т.д.]. радянські історики висвітлювали націоналістичний рух Опору лише як співробітництво з окупантами. Українські ж учені з діаспори, навпаки, критично ставились до комуністичного підпілля, намагаючись принизити його значення у боротьбі з ворогом, підкреслюючи негативні явища, які приходилося переживати партизанам і підпільникам.

У роки незалежності вітчизняні вчені отримали можливість неупереджено дослідити дану проблему. Серед істориків, які присвятили свої роботи історії Великої Вітчизняної війни і окремо руху Опору, слід назвати М.В. Коваля [21 - 24], А. Трубайчука [69] і А.С. Чайковського [71]. Їх роботи написані на підставі архівних документів, що раніше були недоступними, і з урахуванням сучасних методик досліджень.

Радянські історики післявоєнного періоду зібрали значний фактичний матеріал з питань окупації регіону німецькими військами i визволення її від окупації.

У кінці 60-х - на початку 70-х років було надруковано кілька з історії Харківської області, в яких згадувалося про воєнні часи в краї. Сюди відносяться такі роботи: " Історія міст i сіл. Харківська область" [17]. У ній розповідається про партизанський рух, але це не грунтовна робота, а лише нариси про окремі райони області.

Багато цінного матеріалу вміщено у дослідженнях, присвячених саме партизанському руху в Україні [3, 30, 41, 55, 71], в яких аналізуються умови боротьби і життя підпільників на окупованій території. В.І. Кучер [30], наприклад, у своїй монографії поділив Україну на певні регіони, за ефективністю партизанського руху і визначив, що розгортання значного руху Опору на Харківщині було неможливим із-за зосередження тут великої кількості елітних німецьких військових частин.

Цікавою для розуміння умов боротьби саме партизан на Харківщині є стаття В. Семененка "Більшовицький партизанський рух" [55]. Але слід відзначити тенденційність даної публікації, у якій аналізуються лише негативні сторони даної проблеми.

Питання, пов'язані із боротьбою молоді, розглядається в книгах таких авторів, як В. Милюха, "Шаги в бессмертие" [35], І.Я. Мірошніков "Нескорені харків'яни" [36], Я.Е. Донської, В.П. Мисниченко "Племя отважных: очерки о работе подпольной комсомольской организации Харьковщины" [34]. Автори розповідають про діяльність комсомольців області, визначаються внесок, який зробила саме молодь у боротьбі з гітлерівськими окупантами.

У 1994 році матеріали щодо подій на Харківщині під час Великої Вітчизняної війни було вміщено у книзі " Книга пам'яті України. Харківська область" [20]. У цій книзі розповідається про найважливіші воєнні поділ, що відбулися в перші два роки війни, зокрема на території районів області. Робота містить у собі статистичні та фактичні дані, які характеризують народне господарство цих районів напередодні війни, людські жертви на фронтах i в тилу, матеріальні збитки, заподіяні німцями.

У "Книзі Пам'яті - вірні сини Вітчизни" [19] розповідається про героїв Близнюкiвщини, про події тих років, коли увесь наш народ відстоював свободу i незалежність своєї Батьківщини. Серед героїв книги згадується чимало партизанів з інших районів i областей колишнього Радянського Союзу, які воювали на окупованій Харківщині.

Питання руху опору сучасних позицій розглянуті у монографії Скоробогатова А.В. "Харків у часи німецької окупації (1941-1943рр.)". цінність роботи полягає в широкому залучені архівних матеріалів з Німеччини.

Велику групу в історіографії представляє мемуарна література. Наприклад, у збірці спогадів "В боях за Харківщину" [33, 54, 65] вміщені спогади ветеранів Великої Вітчизняної війни, які брали участь у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками на окупованій території

Про діяльність націоналістів у Харкові згадують його учасники, що емігрували за кордон. Важливими серед них є мемуари бургомістра О. Семененка "Харків, Харків…" [56], у яких розповідається про намагання місцевої влади налагодити роботу підприємств, врятувати населення від голодної смерті тощо.

У 1985 р. була надрукована збірка мемуарів націоналістів, що під час війни діяли в області [2, 27, 30, 50].

Менш дослідженим на сьогоднішній день в історіографії залишається стихійний рух Опору на Харківщині. Йому присвячені роботі Я. Донської, А. Шаповалова [14], Д. Деміховської [10], де розповідається про безкорисну допомогу, яку надавали лікарі, прості люди пораненим червоноармійцям, що опинились на окупованій німцями харківській землі.

Таким чином, аналіз документів та історичної літератури, присвяченої темі дипломної роботи показав, що окремі питання теми вимагають подальшого детального вивчення.

Метою дипломної роботи є всебічне дослідження історії руху Опору у роки Великої Вітчизняної війни на Харківщині. Досягнення цієї мети пов'язано з вирішенням таких завдань :

- зясувати становище області під час окупації німецькими військами;

- проаналізувати спроби утворення руху Опору;

- охарактеризувати роль партизанських і підпільних організацій у визволенні області від німецьких загарбників.

Практичне значення дипломної роботи полягає у тому, що її матеріали можна використовувати під час проведення уроку з історії України " Наш край у роки Великої Вітчизняної війни" в 11 класі загальноосвітньої школи. Можуть бути використані також у проведені позакласної роботи, організації святкових вечорів, присвячених визволенню рідного краю від німецьких окупантів.

При написанні дипломної роботи використовувалися такі методичні принципи:

- історизму;

- об'єктивізму;

- диалектичностi.

Дипломна робота написана дотримуючись методів:

- хронологiчно-проблемного;

- методу послідовності викладу матеріалу;

- iсторико-порiвняльного.

Дипломна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, методичної частини, списку використаних джерел i літератури.

У вступі надається актуальність теми, мета дипломної роботи, хронологічні та географічні рамки, історіографічний огляд.

У першому розділі розповідається про радянський рух Опору на Харківщині, особливості його діяльності у регіоні.

Другий розділ присвячений аналізу діяльності стихійного руху Опору, коли місцеві жителі допомагали вижити бійцям Червоної Армії, що потрапили на окуповану німцями територію не за чиїмось наказом, а по зову душі.

У третьому розділі аналізується діяльність націоналістів на території області.

У заключенні робляться основні висновки по дипломній роботі.

РОЗДІЛ І. РАДЯНСЬКИЙ РУХ ОПОРУ

Великі труднощі в процесі свого становлення пережив партизанський рух у тилу ворога. оскільки воєнною доктриною Червоної Армії передбачалося, що війна вестиметься виключно на території противника, підготовка населення до партизанської боротьби визнавалася недоцільною. Більш того, створена в лісах прикордонних районів на початку 30-х рр. мережа матеріально-технічних баз була ліквідована, а підібрані для можливої партизанської боротьби досвідчені кадри звинувачено у підготовці "замаху на товариша Сталіна" та знищено. Було відкинуто теоретичні засади і практичний досвід організації й тактики партизанського руху. Ці прорахунки далися взнаки на початку війни, коли партійні та військові органи заходилися створювати підпілля, формувати партизанські загони. Адже об'єктивні труднощі організації боротьби у ворожому тилу ускладнювалися поспішністю й формалізмом у доборі кадрів та підготовці їх до діяльності в нелегальних умовах, накладанні матеріально-технічної бази, створенні конспіративних квартир, налагодженні засобів зв'язку. Орієнтовані на досвід громадянської війни, місцеві керівники до обов'язків яких було віднесення формування підпілля та партизанських загонів, нерідко проявляли кричущі невігластво і формалізм.

Тому не дивно, що багато таких погано підготовлених і недосвідчених підпільників і партизанів, зіткнувшись на початку окупації з гітлерівськими каральними органами, які мали великий досвід боротьби з антифашистським рухом у Німеччині та Європі, не витримали всього тягаря непередбачених труднощів.

Відомо, що в промові Й. Сталіна 3 липня 1941 р. йшлося не лише про масовий опір фашистським агресорам, але й про створення загонів диверсантів. Серед багатьох функцій, що вони їх мали виконувати, мова йшла й про сталювання ними лісових масивів. 17 листопада з'явився наказ Й. Сталіна № 0428, в якому вимагалося:

"1. Руйнувати й спалювати до решти всі населені пункти в тилу німецьких військ на відстані 40 - 60 км в глибину від переднього краю та на 20 - 30 км праворуч і ліворуч від шляхів.

2. Для знищення населених пунктів у зазначеному радіусі дії кинути негайно авіацію, широко використовуючи артилерійський і мінометний вогонь, команди розвідників, лижників, і партизанські диверсійні групи, споряджені пляшками з запалювальною сумішшю, гранатами й підривними засобами…

3. При вимушеному відході наших частин на тій чи іншій ділянці виводити з собою радянське населення й обов'язково знищувати всі без винятку населені пункти, щоб ворог не міг їх використати.

4. Ставці щотретього дня окремим зведенням доповідати скільки й які населені пункти знищено за минулі дня й якими засобами досягнено цих результатів" [Див. 55, с. 31].

Не важко уявити, в якій ситуації довелося б діяти майбутніми партизанам, коли б ці накази пунктуально виконувались.

Хоча з 25 по 29 червня 1941 р. керівні працівники Компартії України провели кілька нарад, де обговорювалися проблеми створення партизанських загонів та підпілля, але до середини липня вказівок з Москви з цих питань не надходило. Лише стихійний рух білоруського народу, про який кілька разів доповідав секретар Компартії Білорусії П.К. Пономаренко особисто Й. Сталіну, примусив Центр звернути увагу на пір фашистам з боку населення окупованих регіонів СРСР.

18 липня 1941 року вийшла постанова ЦК ВКП(б) "Про організацію боротьби в запіллі німецьких військ" [43, с. 217]. В ній говорилося, що партійні організації випустили з-під своєї уваги питання партизанської та диверсійно-розвідувальної діяльності в тилу ворога, яку вели групи патріотів. Ба більше, "ще не рідкісними є випадки, коли керівники партійних і радянських організацій у районах, яким загрожувало загарбання фашистами, ганебно кидають свої бойові пости, відходять у глибокий тил, на спокійні місця, перетворюються фактично на дезертирів й жалюгідних боягузів. При цьому керівники республіканських і обласних парторганізацій у багатьох випадках не вживають заходів для рішучої боротьби з цими ганебними фактами" [43, c. 217].

Найзначнішим в області був радянський рух Опору. Його формування розпочалось у липні - серпні 1941 р.

Згідно з директивою 4-й відділ Харківського управління НКВС разом з обкомом ВКП(б) розгорнули досить активну, якщо покладатися на кількісні показники, діяльність для формування партизанських загонів, диверсійно-розвідувальних груп та підпілля.

співробітники обкому ВКП(б) та управління НКВС провели бесіди з 10 тис. кандидатів до партизанських загонів і підпілля. Після відсіву ненадійних (не завжди точного) було утворено 85 партизанських загонів (кількістю 3 062 особи) і 66 диверсійних груп (кількістю 271 особа). На початок окупації було створено обласний обком партії, 37 підпільних райкомів, у тому числі 4 - у Харкові; обком, 26 райкомів комсомолу, з них 3 - у місті. Всі вони пройшли підготовку у спеціальних школах. У зв'язку з бойовою обстановкою, що швидко загострювалася, 15 загонів були передислоковані в інші області України, ближче до фронту. Взаємодіючи з регулярними частинами Червоної Армії, вони не раз відзначалися у боях.

Підпільна боротьба зосереджувалась в основному у Харкові. Головним завданням підпільників тут було не дати змоги окупантам налагодити виробництво. Сильний резонанс мали дії оперативної інженерної групи під керівництвом І.Г. Старинова. Напередодні залишення Харкова сапери замінували декілька будинків. У одному з них на вулиці Мироносицькій, 17 розмістився начальник Харківського гарнізону, генерал фон Браун. 16 листопада 1941 року цей будинок було підірвано радіоміною, керованою із Воронежа. Разом із генералом загинуло 2 офіцери і 13 солдат. 20 листопада ц.р. на площі Руднєва було знищено будинок штабу військового командування. Під його уламками загинули десятки офіцерів вермахту.

Підпільні обкоми партії і комсомолу, очолені відповідно Іваном Івановичем Бакуліним і Олександром Гордійовичем Зубарєвим, не встигли розгорнути активну діяльність. В основному вони розповсюджували листівки. За доносом зрадника у січні 1942 року Зубарєв і його зв'язкова Галина Нікітіна були заарештовані та після катувань страчені. У червні ц.р. у зв'язку з арештом Бакуліна припинив діяльність і підпільний обком партії. Намагання відновити діяльність обкомів не мала успіхів. Новий склад обкому комсомолу (Олександр Щербак - секретар, Федір Слинько і Галина Пархоменко - відповідальні організатори, Надія Волкова - зв'язкова ) не зумів пройти у Харків і влився до складу загону Синельникова. Під час одного з боїв із фашистами вони загинули. "Основною причиною арештів і провалів у діяльності підпільних організацій, - наголошувалося у звіті обкому партії, - була зрада й порушення конспірації".

В області діяли партизанські загони. Не зважаючи на те, що в області повинно було діяти 72 партизанські загони, на зв'язок вийшло лише 34. За звітом обкому партії, у лютому 1942 року в області у тилу ворога діяв 21 загін, 24 - на лінії фронту і 19 - опинились у радянському тилу.

На жаль, неможливо точно відповісти навіть на питання, яку ж кількість загонів було створено до кінця жовтня 1941 року та після окупації частини Харківської області. Найчастіше вживана в літературі й наведена нами раніше цифра - 94 партизанських загони та 66 диверсійних груп загальною чисельністю 3 581 боєць [3, с. 241, 4, с. 17], по вивченні архівних документів викликає поважні сумніви. Так, у доповідній записці М.С. Хрущову обласний комітет ВКП(б) повідомляв 13 грудня 1941 року, що в області було сформовано 108 партизанських загонів та 57 диверсійних груп, до яких залучено 2 662 більшовики та 1 780 комсомольців. Але загони створювалися й після грудня 1941 року: тільки за квітень - травень 1942 року обком та органи НКВС під керівництвом Л.Г. Добровольського організували ще 23 загони, де налічувалось 374 партизани. Стосовно кількості диверсійних груп, то в іншому документі мова йде вже про 130, а не 57 або 66 груп [55, с. 32]. Всі ці дані створюють складну картину неточностей та недомовок.

Станом на березень 1942 року в запіллі ворога повинен був залишитися 71 харківський загін, а згідно з доповідною запискою обкому там знаходився лише 21 загін. Навіть коли взяти до уваги, що 20 загонів розпалися чи було розформовані, 15 відправлені в інші регіони України, то все одно невідомо, де поділися інші [55, с. 32].

Певне світло на цю проблему проливає конкретний аналіз діяльності окремих партизанських формувань, а також ситуації, що склалася в осені 1941 року у прифронтовій зоні, якою досить довго вважалася Харківщина - адже територія 9 районів області частково не була окупована до літа 1942 року.

В неймовірно складних умовах ворожого тилу, долаючи величезні організаційні та матеріальні труднощі, щодня піддаючи себе смертельному ризику, гуртували однодумців, збирали на полях недавніх боїв зброю, самотужки виробляли конспіративні прийоми, тактику бойових дій, налагоджували приймання радіодонесень, розмножували та поширювали антифашистські листівки. Завдяки цій невтомній, безстрашній роботі вже на кінець 1942 р. у нелегальній діяльності на території України стався вирішальний злам. Підпільна та партизанська мережа була не тільки відновлена, а й значно розширена і посилена. Певною мірою вдалося виправити й численні помилки, допущені під час формування партизанських загонів і нелегальних організацій.

Серед різних форм народної боротьби в тилу ворога у всіх районах України найактивнішою були збройні партизанські дії. У кількох тисячах радянських загонів воювали сотні тисяч патріотів. Робітники, селяни, службовці нерідко під впливом діяльності підпільників саботували економічні, політичні та воєнні заходи окупантів, чим ослаблювали ворожий тил.

В напруженій і складній обстановці доводилось працювати харківським комуністам-підпільникам. Підпільний обком і 4 підпільні райкоми партії (Нагірний, Заводський, Залізничний і Основ'янський) були тісно зв'язані з патріотично настроєними безпартійними масами і залучали сотні радянських патріотів до партизанської боротьби на Харківщині. Комуністи і комсомольці підпільники розповсюдили в 1941 р. понад 5 млн. листівок, у 1942 р. - близько 1 млн., а в 1943 р. - 3,5 млн. Ці листівки мали дуже невеликий розмір, були бойові за змістом. В одній з таких листівок писалося: "Помстимося німецько-фашистським мерзотникам за пограбування і розорення наших міст і сіл, за насильства над жінками і дітьми, за вбивства і вигнання в німецьке рабство радянських людей! Смерть німецьким окупантам"

Активну участь у підпільній роботі брала сім'я радянських патріотів Першиних: Тетяна Михайлівна та її сини Микола й Олександр. Знаючи А.М. Китаєнка по спільній роботі на фабриці, вони всіляко допомагали йому як секретарю Залізничного підпільного райкому партії. У своїй квартирі Микола Першин друкував листівки на друкарській машинці, принесеній Китаєнком, а Олександр встановив приймач. Протягом осені й зими 1941 - 1942 рр. вони слухали зведення Радінформбюро, розмножували їх і передавали Китаєнкові для розповсюдження. Брати Першини були заарештовані разом з Китаєнком наприкінці травня 1942 р. і закатовані.

У листопаді 1941 р. ЦК Компартії України направив на Харківщину Анатолія Павловича Коротуна. Разом з членами підпільного обкому партії парторг ЦК багато зробив для активізації і посилення боротьби трудящих Харківщини проти гітлерівських окупантів, незважаючи на постійну небезпеку. На засіданнях розроблялись практичні заходи по розгортанню підпільної роботи і партизанського руху в області.

Поступово підпілля набирало сили. Незабаром у Харкові відбувся ряд диверсій на аеродромах і залізницях. Так, в нім на 26 листопада в Харкові було висаджено у повітря великий Холодногорський віадук. Майже одночасно були підірвані будинки на площі Руднєва і будинок № 17 по вул. Дзержинського (Мироносицькій), де розташовувався штаб 68-ї німецької дивізії. Під час вибуху загинули командир дивізії генерал-майор Г. Браун, 2 офіцери і 13 солдатів.

У Харкові у перебоями працювала лише незначна частина промислових підприємств. Активно діяли підпільні групи на залізничних вузлах Харкова і Лозової. Зазнавали провалу і плани окупантів в галузі сільського господарства. Замість колгоспів вони створили так звані "громадські двори" і "державні маєтки".

Тим часом очолюваний І.І. Бакуліним обком партії дедалі ширше розгортав свою діяльність. Якось на одній з конспіративних квартир відбулося засідання обкому. Мова йшла про необхідність роз'яснення жителям Харкова і області виробленої Компартією програми організації відсічі загарбникам, про розширення зв'язків з населенням і залученням його до активної боротьби. Обговорювалось також питання про комсомольське підпілля, яким керував Олександр Зубарєв. Квартира Нікітіних по вул. Артема, 23, куди перебрався жити Олександр Зубарєв, перетворилась у своєрідний штаб комсомольців Харківщини. Тут проводилися засідання обкому, готувалися десятки антифашистських листівок та закликів, які потім розмножувалися і розповсюджувалися серед населення.

Велику роботу підпільні партійні і комсомольські організації провели по розгортанню диверсійної діяльності і партизанської боротьби на Харківщині. Так, на заводі "Серп і молот" було висаджено в повітря цех, підготовлений німцями до пуску, в листопаді 1941 р. на станції Нова Баварія було підірвано залізничну колію, в результаті чого багато німців вбито й поранено. Вибух на залізниці був організований секретарем підпільної парторганізації станції О.В. Катаєвим. 22 листопада 1941 року фашисти заарештували Катаєва і повісили на телеграфному стовпі біля Палацу культури канатного заводу.

У Київському районі Харкова діяла антифашистська група в складі 10 чол., очолювана В.Т. Тищенком. Підпільники складали і розповсюджували листівки, що закликали радянських людей до боротьби з німецькими загарбниками. Група працювала з грудня 1941 до квітня 1942 р., коли вся сім'я Тищенка була заарештована гестапо: Володимира Тихоновича та його дружину розстріляли, а 15-річного сина Володимира відправили до концтабору Дахау.

В умовах розгулу фашистського терору Харківський підпільний обком партії, підпільні партійні та комсомольські організації своєю самовідданою боротьбою проти фашистських окупантів внесли вагомий вклад у забезпечення перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні.

Не можна не відзначити особистої заслуги в цьому секретаря підпільного обкому КП(б)У І.І. Бакуліна, який до останніх днів свого життя тримав зв'язок з партійними працівниками підпілля, особисто керував їхньою діяльністю. Скромний, ініціативний, дисциплінований, він у дні окупації виявив себе як видатний організатор і борець. У травні 1942 р. Бакуліна схопило гестапо. незважаючи на страшні тортури і знущання, він до кінця життя лишився безстрашним більшовиком, безмежно відданим справі Комуністичної партії.

Весною 1942 р. в Близнюках почала діяти підпільна комсомольська група, організатором якої був майстер Лозівського вагонного депо О.І. Немченко. Партійне керівництво комсомольським підпіллям здійснював директор близнюківського млина № 6 А.Р. Торбін. Одним з найактивніших бійців підпілля був Вели Гусейн Ахундов - до війни член ЦК КП Азербайджану, депутат Верховної Ради Азербайджанської РСР, а на фронті комісар батальйону 57-ї армії. Намагаючись вийти з оточення, Ахундов опинився в Близнюках. За допомогою підпільників його було забезпечено документами на ім'я Олександра Гасанова, влаштовано на роботу в Близнюківську земельну управу.

З ініціативи Гасанова в селі Надеждине у хаті підпільниці Валентини Белушенкової для шефа районної управи Ангальта було організовано обід. Напоївши фашиста до безтями, Гасанов забрав у нього печатку і поштампував чисті бланки перепусток, при допомозі яких згодом вдалося врятувати багатьох військовополонених. В травні 1942 р. Гасанов допоміг створити у селі Анастасівці підпільну комсомольську організацію в складі 11 чол., якою керувала колишня піонервожата Надеждинської середньої школи С.С. Ющенко. Близнюківські підпільники діставали для голодуючого населення хліб, розповсюджували листівки, зривали заходи фашистів. Члени організації Галина Сулима, Людмила Слюсарчук та ін. вбили вартового біля складу боєприпасів і взяли звідти кулемет, 10 гвинтівок та 2 тис. патронів.

В травні 1943 р. підпільну комсомольську організацію Близнюків очолив представник Харківського обкому комсомолу Микола Гонтаренко. У цей період в ній налічувалося понад 60 чол., в т. ч. 3 члени партії і 20 комсомольців. Підпільники були розбиті на кілька тісно зв'язаних між собою груп. Вони збирали і передавали командуванню Червоної Армії та партизанським загонам відомості про склад військ і техніку ворога, зривали відправку хліба до Німеччини, забезпечували продовольством партизанські загони. Так, наприклад, внаслідок диверсії, проведеної транспортною групою, перегін Близнюки - Дубово - Гаврилівка був виведений з ладу на 18 годин.

Тривалий час фашисти не могли розкрити комсомольське підпілля. Вони взяли під постійний нагляд сім'ю Миколи Гонтаренка, арештували його батька Олексія Митрофановича. Німці закатували старого, але так нічого не дізналися про сина, товаришів. Лише при допомозі місцевих зрадників гітлерівцям вдалося напасти на слід підпільної комсомольської організації. гестапівці схопили Г.А. Сулиму, В. Складневу, Н.В. Трохименко, Р.А. Іщенко і багатьох ін. Над ними вчинили звірячу розправу і, нічого не добившись, розстріляли. Серед патріотів, замордованих фашистами, був наймолодший учасник підпілля Юрко Старостін. У своєму звіті керівник організації М. Гонтаренко повідомляв: "В останній час у нашій Близнюківській групі загинув 15-річний член організації Юрко Старостін, полум'яний радянський патріот, який усім єством ненавидів фашистське поневолення… Юрій був у курсі всіх справ. Він же доставляв відомості про заховану зброю, знав усіх до одного товаришів, але жодного слова не добилися від нього окупанти. Помер як герой…". А ось що пише про свого сина М.Ф. Старостіна: "9 лютого 1943 р. біля Саксаганівського хутора знайшли труп Юри, його ледве можна було впізнати. Він був страшенно знівечений. Все тіло посічене, мабуть шомполами. Нігті на ногах зірвані, руки викручені з суглобів… Минуло багато років від тих страхітливих подій, а я не можу забути його слів: "Я витримаю!". І я певна, що він витримав, не виказав нікого, не зрадив Батьківщину" .

За постановою Харківського обкому КП(б)У, у вересні 1941 р. в Старому Салтові створено підпільний райком партії і партизанський загін для боротьби проти німецько-фашистських загарбників. До складу райкому входили: З.С. Піддубний (до війни завідував відділом агітації і пропаганди райкому партії), О.С. Щербак (секретар РК ЛКСМУ) та інші. Секретар Старосалтівського райкому партії І.О. Корзін був членом Харківського підпільного обкому КП(б)У, а О.М. Щербак - секретарем другого підпільного обкому комсомолу. Підпільники створили три партизанські групі, які базувались у селах Старому Салтові, Хотімлі та Гонтарівці. Харківський підпільний обком партії призначив комуніста І.Р. Яковлєва командиром, а З.С. Пуддубного - комісаром Старосалтівськго партизанського загону, який налічував 19 чол.

Діяльність підпільного руху пов'язана із значними труднощами. Щодо організації руху вони полягали перш за все в тому, що в області бракувало великих лісових масивів, які змогли б забезпечити мобільність партизанських загонів та їх таємну підготовку до бойових операцій. До того ж область перетинала лінія фронту, на якій зосереджувались сили, що вміло вистежували і нейтралізували партизанські загони. В окупованих районах розташовувались 403-я охоронна дивізія і зондеркоманда СД, група таємної поліції, елітні дивізії СС "Адольф Гітлер" і "Мертва голова". У грудні 1941 р. була сформована Українська допоміжна поліція, до складу якої входили дезертири, зрадники, що ненавиділи сталінський режим і прагнули до його знищення.

Намагаючись придушити волю радянських людей до пору, фашистські окупанти поширювали різні наклепницькі вигадки. У своїй пропаганді гітлерівці всіляко доводили, що Червона Армія розгромлена, а радянська влада назавжди припинила своє існування. Виявляючи "новий порядок", окупанти намагалися прикривати свої злодіяння великими ідеями фюрера. В ідеологічній обробці радянських людей загарбники широко використовували служителів церкви та українських буржуазних націоналістів.

Тому найважливішим завданням партійного підпілля було постійно і твердо підтримувати впевненість людей в тому, що в кінцевому підсумку ворога на радянській землі чекає неминучий розгром.

Радянські патріоти, ризикуючи життям, завдавали великих втрат ненависним окупантам. Вони не давали гітлерівцям можливості встановлювати і використовувати промислові підприємства, виводити з ладу потяги на залізницях, підривали ешелони з бойовою технікою і боєприпасами.

У листопаді 1941 р. на приміській станції Нова Баварія була підірвана залізнична колія в результаті чого загинули десятки гітлерівців. У тому ж місяці в Харкові злетіли в повітря штаб військового командування на майдані Руднєва і міст, який з'єднував центр міста з Холодною горою.

Умови для дій загонів харківських партизан склалися надто складні. Ліси вздовж Сіверського Дінця, де планувалося розмістити більшу частину партизанських загонів, стали частиною прифронтової зони, до того ж вони легко прострілювались та проглядалися. Створені в них бази зброї й продовольства швидко виявили німці й поліцаї, частково розграбувало місцеве населення. таким чином, Харківський сільський загін втратив 9 баз, де знаходилось 350 кг вибухівки, зброя, 300 кг паперу, продовольство з розрахунку на 4 місяці та інше; печеніжці залишилися без 10 баз [55, с. 33] тощо.

Після втрати закладених баз особовий склад Печенізьского, Старосалтівського, Вовчанського та Шевченківського загонів довелося виводити в розташування частин 30-ої армії, котра в кінці 1941 р. перебувала у вкрай важкому матеріальному становищі. У люті морози партизанам довелося досить довго ходити в гумових чоботях та подертому одязі, бо раніше в облспоживспілці для них не знайшлося ні ялових чобіт, ні кожухів.

Частина партизанських загонів з різних причин просто зникла. Наприклад, чугуївський загін В.І. Ламанова місяць готувався до майбутніх бойових операцій, але перед виходом на базу майже весь розбігся. Крім того, особовий склад чотирьох чугуївських загонів став відомий німцям завдяки зраді одного з працівників міліції. партизани мусили дати зобов'язання німецькій адміністрації не здійснювати ніяких ворожих дій. Порушити цю підписку означало одне: загибель не лише партизанів, але й членів їх сімей [20, с. 18].

До середини грудня 1941 р. продовжувалися сварки й непорозуміння у загоні № 66 Зміївського району, особливо серед командного складу. Довелося і його виводити до частин Червоної Армії. Дворічанський загін, в якому налічувалося 60 чоловік, припинив існування тому, що його командир - голова райвиконкому І.М. Ткачов - став працювати на німців секретарем районного земельного управління, кинувши партизанів напризволяще. Деякий час діяла диверсійна група, яка разом з розвідниками Червоної Армії провела низку вдалих операцій. Взимку 1942 р. 4-1 відділ НКВС послав групу дворічан зняти 150 м кабелю ворожого зв'язку. Влітку 1942 року німці виявили й розстріляли частину бойової групи Ф.В. Титаренка, яка (можливо це зробив хтось інший) висадила в повітря міст між станціями Тополі та Дворічна [36, с. 28]. Після арешту німцями більшості дворічанського партактиву (12 комуністів було розстріляно) партизанська група Г. Мартовицького до січня 1943 року переховувалася на території Ворошиловградської області, з'явившись у райцентрі разом з частинами Червоної Армії 2 лютого 1943 р.

В серпня 1944 р. колишній комісар Ізюмського партизанського загону № 2 О.К. Різник з сумом скаржився, що знав багато охочих давати інструкції щодо боротьбі у ворожому тилу, але залишатись у цьому бажаючих бракувало. Далі він перелічував прізвища тих комуністів, які не тільки залишилися в окупації, але й пішли на службу до німців [41, с. 68]. Дійсно, наприклад, командир Ізюмського партизанського загону № 1 Л.Ю. Тесленко не лише здався ворогам влітку 1942 р., але й видав їм склад партизанської групи в Червонооскільському лісі, внаслідок чого більшість її загинула.

Партизанські загоні створювались без розуміння їх бійцями становища, в якому вони опиняться, залишившись віч-на-віч з розгалуженою структурою каральних та розвідувальних органів фашистів. До червня 1942 року німецька влада мала в своєму розпорядженні всі необхідні дані про тактику, озброєння партизанів, особливості майже кожного загону. Саме взимку 1941/1942 років більшість партизанських загонів не витримала випробувань через сильні морози, брак продовольства й дефіцит озброєння, постійні каральні експедиції в лісі за участю охоронних загонів вермахту, поліції, угорських частин. Фактично партизани до весни 1942 року вимушені були переховуватися в родичів і знайомих, а в землянках залишились в переважно комуністи, яким загрожував концтабір або розстріл. Більше того, недовіра до партизанів, що не були членами ВКП(б) або ВЛКСМ, примушувала навіть зброю ховати так, щоб про неї знала лише комуністична частина загонів.

Навіть у червні 1943 року штаб партизанського руху Південно-Західного фронту відзначав, що для боротьби з загонами партизанів німці дуже рідко залучають регулярні військові частини. Переважно воювали з партизанами охоронні загони, польова жандармерія, дезертири з Червоної Армії, націоналістично налаштовані українці, куркулі, члени сімей репресованих 41, с. 45]. Безсумнівну, полковник Асмолов перелічив занадто багато класових ворогів, але дійсно - затятість поліцейських та допоміжних загонів, складених з радянських громадян, значно посилювалась після того, як партизани спалювали їхні будинки і знищували сім'ї. Лише з кінця 1942 - початку 1943 керівництво загонів зрозуміло цю помилку, розгорнувши кампанію вербування старост та поліцаїв до складу агентів більшовицького партизанського руху.

Розширенню масштабів опору, особливо стихійного, значно сприяла директива Гітлера № 46 від 18 серпня 1942 р., в якій він наказав до початку зими знищити всіх партизанів. Після цього ще сильніше запрацювала ідея: жорстокість німецької влади повинна переважати настирливість більшовиків, які примушують населення підтримувати партизанів. Доповідь відділу пропаганди вермахту від 8 лютого 1942 р. наочно свідчила, що її автори не розуміють очевидної істини: радянська влада зуміла по-своєму перевиховати значну частину народу. солдатам та офіцерам окупаційної армії вперто прищеплюють думку про перевагу німецької раси над місцевим населенням. Накази для вермахту забороняли не тільки ділитися продовольством з місцевими жителями, але й гасити під час пожежі їхні будинки, якщо була відсутня небезпека для самих німців [70, с. 235].

Ще з липня 1941 р. частинам вермахту дозволялось розстрілювати з дозволу офіцерів усіх запідозрених у партизанських діях. За порушення комендантської години належав розстріл, не дивиною стали розпорядження вішати тих жителів, що "терплять" партизанів. Щоб настрахати населення, тіла жертв залишали на кілька днів непохованими. Кара чекала навіть на тих, хто надавав будь-яку допомогу військовополоненим або оточенцям [50, с. 90].

Політизація дисципліни в гітлерівській армії, вимога сліпого й беззаперечного послуху породжувала страх за невиконання наказу, а з ним - виміщення злоби на цивільному населенні.

Між тим керівництво ВКП(б) вперто вимагало від керівників партизанського руху насамперед масовості, різного збільшення кількості з'єднань та загонів. Навіть 15 липня 1943 р. Політбюро ЦК КП(б)У видало чергову постанову "Про стан і дальший розвиток партизанського руху на Україні", в якій ставилося завдання ширше залучати до боротьби робітників та службовців міст, створювати загони диверсантів, терористів, розвідників, організаторів. І це незважаючи на визнання величезних втрат серед партизанів, незадовільну агентурну розвідку [71, с. 52].

Таким чином, населення знаходилось поміж молотом сталінського примусу та ковадлом фашистських репресій. Саме тому радянська розвідниця З. Сиромятникова, що тричі побувала у ворожому тилу в кінці 1941 - на початку 1942 рр. доповідала "Населення Харкова, Чугуєва і сіл в більшості налаштоване проти партизанів" [70, с. 56]. Отже, коли навесні 1942 р. якась невідома жінка видала об'єднаний загін кегичівських та зачепилівських партизанів, то вона, скоріш за все, мала надію, що німці хоча б залишать бійців у живих. Аби уникнути взяття заложників поміж мирного населення, вона послала на смерть десятки людей з обох загонів.

Підпільний партійний центр Краснокутського району добре знав каральну систему гітлерівців, одначе 15 липня 1943 р. ухвалив рішення будь-що зірвати обмолот хлібів. Для цього планувалося провести ряд операцій підпалення скирд, але населення не повинно було знати про це. Крім того, члени центру мали вести наполегливу агітацію за невихід селян на роботу, особливо до молотарок - "аж до масових відмов, якщо це навіть викликає репресії" [44, с. 168].

До літа 1942 р. реально можна було говорити про діяльність в області шести загонів, що виконували в основному агітаційні диверсійно-розвідувальні дії: Ізюмський, Краснокутський (хоча раніше в районі було створено 8 загонів загальним числом 265 чоловік), Липецький, Балакліївський, Барвінківський, Печенізький.

Той факт, що лінія фронту проходила по території області, зумовив і специфіку партизанської боротьби. Вони діяли разом із частинами Червоної Армії, виконуючи їх завдання з розвідки розташування ворожих військ; добували "язиків", переходили лінію фронту. Головною тактикою партизанської боротьби бойові стали вилазки (під час яких вони знищували окупантів, захоплювали трофеї) і проведення диверсійних акцій.

Ефективно діяли партизанські загони під керівництвом О.М. Салова (Ізюмський район), О.А. Камишана (Харківський сільський район), С.О. Либи (Нововодолазький район), І.А. Шепелєва (Вовчанський район) та багато інших. Особливо активний опір окупантам чинила молодь. Нацисти зазначали, що молоді люди "глибоко засвоїли основоположення більшовизму… Прорадянськи вихована молодь після вступу німецьких військ являла собою постійну загрозу суспільному спокою, порядку та безпеці." Юні патріоти поруч із дорослими зробили свій внесок у розгром фашизму. У січні 1942 року до штабу Сахновщинського загону звернувся 12-річний Григорій Перець із проханням прийняти його до своїх лав. Гриша став розвідником, ходив по селах, збирав дані про військові частини, їх озброєння, розташування вогневих точок і техніки. У березні 1942 року Гриша потрапив до пазурів німців у с. Тарасівка і після страшних допитів був розстріляний у м. Краснограді. У серпні 1943 року Григорія Перця посмертно було нагороджено орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня. Віктор Муковоз із Краснокутчини восени 1941 року у тяжкі дні відступу вивів із оточення підрозділ Червоної Армії. Схоплений фашистами, навіть під катуваннями він не сказав, де знаходяться врятовані воїни. Віктор посмертно був нагороджений медаллю "За відвагу". Такий же подвиг здійснив у с. Мартова Печенізького району Павлик Піддубний.

Героїчно загинув Володя Скворцов, розвідник Дворічанського партизанського загону. Опинившись у руках ворога, він не видав, де розташований загін і яка його чисельність. Учень ізюмської школи Володя Кузнєцов разом із товаришами знищив 6 німецьких бензовозів. Його схопили і погнали у концтабір аж до Німеччини. Опинившись там, Володя увійшов до антифашистського загону табору, виконував його численні завдання. Гітлерівці страшенно знущались над схопленим сміливцем, 20 липня 1944 року він був розстріляний.

Перший партизанський загін у Шевченківському районі було створено наприкінці 1941 р. складався він з 32 чол. командиром його призначили голову райвиконкому М.Ф. Гаврюшенка. Проте цей загін не розгорнув активної діяльності, оскільки Червона армія не допустила німецькі війська на територію Шевченківського району.

З кінця 1942 і на початку 1943 р. на території Шевченківського та прилеглих районів діяв партизанський загін під командуванням І.М. Підлипняка, агронома Булацелівської МТС. Ще влітку 1942 р. Підлипняк в складі партизанської групи з 9 чол. на чолі з секретарем Дворічанського райкому партії В.Я. Юрченком був направлений до Москви для спеціальної підготовки. Після закінчення курсів ця група 29 жовтня на парашутах опустилась помилково на території Липецького району біля с. Веселиного.

Дізнавшись від місцевих жителів, що його товаришів по десанту майже всіх захопили гітлерівці і розстріляли, Підлипняк вирішив діяти самостійно. 15 листопада він прибув до Шевченківського району і організував партизанський загін в складі 50 чол.

За час своєї діяльності з 5 січня по 1 лютого 1943 р. партизанський загін Підлипняка знищив чимало фашистів та їх посібників. Особливою хоробрістю в загоні відзначився 17-річний комсомолець Д.І. Козлов, який лише в одному бою знищив 8 гітлерівців. Крім того, одна з груп загону Підлипняка поблизу станції Щеняче підірвала німецький поїзд, під час аварії загинуло близько 200 окупантів.

У жовтні 1941 р. Зміївський райком КП України створив партизанський загін № 65 на чолі з Я.А. Брехунцем. До складу загону ввійшли жителі Таранівки та навколишніх сіл. умови бойових дій партизанів були надзвичайно складні. Адже неподалік від баз загону проходила лінія фронту, район був насичений фашистськими військами. Та незважаючи на це, партизанський загін розгорнув діяльну роботу по організації на залізниці диверсійних актів. Партизани замінували шляхи між Змієвим і Таранівкою і між Таранівкою та Олексіївкою. Вже в листопаді 1941 р. на партизанських мінах підірвалося 12 ворожих автомашин з вантажем. В грудня 1941 р. та січні 1942 р. партизани пошкодили 45 км телефонних ліній (між Таранівкою і Безпалівкою та іншими населеними пунктами). А 29 грудня 1941 р. було зірвано залізничне полотно між станціями Таранівка і Безпалівка, на тривалий час порушено рух по залізниці.

Взимку 1941 - 1942 рр., коли частини Радянської Армії стали визволяти від окупантів ряд сіл Зміївщини, партизани загону № 65 активізували свою діяльність.

У травні 1942 р. беручи разом з регулярними частинами Радянської Армії участь у боротьбі проти фашистів, партизанський загін зазнав великих втрат. Загинув і командир загону Я.А. Брехунець. Після цього загін припинив своє існування, його бійці влилися до лав Радянської Армії.

Ще у вересні 1941 р. Ізюмський райком партії організував партизанський загін № 2, що мав 42 бійці. Командиром було призначено комуніста О.М. Салова, голову колгоспу "Шлях соціалізму", комісаром - комуніста В.А. Рогозу, завідуючого ізюмським райземвідділом. В січні 1942 р. в зв'язку з визволенням більшої частини району загін було розформовано. Відновив свою діяльність він у травні - червня 1942 р., коли фашисти знов окупували більшу частину району. Командиром був О.М. Сало, комісаром - О.Ю. Різник.

Цей загін мав свою базу в лісі, поблизу с. Червоного Шахтаря. Зв'язківцем між загоном і селом був колишній партизанський командир в роки громадянської війни В.І. Гнієвський. Партизанський загін підривав ворожі автомашини, знищував фашистські бліндажі, діставав "язиків", псував телефонний зв'язок тощо.

Ось що записано у щоденнику цього загону в ті дні:

"23 грудня 1941 року. Проведено напад на штаб німецької військової частини. Вбито 7 фашистів… Партизан Шевченко знищив кулеметну точку, продовжуючи вести бій навіть після того, коли був поранений в обидві ноги…

6 червня 1942 р. вночі група партизанів під командуванням О.Ю. Різника зустрілась з великим румунським підрозділом. Сміливий напад паралізував румунських солдатів, які втекли, залишивши 10 вбитих і 10 поранених.

9 червня 1942 р. Вночі група партизанів під командуванням І.М. Попова нападала на гітлерівську автоколону. Знищено 4 автомашини разом з солдатами".

До загону вливалися нові люди, зростала в ньому і партійна організація. Лише у вересні 1942 р. до партії було прийнято 9 чоловік.

Слава про бойові діла загону ширилась за межами району. З червня 1942 по лютий 1943 р. загін знищив 264 німецьких солдатів і офіцерів, 10 автомашин, 11 підвід з військовим майном, два тягачі, підірвав залізничну колію і пустив під укіс ворожий ешелон, знищив багато боєприпасів. Жителі Червоного Шахтаря подавали допомогу партизанам одягом, продуктами, передавали розвідувальні дані.

Наприкінці січня 1943 р. партизанська розвідка дізналася, що в селі Червоний Шахтар зібралось близько 300 поліцаїв та гестапівців, які намагались вчинити масовий розстріл селян. Щоб запобігти цьому, 2 лютого партизани несподівано ввірвалися в село. Багато поліцаїв було тут же знищено. Під час цього бою загинув командир партизанського загону О.М. Сало. Після визволення Ізюма 5 лютого 1943 р. партизани вулицями міста несли на руках труну з тілом командира і на міській площі урочисто поховали його. Згодом партизанський загін влився до лав діючої армії.

Під час фашистської окупації в селі Заводах активно діяла підпільна комсомольська група, тісно зв'язана з партизанами. До неї входили три сестри Сліпцови, Л. Венжега, Т. Ярезіна та А. Бабакова. Комсомольці випускали листівки, писали лозунги, в яких закликали населення до активної боротьби з німецько-фашистськими загарбниками.

Ще в липні 1941 р. Новодолазький райком партії розпочав підготовку до боротьби в тилу ворога. Створювались умови для підпільної роботи. В багатьох селах було утворено підпільні партійні групи, призначено місця для явок, підібрано зв'язківців. Очолили підпільні групи досвідчені комуністи.

У вересні 1941 р. райком партії організував партизанський загін, що складався з 58 чол. Командиром загону було призначено голову колгоспу ім. Фрунзе С.О. Либу, комісаром - секретаря райкому партії Ю.П. Іванова.

Подвиги Нововодолазького партизанського загону складають не одну славну сторінку в літопису Великої Вітчизняної війни. Спочатку він діяв в складі частин радянської армії. За завданням командування партизани переходили лінію фронту, добували "язиків" та відомості про розміщення, озброєння пересування німецьких військ.

Весною 1942 р., коли Радянська Армія готувалась до наступу, загін одержав завдання проникнути в глибокий тил ворога і своїми діями сприяти успіху операцій регулярних частин. 20 травня він перейшов лінію фронту і 23 травня в Зміївських лісах з'єднався з партизанським загоном, яким командував Герой Радянського Союзу І.Й. Копьонкін.

Через декілька днів об'єднаний загін з'явився в Нововодолазьких лісах і розгорнув бойові дії. Серед дня партизани ступили в Нову Водолагу, захопили коменданта з його охороною, що складалася з німецьких солдатів і поліцаїв, знищили протитанкову гармату та засоби зв'язку. Коли партизани вийшли з райцентру, озвірілі фашисти, щоб залякати населення, повісили 13 ні в чому не винних жителів Нової Водолаги. Але своєї мети фашистські карателі не досягла. Після цієї операції партизанський загін поповнився новими бійцями з числа населення міста.

30 травня 1942 р. партизани вчинили напад на табір радянських військовополонених в селі Литвинівці Валківського району, вони знищили фашистську охорону і визволили з полону 200 чол. військовополонених. Загін завдав окупантам великих втрат. Майже щодня партизани вели бої і вступали в сутички з карателями.

В червні загін перебазувався в Краснокутські ліси, залога карателів, що переслідувала партизан, була розгромлена. Та фашисти зібрали великі сили й оточили Краснокутський ліс. бій тривав кілька годин. Вміло маневруючи, партизани прорвали кільце ворога і вийшли з оточення. Карателі зазнали великих втрат. Понесли втрати і партизани: на полі бою загинуло 20 бійців. Чимало було важко поранених, серед них командири - І.Й. Копьонкін і С.О. Либа. В зв'язку з ускладненням умов командування вирішило поділити загін на невеликі групи. Нововодолазькі партизани під командуванням комісара Ю.П. Іванова пробивались до свого району.

Діючи у водолазьких, рокитнянських та люботинських лісах, партизани продовжували боротьбу з загарбниками. Коли карателі виявляли місце постійного перебування загону, партизани міняли дислокацію. Загін перебазувався у вовчанські ліси, де з'єднався з загоном І.А. Шапелєва. В складі цього загону нововодолазькі партизани продовжували боротьбу аж до повного вигнання Радянською Армією фашистських окупантів.

З жовтня 1941 до 25 лютого 1943 р. - дня першого визволення Нової Водолаги радянськими військами - нововодолазькі партизани знищили 497 фашистських солдат і офіцерів, 69 поліцаїв і 5 інших зрадників, пустили під укіс 2 ешелони, знищили 4 вагони з фашистськими солдатами, 2 гармати, 10 автомашин, висадили в повітря 10 мостів.


Подобные документы

  • Основні передумови зародження антифашистського Руху Опору на території України, характеристика основних форм и методів боротьби. Розвиток партизансько-підпільної боротьби на різних етапах боротьби, внесок частин Руху Опору в розгром німецького агрессора.

    дипломная работа [135,2 K], добавлен 15.07.2009

  • Аналіз і порівняння причин, змісту і наслідків Вітчизняної війни 1812 року і Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, місце України в цих війнах. Справедливі війни українського народу за свободу і незалежність Вітчизни проти іноземних загарбників.

    презентация [12,6 M], добавлен 22.09.2014

  • Оборона Запоріжжя в 1941 р., створення добровольчих загонів протиповітряної оборони, винищувальних батальонів. Диверсійна діяльність підпільних організацій в період окупації. Визволення Запорізької області в 1943 - 1944 році, увічнення героїв війни.

    реферат [30,2 K], добавлен 18.02.2011

  • Особливості партизанськогой руху на півночі Хмельниччини в роки Другої світової війни. Боротьба народного підпілля в центрі області. Характеристика Руху антифашистського опору на півдні. Діяльність підрозділів ОУН-УПА на території Хмельницької області.

    курсовая работа [32,3 K], добавлен 23.10.2009

  • Польща як перша країна на шляху агресії гітлерівської Німеччини. Реакція польського народу, яка вилилась в рух опору, основні форми боротьби в початковий період окупації. Діяльність польського національно-визвольного руху під час війни. Ціна перемоги.

    курсовая работа [35,0 K], добавлен 20.09.2010

  • Визначення особливостей українського руху Опору у війні з німецькими загарбниками: радянська і націоналістична течія. Боротьба між партійними комітетами українського Опору. Захист незалежності, відновлення радянської влади і ведення "малої війни" опору.

    реферат [26,3 K], добавлен 19.11.2012

  • Осмислення місця і ролі ОУН в українському рухові опору тоталітарним режимам в роки Другої світової війни. Висвітлення процесу трансформації поглядів провідників ОУН на основі досвіду діяльності похідних груп на окупованій німцями території України.

    реферат [28,5 K], добавлен 12.06.2010

  • Трансформація та реалізація войовничого антисемізму в процесі окупації загарбниками Поділля. Акції тотального знищення єврейського населення в містах Подільського регіону. Голокост як частина нацистського окупаційного режиму на українських землях.

    дипломная работа [66,8 K], добавлен 03.01.2011

  • Поняття пропаганди та її відмінність від інших видів масового впливу. Зображення ідеологічних супротивників в радянській пропаганді 1941-1945 рр. Радянська концепція пропаганди в роки Великої Вітчизняної війни, що відображена в плакатах, пресі, радіо.

    курсовая работа [45,9 K], добавлен 14.11.2013

  • Рівненська область напередодні Великої Вітчизняної війни. Луцько-бродівсько-рівненська операція 23–29.06.1941 р. Антифашистська боротьба на Рівненщині та її значення. Визволення Рівненської області від німецько-фашистських загарбників. Діяльність УПА.

    контрольная работа [36,6 K], добавлен 20.02.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.