Ще в перші дні війни у Сахновщині був створений винищувальний батальйон, до складу якого ввійшли переважно комуністи і комсомольці. Після захоплення району ворогом, він злився з партизанським загоном, очолюваним О.К. Кондратьєвим (керуючий конторою "Заготскот").

У жовтні 1941 р. партизанський загін із Сахновщини перебазувався до Ізюмського р-ну, вийшовши в тил фашистам для бойових операцій і диверсійних дій. У селищі залишилася невелика група партизанів, яка в ніч на 18 грудня 1941 р. підпалила німецький продовольчий склад і базу з бензином.

В січні 1942 р. партизани підплили стайню з кіньми окупантів. особливу активність партизани проявили в період прориву фронту німецько-фашистських військ Радянською Армією в січні 1942 р. 26 січня партизани напали на штаб німецького підрозділу, знищили до 10 фашистських офіцерів і захопили штабні документи.

Народні месники вели бої проти гітлерівців як у Сахновщині, так і в селах Гаркушиному, Гришівці, Германівці, Максимівці. Разом з розвідкою, а потім з частинами Радянської Армії партизани 21 січня розгромили німецький гарнізон в Сахновщині. 27 січня 1952 р. частини Радянської Армії вступили в Селище. Прийшов час визволення. Але німецько-фашистські загарбники, зосередивши на цьому напрямку значні сили, 1 березня знову захопили Сахновщину.

В березні 1942 р. з загону народних месників, що налічував тоді 124 чол., було створено 5 окремих груп. Серед партизанів, які увійшли до цих груп, було більше 20 учнів. Командирами були місцеві активісти Ю.В. Чернявський (заступник уповнаркомзщагу), І.Ю. Сидоренко (працівник райкому партії), І. Сосюрко (робітник млина) та М.П. Лемішко. Народні месники висадили в повітря залізничний міст на річці Оріль, знищували солдатів, офіцерів і військову техніку ворога, нещадно карали зрадників Батьківщини. Так, 13 травня партизани взяли в полон 20 німецьких солдатів і старшого поліцая в Сахновщині.

Жорстокі бої відбулися в районі Сахновщини 15 травня 1942 р., коли частини Радянської Армії разом з об'єднаним партизанським загоном сахновщинського і Красноградського районів знову вступили в районний центр Сахновщини і утримували селище до 22 травня. В цей час багато партизанів влились у частини Радянської Армії, решта і далі вела героїчну боротьбу в тилу ворога.

Багато партизанів загинуло у боротьбі за незалежність нашої Батьківщини. Після тривалих тортур 16 червня 1942 р. фашисти розстріляли у Сахновщині командира партизанського загону О.К. Кондратьєва, повісили М.П. Кудрю, закатували А.Д. Коваленко, розстріляли Г.О. Жоряка, Миколу Глобу, Г.К. Паламаря та багато інших.

Головним методом приборкання партизанського руху для більшості німецьких адміністраторів (хоча й не для всіх) залишався терор. Характерним щодо цього є наказ від 12 липня 1942 р. "Особливі розпорядження щодо боротьби з партизанським рухом та шпигунством", виданий генералом Р. Руоффом, чиї війська дислокувались тоді на Харківщині. З одно боку, рекомендувалося здобути прихильність місцевого населення, виявляти з допомогою довірених осіб партизанську агентуру, заохочуючи подібні дії преміями - як грошовими, так і матеріальними. Якщо в полон до карателів потрапить партизан українець, говорилося далі, його не треба розстрілювати на місці. Краще допитати цю людину, і якщо офіцер упевниться, що її примусом включили в загін, то в такому разі треба зберегти життя затриманому. Але навіть у такому разі партизанам-українцям заздрити не варто, бо відправлення у розпорядження польової жандармерії чи айнзатцкоманди виявлялося не набагато кращим, ніж розстріл. З другого боку, коли населення не буде активно видавати німцям партизанів та їхніх помічників, війська повинні вішати заложників, спалювати населені пункти, виселяти жителів тощо [71, с. 200].

Дещо збільшилася кількість партизанських груп в лютому 1943 року, коли внаслідок невдалого наступу Радянської Армії частина червоноармійців вимушена була залишитися на окупованій території. Командування 1-ої танкової армії вермахту доповідало 28 лютого, що червоноармійці вперто воюють, доки в них залишаються боєприпаси. Але навіть після цього вони не здавалися в полон, як траплялося раніше, на початку війни, а відходили в лісові масиви, щоб продовжувати боротьбу.

Не можна залишати без уваги ще один важливий аспект партизанської проблеми, як важка матеріальна скрута, тяжкі втрати особового складу, пасивність значної частини населення, заляканого фашистами, нерідко штовхали партизанів на грабунки чи реквізиції продовольства в жителів, породжували непослух та зловживання командно-комісарського складу. Не випадково 20 бійців загону ім. Боженка (хоча він з іншого району) власною кров'ю підписали клятву: "В жодному разі не дискредитувати партизанського звання грабіжництвом, пиятикою та розбійництвом щодо мирного радянського населення" [55, с. 39]. Не треба при цьому забувати, що постійних баз постачання партизани не мали, і навіть після прийняття ДКО 26 квітня 1943 р. рішення "Про забезпечення заходів щодо розвитку партизанського руху на Україні" допомога з боку Великої залишилася мізерною. Для польотів у тил ворога було виділено лише три літаки ЛІ-2, а авіація далекої дії в квітні - травні 1943 р. одним авіаполком забезпечила всього 250 літаковилітів [41, с. 157]. І крім того, населення не вважало реквізиції партизан чимось надзвичайним. Більше того, в умовах репресій з боку німців і ніколи практично не зникаючої віри в перемогу армії Й. Сталіна жителі в основному мирилися з будь-якими вчинками партизанів. Адже доля багатьох загонів дійсно складалася трагічно. В зміївському загоні № 66, наприклад, з 86 бійців в кінці 1941 року залишилось 9 чоловік (всі інші не витримали поневірянь). До травня 1942 року вони вели розвідку за завданням частин Червоної Армії. В момент німецького наступу в Мохнацький масив прибуло тільки троє, командир І.С. Любченко збожеволів, а лісник Жуга видав поліції комісара П.М. Воробйова [55, с. 40].

Подібних прикладів, не менш драматичних досить багато. Величезних труднощів довелося зазнати, наприклад, загонові М.Й. Воронцов з 6 вересня по 15 грудня 1941 року. Маючи 15 гвинтівок, 1 кулемет, 12 наганів на 26 бійців, зношений одяг та взуття, харчуючись горохом, звареним на сніговій воді, вони знесилились і занепали духом, майже всі хворіли. В результаті командир визнав: "Моральний стан був дуже низьким. Зростала недовіра й невіра в сили командного складу".

У 1943 році партизанська боротьба набрала найбільшого розмаху. Прифронтовий тил німецької армії став нагадувати пороховий льох. Партизанські загони на цей час вже нагадували частини регулярної армії в тилу ворога. Їх діяльність координувалась і підпорядковувалась командирами військових частин та ставала ще більш ефективною. Незважаючи на важкі умови, партизани і підпільники області знищили 23 тисячі німецьких солдат, офіцерів та їх прибічників, розгромили 4 штаби ворога, знищили 21 залізничний ешелон з військами і технікою фашистів, 29 мостів, зіпсували 88 паровозів і 777 вагонів, знищили 260 автомашин, 107 підвід з боєприпасами, захопили багато різних трофеїв.

Від рук окупантів та їхніх прибічників загинуло багато партизан і підпільників. Уже в перші дні окупації в містах і селах України з'явились оголошення: "За слухання радянського радіо - розстріл!", "За читання радянських листівок - розстріл!", "За допомогу військовополоненим й агентам - розстріл!" Спираючись на зрадників, а також на можливості своїх спецслужб, окупанти зосередили основні зусилля на придушенні прорадянської підпільної та партизанської боротьби у зародку.

РОЗДІЛ ІІ. СТИХІЙНИЙ РУХ ОПОРУ

Репрезентантами стихійного руху Опору були прості люди, які, ризикуючи своїм життям, надавали допомогу тим, хто її потребував, не за чиїмось завданням, а за покликом серця. Це були жінки, діти, старі. Вони переховували євреїв, червоноармійців, втікачів із концтаборів, ділилися з ними їжею, одягом, надавали медичну допомогу.

В тилу ворога багато медичних працівників, ризикуючи життям, рятували від смерті радянських людей. У специфічній формі боротьби з окупантами проявилась патріотична діяльність співробітників 9-ї лікарні м. Харкова, що на Холодній горі під керівництвом професора О.І. Мєщанінова. В кінці жовтня 1941 р. в операційну вдерлися німецькі офіцери. Проф. Мєщанінов сказав, що в лікарні багато хворих на висипний тиф, а червоноармійців нема. А до лікарні все несли й несли поранених радянських бійців, їх підбирали жителі міста в ярах, балках, садах. Незабаром усі корпуси лікарні й 7-ї поліклініки були заповнені пораненими червоноармійцями. Всіх записували як жителів Холодної Гори. Дні й ночі йшли хірургічні операції. Лікарі П.С. Делевський, Н.І. Обухова, В.І. Воротинцев, Н.П. Протопопович, Р.І. Проценко, медична сестра Г.В. Радіонова та ін. (всього 54 чол.) доклали багато сил та енергії, щоб врятувати радянських воїнів від фашистських властей, замаскувавши відділення під інфекційне. За наполяганням тюремного лікаря арештанта К.Р. Сєдова виснажених в'язнів відправляли лікуватися у 9-у лікарню. Звідси їм вдавалося вирватися на волю. Із 550 арештантів, що надійшли до лікарні з квітня до листопада 1942 року, жоден не повернувся у тюрму. А всього лікарям вдалося врятувати близько 2 000 червоноармійців. Жінки не тільки лікували і доглядали перехованих, але й розшукували та готували для них їжу. А коли переховані набирались сил, їх переправляли до партизанських загонів, забезпечуючи одежею та необхідними документами.

Багатьох юнаків і дівчат клали в лікарню ніби для операції, щоб врятувати їх від фашистської каторги.

Фашисти, здогадуючись про таємну діяльність лікарів, надали професору О.І. Мєщанінову наказ, у якому говорилося: На жаль останнім часом у лазаретах 7/9, особливо в 9 були часті втечі полонених. Лікар табору в. п. наказав, щоб полонених утримували до стану, коли їх можна було б перевести в більш надійно помешкання, що охороняється.

Але у зв'язку з тим, що полонені залишалися до повного видужання, то утворюється враження, що цим їм сприяють втекти.

В запобіганні здатних бути наслідків, лікар наказує Вам строго виконувати його інструкції і передати це обслуговуючому персоналу.

У майбутньому, за вказівкою табірного лікаря, тільки лазарет № 7 будуть займати полонені, а в лазареті № 9 залишиться одна кімната на шість ліжок для лікування важкохворих.

У лазареті № 7 буде посилена варта і розпочаті відповідні міри [14, с. 32].

11 червня 1942 р. німецькі війська окупували село Білий Колодязь Вовчанського району. Напередодні в районі селища відбулися запеклі бої. На полі бою лишились вбиті і поранені червоноармійці. Жителі села поховали загиблих, а тяжко поранених перенесли в будинок М.І. Ягнюк. В умовах окупації радянські патріоти переховували і лікували поранених, але не всіх бійців вдалося рятувати. Фашисти знайшли поранених і кинули їх у концтабір.

Учасниками стихійного руху були мешканці Богодухова О.П. Кліменко, Н.П. Клімченко, В.П. Турчан, З.Г. Карпова, О.І. Сіроштан, Сергієнко, Є.С. Решетняк, Г. Мелещенко та ін. Вони також переховували поранених, допомагали хірургам батькові і синові Ревковським в догляді за ними. Переважна більшість тих, що видужали, повернулись в ряди Радянської Армії, перейшовши лінію фронту. Надійними документами забезпечувала бійців М.Ю. Солодовник, яка була залишена на окупованій територій райкомом партії. Їй вдалося влаштуватись перекладачкою в поліції. Вона тримала підпільників у курсі всіх планів окупаційних властей. За короткий строк вона дістала для бійців 47 паспортів [17, с. 296].

У Боровій лікар С.О. Головіна, коли окупанти починали мобілізацію молоді для вивезення до Німеччини, оголошувала район тифозним, видавала довідки про вигадані хвороби, щоб молодь не забирали на роботи до Німеччини.

Після відступу радянських військ з Нової Водолаги 6 березня 1043 р. у підвалі напівзруйнованої лікарні залишилось понад 70 важко поранених радянських бійців, яких за станом здоров'я не можна було транспортувати. З ними залишились медичні працівники: професор Ю.Ю. Вороний лікарі Є.Г. Бутков і Є.Ф. Водка, медсестри Н.І. Воровик, В.С. Водолажченко, А.П. Лойко, Н.Ф. Килипко-Мищенко, М.Г. Пінчук, А.Н. Пінчук, Л.Г. Співак та інші.

Радянські лікарі доклали героїчних зусиль, щоб врятувати і вилікувати солдат і офіцерів. Вони оголосили їх хворими на тиф, чого окупанти дуже боялись. Мешканці міста приносили пораненим їжу, одяг, випрану білизну, давали свій кров, переховували у своїх садибах тих, хто вже вилікувався. Так продовжувалось півроку, до дня остаточного визволення міста від окупантів. Зусиллями патріотів було врятовано життя понад 70 бійців, більшість яких стала до лав Радянської Армії, щоб продовжити бити ворога.

Але не завжди вдавалося спастися самим і врятувати своїх співвітчизників. Мешканці с. Куцо-Ганебне Кегичівського району переховували радянських бійців, що тікали з полону, постачали партизанів продовольством і одягом, допомагали радянським розвідникам. Особливо активно діяли Т.С. Кучерявенко, П.М. Півень, М.Г. Тютька, О.А. Леонова, П.О. Турченко, школярка Ганна Доценко. Всі вони були схоплені німцями і закатовані. У Сахновщині М.Д. Бойко переховувала радянського льотчика, а комсомолець В.Т. Бойченко подавав допомогу пораненим військовополоненим радянським солдатам. Дізнавшись про це німці піддали їх страшним тортурам і стратили.

Іноді такі подвиги відзначалися урядовими нагородами. Так мешканка с. Пісочина Харківського району Р.С. Яременко за врятування життя 20 воїнам була нагороджена медаллю "За відвагу" [17, с. 994].

Влітку 1943 р. в районі Люботина фашистам вдалося підбити радянський літак, пілотований молодшим лейтенантом Миколою Кирєєвим. Льотчик винищувач приземлився на парашуті в саду по вул. Кооперативній. Комсомолка Віра Сахно, ризикуючи життям, надала льотчику першу допомогу і сховала його. Фашисти вимагали від населення видачі офіцера, загрожували спалити вулицю, взяли заручників з мешканців, що проживали на Кооперативній. Серед заручників була і В. Сахно, але вона не видала льотчика. Через деякий час він повернувся до своєї частини. Наказом по військах Другого Українського Фронту Віра Сахно нагороджена орденом Червоної Зірки [17, с. 944 - 945].

Під час окупації мешканці області допомагали партизанам хлібом та іншими продуктами. Часто місцеві жителі ховали продовольство, саботували виконання призначуваних робіт, брали участь у партизанському русі.

В період окупації блюзнюківці вели боротьбу проти ворога, саботуючи всі заходи окупантів. Ось один із прикладів: Пилипа Радіоновича Володченка німці примусили відремонтувати водокачку. Пустити її в дію можна було за кілька днів. Але він ремонтував її два з половиною місяці. П.Р. Володченко також переховував вдома бійців Червоної Армії, що потрапили в оточення. В сім'ї зберігаються їх листи. Ось що писав П.Р. Володченку капітан Г.Б. Чуднєвський: "У жовтні 1941 року, коли я попросився до вас переночувати, ви без вагань впустили мене, нагодували, перев'язали рани. Три дні я жив у вас. А потім ви знайшли мені гвинтівку" [45, с. 68].

В боротьбі з окупантами партизанам активно допомагало місцеве населення. багато жителів району мали безпосередні зв'язки з партизанським загоном. Данило Яценко та Петро Чаговець, наприклад, за завданням командування партизанського загону не раз переходили через лінію фронту з цінними відомостями про розташування німецьких військ. комсомолка В.Г. Марченко разом з подругами зібрала й доставила партизанам 10 цент хліба, 26 кг тютюну, 8 пар чобіт, 15 шинелей, 30 пар білизни, 8 кулеметів. Вона привела до закону 10 чоловік, в тому числі трьох командирів Радянської Армії.

Особливо активізувалися партизани на початку 1943 р. 28 січня 1943 р. партизанський загін, в якому налічувалось більше 120 бійців, визволив від гітлерівців село Чепіль, відновивши там радянську владу.

На початку лютого 1943 р. партизани ще до приходу Радянської Армії визволили 27 населених пунктів - Протопопівку, Шурівку, Байрак та інші - і підійшли до Балаклії.

Жителі Добровілля Близнюківського району допомагали партизанам і радянським військам. Так, хата М.М. Семи використовувалась для зв'язку з партизанським загоном. Жителі Г.А. Антоненко, Г.Ю. Каземірова, О.К. Овчаренко переховували і допомагали одужати кільком пораненим радянським солдатам і офіцерам. Дізнавшись про це, фашисти закатували селянок.

Комсомолки, школярки Віра Васильченко, Раїса Іщенко організували підпільний комсомольський комітет села у складі 7 осіб. Вони розповсюджували рукописні листівки, допомагали пораненим радянським командирам та бійцям. Схоплені ворогом, юні патріотки Віра та Раїса були розстріляні фашистами.

Напередодні жовтневих свят 1942 р. гітлерівці вирішили пограбувати с. Мартове Чугуївського району. Усе награбоване вони зносили до річки Сіверський Донець, щоб переправити на той берег. Навіть покидали гвинтівки, які їм заважали. Чотири піонера: Гриша Походенко, Ваня Шевченко, Ваня Шевченко другий та Мишко Піхур підповзли до річки, швидко поскладали речі на паром, забрали зброю і перетягли паром на другий берег Дінця. Речі заховали у піщаному кар'єрі і приготувалися зустріти фашистів. Коли ті повернулися хлопці відкрили вогонь. Німці вирішили, що це засідка партизанів, і з криком "Рус! Партизанен!" втекли.

Напередодні визволення села інший мешканець піонер Павлик Піддубний під носом у гітлерівських патрулів пробрався за село. Раптом він побачив людей у білому, що повзли у напрямку села. Хлопчик зрозумів, що це радянські розвідки і що зараз їх схоплять німці. Не думаючи про небезпеку, Павлик кинувся назустріч розвідникам. Він біг і кричав: "Там німці! Там німці!" Коли ж зрозумів, що його почули, він повернуся і побіг до села. Фашисти люто розправилися з хлопчиком. Павлик загинув, але врятував життя підрозділу радянських воїнів.

Опинившись на окупованій території місцеві жителі самостійно утворювали партизанські загони. Так, з листопада 1941 до серпня 1943 р. в селі Пархомівка Краснокутського району існувала підпільна антифашистська група на чолі з П.О. Масенко. Вона проводила активну агітаційну роботу серед населення. комсомолець Ю. Кисельов зробив радіоприймач і систематично слухав повідомлення Радянського інформбюро. За допомогою листівок і усних переказів вони ставали відомими населенню Пархомівки і навколишніх сіл. у кінці 1942 р. група робітників цукрозаводу, залучивши молодь села, утворила другу підпільну антифашистську групу. Її очолив М.Я. Трошин, який утік з німецького полону і влаштувався в Пархомівці кочегаром на цукрозаводі. Через деякий час командир Краснокутського партизанського загону Т.С. Милюха встановив зв'язок з цією групою і доручив їй ряд бойових завдань. Напередодні вступу частин Радянської Армії у Пархомівку в лютому 1943 р., група Трошина захопила село і протягом 9 днів тримала в руках і вела бої проти гітлерівців.

У селі Багата Чернещина Кегичівського району утворилася підпільна група, до якої ввійшли місцеві жителя І.Г. Рябуха, М.Я. Кізка та інші, а такої червоноармійці втікачі з німецького полону П.Г. Омеляненко, А.Г. Томілін. П.Г. Омеляненко виготовляв з дерева клини, які використовувались для диверсій на залізниці. Вони ж підробили печатки Сахновщинської і Перещепинської комендатур і "завіряли" ними написані німецькою мовою перепустки, які давали можливість партизанам і втікачам з німецького полону вільно проходити до лінії фронту.

До стихійного руху Опору можна віднести також саботаж: ухиляння селян від сплати податків, здавання продуктів харчування, намагання робітників зривати план роботи, псувати устаткування і уже виготовлену продукцію, паралізувати залізничний та автомобільний рух тощо.

Отже, стихійний рух був різноманітним. Він увібрав у себе і діяльність антифашистських підпільних організацій, які не підпорядковувались центру, і саботажі харківців на підприємствах, у господарських дворах. Особливо він відзначився щирою допомогою простих людей радянським бійцям і офіцерам, що потрапили у скрутне становище.

Ці люди не завдавали ворогові відчутної шкоди, але те, що вони повертали до життя людей, які із зброєю в руках нищили ворога, і було їх скромним внеском у справу Перемоги над ворогом. Адже недаремно Меланію Дем'янівну врятовані називали своєю другою мамою, а до Олександра Івановича Мєщанінова, а після його смерті - до родини, надходили тисячі листів із подякою за врятоване життя.

РОЗДІЛ ІІІ. НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ РУХ ОПОРУ

Національний рух на терені Харківщини важко назвати рухом Опору проти фашистів. По-перше, він був слабо розвинений, по-друге, не мав єдності і, по-третє, а це, можливо, головне, активно співробітничав із німцями, залишивши по собі недобру пам'ять.

Цей рух зосереджувався в основному у Харкові і швидко охопив цивільні адміністративні органи управління. Своїм основним методом націоналісти вибрали боротьбу із більшовизмом, а для цього потрібні були співпраця і лояльне ставленні до окупантів, пропаганда серед місцевого населення послуху та підтримки нової влади.

Національний рух у Харкові мав три гілки: місцевий, бандерівський і мельниківський.

Безумовно Харків, у недалекому минулому столичне місто, центр українізації у 20-ті рр., мав певні традиції українського національного руху ще з дореволюційного періоду. Багато хто з учасників українського відродження зазнав переслідувань, суворих випробувань та поневірянь по тюрмах та таборах. Проте і в кінці 30-х рр. місто повністю не втратило свого значення як одного з центрів української культури, де працювало багато видатних українських митців. З початком німецько-фашистської окупації українська громада міста виявилася розколотою. Більша її частина опинилася на фронті або евакуювалася в радянський тил. Решта перебувала під німцями. Часто не з своєї волі, бо не було можливості виїхати, а дехто залишився цілком свідомо, пов'язуючи з німцями свої надії, у т. ч. й державницькі. Серед них були і відомі політичні постаті, такі як В.А. Доленко, О.П.Семененко та ін. З перших днів окупації вони провадили активну роботу по згуртуванню навколо себе антирадянськи налаштованих осіб. Зрештою була сформована досить струнка вертикаль організації місцевих націоналістів, яка включала політичний провід, більш широкий за складом "Громадський комітет" і максимально легальні, відкриті, формально неполітичні об'єднання. Найчисленнішою серед останніх була "Просвіта", значно меншими - "Союз українок", "Спілка української молоді", "Комітет українського купецтва" та ін. Важливим чинником у боротьбі за населення Харкова стала відроджувана у місті при активній участі націоналістів УАПЦ.

Політична концепція та організаційні засади харківських націоналістів формувалися в жорстоких умовах німецько-фашистської окупації та під її впливом. Помітний слід у цьому залишили західноукраїнські націоналісти, які прибули в Харків у дуже складний початковий період війни. В обстановці хаосу, невизначеності та непевності перших днів окупації енергійність і настирливість західноукраїнських націоналістів за умови поблажливого до них ставлення німців дозволили їм на певний час перебрати у свої руки головний провід українського руху в Харкові.

На початку війни Харків привернув велику увагу західноукраїнських націоналістичних центрів ОУН(б) та ОУН(м). Організація українських націоналістів ще до війни робила спроби поширити свій вплив на Наддніпрянщину і навіть Слобожанщину. Але тільки з початком війни склалися передумови для розбудови націоналістичних осередків у Східній Україні. Харків стає головною метою та кінцевим пунктом руху т. зів. похідних груп як бандерівців, так і мельниківців. Похідні групи С.Бандери, за деякими даними, налічували до 5 тис. чол. і були розподілені на 3 напрями: "Північ", "Центр" і "Південь". Група "Центр", якою керував М. Лемик, мала досягти Харкова та заснувати тут оунівські осередки бандерівського спрямування. Проте німці, які розпочали репресії проти бандерівців, перехопили цю групу ще у Миргороді. У результаті створити у Харкові розгалужену систему бандерівської організації не вдалося. З часом окремі емісари ОУН(б) проникали у Харків та утворювали тут невеликі добре законспіровані осередки. На жаль, про них залишилося небагато відомостей.

В. Косик, наприклад, наводить деякі цікаві документи з німецьких архівів. У одному з них повідомляється, що в Харкові на початку вересня 1942 р. "було перехоплено нелегальні листівки групи Бандери, які були надруковані "крайовим відділенням ОУН східних територій України". У цих листівках вперше повідомляється, що група Бандери має "окреме відділення на Східній Україні і розширює свою пропаганду серед східноукраїнського населення". Розпочалося слідство з метою виявлення авторів і поширювачів цих листівок. У ході його, як про це йдеться у повідомленні до Берліна місцевої поліції безпеки, "в ніч на 17 жовтня 1942 р. вдалося виявити підпільну типографію організації Бандери. Інтенсивна перестрілка мала місце в ході акції, що закінчилась арештом 11 прихильників Бандери. Було захоплено важливі пропагандистські матеріали і 14 ящиків матриць" [27, c. 655]. У одній з листівок, підписаній обласним проводом ОУН Східної України говорилося: "Українці! Своєю брутальною колоніальною політикою в Україні німці викликали справедливе обурення всіх верств нашого народу… Тепер кожен українець повинен збагнути, що в нас є єдиний шлях до гідного людини державного життя - це шлях організованої революційної боротьби великих народних мас за самостійну Україну" [28, с. 368-369].

Деякі факти знаходимо в німецькому документі, наведеному газетою "Молодь України": "У зв'язку з розкриттям нелегальної комуністичної групи в Харкові встановлено, що вона також робила спроби привернути українських націоналістів до своїх цілей… Встановлено, що зв'язковим од бандерівської групи до комуністичної був Роман Процинський. Він прибув у Харків із Львова разом з німецькими військами і невідомо, де знаходиться зараз. У його квартирі відбувалися наради бандерівців. Бандерівці організували свої групи по 5 чоловік в кожній. Вони планували проведення диверсійних та терористичних актів…" [28, с. 655].

Проведені розшуки по архівам Харкова дають можливість розширити характеристику Р.М.Процинського - оунівського емісара на Харківщині. За деякими даними, він походив з Галичини, скінчив теологічний факультет Львівського університету, рано прилучився до визвольної боротьби ОУН на західноукраїнських землях, за що двічі арештовувався польською владою. У Харків прибув разом з деякими іншими галичанами після окупації міста німецькими військами. Легальним прикриттям його націоналістичної діяльності стала робота перекладачем в одній з німецьких військових частин, а пізніше, до літа 1942 р., - заступником райбургомістра на Основі. У спілкуванні з прибічниками Р.Процінський постійно підкреслював, що він - "рядовий боєць" С.Бандери і має завдання розбудувати в Харкові оунівські осередки.

У серпні 1942 р., коли гестапо провадило арешти, Р.Процинський залишив місто. Архівні документи зберегли також імена деяких інших бандерівських емісарів, які відвідували Харків. Відомо, наприклад, що серед них були Степан, Михайло, Оксана, Зіна Книш та ін. [29, с. 398]

Значно більше пощастило мельниківцям, 3 групи яких також прямували на схід і ще на початку осені 1941 р. з'явилися у Києві та утворили там сильний центр на чолі з Ольжичем-Кандибою. Невелика їх група прибула і до Харкова. Серед них - Б.І.Коник, К.М.Полуведько, доктор Олійник та протоієрей Я.Кравчук. вони розгорнули у місті енергійну діяльність з метою створити тут націоналістичну організацію [2, с. 102].

Б.І.Коник був вихідцем з Галичини, за фахом - журналіст [12, с. 95-96]. Розповідали, що він мав при собі похідний "інтендантський" мішок, з якого виймав та вивішував на будинках районних центрів та сільських управ українські жовто-блакитні прапори. Після його прибуття до Харкова на будинку харківської міської управи з'явився жовто-блакитний прапор [2, с. 103]. У Харкові на Коника дивилися як на визначного націоналіста, крім того, відчували, що його підтримують німці. А це давало можливість легально й відкрито працювати на користь України. Такі перспективи у поєднанні з енергійною діяльністю емісарів Мельника дали свої результати. Маючи на меті утворити в Харкові організацію українських націоналістів, яка б керувала діяльністю націоналістів Лівобережної України, Б.Коник за допомогою місцевих діячів заснував ініціативну групу, до якої входили М.С. Сліпченко, М.М. Кононенко, В.В. Кривенко, М.О. Ветухов та ін. Вона повинна була вербувати до ОУН нових членів. Активну допомогу Б.Конику подавав відділ пропаганди Харківської міської управи, який фактично перетворився на легальний центр оунівської організації. На численних напівконспіративних зборах, які провадив Б.Коник на квартирі то С.Ф. Черняєва, то Т.Д.Недужого, відбувалося знайомство присутніх з завданнями, програмою та статутом ОУН (м), обговорювалися стан справ із харківським самоврядуванням, питання формування української поліції, розподілялися посади тощо. На зборах були присутніми 10-20 чол., у т. ч. С.Ф. Черняєв, О.І. Попов, В.А. Доленко, М.С. Сліпченко, К.М. Полуведько, В.В. Кривенко, М.О. Ветухів, П.П. Дрига, подружжя Недужих та ін. [48, с. 52]

Не всі вони повністю поділяли постулати ОУН, а тим паче визнавали керівництво західноукраїнських "молодиків". В.А.Доленко у своїх повоєнних спогадах так оцінював перебіг подій на початковому етапі у Харкові; "Стало відомо, що до Х. Прибули якісь українці з Заходу. Через кілька день на міській управі з'явився жовто-блакитний прапор, національні настрої підвищились. Один з прибулих К.(Б.Коник. - А.С.) став ніби українським комендантом міста і почав формувати поліцію, другий, П. (К.М. Полуведько), став секретарем управи і здобув великий вплив на Крамаренка і інших членів управи. Українцям ніби стало легше. Проте і без великої застереженості щось було незрозуміле для харківських кіл у діяльності цих осіб… Для політичної нашої тактики було ребусом, чи вважати обох спритними молодими людьми, чи чиєюсь агентурою, що маскується під національний рух. На Сумській вул. 62 в квартирі Д. Відбувалася нарада українців, де було, як говорять, чоловік до 30 справжніх українських діячів різного гатунку. На цій нараді приїжджий К. зробив доповідь і це ще більше пожвавило настрої серед українського громадянства. Це поклало зародок двом таборам - Ветеринарна була осередком з давніми і сильними громадськими традиціями, і сумська 62 попритягала радикальні приїжджі елементи, не пов'язані ні з традицією громадської роботи до 1917 р., ні з підпільною роботою під час більшовицької окупації" [56, с. 156]. По вулиці Сумській, 62 проживали Тодось Дорошевич Недужий та його дружина Марія Матвіївна, які і являли собою, за словами В.А. Доленка, акумуляційний осередок безтрадиційного громадянства в Харкові. На відміну від В.А. Доленка, колишній обербургомістр О.П. Семененко з повагою згадував про них у своїй книзі: "Родина Недужих заслуговує на особливе місце в Харківському літопису. За скупими біографічними даними про цю родину криється барвиста історія національного і людського самоствердження людей твердих, виразних у своїх духовних проявах" [56, с. 122].

Доля родини Недужих у роки війни була трагічною. Уродженка Кам'янця-Подільського, учасниця національних змагань в період революції М.М.Недужа в 20-х р. разом з чоловіком прибула до Харкова, отримала тут вищу освіту [53, с. 281]. Проте радянську владу не сприймала як рідну і тому свідомо залишилася у Харкові в жовтні 1941 р. разом з В.В. Кривенком, В.В. Дубровським та іншими зустрічала німців хлібом-сіллю [53, с. 281], бо з ними пов'язувала надії на створення української держави. О.Соловей розповідала таку історію: "Пізня осінь 1941-го. Фронт невпинно рухається на схід. У Просвіті обід. З якоїсь особливої нагоди, бо людей зібралося дуже багато, серед них кілька військових. Місця за столами забракло, стоїмо гуртом під стіною - неподалік мене Марія Матвіївна Недужа, - чекаємо другої черги і слухаємо промови. Хтось на закінчення вигукнув "Хайль Гітлер", і Марія Матвіївна з запалом викинула руку вперед. Не тільки вона, таких у ті перші дні було більше" [53, с. 282].

М.М.Недужа розгорнула активну діяльність на посаді заступника голови відділу пропаганди Харківської міської управи, стала одним з керівників Союзу українок. Проте панування німців у Харкові швидко підтвердило найгірші побоювання. М.М.Недужа стає на шлях небезпечної нелегальної роботи. На квартирі цієї родини знаходять притулок українські націоналісти, хазяї розповсюджують націоналістичну літературу, ведуть широку пропаганду. У вересні 1942 р. гестапо заарештувало Т.Д. та М.М.Недужих, а також їх 17-річну доньку Оксану. Усі вони загинули [53, с. 285].

На зборах оунівців у Харкові нових прибулих просто включали у списки, бо письмових заяв не існувало, достатньо було усної згоди стати членом ОУН. Пізніше такі члени прийняли присягу на вірність ОУН. Незабаром приватна квартира стала тісною для зібрань, тому з дозволу німців засідання перенесли до театру ім. Т.Г. Шевченка, де вони відбувалися щонеділі. Тут, за різними даними збиралося 30-40 чол. Однієї неділі, у грудні 1941 р., Б. Коник виступив з антирадянською промовою і запропонував зборам прийняти присягу на вірність ОУН. У фойє театру Я. Кравчук, який одяг церковну ризу і тримав у руках хрест та молитовник, виголосив націоналістичну проповідь. Після її закінчення він закликав присутніх дати клятву, що й було зроблено. Я.Кравчук зачитував текст: "Я, син українського народу, вступаючи до лав ОУН, зобов'язуюсь боротися за справу самостійної України та не пожаліти навіть свого життя, якщо цього вимагатиме наш вождь Андрій Мельник. Якщо ж я стану зрадником нашій справі. То хай покарає мене Бог та рука організації" [1, с. 53]. Зачитавши присягу, Я.Кравчук дав кожному поцілувати хрест. Після цього Б.Коник поздоровив присутніх з прийняттям присяги та вручив кожному тризуб. Він сказав, що оунівці повинні вітати один одного піднесеною вгору правою рукою та словами "Слава Україні" [1, с. 54]. В кінці січня на чергових оунівських зборах у будинку "Просвіти" був прийнятий адрес на ім'я Андрія Мельника, в якому повідомлялося про існування в Харкові оунівської організації та надіслано вітання вождю ОУН. Адрес підписали 50-60 чоловік [48, с. 43-44].

Безперечно, для багатьох присутніх не були повною мірою зрозумілими програма та цілі, які виборювала ОУН. Більшість з них раніше навіть не знали про існування оунівської організації. Мало з'ясованою була й суть розколу всередині ОУН, для багатьох східноукраїнців прізвища вождів ОУН - Мельника та Бандери - мало про що говорили. Цікаво, що навіть один з лідерів націоналістичного руху в Харкові, керівник відділу освіти харківської управи П.П.Дрига вже у повоєнний час показав, що "назву націоналістичної організації Коника - чи то УНО (українське націоналістичне об'єднання), чи то ОУН - вперше почув у театрі Шевченка, коли приймав присягу" [18, с. 38]. І це була правда: харків'яни не знали західноукраїнських націоналістів та їх лідерів. В.А. Доленко пригадував: "Йшли чутки, що в Києві уже є український уряд на чолі з Винниченком, на чолі з Студинським, чи якимсь невідомим нікому Бандерою" [39, с. 143].

Але згодом розгорнута Б.Коником перед місцевими діячами програма ОУН, її політичні перспективи привернули до нього частину місцевих націоналістів. Програма ця була позбавлена деяких крайнощів, наприклад, закидів на адресу російського народу, зросійщених українців та ін. Такий стан речей був характерним для діяльності західноукраїнських емісарів ОУН на Слобожанщині. Практика націоналістичної роботи вимагала враховувати тут місцеві реалії, менталітет східноукраїнського населення, вносити корективи у ряд наріжних положень програми на користь більш демократичного її здійснення. Від звинувачення у всіх бідах України російського народу, москалів оунівці переходили до викриття злочинів "російського імперіалізму", його керівної верхівки. Проте були зроблені тільки перші кроки у цьому напрямі.

Програма ОУН вимагала створення незалежної української держави на чолі з "Вождем, відповідальним тільки перед Богом" [27, с. 659-660]. Щодо шляхів досягнення мети, то, як відомо, між мельниківцями та бандерівцями існували розбіжності, котрі й досі повністю не з'ясовані та залишаються об`єктом підвищеної уваги дослідників. Тому значний інтерес викликають архівні документи, в яких відбилося ставлення до цього питання харківських націоналістів. Їх знайомство в роки війни з пропагандистською літературою ОУН, численні зустрічі з прибулими в Харків представниками націоналістичних центрів сформувавши у них своє ставлення до причин розколу в лавах ОУН. І хоч радянська література замовчувала, а то й взагалі заперечувала розбіжності між основними течіями українських націоналістів, деякі харків'яни ще в період війни були непогано обізнані у ряді важливих протиріч між ними.

За їх свідченнями, створення незалежної України мельниківці пов'язували з надією на активну допомогу німців та їх союзників. Через це вони не заперечували проти територіальних поступок Німеччині, Румунії та Угорщині, маючи на увазі Бессарабію, Закарпаття, Одеську область та ін. Війну мельниківці вважали сприятливим моментом повстання України, можливо, навіть у формі сурогатної державності. Головним ворогом націоналістів був проголошений Радянський Союз і тому поки війна проти нього не завершиться, мельниківці повинні тісно співпрацювати з німцями та підпорядковувати роботу серед населення мобілізації усіх ресурсів на боротьбу проти радянської влади. За мельниківцями, Німеччина після війни буде зацікавлена в існування більш-менш сильної незалежної України і тому надасть їй більше самостійності [60, с. 159 - 160].

У свою чергу, бандерівці виходили з того, що незалежна Україна може бути створена, насамперед, тактичними діями самого українського народу, котрий використовуватиме німців як визволителів від більшовиків. Територія незалежної України повинна визначатися етнографічними кордонами, а за допомогу німцям віддячити природними багатствами, концесіями, торговельними договорами та ін. У разі відмови німців надати незалежність Україні треба тиснути на них, створити українську армію., підвести народ на активну боротьбу не тільки проти радянської влади, але й проти інших завойовників, у т. ч. і німців. Тільки така боротьба визволить Україну [59, с. 160]. Отже, бандерівці мали надії на війну, виснаження Радянського Союзу, а потім і Німеччини, намагалися в цих умовах стати третьою силою коротко оцінюючи програмні розходження обох флангів ОУН, один з харківських націоналістів визначив їх так: по-мельниківське це означає "спочатку дасть Бог, а потім візьмемо самі", а по-бандерівськи - "спочатку візьмемо самі, а потім дасть Бог" [60, с. 180 - 181].

Для харків'ян ці розбіжності існували, насамперед, на вищих шаблях націоналістичної організації, у програмних документах та деклараціях, які нівелювалися під тиском обставин у ході війни і тому мали для них біль абстрактний, ніж директивний характер. В цілому вони мало розумілися у причинах існуючої ворожнечі, не знаходили "виправдальних мотивів та логічних аргументів для братовбивчих актів" в середовищі українських націоналістів. П.Бабак пригадував таку історію: "Бандерівець Д.Зуб, згідно зі своїм організаційним обов'язком, працював двірником а нічним сторожем у харківській резиденції гестапо на вул. Фрунзе. У той час сидів під слідством інж. А.М. Стратієнко (близький до мельниківців), з оформленим присудом на смерть. Д.Зуб підібрав уночі ключі до шафи, вибрав звідти слідчу справу А. Стратієнка і її заховав або знищив" [58, с. 83]. А.М. Стратієнко був врятований. Але німці запідозрили у зникненні справи Д.Зуба і розстріляли його.

У свою чергу, деякі харківські мельниківці підтримували тісні стосунки з бандерівцями. П.П. Сиротенко, наприклад, переховував декого з них після того, як німці розпочали репресії проти бандерівців. Є відомості, що з середини 1942 р. житло Сиротенка стало явочною квартирою бандерівців [60, с. 182]. Існували й інші подібні факти. Вони свідчать про намагання рядових оунівців з початком репресій німців проти радикальних українських націоналістів, а згодом і більш поміркованої їх частини, яка все ж таки наважувалася на самостійні акції, нелегальну роботу, згуртувати свої сили задля конкретної роботи в місті, з метою збереження своїх кадрів.

З часом життя змушувало мельниківців переглядати власну політику щодо німців, визначати тактику боротьби з урахуванням конкретних умов на місцях. Не розриваючи повністю з німцями, як свідчив О. Одрина, мельниківці намагалися працювати так, щоб вони відчули, що без українців не можна переможно закінчити війну та запровадити новий порядок в Україні. Вони сприяли організації українських військових частин, вели пропаганду серед поліції та ін. збройних загонів [58, с. 95]. Унезалежнюючи свою позицію та одночасно маючи на меті зберегти в складних умовах окупації рештки легальних можливостей для праці, мельниківці намагалися провадити в життя більш обмежену програму, яка видавалася реалістичнішою. Вони концентрують увагу на вихованні національної самосвідомості місцевого населення, пропагують готовність українського народу до розбудови державності, борються поти радянської влади. Конкретними щоденними завданнями оунівців, за свідченням П.Бабака, були:

Вишукування в українському суспільстві ідейних українців, які можуть посісти ключові позиції адміністративно-господарського, культурного та громадського життя.

Ані в якому разі масово не вербувати до ОУН, для кількісного ефекту, випадкових, незнаних людей.

Поборювати, виявляти та знешкоджувати підпільну діяльність комуністичної агентури.

Дбати про фізичне здоров'я людей, рятуючи їх від голоду.

Посилювати національне, духовне та релігійне виховання людності через мережу шкільництва, церкви, театри, товариства "Просвіта", кооперації.

Запобігати участі громадськості у можливих та спровокованих ворожою агентурою сумнівних політичних ексцесах, що дало б окупантові підставу для каральних експедицій та фізичного винищування населення [2, с. 147].

Таким чином, діяльність Б.Коника та ін. мельниківців у Харкові була спрямована на розбудову оунівських організацій, проведення широкоширокої націоналістичної пропаганди та агітації, виховання у народу націоналістичного духу, вишкіл націоналістичних кадрів, організацію більш масових легальних культурно-просвітницьких організацій, які б стали провідниками націоналістичних ідей, створення органів місцевого самоврядування, а також української поліції широку українізацію.

Поки німці визначали своє ставлення до лояльних оунівців, їх діяльність протягом листопада-грудня 1941 р. мала взагалі цілком легальний характер. Регулярно проходили збори оунівців, Б.Коник формував частини української поліції, вів з німцями переговори щодо складу харківської міської управи, розповсюджував друковані видання Проводу українських націоналістів та ін. В грудні 1941 р. він організував навіть декілька маршів української поліції з оркестром та виконанням націоналістичних пісень вулицями Харкова. Проте вже з кінця 1941 р. німці розпочали в Україні репресії і проти мельниківців після їх акції у містечку Базар поблизу Житомира, яка була демонстрацією сили націоналістичного руху. Німці провели широкі арешти впродовж листопада 1941 - березня 1942 р. З кінця січня 1942 р. німці розв'язали репресії і проти харківських націоналістів та їх прибічників. Був ліквідований легальний штаб оунівців - відділ пропаганди Харківської міської управи, заарештовані М.С.Сліпченко та К.М.Полуведько, який виявився радянським агентом [18, с. 34], змінилося обличчя газети "Нова Україна", а пізніше і склад редакції. Б.Коник був усунутий від керівництва українською поліцією, його наступником став полковник Минжулінський [60, с. 176]. За таких умов Б.Коник та інші західноукраїнські емісари на початку березня 1942 р. виїхали з Харкова. Оунівська організація перейшла на нелегальне становище, стала працювати у підпіллі. Були припинені загальні збори та засідання учасників організації, ширше стала використовуватися "Просвіта" як легальне прикриття ОУН. Організаційний зв'язок з оунівськими центрами значно послабшав, хоча в Харків часом і наїжджали емісари з Заходу, безумовно, важливою подією для місцевих націоналістів стали відвідини Харкова влітку 1942 р. У. Самчуком та єпископом М. Скрипником [1, с. 95]. У зв'язку з їх приїздом пожвавилася діяльність оунівців. У. Самчук мав бесіди, зустрічі в місцевих осередках, редакції "Нової України", багато часу провів у "Просвіті". До речі, У. Самчук описав свої враження від подорожі до Харкова у "Харківських репортажах 1942 р.", надрукованих у газеті "Волинь" 1 жовтня 1942 р. Про головну мету подорожі , ясна річ, там немає жодного слова. У. Самчук писав, що "Харків робить враження великого міста, з розмахом без тепла і затишку, але бетоно-твердого" [32, с. 286].

Влітку 1942 р. до Харкова прибув активний діяч ОУН(м) Юрій Костюк, який став працювати в німецькій установі "Пропаганда-штаффель". За деякими відомостями, він намагався реанімувати та очолити оунівську організацію мельниківців. Його робочий кабінет перетворився на явочну квартиру оунівців. Особливу увагу він приділяв керівництву політико-просвітницькою роботою, намагався спрямувати діяльність "Просвіти", друкував програмні націоналістичні статті в "Новій Україні" [59, с. 14].

На цей час у Харкові залишилися лише невеликі оунівські осередки. Найміцнішим з них керував завідуючий відділом праці Харківської міської управи М.М.Кононенко, про якого П.Бабак писав, що "він був прототипом духовного формату О. Ольжича-Кандиби" [2, с. 164]. До складу цього осередку у різні часи входили письменник Ю.Г. Блохин-Бойко, керівник персонального відділу міської управи М.Ф. Стратієнко, райбургомістр М.І. Горбань, керівник відділу міської управи В.С. Світличний, учасник бою під Крутами С.А. Чернявський, письменник А. Любченко, редактор "Нової України" П.А. Сагайдачний, бургомістр Мерефи П.Т. Бабак та ін. [32, с. 188 - 189]. Як свідчив останній, "за підпільну націоналістичну діяльність 5 чоловік цієї групи були розстріляні гестапо, 8 осіб померло природньою смертю у старшому віці в ЗДА і на Заході, 7 осіб опинилися у вільному світі, про решту осіб немає вісток" [2, с. 167 - 168].

Таким чином, політичне поле окупованого Харкова увібрало в себе громадсько-політичні сили та об'єднання різного спрямування та забарвлення. Найвиразніше заявили про себе під час німецько-фашистської окупації міста, окрім радянського табору, націоналістичні організації, які не були монолітними. Серед останніх траплялися і такі, котрі можна розглядати як відгалуження українських, принаймні західноукраїнських, організацій, але більшість їх була місцевим, суто харківським витвором. Аналіз їх ідейних засад та політичної практики дав можливість припустити, що у Харкові на початку окупації зустрілися дві структури, а можливо, і концепції українського націоналізму. Перша - західноукраїнська - представлена значно ширше мельниківцями, ніж бандерівцями. Друга - т. зв. "традиційна українська громадськість" - місцевими харківськими прибічниками українського націоналізму. Десанти західноукраїнських націоналістів у Харків мали на меті привернути східняків до оунівських ідеалів, утворити тут міцний провід, який спрямовував би національне життя не тільки Харкова, але і східноукраїнського регіону, а то й Лівобережної України. Проте широкої соціальної бази в Харкові вони не знайшли і помітного впливу на місцеву людність не мали. За таких умов доля цієї організації не стала довговічною, бо її існування цілковито залежало від волі окупанта. Після перших гучних успіхів, досягнутих завдяки енергійності, настирливості, врешті, відданості ідеї націократичної держави, з початком репресивних акцій німців головний Провід націоналістичного руху переходить до В.А.Доленка, репрезентанта т. зв. "традиційного громадянства Харкова".

ЗАКЛЮЧЕННЯ

Велика Вітчизняна війна - епохальна подія в житті України на довгому шляху відродження української державності. Перемога народів Радянського Союзу у війні відвернула перетворення території України в колонію Німеччини. З того дня минуло майже 60 років, коли відлунали переможні салюти війни. Великі втрати поніс наш народ. Лише за визволення Харківщини загинуло тисячі бійців, офіцерів, партизан і підпільників. Але час не владний стерти з пам'яті народній подвиги радянських людей, які відстояли честь, свободу i незалежність своєї Батьківщини, врятували людство від фашистської чуми.

Не можна не пишатися рухом Опору. Антифашистський рух, відраза до фашизму, несприйняття націонал-соціалізму були притаманні переважаючій більшості всього українського народу, який в цілому, боровся проти німецько-фашистської окупації, хоч у Харкові, як і в інших регіонах України, ця боротьба мала свої особливості.

Як і по всій Україні він поділявся на три частини: комуністичний, націоналістичний і стихійний.

Тисячі мешканців області, ризикуючи власним життям, надавали допомогу пораненим червоноармійцям, що опинились на окупованій ворогом території. Місцеві жителі лікували, переховували бійців і офіцерів Червоної армії, ділилися з ними часто останнім шматком хліба. Особливо багато у цьому зробили лікарі 9-ї холодногірської лікарні на чолі з професором О.І. Мєщаніновим.

Існував у Харкові й націоналістичний рух Опору, але він не мав значної підтримки у харків'ян. Це було пов'язане, по-перше, із тим, що на сході України ідеї створення незалежної України не мали такого широкого розповсюдження, як на заході, по-друге, націоналісти прийшли разом із німцями і заплямили себе співробітництвом із окупантами, і, по-третє, рух не був єдиним, від поділявся на місцевий, мельниківців і бандерівців, які не могли йти на компроміс один одному.

Найбільш розповсюдженим був комуністичний рух Опору. Він відзначався певним розмахом, масовістю, рівнем організованості, ефективністю і переслідував мету звільнення від фашизму і відновлення радянської влади.

На території області під керівництвом підпільних парторганізацій широко розгорнувся партизанський рух. На Харківщині було сформовано 94 партизанські загони і 66 диверсійних груп, в яких боролися проти ворога 3610 народних месників, серед них - 2200 комуністів.

Партизанські загони під керівництвом О.М. Салова (Ізюмський район), О.А. Камишана (Харківський сільський район), С.О. Либи (Нововодолазький район), І.А. Шепелєва (Вовчанський район) знищили багато бойової техніки і живої сили ворога. успішно діяли партизанські загони в Зміївському, Олексіївському, Краснокутському, Липецькому, Барвінківському, Балаклійському, Печенізькому районах, Боровський підпільний райком КП(б)У під керівництвом П.А. Журавльова, підпільна партійна група Олексіївського району, очолювана В.С. Ульяновим і А.Г. Бузникою. За два роки партизанські загони і диверсійні групи знищили понад 23 тис. фашистських солдатів і офіцерів, розгромили 4 ворожі штаби, висадили в повітря 21 ешелон з військами і технікою ворога, підірвали 24 залізничні і шосейні мости, вивели з ладу 88 паровозів, 777 вагонів, 260 автомашин, захопили багато військового спорядження та боєприпасів. Цим самим партизани внесли значний вклад у справу перемоги над ворогом. Юнаки і дівчата були найбільш масовою верствою населення, яка безвідмовно пішла за радянською владою.