Ліквідація Запорізької Січі та подальша доля українського козацтва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

з предмету: Історія України

на тему: ЛІКВІДАЦІЯ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ ТА ПОДАЛЬША ДОЛЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

Виконала: студентка 1 курсу, 65- групи денного відділення

Росінська А.Ю.

Харків - 2015



План

Вступ

1. Основна частина роботи

1.1 Ліквідація Запорізької Січі Петром І

1.2 Запоріжжя під контролем Росії в І половині XVIII ст.

1.3 Зруйнування Запорізької Січі Катериною ІІ

1.4 Нова Січ. Запорожці за Дунаєм

1.5 Роль запорізького козацтва в історії українського народу

Висновок

Список літератури



Вступ

Актуальність теми дослідження. Актуальність цієї теми є суспільно-політична. Тому що відкриває сутність впливу насильницької російської політики на майбутнє існування України. Як писав В. І. Вернадський : « У XVII та XVIII ст. російсько-українські відносини зводились до поступового поглинення й перетравлення Росією України як чужордного політичного тіла, при чому попутно ліквідувалися основи місцевого культурного життя(школа, свобода, книгодрукування) та зазнавали переслідування навіть етнографічні відмінності». Ця тема неоднозначно оцінюється істориками, бо історія України у період снування Запорозької Січі постійно переписувалася

Аналіз використаної літератури. В описі подальшої долі запорожців після ліквідації Січі, сепаратистичні “історики”, уже не обмежуються тільки натяками і умовчання, а вдаються до зовсім очевидного перекручення фактів і даних, не зважаючи навіть з арифметикою. Так, на стор 464, своєї "Ілюстрованій Історії України" (Київ, 1917 р.) Грушевський, описуючи ліквідацію Січі, говорить: "переважна більшість запорожців не хотіла робитися гречкосіями і вирішила піти тим же шляхом, як після першого руйнування Січі - під турком жити ". На наступній сторінці, він, це "більшість" визначає в 7.000 чіл. Отже, залишена меншість було менш 7.000. Ще сторінкою далі (466), описуючи розкол цього 7.000-го "більшості" і відхід частини його в Австрію, Грушевський говорить: "вісім тисяч запорожців перейшло туди". А, ще однією сторінкою далі, той же Грушевський повідомляє, що з залишених в Росії запорожців, було сформовано "Чорноморське козацьке війська" чисельністю в 17.000 ". Не потрібно вдаватися до олівця, щоб упевнитися в ступені достовірності фактів і даних, наведених сепаратистичною "історичною наукою".

В описі ж подій не зв'язаних з цифрами, "наука" ця оперує ще вільніше і підносить невимогливому читачеві "бажане за колишнє". Все ж таки факти, що спростовують це "бажане" - попросту замовчуються. Так, наприклад, повідомляючи про факт повернення в 1828 р. задунайських козаків до Росії (зовсім замовчати його не можна), Грушевський говорить, що кошовий Осип Гладкий перевів їх на російську сторону "обманом", що означає, що козаки йти до росіян не хотіли. О, тому ж загальновідомому факті (його можна знайти в будь-якій історії війни 1828-29 рр.. З Туреччиною), що ці "обмануті козаки" усю війну доблесно боролися в складі російської армії проти турків, узагалі не згадує. Бо згадкою, спростовувалося б твердження про "обман".

Про подальшу долю цих "обманутих" козаків, Грушевський говорить, що з них було сформовано "Азовське козаче військо", але про те, що це було зроблено "в нагороду за їх доблесне участь у війні 1828 ", звичайно, теж ні слова.

Вищевикладене сепаратистичне висвітлення питання ліквідації Січі приводиться в інтересах читача, що бажає знати історичну правду, а не залишатися в обмані, у результаті, сепаратистично-шовіністичної пропаганди, одягнений у форму "історичної науки", яка так тісно переплітається з пропагандою, що не легко встановити, де кінчається наука, а де починається пропаганда. Це переплетення пропаганди з наукою, на жаль, є характерним для всієї "Історії України", авторами яких є шовіністи-сепаратисти. Веде ж воно, завдяки перекрученню минулого, до помилкових установок на майбутнє. Тому великим досягненням в області історичної науки і встановлення історичної правди про Запорожжя, треба визнати капітальну, рясно документовану, працю В. Голобуцького "Запорізьке козацтво" (1957 р.), присвячену, головним чином, соціальній структурі і взаєминам Запорожжя. Незліченні, наведені Голобуцьким, документи неспростовно, розбивають міф про "безкласове, рівноправне братерство" запорожців і є незаперечними даними для складання точної картини існуючих між запорожцями взаєминами.

Історичні джерела.

1)Історичні твори (П. Симоновського, О. Рігельмана, В. Рубана, С. Митецького та ін.).

2) «Літописне повіствування» Рігельмана

3) «Черниговского намесничества топографическое описание» О. Шафонського

Обґрунтування хронологічних рамок реферату

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з другої половини ХVІІІ ст. до другої половини ХІХ ст. Вибір верхньої межі зумовлений особливостями впливу Росії на подальшу долю козацтва. Вибр нижньої меж зумовлений остаточним занепадом козацтва на Україні.

Постановка завдань реферату:

- доля Запорізької Січі. - Визначення причин та наслідків ліквідації Запорізької Січі Петром І.

- становище Запоріжжя в І половині XVIII ст. визначення причин та наслідків Зруйнування Запорізької Січі Катериною ІІ.

- визначення причини виникнення нової Січі. Становище запорожців за Дунаєм.

- визначення ролі запорізького козацтва в історії українського народу.



1. Основна частина

1.1 Ліквідація Запорізької Січі Петром І

Передумови. В ході війни між Росією і Швецією гетьман Мазепа вирішив скористатися у боротьбі з російською владою допомогою шведів. Після переходу на бік шведів гетьмана Івана Мазепи та частини запорозької старшини й козаків під проводом кошового отамана Костя Гордієнка, царський уряд звинуватив усе запорозьке козацтво в зраді. Дізнавшись про перехід Мазепи, Петро І намагався утримати на своєму боці український народ й запорожців, але без успіху. Він послав на Запоріжжя послів, яких запорожці спочатку прийняли стримано, але коли ті почали наполягати, погрожували вбити послів і серед них архімандрита Жураховського.

Після невдалих переговорів царський уряд направив на Січ каральну експедицію під проводом полковника Петра Яковлєва за участю компанійського полку Гната Галагана. Війська, здобувши перед цім старовинні козацькі укріплення Келиберду, Переволочну, Старий і Новий Кодак підійшли до Чортомлицької Січі.

Руйнування. За наказом царського уряду 14 травня 1709 р. Запорозьку Січ було зруйновано військами під орудою полковника Яковлєва. Прямуючи на Січ, війська нищили козацькі містечка й села. Було спустошено й містечко Переволочне, де Ворскла зливається з Дніпром. Козацьку залогу, що стояла там, було вирізано, а флотилію козацьких човнів спалили. Проте захопити і зруйнувати Січ із першої спроби не вдалося, до того ж війська Яковлєва зазнали чималих втрат.

На допомогу Яковлєву прийшов загін компанійського полковника Гната Галагана, так як він добре знав Січ та її околиці, і облудно пообіцяв січовикам недоторканність.

Оборону Січі очолив наказний отаман Яким Богуш, який наказав козакам відкопатися від берега, після чого в прокопаний рів потрапили води Чортомлика, а сама Січ опинилася на острові.

14 травня 1709 року Карл ХІІ відновив воєнні дії; того ж дня три полки московської армії обступили Чортомлик. Кількасот запорожців, що перебували в той час на Січі, оборонялись, застосовуючи січову артилерію; близько 350 нападників загинуло, понад 150 було поранено. Але запорожцям не вдалося утримати оборону і, сівши на човни, вони подалися вниз по Дніпру. Московські війська увірвалися в Січ, захопили 36 гармат та іншу зброю, в тому числі й козацькі човни. Виконуючи наказ, московський полковник стратив усіх полонених, а потім зруйнував січову фортецю, спалив курені й військові будівлі, після чого загони спустилися по Дніпру і почали хапати й страчувати навіть тих козаків, які перебували на промислах і не брали участі в військових подіях.

Після битви у полон потрапили кошовий отаман, військовий суддя, 26 курінних отаманів, 2 ченці, 250 звичайних козаків, 160 жінок та дітей. З них 5 людей померло, 156 людей було страчено. Декількох вбитих було повішено на плотах та відпущено вниз по течії на страх іншим.

Кошовий отаман Степаненко у листі гетьману Скоропадському писав:

Учинилось у насъ въ Сич? то, что по Галагановой и московской присяг?, товариству нашему голову лупили, шею на плахахъ рубили, в?шали и иныя тиранскія смерти задавали, и д?лали то, чего и въ поганств?, за древнихъ мучителей не водилось: мертвыхъ изъ гробов многихъ не только изъ товариства, но и чернецовъ откапывали, головы имъ отс?кали, шкуры лупили и в?шали.

26 червня 1709 року московський цар Петро І видав грамоту-звернення до українського народу, де було сказано:

Віддавна відомо про постійні свавілля й непослух мінливих і непокірних запорожців. Як бунтівники й непослушники, вони підлягають знищенню і заслужили страти.

Подальші події . Гордієнко з частиною запорожців разом з Мазепою втік на землі контрольовані Туреччиною, у Бендери. Інша частина запорожців разом з частиною шведської армії потрапила у російський полон, ці запорожці були страчені або заслані до Сибіру. Частина запорожців, у тому числі Кость Гордієнко, приєдналися до Мазепи у його вигнанні в Бендерах, а по його смерті обрали нового гетьмана -- Пилипа Орлика.

Після поразки шведської армії та українських козаків під командуванням гетьмана Мазепи під Полтавою деякі запорожці пішли на південь й в 1710 році заснували нову Січ, при впаданні в Дніпро ріки Каменки -- Кам'янську Січ. Однак за наказом Петра вона була зруйнована військами гетьмана Скоропадського й генерала Бутурліна у 1711 р. Запорожці відійшли ще далі й заснували Олешківську Січ у межах Османської імперії.

В 1711 р. декілька тисяч запорожців брали участь у поході Пилипа Орлика на Правобережжя з метою боротьби проти російської влади, який, на жаль, закінчився невдачею.

Наслідки. Відповідно до Прутської мирної угоди (1711) та Адріанопольської угоди (1713) Московська держава відмовлялась від претензій на Правобережну Україну та Запоріжжя та визнавала юрисдикцію Туреччини над Запорозькою Січчю. Запорозькі козаки (Олешківська Січ) знаходились під владою Османської імперії до 1734 року.

Почавши підготовку до війни з Кримом і Туреччиною, царський уряд знов запросив козаків повернутися на Запоріжжя. В березні 1734 р. запорожці заснували на р. Підпільній (рукаві Дніпра), поблизу колишньої Старої Січі, т.зв. Нову Січ. Влітку 1734 р. був підписаний Лубенський договір, що закріплював владу Російської імперії на території Війська Запорозького Низового.



1.2 Запоріжжя під контролем Росії в І половині XVIII ст.

Нова Січ. Запорожці, що змогли врятуватися під час розправи з козаками на Старій Січі, 1709 року з дозволу уряду турецького султана Ахмета ІІІ заснували Кам'янську Січ. Однак уже в 1711 році московські війська й полки І. Скоропатського напали на фортецю й зруйнували її. Тому в 1711 році запорожці заснували Олешківську Січ.

Після знищення Чортомлинської Січі, 1709 році, запорожці розділилися:

перша частина козаків переселилася на територію Лівобережжя (землі Січі за указом Петра I були приєднані до Миргородського полку);

друга частина козаків, яка пішла за І. Мазепою, перейшла на територію Туреччини;

третя знайшла собі притулок у володіннях кримського хана.

Саме третя частина козаків заснувала Олешківську Січ (біля сучасного міста Цюрюпінска). Життя запорожців під владою Криму було важким:

Січі заборонялося мати укріплення, артилерію;

Козацтво зазнавало різноманітних утисків у промислах, йому заборонялося ловити рибу, торгувати, видобувати сіль;

Козаки були обкладені податками, використовувались за наказом хана на різноманітних роботах. Кримчаки зневажали козаків:

часто здійснювали напади;

грабували села;

брали людей у полон;

глумилися над святинями.

Тому козаки зверталися з проханням до російського уряду дозволити їм повернутися

на Україну.

Нарешті в 1734 році, в зв'язку з наближенням війни з Туреччиною, козакам дозволили повернутися та заснувати Нову Січ. Вона виникла на правому березі Дніпра в урочищі Базавлук, неподалік від зруйнованої росіянами в 1709 році Чортомлицької Січі. Козаки також звели декілька фортець уздовж кордону з кримським ханством. В Нові Січі влада зосереджувалась в руках верхівки. Від "Старої Січі" її також відрізняло й те, що значна кількість козаків стала працювати в сільському господарстві, узялася за промисли й торгівлю. Тут мешкало 15-20 тисяч осіб. Більшість із них жили не на Січі, а на слободах, яких налічувалось більше ніж 100. Усі козаки перебували на службі в царського уряду, за що одержували платню грішми, порохом, свинцем, борошном та крупами.

1750 року, в зв'язку з відновленням гетьманства в Україні, Запоріжжя було передане до відомства К. Розумовського. Військо Нової Січі, яке розподілялося на 38 куренів, царський уряд намагався використати в майбутніх війнах проти Криму та Туреччини. А поки що запорожці мали охороняти південні кордони Московської імперії від нападів турків і татар. Під час російсько-турецьких воєн козаки діяли спільно з російським військом. Проте з часом напруга у відносинах офіційного Петербурга із Запоріжжям помітно зросла. Спочатку до цього спричинився територіальний конфлікт, коли царський уряд пересилив на запорізькі землі вихідців із Сербії.

Запорожці чинили опір захопленню своїх земель, навіть пробували піднімати повстання, які царат жорстоко придушував. Практикувалися звернення до різноманітних російських установ, але й вони були марними. Республіканські традиції, що зберігалися на Запоріжжі, аж ніяк не вкладалися в схему самодержавства, бо вони підривали престиж імперії. На Запоріжжя втікали кріпаки й усі не задоволені царизмом. Тут не існувало кріпосництва, російської адміністрації та феодально-бюрократичної системи.

Цифри свідчать: якщо протягом 1775 - 1774 рр. на Січ утекло 3405 осіб, то пізніше тільки за 1775 р. - 5393 осіб. 1768 року запорожці взяли активну участь в гайдамацькому русі та Коліївщині, які розгорталися на правому березі Дніпра, у містах польської України.

Російський уряд мав переконливі свідчення про участь запорожців у селянській війні

під проводом Омеляна Пугачова, що охопила значну частину Росії.

1.3 Зруйнування Запорізької Січі Катериною ІІ

Після знищення автономії Гетьманщини дійшла черга і до Запорожжя. Причини знищення Запорозької Січі не можна пояснювати тільки тим, що вона з виходом Росії до Чорного моря втратила своє значення захисту від татарських нападів і стала непотрібною. Це невірно хоча б тому, що через 12 років, коли загострилися відносини з Туреччиною і потрібно було збільшити збройні сили імперії царський уряд із залишків запорозьких козаків створив нове козацьке військо -- Чорноморське. Причини ліквідації Січі:

1) успішне завершення російсько-турецьких воєн;

2) перенесення кордону Російської імперії на південь до Чорного моря;

3) утрата військового значення Запорізької Січі в боротьбі з турками й татарами;

4) участь козаків у повстаннях проти Речі Посполитої і Російської імперії (гайдамацький рух, селянська війна під проводом О. Пугачова, селянські повстання проти феодального гноблення);

5) в абсолютистській централізованій державі, якою була Росія, була неприпустимою наявність демократичних порядків і республіканської форми правління, які існували на Січі;

6) зміцнення в Росії феодалізму, коли старшина й дворяни прагнули захопити великі родючі землі, закріпачити козаків.

Зруйнування Запорізької Січі. Така нагода припала на 1775 рік, коли закінчилася Російсько-турецька війна (1768--1774), яку Москві допомогли виграти запорожці, і козаки стали непотрібні. На початку червня 1775 року російські війська під командуванням Петра Текелія, які поверталися з турецького походу, раптово оточили Січ. Козаки не чекали на такий розвиток подій, а тому на Запоріжжі тоді перебувало зовсім мало вояків. Більшість запорожців ще не встигла повернутися з турецьких походів, або перебувала на промислах. На Січі зібралася рада на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським, яка вирішила не проливати християнської крові та добровільно склала зброю перед московитами. 16 червня 1775 року російським військами було повністю зруйновано Січ, а все майно та козацькі архіви було вивезено до Петербурга. Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського звинуватили у зраді та засудили до каторги.

Лише 3 серпня 1775 року імператриця Катерина II видала спеціальний маніфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі. У цьому документі козацька-лицарська Січ зображувалася як «кубло пияк та розбишак», які жили в неуцтві та заважали царизму вести торгові та культурні зв'язки з сусідами. Про пролиту козацьку кров за царську Росію в ньому не було ні слова.

Незадовго до руйнування Січі, козацький флот майже всім складом був переведений на Дунай. Турецький султан виділив козакам під Задунайську Січ острів святого Юрія з Сулинським і Георгіївським гирлами Дунаю та видав клейноди -- булаву, бунчук, печатку та висвячену Константинопольським патріархом корогву.

Наслідки зруйнування Запорізької Січі.

Задунайська Січ з перервами та численними переїздами з місця на місце проіснувала до 1828 року. Січ же Запорізька залишилась в пам'яті українців на віки. Зруйнування Запорізької Січі було однією з найтрагічніших сторінок в історії України XVIII століття. З політичної арени зійшла грізна сила, яка більш як 3 століття захищала народ від ворогів, сприяла економічному та культурному піднесенню України. Січ була впливовою організацією, що десятиліттями стримувала процес закріпачення селян в Україні. На її теренах збиралися втікачі з внутрішніх українських земель, чужих країв.

Завдяки Запорізькій Січі на Лівобережжі кріпацтво було запроваджене лише з 1783 року, у той час як на Правобережжі кріпосницький лад існував задовго до цього часу.

Запоріжжя активно протистояло царській експансії на українській землі, боронило її від польських магнатів турецько-татарських феодалів. Тому Запорізька Січ залишилася в народній пам'яті краєм, де кожен знаходив захист і волю.

1.4 Нова Січ. Запорожці за Дунаєм

Нова Січ. В 1734 p. імператриця Анна Іоанівна на прохання гетьмана Апостола дозволила запорожцям, які втекли від переслідувань Петра І, повернутися і заснувати Нову Січ на річці Базавлук (Підпільна) поблизу Нікополя. Вона розташовувалася за декілька кілометрів від Старої Січі. Повернення було скріплене договором між запорожцями царським урядом. Його було укладено в 1734 р. у Лубнах за зразком гетьманських статей. Усіх запорожців було амністовано. Січі поверталися землі, якими вона володіла до 1709 p., підтверджувалося її автономне становище, право козаків жити за своїми традиціями. Росія зобов'язувалася щороку виплачувати запорожцям 20 тис. крб. за несення ними військової та сторожової служби.

Спочатку Нова Січ перебувала у підпорядкуванні Київського генерал-губернатора (він же -- головнокомандувач російськими військами, розташованими в Україні). У 1750 p. її було передано у безпосереднє підпорядкування гетьману. Це було зроблено з досить прозорої причини: Єлизавета прихильно ставилася до свого свояка гетьмана К.Розумовського та прагнула піднести престиж його посадового та суспільного становища. Проте Січ не вийшла з підпорядкування київського генерал-губернатора.

Росія зробила спробу використати запорожців у боротьбі проти гайдамаків, але це викликало болючу реакцію запорожців, котрі співчували і допомагали їм. Чимало запорожців, а іноді цілі загони (наприклад, загін Семена Гаркуші) брали участь у гайдамацькому русі. Керівник коліївщини Максим Залізняк був запорожцем. Ховаючись від переслідувань, гайдамаки тікали на Січ. Відомими є наміри О. Пугачева перетягнути запорожців на свій бік. Отже, волелюбний дух Запорізької Січі не був зламаний.

Нарешті, жах перед запорожцями, відраза до їх демократичних порядків, які не вписувалися в систему самодержавства, досягли критичної позначки. З серпня 1775 p. Катериною II був виданий маніфест. У ньому із цинічною відвертістю цариця пояснювала мотиви ліквідації Запорізької Січі, котра "не имеет права на существование из-за несамовитого управления злодейских умыслов. Она есть политическою потворою". На Запоріжжя вдерлися численні частини російської армії на чолі з генералом -- угорцем Текелі. Вони трощили все навкруги, щоб виключити будь-яку можливість для нормального існування людей. Одним з найбільш енергійних ліквідаторів Січі був Г.Потьомкін (у 1772 p., свого часу прийнятий до запорізького товариства, де він одержав ім'я Грицька Нечеси).

Каратель Текелі оманою захопив у полон усіх запорізьких старшин, частину з яких було відправлено на заслання. Особливо постраждав кошовий Петро Калнишевський (Калниш) Багато років він провів у кам'яному мішку в Соловках, а потім постригся у ченці. Калнишевський помер у 1803 p., коли йому сповнилося 112 років.

Рядовим запорожцям було дозволено служити в козацьких полках чи записатися до селянства. За маніфестом від 3 серпня 1775 p. Назва "запорожский казак" заборонялася. Територію Січі було приєднано до Новоросійської губернії.

Задунайська Січ. Зруйнування Запорозької Січі на р. Підпільна російськими військами генерала П. Текелія на початку червня 1775 р. і маніфест Катерини ІІ від 3 серпня про ліквідацію Січі поставили перед запорозькими козаками вельми складну проблему вибору своєї подальшої долі. Частина низовців покорилася волі імператриці й невдовзі воювала на боці Російської імперії як Військо вірних козаків (згодом перейменоване у Чорноморське козацьке військо). Інша частина відійшла на землі так званої "Ханської України", в межиріччя Південного Бугу і Дністра, ще інша -- оселилась на підвладних султану територіях, спочатку поблизу Очакова, а згодом -- у Пониззі Дністра і Дунаю.

З дозволу османської адміністрації козаки заснували на правому березі Георгіївського гирла Дунаю, в селищі Верхній Дунавець (нині територія Румунії), свою нову Задунайську Січ. Своїм укладом життя козаки-задунайці намагались наслідувати традиції життя на Запоріжжі. Так само до складу товариства міг записатись кожен, хто цього прагнув, незважаючи на його соціальний стан і матеріальне становище. На чолі Коша стояла виборна старшина -- кошовий, писар, осавул. На чолі куренів -- виборні курінні отамани. Підвладна Січі територія була вільна від кріпацтва. Отож, сюди, крім першої запорозької хвилі міграції, стікались селяни-втікачі з України, Молдавії, Волощини. Переселилася також частина тих низовиків, котрим не сподобалась служба у Чорноморському козацькому війську.

Утім, уклад життя Задунайської Січі й мав свої особливості. За османською традицією кошовий мав ранґ двобунчужного паші. Серед козацької старшини чільне місце посів драгоман (перекладач), саме через нього відбувалось офіційне спілкування з турецькою владою. На Січі перебував також турецький "повірений у справах", котрий з одного боку інформував козаків про всі нові рішення османського уряду щодо їхніх справ, а також здійснював функції політичного нагляду.

За Дунаєм на кінець ХVІІІ ст. перебувало до 20 тис. козаків. До Січі належало три слободи, в яких мешкали одружені козаки. Козацькі території користувались автономними правами. Виділена козакам земля звільнялась від оподаткування і виконання будь-яких повинностей, крім військової. Проте, військова повинність була доволі обтяжливою. Задунайці мали брати участь у військових походах османців, у тому числі й каральних акціях проти християн на Балканах, а також війнах з Росією. Від імені султана козакам надавалися так звані “кормові гроші”, а також виділялось продовольство. Кожен курінь обдаровувався прапором -- байрак-значком червоного сукна з білим півмісяцем і шістьома зірками. До звичних запорозьких клейнодів -- прапора, бунчука, пернача і печатки, додався і топуз (особливий рід кинджала).

1.5 Роль запорізького козацтва в історії українського народу

запорізька січ козацтво ліквідація

Запоріжжя стало зародком нової української державності. Унікальність нашої історії і нашого народу полягає в тому, що у козацтві виявився творчий і волелюбний дух наших предків. В Україні козацтво виникло більше 500 років тому, в час розпаду Київської Русі після монголо-татарської навали. Українські міста піднімалися з руїн, але володарем колись могутньої держави стали литовські князі, хоча переважну більшість населення Великого Князівства Литовського складали українці й білоруси. В перші часи українці під новою владою почувалися вільно, литовці не утискали їх ані віри, ані мови, ані прав чи звичаїв. Та вже у XV-XVI ст. посилився вплив поляків, починається відбирання прав і процес закріпачення селян. Українці перестали почувати себе господарями на власні землі.

Козаки стали провідною силою, що сприяла формуванню сучасного українського народу. По всій Україні утвердився найдемократичніший на той час устрій козацького народовладдя. Козак і українець означало те й саме, а українців у світі називали «козацьким народом». Прилучатись до козацтва вважали за честь не тільки українці, а й багато чужинців, захоплених доблестю і моральними чеснотами козаків.

Козацькі поселення -- Січі -- мали свій устрій, свої клейноди, свої правила і закони, за якими жили, а головний закон -- честь і справедливість. Козаки були згуртовані, а це робило їх єдиною, могутньою військовою силою.

Протягом кількох століть українські козаки стерегли кордони, воювали, захищаючи не лише власні інтереси, а й інтереси інших країн: козацькі загони були бажаною підмогою і у польському, і у французькому війську. Воювали на суші і на морі. Про славетні бої і походи козаків, про їх сміливість, відвагу й винахідливість ходять легенди. Козаки були неперевершеними майстрами військової справи свого часу.

Прославили козацтво хоробрі, талановиті ватажки: Остап Дашкевич, Дмитро Вишневецький, Іван Свірговський, Богдан Ружинський, Іван Підкова, Самійло Зборовський, Северин Наливайко, Максим Кривоніс, Петро Конашевич-Сагайдачний, Іван Сулима та інші. Гетьманство Богдана Хмельницького поклало край так званому «золотому спокою». Видатний гетьман, сміливий, рішучий борець за правду, він поклав своє життя за свободу українського народу, але зрадництво татар і Москви не дало здійснитися мріям Хмельницького бачити Україну вільною і скоротило йому віку. Після смерті Хмельницького на Україні почався безлад -- багатогетьманство і братовбивча війна. Цей страшний час назвали «руїною». Останні гетьмани -- Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Сірко, Іван Мазепа -- шукали підтримки у турків і шведів, намагаючись скинути ярмо Московщини і Польщі. Але сили українського козацтва вже були ослаблені, а союзники не надійні. Тому знову і знову поразки. Ще Пилип Орлик, Іван Скоропадський і Павло Полуботок намагалися продовжити справу Івана Мазепи, але знову зрада. Знесилена і залякана Україна не піднялася на допомогу.

Катерина II поставила крапку в історії великого козацтва. Скориставшись відважним військом, щоб відвоювати Крим у Терції, вона наказала знищити Січ. Але козаки не далися московитам, вони хитрощами покинули Січ, залишивши її для пограбування, і пристали до турків. Ті з радістю прийняли мужніх воїнів у своє військо. Та турецьке підданство теж було тісним для українських козаків, вони поверталися до України, дехто наймався реєстровими козаками на Московську службу. Останні українські козацькі поселення були на березі Азовського моря в 1828 році, але й вони були утиснуті царським урядом; їх клейноди і фортецю передали Кубанському козацькому війську.

Слава про волелюбних, українських предків, несхитної волі славних козаків, живе і донині. Багато хто з нас і сьогодні носять козацькі прізвища та не знають про це. Через козацтво ми всі творили нашу історію, і кожен з нас не тільки причетний, а й відповідальний за неї. І сьогодні, коли йде становлення незалежної України, як ніколи актуально звучать рядки нашого гімну:

Душу й тіло ми положим за нашу свободу

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Запорізька Січ мала цілу низку ключових ознак державності у вигляді демократичної республіки. Вона залишила помітний слід у процесі створення української держави та перетворилася на захисника українського народу від турецько-татарських нападів, підтримувала зв'язки з іншими державами та перетворилася на центр порятунку українців від феодально-кріпосницького та національного утиску з боку Речі Посполитої.



Висновки

Запорозького козацтва не стало, закінчилась в історії України козацька доба. Землі Запорозької Січі увійшли до складу спочатку Новоросійської і Азовської губернії, а з 1784 року -- до Катеринославського намісництва. Ці землі, политі кров'ю і потом українського січового козацтва, російський уряд став щедрою рукою роздавати поміщикам, офіцерам і іноземцям. Наприклад, на уславленій Хортиці в 1796 році було поселено 86 родин німців -- менонитів. А для українського селянства запроваджувалось кріпосне рабство. Не стало вже за порогами його захисників.

У віковічній боротьбі запорозької вольниці з феодальним світом перемога сталася на боці останнього. Але історичний прогрес зупинити не можна. Майбутнє виявилось за тим світом, який репрезентувало запорозьке козацтво.

Хоч Запорозька Січ і перестала існувати, вона залишила незгладимий слід у пам'яті народу. Запорозькі козаки уславили себе героїчною боротьбою проти чужоземних загарбників і обороною південних кордонів України. Запорожці завжди були з українським народом і в періоди національно-визвольних рухів разом з ним ділили радість перемог і гіркоту поразок. Козацтво, створивши Запорозьку республіку, виявило незвичайну сміливість і оригінальну творчу здібність в організації військової справи, відстоюванні нових форм соціального, політичного і економічного буття, у створенні своєрідної культури. Сам запорозький козак для українського народу став еталоном найкращих людських якостей, виразником національного духу. Непримиренність козацтва до поневолювачів, його героїзм будили й підтримували в народі надію на визволення, запалювали наступні покоління на боротьбу за кращу долю. І сьогодні, в часи нового національного відродження, історія запорозького козацтва надихає сучасних борців продовжувати змагання за вільну суверенну Україну.



Список літератури

1. Козацтво на Півдні України. Кінець XVIII-ХІХ ст. - Одеса, 2000. - С. 96.

2. Смолій В.А. (відп. ред.) «Історія українського козацтва: Нариси у 2-х томах». Том I ст. 532-601 «Києво-Могилянська академія», 2007.

3. Александров П. Військова операція зруйнування запорозької Січі // Розбудова держави. - 1996. - №4. - С. 45-50.

4. Александров П. Ліквідація Запорозької Січі // Пам'ять століть. - 1997. - №1. - С. 115-121.

5. Александров П. Невідомі матеріали до історії зруйнування Запорізької Січі // Розбудова держави. - 1995. - №5-6. - С.20-21.

6. Борисенко В.Й. Курс Української історії. - К. 1998. - 616 с.

7. Голобуцький В.О. Запорізька Січ в остані часи свого існування. - Дніпропетровськ, 2004. - 421 с.

8. Голобуцький В.О. Запорозьке козацтво. - К., 1994. - 539 с.

9. Щербак В.О. Запорізька Січ як фактор консолідації українського козацтва до середини XVII ст. // Український історичний журнал. -- № 5. -- С. 69.

10. Олійник О.Л. Ще раз про причини ліквідації Запорозької Січі // Український історичний журнал. - 1992. - №2. С. 33-39.

11. Яворницкий Д. І. Исторія запорозьких козаків, у трьох томах. -- К.: Наук. думка, 1991. -- Т. 3., Гл. 15. C. 329

12. Бачинський А.Д. Січ Задунайська. 1775-1828 рр.: Історико-документальний нарис. - Одеса, 1994. - 121 с.

13. Петренко В. Зруйнування Запорізької Січі // Панорама. - 1995. - 6 грудня.

14. Видавництво «Кріон» «Задунайська Січ»//Енциклопедичне видання у 6-ти томах «Україна: хронологія розвитку»// http://www.litopys.com.ua/encyclopedia/storichn-pod-chas-v-vazhkikh-viprobuvan/zadunayska-s-ch/

Размещено на Allbest.ru