Історія світу

Війни Цезаря і Красса

У 58 р. до н. є. Цезар отримав від сенату в управління на 5 років Цизальпій-ську Галлію, з якою сусідили землі незалежних від Риму гальських племен, що жили первіснообщинним ладом і ворбгували між собою. Цезар почав з ними вій-ну, що тривала вісім років. Він уміло використав ворожнечу між гальськими пле-менами. Цезар ставав на бік одних племен проти інших, поодинці громив своїх^ противників і поступово захопив усю Галлію.

Під час Галльської війни він зіткнувся і з племенами германців, що жили за Рейном. Перейшовши через Рейн, його військо завдало германцям поразки. Але розуміючи, що захоплення величезної і дикої країни германців дорого коштува-тиме Риму, Цезар відступив у Галлію. Він також здійснив у 55--54 рр. до н. є. переможний похід у Британію, де примусив місцевих жителів платити Риму данину.

Війни з галлами, германцями та британцями дали Риму величезну здобич у вигляді худоби, рабів, золота і срібла. За допомогою цієї здобичі Цезар зміцнив свій авторитет серед римської знаті, що була охочою до багатства та розкоші. Він удвічі збільшив плату своїм солдатам, щоб вони були відданими. У Галлії Цезар створив сильне військо із римлян, перемежених галлами і германцями.

Того, чого домігся Цезар на Заході, бажав досягти Красс на Сході. На чолі 9-легіонної армії він почав війну проти парфян. Парфяни не стали до бою, а поча-ли відступати, змусивши римлян здійснити тяжкий і виснажливий похід через пустелю. Коли ж у 53 р. до н. є. римляни досягли міста Карри, парфяни зненацька атакували їх. Римське військо було розгромлене, а Красс загинув.

Із загибеллю Красса тріумвірат розпався. Між двома іншими його учасниками почалася тривала боротьба.

Боротьба між Цезарем і Понпеем

Заручившись підтримкою сенату, Помпей вимагав відкликання Цезаря в Рим і розпуску його війська.

Але Цезар не підкорився і лише з одним легіоном перейшов Рубікон і рушив на Рим, який зайняв без бою, оскільки налякані його рішучістю Помпей і консу-ли втекли на Балканський півострів. Головні сили Помпея -- 7 легіонів -- знахо-дилися в Іспанії. Щоб забезпечити свій тил, Цезар, вирушивши в Іспанію, роз-бив там військо Помпея.

Після цього, проголосивши себе консулом, Цезар переправився в Грецію, де у битві при Фарсалі в 48 р. до н. є. розбив нашвидкуруч зібрану армію Помпея., Помпей утік до Єгипту, де був убитий за наказом єгипетських правителів, які і боялися сваритися з Римом.

Переслідуючи Помпея, Цезар прибув до Єгипту. Зустрінуті з почестями римля-ни почали втручатися у внутрішні справи цієї країни і почували себе тут повни-ми господарями, чинячи утиски місцевому населенню. Це спричинило повстання єгиптян в Александрії. П'ять місяців Цезар був в облозі спочатку в царському палаці, а потім на острові Фарос, де знаходився знаменитий маяк. Цезаря вряту-вали війська, що прибули з Азії. Александрію захопили римляни. На єгипетський престол Цезар посадив свою ставленицю і коханку царицю Клеопатру.

Тривожні звістки з Малої Азії змусили Цезаря покинути Єгипет. Один із синів Мітрідата, Фарнак, піднявся на боротьбу і захопив частину римської території. Цезар розбив його за три дні.

Із Малої Азії Цезар вирушив у Рим, а звідти -- в Африку та Іспанію, де во-ював з прибічниками Помпея, на перемогу яких знадобилося три роки

На захист селян, що розорялися, виступили брати Гракхи. 133 р. до н. є. старший із братів --- Тіберій --- був обраний народним трибуном. Він запропону-вав закон, який би забороняв користуватися ділянкою понад 500 югерів (югер -- 1/4 гектара) землі «общинного поля». Надлишок такої землі пропонувалося відібрати у великих землевласників і передати невеликими ділянками безземельним грома-дянам. Таким чином, Тіберій Гракх розраховував відродити селянське господар-ство і цим зміцнити римську армію та оздоровити римське суспільство. Ця про-позиція зустріла опір з боку сенату, що складався з великих землевласників. Народ підтримав Тіберія, і його пропозиція стала законом. Почався переділ «общинного поля», однак завершити реформу не вдалося. Сенатори звинуватили Тіберія в тому, що він бажає ліквідувати республіку і відновити царську владу. Спровокувавши під час проведення народних зборів бійку, вони вбили народного трибуна.

Однак боротьба за землю не припинялася. 123 р. до н. є. народним трибуном був обраний молодший брат Тіберія -- Гай Гракх. Він діяв навіть рішучіше за брата, проводячи низку законів, спрямованих на те, щоб обмежити вплив сенату. Однак сенаторам знову вдалося спровокувати в Римі зворушення. У кровопролит-ній боротьбі Гай Гракх і 3 тисячі,його прибічників загинули.

Після цієї розправи римська аристократія укріпилася. Через 20 років після загибелі Гая Гракха була дозволена купівля-продаж ділянок, отриманих за зако-нами Гракхів. Земля знову почала зосереджуватись у руках великих землевласників.

Диктатура Цезаря в Римі

45 р. до н. є., зламавши опір супротивників, Цезар повернувся в Рим. У його руках була зосереджена військова, цивільна і релігійна влада. Цезар став довіч-ним диктатором, консулом, народним трибуном, верховним жрецем і голов-нокомандувачем (імператором).

Цезаря підтримували заможні жителі італійських міст, оскільки багато з них; розбагатіли в походах Цезаря. Цезар спеціальним законом впорядкував життя і італійських міст. У них були свої сенати, народні збори і магістрати, що склада- > лися із заможних осіб.

Цілі Цезаря розходилися з інтересами римської знаті, що звикла через сенат ] управляти державою і мати з цього великі доходи. Цезар реорганізував сенат. Кількість! сенаторів він довів до 900, причому всі небажані сенатори були замінені його при-бічниками з-поміж військової знаті, багатих рабовласників з італійських міст.

Незадоволена частина римських аристократів організувала змову проти диктатора, яку очолив давній друг Цезаря -- Брут. 15 березня 44 р. до н. є. Цезар > був заколотий під час засідання сенату.

Спроба Цезаря встановити в Римі постійну одноосібну владу закінчилася невдало. *]

Боротьба за владу після смерті Цезаря

Після смерті Цезаря в Римі почалася боротьба за владу. Заколотники, зазна-1 вши поразки, змушені були втекти з Риму. Вони почали збирати війська у схід-1 них провінціях для ведення війни.

В самому Римі сенат виявився безсилим відновити свою зверхність. Владу мали | ті, за ким стояла армія. Великий влив мав Марк Антоній -- найближчий по- і мічник Цезаря. Але в Антонія був суперник -- племінник Цезаря Октавіан, який | заручився підтримкою сенату, що вважав його захисником республіки.

У Октавіана була значна армія, що складалася головним чином з ветеранів:| Цезаря. Об'єднавши свої сили з військом сенату, Октавіан завдав поразки Антонію, але незабаром уклав з ним союз, оскільки не наважувався наодинці вести І боротьбу з республіканцями. До союзу залучили і командира римської кінноти] Лепіда. Так 43 р. до н. є. виник другий тріумвірат (Октавіан, Антоній, Лепід). Сенат передав тріумвірам всю повноту влади. Вони одразу ж почали набирати військо для боротьби з республіканцями.

Вирішальна битва між військами тріумвірів і республіканців відбулася 42 р. біля міста Філіпки в Македонії. Республіканці зазнали поразки. Брут покінчив зк життя самогубством, кинувшись на меч.

Але з перемогою над республіканцями громадянські війни не припинились, оскільки тріумвірат розпався, і Октавіан спочатку усунув Лепіда, а після розпочав боротьбу проти Антонія. Антоній укріпився на сході Римської держави. Він одружився , із царицею Єгипту Клеопатрою. Октавіан оголосив Антонію війну. 31 р. до н. є, у вирішальній морській битві біля мису Акцій (на західному узбережжі Балканського півострова) флот Антонія і Клеопатри був розбитий. Антоній, а потім ІІ Клеопатра покінчили життя самогубством, а Єгипет став римською провінцією; Володарем Римської держави залишився Октавіан.

Правління Октавіана Августа

Встановивши свою владу у Римській державі, Октавіан 27 р. до н. є. отоло сив відновлення республіки. Сенатори присвоїли Октавіану почесне прізвисько Авгус ш (священний). Відновлення республіки було лише політичним ходом Августа, яки! еа тримав усю владу в державі у своїх руках. Він одночасно був консулом і народніним трибуном. Вища військова влада дала йому титул імператора. Августа нази-иали принцепсом -- першою людиною. Звідси походить назва встановленого Авгу-стом політичного ладу -- принципат.

Народні збори за Августа втратили своє значення. Сенат слухнянно виконував полю імператора, опорою якого була армія. Імператор правив довічно, передаючи і)ладу у спадок.

Для розправи з супротивниками його політики Август створив особливе вій-сько -- преторіанську гвардію,. її загони готові були придушити будь-який замах на імператорську владу.

Август приділяв багато уваги організації армії. Він створив 25 легіонів, роз-ташував їх уздовж кордонів імперії, що пролягали по Рейну та Дунаю. Не почи-наючи тривалих війн, імператор обмежувався лише малими на кордонах. Спроби римлян перейти Рейн і підкорити германців скінчилися поразкою у битві в Тевто-бузькому лісі 9 р. н. є.

Разом із встановленням імперії зміцнилося рабовласництво. Були ухвалені за-кони, згідно з якими за вбивство господаря страті підлягали всі раби, що були у будинку під час вбивства.

Римська імперія у І-ІІ ст. н. є.

У І--II ст. н. є. Римська імперія була на вершині могутності, рабовласницький лад досяг найбільшого розквіту. Рим перетворився на найбільше місто Середзем-номор'я. В ньому проживало тоді понад мільйон жителів.

Проте могутність імперії була недовговічною: повставали раби і підкорені народи, точилася жорстока боротьба за владу.

Після смерті Августа влада перейшла до його пасинка Тіберія. Сенат затвердив його спадкоємцем Октавіана, але все життя Тіберію довелося боротися із заколот-никами, серед яких були й члени його родини. Після смерті Тіберія 37 р. імпе-ратором став молодший син племінника Тіберія Гай Цезар Калігула, але він був убитий 41 р. Наступним імператором став молодший брат племінника Тібе-рія-- Клавдій. Він був отруєний дружиною -- учасницею змови. Його насліду-вав її син Нерон, який відзначався розбещеністю. Коли внаслідок його жорс-токого правління в Римі спалахнуло повстання, він наклав на себе руки. Зі смертю Нерона влада перейшла до династії Флавіїв (66--96). Засновником династії Флавіїв був Веспасіан, командувач римською армією в Іудеї. Останній представник цієї династії Домініціан був убитий змовниками у власному палаці. Після цього . стала правити дінастія Антонінів.

Найбільших розмірів Римська імперія досягла в роки правління імператора Траяна (98--116), який більшу частину свого життя провів у військових походах. Його иійсько переправилося через Дунай і підкорило племена даків. Легіони Траяна у нійні з, парфянським царством завдали йому низки поразок і оволоділи Месопотамією. Походи Траяна були останніми завойовницькими війнами Риму. Імперії потрібно іїуло багато війська для придушення повстань та захисту власних кордонів. Тому в середині II ст. Римська імперія була змушена перейти від завоювань до оборони своїх пеличезних володінь.

Виникнення християнства

На початку нашої ери почала поступово згасати віра в грецьких і римських богів.

Римляни почали захоплюватися деякими східними богами. Надзвичайно популярним став культ єгипетської богині Ізіди, що зображувалася матір'ю з дитиною на руках. Античні філософи пропагували ідеї простого і невибагливого життя та милосердя. Все це було передумовами виникнення нової релігії -- християнства.

Воно виникло в Палестині, яка 63 р. до н. є. стала римською провінцією Іудея і населення якої, як й інші народи, прагнуло звільнитися від римського гніту. Євреї вірили, що тільки бог Ягве звільнить їх з-під римської влади.

На початку І ст. н. є. в Палестині було багато мандрівних проповідників, які сповіщали про скоре пришестя Месії (бога-визволителя). Офіційні єрусалимські священики переслідували і суворо карали таких проповідників.

За цих умов виникла віра в Ісуса Христа, із вчення якого постала нова ; релігія. Можливо, що сам Ісус був одним з таких проповідників Євангелія (в перекладі з грецької -- «добра звістка»), де описується біографія Христа, розповідається про його служіння людям, чудеса, які він творив, мученицьку смерть на хресті і_: воскресіння з мертвих. Тут висловлюється переконання, що Ісус Христос -- син Бога, що він невдовзі зійде на землю і тоді буде «страшний суд», після якого праведники потраплять у рай, а грішники -- у пекло. Євангелії увійшли до Но-вого Завіту -- другої частини Біблії.

Нові принципи знайшли відгук серед тих, хто страждав і був пригноблений, на-самперед серед рабів, які вірили, що в Царстві Небесному Бог воздасть справедливо і добрим, і злим. З Палестини християнство поширилося на інші області Римської імперії. Християни проповідували замість помсти -- любов до ближнього, милосердя та всепрощення; замість ворожнечі рабів і панів -- надію на спасіння і вічне блаженство.

Спочатку римська влада байдуже ставилася до таких проповідей. Але у III ст. до н. є. почалася криза Римської держави, життя погрішало. Виникла думка, що . ц_Є _ _Кара за те, що римляни забули своїх богів і перестали їм служити. Римські імператори почали будувати нові храми і вимагали від підданих ретельного вико-; нання релігійних обрядів. Тому почалося переслідування християн, як людей чужої віри. їх мучили, кидали на поталу диким звірам, розпинали на хрестах.

Віруючі християни створили свою організацію -- церкву. Це слово означає і «громада». На чолі християнської громади стояв єпископ. Керівник великої громади і називався патріархом. Перші християни через переслідування не могли відкри-1 то проводити богослужіння і тому збиралися для відправлення культу в римських ' підземеллях.

Римська імперія в II ст.

У цей період рабство почало затримувати розвиток господарства Римської імперії. Раби погано працювали, їм не можна було довірити складні знаряддя праці, що! були винайдені в цей час: плуг з відвалом, жниварка, садові ножі, водяні млини ] та ін. Праця рабів ставала невигідною для рабовласників. їхні господарства занепадали. Тому рабовласники давали рабам ділянки землі, дозволяли будувати житло, заводити сім'ю. За це раби сплачували господареві частину врожаю або визнане-! ну плату. Таких рабів називали «рабами, з хатинами». Вільні бідняки най-малися до рабовласників, орендуючи в них землю для ведення сільського господ дарства. їх називали колонами. Колони за борги не могли піти від господаря;! і опинялися в повній залежності від нього

Одночасно на Римську імперію посилювався тиск варварів із півночі. Це були| германські племена -- готи, алемани, франки, херуски, які були відсталими| у порівнянні з римлянами. Римська армія ледве стримувала їхній натиск.

У цей період імперія переживала і внутрішні негаразди. В Галлії почалося! повстання багаудів (борців), учасниками якого були селяни і пастухи, яке римлянам,! ледве вдалося придушити. Селянські заворушення спалахнули і в Єгипті. У Північній;! Африці діяла справжня армія рабів і колонів, що боролося проти рабовласників.

Імператори вважали: щоб врятувати римську імперію від розпаду, треба ввест в Італії і римських провінціях воєнні порядки, і суворі закони.

Наприкінці II ст. римським імператором став полководець Септимій Север, родом з Африки. При ньому сенат, чиновництво і командування армією поповнило-ся вихідцями зі східних провінцій. А до армії почали брати колишніх військовопо-лонених варварів. Кожний воїн міг просунутися по службі й дослужитися до ко-мандувача.

Септимія Севера імператором проголосила армія. В середині III ст. війська у східних провінціях почали висувати своїх імператорів. Сенат, боячись посилення влади таких «солдатських імператорів», почав призначати імператорів сам. і Між сенатськими та солдатськими імператорами точилася гостра боротьба. Незгоди І були і між самими солдатськими імператорами. Імператори змінювались через 2-- ' З роки, а іноді і через 1--2 місяці. Як правило, їх вбивали заколотники або бунтівні легіонери. Іноді в імперії одночасно було кілька імператорів, що воювали один проти одного. Наслідком такого становища стало те, що в середині III ст. від Риму від-ділилися Галлія, Іспанія, Єгипет, майже всі провінції в Азії та на нижньому Дунаї.

На певний час призупинити розвал Римської імперії вдалося імператору Діо-клетіану (284--305). Діоклетіан повністю усунув сенат від управління держа-вою. Важливі питання тепер вирішувались у вузькому колі придворних і воєна-чальників. Влада його нагадувала владу східних правителів. Така форма правління дістала назву домінат (з латинської «домінує» -- пан).

Діоклетіан поділив імперію на чотири частини, призначивши трьох співпра-вителів -- тетрархів. Армія була поділена на дві частини. Одна знаходилася у центрі і застосувалась для придушення внутрішніх заворушень. Друга розташовувалась на кордонах і мала захищати імперію від зовнішніх ворогів. Імператор зміг при-душити всі повстання, вигнати варварів, збудував на кордонах оборонні споруди.

Укріпивши на деякий час імперію, 305 р. Діоклетіан зрікся престолу.

Римська імперія у IV ст.

306 р. одним із тетрархів став грек за походженням Костянтин. 324 р., перемігши у міжусобній боротьбі своїх суперників, він зосередив у своїх руках усю владу в імперії, покінчивши з тетрархією.

313 р. Костянтин дозволив християнам відкрито відправляти свій культ, а сам прийняв християнство, оскільки його вчення вказувало, що будь-яка влада від Бога. Костянтин сам втручався у церковні справи, усував неугодних йому єписко-пів. Одночасно він дарував церкві землі, гроші і коштовності. Отже, церква ста-ла опорою державної влади.

За Костянтина вже не було сенату. Державних службовців він призначав сам з вірних йому людей. Костянтин заснував нову столицю імперії. У 330 р. нею стала колишня грецька колонія Візантій на березі Босфору, яка була перейменована у Константинополь.

У другій половині IV ст. посилився натиск варварів на кордони імперії, по-и'язаний з початком «великого переселення народів». Воно було спричинено тим, іцо на Європу сунули войовничі кочовики-гуни, народ азіатського походження. Від гунів дуже страждали германські племена готів, які тоді жили між Дунаєм та Доном. Щоб врятуватися від гунів, готи дістали дозвіл у римського імперато-ра переселитись на Балканський півострів. Але римські чиновники на місцях грабували і принижували готів. Доведені до повного відчаю, готи повстали проти Риму. 378 р., при спробі придушити повстання, римське військо, очолюване імператором Вацентом, було розбите. Сам Валент загинув у цій битві, яка відбулася під Адріано- |Е полем. Новий імператор, Феодосій І, припинив воєнні дії. Готам були надані землі п на північному заході Балканського півострова. Поселення варварів у центрі імпе рії було дуже небезпечним.

Ніякі заходи імператорів не могли зупинити розпаду Римської імперії. 395 р. імперію було поділено на дві частини -- Західну і Східну. Східна частина дістала назву Візантія. До її складу входили Греція, Мала Азія, Єгипет, Сирія, Палести-на. Столицею. Візантіїї став Костянтинополь. Західна частина включала Італію, Галлію, Іспанію, Північну Африку. Головним її містом стала Равена. Сам Рим вже не відігравав жодної ролі в політичному житті. Він став центром християн-ської релігії і місцем перебуванням римського єпископа -- Папи. Між правителя-ми Заходу і Сходу не було згоди, вони постійно ворогували між собою.

Загибель Західної Римської імперії

Римська імперія була багатонаціональною державою. Наполовину іноземною стала римська армія. Навіть серед полководців було багато варварів. Вони були й се-ред солдатських імператорів. Наприкінці існування імперії варвари перебували майже на всіх керівних посадах. Вони не були патріотами Риму.

Підкорені народи продовжували вести боротьбу за свою свободу. 407 р. римська армія змушена була залишити провінцію Британію. Пізніше були залишені Галлія та Іспанія. Варвари, що проривалися через кордони імперії, утворювали на її землях самостійні держави. Так германське плем'я вандалів, пройшовши через римські провінції Галлію та Іспанію, переправилося на збудованому флоті в Африку. Там, на місці колишнього Карфагену, 429 р. вони заснували своє королівство.

Готи на чолі з вождем Аларіхом, скориставшись слабкістю імперії, вторгли-ся в Італію і 410 р. захопили Рим, а потім розгромили місто.

Серйозною загрозою для Римської імперії у середині V ст. стали племена гунів на чолі з вождем Аттілою, що рушили зі сходу. Але римляни, об'єднавшись із германськими племенами і створивши боєздатне військо, очолене римським полководцем Аецієм, 451 р. розгромили гунів у битві на Каталунських полях в Галлії. Після цього держава гунів розпалася.

Перемога над гунами не врятувала імперію. 455 р. плем'я вандалів з моря напа-ло на Рим і захопило місто. Вандали зруйнували багато пам'яток мистецтва і чу-дових архітектурних споруд. (З тих часів жорстоке руйнування пам'яток культури дістало назву «вандалізм».)

В останні роки існування Західної Римської імперії римські імператори пере-творились на іграшки в руках варварських вождів. 476 р. один з германських полководців Одоакр скинув останнього римського імператора, 14-річного Ромула Августула. Так припинила існування Західна Римська імперія.

До початку VI ст. германські племена розселилися на всій її території, створивши ' варварські королівства: вандали -- в Північній Африці, вестготи (західні готи) -- ,ї в Іспанії, остготи (східні готи) -- в Італії, франки -- в Галлії, англи і сакси -- 5 в Британії.

Падіння Західної Римської імперії зазвичай вважають кінцем історії Стародавнього світу.