Особливості козацького життя та діяльності

Деколи й сама піхота робила наступ на ворога. Під Гомелем1651. р. козаки-піхотинці, під Охороною шанців, підійшли аж під міський паркан, пішли на приступ по четверо, підійшли так щільно під паркан, що обухами вибивали з рук мушкети, що виставали зі стрільниць.

Добра піхота була силою козацького війська, але водночас вона була й його слабою стороною. Тактики піхоти можна було вжити тільки тоді, коли ворог спинився на місці, й коли була догідна позиція, щоб звести бій. Але до боротьби на широких просторах, до погоні й до вирішної атаки необхідна була кіннота. Саме тому Богдан Хмельницький остерігав своє військо: «Як прийде до битви, не спускайтеся на ваші лопати та ями, -- вже там добре доведеться огинатися, щоб слави і душ наших не втратити!»

Артилерія. Перші гармати в козацькому війську стрічаємо в 1580-х роках; вони походили зі здобичі, захопленої з турецьких замків. В 1590-х рр. запорожці дістали кілька гармат із Австрії, коли були на цісарській службі. Коли почалася боротьба з поляками, козаки позабирали немало гармат із прикордонних замків. Косинський 1593 р. мав їх уже 23, але утратив їх усі .в бою під П'яткою. Наливайко, «сам »чудовий пушкар«, мав ізнову 20 пушок й дуже пильно ними опікувався.. У боях під Лубнами 1596 р. козаки втратили до 3О гармат. Реєстрове військо 1601 р. мало знову їх 12. Під Хотином у козацькому таборі було 22 гармати; в 1628. р. в поході на Крим запорожці добули 20 пушок.

За Хмельниччини військова артилерія незвичайно зросла. Вже після перших перемог під Жовтими водами і Корсунем козаки мали 74 гармати. Як повстання поширилося далі, козаки добули великі артилерійські запаси з різних замків, напр., у самому Полонному 60 пушок. У берестецькому поході 1651 р. в козацькій армії було понад 100 пушок. З того числа при гетьмані було 3О, при полках по 5-6. Значна частина артилерії стояла по замках, напр. у городах білоцерківського полку було понад 50 гармат. Головне місце постою військової гармати за Богдана Хмельницького був Переяслав, за Юрія Хмельницького -- Корсунь.

Артилерією кермував генеральний обозний, а при ньому були гарматний осавул, писар і хорунжий. В 1659. р. «на послузі при гарматі» було 80 пушкарів, 80 гармашів, 12 ремісників, 6 стадників, 2 довбиші, 1 цирульник, 2 коновали. Бував теж відділ козаків для оборони артилерії, 200-300 людей.

Пізніше головний осередок артилерії перенесено на Лівобережжя. Брюховецький на утримання генеральної артилерії призначив Лохвицю й Ромни. За Самойловича на «гармату» віддано Короп і це містечко утримувало артилерію до часів Апостола і, мабуть, до кінця Гетьманщини.

Коли на Гетьманщині почали відливати свої гармати -- про це певних відомостей немає. Між пушкарями траплялися певно кращі майстри, що не тільки направляли, але й пробували виробляти нові. Є звістка з 1663. р, що Золотаренко й Сомко переливали дзвони на пушки. В артилерійському музеї в Петербурзі переховувалася одна пушка з ім'ям Мазепи,-- можливо, що вона походила з гетьманської ливарні. Мазепа сам замолоду вивчав артилерійське мистецтво й, може, своє знання використав для української артилерії.

Розвиткові української артилерії поклав кінець цар Петро після своєї перемоги під Полтавою. Даремне Скоропадський домагався, щоб цар повернув козакам їх артилерію. Пізніше Апостол наново обновлював генеральну й полкову артилерію, але про результати його заходів знаємо небагато.

У половині XVIII ст. зорганізовано при генеральнім обознім артилерійську канцелярію, що мала догляд над полковою й сотенною артилерією, виробом гармат, і пороху, добуванням і доставок) селітри, а також над будовою валів і фортець.

У бою козацька артилерія мала другорядне значення. Пушки застосовувалися тільки з початком бою, і то доволі рідко, і могли щонайбільше поширити переполох серед ворожого війська, а мало завдавали шкоди. Підчас самої битви артилерія тільки у виняткових моментах доходила до голосу. Також при облогах рідко де козацькі пушки добули успіх. Козацька гармата все була більше, «клейнотом і оздобою» запорозького війська, як проявом його справжньої сили.

Замки й фортифікації. Як у ХV-ХVІ ст., так і за козацької влади для оборони України служили численні городки, чи замки. На козацькій території від Случу по московський кордон у половині XVII ст. нараховували їх більше, ніж 200. Скрізь укріплення складалися з двох частин: сильнішого замку і слабших укріплень містечка. Більша частина замків була побудована з дерева; дерев'яні були башти, ворота, частоколи й паркани. Таких дерев'яних замочків прибуло дуже багато за Хмельниччини, особливо на південній окраїні, де були частіші напади татар. Вони давали захист місцевому населенню й меншим відділам козацького війська, а для ворога були поважною перепоною в поході, -- треба було їх добувати артилерією. Під час кривавих воєн Хмельниччини не один замочок уславився, хороброю обороною, згадати хоч би подільську Бушу, що так завзято боронилася від поляків.

Фортифікаційне мистецтво змінилося значно в XVII ст. -- у зв'язку з розвитком артилерії. В тих часах щораз більше поширюються земляні фортифікації, що складаються з валів, шанців, окопів, редут.

І в козаків високо розвинулися земляні фортифікації, незалежно від чужих впливів, а тільки, з потреб власної оборони, у війнах із поляками та з татарами. Козацьке військо вміло укріплювати свої замочки ще сильніше, ніж укріплювало табір підчас наступу ворога. Польський мемуарист не находить слів похвали, описуючи фортифікації Дмитра Гуні. в Голтві 1638. р. Замок був укріплений .самим частоколом. Козаки »вал за палями висипали, брами сильно забили й закопали, перед містом від річки до річки кинули могутній вал, перед валом могилу замінили на сильний шанець і укріпили 6 пушками«... Довкола побудували шанці, переколи, засідки, -- »невсипущою своєю працею майже, дорівняли нідерландським батареям «...Подібні укріплення висипав був Гуня на урочищі Старці» Не один інженер дивувався праці і добрій інтенції простого хлопа, оглядаючи сильні вали, шанці, батареї, заслони, доли, переколи землі, діри, дубові палі й частоколи, привали та вали. За Хмельниччини полкові городи були так сильно укріплені, що полякам доводилося облягати їх безуспішно. Особливо визначився був тоді полковник Іван Богун в кампанії 1655. р.: пограничний Гумань він забезпечив був такими могутніми фортифікаціями, що поляки порівнювали їх зі славною нідерландською фортецею Бредою.

До земляних робіт вживали не козаків, а селян, або всякий збираний люд. Так напр. у похід на Молдову 1652. р., окрім козацького війська, ходила сила обеззброєного люду, що пішов із козаками, навіть у супроводі дітей. Пояснюють це тим, оповідає сучасник, «що в цій країні доводиться раз-у-раз то прокидати, то замикати дороги, копати рови, й сипати шанці, і Хмельницький не міг обійтися без такої сили хлопства, бо воно, виконуючи ці роботи, дає змогу воякам не відтягатися і не втомлятися, а пильнувати тільки бою й бути в ньому сильнішими».

Але в ХVІІІ ст. з наказу російського царя козаки цілими полками ходили на примусові земляні роботи на нових »лініях« від степу, і ще більше -- на далекі від України роботи на Волзі, Ладозі і ін.

Флот. Козацький флот з'явився в половині XVI ст. і до найбільшого розвитку дійшов в 1620-1630-тих роках. Козацькі кораблі звалися човнами або чайками; назва чайка, з походження, мабуть, турецька, уживалася рідше. Боплан в «0писі України» подав докладний опис і рисунки козацького човна. Човен був довгий коло 20 м., широкий 3-4, глибокий 2,5 м. Основою човна був пень верби або липи, коло 15 м. завдовжки; на ньому набивали борти (боки) з дощок, довгих на 3.20 до 3.80 м., одні на другі, аж човен дійшов до наміченої довжини ї ширини. По зверхній стороні човна прив'язували довкола в'язанки очерету; в'язки були грубі, як бечівка, прив'язані міцно липовими або черешневими вужівками, щільно притикали до себе. Середина човна була поділена поперечними дошками на перегороди, помосту поверху не було. Човен мав кермо, по обох кінцях так, що легко було плисти в кожну сторону.

Козацькі чайки можемо порівняти з іншими тогочасними кораблями. Венеційські галери, що були тоді типовими воєнними кораблями, мали довжину до 40 м., ширину 5 м., у воду заглиблювалися на 2 метри, -- отже чайка була вдвоє менша.

Як порушну сили козаки уживали весел і вітрил. При чайці було 10-15 весел, по однім і по другім боці; щогла була рухома так, що в потребі можна було її покласти на дно човна. Тягар чайки був значний; коло порогів перетягало її волоком 200 до 300 людей. Але скорість руху була дуже значна; шлях від гирла Дніпра до Малої Азії козаки перебували в 36 до 40 годин, тобто на годину робили 13-15 км. На чайці містилося 50 до 70 козаків; бувало також 4 до 6 фальконетів, легких пушок.

В часи Хмельницького був мир з татарами й турками й козаки перестали здійснювати цілком походи на море. Але як Австрія і Венеція почали планувати християнський союз проти невірних, гетьман запевняв, що може поставити 300 човнів.

Тактику козаків у морській битві описує Боплан. Козаки рідко виступали самі до бою, -- метою їх походів була не боротьба з турецьким флотом, а радше здобуття з побережних міст. Зачіпною стороною були найчастіше самі турки. Турецький флот мав свої головні бази у Босфорі, при устю Дунаю і під Очаковом на Дніпровому лимані; тут звичайно приходило до бойової зустрічі, Битва починалася стрілами артилерії, але що пушки несли недалеко, скоро починався бій зблизька; козацькі чайки уставлялися у півмісяць, обступали турецьку галеру і намагалися вдертися на поміст і тут докінчити бій. Морські битви кінчилися звичайно перемогою козаків. Легкі чайки оберталися скоріше і зручніше, ніж тяжкі галери, а до того вільне козацьке товариство мало моральну перевагу над турецькими вояками, що не раз тільки під примусом ішли до бою.

Боплан наступним чином описує морські походи запорожців: «Так зібравшись, їдуть вони Дніпром. Отаман має свій значок на щоглі і пливе звичайно попереду. Човни їдуть так тісно, що сливе один одного торкається. Турки звичайно знають про похід і тримають кілька галер на устю Дніпра, щоб не дати їм вийти. Але козаки перехитрують їх і виходять темною ніччю, перед новим місяцем, ховаючись в очеретах, що ростуть на Дніпрі. Галери не важаться заходити туди, бо там прийшов би їм кінець; тому вдоволяються тим, що чекають їх у проході. Тоді йде алярм по всіх країнах, аж до Константинополя. Султан розсилає гінців по побережжях Анатолії, Болгарії, Румунії, щоб люди стереглися, бо козаки на морі. Але це нічого не помагає, бо вони вибирають настільки відповідний час і пору, що за 36 або 40 годин вони вже в Анатолії.

«Приїхавши, лишають на кожнім кораблі тільки двох козаків і двох хлопців для сторожі, а самі, кожний з рушницею в руках, нападають на міста, здобувають, грабують і палять; іноді заходять на милю від берега, але зараз вертаються і зі своєю добичею сідають на кораблі. Їдуть на інше місце, попробувати ще там щастя; коли трапиться що, нападають, а як ні, вертаються з добичею до дому».

Як нагодиться їм стрінути кілька турецьких галер або інших кораблів, вони женуть за ними, нападають і здобувають. А роблять це так. Їх чайки підіймаються над водою всього лише на 2,5 стопи, тому вони бачать інший корабель скоріше, чим їх помітять. Тоді вони спускають щоглу своєї чайки і зауваживши напрям вітру, пильнують, .щоб мати під вечір сонце ззаду. На годину перед заходом сонця вони починають сильно гребти до галери, щоб підійти на одну милю, щоб не стратити її з виду і так тримаються до півночі. Тоді дають знак і гребуть сильно до галер, а половина людей готовиться до битви, цебто, щоб, приставши до кораблів, кинутися в їх середину. Неприятель здивований бачить, що його обсіло 80 до 100 човнів; козаки влазять на ворожі кораблі і здобувають їх відразу. Здобувши грабують, що можуть забрати, з грошей і дрібного товару, який не псується від води, також гармати і все, що на їх думку може їм придатися, а корабель з людьми топлять. «Коли галери зустрінуть козаків на морі в день, вони починають сильну стрільбу з гармат і розганяють їх як шпаків. Одні потопають, інші, кому удалося вихопитися, збентежені втікають, куди зможуть. Але раз зав'язавши битву з галерами, вони тримаються, не рухаючись зі своїх лавок. Весла прив'язані вужівкою. Одні стріляють, і по кожнім вистрілі товариші подають їм другі набиті рушниці, для нового вистрілу; так стріляють безперестанку і стріляють добре. Галера може звести відручний бій тільки з одною чайкою, але її гармати роблять великі шкоди так, що в такій стрічі гине добрих дві третини козаків. Рідко коли вертаються вони з половиною війська. Зате приносять багату добичу: іспанські реалі, арабські цехіни, ковдри, золото, бавовняні і шовкові матерії й інший цінний крам...

«Тепер треба вертатися. Сторожу на гирлі Дніпра тимчасом подвоєно, щоб звести з козаками порахунки. Але козаки сміються з цього. Вони ідуть в залив, що лежить на 3 до 4 милі на схід від Очакова, а від нього йде вузький прохід від моря до Дніпра; води в ній підіймається часом на пів стопи. Тут козаки, по двісті й триста тягнуть один човен; так перетягають один за другим і за два-три дні дістаються до Дніпра з усій добичею. Так вони обминають стрічу з галерами, що стережуть проходу під Очаковом. Кінець кінцем вертаються до своєї Військової Скарбівниці і ділять добичу».

РОЗДІЛ V. Запорозька Січ

Найдавніша Січ згадується на острові Мала Хортиця, хоч сучасники називають її не Січчю а просто замком. Цей замок поставив князь Дмитро Вишневецький біля 1553 р., щоб мати опору для боротьби з татарами. Тут він витримав дві татарські облоги, але, не маючи нізвідки допомоги, остаточно мусів залишити це місце, і турки замок зруйнували. Мала Хортиця (також Пущина Вирява або Канцерівський острів) це острів невеликий, але високий. скелистий, добре підходить під укріплення. На східній стороні його залишилися й досі сліди твердині. Вони мають у плані форму підкови. Це глибокі рови з валами на 4-6 метрів заввишки, з редутами по вуглах. В найширшому місці ця фортеця має 126 м., у найвужчім 74 м.; ввесь обвід довкола дає більше, ніж 700 м. Важко сказати, чи це останки замку Вишневенького. Він був би розмірами значно більший, як напр. .тодішні замки в Черкасах, Каневі, Винниці й ін. До оборони таких укріплень не стало б тих невеликих сил, які міг мати Вишневецький. Може це сліди якоїсь пізнішої кріпості, що виникла на руїнах замку князя Дмитра.

В 1581. р. козаки мали головну базу на острові Томаківка. Томаківка це великий острів, тепер пустинний, але колись тут був великий ліс, озеро багате на рибу і добра трава для коней. В південній частині Томаківки залишилися до нині сліди фортифікації у формі видовженого чотирикутника ; з трьох сторін ідуть. рови й вали, до 7 м. заввишки, від півдня боронить приступу високий беріг Дніпра. В обводі ця твердиня має більш 500 метрів. Але козаки жили тоді також і по інших островах: один відділ на Таволжаному, де була татарська переправа, другий на Малій Хортиці.

В 1594. р. осередком запорожців була вже справді »Січ« на острові Базавлуці, при Чортомлину, одному з рукавів Дніпра (т. зв. Чортомлицьке Дніприще). Військо жило в наметах із хворосту, вкритих козячими шкірами від дощу; ці намети звали кошами. Був тут якийсь магазин військового майна (скарбівниця), були поставлені пушки, при острові знаходилася козацька флотилія. Коні взимку держали на Великій Хортиці. Січ була тут і пізніше: в 1629 р. гетьман Левко Іванович писав свої листи «з Січ у Чортомлин».

Далі Січ була на Микитиному Розі, на правому березі Дніпра.

Коло 1652 р. кошовий Лутай заснував Січ при усті річки Чортомлин. Пізніше вона. звалася «Стара Січа». Ця Січ, з одного боку, виходила на поле, тобто на степ, з інших боків була обведена річками Підпільною, Прогноєм (тепер Гнила), Чортомлином та їх припливами. Тепер -- це окремий острівець коло села Капулівки, досить високий, зарослий деревами і травою. Залишилися ще сліди валів і ровів. Довкола Січі йшов вал до 10 м. заввишки. Від води вал був скріплений кошами, наповненими землею. Від степу на валу стояв частокіл із палів зі стрільницями. Від степу була їздова башта, понад 3О метрів в обводі, з віконцями до стріляння. До води вело 8 хвірток чи пролазів, таких вузьких, що міг пройти тільки чоловік з водою. Укріплення мали довкола коло 1500 м, а в промірі від Чортомлину коло 170 м. У Старій Січі кошовими бували Брюховецький, Сірко, врешті Гордієнко. В 1709; р. з доручення царя Петра, Січ на Чортомлину московське військо зруйнувало.

З Чортомлицької Січі частина запорожців перенеслася на турецьку територію й осіла при усті річки Камінки до Дніпра. Тут запорожці сиділи коротко, тільки до 1711. р., коли перенеслися до Олешок. Але згодом, коло 1730. р. вони знову перебралися на Камінку й тут пробули до 1734 р. План Січі творив неправильний чотирикутник з боками на 200, 110, 210 і 60м. Укріплення були з дикого кам'яню. Цілий простір Січі займало 40 куренів, рівної величини, 15 м. завдовжки, 8,5, завширшки. Між куренями у двох місцях були вулиці, на 5-10 м. завширшки, окремого майдану не було. Недалеко Січі було цвинтарище, де збереглася могила кошового Костя Гордієнка. Після першого побуту над Камінкою запорожці 1711 р. переселилися до Олешок на лівому боці Дніпра, проти теперішнього Херсону. Тут козаки жили під турецькою владою десь до 1730. р. Ця Січ займала коло два гектари простору, мала план чотирикутника, обведена була ровами й валами, з редутами і воротами на З,5 м. завширшки по північному боці. Посередині був майдан на 70 м. завширшки. З цієї Січі не залишилося ні сліду: в 1845 р. це місце розорано, засаджено лозою й іншими кущами, щоб спинити піскові кучугури, що засипали містечко. Пізніше Січ над Камінкою називали теж «Старою Січчю».

В 1734. р. запорожці дістали дозвіл від російського уряду вернутися на давні місця й заснували т. зв. Нову Січ над річкою Підпільною. Вона находилася у Красному Куті між лівим берегом Базавлука та правим берегом вітки Підпільної. Це було недоступне місце серед лабіринту річок, озер і плавнів. Січ ділилася на три части: внутрішній кіш, зовнішній кіш і т. зв. ретраншемент. Внутрішній кіш звався також замок або кріпость, він творив правильне коло, 350 м в обводі, був обведений валом і з північної сторони мав широкі ворота з баштою, збудованою з дикого каменю. Посередині йшов широкий, рівний майдан, на якому відбувалися ради. В однім куті майдану стояла церква, поруч з нею висока дзвіниця, далі пушкарня або «цейхгауз», військова скарбівниця, або «замок», «станок» кошового, й довкола майдану підковою 38 куренів для війська й різні військові будинки. Зовнішній кіш або базар був на 350 м. завдовжки і 120 м. завширшки; тут було побудовано т. зв. ретраншемент для московської залоги. Був це чотирикутник, на 145х85 м.; обведений валом, а в ньому були казарми для солдатів і всякі військові магазини. Над берегом Підпільної була Пристань для козацьких човнів. Нову Січ зруйнувало московське військо 1775 р. На цьому місці є тепер село Покровське; в ньому збереглися останки січових валів і ровів.

ВИСНОВОК

Розвиток козацького війська тривав три століття - з кінця XV до кінця XVIII ст. і припав на період бездержавності українського народу. В найкритичніший момент історії, коли вирішувалося питання самого існування нашої нації, народ спромігся витворити військову силу, яка в боротьбі з нерівними супротивниками не лише зуміла вистояти, а й здобути політичну свободу. Проте слід одразу ж наголосити, що поняття “народ” не є тотожним поняттю “чернь”, саме національна еліта сформувала з розрізнених напівтерористичних загонів потужну мілітарну республіку.

Із поглибленням польського національного та релігійного гніту та збільшенням татарського нахабства козаки все більше усвідомлювали себе як єдина дієва українська сила. Остаточно перехід від “козацького вільного лицарства” до “народу руського” відбувся в період Хмельниччини під час боротьби на всіх можливих напрямках.

Козацький устрій, вироблений у причорноморських степах, почав використовуватись тепер для управління всією територією Української держави; козацьке військо перетворилось на регулярну армію і окрему соціальну верству, утворився устрій, який якнайкраще відповідав світогляду та традиціям нації. Інша річ, що цей позитивний етап тривав недовго з огляду на ряд причин, які ще довго впливатимуть на нашу історію.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Н. Яковенко. Нарис історії України. - Київ: “Генеза”, 1997.

2. Микола Аркас. Історія України-Руси. - Київ: “Вища школа”, 1988.

3. Іван Крип'якевич. Історія українського війська. Том 1: Львів, 1936.