Релігійне життя України в роки війни та післявоєнний час

Церковне життя на території окупованої України в роки Великої Вітчизняної війни. Конфесійна політика окупаційної адміністрації в 1941-1942. Німецько-фашистський окупаційний режим і релігійне життя. Відродження Православної Церкви у післявоєнний час.

Рубрика История и исторические личности
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 14.11.2010
Размер файла 90,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Комуністичні методи боротьби з релігією призвели до того, що у повітах залишалося лише по 3--4 храми, а в багатьох -- їх не було зовсім. Внаслідок цього, наприклад, у с. Ольшани Харківської області, під церкву селяни пристосували колишню стайню. Уповноважені ініціативних комісій та парафіяльних рад стали збирати кошти населення на церковні потреби. Так, у Миргороді на ці кошти була відбудована Успенська соборна церква, в якій за радянської влади зруйновано іконостас і куполи, а приміщення використовували як склад. Парафія Сміли Київської області також на власні кошти відновила напівзруйновану церкву. У Вінниці в Покровській церкві (колишня Казанська), переобладнаній за радянської влади під кінотеатр, на кошти віруючих був відновлений іконостас. В с. Котельва (Харківщина), де до революції діяли шість церков, віруючі відбудували "напівзруйнований храм Всіх Святих (інші п'ять Церков були знищені повністю). Так звані "кухольні збори" проводилися майже повсюди. В тому ж с. Ольшани "...старики з хрестами й спеціальними кухлями обходили жителів, збираючи пожертви на побудову церкви".

В с. Петриківка Дніпропетровської області селяни зібрали кошти, за які зробили проект нової церкви на місці зруйнованої радянським режимом. Парафіяльна рада цього села в грудні 1941 р. надіслала листа в єпархіальну раду, в якому, зокрема, зазначала: "Українська Православна Церква, віра Христова не є приватною справою кожного, як дехто думає, вона є справою громади, всього українського народу, то є наш спільний релігійно-національний ідеал". У відозві Немирівської церковної ради на Вшничині від 16 вересня 1941 р. до населення м. Немирова і околиць про пожертви на відбудову Свято-Покровського храму підкреслювалося: "Будуючи Українську Православну Церкву, нам не треба шукати зразків у чужих церквах, зокрема, в Московській, ми маємо багаті приклади і традиції в минулому нашої рідної Церкви і на них треба взоруватися".

Поступово, з налагодженням релігійно-церковного життя на місцях, формуються організаційні основи автокефальної церкви в окупованій Україні. Так, 29 вересня 1941 р. ініціативна група віруючих колишньої Української автокефальної православної церкви провела в Києві організаційні збори, на яких було ухвалено рішення про відновлення всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР). А вже 10 жовтня 1941 р. в Андріївській церкві вперше після багатьох років богослужіння проводилися українською мовою. При сприянні бургомістра Києва Багазія (він виділив автомобілі, пальне, надав перепустки) до Варшави вирушила депутація представників автокефальної церкви від ВПЦР. Там вона зустрілася з митрополитом автокефальної православної церкви в Польщі Дионісієм і провела з ним переговори про майбутній устрій УАПЦ в Україні. Митрополит благословив діяльність ВПЦР. 17 жовтня 1941 р. всі церковно-православні течії, які виникли внаслідок організаційної невизначеності, на урочистих зборах ВПЦР в Києві об'єднались.

Незабаром були створені церковні ради у восьми обласних центрах, які встановили тісні контакти з ВПЦР у Києві. Незважаючи на значні транспортні труднощі, представники церковних рад взаємодіяли між собою. Наприклад, два члени Полтавської єпархіальної церковної ради ходили пішки до Кіровограда, а члени церковного проводу м. Охтирки -- до Харкова . Один із сучасних дослідників зауважував: "...Вище духовенство було виключене із спонтанного процесу відродження православ'я в Україні, за винятком Волинської і Поліської єпархій...".

Якщо процес організації церковно-релігійного життя в Західній та Правобережній Україні очолили церковні ієрархи та патріотично настроєні місцеві активісти, то на сході України, в Харкові, його стимулювала українська цивільна адміністрація.

В міській управі Харкова діяв релігійний відділ, у роботі якого брав активну участь досвідчений фахівець у справах церковно-православного будівництва В. Потієнко. Саме він очолював у 20-х роках ВПЦР УА Василя Липківського. Спочатку відділ видав розпорядження про реєстрацію всіх служителів культу. Крім перепису священиків, релігійний відділ провів облік та обслідування храмів у Харкові та на його околицях для виявлення серед них придатних для богослужінь. Під впливом В. Потієнка його колеги дбали про відновлення автокефальної церкви, українізацію православ'я. Це знаходило вияв у зовнішньому оформленні відкритих церков і підтримці священиків, які дотримувалися позицій автокефалізму українського православ'я.

Невдовзі до релігійного відділу прийшов митрополит Феофіл Булдовський, колишній лідер Всеукраїнського братства автокефальних церков, і запропонував свої послуги. Його зареєстрували як "митрополита всієї України". На пропозицію відділу Феофіл почав створювати єпархіальне управління в Харкові. Діяв він самостійно, незважаючи на певний тиск В. Потієнка та представника західноукраїнського православного духовенства. На першій богослужбі в Гольбергівській церкві він відмовився поминати В. Липківського як митрополита всієї України.

Феофіл представляв в українському православ'ї течію, яка прагнула створити канонічним шляхом незалежну українську православну церкву. Короткий термін існування Всеукраїнського братства автокефальних церков, потім великий терор завадили втіленню в життя цієї ідеї. Ставши до пастирської служби наприкінці 1941 p., митрополит продовжував дотримуватися попередніх переконань. Це стало причиною непорозумінь, які виникали між ним і православними активістами в Харкові, що були прибічниками неканонічної УАПЦ В. Липківського.

Ідею канонічної, незалежної від Москви української православної церкви в роки окупації з певними відхиленнями також реалізовували єпископ Полікарп та його прихильники. В одному із сучасних досліджень читаємо: "...Орієнтація УАПЦ періоду війни була ближчою до тієї програми, яку ще з 20-х років пропагував Феофіл Булдовський, ніж до програми Липківського, що й дало можливість об'єднати обидві церковні групи в 1942 р.".

Єпархіальне управління на чолі з митрополитом Феофілом почало працювати з січня 1942 р. Крім різносторонньої діяльності щодо становлення православної церкви на сході України, митрополит допомагав релігійній общині вірмен у Харкові. Він клопотався перед міською управою, щоб общині передали будівлю закритої радянським режимом вірменської церкви.

Аналізуючи процес відродження українського православ'я в 1941-- 1944 pp., член Полтавського єпархіального управління протоієрей Бурко зазначав: "...Дуже конструктивним для відбудови Української Церкви в той час було те, що ця відбудова почалась, як і в 1917 p., знизу, від народу... По-друге, широка дійова участь народу у відбудові церковного життя мала своє значення в очах німців, і з цим вони змушені були рахуватися".

У вересні 1941 р. військову адміністрацію в Україні замінила цивільна на чолі з Еріхом Кохом, одним з найжорстокіших поплічників Птлера. Кох був призначений рейхскомісаром щойно створеного рейхскомісаріату "Україна", який включав Волинь, Поділля, Правобережну Україну, частину Причорномор'я, Дніпропетровську та Полтавську області Враження делегації УАПЦ, яка прибула на зустріч з намісником краю в його резиденцію в Рівному, були гнітючими. Невдовзі всі відчули "тверду" руку нового керівника. В листопаді 1941 р. поширилися чутки, що фашисти заарештували весь склад ВПЦР. Стало зрозумілим, що окупаційна влада вороже ставиться до православної церкви. В інструкції Коха про введення цензури для ненімецьких газет та журналів зазначалося: "...Про церковні та релігійні питання можна писати в діловій формі Релігійні напрями і секти, також церковні сановники повинні критикуватися і стримуватися. При дозволеному релігійному житті на шпальтах українських газет не можна згадувати про те, що саме ось цей або інший напрям потрібний німецьким властям".

Окупантів особливо непокоїв процес зростання і об'єднання українського православ'я. Під загрозою розпуску єпархіальні церковні ради на початку 1942 р. були реорганізовані в єпархіальні управління. Нацисти перешкоджали створенню загальноукраїнського єдиного православного церковного центру. В зв'язку з цим, а також тому, що не вдалося порозумітися з єпископами -- автономістами, 24 грудня 1941 р. митрополит Дионісій призначає архієпископа Полікарпа адміністратором УАПЦ в Україні

Таким чином, розкол в українському православ'ї на дві гілки -- автономну православну церкву і українську автокефальну православну церкву ставав дедалі більш виразнішим. Для окупантів більш небезпечною видавалась УАПЦ. В директиві від 11 лютого 1942 р. керівництво СС застерігало управління СС і поліцейських команд в окупованій Україні: "1) Належить дозволити різним групам (громадам) Православної Церкви на релігійну діяльність в чисто церковних справах. Треба, одначе, самим Церквам залишити довільний спосіб, як вони свої місцеві організації оформлять і фінансують. Заборонити вмішуватися в засяг церковної діяльності політичним угрупованням, громадським і сільським властям та політичним особистостям.

Не допустити, щоб далекойдучі політичні групи використовували церкву як заслону для своїх, ворожих державі устремлінь. Рівно ж творенню загальноукраїнської автокефальної Церкви під проводом митрополита як допоміжної організації належить всіма способами перешкоджати. За православним церковним розумінням автокефалія є завжди в самій суті пов'язана з самостійним державництвом. Також належить звернути увагу, щоб духовні за жодних умов не входили в склад будь-якого політичного проводу...".

З іншого боку, окупанти безцеремонне намагалися пристосувати церковно-релігійне життя в Україні до потреб рейху. Вже в розпорядженні Коха від 8 грудня 1941 р. про церковні свята в Україні, опублікованому 11 липня 1942 р. для відома генерал- та гебіткомісарів, зазначалося: "Вражає те, що місцеве керівництво дозволило релігійні свята в будні дні. Така практика сьогодні неприпустима, оскільки вона перериває робочий процес.

Я забороняю проведення богослужб в будні дні, на які припадають православні свята, за винятком Різдвяних свят -- 7, 8 січня, Нового року -- 14 січня і Пасхи -- два дні...".

Ретельно вивчивши тенденції розвитку релігійного життя в загарбаній Україні, відомство А. Розенберга розробило детальні інструкції для окупаційної адміністрації, які вказували шляхи впорядкування церковно-релігійних відносин. У цих інструкціях, датованих 13 травня 1942 p., знову підкреслювалося: "...Можна дозволити релігійним громадам існувати, але під умовою, що вони не займатимуться політикою і не становитимуть небезпеки для окупаційної адміністрації.

Розпорядження Коха від 1 червня 1942 р. "Про правні відношення релігійних організацій" також було спрямоване проти активної національної позиції церкви. Серед пунктів, які визначали правове поле церковних громад, були такі:

"...§ 3(1) Щодо складу правління кожної релігійної організації, то він залежить від того, чи генерал-комісар не має ніяких застережень загальнополітичного характеру до осіб...

§4 Релігійні товариства і їхні підмісцеві та місцеві органи і функціонери повинні обмежити свою діяльність тільки до виконання релігійних завдань.

§ 5(1) У випадках недотримання цих приписів, а особливо за вихід поза межі кола діяльності релігійних товариств, їх органів чи функціонерів, генерал-комісар має право наложити грошові кари.

(2) Рейхскомісар може розігнати релігійне товариство, якщо його діяльність не обмежується до виконання релігійних завдань або загрожує публічному порядкові і безпеці...".

Але в розвідданих шефа поліції та служби безпеки читаємо дещо інше. В звіті від 4 лютого 1942 р. підкреслюється: "...Ще один інструмент національної політики -- це Українська Автокефальна Церква. Голова цієї церкви єп. Іларіон з Холму, який більше схожий на політика, ніж на князя Церкви"" . В іншому звіті говориться: "...З боку українських націоналістів професор Академії наук і історик Гаєвський, який був державним секретарем при Петлюрі, являється центром тих кіл, котрі хочуть як автокефальну церкву, так і науку перетворити в кристалізаційний пункт своїх політичних устремлінь. Особливо при цьому кидається в очі та обставина, що Гаєвський недавно був висвячений в сан єпископа автокефальної церкви...

В інших німецьких документах за цей же рік також вказується, що УАПЦ прямо або опосередковано реалізує українську національну політику, яка, звичайно, суперечила загальній стратегії окупаційного режиму на українських землях: "...Націоналісти прагнуть до протестантсько-православної (автокефальної) церкви і намагаються через неї приблизили виконання своєї мри про самостійну Україну.

Для посилення контролю за православною церквою в Україні Кох спеціальним розпорядженням від 1 березня 1942 р. розмежовує функції відповідних служб: "...7. Церква (розмежування у відношенні головного відділу її по тих же принципах, як в рейху у відношенні державного міністерства, тобто матеріальні церковні справи здійснюються головним відділом її, виконавчі заходи проти церковних інстанцій і осіб, що відносяться до церкви, здійснюються поліцією безпеки)".

Але цього виявилось замало, і тому у вищезгаданих інструкціях Розенберга було намічено зосередити всю адміністративну владу церков в руках генерал-комісарів. Крім того, з відомства Розенберга до Рівного надходили рекомендації підтримувати розкол в українському православ'ї на УАПЦ та АПЦ, що й ретельно здійснювали відповідні чиновники адміністрації Коха. Наприклад, на конференції з церковних справ, що відбулася в Рівному 4 травня 1942 p., окупанти офіційно визнали наявність двох течій в українському православ'ї і наказали припинити полеміку між ними. Таке позірно справедливе рішення в дійсності було спрямоване проти автокефальної церкви, що мала значно більший вплив на віруючих в Україні порівняно з автономною, а також видавала друкований орган, який за цим рішенням було закрито.

До того ж митрополит автокефальної православної церкви в Польщі Дионісій 15 липня 1942 р. надіслав "Меморандум" німецьким властям, в якому, спираючись на історичний та богословський матеріал, доводив правомірність розповсюдження юрисдикції автокефальної церкви, яку він очолює, на всю Україну. Окупанти заборонили це робити, що, звичайно, поглиблювало розкол між автокефальною та автономною церквами. Генерал-комісари також докладали всіх зусиль, щоб ослабити позиції церкви. Так, в одному з німецьких документів цього періоду зазначалося: "...В той час, як у київських газетах кореспонденція церковного характеру заборонена, в газетах інших областей ці церковні справи широко обговорюються...".

За короткий час на теренах окупованої України з'явилося чимало парафій автокефальної православної церкви. Наприклад, на Київщині на 1 вересня 1942 р. вже функціонувало 513 парафій, у Полтавській єпархії в 1943 р. -- близько 150, Лубенській -- майже 100, в Дніпропетровській на день евакуації в 1943 р. -- приблизно 150. Було чимало парафій і автономної церкви. Функціонували т. з. "дикі" православні парафії, які не визнавали юрисдикції жодної церкви, а підкорялися безпосередньо цивільній або військовій німецькій адміністрації. Очевидно, саме тому дослідник Ф. Уолтере зазначав: "...Після нацистського вторгнення близько семисот храмів було відкрито в Київській єпархії, а в дореволюційний час їх тут було 1410. За німецькою статистикою, в жовтні 1941 р. 95% українців були віруючими". За радянськими документами, за роки війни лише в Чернігівській області було відкрито 418 православних церков, з них в період окупації області -- 395. Вже до кінця 1941 р. в містах і селах Чернігівщини діяли 142 церкви, а в 1942 р. -- 192. Найбільше православних храмів у роки війни було відкрито у Вінницькій області -- 836. У цей період на теренах України функціонувало 47 монастирів. Все це свідчило про високий рівень релігійності українців, яку не знищили навіть жорстокі гоніння радянського режиму.

В зв'язку із значним зростанням кількості парафій у перші місяці окупації адміністратура автокефальної церкви визначає нові єпархії і таємно від окупантів організовує висвячення єпископів. Хіротонії відбулись у лютому, травні та червні 1942 p., а вже у вересні того ж року фашисти заборонили висвячувати єпископів.

Фашисти всіляко підтримували тих ієрархів православної церкви, які співробітничали з гестапо чи СД, писали доноси на своїх колег, священиків, віруючих. Щоправда, їх були одиниці. Особливо яскраво підхід окупантів виявився в справі єпископа Фотія Тимошука.

Та в 30-х роках він з'явився в Польщі як священик-утікач з СРСР, але невдовзі з'ясувалося, що це агент НКВС. Його позбавили сану і ув'язнили. Після 1939 р. Фотій знову добивається священицького сану, а в 1942 р. навіть був висвячений в єпископи автокефальної церкви. Коли ж ієрархи УАПЦ остаточно викрили його в 1943 р. і шляхом анкетування позбавили сану, генерал-комісар Житомира ще довго тримав розстригу на посаді "головного єпископа" своєї округи, а його наступника, посланого адміністратором Полікарпом, -- у в'язниці. Згодом розстрига зник у невідомому напрямі Писав доноси на своїх колег і єпископ автономної церкви Мануїл, який отримав єпископський сан в автокефальній церкві, а згодом перейшов до автономістів. Його схопили і покарали в 1943 р. українські партизани.

Втручання окупантів у внутрішнє життя української православної церкви посилилося в 1942 р. Наприклад, заступник генерал-комісара Києва в листі до єпископа автокефальної церкви Ніканора писав: "Пан генерал-комісар доручає повідомити Вам, що він не погоджується з тим, що Ви титулуєте себе адміністратором всієї східноукраїнської території... Ваша діяльність має обмежуватись до району міста Київ і його околиць: [нанкова, Чабного і Василькова...". Ієрархів православної церкви, які викликали підозру, окупанти всіляко утискали. Зокрема, митрополита автономної церкви Олексія неодноразово затримувало київське гестапо, в оселі адміністратора автокефальної церкви Полікарпа загарбники вночі здійснили обшук. Занадто активному, з точки зору окупантів, єпископу УАПЦ Мстиславу надійшло розпорядження заступника генерал-комісара Києва: "З політичних причин забороняю Вам перебувати будь-де в Україні на захід від Дніпра і в частині генеральної округи Київ, розташованій на схід від ріки...".

Ієрархи УАПЦ протягом усіх окупаційних років не втрачали надій на об'єднання українського православ'я. В доповіді відділу політики рейхскомісаріату (1942 р.) зазначалося: "...Найважливіша духовна персона в Києві -- це посвячений в травні цього року в єпископи православної Церкви політикан Мстислав. Він має намір серйозніше старатися про об'єднання незалежної православної з автокефальною православною церквою. При цьому він забороняє будь-яку дію, котра б сприяла погіршенню зв'язків з православним єпископом Пантелеймоном (автономістом). Він навіть наміряється прохати Пантелеймона про примирні переговори...

Загарбники були дуже роздратовані спробою об'єднання автокефальної церкви з автономною, що мала місце 8 жовтня 1942 р. Акт об'єднання церков в Українську автокефальну православну церкву, який підписали митрополит автономної церкви Олексій та представники автокефальної церкви єпископи Мстислав та Ніканор, вони заборонили публікувати і розповсюджувати. Це спонукало єпископів-москвофілів з автономної церкви не визнати його і змусити відректися від нього митрополита Олексія.

Заступник Коха Даргель вказував єпископу Мстиславу, що остаточно питання про структуру та устрій української православної церкви після закінчення війни визначать німці, але ті ієрархи, які підписали Акт об'єднання, не будуть допущені до керівництва церквою. Після цього Даргель затвердив інструкції, за якими "...відтепер треба дотримуватися рівноваги позицій обох Церков. З цієї причини треба у відповідний спосіб спротивлятися будь-якому об'єднанню" . Об'єднана могутня православна церква в Україні була непотрібна окупантам, які небезпідставно побоювалися, що вона може спрямувати помисли українців у небажаному для них напрямі. Існування автономної церкви було необхідно загарбникам як противага Українській автокефальній православній церкві, підтримуваній оунівським підпіллям і більшою частиною віруючих.

Зрештою, 11 січня 1943 р. Полікарпа, а 12 січня -- Олексія викликали в рейхскомісаріат у Рівне і повідомили, що вони вже не першоієрархи своїх церков в Україні, а рядові єпископи. Відповідно до травневих 1942 р. інструкцій Розенберга та декрету заступника Коха Даргеля від 9 червня 1942 р. структура автокефальної та автономної церков обмежується територією кожного з п'яти генерал-комісаріатів. Синод обох церков розпускається, пересування єпископам дозволяється тільки в межах відповідного генерал-комісаріату. Осіб, гідних висвячення в сан єпископа чи архієпископа, визначає генерал-комісар. Він затверджував навіть парафіяльних священиків. Будь-яка листівка релігійного змісту ретельно перевіряється німецькою адміністрацією. Так нацистська державна машина контролювала щойно відроджене українське православ'я.

Обурення православних ієрархів брутальним втручанням окупантів у внутрішнє життя церкви знайшло відображення в документі без підпису під назвою "Сучасне положення Православної Церкви в Україні в церковно-адміністративному відношенні". В ньому, зокрема, зазначалося, що розпорядження про нове правове становище українського православ'я "...являється порушенням прав Православної Церкви, яка у внутрішньому своєму житті управляється в Україні від часу прийняття християнства при кн. Володимирі (988 p.), згідно кодексу канонічних правил, прийнятому в цілому православному світі...

Таке вмішування в життя Православної Церкви рівнозначне тому, коли б державна світська влада в стосунку до Римо-католицької Церкви розпорядилась католицьким єпископам на даній державній території бути незалежними від Риму і римського папи... Розпорядження... на практиці мусило повести і повело тільки до ослаблення авторитету Православної Церкви в Україні, позбавленої свого митрополичого і соборного центру в Управлінні, авторитету, так потрібного при відродженні тої Церкви посеред збільшовичених мас населення".

Фашисти намагалися використати авторитет українського православ'я для зміцнення своїх позицій на окупованих територіях. Від імені вищих ієрархів автокефальної та автономної церков до віруючих надходили послання, в яких були заклики до покори властям, працьовитості, старанності Прикладом може послужити послання адміністратора автокефальної церкви Полікарпа від 25 березня 1943 р. до своєї пастви. "...Війна, а ще така великанська, як нинішня, має свої суворі закони, -- зазначалося в ньому, -- вимагає від усіх жертв в тій чи іншій формі, відсуває на майбутнє ряд хоч би й важливих в житті народу питань. Таке положення серед людей, що не задивляючись далеко вперед, особливо ж серед гарячої молоді, викликає часто настрої незадоволення, нестриманості...

Кличу вас, юнаки, не давайте голосу часом подразненого серця оволодіти вами, керуючись голосом вашого розуму..." 43 Вдумливий читач, однак, міг би в цих підцензурних рядках відчути глухе невдоволення церковних діячів окупаційним режимом. Серед послань першоієрархів до своєї пастви були й такі, де вказувалось на необхідність молитися за "німецьку армію-визволительку" та її "вождя -- Адольфа Гітлера". Таким чином першоієрархи української православної церкви платили фашистському тоталітарному режимові за можливість існування церкви. Але ж церква -- це не лише ієрархи, церква -- це все духовенство разом з масою своїх вірних. Тому справжнє ставлення українського православ'я до фашистського режиму виявилося в іншому. Коли в 1943 р. на Волині УПА розпочинає бойові дії проти окупантів, в Рівному єпископ УАПЦ Платон, очевидно, не без погодження з адміністратором УАПЦ Полікарпом організовує нелегальні курси військових священиків, які після їх закінчення мали перебувати в загонах українських партизанів. Про ставлення українського православ'я до окупаційного режиму свідчила і кількість жертв серед священиків у роки війни. 43 священики УАПЦ були розстріляні гестапівцями, деякі спалені живцем разом із жителями сіл, де вони проповідували слово боже.

Отже, в умовах жорстокого окупаційного режиму українська православна церква залишалася разом з своїм народом, поділяючи його трагедію і горе, надії і тривоги. Вона була гідна високого призначення, яке завжди виконувала в лихі години українського народу.

4. Відродження Православної Церкви у післявоєнний час

Велика кількість храмів відновилася на Україні у післявоєнний час. У деяких частинах (західних) намагалися відновити уніатство, католицизм, але ці дії були марними, бо істина - у Православ'ї.

Видатними Православними церковними діячами у післявоєнний час на Україні були єпископи: Черновицький Андрій, Уманський Іларіон, Кіровоградський Євстратій.

У 40 - 50 р.р. продовжувалося кількості віруючих. Міські храми були переповнені. Серед вірних чад Православної Церкви були видатні діячи культури та науки: А.Ахматова, М.В. Юдіна, І.С. Козловський, В.П. Філатов. Віра Православна відроджувалася, багато паломників* збиралося у Лаврах:

Київській та Почаївській. Загальна кількість Православних парафій в Україні на 1 січня 1947 року становила 8815 ( 52 % з них відкрито в період тимчасової окупації України). Наприклад, після Великої Вітчизняної в Харківській області у Лозівському районі було відчинено чотири приходи: в Панютино, в Краснопавлівці, Орільці, Лозовій.

Висновки

Аналіз етноконфесійної політики Третього рейху й особливостей церковно-релігійних процесів в окупованій Україні упродовж 1941 - 1942 pp. дає можливість зробити такі висновки.

Антигуманна й цинічна за своєю суттю, вона була зорієнтована на виконання наступних основних завдань: підтримка релігійного руху як ворожого більшовизму; встановлення жорсткого контролю за діяльністю релігійних організацій; сприяння зовнішній і внутрішній руйнації традиційних церковних структур та їхній атомізації; недопущення створення уніфікованих церков; максимальне використання релігійних об'єднань в інтересах Німеччини й подальша примусова заміна християнської віри на нехристиянську неоязичницьку.

Реалізації цієї програми певним чином сприяло те, що провідні українські церковні лідери і важливі православні центри опинилися в глибокому німецькому тилу, були підконтрольними й загалом керованими. Сприятливою для німців виявилася й та обставина, що практично відразу, в перші дні окупації ними українських земель, в православному середовищі почали складатися різні, діаметрально протилежні концепції інституалізації Православної церкви134'

Один з пріоритетів етноконфесійної політики німців полягав у сприянні антиросійським настроям в Україні, дерусифікації Православної церкви, що вважалося важливим засобом дроблення й антагонізації церковних напрямів.

Окупаційна німецька адміністрація не просто пасивно допустила, а й певним чином посприяла утворенню на українських землях двох православних напрямів, які перебували в юрисдикції різних релігійних центрів. Автономна православна церква канонічне підпорядковувалася Московській патріархії Російської православної церкви, а Українська автокефальна православна церква - Варшавській митрополії Православної церкви в Генеральному губернаторстві. Канонічно-юрисдикційна залежність двох українських православних церков від зарубіжних релігійних центрів, які перебували у стані конфронтації, об'єктивно сприяла ускладненню православного церковного життя, створювала перешкоду на шляху до об'єднання церков.

Німецька адміністрація ефективно протидіяла перетворенню Києва на центр українського православного церковного життя, виокремленню із середовища православної ієрархії безперечного лідера, який був би здатний очолити рух за відновлення самостійної Київської митрополії.

Спочатку німецькі окупанти певною мірою толерували український православний автокефальний рух. Коли ж він чітко виявив ознаки самодостатності, некерованості, сприяння розвитку українського політичного сепаратизму, то німці більшу прихильність почали виявляти до Автономної православної церкви.

Головними причинами фаворизування німецьким окупаційним режимом саме цієї конфесії була підкреслена лояльність її верхівки щодо чинного політичного режиму, керованість ієрархії, дистанціювання від національно-визвольного руху, переважно негативне ставлення до невідкладного об'єднання церков.

Література

1. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. -- Париж, Нью-Йорк, Львів, 1993.

2. Міненко Т. Православна церква в Україні під час Другої світової війни. - Вінніпег, Львів, 2000. -Т. 1 . -392 с.

3. Васильєва О. Жребий митрополита Сергея Воскресенского // Наука и религия. - M., 1995. - № 5;

4. Шкаровский М.В. Русская православная церковь при Сталине и Хрущеве: государственно-церковные Отношения в СССР в 1939 - 1964 годах. - М., 1999.

5. Волошин Ю. Українська православна церква в роки нацистської окупації. - Полтава, 1977. - 125 с;

6. Гордієнко B.B. Німецько-фашистський окупаційний режим і православні конфесії в Україні//Укр. іст. журн. - 1998. - № 3. - С 73-81;

7. Борщевий В. Українське церковне відродження на Волині (40-ві pp. XX ст.). - Луцьк. 2000. - 254 с.

8. Коваленко М.І. Цілі і методи німецької імперіалістичної політики на окупованих теренах // Літопис Української повстанської армії. - Торонто, 1989.

9. Кларк Н. Оккультные корни нацизма: Тайные арийские культы и их влияние на нацистскую идеологию. - СПб., 1996. - С. 209;

10. Мулик-Луцик Ю. Історія Української греко-православної церкви в Канаді. У 5-ти Т.

11. Власовськйи І. Нарис історії Української православної церкви: В 4-х тт. - К., 1998. - Т.4. - 4.2. - С 205;

12. Мартирологія українських церков. В 4-х тт. - Торонто, Балтимор, 1987. - Т.1.

13. Історія релігії в Україні: У 10-ти тт. - К., 1999. - Т. 3. Православ'я в Україні / За ред. А.Колодного, В. Климова...

14. Величківський М. Сумні часи німецької окупації (1941-1944 роки) // Визвольний шлях. - 1965. - № 2.

15. Косик Володимир. Україна під час Другої світової війни 1939--1945. -- Киш; Париж; Нью-Йорк; Торонто, 1992. -- С. 615.

16. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі -- ЦДАГОУ), ф. 1, он 23, спр. 1642, арк. 15.

17. Власовський Іван. Нарис історії Української Православної Церкви. В 4-х т. - Торонто, 1976-1980. - Т. 4. - Ч. 2. - С. 204.

18. Бурко Д. Відродження Української Церкви в 1941--43 роках // Рідна Церква. - 1964. - Ч. 57. - С. 5

19. Мартирологія українських церков. В 4-х т. -- Торонто, 1987. -- Т. 1. -- С. 741

20. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі -- ЦДАВОВУ), ф. 3206, оп. 1, спр. 46, арк. 105.


Подобные документы

  • Дослідження історії фашистської окупації Рівненщини. Відродження національно-культурного життя. Характеристика діяльності українських громадсько-культурних органів, яка допомагала зорганізувати українське життя в Рівному та повіті. Радянське підпілля.

    творческая работа [26,7 K], добавлен 08.06.2012

  • Визволення Лівобережної України та Донбасу від німецько-фашистських загарбників. "Східний вал" як укріплення на правому березі Дніпра. Микола Ватутін як Герой Радянського Союзу, його заслуги перед Батьківщиною. "Третя сила" в умовах окупаційного режиму.

    реферат [27,0 K], добавлен 15.04.2013

  • Боротьба за єдність. Тиск з боку Тимчасового уряду. Відновлення автокефального антихристиянської пропаганди з боку більшовицької влади. Бурхливі події 1939-1965 рр. та вплив їх на церковне життя. Відродження Православної Церкви у післявоєнний час.

    курсовая работа [42,4 K], добавлен 14.11.2010

  • Напад Німеччини на СРСР, воєнні дії на території України. Німецький окупаційний режим на території України. Національно-визвольний рух в умовах німецько-радянської війни. Створення Української повстанської армії. Витіснення з України німецьких військ.

    реферат [814,2 K], добавлен 17.09.2019

  • Місце та значення Великої Вітчизняної війни в історії України, характеристика головних боїв, що відбувалися на її території. Хід громадянської мобілізації та завдання, що ставилися перед загонами добровольців. Етапи евакуації прифронтової смуги.

    реферат [32,5 K], добавлен 29.11.2009

  • Окупація України військами Німеччини та її союзників в роки Другої світової війни. Встановлення нацистського "нового порядку". Осуд нацизму і фашизму міжнародною спільнотою у спеціальних рішеннях Нюрнберзького трибуналу і судових інстанцій різних країн.

    дипломная работа [83,3 K], добавлен 04.05.2015

  • Утвердження принципів плюралізму в ідеологічно-культурній сфері. Процес національного відродження, труднощі у розвитку культури та освіти. Художня творчість і утвердження багатоманітності в літературно-мистецькому процесі. Релігійне життя в Україні.

    реферат [14,4 K], добавлен 28.09.2009

  • Київська Русь, її піднесення. Українські землі у складі іноземних держав. Козацьке повстання під проводом Б. Хмельницького. Розвиток України в 1917-1939 рр., роки Великої Вітчизняної війни та в повоєнний період. Відродження країни в умовах незалежності.

    презентация [4,8 M], добавлен 17.03.2013

  • Поняття пропаганди та її відмінність від інших видів масового впливу. Зображення ідеологічних супротивників в радянській пропаганді 1941-1945 рр. Радянська концепція пропаганди в роки Великої Вітчизняної війни, що відображена в плакатах, пресі, радіо.

    курсовая работа [45,9 K], добавлен 14.11.2013

  • Початок війни, причини невдач, окупація України. Політика окупаційної влади. Партизанський рух і підпільна боротьба на території України. ОУН та УПА. Визволення та відбудова України. Етапи Другої світової війни.

    курсовая работа [41,8 K], добавлен 15.07.2007

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.