НЕП. Голодомор. Сталінські репресії

Економічне і соціальне становище Кременчуччини 1920-1921 р. та вплив на нього НЕПу. Голодомор 1933р.: причини й переумови, державна політика. Політвідділи МТС. Заходи щодо зміцнення колгоспів. Голодомор 1933 року в Кременчуці. Сталінські репресії.

Рубрика История и исторические личности
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 14.02.2008
Размер файла 44,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

1. НЕП.

2. Голодомор 1933р.

3. Сталінські репресії.

1. НЕП.

1921 рік характеризувався, з одного боку, курсом X з'їзду РКП (б) на нову економічну політику, з іншого - голодом, який охопив південні райони України. Громадянська війна до цього часу, в основному, закінчилася. В Україні був насаджений комуністичний режим. Воєнні дії, що точилися майже сім років, політика «воєнного комунізму» завдали величезної шкоди народному господарст-ву. Воно являло собою жахливу картину опустошення. Великих втрат зазнало населення України. Побоїща, розстріли та епідемії, пов'язані з громадянською війною, забрали близько 1,5 млн. життів. Голод, холод, безробіття змусили сот-ні тисяч людей виїхати з міста у село.

ІІродрозгортка виконувалася з величезним напруженням. Так, на весну 1921 р. розкладку з попереднього, 1920 року, в Україні було виконано менше ніж на 40 відсотків. Однак, Москва зобов'язала Україну протягом травня 1921 р. відправити в розпорядження наркомпроду Росії не менше 40 залізничних ешело-нів переважно з хлібом. Вимоги центру ще більше загострили ситуацію. А ЦК КП(б)У, спираючись на армію, почав виконувати розпорядження Москви. Реквізи-ція хліба за допомогою робітничих і червоноармійських загонів наштовхувалася на збройний опір селянства. Найбільша його активність спостерігалась в Полтавсь-кій, Кременчуцькій, Катеринославській і Донецькій губерніях. Але комуністична пропаганда трактувала селянський повстанський рух як політичний бандитизм, а причиною всіх труднощів називала куркульський саботаж продовольчої політи-ки радянської влади.

Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі зерноносні райони Південної Росії та України охопила катастрофічна посуха 1921 р. Деградоване продрозкладкою сільське господарство не змогло протистояти стихії: почався голод 1921-1923 рр., що забрав життя сотень тисяч людей в Україні. Було очевидно, що виснажене суспільство не готове втілювати в практику комуністичні експерименти. Більшовики були не в змозі продовжувати реалізацію задуманого. Ленін був змушений визнати провал політики «воєнного комунізму» й необхід-ність піти на поступки, особливо селянам. Неперевершений майстер тактичної гри Володимир Ілліч насилу переконав своїх товаришів по партії погодитися на проведення непу та й то після небезпечного для комуністів Кронштадтського повстання, що продемонструвало непопулярність політики Рад. Стратегічне завдан-ня непу полягало в тому, щоб заспокоїти селянство й забезпечити йому стимули до підвищення виробництва продуктів. Нова економічна політика була компромі-сом, відступом від соціалізму з метою дати оговтатися країні після громадянської війни. В непі передбачались: заміна продрозкладки продовольчим податком, введення товарно-грошових відносин, приватної торгівлі, оренди; інвестицій іноземного капіталу та інше. Слід зазначити, що Ленін ішов тільки на тимчасовий компроміс з капіталізмом і з великим натхненням 22 листопада 1922 р. наголошував, що «з Росії непівської буде Росія соціалістична». І, звичайно, «молодший брат» Україна повинна була йти в російському фарватері будівництва нової економіки.

Що ж являло собою народне господарство Кременчуччини в 1920-1921 ро-ках. Воно було жахливим. Більшість підприємств не працювали. Наприклад, із 13 заводів лісової промисловості діяли тільки 4. Не вистачало сировини. В дуже скрутному становищі знаходилася металургійна промисловість, бо в місті не бу-ло вугілля і коксу. Не краще складалися справи і в хімічній промисловості. Тут із 56 підприємств працювали лише 22. Для нормальної роботи 14 тютюнових фаб-рик необхідно було 500 тис. пудів пального в місяць. А його катастрофічно не вистачало. Міська електростанція була напівзруйнована і не виробляла струму. Не ритмічно працював водний і залізничний транспорт. В грудні 1919 р., коли денікінці відступали із Кременчука, вони зірвали міст через Дніпро. Було порушено сполучення з Крюковим. І хоча для руху міст був відкритий 17 березня 1920 р., відсутність сполучення на протязі 4 місяців з правим берегом завдали великих збитків господарству міста. Ситуація в промисловості міста ускладнювалась і відсутністю компетентних організаторів виробництва, бо, як уже зазначалося буржуазія була позбавлена своїх підприємств.

Не менш тяжке становище склалося і в сільському господарстві Кременчуч-чини. Восени 1920 р. майже всі повіти губернії були охоплені антибільшовиць-кими повстаннями селян. Якщо в 1916 р посівна площа зернових складала понад 1 млн. десятин, в тому числі яровими культурами засівалось понад 623 тис, а озимими - 474,7 тис. десятин, то в 1921 р. озимий клан налічував лише 149277 десятин, або 31,4%. У 1919-1920 рр. урожайність зернових зменшилась в середньому на 40 пудів з десятини. Зменшилась кількість коней і волів - основної сили на селі. Якщо в 1916 р. коней налічувалося понад 200 тис. в 1921 р. понад 198 тисяч, то в 1922 р. лише понад 178 тисяч голів. В 1921 р в Кременчуці було всього 5 тракторів. Окрім того, в 1921 р. Кременчуччину охопила засуха і рік видався неврожайним. Не вистачало продуктів харчування людям і корму худобі. Почалася масова розпродажа худоби на убій як із радгоспах, так і в селянських господарст-вах. На місто насувався голод. В Кременчуцькому повіті на кінець 1921 р мешкали 176124 чоловіки.

Ситуація ускладнювалась масовими захворюваннями кременчужан сипним тифом, холерою, дифтерією, віспою, кор'ю, дизентерією, жовтухою, скарлатиною, рожою та іншими хворобами.

В місті були безробітні, безпритульні діти. Процвітала проституція.

Такий соціальний портрет мало наше місто на початку 20-х років. Взагалі ж збитки, нанесені державі і мирному населенню на території Кременчуцького повіту за останню чверть 1920 р. і за 1921 р, склали близько 10 мли. крб. А вартість майна, вивезеного з повіту в 1918-1920 рр., а також знищеного в період грома-дянської війни, становила близько 26 млн. крб. Такі були стартові умови, за яких впроваджувалася в життя в місті нова економічна політика. Кременчужанам доводилося не тільки собі заліковувати рани, але й допомагати голодуючим Південної Росії та Південної України. Щоправда, голод на півдні нашої республіки за вказівками Політбюро ЦК КП(б)У злісно замовчувався на перших порах в засобах масової інформації. Комуністичні керівники запевняли робітників, селян, інтелігенцію, що необхідно розрізнити голод в Росії від неврожаю в Україні. Хоча насправді голод в республіці набирав усе більших масштабів. Так, на VI кон-ференції КП(б)У в грудні 1921 р. наводилися дані, що за тиждень в Одеській об-ласті було зареєстровано 100 смертей від голоду, а в Запорізькій - 165. Зимою 1921-1922 рр. ситуація на півдні України стала трагічною. Продуктивні сили сільського господарства майже цілком занепали. Відзначалися чисельні випадки людожерства, і лише в січні 1922 р. ЦК РКП(б) дозволив ЦК КП(б)У сказати українському народу правду про голод в його ж республіці. Було створено Центральну комісію допомоги голодуючим. При Радах всіх ступенів утворювалися відповідні комісії.

Питання боротьби з голодом обговорювалися і на засіданнях керівних органів нашого міста. В Кременчуці був створений фонд допомоги голодуючим. На перших порах пожертвування направлялися в Південну Росію. Згідно з розподілом Кременчуцька губернія мала розмістити 4000 чоловік з Поволжя. 600 дітей прий-няло наше місто.

Починаючи з 1922 р., коли з факту голоду в Україні було знято інформацій-ну блокаду, кременчужани допомагали також і своїм землякам південноукраїнсь-ких губерній. Люди добровільно здавали у фонд допомоги голодуючим дорогоцінні речі із золота і срібла. Окрім того, Центром було дано директиву про вилучення коштовностей з діючих церков. Комсомольці міста вирішили працювати тричі на тиждень по три зайвих години і винагороду за труд передавати голодуючим. Робітники 4-ї і 13-ї махоркових фабрик ухвалили про відрахування одноденно-го виробничого пайка у фонд допомоги. Співробітники Кременчуцької повітової міліції відгукнулися на заклик про допомогу голодуючим, відрахувавши зарпла-ту за 2 тижні і місячний пайок. На користь потерпілих проводилися суботники, недільники. А за успішне виконання продподатку голова ВУЦВК Г.І.Петровський вручив Кременчуцькій губернії на І Всеукраїнському з'їзді Рад Червоний Прапор. Так безкорисно кременчужани допомагали голодуючим, не зважаючи на скрутне становище з продуктами харчування у себе в губернії. Це свідчить про традиційно хорошу рису мешканців нашого міста - щирість.

Для впровадження в життя непу в місті була заснована губернська економічна рада. Вона розглядала і втілювала в практику стратегічні напрямки розвитку економіки губернії Важливіше значення в зв'язку з цим належало електрифікації. В червні-липні 1920 р. це питання обговорювалося на засіданні президії Кре-менчуцького виконкому. Було ухвалено негайно розпочати ремонт електростанції. Велику роль у здійснені електрифікації міста відіграли інженери Ададуров, Генкін. Вони зробили все можливе, щоб через рік, а саме 15 вересня 1921 р., в місті вперше після громадянської війни засяяли електричні лампочки. Таким чином, в Кременчуці була закладена технічна основа реконструкції народного господарства.

Важливе значення для розвитку економіки Кременчуччини мала відбудова моста через Дніпро. Як зазначалося, він був зірваний денікінцями при відступі з боку Крюкова в кінці 1919 р. У зведенні моста брали участь 938 робітників Крюківських підприємств, і він був відкритий для руху 17 березня 1920 р. Відкриття мосту зміцнило економічні зв'язки Кременчука і Крюкова, Лівобережжя і Правобережжя.

Впровадження нових економічних відносин сприяла і відміна 20 серпня 1922 р воєнного становища в місті. Політика «воєнного комунізму» згорталась. Нарощували потужності заводи і фабрики Кременчука. У 1923 р. в місті уже працювали 25 підприємств. Збільшували випуск продукції робітники Крюківських вагоноремонтних майстерень. Якщо в 1913 р., найбільш продуктивному році царської Росії, тут ремонтувалося 5057 товарних вагонів, то в 1925 р. - 7304.

Набирала темпи харчова й летка промисловість. Уже в другому кварталі 1923р. почали працювати миловарний завод, перша зразкова друкарня, 4 державні млини, тютюнова та дві махоркові фабрики. На базі створеної у 1896 р. кондитерської фабрики П.М. Поддеригіна у 1926 р. була заснована Кременчуцька кондитерська фабрика при комітеті боротьби з безробіттям. До речі, у 1926 р. на Кременчуччині налічувалося 5069 безробітних. 1926 р. на базі панчішної майстерні була заснована Кременчуцька трикотажна фабрика. Набирав прискорення Кременчуцький І-й Державний шкіряний завод. В місті існували чисельні державні і приватні майстерні по ремонту побутового, промислового та сільсько-господарського інвентаря.

Більшість дрібних підприємств передавалися в аренду непманам. Але дер-жава здійснювала заходи щодо охорони інтересів трудящих на арендних заводах і фабриках. До управління виробництвом широко залучалися робітничі маси і профспілки.

У місті розпочалося спорудження житлових будинків. Прокладалися нові лінії водопроводу, каналізації. В період непу народжувалися нові форми органі-зації праці. Підприємства почали об'єднуватися в госпрозрахункові трести. Як метод господарювання, госпрозрахунок ґрунтувався на самоокупності заводів і фабрик, під якою розумілася не лише беззбитковість, а й одержання прибутку. Майже відразу стали утворюватися синдикати, які займалися проблемами по закупівлі сировини, плануванню торговельних операцій, організацій ярмарок, збу-ту однорідної продукції.

Найбільш поширеною формою господарювання на Кременчуччині в 1922-1928рр. була кооперація. В ній найбільш вдало поєднувалися особисті і колек-тивні інтереси. Кооператив не здатний існувати без ринку і товарно-грошових відно-син. Характерною рисою було те, що виробник у кооперативі залишався господарем і власником. І, навпаки, колгосп міг існувати без товарно-грошових відносин, бо в ньому засоби виробництва відчужені від виробника або частково (в артілі і тозі), або повністю (в комуні). Таке протиріччя не могло довго існувати і воно з 1929р. було вирішене шляхом ліквідації кооперації.

Починаючи з 1921 р., на Кременчуччині була створена система споживчої кооперації, яка об'єднувала всі споживчі товариства в місті і на селі. Спожив-кооперації надавалося право здійснювати заготівлю і збут виробленої продукції. У 1922 р. з її системи виділилася сільськогосподарська кооперація.

Уже на 1 жовтня 1925 р. в Кременчуцькому окрузі налічувалося 609 різних кооперативів, із них 182 споживчих, 256 сільськогосподарських та інші. Загаль-не число кооперативів складало понад 96 тисяч, а число кооперованого населен-ня - близько 450 тис, або 57% від загальної кількості мешканців округу. Якщо в 1924 р. на Кременчуччині було лише 14% кооперованих дворів, то в 1926 р. - їх стало вже 35%.

Значно повільнішими темпами йшло створення сільських господарств в окрузі. В 1922 р. їх налічувалось 21, в 1923 р. - 45 в 1924 р. - 86, в 1925 р. - 103, в 1926 р. - 86. Цікава структура цих колгоспів. Так, із 86 господарств було: комун - 2, сільськогосподарських артілей - 36, товариств по спільному обробітку зем-лі - 48. В цих колективних господарствах, заснованих поки що на добровільних засадах, налічувалося лише 4873 члени. Це були, як правило, бідняки, позбавлені необхідного реманенту для обробітку землі. Для них колективні господарства, особливо в своїх простих формах, як товариства спільної обробітки землі, з урахуванням податкових пільг і прямої державної допомоги часто являли собою найкращий вихід їх злиденного становища. Отже, ми бачимо яка вражаюча перевага кооперативної форми господарювання над колгоспною! Але так буде недовго.

Важливим елементом нової економічної політики була торгівля. Якщо в 1924-25 р. в Кременчуцькій окрузі загальний торговельний обсяг складав 36,2 мли. крб., то в 1925-26 р. - вже близько 75 млн. Характерно, що державна торгівля давала суму грошевого обігу 12,7%, кооперативна - 55,8, приватна - Зі,5%. Особливо жваво велась торгівля промисловими товарами у відбудованому великому магазині «Пасаж».

Реорганізовувався і адміністративно територіальний устрій Кременчуччини. У 1922 р. Кременчуцьку губернію було ліквідовано. З березня 1923 р. по вересень 1930 р. існував Кременчуцький округ. Після останнього районування в 1925 р. він займав площу 10468 квадратних верств, або 11165,8 квадратних кілометра. На зазначеній території розташувалось 4 міських поселень (м. Кременчук, селищ Крюків, міста Олександрія і Новогеоргієвськ), 1452 сільських населених пунктів), адміністративно об'єднаних в 255 сільрад та 18 районів. По статистичних відомостях загальна кількість населення на 1 січня 1926 р. складала 778,2 тис. чоловік, з яких сільське населення налічувало 688,4 тис. або 88%. А в Кременчуці в 1925р. мешкало 55898 чоловік, в тім числі жінок 30191, в Крюкові відповідно 6356 і 3342. Пізніше, з 1932 р. Кременчук став районним центром Харківської, а з 1937 року Полтавської області.

Разом з економічними питаннями міська рада вирішувала також проблеми освіти, культури кременчужан. Тільки за 1920-1923 рр. в Кременчуці було створено 11 трудових, 1 музична і 3 професійних школи, 6 дитячих будинків, 5 шкіл фабрично-заводського навчання, загальноосвітні курси. Кременчуцьке медичне училище, яке було створене ще у 1904 р., у 1928 році діяло як медичний техні-кум. В ньому готувався молодший медперсонал. В місті створювалися школи по ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Так, в Крюкові існували 11 лікнепів для дорослих і 6 - для підлітків. В них навчалися, відповідно, 452 і 242 учнів. В Кременчуці налічувалося 26 пунктів по ліквідації неписьменності, в яких навчалися грамоті 760 учнів. Для підготовки вчителів міський відділ народної освіти відкрив трирічні педагогічні курси, де навчалося 175 чоловік.

У 1925 р. в Кременчуці було створено літературне об'єднання, до якого входили місцеві письменники і поети. Характерно, що в 20-х роках в місті діяв симфонічний оркестр, який виступав з чисельними концертами.

В 20-ті роки на початку 30-х років місцева влада активно проводила в життя політику українізації. На українську мову переводилося діловодство. На кінець 1927 р. майже 80% шкіл Кременчуччини використовували українську мову нав-чання. І це природно.

Таким чином, неп приніс вагомі здобутки кременчужанам. Вже в 1926 р. довоєнний рівень промислового виробництва в місті було перекрито. У 1927 р. за обсягом валової продукції сільське господарство Кременчуччини вперше перевищувало дореволюційний рівень.

Отже, на шляху нової економічної політики селяни Кременчуччини повністю освоїли конфісковану у поміщиків землю. Однак урожайність зернових культур залишалася ще нижчою, ніж у 1913 році. Населення нашого краю було охоплене масовим кооперативним будівництвом.

1921-1927 рр. були тяжкими, але найкращими роками в історії краю. Неп виявився великим досягненням, хоча і почав згортатися Сталіним в процесі індустріалізації і масової суцільної колективізації.

2. Голодомор 1933р.

Причини і передумови голодомору

Одним із найжорстокіших зло-чинів сталінізму проти українсь-кого народу був організований ним голод 1932-1933 рр. До цього голоду держава штовхала село, яке відмовлялося прийняти кол-госпну систему з початку колек-тивізації. Протягом січня-листо-пада 1930 р. в Україні було заго-товлено 400 млн. пудів хліба. За такий же період 1931 р. держав-ні заготівлі становили 380 млн. пудів. Але цього було досягнуто в результаті знекровлення села. У багатьох селян у 1931 р. вилу-чили все зерно, у тому числі по-сівний фонд. Узимку 1931/32 р. голод вже стукав до селянських хат України. Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести весняну посівну кам-панію 1932 р. Ускладнювали си-туацію і безгосподарність у колгоспах, повна незацікавленість селян у ефективній, продуктив-ній роботі в них. На 20 травня 1932 р. у республіці було засіяно трохи більше половини запла-нованих площ. Внаслідок неякі-сного обробітку просапних куль-тур частина посівів загинула. І все ж не природні чинники бу-ли причиною трагедії українсь-кого селянства. Врожай 1932 р. лише на 12% був менший серед-нього врожаю за 1926-1930 рр. і міг би забезпечити населення України мінімумом продоволь-ства.

Але цього не сталося. Набли-ження катастрофи відчувалося в середині 1932 р. Угорський пись-менник, активний учасник гро-мадянської війни на боці біль-шовиків Мате Залка, перебува-ючи влітку 1932 р. в Україні, за-лишив такий запис у щоденни-ку, датований 11-13 червня: «Україна, незважаючи на нормаль-ний урожай, приречена на го-лод... Це -- трагедія». Саме в цей період на полях ночами почали з'являтися селяни -- переважно жінки, яким нічим було годува-ти дітей. Цих нещасних у чинов-них кабінетах називали «перу-карями»: вони ножицями зріза-ли колоски на тих полях, де ще рік-два тому працювали як пов-ноправні господарі. Незабаром явище набуло масового харак-теру. У серпні селяни почули про реакцію на це Й.Сталіна, наз-ваного офіційною пропагандою «батьком колгоспників». 7 серп-ня він власноруч написав закон про охорону соціалістичної влас-ності, який за крадіжку колго-спної чи кооперативної власнос-ті передбачав розстріл з конфі-скацією майна або позбавлення волі строком не менше 10 років з конфіскацією майна. Сучасни-ки називали цей закон «законом про п'ять колосків».

Незважаючи на небачену ра-ніше жорстокість, забезпечити хлібозаготівлі в 1932 р. не вдало-ся. На 1 листопада було заготов-лено лише 195 млн. пудів. У дея-ких районах місцеве керівницт-во, усвідомлюючи масштаби го-лоду, що насувався, дозволило колгоспам залишати зерно для сівби та в страховий фонд. Саме так зробили керівники Оріхівського району Дніпропетровсь-кої області. Довідавшись про це, Сталін наказав вчинити над ни-ми жорстоку розправу. Старший агроном райземуправління був засуджений до розстрілу, п'яте-ро керівників і спеціалістів -- до 10 років концтаборів, інші п'я-теро - до 8, двоє - до 5 років.

Державна політика в селі за голодомору

Інформація про голод, що над-ходила з багатьох джерел, у де-талях була відома вищому керів-ництву партії й держави. Але за-мість того, щоб рятувати селян, держава посилила тиск на них, прагнучи за будь-яку ціну вико-нати план хлібозаготівель. На місця були направлені надзви-чайні комісії ЦК ВКП(б). В Ук-раїні хлібозаготівельну комісію очолював В.Молотов. який діяв особливо жорстоко. У районах, занесених на «чорну дошку» за «злісне саботування» хлібозаго-тівель, згідно з постановою РНК УСРР від 6 грудня 1932р.. конфісковували продовольчі й посівні фонди, припинялося постачання товарів, на місцевих керівників і колгоспників обрушувалися ре-пресії. Наприкінці грудня 1932 р. в Україну прибув Л.Каганович, він привіз директиву II.Сталіна про здачу - в разі невиконання плану хлібозаготівель -- насін-нєвих фондів. Обласне керівни-цтво одержало телеграму за під-писом вищого керівництва УСРР з категоричною вимогою в най-стисліші строки «ліквідувати са-ботаж».

У січні 1933 р. Сталін замінив керівництво Харківського і Дніп-ропетровського обкомів КП(б)У. Другим секретарем ЦК КП(б)У і секретарем Харківського (столичного) обкому партії став посланець И.Сталіна -- П.Постишев. Переїхавши на роботу в Україну, він залишився секретарем ЦК ВКІІ(б) і членом Політбюро ЦК. Таким чином, у партійній ієрар-хії він стояв вище генерального секретаря ЦК КП(б)У, яким за-лишався С. Косіор. П. Постишев очолив кампанію репресій проти тих комуністів, які не знаходили в собі сил для ролі катів власно-го народу. Протягом року, почи-наючи з 1933 р., із КП(б)У виклю-чили 100 тис. чол. Вони були роз-стріляні або вислані.

ЦК КП(б)У, РНК УСРР, десят-ки тисяч місцевих партійних і ра-дянських керівників, суд і проку-ратура республіки, органи ОДПУ на території власної республіки стосовно власного народу діяли так, як нечасто дозволяли собі діяти загарбники в окупованій країні. Подвірні обшуки супрово-джувалися конфіскацією не ли-ше зерна, а й картоплі, буряків, сала, м'яса та інших продовольчих запасів на зиму. Селяни були поз-бавлені всього їстівного. Цим пар-тійно-державний апарат цілком свідомо прирікав їх на смерть. Го-лод охопив регіони найінтенсивнішого сільського господарства -Україну, Північний Кавказ і Ку-бань, Поволжя, Північний Казах-стан. Найбільших масштабів го-лод набрав в Україні.

Демографічні втрати

Голодомор 1932-1933 рр. спри-чинив величезну смертність населення, особливо дітей і стари-ків. Селяни змушені були їсти со-бак, котів, щурів, трупи коней, листя й кору дерев. Траплялися численні випадки канібалізму. Села обезлюдніли. Живі не мали сил ховати померлих. У деяких населених пунктах над сільрада-ми вивішували чорні прапори: це означало, що жителів тут уже немає. А в цей час на сусідніх залізничних станціях, у елевато-рах під охороною міліції збері-галися тисячі пудів хліба.

Поставлені у безвихідь, селяни кидали домівки й пробували ді-статися до міста. Не всім це вда-валося. Багато гинуло просто не-ба на дорогах. Інших зупиняли міліцейські кордони. До міста потрапляло порівняно мало лю-дей. Але порятунку не було й тут. Прагнучи врятувати хоча б ді-тей, батьки залишали їх у ліка-рнях, державних установах, у під'їздах будинків і просто на вулицях. Лише з травня-червня 1933 р. держава стала надавати деяку допомогу українському се-лянству.

Донині не встановлено кіль-кість жертв голоду 1932-1933 рр. Сталінське керівництво заборони-ло згадувати про нього в засобах інформації. У січні 1933 р., коли від голоду щоденно гинули деся-тки тисяч селян, Сталін на об'єд-наному пленумі ЦКК і ЦК ВКП(б) заявив, що матеріальне станови-ще робітників і селян поліпшуєть-ся з року в рік і що в цьому можуть сумніватися лише затяті вороги радянської влади.

Дослідження голодомору 1932-1933 рр. в Україні розпочалося на-прикінці 80-хроків. Автори назива-ють різні цифри померлих від го-лоду, які істотно різняться -- від 3,0 до 4,5 млн. чол. Голодомор, штучно створений сталінським керівниц-твом, був однією з найжахливіших за останні декілька століть траге-дій українського народу.

Ще не розвіявся трупний смо-рід в опустілих українських хатах, а з інших республік СРСР, особли-во з Росії, вже прямували ешелони з переселенцями. До кінця 1933 р. у Донецьку, Дніпропетровську, Одеську і Харківську області пере-селилося 21,9 тис. господарств -- близько 117,1 тис. чоловік.

Голодомор 1932-1933 рр. нале-жить до трагедій, наслідки яких відчуваються багато десятиліть. Умирали від голоду здебільшого селяни. Трагедія 1932-1933 рр. остаточно зламала їхній опір кол-госпно-феодальній системі, сут-тєво підірвала сили у відстоюванні споконвічних національних прав. Саме цього прагнув тоталітарний режим, саме про це цинічно гово-рили його ставленики в Україні. «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їх-ньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!» - підбивав під-сумки голодомору секретар ЦК КП(б)У і секретар Дніпропетров-ського обкому КП(б)У М. Хатаєвич.

Політвідділи МТС

Тероризуючи село голодомором, керівництво більшовицької партії в той же час прагнуло зміцнити свій вплив на нього. Рішенням січ-невого (1933 р.) об'єднаного пле-нуму ЦК і ЦКК ВКП(б) створюва-лися політвідділи МТС і радгос-пів, наділені надзвичайними пов-новаженнями на селі. Для роботи в політвідділах в Україну було відряджено кілька тисяч комуністів з міст, у тому числі з Москви і Ленін-града. Водночас для постійної й тимчасової роботи в колгоспи Ук-раїни прибуло близько 16 тис. чол. Ці люди, як правило, зовсім не знали сільського господарства, звичаїв і традицій місцевого насе-лення. У спотвореній уяві вищих партійних чиновників ця обстави-на була перевагою. Саме такі осо-би без сумнівів і вагань могли реа-лізувати сталінську лінію в кол-госпному будівництві. За допо-могою місцевого активу, органів ОДПУ-НКВС відряджені з міст члени ВКП(б) мали налагодити роботу колгоспів, вдихнути в них життя. Вони довершили в селі розгром сил, котрі чинили бодай найменший опір аграрній полі-тиці держави. Було здійснено масову перевірку голів колгоспів, бухгалтерів, бригадирів, завідую-чих фермами. Багатьох з них зви-нуватили в антиколгоспній діяль-ності й репресували. Тривали по-шуки «куркулів» і «підкуркульників», які нібито проникали в кол-госпи для шкідництва. Лише на Одещині в 1933 р. було «викрито» понад півтори сотні «куркульських груп». Місця звільнених і реп-ресованих займали висуванці, на-швидкуруч підготовлені на ко-роткотермінових курсах з числа сільських активістів, які відзна-чилися під час проведення коле-ктивізації.

Заходи щодо зміцнення колгоспів

1932-1933 рр. засвідчили, що «воєнно-комуністичні» методи уп-равління сільським господарст-вом ведуть до вимирання села. Сталінське керівництво змушене було шукати шляхів вдоскона-лення управління селом, У січні 1933 р. РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалили спільну постанову «Про обов'язкову поставку зерна дер-жаві колгоспами й одноосібними господарствами». Запроваджува-вся погектарний принцип хлібо-заготівель, навесні доводили до відома колгоспів і колгоспників, яка частина врожаю залишиться виробникам, а яка -- державі. Це було розраховано на пробуджен-ня зацікавленості селянства в ре-зультатах своєї праці.

Держава прагнула внести еле-менти організованості в роботу колгоспів, ліквідувати знеосібку в оцінці праці. У колгоспах було створено виробничі бригади, з'я-вилася колгоспна ланка як фор-ма організації праці всередині бригади. Ланка мала постійний склад, за нею закріплювалися земля й реманент на весь вироб-ничий сезон. У колгоспах впро-ваджувались елементи норму-вання й відрядна форма оплати праці.

Водночас колгоспи оснащува-лися сільськогосподарською тех-нікою, її випускали заводи сіль-ськогосподарського машинобудування: харківський трактор-ний, запорізький комбайновий «Комунар», харківський «Серп і молот», кіровоградський «Черво-на зірка» та інші.

Технічне обслуговування кол-госпів здійснювали державні ор-ганізації - машинно-тракторні станції (МТС). Наприкінці другої п'ятирічки їх було 958. Проте ве-ликий загін механізаторів МТС мав загалом досить низький тех-нічний рівень. Як правило, це бу-ли вчорашні селяни, які після короткотермінових курсів сідали за кермо сучасної машини. Май-же половина тракторів і комбай-нів, які потрапляли в їх розпоря-дження, досить швидко перетво-рювалася на металобрухт.

Голодомор 1933 року в Кременчуці

У 1933р. я (Ідзинський А. - житель м. Кременчука) працював на швейній фабриці і навчався на робітфаці (вечірнє відділення). Робітникам видавали по 100 грамів хліба на день. Але що то був за хліб: то чорний і глевкий, наче глина, то сірий і, здава-лося, випечений не з борошна, а з тирси. Та траплялося, що й цього не давали, бо то не було борошна, то зерно виявили отруєне, то ще щось.

Потім я перевівся на денне відділення робітфаку. Студентам видава-ли по 400 грамів хліба. Все ж ми вчилися і голодними. І, уявіть собі, на-вчання „лізло” нам у голову, бо ми вірили в світле майбутнє, бо нам втлу-мачували, що це труднощі росту і тому вони тимчасові.

Траплялося, що вимикалося світло, коли я навчався на вечірньому відділенні. Але це нас не бентежило. Ми збивалися біля вікна і співали революційні пісні, про громадянську війну. Ніхто з нашої групи не поки-нув навчання, не те, що трапляється тепер. Біля магазинів чатували го-лодні і, бувало, вихоплювали пайку хліба. Тоді бідолаху били, а він, ле-жачи на землі, доїдав хліб.

На вул. Першотравневій, навпроти ринку, була студентська їдальня. Там можна було один раз на день одержати миску каламутної рідини, що звалася супом. Щоб заплатити за нього, я мусив раз на тиждень про-давати пайку хліба. Одного разу, коли я це робив, до мене підійшла мо-лода жінка з нафарбованими губами, запитала, скільки я за нього хочу. Коли вона взяла хліб у руки, не заплативши, хтось ззаду затулив мені очі. Коли ж відпустив, я озирнувся. Довкола не було нікого. Тож на тиж-день довелося залишитися без гарячої їжі і на добу без хліба. З сіл при-ходили голодні люди й вмирали, де попало. Я бачив, як їх накривали якоюсь тканиною і вивозили за місто.

Одного разу приходить мати додому та й каже, що по вул. Цюрупи затримали чоловіка з жінкою, які заманювали дітей, вбивали їх і прода-вали з їх м'яса котлети на ринку. Другого дня я пішов на те місце і з жа-хом побачив цей будинок, на курячих ніжках, а в підвалі було повно людських кісток. На тротуарі лежала голівка дівчинки років десяти з розплющеними очима. Це страхіття закарбувалося в моїй пам'яті на все життя. Водночас виставлялися плакати, де було написано: „Спасибі ве-ликому Сталіну за наше щасливе дитинство”. Малювали тоді й ріг до-статку, з якого висипалися ковбаси, цукерки...

Ось до чого доходив сталінський цинізм.

3. Сталінські репресії.

Після поїздки Сталіна до Сибі-ру по СРСР прокотилася хвиля арештів селян, яка охопила й Ук-раїну. Протягом 1928-1929 рр. у республіці «за спекуляцію» було притягнуто до суду 33 тис. селян. Заможні господарства обкладали-ся великим податком. 5% селянсь-ких дворів оцінювались як кур-кульські, вони мали сплачувати 30-40% суми сільськогосподар-ського податку. ЦК КП(б)У 1928 р. послав на село 6 тис. активістів для організації хлібозаготівель. За допомогою надзвичайних за-ходів у СРСР було заготовлено 115 млн. ц хліба, у тому числі в Україні 42 млн. ц, або майже 37%.

«Класових ворогів» інтенсивно шукали і в місті. На початку 1928 р. відбувся сфабрикований ОДПУ процес над «шкідниками», так зва-на «шахтинська справа», а по суті -- суд над старими спеціалістами вугільної промисловості Донбасу. Серед них були й колишні влас-ники шахт, які мріяли про повер-нення старих порядків. Але на ті дії, в яких їх звинувачували («ви-саджували в повітря і затоплюва-ли шахти, псували устаткування, підпалювали електростанції, сві-домо зривали продовольче й промтоварне постачання гірників»), ці здебільшого літні інтелігенти були просто не здатні. Із 49 засуджених 7 осіб розстріляли. Розгля-даючи «шахтинську справу» в контексті нового політичного курсу ВКП(б), історики дійшли виснов-ку, що вона була задумана та здій-снена з єдиною метою: залякати стару інтелігенцію і змусити її працювати на новий режим.

Восени 1929 р. ОДПУ оголоси-ло про викриття іншої підпільної організації -- «Спілки визволення України» (СВУ). Процес над нею відбувся в березні 1930 р. Підсуд-ними були 45 видатних діячів ук-раїнської національної інтелі-генції, в тому числі академіки С.Єфремов, М.Слабченко, колиш-ній голова уряду УНР В.Чехівський, А.Ніковський, Й.Гермайзе, Л.Старицька-Черняхівська та інші. їх звинувачували в намірах реставрувати в Україні буржуаз-но-поміщицький лад. У зв'язку зі справою СВУ по всій республіці було репресовано близько 5 тис. студентів, учителів, лікарів тощо.

Проти репресивних методів «во-єнного комунізму» виступав не лише М.Бухарін. Його підтрима-ли члени Політбюро О.Риков і М.Томський. Вони звинувачували сталінське керівництво у «воєнно-феодальних» методах експлуа-тації селянства.

На боці Й.Сталіна виступили К.Ворошилов, М.Калінін, В.Молотов, М.Бухаріна та його групу во-ни звинувачували в капітуляції перед куркульством, так звано-му «правому ухилі».

У 1929 р. тиск И.Сталіна на гру-пу Бухаріна посилився. Листопа-довий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) вивів М.Бухаріна зі складу Політ-бюро. Рикова і Томського було су-воро попереджено. Останні пере-пони на шляху до повної відмови від нової економічної політики були ліквідовані. Країна вступи-ла в довгу смугу деспотичного єдиновладдя Й.Сталіна.

У керівництві України послі-довників М.Бухаріна, які б нава-жилися відкрито захищати свої погляди, було мало. Тому на листо-падовому пленумі ЦК КП(б)У об-межилися боротьбою «з правоопор-туністичною практикою», «прими-ренством у ставленні до правого ухилу». Ці розпливчасті формулю-вання були своєрідною нагайкою, якою в умовах партійної чистки, що розпочалась у травні 1929 р. і тривала рік, «підправляли» керів-ників і рядових комуністів, незадоволених відмовою від непу, пе-реходом до силових, адміністра-тивно-командних методів управ-ління економікою і суспільними процесами.

Головним підсумком політичних репресій в Україні було знищення сталінсь-кими сатрапами генофонду нації - вчених, письменників, діячів культури. В рес-публіці було знищене й до того обмежене самоврядування. Внаслідок жорсткої централізації управління з боку Москви Україна втратила контроль над влас-ними ресурсами. Почалося масове зросійщення. Не було такого міста чи села в республіці, яке б не постраждало від великого терору.

Політичні репресії в Кременчуці почалися зразу ж після встановлення ра-дянської влади в місті. Уже в 1920 р., як зазначалося, ревтрибунал позбавив волі на 5 років лідерів меншовицького осередку за «контрреволюційні виступи проти радянської влади в Кременчуцькому повіті». Таким чином, КП(б)У намагалася позбавитися політичних конкурентів.

А ще раніше, на початку 1919 р., коли війська Червоної Армії захопили Кременчук, більшовики практично розігнали міську Думу - цю досить впливову в місті владну структуру. Такий жорстокий пресинг комуністів до місцевого орга-ну самоврядування віддзеркалював диктаторську тенденцію, яка зароджувалась в надрах радянської системи і яка незабаром проявилася у формі політичних репресій. Окрім того, більшовикам Кременчуччини не подобалося, що газети ін-ших партій допускали інакомислення, по-іншому трактували події в країні, в місті. Тому і не дивно, що в 1920 р., згідно наказу губревкому, газета «Максималіст» - орган соціал-революціонерів максималістів - була закрита «за непідкорення розпорядженням радянської влади про облік всього паперу і як випущена без дозволу». Тоді ж була також закрита і газета «Анархіст - партизан» - орган анархістів. Їй інкримінувалося те, що газета випускалася без дозволу губрев-кому, а її статті мали «погромний характер». Редактор газети і ті хто її випус-кав, були засуджені революційним трибуналом. Наказ губревкому підписаний його головою Дробнісом.

В 1920 р. наказом № 32 за підписом замісника голови губвиконкому Єрмана при відділі управління Кременчуцького губернського виконавчого комітету була створена тимчасова комісія по ліквідації єврейських політичних і громадсько-буржуазних організацій. Головою комісії був призначений Г. Гальперін, а секрета-рем - Л.Рабінович. В Кременчуці в ті роки було декілька єврейських партій.

Серед них БУНД, єврейська соціал-демократична робітнича Поалей-Цюн, об'єднана єврейська соціалістична робітнича партія. Це були партії соціаліс-тичної орієнтації. Вони віддзеркалювали національну строкату мозаїку міста. На-справді, на рубежі ХІХ-ХХ ст. у Кременчуці налічувалося понад 29 тисяч євреїв. Керівництво єврейських організацій засудило збройне повстання 1917 року, розцінивши його як акт насильства над революційною демократією. Розв'язан-ня проблеми державності єврейські партії пов'язували з безумовним наданням національним меншостям, в тому числі євреям, персонально-національної авто-номії. Одночасно вони виступали проти проголошення незалежності України, стверджуючи, що в такій обстановці становище народних мас не поліпшиться, а навпаки, погіршиться. Наприклад, бундівці запевняли єврейські маси, що в разі досягнення Україною незалежності, вони можуть постраждати від примусової українізації. Звичайно, радянська влада не могла простити єврейським партіям невизнання перемоги більшовицького збройного повстання 1917 року. І немає нічого несподіваного в тому, що ці партії були заборонені більшовиками.

Правда, і в 30-ті роки більшовицька влада в Кременчуці буде ще вишукува-ти «єврейське підпілля».

Отже, більшовики в двадцятих роках покінчили з багатопартійністю в місті. Лідери некомуністичних партій були репресовані.

В 30-х роках сталінська машина великого терору обрушилася на рядових кременчужан. Людей репресували не за якісь конкретні справи, а за соціальні, походження, родинні зв'язки з «соціально-небезпечними» громадянами та інше.

Репресіям підлягали кустарі, куркулі, ті, хто утримував куркулів, власники млинів, лихварі, торговці, перекупники, а також служителі релігійного культу, колишні білі солдати і офіцери, жандарми та інші прошарки населення міста. Їх позбав-ляли виборчих праві а багатьох заточували у в'язниці. Так, в 1928-1929 рр. в Кременчуці 1266 громадян були позбавлені виборчих прав, в 1930-1931 рр. - 1610, в 1934 р. - 1983 кремечужан. В Полтавському облдержархіві на 61 аркуші зберігається список мешканців нашого міста, яких радянські органи позбавили виборчих прав в 1934 р. В 1931-1937 рр. було засуджено 532 кременчужан. Звичайно, серед них були такі, хто заслуговував на покарання. Але більшість із засуджених були невинними.

НКВС в кожному трудовому колективі мав свого інформатора. По його до-носу миттєво арештовували людину, яка допускала вільнодумство, або захищала «ворогів народу». Так, з Кременчуцького бібліотечного технікуму були виклю-чені п'ять самих активних студентів тільки за те, що вони захищали «ворога народу», викладача військової справи цього навчального закладу Вронченка. Цих студентів виключили із комсомолу і технікуму. І лише завдяки втручанню секретаря ЦК ВЛКСМ О. Косарєва у 1938 р. виключених учнів поновили в правах. Про цей випадок нам розповів бувший студент цього технікуму Д.Л. Гуріненко.

Проблема політичних репресій в Кременчуці є досить складна і потребує окремого дослідження. Насправді, лише недавно науковці отримали доступ до архівів КДБ, де знаходяться справи на репресованих кременчужан. І кожна справа - це трагічна доля людини, яка постраждала лише за те, що в міру своїх здібностей хотіла зробити життя кращим. Тому нам хотілося б в узагальнюючій формі навести приклади політичних репресій щодо окремих діячів нашого міс-та - представників партійних, радянських, господарських органів.

Одним із перших потрапив у жорнова сталінської репресивної машини засновник Кременчуцької Ради робітничих депутатів Георгій Федорович Лап-чинський. Як зазначалося, він немало зробив для того, щоб революційні події в Кременчуці носили мирний характер. Одночасно Георгій Федорович активно виступав проти політики Центральної Ради, брав участь у поході загонів Муравйова на Кременчук, Київ. Лапчинський став свідком кривавого червоноармійського терору в Києві, який здійснювали головорізи Муравйова. Ця жорстокість, яка виходила з самої природи диктатури пролетаріату, суттєва вплинула на коректировку світоглядських цінностей Георгія Федоровича. Він засуджував акцентований щодо України централізм Росії в усіх ланках суспільного життя, виступав за створення самостійної комуністичної партії України, за суверенітет Радянської України. Особливо активно пропагував Лапчинський ідею федера-лізму, зміст якої полягав в об'єднанні радянських республік на принципах рівноправності, суверенітету. Отже, Георгій Федорович попадає в опозиційну РКІІ(б)) і КП(б)У течію федералістів. Але комуністи, як відомо, не терпіли інакомислія. Тому і не дивно, що Лапчинський 6 липня 1920 р. був виключений із більшовицької партії, а 16 липня - заарештований. Слідчий Іваненко зробив висновок: «...Я вважаю провину гр. Лапчинського в роботі по розколу партії доведеною, а тому вважаю необхідним гр. Лапчинського, як шкідливого для ра-дянського будівництва, вислати в Москву». Це був початок кінця партійного і державного діяча Лапчинського. І хоча Радянський уряд направляє його гене-ральним консулом СРСР у Львові, що належав у 20-ті роки Польщі, Георгій Федорович розумів фінал своєї долі. І дійсно, останні роки свого життя Лап-чинський працював в Алма-Аті. Там, у 1935 р. він був заарештований за висуну-тим обвинуваченням у належності до націоналістичної «Української військової організації». Георгій Федорович не визнав своєї причетності до неї і його заси-лають до Магадану. Там він знову був заарештований і 8 вересня 1937 року засуджений до страти, а 16 жовтня 1937 р. - розстріляний. 29 червня 1956 р. Г.Ф.Лапчинський був реабілітований. Так трагічно склалася доля першого голо-ви Кременчуцької Ради робітничих депутатів. Постать Г. Ф. Лапчинського уособлює в собі гірку долю тисяч державних діячів України, страчених в системі ГУЛАГУ.

В м'ясорубку масового сталінського терору попав і перший голова Кременчуцького губернського виконавчого комітету Олександр Калістратович Сербіченко. Чимало добрих справ зробив він для відбудови народного господарства Кременчуччини. Організаторський талант Олександра Калістратовича швидко помітили у вищих еталонах влади. У серпні 1922 р. він переводиться на посаду голови Полтавського губвиконкому. Пізніше він працював заступником голови Раднаркому України, обирався кандидатом у члени Політбюро ЦК КП(б)У. Слід зазначити, що Сербіченко був активним прихильником політики україніза-ції в нашій республіці, за що, власне, й постраждав. Він також виступав проти насильницької колективізації сільського господарства. У 1933 р. Пленум ЦК КП(б)У звільнив Олександра Калістратовича з посади кандидата в члени Політ-бюро ЦК КП(б)У. І хоча це було буцімто з благих побажань, в зв'язку з переходом на дипломатичну роботу в Австрію, Сербіченко зрозумів, що його висилають з рідної України. І дійсно, попрацювавши близько двох років торговельним представ-ником СРСР у Відні, Олександр Калістратович був переведений у 1935 р. на посаду заступника голови Сталінградського облвиконкому. Стало зрозумілим, що шлях на Україну для нього закрився назавжди. Номенклатура перекривала кисень своєму сину. Наближався трагічний кінець. І, насправді, у 1937 р. Сербіченко був заарештований з обвинуваченням у належності до контрреволюційної троцькісько-зінов'євської терористичної організації, у шпигунстві на користь японської розвідки і т.п. Все це, звичайно, було шито білими нитками. Але тоді в пошані партійного керівництва знаходився принцип фотонегативу: із білого робили чорне. От і Олександра Калістратовича виїзна сесія Військової Колегії Верховного суду СРСР засудила 14 січня 1935 р. до страти. Вирок виконали негайно. Так самопожирала кращі кадри сталінська репресивна машина. Зда-ється, чим активніше ці кадри втілювали в життя антиприродні соціалістичні за ходи, тим жахливіше мстила їм доля.

Зараз уже не с секрет, що сталінська репресивна машина обрушила голов-ний удар проти тих кадрів, які стояли у витоків створення системи диктатурі пролетаріату, соціалістичного будівництва. Не залишився винятком у цьому процесі і перший секретар Кременчуцької губернської партійної організації Пантелеймон Іванович Свистун. Він народився у 1890 р. на хуторі Калашники Кременчуцького району. Попавши в лави пролетаріату, він об'єктивно належав до того соціального середовища, яке активно акумулювало в себе марксистське ідеї. У свої 19 років Пантелеймон став членом РСДРП, працюючи слюсарем Крюківських вагоноремонтних майстерень. А коли в жовтні 1917 р. владу в Петрограді захопили більшовики, виникла нагальна потреба в ідейно переконаних кадрах для системи диктатури пролетаріату. Одним із таких «гвинтиків» у складній ле-нінсько-сталінській партійно-державній машині і став П.І. Свистун. В червні 1920 р. його обирають секретарем тільки що утвореної Кременчуцької губернсь-кої партійної організації. Пантелеймон Іванович активно втілював в життя нову економічну політику. Ця активність не залишилась непоміченою в ЦК КП(б)У. Свистуна пізніше обирають секретарем Сумського обкому партії. По-тім з партійної роботи його переводять на посаду голови Київського, а згодом Миколаївського губвиконкомів. Він обирався членом ЦК КП(б)У. Де б не працю-вав Пантелеймон Іванович, всюди він виправдовував надії партійного керівництва. Це стосується і нового місця його роботи - Харківського тракторного заводу, який він очолював на початку 30-х років. За своєчасний пуск цього флагмана вітчизняної індустрії та швидку наладку виробництва тракторів Пантелей-мона Івановича було нагороджено орденом Леніна. Так він став господарським діячем всесоюзного рівня. І не випадково П.І.Свистуна в 1932 р. призначили на-чальником Головного управління автотракторної промисловості СРСР. Потім він знову повернувся на ХТЗ і очолив завод.

У 1937 р. почалися арешти і на цьому підприємстві. Пантелеймон Івано-вич намагався довести секретареві парткому ХТЗ Коп'єву, що арештовані заводчани ні в чому не винні. За цю турботу і постраждав П.І. Свистун. Його звинуватили в троцькізмі.

А далі події розвивалися блискавично. 26 травня 1938 р. він був заарешто-ваний -«за активну антирадянську і змовницьку діяльність», яку він, буцімто, проводив «протягом ряду років, як учасник правотроцькістської організації і як старий український націоналіст». Звичайно, Пантелеймон Іванович кате-горично заперечував ці звинувачення. Та до нього застосовувалися різні методи морального і фізичного терору, і П.І.Свистун врешті-решт «визнав» свою вину. 28 липня 1938 р. Пантелеймона Івановича Свистуна розстріляли. Характер-но, що слідчі В.П.Григор'єв і Л.Л.Кононов, які вели справу П.І.Свистуна, за фальсифікацію слідства та інші вчинки, теж були засудженні до страти.

Людину можна вбити, а правду - ніколи. Істина визріває тоді, коли приходить її час. Так і II.І.Свистун був у 1956 р. реабілітований.

Не обійшла трагічна доля і ще одного представника Крюківського вагоно-будівного заводу ІІокамістова Олексія Олексійовича. На цьому підприємстві він пройшов шлях від рядового робітника до головного інженера. Та недовго довелось йому працювати на цій посаді. 3 серпня 1937 р. О.О.Покамістова арештували за випуск буцімто, неякісних вагонів та аварії, які начебто почастішати в зв'язку з цим на залізничному транспорті. Словом, зміст звинувачення Олексія Олек-сійовича полягав у шкідництві Радянській владі. А витоки його беруть початок із «Шахтинської справи», справи «Промпартії», згідно яких багатьом спеціаліс-там інкримінувався саботаж в промисловості. О.О.Покамістов заперечував на допиті свою причетність до шкідництва. Тоді його звинуватили ще й в активній роботі в антирадянській правотроцькістській організації, в яку Олексія Олек-сійовича завербував директор заводу Н.І.Клочко. Це була явна нісенітниця. Та після навішування НКВС подібних ярликів людину чекали або ГУЛАГ, або страта. Не обійшов першого і Покамістов. А які жахливі тортури застосовува-лися до нього. Про це писав Олексій Олексійович у своїй скарзі до ЦК КП(б)У: «... Началось преступное ведение следствия: добиваясь вышеперечисленных показаний путем подписывания вымышленных следствием протоколов, они держали меня пять суток подряд на стойке без сна. Дежурили поочередно следователи Аверкин, Фуксман, Глазман. Я несколько раз терял сознание, здравый разум, имел припадки. Когда я приходил в сознание, тогда мне говорили: «Все равно подпишешь, а нет - погибнешь, составим акт, что по болезни». Не витримавши катувань, морального терору, з боку слідчого Аверкіна, він «зізнався» у своїй «вині» і під-писав протокол допиту. До речі, сам секретар парткому Кременчуцького відділу НКВС Аверкін на партійних зборах 13 січня 1939 р. зазначав: «Я уже не говорю о том, что мы зачастую в отношении арестованных применяли незаконные методы следствия: заставляли подолгу стоять, били их, одного арестованного на допросе убили... Физические воздействия я применял к арестованным: петлюровскому полковнику из Польши - Гришко, меньшевику Колчинскому...». Врешті-решт О.О.Покамістова у 1938 р. засудили до позбавлення волі на 15 років в таборах особливого режиму, а також наступною поразкою в нравах строком на 5 років.

В період хрущовської відлиги О.О.Покамістов був реабілітований.

Слід зазначити, що в період масових репресій все більшого поширення набувала практика так званих альбомних довідок, згідно яких слідчі справи складалися не на основі матеріалів слідства, а по відомостях, переданих по те-лефону керівництвом Кременчуцького міського відділу НКВС в Полтаву. Таким чином був включений до альбому і засуджений кременчужанин І.О.Якимчук, який зовсім не допитувався і ніяких зізнань про свою діяльність не давав.

Під жорнова терору попали багато представників єврейської національнос-ті, які мешкали в нашому місті. Справа в тому, що визначаючи головні нап-рямки репресій, начальник УНКВС По Полтавській області О.О.Волков звертав особливу увагу на необхідність викриття сіоністських елементів, які створили небезпечну підпільну організацію. Так, на оперативній нараді 11 травня 1938 р. він зазначив, що на Полтавщині «слабо розгромлені сіоністські кадри, не ліквідо-ване терпиме відношення до сіоністів. Сіоністи раніше залишались не розгромленими внаслідок засміченості наших органів, проникнення до них сіоністів... Цими ж сіоністами прищеплене терпиме відношення до них. По Полтавській області засуджено всього до 40 сіоністів, в той час, коли область уражена сіоністськими кадрами». Після цього виступу Волкова ще швидше закрутився маховик репре-сій. Через деякий час з Кременчуцького міського відділу НКВС доповідали в Полтаву, що у нашому місті викрита сіоністська організація, очолювана Молодецьким. І в Кременчуці почалася чергова хвиля «тихих» нічних єврейсь-ких погромів, але вже не денікінцями, а радянськими енкевесістами-волковцями. Та не тільки кременчужани - особи єврейської національності попали в м'ясоруб-ку великого терору. Не залишились осторонь неї і поляки, які мешкали в нашому місті. В 30-ті роки на Полтавщині багато шуму було вчинено в зв'язку зі справою по так званій Польській військовій повстанській організації (ПОВ). По цій спра-ві кременчуцькі енкевесівці сфабрикували шеститомне досьє на 1582 аркушах. Якщо узагальнити строкату мозаїку звинувачень, то їх зміст полягав у диверсіях та шпіонажі, до яких буцімто вдавалися поляки, що мешкали в Кременчуці. В зв'язку з цим в місті було заарештовано 48 чоловік, до речі, не лише поляків, а й українців, євреїв. Серед арештованих були І.А.Байдер - головний механік Крюківського вагонобудівного заводу, П.І.Грошоковський - майстер, І.Д.Лиляковський, В.І.Лукаржевський, К.М.Довлетяровський - робітники цього ж підприємства та ін. Їм інкримінувалися намагання у здійснені терористичних актів на заводі, отруєнь відкритих водоймищ в Крюкові, аварій на залізничному транспорті, тощо. Після катувань арештовані «визнали» свою вину. «Особлива трійка» при УНКВС по Полтавській області у вересні 1938 р. ухвалила вирок: 24 особам вища міра покарання - розстріл, 24 - заслання на різні строки до ста-лінських таборів».


Подобные документы

  • Голодомор 1932-1933 років як найтрагічніша сторінка в історії українського народу, передумови та причини початку. Демографічне становище в Україні в 1932-1933 роки. Розповідь очевидця суворих подій в тогочасному селі Клішківці - Є.Ф. Багметової.

    курсовая работа [520,1 K], добавлен 25.10.2011

  • Один із найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу організований державою голод 1932-1933 рр.. Державна політика в селі за голодомору. Голодомор в Україні належить до трагедій, демографічні наслідки яких відчуваються багато десятиліть.

    статья [15,0 K], добавлен 11.02.2008

  • Голодомор на Україні 1931 - 1933 років: причини, організатори, сутність. Обгрунтування геноциду на Украіне.Блокадное становище України. Постродавшіе від голодомору. Аналіз реакції світового співтовариства на голод в Україні вчора і на сьогоднішній день.

    научная работа [343,4 K], добавлен 27.11.2008

  • Завищені плани на здавання хліба для селян, розкуркулювання та колективізація в роки сталінізму. Постанова "Про заходи до посилення хлібозаготівель", прийнята під тиском Молотова, та смерті, що мали місце вже в перший місяць її дії. Голодомор на Україні.

    контрольная работа [4,3 M], добавлен 01.02.2009

  • Голодомор 1932-1933 років як трагедія українського народу XX століття. Ставлення до подій тих часів всесвітніх організацій ООН та ЮНЕСКО, оцінка ними терористичних актів радянської влади проти української нації. Ціна хлібозаготівельної політики Сталіна.

    доклад [17,7 K], добавлен 13.08.2009

  • Основні причини катастрофи страшного Голодомору 1932-1933 рр. Соціально-економічна політика, яка здійснювалася жорстокими командно-репресивними методами шляхом проведення суцільної колективізації, масового "розкуркулювання" та непосильної хлібозаготівлі.

    реферат [22,1 K], добавлен 21.02.2011

  • Голодомор 1932-1933 рр. як масовий, навмисно зорганізований радянською владою голод, характеристика головних причин його виникнення. Початок репресій, "Закон про п'ять колосків". Намагання влади СРСР приховати наслідки голодомору, кількість загиблих.

    презентация [2,0 M], добавлен 09.04.2012

  • Катастрофічне становище в країні напередодні голодомору 1933 р. Відбір в селян внутрішніх фондів - продовольчого, фуражного, насіннєвого. Розбій, спрямований на винищення. Висновки Міжнародної комісії по розслідуванню голодомору в Україні у 1932-33 рр.

    презентация [1,7 M], добавлен 02.03.2012

  • Причини голодомору на Дніпропетровщині. Становище селян в 1932 р. та посилення голодомору в 1933 р.. Спогади очевидців та національні аспекти. "Сталінський стрибок" в індустріалізації та колективізації. Тотальне вилучення продовольства у селян державою.

    реферат [34,5 K], добавлен 10.05.2009

  • Колективізація сільського господарства. П’ятирічний план розвитку економіки 1929 року. "Ножиці цін". Наслідки "непоганого врожаю" 1930 року для селянського сектора України. Голод 1932-1933 років на Україні. Наслідки голодомору 1932-1933 років.

    реферат [38,9 K], добавлен 13.05.2007

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.