Час і причини появи козацтва. Природно-географічні умови козацького краю

2

Час і причини появи козацтва. Природно-географічні умови козацького краю

Одну з найславетніших сторінок в історію України вписало козацтво. Вчені по-різному визначали час появи цього соціального феномена нашої історії. Переважна більшість радянських істориків зародження українського козацтва виводила з першої згадки про нього на Поділлі під 1489 p., інші (Грушевський) вбачали його ще в давньоукраїнських бродниках і берладниках. На глибинне національне коріння запорізького воїнства вказували в 1621 р. ієрархи української православної церкви: «Це ж бо те плем'я славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке цісарство Чорним морем і суходолом. Це з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах по морю і по землі плавало і Константинополь штурмувало. Це ж вони за Володимира, монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірік». Таке усвідомлення людьми національної основи козацтва забезпечило йому всенародну любов і шану, хоч для цього й потрібне було не одне століття.

Поява козацтва

Термін «козак» на письмі вперше вжито в «Таємній історії монголів» під 1240 р. для означення людини самітньої, не зв'язаної ні з домівкою, ні з сім'єю. У словнику половецької мови це слово під 1303 р. трактувалося як «страж», «конвоїр». У збірці коротких житій святих під 1308 р. розповідалося про вбивство козаками якогось Альмачі. Тобто в термін «козак» вкладався різний зміст. Така вже доля слів і понять. Як і люди, вони з'являються на світі, живуть і відмирають З'явившися в пратюркській мові, слово «козак» поступово набуло в українського народу значення особисто вільної, мужньої й хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника України, оборонця православної віри.

Поява козацтва мала під собою два основних взаємопов'язаних чинники: природне прагнення людей до особистої, політичної, господарської й духовної свободи та необхідність захисту краю від татар. Щоб дістати повну свободу дій і уникнути податкового ярма, найсміливіші і найпідприємливіші селяни й міщани Волині, Поділля та Київщини почали дедалі частіше тікати на прикордонні зі степом українські землі. Ще здавна на них чи не щоліта відходники-промисловики добували рибу, шкури, мед та інші дари природи. Втікачі та відходники осідали й заводили господарство на благодатних землях Поділля й Південної Київщини, які вражали сучасників своїм багатством. По Україні ширилися чутки про величезні на них врожаї зернових, трави ростом з людину, ріки, повні риби, яка своїми тілами не давала навіть веслу впасти на воду, ліси, переповнені бортними деревами з медом. У полях і лісах водилося стільки диких коней, оленів, кіз та іншої дичини, що на неї полювали заради шкур і хутра, а не м'яса. Зрозуміло, що таке багатство не могло не приваблювати людей. І ніщо не могло втримати сміливців у їхній жадобі до багатства й волі.

Але життя в цьому благодатному краї проходило на грані смертельного ризику. Майже щорічні вторгнення татарських орд завдавали непоправної шкоди насамперед господарству й життю мешканців пограничної зі степом території. Тому вони воліли займатися тими видами господарства, які не так терпіли від ворожих нападів, насамперед мисливством, рибальством і бортництвом. У другій половині XV ст. збільшується кількість зимівників і слобід на Південному Бузі, Синюсі, Дніпрі, Трубежі, Сулі. З поодиноких жителів і втікачів утворюється соціальна група людей під назвою «козаки», яка починає відігравати помітну роль на пограниччі України зі степом. Вперше на центральних українських землях козаки згадуються під 1489 p., коли вони допомагали війську сина польського короля Яна Ольбрехта наздогнати татарський загін на Брацлавщині. В 1492 р. козаки захопили татарський корабель під Тягинею, а в 1499 р. мали віддати київському воєводі десятину зі своєї здобичі, взятої під Черкасами. Тобто ареал поширення козацтва наприкінці XV ст. сягав Середнього Подніпров'я. Хоча, можливо, козаки мешкали тут і раніше.

Слідом за козаками ішло й панство. Шляхта випрошувала в королів грамоти на освоєні козаками землі, захоплювала їх і намагалася встановити владу над людьми, які цього не хотіли. Одночасно пани ставали старостами королівських маєтностей або намісниками великих магнатів, починали будувати замки для наступу на козаків і захисту володінь від татарських вторгнень. Деякі з них знайшли спільну мову з козаками й використовували їх у боротьбі зі степовиками. Тому офіційні власті й вважали їх ватажками свободолюбивого козацького люду. Гучної слави своїми звитяжними подвигами разом з козаками набули намісник канівський і черкаський Остафій Дашкевич (1514 -- 1535) і Хмельницький староста Предслав Лянцкоронський (1506 -- 1512). Вони дбали про оборону краю, в окремі роки були гетьманами козацтва, неодноразово переймали татарські чам-були й визволяли ясир. Барський староста Бернард Претвич у 1540 р. зі своїми «служебниками» й козаками відігнав татарський загін з-під Бара й Хмільника, визволив 50 полонених і захопив багато коней. У 1542 р. він переслідував обтяжених трофеями ординців аж до Очакова. Менше відомі подвиги козаків на чолі з Карпом Маслом з Черкас, Яцьком Білоусом з Переяслава, Андрушком з Брацлава та іншими обраними на козацьких радах отаманами.

Незважаючи на виняткову роль козацтва в обороні краю, власті відмовлялися визнати особливе місце козаків у суспільстві, змушували їх працювати на державців і платити податки. Спочатку козаки відповідали на це повстаннями, як це трапилось в 1536 р. у Канівському та Черкаському староствах, а потім почали відходити на південь, куди не діставали панські руки. Обітованою землею для них стала місцевість нижче дніпровських порогів. Тут козаки й стали осідати, прилаштовуючись до нових умов існування.

Заснування Запорізької Січі

Для захисту від ворожих нападів козаки будували «городці», робили засіки або «січі» з повалених дерев. Таких укріплень було чимало, але жодне з них не могло витримати натиску значних сил противника. Перша велика січ з кам'яним замком з'явилася на о. Хортиця між 1552 -- 1556 pp. її спорудили козаки з ініціативи Дмитра Вишневецького. Сам Вишневецький, хоча й походив з великокнязівського роду Гедиміновичів, мав великі маєтності на території сучасної Тернопільщини й обіймав високу адміністративну посаду, відзначався великою любов'ю до України. Він захищав Волинь і Поділля від татарських набігів, брав участь у багатьох сутичках і битвах з нападниками. Ставши наприкінці 40-х років XVI ст. канівським і черкаським старостою, Вишневецький майже без допомоги польсько-литовського уряду збудував на о. Хортиці замок, який став не тільки фортифікаційною твердинею, а й відкрив нову, козацьку сторінку в історії України. Є й інші точки зору на місце побудови першої січі.

Поставивши на Хортицькій Січі гарнізон, Вишневецький перетворив її на плацдарм для подальшого відвоювання південних українських земель. Але на заваді цьому стало небажання польсько-литовського уряду починати широкомасштабну війну з Кримським ханством, за спиною якого стояла могутня Порта. Це змусило українського князя вступити в переговори з російським царем Іваном Грозним щодо спільних дій проти Криму. Переговори були успішними, і в 1556 р. українські козаки Вишневецького й російські ратники намісника чернігівського Ржев-ського здійснили похід у пониззя Дніпра. Вони завдали руйнувань татарським фортецям на Дніпрі, а також Очакову й визволили чимало бранців. Під час другого походу того самого року козаки здобули фортецю Аслам-Кермен, знищили гарнізон і вивезли на Хортицю всю артилерію. Майже одночасно Криму завдали удару донські козаки і п'ятигорські черкеси, з якими Вишневецький узгодив свої дії. Спробу Кримського хана Девлет-Гірея захопити Хортицю восени 1556р. козаки успішно відбили. Але встояти проти повторного наступу на острів восени 1557р. татар, турків і волохів козаки не змогли й тому мусили залишити Хортицю. Небажання польського короля Сигізмунда-Августа надати козакам допомогу у боротьбі з татарами і настійні вимоги турецького султана видати Вишневецького змусили того в листопаді 1557 р. перейти на службу до Івана Грозного. Перебуваючи при дворі російського царя, український князь не припиняв боротьби за визволення українських земель. Він скоординував її з черкесами й донськими козаками, здійснив успішні походи на Перекоп (1558), під Азов (1559), а також невдалу спробу оволодіти спільно з народами Північного Кавказу Кримом (1560). Намагання російського царя порозумітися з кримським ханом, щоб розв'язати собі руки на Заході, йшло врозріз із планами Вишневецького, і в 1560 р. він повертається з Північного Кавказу на Дніпро. Оселившися на о. Монастирському, Вишневецький знову організовує по ходи козаків на татарські улуси. Він набув на Запоріжжі такої сили, що в 1562 р. втрутився в боротьбу за молдавський престол. Але союзники-волохи підступно полонили князя Й видали його султанові. Вишневецького відправили до Царгорода й там стратили. Про його смерть народ складав легенди й думи, уособлюючи його з казковим героєм Байдою. Так закінчив своє життя «найвеличніший ворог Блискучої Порти», як назвали Вишневецького самі турки.

З діяльністю Вишневецького Запорізька Січ виходить на Міжнародну арену й перетворюється на лідера боротьби східного слов'янства проти Кримського ханства й султанської Туреччини. Причому в очах сучасників вона постає як своєрідне державне утворення, без якого європейські країни вже не могли обходитися в міждержавних відносинах. Зовнішньополітичні зв'язки Запорізької Січі цього періоду мають переважно військовий характер, зумовлений потребами часу. Козацтво хоч і жило на підвідомчій Польщі території, але досить часто проводило самостійну зовнішню політику. Спроби польського уряду навести між запорожцями лад на зразок регулярного війська наштовхувались на рішучий опір. Козаки відмовлялися визнавати владу центральних властей, а замість призначуваних старших обирали власних отаманів. Запорожцям заборонялося самовільно «лупити чабанів татарських», та вони на власний ризик виряджалися на військовий промисел у найдальші закутки Криму й Туреччини. Власті вимагали не приймати на Січ утікачів, а козаки зробили її надійним пристанищем всіх скривджених і знедолених. Уряд не визнавав за січовиками жодних прав, а вони шаблею відвойовували собі краще місце під сонцем. Українське козацтво ставало реальною загрозою існуванню польсько-шляхетської влади в Україні.

Створення реєстрового козацького війська

Щоб приборкати непокірну запорізьку вольницю, польський уряд вдався і до випробуваного віками принципу -- розділяй і володарюй. Саме для цього він задумав перетягти на свій бік частину козаків і протиставити їх решті як офіційне вояцтво. При цьому ставилася також мета посилити власні військові сили на українсько-татарському порубіжжі. Ще в 1524 р. король Сигізмунд І Старий доручив київському наміснику Сеньку Полозовичу й чорнобильському державцю Криштофу Кмитичу створити в Середньому Подніпров'ї наймане з місцевих жителів військо чисельністю до 2 тис. чол. Вони мали служити переважно на перевезеннях і охороняти литовські володіння. Але з різних причин це розпорядження короля не було виконано. І тільки в 1572 р. король Сигізмунд-Август видав універсал про формування найманого загону з 300 чол., які мали перебувати на державному утриманні. Зараховані на службу козаки вписувалися до реєстру (списку;, звідки й дістали назву реєстрових. Так було покладено початок реєстровому козацькому війську. Відтоді польський уряд визнавав козаками лише тих чоловіків, котрі були внесені до реєстру. А переважна більшість людей, що вважала себе козаками, потрапила у становище невизнаної маси й тим самим була поставлена поза законом. Старшим реєстру король призначив шляхтича Яна Бадовського, одночасно надавши йому й вищу судову владу. Правда, загін проіснував недовго й незабаром розпався. Але невдачі в Лівонській війні й загрозлива обстановка на Подніпров'ї знову змусили уряд повернутися до ідеї відновлення реєстрового козацького війська. У 1578 р. король Стефан Баторій взяв на державну службу 600 козаків і надав їм певні права і привілеї. Реєстровці звільнялися від різних податків і поборів, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Військо Запорізьке реєстрове розташовувалося на території вище Січі, від Чигирина до Трахтемирова включно. Реєстровці дістали військові клейноди -- корогву (прапор), бунчук, печатку, інші атрибути влади, а також кілька гармат, труби, литаври тощо. Військо Запорізьке реєстрове було зобов'язане тримати на Січі постійну залогу, чисельність якої чітко не визначалася. Поза тим реєстрове військо опинилося у скрутному становищі. З одного боку, воно мусило коритися уряду й виконувати його накази, з іншого, -- складаючись з місцевих жителів, не могло стояти осторонь тих проблем, які стосувалися як невизнаного властями козацтва, так і всього українського народу. Таке двоїсте становище позначилося на всій подальшій долі реєстрових козаків.

Зазнаючи утисків від державців, реєстровці мали утримувати в покорі запорожців і широкі селянські маси. З цією метою уряд у 1590 р. збільшив реєстр до тисячі чоловік і розпорядився збудувати в урочищі Кременчук фортецю для недопущення зв'язку Запоріжжя з іншими українськими землями. В ній планувалося розташувати залогу, утримання якої покладалося на довколишніх селян. Начальником реєстру було призначено снятинського старосту Миколу Яз-ловецького, комісаром при ньому -- старосту теребовлянського Якова Петровича, а безпосереднім командиром залишався Іван Оришевський. Щоб заручитися підтримкою

козацької старшини, король того ж року подарував їй містечка Бориспіль, Володарку й Рокитне. Подібними заходами й поступками уряд Речі Посполитої прагнув утримати реєстровців на своєму боці й використати у власних військових і політичних цілях. Однією з них були війни з Російською державою. Українське козацтво ставилося до них досить неоднозначно. Українців і росіян здавна зв'язували близькість походження, єдина віра й потреба захисту від Кримського ханства й Туреччини. Але після монголо-татарської навали сусідні народності пішли різними шляхами розвитку. З допомогою Великого князівства Литовського Україна швидше, ніж північно-східний сусід, визволилася від золотоординського гніту, але заплатила за це втратою власної державності. Поки Україна знемагала в кровопролитній боротьбі з татарами й спробах відновити національну державу, Московське князівство перетворилося в XVI ст. на сильну централізовану державу з чіткою тенденцією до територіального розширення. Але її експансія на захід наштовхнулася на сильний опір Литви й Польщі, які не бажали поступатися українськими землями. В ставленні козацтва до Росії органічно суміщалися прагнення до об'єднання сил для визволення й захисту України від зовнішньої агресії та участь у війнах Литви й Польщі проти Росії.

Союзницькі відносини козаків з Росією за часів гетьманування Вишневецького пізніше переросли у ворожі. Під час Лівонської війни уряд Речі Посполитої активно використовував козацькі підрозділи у воєнних діях проти Росії. В 1579 р. він послав на Стародубщину козацькі загони отаманів Матвія Самоватого і Миколи Козака. Наступного року реєстровці Івана Оришевського зруйнували декілька сіверських міст. Одночасно під Полоцьком у війську польського короля Стефана Баторія воювали козаки на чолі з Борисом Жабою, Гаврилом Бірулею та іншими ватажками. А загін М. Черкаського перейшов на бік російської армії й прославився в обороні Пскова від поляків. Воювали реєстровці й запорожці проти Росії і в наступні роки. Зовсім інші відносини склалися в запорожців з донськими козаками. Бойове побратимство дніпровського й донського козацтва стало нерозривним після того, як у 1570 р. 5 тис. запорожців перебралися на Дон і заснували майбутню столицю Війська Донського місто Черкаськ. Відтоді у своїх великих походах проти Кримського ханства й Туреччини вони діяли спільно.

Державний устрій козацтва. Запорізьке козацтво виробило власну суспільну організацію, яка найповніше відповідала національному характерові українців і потребам часу. Вона мала форму демократичної республіки з найширшою участю в управлінні козацьких мас. Народоправство гарантувало життєвість козацької держави в екстремальних умовах існування. Верховна влада на Січі належала козацькій раді, яка вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й зовнішніх відносин. Рада обирала кошового отамана, або, як ще його називали, старшого чи гетьмана. Йому надавалася вся повнота влади, що органічно поєднувалося з високою відповідальністю. Французький інженер Боплан у першій половині XVII ст. писав про це так: «Гетьмани дуже строгі, але нічого не чинять без військової ради. Неласка, якої може зазнати гетьман, примушує його бути надзвичайно розважливим у військовому поході, аби не трапилась якась невдача, а при зустрічі з ворогом чи в непередбачених ситуаціях виявляти увесь свій хист і сміливість. Бо коли трапиться йому виявити свою малодушність, то його вбивають як зрадника і відразу ж обирають іншого гетьмана».

Поступово формувався командно-управлінський апарат Запорізької Січі. З'явилися різні військові посади. Суддя чинив суд над порушниками козацьких законів, відав кошторисом і міг виконувати обов'язки кошового отамана. Писар очолював військову канцелярію й письмово оформлював найголовніші січові справи. Осавул відав організацією військових загонів та їхнім вишколом. Обозний командував артилерією, дбав про її розташування й забезпечення усім необхідним. Нижчу ланку командного апарату становили курінні отамани. Всі командні посади були виборними, що забезпечувало високу військову вправність командного складу козацтва.

Територія, яку займали запорожці, змінювалася залежно від політичної ситуації. Столицею дніпровської вольниці була Січ. У різні часи вона розташовувалася у різних, але завжди добре захищених природою місцях. Після Хортиці (1552-- 1557) Січ розташовувалась на о. Томаківці (60-ті роки XVI - 1593), на р. Базавлук (1593- 1638) і Микитиному Розі (1638-- 1652). Кожна з них мала надійні укріплення -- високі й міцні вали з дерев'яним частоколом зверху, а також башти з бійницями для гармат. Усередині стояли курені (великі приміщення для козаків), канцелярія, церква, склади, арсенали, торговельні лавки тощо. У центрі знаходився майдан, де відбувалися загальні ради та інші громадські заходи. Влада січового товариства поширювалася на значну територію. Берегом Дніпра, нижче Хортицької Січі, простягався Великий луг -- низинна місцевість, вкрита соковитою травою й кущами, багата на різну дичину й невеликі озера та річки, вщерть заповнені рибою. Січова вольниця освоювала землі й далі від Дніпра. На середину XVII ст. вони вклинювалися вглиб Дикого поля на Правобережжі, а на Лівобережжі сягали Сіверського Дінця. Вся територія жила за козацькими правами й народними звичаями. Козацький край залишався національним оазисом серед українських земель, які дедалі більше полонізувалися і втрачали національні риси. Чисельність січового товариства не була сталою. Взимку на Січі перебував невеликий гарнізон, який охороняв майно, військові припаси, артилерію, а також виконував сторожову службу. Але з настанням весни Січ перетворювалася на людський мурашник. До неї звідусіль, долаючи різні перешкоди, стікалися козаки, що зимували «на волості» і в зимівниках, а також охочі до лицарської слави. До них Приєднувалося також безліч промисловиків, котрі протягом коротких літніх місяців намагалися взяти якнайбільше від Торгівлі, рибальства, бортництва й мисливства. До козацького гурту приймали всіх бажаючих. Після ствердної відповіді на питання «У бога віруєш?» і накладання на себе хреста новачок ішов до будь-якого куреня. Більшість прагнула потрапити до земляків, які жили в Батуринському, Верхньостеблівському, Калниболоцькому чи будь-якому іншому курені. Всі запорожці були рівними як у житті, так і в смерті. Жили, воювали й гинули разом з українськими Козаками покозачені поляки, білоруси, росіяни, євреї, татари, грузини, вірмени, турки, перси, молдавани та вихідці з інших народів. Причому багато хто з них були освіченими людьми й у себе на батьківщині посідали високе соціальне становище. Своєрідним устроєм відзначалося й реєстрове козацтво. Поступово воно зводилося в полки й сотні. Реєстровики мали володіння у королівських маєтностях в передньому Подніпров'ї. Спочатку полки називалися за ім'ям полковників. У 1625 р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій Війська Запорізького реєстрового. За ним реєстрові козаки ділилися на шість адміністративно-військових полків по тисячі чоловік у кожному. Залежно від розквартирування вони іменувалися за назвою Найбільшого міста -- Білоцерківський, Корсунський, Катівський, Черкаський, Київський і Переяславський. Хоч на їхній території вища влада належала старостам, але й вплив козацької старшини поступово зростав. Реєстровики чимдалі голосніше заявляли про своє право на участь в управлінні краєм. Незважаючи на підлеглість урядові, реєстрові козаки відстоювали право на власне самоврядування, у тому числі на обрання своїх старшин. Уряд неодноразово призначав на старшинські посади вірних йому людей, а козаки так само часто зміщували їх і обирали власних.

За умов польсько-шляхетського панування козацька держава не набула остаточної довершеності й перебувала то у відкритому, то в прихованому протиборстві із центральною владою. Але за різних колізій чітко простежувалася тенденція до незалежності козацького краю від Речі Посполитої. Внутрішній устрій козацтва став зародком нової Української держави. Вона не могла постати раптово й в готовому вигляді. Для цього були потрібні час, відповідні умови й соціальна сила, здатна консолідувати народ навколо національно-державницької ідеї. Цю роль і перебрало на себе козацтво після того, як національна аристократія здебільшого відмовилася від боротьби за створення незалежної Української держави й пішла на співпрацю з урядами Литви та Польщі.

Відомо чимало козацьких повстань, які поряд з руйнівними мали також державотворчі цілі. Вже під час виступу козаків під проводом Криштофа Косинського особливе занепокоєння польських властей викликали спроби запорожців закріпити за собою визволену територію. На ній козаки почали запроваджувати козацький устрій, міняти владу, приводити до присяги місцеве населення, у тому числі й шляхту. Державотворчі ідеї ширилися, розвивалися, охоплювали дедалі більше населення й ставали небезпечними для державної єдності Речі Посполитої. Особливо відчутною стала ця небезпека для польського уряду під час повстання Северина Наливайка. Повстанці мали намір створити незалежну від Речі Посполитої Українську республіку на чолі з князем. Вона мала охоплювати запорізькі й лівобережні українські землі. З'явилися навіть проекти її устрою. Але в тогочасних умовах вони не могли здійснитися.

Боротьба козацтва проти татарсько-турецької агресії

З початку свого існування Запорізька Січ перебрала на себе державну функцію захисту України. Здебільшого це здійснювалося не тільки без допомоги, а навіть всупереч волі уряду Речі Посполитої, який тим самим підставляв під постійні удари татарських орд Україну. Недалекоглядно татари плюндрували українські, а козаки -- татарські землі У 70-х роках XVI ст. Запорізька Січ боролася переважно за визволення Молдавії від турецького поневолення. Всупереч урядовій забороні Кіш Запорізький у березні 1574 р. спорядив на допомогу повсталому молдавському народові 12 сотень козаків на чолі з гетьманом Іваном Свирговським (Сверчевським). Прибуття запорожців активізувало визвольний рух молдаван. Спільно з козаками вони розгромили велике турецьке військо під Фокшанами, визволили столицю Волощини Бухарест, фортеці Бреїла й Бендери. Але у битві під Кагулом 10 червня 1574 р. молдавсько-козацьке військо зазнало поразки. Тяжко поранений Свирговський потрапив у полон і був страчений турками. Майже одночасно з цими подіями козацький загін отамана Покотила захопив Акерман і кілька менших придністровських замків. Успішніше діяв запорізький отаман, молдаванин за походженням, Іван Підкова, який раніше не знав поразок від «нечестивців». Разом з патріотично настроєними молдаванами він у 1577 р. розгромив військо султанського ставленика Петра Мірчича і 31 листопада взяв Ясси й став молдавським господарем. Але наступного року під натиском турецьких військ Підкова почав відступати на Запоріжжя, у Немирові потрапив до рук польської шляхти й на вимогу султана був прилюдно страчений у Львові. Побратими перевезли його прах на Запоріжжя й поховали у Канівському монастирі.

З другої половини 70-х років XVI ст. активізуються морські походи козаків проти Кримського ханства й Туреччини. Запорізька Січ створила власний чорноморський флот, який успішно протистояв флоту наймогутнішої на Чорному морі держави. Умілі майстри за два тижні видовбували з колод човен завдовжки приблизно 45 стіп і завширшки 10 -- 12 стіп з нарощеними бортами. З обох кінців човна прилаштовували стерна, що дозволяло йому рухатися назад і вперед, не розвертаючись. Щоб човен добре тримався на плаву, обабіч прикріплювали в'язки очерету. Ставили щоглу для вітрил, 10 -- 12 пар весел, і човен під назвою «чайка» був готовий до плавання. Кожна чайка вміщала 50 -- 70 чоловік, які поперемінне веслували, її навантажували сухарями, борошном, в'яленим м'ясом, салом, боєприпасами й невеличкими гарматами. Козацькі чайки легко маневрували й могли вільно долати морський простір. Запорожці використовували також трофейні турецькі галери та інші плавальні засоби. Виробилася ефективна тактика ведення морських боїв з турецькими галерами.

Січовики на чолі з відважними проводирями здійснювали успішні комбіновані походи сушею й морем у татарські та турецькі володіння. Легендарною славою було овіяне ім'я Богдана Ружинського. Він походив з великокнязівської родини Гедиміновичів, мав чималі маєтності у Ружині Волинського воєводства, міг жити безтурботно й розкішно. Але, уболіваючи за Україну та її людей, молодий княжич залишив хороми й пішов захищати Батьківщину. В 60-х -- на початку 70-х років XVI ст. він не раз відбивав татарські загони від Поділля й Волині, визволяв з полону бранців, стояв насмерть у прикордонних містах-фортецях. У балансуванні між життям і смертю Ружинський зблизився з козаками, переконався у животворній силі бойового побратимства, мужності й лицарстві славного січового товариства. Він залишає державну службу, відправляється на Запоріжжя, здобуває тут визнання прославлених запорізьких рубак, стає кошовим отаманом і заслуговує загальнонародне визнання й шану. Саме на Запоріжжі його воєнний талант розкривається з повною силою. Народ, напевне, недаремно з любов'ю називав його «Богданко». Дізнавшися про похід кримських татар на Русь і Польщу, Ружинський у жовтні 1575 р. завдав нищівного удару Кримському ханству. Запорожці прорвалися за Перекоп, вогнем і мечем пройшлися усім Кримським півостровом. Ніхто не міг їх зупинити. Козаки руйнували все на своєму шляху, без жалю розправлялися з чоловіками й жінками, зі старими й малими. Потім дісталися малоазійського узбережжя Чорного моря, взяли Трапезунд, Синоп, настрахали Константинополь і повернулися на Запоріжжя. Тут вони дізналися про намір турків блокувати козацький край від Чорного моря системою оборонних споруд і рушили вниз по Дніпру прорубувати шлях на Південь. Запорожці зруйнували фортецю Іслам-Кермен, але від вибуху в зробленому ними підкопі загинув і їхній уславлений ватажок. Про причини лютої ненависті Ружинського до татар і турок сучасники нічого не говорять. Тільки народна дума трохи піднімає завісу над цим:

Ой Богдане, запорозький гетьмане,

Та чому ж ти ходиш в чорнім оксамиті?

Гей, були ж у мене гості, гості татарове,

Одну нічку ночували,

Стару неньку зарубали,

А миленьку собі взяли.

Таких героїчних вояків зі зламаною долею було безліч. І діяли вони не за холодним розрахунком, а за покликом зраненого серця й болю душі, не вагаючися жертвували власним життям заради кращої долі свого народу.

У 1576 р. козаки разом з ратниками А. Верьовкіна знову штурмували Іслам-Кермен. Потім самостійно промишляли під Козловом (нині Євпаторія) і Кафою, ходили до Трапезунда та Синопа. В 1586 р. січовики розгромили татарські чамбули в пониззі Дніпра, наблизилися до Очакова й захопили місто. Морем дісталися до Козлова, спалили фортецю й чимало турецьких галер, витримали запеклий бій з татарами, потім попливли до Білгорода, знищили турецький загін і з тріумфом повернулися на Томаківську Січ. Успішні дії запорожців на півдні привернули увагу російського уряду, і на початку 90-х років він неодноразово робить спроби залучити їх на свою службу. Однак далі координації спільних дій проти татар справа не пішла. Це не завадило козацтву в його подальшій боротьбі з Кримським ханством.

Козацько-селянські повстання у другій половині XVI ст. У другій половині XVI ст. польська й литовська шляхта посилила експансію на українські землі, особливо ті, які почали колонізувати у так званому Дикому полі «уходники» і запорожці. Але тут їхні інтереси зіткнулися з інтересами як маси козацтва, так і вільних поселенців, добре озброєних, загартованих у безперервних сутичках з нападниками й завжди готових захищати свої землі й права зброєю. Навіть реєстрові козаки, покликані душити народне невдоволення, й ті включалися в боротьбу українського народу проти надмірних податків, експлуатації й свавілля урядовців. У 1582 р. реєстровці скаржилися польському королю на те, що місцеві воєводи й старости вигадували їм часті «шарварки» і «коляди», стягували великі податки, захоплювали майно померлих, без видимих причин заарештовували й кидали до в'язниць багатьох козаків. Неодноразово реєстровці самі розправлялися з такими можновладцями, а потім відправлялися на Запоріжжя. Поступово такі виступи набули масовішого й загрозливішого характеру.

У березні 1586 р. загін з кількох сотень козаків під проводом Лук'яна Чернинського напав на м. Кодню та сусідні маєтки й захопив у них багато панського майна, коштів та коней. Неодноразово козаки разом із селянами нападали на володіння подільської шляхти у 1587 р. Повставали проти своїх гнобителів і самі селяни. У 1590 р. відбувся значний виступ реєстровців і самовільних козаків, козацьких прав яких уряд не визнавав. Загони повстанців Якова Осовського, Андрія Рогачинського й Федора Поло зруйнували маєток магната Ходкевича у Бихівській волості й вивезли з собою багато селітри, сірки й олова, необхідних для виготовлення пороху та куль. Політична обстановка в козацькому краї загострювалася.

Перше велике повстання козацтва проти польсько-шляхетського володарювання в Україні почалося у 1591 р. Його спричинили земельний конфлікт між гетьманом Криштофом Косинським і магнатами Острозькими, незгода козацтва з обмеженням його дій на пограниччі й умовами найму на службу. У відповідь на загарбання білоцерківським старостою Янушем Острозьким козацьких земель на Росі Косинський із загоном козаків у грудні 1591 р. напав на Білоцерківський замок і захопив його. Протягом наступного року повстанці успішно діяли на території Київського й Брацлавського воєводств. Вони здобули чимало містечок і міст, зокрема Трипілля і Переяслав, штурмували Київський замок. На визволеній території старшина приводила до присяги Війську Запорізькому селян, міщан і шляхту та вводила форми козацького устрою. Тобто боротьба одночасно велася за соціально-економічні права й розширення козацької держави на нові землі. Коли повстання почало перекидатися на Волинське воєводство, оплот магнатсько-шляхетського всевладдя в Україні, магнати перейшли в рішучий наступ. Князь Костянтин Острозький зібрав шляхту, своє надвірне військо, найняв загін німців і наприкінці січня 1593 р. розбив повстанців під містечком П'яткою на Житомирщині. Повернувшися з частиною козаків на Запоріжжя, Косинський безуспішно просив допомоги в російського царя Федора Івановича. Влітку 1593 р. двотисячний козацький загін оточив Черкаси, де зачинився черкаський староста Олександр Вишневецький. Він запросив до себе на переговори Косинського й наказав його вбити. За народним переказом, тіло бунтівного гетьмана пахолки старости замурували в стінах католицького монастиря. Водночас Вишневецький мусив піти на поступки повстанцям і підписати з ними мирний договір. За ним реєстровцям дозволявся вільний вихід на Запоріжжя й волость, поверталися захоплені шляхтою угіддя й визнавалося право передання земель у спадщину. Виступ реєстровців під проводом Косинського показав українському народові можливість поліпшити своє становище тільки через визволення України від польсько-шляхетського панування. Одночасно виявилася й соціальна сила, здатна вирішити цю проблему. Нею стало визнане й невизнане властями козацтво, яке мало всенародну підтримку. Для зростання його військової могутності склалася сприятлива обстановка. У першій половині 90-х років народи Південно-Східної Європи для боротьби проти султанської Туреччини об'єдналися у Священну лігу. Але реальною силою в ній виявилося тільки козацтво. На свій бік козаків намагалися перетягти австрійський двір, римська курія, трансільванський князь, молдавський господар, російський цар та інші правителі. Уряд Речі Посполитої фактично не забороняв запорожцям воювати проти Туреччини й Кримського ханства. Тому з літа 1594 р. козаки й добровольці почали робити часті походи в Молдавію. З ними розширилася й підвладна козакам територія. Середнє Подніпров'я перетворилося на глибокий тил, а безпосереднім плацдармом для нападів на Молдавію стало Поділля. Оскільки уряд не давав козакам платні, то вони збирали на свою користь податки з місцевого населення, навіть заводили свої порядки. Особливо відзначався такими діями проводир 2 -- 3-ти-сячного загону селян, путних та панцерних бояр Северин Наливайко. Повернувшись з успішного походу в Молдавію, він влітку 1594 р. розмістив своїх людей на постій у маєтках брацлавської шляхти. Щоб загладити свою участь у придушенні повстання Косинського, Наливайко надіслав запорожцям 1,5 тис. коней і запропонував об'єднати сили для спільної боротьби проти польського панства. У жовтні 1594 р. наливайківці й брацлавські міщани прогнали місцевого старосту Струся, захопили Брацлав і обрали війтом Тиковича. Наступного місяця Наливайко взяв Бар, тим самим поширивши свою владу на значну територію Поділля. Особливе занепокоєння у польського уряду викликали наміри наливайківців створити на визволеній території незалежну від Польщі Українську республіку на чолі з князем. Тим часом обстановка змінилася. Уряд Речі Посполитої посадив на молдавський престол свого ставленика Єремію Могилу й у серпні 1595 р. увів до Молдавії війська. Відхід польського війська з України був вигідним повстанцям. Наливайко навесні 1595 р. повів своїх людей на Волинь, взяв контрибуцію з Луцька й зробив рейд по білоруських містах Слуцьку, Могильову, Річиці, Турову. Потім знову повернувся на Волинь і став на постій у містечку Степані. Одночасно запорожці гетьмана Григорія Лободи захопили ряд населених пунктів на Північній Київщині. Частина козаків на чолі з отаманом Матвієм Шаулою рушила в Білорусію на з'єднання з повстанцями Наливайка, але там їх не застала. Повстання набрало такого розмаху, що вже загрожувало самому існуванню польської влади в Україні. Тому польський уряд, розв'язавши молдавську проблему, кинув на його придушення військо польного гетьмана Станіслава Жолкевського. Під його тиском Наливайко в лютому 1596 р. почав відходити через Поділля на Подніпров'я. Під Білою Церквою він з'єднався із запорожцями Шаули, обраного козаками гетьманом замість нерішучого Лободи. Повстанці мусили й далі відступати до Дніпра. В урочищі Гострий Камінь Жолкевський 23 березня 1596 р. наздогнав відступаючих і ледве не розбив їх. Повстанці вночі залишили бойові позиції й рушили на Трипілля. Тільки діставши допомогу, Жолкевський повів свою кінноту на Подніпров'я. Полякам не вдалося перешкодити повстанцям переправитися через Дніпро і відійти до Переяслава з наміром перебути за російським кордоном. Але просування повстанців гальмував величезний обоз приблизно з 7 -- 9 тис. жінок, дітей, старих, який прикривали 3 тис. боєздатних козаків. До того ж серед повсталих не було єдності, точилися постійні чвари між наливайківцями та запорожцями. Відірватися від переслідувачів повстанці не змогли. Під Лубнами в урочищі Солониця польські війська зупинили відступаючих і після двотижневої облоги 28 травня змусили капітулювати. Наливайко, Шаула, Шостак були перед тим вночі заарештовані запорожцями, видані Жолкевському й згодом страчені у Варшаві. Лише незначна частина козаків на чолі з Кремпським пробилася на Запоріжжя. Польсько-шляхетські війська жорстоко придушили повстання. Тисячі людей були страчені, уряд скасував козацькі права і привілеї, оголосив козаків «ворогами держави». В Україні запанували польсько-шляхетське всевладдя й терор. Тих, хто не погоджувався з урядовою політикою, власті нещадно карали. Але частина урядовців і громадських діячів бачила безперспективність такої політики й пропонувала задовольнити прагнення українського народу до створення власної держави. Київський католицький єпископ Йосип Верещинський наприкінці XVI ст. висунув ідею створення на Лівобережній Україні, а також частині білоруських і російських земель козацької республіки на чолі з місцевим князем. Вся повнота влади мала належати князеві з резиденцією у Переяславі, а територія ділитися на полки. За тих умов ця ідея не могла бути втілена у життя, але її вплив на державотворчі устремління народу безперечний. Вони відбилися навіть у появі на цей час герба Війська Запорізького у вигляді печатки, на якій зображено озброєного козака.