ХАРКІВ - 2012р.

Вступ

Актуальність обраної теми. У багатовіковій історії України важливе місце належить козацтву. За слушним висловом В.Б. Антоновича в ньому найвиразніше і найяскравіше визначилася "провідна ідея, що виявляла собою жадання народу" [6, С.18], основою якої був принцип демократизму і рівного політичного права для кожної особистості. Ці засади простежуються на прикладі діяльності козацтва в різних сферах суспільного життя. Так, освоюючи степові простори, козаки, всупереч панівному феодальному способові виробництва, розвивали власне господарство, що базувалося на вільнонайманій праці. Ґрунтуючись на глибоких історичних традиціях, козацтво відродило перерваний іноземними загарбниками державотворчий процес в Україні. Вагомий його внесок у розвиток матеріальної культури та духовного життя народу.

Зрештою, з середини XVII ст. козацтво почало репрезентувати перед світом український етнос, а українці дістали назву "козацького народу". Історичні джерела свідчать про появу українського козацтва в другій половині XV ст. на теренах так званого "Великого кордону", який протягом тривалого часу розділяв європейську та азійську цивілізації. Звідси цілком закономірним було існування типологічно схожих явищ - гайдуків у Болгари та Волощині, секеїв в Угорщині й Трансільванії, граничарів та ускоків у південних слов'ян, татарських козаків у Кримському ханстві, донського козацтва в Московії. Причини походження цих вільних громад відповідно позначилися на багатьох рисах їхнього внутрішнього устрою, соціальному становищі, формах і методах діяльності, стосунках із владою та суспільних функціях. Однак подібність українського козацтва до аналогічних прикордонних утворень не знімає питання про його особливість та унікальність щодо місця й ролі у вітчизняній історії. Адже, зародившись на прикордонні, козацтво за порівняно незначний відрізок часу - протягом двох століть, не лише зросло чисельно і стало вагомою військовою силою, поширило свій вплив на більшу частину українських земель, а й піднеслося до усвідомлення та відстоювання загальнонаціональних інтересів.

Період кінця XV - середини XVII ст. є визначальним у становленні українського етносу та його державності. Характерними рисами цього періоду були: народження українського козацтва, його еволюція від розбійницьких ватаг до структурованого козацького війська, а від нього - до козацького субетносу як складової частини українського етносу і його домінанти; утворення першої Запорозької (Базавлуцької) Січі та козацької держави Богдана Хмельницького - Війська Запорозького. Отже, вище перелічені важливі чинники обумовлюють актуальність теми курсового дослідження.

Стан наукової розробки теми. Умовно, історіографію даної проблеми можна поділити на: 1) дорадянську, 2) радянську, 3) сучасну українську, 4) закордонну (праці діаспори).

Помітне місце у історіографії дорадянського періоду посідають праці А. Скальковського (1808 - 1898 рр.). Предметом вивчення дослідника було козацтво в останній період існування (1734 - 1775 рр.). В Запорізькій Січі він вбачав громаду на зразок військово-чернечих орденів, що існували у Західній Європі у середні віки. Головною характерною рисою Січі А. Скальковський вважав рівність її членів, яка випливала нібито із спільності майна: «Усе в війську було власністю або всієї громади, або, принаймні, куреня». Основною місією Запорозької Січі аж до кінця її існування, він вважав боротьбу с турками і татарами в ім'я ствердження православ'я на Сході. Заслуги А. Скальковського перед історичною наукою великі. Він перший поставив дослідження історії Запорозької Січі на наукову основу. Чиновник

А. Скальковський своєю працею посіяв недовіру до офіційного зображення запорожців як розбишак і злочинців. У передмові до 3-го видання «Історії Нової Січі...» він писав: «Одні вважали їх гайдамаками, малоросійськими козаками-втікачами; інші - людьми хоробрими в бою проти ворогів, одначе варварами жорстокими, майже дикими, невірними в слові, безграмотними невігласами; треті, нарешті, мали їх за нащадків хазар, черкесів, татар тощо. Тепер, коли віднайдені мною запорозькі документи подають нам дипломатичне, церковне, військове, судове, торговельне, адміністративне і навіть приватне листування запорожців, думка про них має змінитися» [33, С. 100 - 102].

Слід відзначити, що А. Скальковський ввів до наукового обігу значну кількість архівних джерел, в тому числі - матеріали кошової канцелярії. Крім опублікованих і архівних документів він широко використовував у своїх дослідженнях пам'ятки усної народної творчості та перекази старожилів. Великого значення він надавав «Усній оповіді колишнього запорожця - Микити Леонтійовича Коржа», записаній катеринославським архієпископом Гавриїлом (Розановим) під час його бесід зі 100-літнім М. Коржем [33]. Один зі списків «Усної оповіді...», добутий ним у Катеринославі влітку 1835 р.

А. Скальковський опублікував у журналі Міністерства народної освіти за 1838 і 1839 рр.

М. Костомаров (1817 - 1885 рр.) вважав, що козацтво є анархічною, руїнницькою силою, проте заявляв, що на козаків не можна дивитися як на непродуктивну верству суспільства, зайняту лише військовою справою [20, С.240]. Козаки - це і землероби, і промисловці, і торгівці, при цьому вільні від кріпосної залежності люди. На думку М. Костомарова, «Січ засновано козацькою сіромою, яка не мала на батьківщині ніякого майна і через те залишилася у пониззі Дніпра. При цьому Січ виникла не раптово, а складалася повільно, була головним центром вільного, незалежного від панів козацтва» [20, С. 245].

Близьким до М. Костомарова своїми поглядами на козацтво був і С. Соловйов (1820 - 1879 рр.). Для нього, як і для М.Костомарова, козацтво - анархічна, антидержавна сила. Він стверджував, що виникнення козацтва «…мало суто негативне значення в історії», «…вільний козак зовсім не хотів працювати…, хотів жити на чужий кошт» [37, С. 178 - 179].

Радянська історіографія мала яскраве ідеологічне забарвлення, ідеалізуючи козаччину як протопролетарську масу. В умовах тогочасної системи основним методом був класовий підхід до висвітлення історичного процесу, проте слід назвати такі значні праці, як «Запорозьке козацтво» [10] та «Запорізька Січ в останні часи свого існування» [11] В. Голобуцького. На радянський час припадають і останні десятиліття наукової діяльності І. Крип'якевича. Вчений вперше дав визначення козацької верстви: «Козацтво становило окремий стан у феодальному суспільстві. Це була маса волелюбних войовників, які власними силами здобували собі землі, господарство і захищали його зі зброєю в руках» [21, С. 124].

Серед дослідників історії Південної України XVIII ст. почесне місце посідає Н. Полонська-Василенко (1884 - 1972 рр.) [29]. Одним із напрямів, над яким працювала науковець - це соціально-економічний лад Запорожжя за останніх часів свого існування. На тлі процесів, що зумовлювали соціально-економічний розвиток регіону, поставала політична історія, сповнена боротьби між двома силами: Запорожжям за свої землі, з одного боку, і Російською імперією, яка мала власні наміри щодо цих земель, з другого. За відносно короткий час - з 1926 по 1931 р. - вийшло друком 8 праць

Н. Полонської-Василенко, кожна з яких була не лише самостійним ґрунтовним дослідженням джерелознавця та історіографа, а й, одночасно, сходинкою до кращого розуміння історії Південної України XVIII ст. У 1931 р. побачила світ її праця «Майно запорізької старшини як джерело для соціально-економічного дослідження історії Запоріжжя» [30]. Матеріал, введений Н. Полонською-Василенко до наукового обігу, надав змогу дослідниці реконструювати події, що відбувались між зруйнуванням Січі, арештом старшини і конфіскацією майна, його продажем і залюдненням колишніх запорозьких господарств. Він надав можливість відтворити картину матеріального становища старшини, що підпала під конфіскацію, встановити зв'язок між цим колом осіб і тогочасними подіями.

У часи державної незалежності України до вивчення цього періоду козачини зверталися чимало науковців. Козацтву в останні роки його існування присвятили свої праці чимало сучасних дослідників: В. Горобець [12], І. Лиман, [23], Ю. Мицик [25] цифра ссылки не верна, В. Пірко [28] цифра ссылки не верна, А. Сас [31], В. Смолій [34], О. Струкевич [12], Г. Шпитальов [40], та інші. Тематика досліджень історії козацтва різноманітна: географія, економічне життя козаків, церковний устрій, українсько-російські відносини тощо.

Історики різних течій, наукових шкіл, політичних уподобань поєднують свої зусилля в розробці тематики досліджень історії козацтва, при цьому акцентуючи увагу на документалізації історичних досліджень, дотриманні принципів історизму та наукової об'єктивності, критичному переосмисленні попереднього досвіду, уникненні ідеологічної упередженості. Свої дослідження вони базують на ґрунті фактів, документів, достовірних джерелах.

На сучасному етапі слід згадати праці фахівця з історії козацько-гетьманської доби В. Смолія. Впродовж тривалого часу історик досліджує різні аспекти існування козацтва. Дослідник доводить, що «Січ могла вижити й забезпечити собі нормальне функціонування лише за однієї умови - відносної внутрішньої стабільності та громадського миру» [33, С. 22]. Ссылка не верна

У статті «Українська козацька держава» [34] В. Смолій намагається знайти відповідь на питання: чи мала козацька республіка перспективи для свого розвитку? І доводить, що не мала. У складі абсолютистсько-монархічної Росії Українська держава, з її республікансько-демократичною формою правління була позбавлена перспективи незалежного існування і врешті мала розчинитися у імперських органах правління.

Українсько-російські відносини, стосунки між Російською імперією та козацтвом також досліджували В. Горобець та О. Струкевич [12]. Науковці детально відображають «нейтралізацію» українського козацтва, що втратило свою історичну роль вагомої верстви, на яку спиралася Українська держава.

У 1578 р. у Франкфурті-на-Майні була надрукована книга польського історика Горецького А. «Опис війни Івонії» з описанням подвигів і високого військового мистецтва запорожців.

Цінним джерелом з даного дослідження є стаття, присвячена свідченням визначного польського письменника Самуеля Грондського про ґенезу українського козацтва. Найбільша цінність праці С.Грондського як історичного джерела, в тому, що в ній чимало особистих спостережень автора, запропонованих ним свідчень очевидців, як-от, самого Івана Виговського, з яким він був знайомий.

Великий інтерес викликають роздуми С. Грондського над актуальними історичними проблемами, наприклад, походження козацтва. Він правильно підкреслює автохтонний характер козацтва як соціального стану українського народу. Підкреслює, що козаки є православними християнами, підкреслює релігійну складову Національно-визвольної війни, вказує на дискримінацію православних у Речі Посполитій. Він високо оцінює бойові якості козаків. С.Грондський характеризує й історико-географічне тло виникнення козацтва, походження назви «запорожці», хоча припускається певної неточності: слово «козак» є тюркське, а не латинське, й означає «вільна озброєна людина», а не «легкоозброєний воїн».

В. Мірошниченко систематизував свідчення британських та північноамериканських дослідників запорізького козацтва, де показав великий інтерес вищезазначених дослідників до умов та причин виникнення такого стану як українське козацтво.

Про зв'язки українського козацтва з сербами зазначає у своїй дисертації В. С.

Серед первісних теорій появи українського козацтва значне місце належить етимологічній, побудованих на семантичних висновках. Польські шляхетські історики Павло Пясецький, Самуель Твердовський виводили термін «козак» від слова «коза», зважаючи на спритність козаків. Григорій Грабянка і Олександр Рігельман вбачав в останній нащадків хозарських племен.

Цікаво зазначити, що дещо парадоксальним чином у питанні походження козацтва ближчими до історичної дійсності виявились польські шляхетські хроністи та історики, які вороже ставились до козаків. Зокрема, польські хроністи (М. Бєльський, П. П'ясецькй, С. Грондський, В.Каховський та інші) [28, С. 31] у з'ясуванні походження козацтва говорили правду якраз внаслідок ворожого ставлення до нього.

Важливі зрушення і зміни в розвитку західноєвропейської україністики відбулись наприкінці XVI - початку XVII ст., що було прямим наслідком виходу українського козацтва на історичну арену та його військово - політичної активності.

Однією з цінних рис західних джерел XVIII ст. є те, що у своїй більшості вони багато уваги приділяли боротьбі козацтва за збереження національної державності.

Впадає у вічі те, що інтерес до України в Західній Європі зростає і набуває стабільності наприкінці XVI - поч. XVII ст., коли козацтво розгорнуло активну боротьбу як проти турецько-татарської агресії, так і проти польсько-шляхетської експансії.

Об'єкт дослідження - це процес формування нового соціального стану.

Предметом дослідження є генезис українського козацтва XV- XVII ст.

Мета дослідження - всебічне вивчення та ґрунтовний аналіз виникнення та становлення українського козацтва.

Завдання: визначити передумови та причини виникнення соціальної верстви - козацтва; висвітлити генезис структури українського козацтва починаючи з XV і до другої половини XVIІ ст.; дослідити виникнення Запорозької Січі, реєстрового козацтва, як основних етапів еволюції козацької верстви; проаналізувати соціальне обличчя козацтва, його чисельність, особовий та етнічний склад.

Географічні межі дослідження - територія Запорізької Січі та тогочасні українські землі.

Хронологічні межі дослідження - XV - середина XVII ст. Нижня межа виникнення козацтва. Верхня межа - становлення козацтва як окремого стану до національно-визвольної війни українського народу.

Особистий внесок - комплексно розглянуто питання виникнення українського козацтва.

Методичний апарат дослідження - при дослідженні теми курсової роботи було використано принцип історизму, об'єктивності та системності. Також до вивчення даної проблематики було залучено загальнонаукові (логічний та систематизації), спеціально-історичні (історично-порівняльний, проблемно-хронологічний) методи. Це дало можливість провести дослідження із різних ракурсів - історичного та культурного.

Джерельна база роботи. Походи в благодатні степи, хоча й небезпечні через наявність войовничих кочівників, очевидно, мали місце ще до створення єдиної Руської держави. Згадки про них у княжі часи знайшли відображення на сторінках літописних хронік. Тому не випадково, що вже в період описової історіографії XVІ - XVIІI ст., з'явилась ціла низка різноманітних версій генези козацтва.

Вивчення свідчень іноземців про причини виникнення українського козацтва, його побут, звичаї є важливою ланкою у вивченні історії України. У дослідженні історії україно-польсько-італійських зв'язків козацької доби одне з найпочесніших місць належить хроністу Олександру Гваньїні [25, С. 152-156]. Перебуваючи 50 років у Речі Посполитій, він багато бачив і чув того, що було гідним пам'яті нащадків.

Двічі з дипломатичною місією побував у Москві посол австрійського імператора Сигізмунд Герберштейн. У 1549 р. він видав у Відні свої «Записки про Московію», де згадує українських козаків, яких називає «черкесами», їхнього «старшого» Остапа Дашкевича [16, С. 36].

У 1550 р. українськими землями подорожував литовець Михайло Литвин, який залишив вельми цікаві відомості й описи. За його словами, над Дніпром у містах і селах живе багато народу, хороброго і вправного, а тому «у цій країні дуже легко набирають добрих воїнів». Він звернув увагу і на напади татар [32, С. 50].

Жан де Люк, чернець домініканського ордену, біля 1625 р. подорожував Кримом, і залишив свої спогади про козаків, написані італійською та латинською мовами. Уперше ці записи були видані французькою мовою в перекладі Мельхіседека біля 1663-1672 рр. [24, С. 37].

Надзвичайно велике значення має знаменита книга про Україну французького інженера Гійома Левассера де Боплана «Опис України». Про козаків Л. Боплан пише, що вони хоробрі, загартовані у боротьбі, завжди готові по першому наказу виступити в поле. Під час плавання козаки зовсім не п'ють горілки. Козаки страшенно люблять свободу [1, С. 32].

Основоположником автохтонної теорії генези українського козацтва вважають польського хроніста Марціна Бельського та французького дворянина Гійома Левассера де Боплана. Подальший розвиток вони знайшли в літописі Самійла Величка[3], а саме - обґрунтування походження козаків з місцевої української людності.

Літопис Григорія Грабянки - про зачатки переіменування на козаків та звідки їхня назва походить, від якого племені та роду, а водночас коротко і про найдавніші події, з ними пов'язані. Розповідь про битви козацькі, про козацьку зброю та харч [2].

Пписемні джерела («Літопис Самовидця» [4], Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки [2] і т.д.), переконливо свідчать про постійне проживання серед тюркомовних кочівників у пониззі Дніпра, Південного Бугу, Дністра, та Дунаю слов'янського населення протягом Х - ХІІІ ст. Вперше згадує бродників «Руський літопис» у зв'язку з князівськими усобицями чернігівського Святослава Ольговича та київського Ізяслава Мстиславича в 1147р. Візантійський історик Нікіта Хоніта писав про допомогу бродників болгарам, які прагнули здобути незалежність від Константинополя (1186р.).

Проте наявні джерела дають підставу стверджувати, що лише з другої половини XV ст. охоронці південного прикордоння й уходники-промисловці дістали назву козаків.

При цьому вони не виходили за межі своєї становості, не звільнялися від пов'язаних з нею обов'язків. За свідченням М. Бєльського у 30- 40-х рр. XVI ст. Січ існувала на о. Томаківка.

У 1489 р. вперше згадується в письмових джерелах про українських козаків у "Польській хроніці" М. Бєльських, в якій говориться про похід Яна Ольбрахта, сина польського короля Казимира IV, проти татар у Східне Поділля, провідниками в якому були козаки. У 1492 р. у листі великого литовського князя Олександра до кримського хана Манглі- Гирея говориться про козаків, які під Тягинею (сучасні Бендери у Молдові) розбили турецький корабель. Тобто у 80 - 90ті роки XV ст. українське козацтво вже існувало.

При цьому вони не виходили за межі своєї становості, не звільнялися від пов'язаних з нею обов'язків. За свідченням М. Бєльського у 30- 40-х рр. XVI ст. Січ існувала на о. Томаківка [14, С. 714].

РОЗДІЛ 1 ВИНИКНЕННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ КОЗАЦТВА В УКРАЇНІ

1.1 Історичні передумови та причини виникнення козацтва

Зрозуміти будь-яке історичне явище глибоко і всебічно можна лише через звернення до його коренів. Важливо окреслити, хоча б наближено, хронологічні рамки, в межах яких останні простежуються.

Слово "козак" (Див. Додаток А) походить з тюркської мови і означає - «вільна», «озброєна» людина, «шукач пригод», «бурлака». Водночас цей термін застосовується для означення прикордонника, вправного вершника, найманого воїна, степового розбійника, добичника тощо.

Виникнення українського козацтва - це історично-об'єктивний процес. Причиною появи такого процесу стало:

- наявність величезного масиву вільних земель степової зони (Дикого Поля), з багатими природними ресурсами, що потребувало заселення і господарського освоєння;

- погіршення становища українського народу, що обумовлювало втечі селян і міської бідноти на окраїни Польсько-Литовської держави в пошуках кращої долі. Також туди їхали авантюристи, злодії, шукачі пригод та ін;

- умови існування, оскільки постійною була загроза нападів татар, обумовлювали потребу до появи у козацтва військової організації [39, С. 93].

Початки козацтва простежуються у XV ст., коли на вільні прикордонні землі Польсько-Литовської держави приходили найбільш сміливі і відчайдушні люди, яких самі умови життя примушували до військової організації. Публіка була різноманітна - від селянина втікача до магната - шукача пригод. Представлені були різні національності, але більшість становили українці. Селилися козаки понад Дніпром, у верхів'ях Південного Бугу та їх численних притоках. Важливим регіоном формування українського козацтва стали міста Канів і Черкаси. У Росії козаків тривалий час називали черкасами. Козацький устрій був демократичним. Об'єднувалися козаки в громади, всі питання вирішували на радах, де обирали отаманів та іншу старшину. Займалися козаки хто чим міг, по різному здобували засоби для життя, а саме, мали власне господарство, займалися землеробством, скотарством, різними промислами, ремеслами, торгівлею, або тільки військовою справою, також наймалися, займалися здобичництвом та ін.

До середини XVI ст. козацтво не представляло собою окремої організованої соціальної групи, але вже в першій половині цього ж століття почали з'являтися перші ватажки та організатори українського козацтва, нерідко ними виступали державні урядовці, старости. Вони організовували оборону південного прикордоння від татар, а козаки в цьому регіоні були реальною військовою силою. Серед цих урядовців і старост найбільш відомими були: Євстафій Дашкевич, Прецлав Лянцкоронський, Бернард Претвич та ін. [38, C. 94]

Отже, різноманітні суспільні процеси мали безпосередній вплив на джерела формування козацтва. Необхідність відсічі татарської агресії в першій половині XVI ст. зумовило створення литовським урядом контингенту військово-службової людності на південному прикордонні. Таким чином, до козакування прилучалися старостинські й магнатські служебники і самі представники місцевої адміністрації. Уходництво покликало на широкі степові простори велику хвилю людей, мало пов'язаних з безпосереднім матеріальним виробництвом, переважно вихідців із міст та містечок. Хоча, цілком імовірно, що козацьким промислом займалися й окремі селяни, які на той час були особисто вільними.

Поглиблення суспільного поділу праці та розвиток товарно-грошових відносин у першій половині XVI ст. супроводжувалися консолідацією привілейованих верств, що проявлялося в ліквідації численних ступенів феодальної ієрархії. В результаті переважна більшість українського боярства південних областей склала нову хвилю формування козацтва. Польська експансія і посилення соціального та національно-релігійного гноблення в кінці XVI - першій половині XVII ст. привели до покозачення широких верств селянства та міщанства, частина яких здобула козацькі права. Ряди козацтва поповнювалися також представниками шляхти як українського, так і польського походження [40, С. 30].

Основи формування станових ознак українського козацтва закладалися шляхом залучення запорожців на державну службу з 60-х років XVI ст. Водночас генези козацьких прав зумовлювалася історичним досвідом, спиралася на певні традиції суспільного життя. Звільнення від феодальних податків та повинностей і право на володіння маєтностями за відбування військової служби мало українське середньовічне лицарство - боярство. На відміну від останнього, козаки одержували за державну службу, насамперед, платню грошима і сукном.

До середини XVII ст. зустрічалися лише поодинокі випадки надання землі реєстровим. Разом з тим, фактичне землеволодіння стало економічним підґрунтям козацького стану. Власне судочинство було привілеєм шляхти, як і особливе адміністративне підпорядкування. Зародження цих елементів у життєдіяльності козацтва відноситься до створення реєстрового війська. Управління козацтвом, включаючи й виконання судових функцій, закріплювалося за старшим Війська Запорозького.

Згодом з'явилася посада військового судді, який у своїй діяльності спирався на козацьке право, вироблене в січовій громаді. За відсутності в Україні державності, засиллі магнатів і шляхти у суспільному житті козацтво було повністю позбавлене політичних прав. Переслідуючи амбіційні зовнішньополітичні плани, польські власті змушені були йти на компроміс із козаками при веденні військових кампаній [13, С. 21].

1.2 Запорозька Січ як центр організації козацтва

Право на політичну діяльність козацтво здобуло шаблею лише в середині XVII ст., створивши власну державу. Вагомим чинником зростання чисельності козацтва з другої половини XVI ст. стала Запорозька Січ як форпост боротьби проти татарської агресії, а згодом - центр визвольного руху в Україні [38, С. 204].

З середини XVI ст., з появою Запорозької Січі (Див. Додаток Б) і формуванням козацтва як окремого стану феодального суспільства, організація козацтва перейшла на якісно новий рівень розвитку.

До утворення Запорозької Січі спричинив комплекс причин. Одним з видів діяльності козацтва було уходництво - сезонні походи в місця постійних промислів (уходів) в Дикому Полі з метою здобуття засобів до існування. Це об'єктивно сприяло господарському засвоєнню і вивченню більш глибших районів Дикого Поля. Козаки відбували з місць постійного перебування (Канів, Черкаси) навесні, об'єднувались у загони на чолі з отаманом і їхали в степи до осені, де й займались мисливством, рибальством, випасом худоби і коней, видобутком солі та ін. Вже з початку XVI ст. осередком уходів стало Запоріжжя, особливо полюбляли козаки район Дніпрових порогів, від р. Самари до о. Хортиця і район Великого Лугу, береги Дніпра нижче порогів. Самі козаки говорили: "Січ - мати, Великий Луг - батько"[37, C. 164] З часом уходництво переросло в постійну колонізацію Дикого Поля. В місцях уходів з'являються укріплені зимівники, городки - "січі" (засіка, сікти). Поступово в козаків сформувалося усвідомлення потреби в об'єднанні своїх сил і створенні єдиного центру, щоб міцно взяти під контроль засвоєні землі. Так повинна була виникнути Запорозька Січ, але коли саме це сталося, точно невідомо [40, С. 53].

За свідченням "Польської хроніки" Бєльських у 30 - 40-х рр. XVI ст. Січ існувала на о. Томаківка. Перша ж достовірно відома Січ існувала у 1553- 1557 рр. на о. Мала Хортиця, засновником якої був Дмитро Вишневецький (Байда) із знатного магнатського роду, князь, був державним урядовцем, але покозачився. Всього відомо 8 запорозьких січей: Хортицька (1553 - 1557 рр.), Томаківська (1560 ті 1593 рр.), Базавлуцька (1593 - 1638 рр.), Микитинська (1638 - 1652 рр.), Чортомлицька (1652 - 1709 рр.), Кам'янська і Олешківська (1709 - 1734 рр.), Нова (Підпільненська) (1734 - 1775 рр.). П`ять з цих січей знаходилися на території Дніпропетровської області [19, С. 22].

Що собою представляв устрій Запорозької Січі? Січ була фортецею, всередині якої - майдан, площа для проведення ради, церква, стовп для покарань, а навколо - великі хати - курені, будинки для старшини, канцелярії, арсеналу, різні майстерні та ін. Всі козаки, що належали до Запорозької Січі, були приписані до куренів, очолюваними курінними отаманами. Традиційно на Січі було 38 куренів.

В основу організації Запорозької Січі були покладені широкі демократичні засади. Всі посади на Січі були виборними на один рік, обирали на Різдво на козацькій військовій раді, якій належала вища влада на Січі. Вищу виконавчу владу на Січі мав кошовий отаман, разом з яким обирали військову старшину: суддю, писаря, осавула, які й становили уряд Січі, до них належали і курінні отамани. Вибирали також і іншу старшину, яка при військовій старшині виконувала допоміжні функції: довбиша, піддовбиша (бив у військові литаври, був при виконанні судових вироків, забезпечував сплату податків, стягнення мита з торгівлі); пушкаря, підпушкаря, гармаша (відповідали за артилерію, здійснювали нагляд за військовою в'язницею); товмача (перекладач, військова розвідка); кантаржія (охоронець мір та ваг, єдиних для торговців на всій Січі); шафарів (збирачі мита (перевізного) з купців за переправу через Дніпро); булавничого, бунчукового, хорунжого (прапороносець), пірначного; чаушів (посли); підосавулія, підписарія, канцеляристів та ін.

Була ще й похідна і паланкова старшина. Похідну становив полковник (сердюк), осавул, писар. Полк складався з 500 козаків, полки об'єднувалися у військову команду, 10 козаків мали 1 віз. Паланкова старшина була представлена полковником, осавулом, писарем та їх помічниками: хорунжим, підосавулом, підписарем [19, С. 24].

Під контролем Січі перебувала значна територія степу. Землі Війська Запорозького поділялися на адміністративно-територіальні одиниці - паланки. Спочатку їх було 5, потім стало 8. Щорічно місця промислів (уходи) поділялися між куренями. Чисельність козаків не була постійною, в різні часи коливалася від 3-5 до 15-20 тисяч [9, С. 337]. Основна маса козаків жила на "уходах" - хуторами, зимівниками, слободами. Серед козаків не було рівності, були заможні і голота. Вони всі разом збиралися на ради, вибирали старшину. Січ мала широко розвинену систему прикордонних форпостів (50 козаків) із системою попередження про наближення ворога за допомогою вогненно-димової сигналізації (фігури). Козацькі загони охороняли суходільні і водні шляхи, перевози через річки. Січ мала зовнішньополітичні зв'язки з Кримом, Росією, донськими козаками, Австрією, Молдовою, Польщею, Туреччиною, Венецією та ін. Січ мала й символи влади - клейноди: булаву, бунчук, печатку(Див. Додаток В).

Тобто у Січі був уряд, адміністрація, адміністративний поділ території, кордони, прикордонна служба, податкова система, армія, військовий флот, закони, звичаєве козацьке право, зовнішньополітичні зв'язки, тобто важливі елементи, ознаки державності. Сама ж Запорозька Січ, як організація військово-політичного характеру, виконувала і функції державного утворення. По суті, Запорозька Січ була зародком нової української державності.

Запорозька громада поповнювалася вихідцями з різних соціальних верств української людності та представників інших народів. Адекватним її відображенням постало й реєстрове військо, що перебувало на державній службі. Переважну більшість у перші десятиріччя існування Війська Запорозького становили українці, хоча серед них були й вихідці з Білорусі, Криму та Московії, про що яскраво свідчить реєстр 1581 р. [9, С. 337]. Розширення козацьких рядів супроводжувалося зародженням родинних династій майбутньої суспільної еліти - Байбузів, Волевачів, Гирь, Голубів, Гордієнків, Дорошенків, Кулаг, Сулим, Федоровичів, Хмельницьких. На основі даних демографічних досліджень можна стверджувати, що перед Національно-визвольною війною кожний четвертий мешканець Центральної України належав до козацтва. В процесі його генези реально постало два прошарки: старшина і рядові козаки, їхнє матеріальне, а відповідно й суспільне становище помітно різнилися.

Козацька верхівка походила, як правило, з бояр та шляхти, що вплинуло на формування рис її соціального обличчя. До рядового козацтва, основним джерелом прибутків якого було лицарське ремесло, входили не лише нереєстрові, а й городові, приватні козаки, більшість із тих, що перебували на королівській службі [34, С. 170].

Отже, протягом ХІ - ХVІ ст. в суспільстві формується нова соціальна верства - козацтво, яка виникла як опозиція, виклик існуючій системі, нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу. Ґрунтом для формування козацтва стали існування великого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їх освоєння, природне прагнення людей до самозбереження, самоствердження і самореалізації.

1.3 Утворення козацького реєстру

Перші згадки про козацтво датуються ХІІІ ст., проте як нова соціальна верства суспільної ієрархії воно формується водночас за шляхтою ХV - ХVІ ст. Фактично майже до кінця ХVІ ст. термін «козацтво» фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять. У 1572 р. король Сигізмунд ІІ Август видав універсал про утворення найманого козацького формування. 300 козаків було прийнято на державну службу, записано у реєстр (список) і отримало правовий статус регулярного війська. І хоча ця дія мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його сил в інтересах польської держави, все ж вона започаткувала два важливі суспільні процеси: а) утворення реєстрових збройних формувань;

б) легітимізацію козацького стану - юридичне визначення прав, привілеїв та обов'язків козацтва як соціальної верстви.

Утворений Сигізмундом ІІ Августом загін незабаром був розформований. Лише 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв'язку з поразкою в Лівонській війні та активізацією низового козацтва був змушений повернутися до ідеї відновлення реєстрових формувань. Король Стефан Баторій вписав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками [11, С. 189].

З часом кількість реєстрових козаків зростала: у 1590 р. їх налічувало 1 тис. осіб, 1625 р. - 6 тис., а 1631 р. - вже 8 тис. [12, С. 195]. Організаційно реєстрове (городове) козацтво 1625 р. мало шість полків - Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський, Переяславський, Чигиринський. Серйозним ударом по реєстровцях і по всій козацькій верстві була «Ординація війська Запорозького реєстрового» (1638р.), яка зменшила кількість реєстрового війська і обмежила привілеї та права козацтва.

На початку ХVІІ козацтво як соціальна верства не було однорідним : реєстрове (городове) козацтво - заможні, привілейовані козаки, які перебували на державній службі в Речі Посполитій; запорозьке (низове) козацтво - козаки, які проживали в пониззі Дніпра в межах військово - політичної організації Запорозька Січ; нереєстрове козацтво, яке виникло внаслідок самовільного «покозачення» і, не маючи офіційно визначеного статусу, вело козацький спосіб життя у прикордонних районах. Проте , незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце в становій ієрархії Речі Посполитої [11, С. 195].

Таким чином, козацтво еволюціонувало від невеликих ватаг бездомних неосілих елементів до юридично оформленого стану феодального суспільства, з чіткими організаційними формами. Поступово наприкінці XVI- першій половині XVII ст. козацтво займає провідне місце в українському суспільстві, беручи активну участь в розв'язанні найболючіших проблем національного життя. Козаки стали політичним провідником українського народу, становлячи його політичну еліту.

1.4 Витоки козацького права

Будь-яка людська спільнота, як і суспільство в цілому, вимагає внутрішньої організації, відповідних правил людських стосунків. Їх регулювання здійснюється за допомогою певної системи соціальних норм або ж права. Для середньовічного українського суспільства характерною була наявність поряд з кодифікованим звичаєвого права, яке ґрунтувалося на основі усних усталених звичаїв та норм.

Навіть у кодексі XVIII ст. "Права, за якими судиться малоросійський народ», звичай визнавався як джерело права. Звичаєве право стало також запорукою існування далеких від державних інституцій козацьких громад. Військовий характер лицарського ремесла зумовлював створення специфічних норм взаємовідносин у середовищі січового товариства

Ґенеза козацького права належить до тих давніх часів, коли перебування у небезпечних умовах степу, незважаючи на відмінність походження і характеру, змушувало козаків об'єднуватися у згуртоване товариство з притаманними йому певними звичаями і традиціями. Дії, що потребували спільних зусиль, породжували виникнення аналогічних явищ: зібрання громади, обрання ватажка, поділ здобичі тощо. Їх повторюваність приводила до появи звичаю діяти відповідним чином за схожих обставин. Найзручніші правила поведінки визнавалися серед козаків загальноприйнятними за принципом звичаєвого права. На думку О. М. Лазаревського, козацьке право і судочинство вироблялося самим життям, природними потребами людей без всіляких штучних регламентацій.

Звичаєві норми, як риси козацького право почуття, слугували уладнанню наявних суперечок або ж вирішенню питань, викликаних тими чи іншими вчинками. Причому, вирішувати їх потрібно було як з принципового боку, так і стосовно конкретного випадку. Головним критерієм схвалення нових звичаїв і традицій визнавалася їхня практична значимість для забезпечення кінцевого результату козацьких змагань. Розвиток запорозької вольниці привів до трансформації цих традицій у конкретні поняття. Вони й стали основою козацького права.

Важливим фактором його ґенези було існування Запорозької Січі. Порядок і форма кошового управління, зокрема правосуддя, визначалися військовими традиціями, які передавалися з покоління в покоління. Січ давала козакам свободу, розкривала широкий простір для здійснення подвигів і здобуття слави. З іншого боку, вступ до січового товариства передбачав взяття козаком на себе певного кола обов'язків.

Складно простежити етапи становлення козацького права, оскільки за формою воно було дуже консервативним. Цілком очевидним є лише той факт, що воно формувалося на основі звичаєвого права, пристосованого до умов життя січової громади. Норми військового права, адже запорожці були насамперед воїнами, виявлялися у формі звичаїв: проведення козацької ради, прийняття до товариства нових осіб, організація експедицій тощо. Очевидно, це дало підставу Д. І. Яворницькому стверджувати, що "писаних законів від запорожців годі було сподіватися передусім тому, що громада козаків мала позаду надто коротке минуле, щоб виробити ті чи інші закони, систематизувати їх і викласти на папері; а також тому, що все історичне життя запорозьких козаків було сповнене майже безнастанними війнами, які не дозволяли їм надто зупинятися на влаштуванні внутрішнього ладу свого життя" [40, С.165]. Разом з тим, дане положення може послужити яскравою характеристикою лише раннього етапу розвитку січової громади, коли запорожці основну увагу приділяли військовій справі.

Безумовно, писаних норм військового права не існувало, як не мислилися вони втіленими у закінчені положення і логічні поняття. Тому й немає відшліфованих думок, характерних для офіційного законодавства. Козацьке право розкривалося на прикладах його вживання в процесі самої правотворчості, зокрема, в окремих рішеннях зібрань. Пізнання правових норм відбувалося найчастіше при покаранні за скоєні злочини. Найтяжчими серед них вважалися зрада, порушення військової дисципліни і посягання на січове майно, що каралися розстрілом, повішенням на гаку, втопленням тощо. Найстрашнішим покаранням вважалося закопування злочинця живцем у землю за вбивство свого товариша: вбивцю клали живим до ями разом із убитим і обох засипали землею. Таким чином, громада захищалася від злочинців, які посягали на основи січової організації і своїми діями підривали традиції, що забезпечували самостійне існування Січі, або ж могли внести хаос у відносини в коші. За таких умов покарання мали якнайточніше відповідати ухваленим січовою громадою правничим нормам. Ухиляння від них розглядалося як порушення і відповідно каралося. Застосування суворого покарання змушувало козаків утримуватися від порушення правопорядку.

Незважаючи на самобутність Запорозької Січі, її віддаленість від державних інституцій, на ґенезу козацького права, безумовно, впливало литовське законодавство. Адже більшість прибулих на Запорожжя раніше проживали на землях, де домінувало литовське право, що не могло не позначитися на правових уявленнях січової громади. Так, положення 1, 10 і 12 артикулів тринадцятого розділу Першого Литовського Статуту 1529 p. про покарання на смерть за кримінальний злочин застосовувалися і в практиці запорозького суду. Це не випадково, адже в основу законодавства Великого князівства Литовського було покладено й норми українського звичаєвого права. Сувора військова дисципліна січової громади впливала на формування свідомості і поведінку козаків. Тривалий час вони намагалися ігнорувати державні інстанції, спираючись лише на традиції звичаєвого права. Поступово в Запорозькій Січі викристалізувався тип людини, яка насамперед цінувала свободу і незалежність, на противагу кріпацьким порядкам, що утверджувалися на волостях. Зростання запорозької громади, її успіхи у боротьбі проти татарської агресії зумовили визнання українського козацтва самостійним фактором міжнародних відносин. Все це впливало на становлення українського козацтва як окремого соціального стану тогочасного суспільства, зростання його самосвідомості і правових уявлень.

Еволюція січової громади сприяла кристалізації козацького права. Однак якісно новий його рівень пов'язаний із вступом запорожців на державну службу. Відтоді почалося формування своєрідного синтезу норм військового права козацтва з офіційним, яке не встигало на той час охопити дану сферу суспільного життя.

Необхідність забезпечення надійної охорони південного прикордоння і потреба у дешевому війську для ведення Лівонської війни зумовили набір козаків на королівську службу, що започаткувало юридичне їх оформлення як соціальної верстви. У грамоті Сигізмунда II Августа від 5 червня 1572 р. зазначалося, що коронний гетьман Єжи Язловецький "козаков к службе нашой, которым юргелт (плата - Віталій Щербак.) з скарбу нашого ити мает, обрал, а иж они от воевод, старост украинных и врадов наших великое угнетение и кривды собе быти поведили, ино вельможность его з владзы и присуду всяких врадов их вынял и под справу свою гетманскую взял" [40, С. 106]. Нез'ясованим залишається питання про ініціативу у цій справі, оскільки постанови щодо запорожців у пізніший період приймалися лише після переговорів козацьких послів з представниками уряду Речі Посполитої.

Польські власті розглядали козаків як військову силу на південному прикордонні і мали намір підпорядкувати їх державним інтересам. Запорожці ж трактували одержання "козацьких вольностей" як здобуття певного юридичного статусу. І це закономірно, адже його мали інші соціальні верстви. Представництво останніх в козацьких лавах на початку 70-х років XVI ст. також впливало на становлення правових норм "людей лицарських". Безумовно, що різною мірою, - наприклад, землеробський характер діяльності селян в період генези кріпосницьких відносин не давав підстав для їх козакування. Переселення селян у південні райони України навіть стимулювалося урядом Великого князівства Литовського шляхом надання пільг при заснуванні слобод. Реальна можливість подальшого їх відходу в так зване "дике поле" стримувала урядовців від утисків і зловживань, завдяки чому селяни відчували себе вільними в межах існуючих суспільних відносин і не вдавалися до пошуків іншого статусу [31, С. 214].

Дещо іншим було становище мешканців південноукраїнських міст. Власне ремісників у них проживало небагато, оскільки основним призначенням міст-замків була оборона від агресії кочівників. Відповідно значну частину міщан становили військові служебники - зем'яни, бояри та слуги, які несли службу при старості або магнаті. Не випадково матеріали переписів Канева та Черкас за 1552 р. свідчать, що поряд з боярами, слугами і ремісниками в цих містах проживало чимало козаків. більшою мірою козакуванням займалися бояри та слуги, які мали професійні військові навики і вносили організуючий струмінь у заняття уходників-промисловців. Після земельної реформи, здійснено і у Великому князівстві Литовському в середині XVI ст., бояри, які не підтвердили документально свого права на володіння маєтностями, змушені були переходити до розряду селян. Вихід із становища, що склалося, ця категорія людей, витіснених із звичного місця в суспільстві, знову ж таки знаходила в козацтві.

Зважаючи на те, що урядовці лише час від часу займалися козакуванням, зрештою залишаючись на своїх прибуткових посадах, можна констатувати, що основну масу козацтва на час державних реформ Сигізмунда II Августа становили вихідці з міст - ремісники та бояри. На відміну від селян вони були краще обізнані з нормами тогочасної юрисдикції. Регламентували міське життя державці або окремі феодали, а служба при них також оцінювалася за досить чіткими критеріями. Перехід згаданих представників соціальних верств у козацтво вплинув на ґенезу його правових норм.

Уряд Речі Посполитої звільнив реєстрових від підпорядкування місцевим властям, призначивши їм старшого, водночас і суддю, шляхтича Яна Бадовського. У королівській грамоті конкретизовано компетенцію нового старшого: "он каждому, хто бы якое дело до Козаков и, гды до замков и мест наших з низу придут, мел справедливости з них чинити мает". На перший погляд, у даному формулюванні містяться суперечливі положення, адже чисельність "низових козаків" була значно більшою, ніж 300 чол., набраних на королівську службу. Разом з тим, судочинство поширювалося нібито на реєстрових, які приходили на волості. Відповідно, Запорожжя у судовому відношенні мало залишитися поза компетенцією Яна Бадовського. Однак плани польських урядовців були значно масштабнішими.

Процес правотворення дістав новий імпульс із зростанням масштабів визвольного руху в Україні. У королівській інструкції на сеймики (грудень 1625 р.), наприклад, зазначалося, що козаки, "забувши віру і підданство, вважають себе окремою Річчю Посполитою, посягають на майно і життя невинних людей, вся Україна в їх руках, шляхтич у своєму домі не вільний, в містах і містечках його королівської милості все управління, вся влада у козаків, які встановлюють власну юрисдикцію, свої права" [40, С. 109].

Сучасник подій польський письменник Шимон Старовольський також писав, що "козаки неодноразово піднімали зброю проти Речі Посполитої і цілковито бажають бути на своєму праві"[41, C. 112]. Подібні факти спостерігалися і в ході повстань під проводом Тараса Федоровича (1630р.), Павла Бута, Якова Острянина та Дмитра Гуні (1637 - 1638рр.). Встановлення козацьких порядків у захоплених повстанцями районах стало звичним явищем. Відповідно, там же в ході судочинства реалізувалося і козацьке право [11, С. 189].

Отже, зародившись на основі звичаєвих норм у окремих громадах далеко від державних інституцій, козацьке право знайшло розвиток у житті січового товариства. З кінця XVI ст. спостерігалося його використання і на волостях в процесі проведення козацького судочинства. Усна форма норм козацькою права ускладнює дослідження еволюції регулятора взаємовідносин між козаками. Водночас воно мало вагомий вплив на формування станових ознак козацтва.

Запорозька Січ, маючи головні ознаки державності, все ж була своєрідною перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки (домінування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської, демографічної, культурної та інших державотворчих функцій) перехідної моделі та несприятливі зовнішні впливи так і не дали змоги цьому зародку, ескізу української державності перерости в нову якість, але свій помітний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила.

РОЗДІЛ 2. КОЗАЦТВО ЯК ВПЛИВОВИЙ ЧИННИК МІЖНАРОДНОГО ЖИТTЯ

2.1 Боротьба українського козацтва з чужоземними загарбниками

На межі XVI - XVII ст. козацтво дедалі більше заявляє про себе як про впливову силу не тільки в Речі Посполитій, а й на міжнародній арені. Насамперед це виявилося в тому, що козацтво, міцно завоювавши позиції лідера національно-визвольного руху, водночас стає основною перешкодою турецько-татарській агресії в українські землі. Наприкінці XVI ст. грабіжницькі напади зайд стають дедалі масштабнішими та зухвалішими. Ще в серпні 1589 р. велике татарське військо рушило на Поділля. Спопеляючи, грабуючи та руйнуючи все довкола, воно дійшло аж до Львова.

На початку XVII ст. татари неодноразово з'являлися в українських землях, «умиваючись, - за висловом сучасника, - по лікоть у нашій крові та спустошуючи все огнем і мечем».

Безумовно, ефективно протидіяти численній, мобільній, гарно організованій татарській кінноті було надзвичайно важко, але на півдні вже виникла, сформувалася і зросла сила, яка була здатна не лише відбити напади татарсько-турецьких завойовників, а й здійснювати далекі сухопутні та морські походи проти Султанської Туреччини та Кримського ханства, руйнуючи фортеці, спустошуючи володіння місцевих феодалів, визволяючи полонених співвітчизників. Цією силою було козацтво.

Тільки влітку 1587 р. козаки здійснили штурм Варни, захопили фортецю Усіану, вели бої під Бендерами. Ці та інші дії запорожців настільки занепокоїли султана Мурада III (1546 - 1595), що він під час зустрічі з польським послом у Константинополі, дорікаючи Речі Посполитій за невміння втримати козаків від нападів на турецькі володіння, зірвався на крик: «Чи в своєму ви розумі? Хто коли міг стояти мені на перешкоді?..

Боїться мене Пруссія, тремтять венеціанці, просять помилування іспанці, німці віддають мені те, що я хочу... Весь світ тремтить передо мною».

Своєрідною відповіддю турецькому султану на початку XVII ст. стали декілька вкрай сміливих козацьких морських походів, що сколихнули Турецьку імперію та рознесли славу про козаків на всю Європу. Вже 1606 р. запорожці взяли турецьку фортецю Варна, яка до того вважалася неприступною. Розлючений султан наказав перегородити Дніпро біля острова Тавані залізним ланцюгом між двома фортецями - Кіза-Керменом та Аслан-Керменом, щоб заблокувати рух козаків. Посередині Дніпра було залишено лише «браму», площа довкола неї прострілювалася з гармат із фортечних мурів. Проте навіть такі перешкоди не зупинили козаків. Вони або хитрістю проникали через браму, або тягнули волоком свої чайки (від 25 до 60 км) і все ж знаходили спосіб потрапити в Чорне море, де були нестримними [8, С. 140].

У 1608 р. запорожці захопили хитрістю Перекоп, 1609 р. напали на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл, Кілію, Білгород та ін. Перепливши Чорне море, 1614 р. козаки висадилися на турецькому узбережжі Малої Азії та зруйнували Синоп і Трапезунд. Навесні 1615 р. запорожці з'явилися під мурами турецької столиці - Константинополя. Спаливши портові споруди, вони повернули в море. Нарешті, 1616 р. козаки під проводом Сагайдачного здійснили похід на Крим, під час якого здобули і спалили головний невільничий ринок регіону Кафу та визволили полонених.

Активна протидія туркам і татарам з боку запорожців сприяла руйнуванню Турецької імперії, визволенню підкорених нею народів, блокувала та стримувала розгортання турецько-татарської агресії вглиб українських земель, захищала національний генофонд. Водночас слід диференційовано підходити до оцінки того чи іншого походу. Далеко не кожен з них мав характер відплатної або ж упереджувальної акції чи був глибоко умотивований благородними намірами - війною за віру, потребою визволити побратимів тощо. Оскільки Запорожжя не мало міцної економічної основи, частина козацьких походів носила утилітарний характер і зводилася до пограбування турецьких берегів. Отже, феномен козацтва не є ідеальним, але цілком очевидно, що його різновмотивовані дії об'єктивно відігравали прогресивну роль, гальмуючи татарсько-турецьку експансію, зменшуючи її масштаби та інтенсивність.