Лівобережне козацьке військо доби Руїни

Серед холодної зброї найбільш популярними були шаблі та списи. Особливо майстерно володіли козаки списом. Шаблі використовувалися у козаків не дуже криві і не дуже довгі, але вельми якісні та гострі: «Як рубне кого, то так надвоє і розсіче, - одна половина голови сюди, а друга сюди». Рукояття шабель часто обкладалися чешуйчатою шкірою морських риб а закінчувалися головою якого-небудь птаха або звіра. Леза часто мали головну насічку та вкладалися в дерев'яні, обшиті шкірою або оббиті металом піхви. Зазвичай шаблі носили з лівого боку та прив'язували за допомогою двох кілець, одного блище до ручки, другого блище до кінця, вузеньким ременем під пояс, яким був опоясаний козак. [58, с. 217].

При безпосередньому зближенні з ворогом батовий стрій української піхоти припиняв вогонь з мушкетів, перебудовувався у лаву і ставав до рукопашного бою на шаблях. Для відсічі атак ворожої кінноти на піхотний стрій запорожці з високою майстерністю застосовували спосіб рубки шаблею знизу-догори, як з правої, так і з лівої руки. Таким способом рубки козаки користувалися й з коня, що робило їх удари несподіваними для ворога.

У козака була шабля бойова ("чорна") і парадна. Існував окремий тип козацької шаблі. На думку І. Свєшнікова, це була проста бойова шабля з коротким кривим клинком без поздовжніх різців і з перснем для великого пальця на перехресті. Останнє забезпечувало надійне утримання її в руці при ударах по ній супротивника. Така шабля була ним знайдена на Берестецькому полі бою (на переправі).

Парадну шаблю (гарно оздоблену) козаки носили при собі у святкові дні та у вільний від праці час. Серед українців шабля вважалась не тільки зброєю, а й невід'ємним елементом національного одягу, користувалася особливою шаною як символ свободи та рицарства. Шабля вважалася настільки необхідною зброєю для козака, що в піснях козацьких вона завжди називається «шаблею-сестрицею, ненькою рідною, дружиною-панночкою молоденькою». «Ой, панночко наша шаблюка! З бусурманами зустрічалась, не раз, не два цілувалась». Також козаки називали шаблю «чесною зброєю». [58, с. 217-218]. За велику честь вважалося мати шаблю здобуту у ворога в бою.

Дуже часто використовували козаки списи: «Козакові без ратища, як дівчині без намиста». Складалися вони із залізного наконечника різних форм та величини (близько 5 вершків) та дерев'яного древка, яке називалося ратищем (від слова рать) та яке робилося з тонкого та легкого дерева, довжиною в п'ять аршин, і нерідко фарбувалися спірально і навскоси червоною та чорною фарбами. На нижньому краю ратища робили наскрізь дві, одна під одною, дірочки для продівання в них тонкого ремінця, що надівався вершникам на ногу для підтримки ратища вертикально та для легкості перевозки його на коні. На деяких ратищах робили ще, трохи нижче наконечника, залізну перепонку для того, щоб проткнутий списом супротивник бува не просунувся по спису до самих рук козака та не зчепився з ним в рукопашну. Іноді ті самі списи слугували у козаків готовим матеріалом для спорудження мостів, якщо зустрічалося на шляху болото: коли козаки дійдуть до якого-небудь топкого місця, то зараз же кладуть, один за одним два ряди списів - в кожному ряду спис, один уздовж, інший поперек, і по тим списам, як по мосту переходять болото. [58, с. 217-218].

Окрім шабель та списів часто використовувалися келепи, або бойові молотки. Це ручна зброя, яка складалася з дерев'яної, довжиною з один аршин ручки з залізним на одному з кінців ручки молотком, який мав на одній стороні тупий обушок, а з іншої гострий носок. На іншому кінці дерев'яної ручки келепа, робилося дві невеликі дірочки, для ременевої петлі, за допомогою якої келеп надівався на руку, біля згибу ліктя, а також, можливо на луку сідла. На думку військового історика Зеделлера келепа застосовувалися козаками для розбиття ворожих лат. А на думку В.Коховського келепа слугували у козаків як допоміжна зброя та використовувалася в рідкісних випадках, коли була неможливою стрільба, кола супротивники перемішувалися у бою до такої міри, що небезпечно було стріляти, для уникнення нанесення шкоди своїм же. Д. Яворницький допускає, що іноді козаки користувалися келепом для розбиття лат, а іноді для ураження ворога в рукопашному бою. [58, с. 219]

Також використовували бердиш - бойову сокиру з довгим держаком і лезом у вигляді півмісяця, нижній кінець якого переходив у смугу-косицю, що кріпилась до держака, підсилюючи кріплення обуха. Під час бою бердиш був закріплений (як і келеп) за спиною за пояс мушкетера-піхотинця. Ця зброя призначалася для боротьби з ворожою кіннотою. Чекан - невелика сокира на короткому держаку, з напівкруглим лезом. Використовувався у рукопашному бою у сполученні з іншою холодною та вогнепальною зброєю. Ножі, які козаки носили на поясі, за халявою та в сумці. Крім звичайних - з дерев'яними та кістяними руків'ями - були ножі суцільно металеві, як можливо (за думкою І,Свєшнікова), використовували як метальна зброя [32, с.59-60]. “Якірці” - шматки заліза з загостреними кінцями, які розкладалися на шляху ворога з метою поранення кінських ніг. У рукопашному бою піхотинці іноді користувалися булавами, киями і всім, що потрапить під руку. У джерелах навіть згадуються сутички із застосуванням звичайного каміння, шанцевого знаряддя -- заступа, мотики і навіть голоблів. Саме ними проломили голову Кара-Ахмеду-паші з Боснії під час атаки на березі Бужинського перевозу в 1678 р. Проти кіннотників застосовували аркан, а як засіб захисту щит, панцир, лати тощо. [29, с. 147].

Розвиток вогнепальної зброї звів майже нанівець роль списа та стріли, однак вони все ще широко використовувалися. У запорожців козак зі списом був на печатці ще й у ХVIII ст. У джерелах про Чигиринську війну неодноразово згадуються факти застосування лука й стріли. Так, у 1679 р. стрілою вбили сина хана, який з чамбулом брав ясир під Менжеліївкою. Луком користувалися у випадках, якщо застосування вогнепальної зброї ускладнювалося через відсутність боєзаряду, або в дощову погоду, коли вологий порох втрачав вибухові властивості. Середня відстань стрільби з лука була 200-300 кроків, а кіннотник міг влучно стріляти і до 350 -- 400 кроків. За хвилину лучник випускав пересічно до 10 стріл. Лук зберігали в спеціальному налуччі, а стріли -- в сагайдаку. Лук, стріли, налуччя та сагайдак разом називалися саадак. [29, с.146].

Розглянуті зразки холодної зброї виготовлялись переважно арсеналами України, за винятком окремих видів шабель. [32, с.161].

Неперевершеної майстерності козаки досягли у використанні табору з возів, який використовувався для просування військ, наступу, а також оборони. Історія виникнення і розвитку бойового порядку - табору з возів - губиться в глибині віків. Батьківщиною табору з возів є безмежний степ. Народившись спочатку як спосіб захисту від ворога в голому степу, табір поступово перетворився на грізний, неприступний спосіб оборони, а потім і наступу. Згідно з організаційної структурою війська того часу на кожні 5-10 козаків був один віз, на якому перевозилася зброя, боєприпаси, продукти, фураж для коней (взимку), лопати, сокири, пилки та ін. На окремих возах перевозилися гармати. Як пише трансільванський історик Краус, «в поході ці вози їдуть з двох боків, а посередині піше військо, і в разі потреби ці вози служать їм за шанці, цими возами вони дуже сильні, і про них кажуть, що немає в світі війська, яке б вміло краще будувати шанці, як козаки.» [40 с. 111]

Рухомий табір з возів мав вигляд прямокутника (також іноді трикутника, півмісяця, кола, овалу), по великих сторонах якого рухались вози один за одним, в один або декілька рядів. Між рядами возів рухалось спішене військо. В першому або другому зовнішньому ряду були встановлені гармати, а біля возів йшли козаки з вогнепальною ручною зброєю, готовою до бою. Посередині табору вели коней. Передня і задня сторона прямокутника були не замкнені, їх прикривала кіннота. Для замкнення цих двох сторін прямокутник мав «крила», тобто один або декілька рядів були довші за інші на величину ширини табору. Якщо табір раптово зупинявся для оборони, «крила» заверталися, замикаючи передню та задню сторону табору возами. Що робилося далі, красномовно свідчить турецький мандрівник Евлія Челебі, описуючі події під час походу козаків: «Вони розташувалися з західної сторони мадярського табору на іншому березі ріки. Миттєво, подібно кротам, розривши землю вони взяли величезний табір в кільце. Виставили навкруги варту. На кургані, зверненому до табору Ракоці, вони вирили лінію рівчака і закріпили його сорока-п'ятдесятьма гарматами. Потім вони зв'язали ланцюгами свої сім тисяч возів і опоясали ним свій табір. В проміжках між возами було наставлено багато рушниць» [40 с. 111-115]

Якщо передбачалася довготривала оборона табору, то колеса возів закопували в землю, її насипали і на вози. Навколо возів з внутрішньої і зовнішньої сторони робилася мережа окопів та брустверів, з'єднаних ходами сполучення. Такий табір був базою з якої розпочиналися подальші боєві дії з ворогом. Розміри табору залежали від кількості війська. [40 с. 113-114].

Але рухомий табір з возів козаки використовували і для наступу на ворога, в тому числі і глибинні бойові рейди козацького табору. Захисні функції табору з возів були настільки високі, що вони зводили нанівець кількісну перевагу ворога. Так, Баплан повідомляє у своїй книзі «Опис України»: «Кілька разів я зустрічав у степах татарів, їх було понад п'ятсот, і вони нападали на наш табір, але нічого не могли вдіяти, хоча й було зі мною лише 50 чи 60 козаків». Особливістю рухомого табору з возів було те, що йому не страшна була перевага ворога в озброєнні та військовій майстерності. Тож не дивно, що табір з возів широко використовували й повсталі селяни для свого захисту. [40 с. 115].

Козацький рухомий табір з возів будувався залежно від тактичної обстановки і переслідував створення штучної перепони для ворога на відкритій, рівнинній місцевості. Для його побудови використовували звичайні обозні вози, обладнанні пристосуванням для запрягання коней з обох кінців. При цьому основним засобом для підвищення захисних функцій, тобто неприступності табору, було збільшення кількості возових рядів (до 6-12). З цією побудовою поєднувалося широке використання артилерії малого калібру, що вела вогонь під час руху з возів, а також швидкострільність та влучність мушкетного вогню. Наближення ворога до такого табору ближче дальності стрільби вогнепальної зброї було для нього смертельним. Тому бій безпосередньо біля возів козацького табору був винятком, а історія його використання не знає прориву. Але є всі підстави стверджувати, що в таборі кожні п'ятдесят козаків під час зупинки або маршу перебували біля свого воза і кожен з них мав певні обов'язки. Частина з них забезпечувала безперервність вогню, а частина слідкувала за рухом воза і загальними сигналами керування табором, щоб не допустити розриву ряду. Якщо ж табір зупинявся для тривалої оборони, то козаки робили земляні укріплення біля свого возу. Хтось серед них був старшим, розподіляв обов'язки і відповідав за дії цього маленького підрозділу. Є всі підстави також вважати, що козаки мали розподіл обов'язків на випадок бою безпосередньо біля свого возу. [40 с. 118-120].

У Глухівських статтях московсько-української угоди Дем'яна Многогрішного, підписаних 12 лютого 1669 р., неодноразово наголошується на згубності для супокою краю діяльності всіляких "клеветников и плевосеятелей", "свавільних людей, які, забувши острах Божий та свої обіцянки, поширюють різні сварні та руїнницькі слова і від того чиняться всілякі біди: залишивши працю свою, посполиті, будники, винокури починають називати себе козаками і від того біда і поруйнування великі настають..." У статтях дається суворий наказ "гетьману і старшині... дивитися й оберігати накріпко", якщо "в українських містах почнуть чинитися якісь свари від жителів чи від кого б то не було, ...то приборкувати їх, і розправлятися, і карати смертю..." Отже, як бачимо, рухомий табір з возів був важливою ланкою в бойовому мистецтві українських козаків.

Якщо козацьке військо вирушало в похід і при цьому передбачалася зустріч з ворогом, то його похідний порядок будувався за всіма правилами військового мистецтва. Першим рухався козацький розвідувальний загін, який висилав на відстань до шести кілометрів розвідувальні роз'їзди. За розвідувальним загоном на відстані чотирьох-шести кілометрів рухався передовий загін, що складався з трьох підрозділів кінноти, який теж висилав на відстань до шести кілометрів фронтальні та бокові роз'їзди охоронної розвідки. На відстані 11-15 кілометрів за передовим загоном йшли під захистом таборів головні сили. Від табору на відстані два-три кілометра висилались дозори фронтального і бокового сторожового охоронення [40 с. 121-122]

Бій з ворогом козаки розпочинали герцем, тобто двобоєм окремих сміливців або невеликих загонів. Такий козак-сміливець сам або на чолі загону наближався до ворожого табору і закликав до двобою. Якщо ніхто не виходив, сипались образи на адресу ворожого війська, звинувачуючи його в боягузтві й нікчемності. Військова козацька старшина вважала ознакою рицарської честі викликати ворога на двобій. Якщо вороже військо не виходило до бою, козаки починали його облогу. Для артилерійського обстрілу ворожого табору поблизу нього під захистом валів та шанців обладнувались під час темряви вогневі позиції. Якщо ж командування супротивника вирішувало дати бій, то його військо виходило з табору і шикувалося в бойові порядки. Відповідно до нього займало бойовий порядок і козацьке військо. В центрі бойового порядку ставала кіннота, вишикувана в три-чотири шеренги. На флангах “батовалась” піхота, тобто ставала в три шеренги. В розривах між піхотними підрозділами ставали гармаші з легкою артилерією. При підтримці артилерії з табору починався наступ козацького війська або відсіч атаки ворога. Козацька атака проводилася “лавою”, тобто невирівняною шеренгою з загнутими краями для обхвату ворога з флангів. Піхота, ведучи невпинний вогонь з гармат та мушкетів, який забезпечували першій шерензі дві інші, готуючи набої, підтримувала атаку кіннота. Кіннота наступала під захистом шанців які вона сама для себе копала. Якщо під час бою козацьке військо зміщувалося з ворожим, то такий бій вони називали “галасом”. Бій окремими загонами, не зв'язаними між собою козаки називали “розгардіяшем”. А якщо піхотний підрозділ попадав в оточення, то він приймав бойовий порядок “триангулою”, тобто стрій трикутником, і бився на смерть. Головною метою було виснаження супротивника та його деморалізація. Навальний обхват ворога з флангів, вихід йому в тил, створення резерву та засідки, раптовість удару та вміле використання рельєфу місцевості - характерні риси військового мистецтва козаків. Керування підрозділами в бою здійснювалося візуальними та голосовими “гаслами”, для яких використовувався прапор, труба (сурма) або голос [40 с. 121-127]

Відповідно до озброєння козака робився рондик або ронзик, тобто обладунок його бойового коня. У заможного козака на коня надівалася вуздечка з байраком або мундштуком і лакированими ріменними поводями, черпак багряного кольору, по краю обшитий галунами, арчак або кульбака, тобто сідло на червоному оксамиті із срібними галунами, з підвішеними по боках, на пряжках, підбеньками, тобто шкіряним полами; спереду сідла підвішувалися два кобура для пістолів, ззаду підвішувалися ременневі торока для підвішування до них мішку або в'юка для поклажи. Сам в'юк покривався червоним саф'яном. Іноді в торока в'язалися і полонені вороги. Також для похідної їзди козаки мали пліті, які називалися малахаями «під сріблом», або «ногаями руки малой» [58, с. 223]

Загалом в озброєнні козаки перевершували навіть Західну Європу. З цього приводу В. П. Коховський говорить: «Згадаємо, що військах європейських вогнепальна зброя не була розповсюджена. Особливістю козаків є те, що мушкет не виключав спису, який замінював штик. А в Західній Європі мушкетери були відділені від пікенерів, від чого виникала важлива незручність в бою, так як він мав або одну оборонну зброю, або одну наступальну». [58, с. 223].

Важливу роль відігравала інженерна служба козацького війська, яка забезпечувала його переправами, понтонами під час походів, фортифікаційними спорудами, риттям підкопів, тощо. Крім неї залучали і рядових козаків. Інженерна служба і флотилія - відомство генерального обозного. [29, с. 99]. Є також згадки про наявність у козацькому війську спеціалістів з підривних робіт - гранатників та підкопщиків. [44, с. 254].

У кожному полку діяла військова музика - необхідна служба для подачі сигналів у бою, на марші, при тодішній відсутності інших видів швидкого зв'язку. Музика слугувала також засобом психічного впливу на супротивника. До музичних полкових команд входили (трубники, довбиші, литаврщики, скрипники. [29, с. 99-100].

Довбиш ігри військові гарно відправляє,

Але також і тримач в тримби витрублює.

І потрібно їм обом брат за брата жити,

Адже довбишу - бубнить, тримачу - трубити.

Їхні ігри слухачів часом звеселяють,

Превелику іноді жалість викликають. [5, с.84]

Старшим над ними був “трубний отаман” або “старший музика”. Музики отримували порівняно високу грошову і натуральну (одяг, харчі і т.д.) плату з полкового скарбу. [44, с.254].

До військової обслуги входили лікарі й перукарі (цирульники), які часто поєднували ці два фахи, а також різноманітні ремісники (шапошники, сукновали, лимарі, коновали і т. д.). Утримувалися вони коштом того військового підрозділу, який обслуговували, або до якого були приписані.[29, с. 100].

Перелік допоміжних служб буде неповним, якщо не згадати поштово-військову, кур'єрську і фельд'єгерську службу, котра забезпечувала вище, середнє і нижче офіцерство (старшину) оперативною, тактичною інформацією, вказівками і наказами гетьмана та царя. З 1674 р. почав постійно діяти поштовий тракт до Москви: “учинены почты на дороге от Киева со стороны Днепра в Малоросийських городах, в Нежине да в Батурине, и из Малоросийських городов к царскому величеству всякия письма велено принимать на тех почтах”. Під час походів командири розставляли поштові пікети і стани із спеціальними вістовими кур'єрами, посильними, розсильними. Гетьмани сповіщали важливі новини полковникам через посланців. [44 с. 254]

Мобілізація (збір і виступ в похід) реєстрового козацтва здійснювалася перш за все на підставі царського указу та гетьманського універсалу, рескрипту, ординансу. Про збір і виступ у великий похід обов'язково надходило розпорядження (указ) царя. В ньому монарх визначав дату початку походу, кількісний склад війська, напрямок його руху, можливі тактичні дії, місця і дати з'єднання гетьманського регіменту з російськими військами, хто і як забезпечить постачання боєприпасами, амуніцією, фуражем, продуктами. Подібні укази одержували, наприклад, І.Самойлович у Чигиринській війні і Кримських походах; місцем збору 1677 р. цар визначив р. Артополоть, Зосередження керівництва польовими кампаніями в Москві гальмувало оперативність, гасило ініціативу й знижувало бойову готовність війська. Згідно з царським указом уже безпосередню мобілізацію здійснював гетьман, видаючи спеціальний універсал, або ординанс, в якому вказував час виступу, місце збору, напрямок руху, кількість козаків, гармат і т. д. Цей документ Генеральна військова канцелярія розмножувала й розсилала в полки. Полковники мобілізовували сотні. [29, с. 100]. За Самойловича ще діяла система, коли гетьмани давали царю власні поради щодо плану здійснення походу. І. Самойлович радив Тяпкіну, як краще завершити кровопролитну Чигиринську війну. [1, с.71]. На окремі походи гетьмани мобілізовували козацтво самостійно, але повідомляли про них у Москву. Якщо військо полишало Лівобережжя, то гетьман самостійно обов'язково залишав обмежений контингент -- "виборне товариство" -- для його охорони від татарських чамбулів. У складі об'єднаного війська гетьман і генеральна старшина завше входили до загальної військової ради і вносили пропозиції нарівні з російськими воєначальниками. Гетьман і старшина виробляли власний оперативний план, коли проводили самостійний, без росіян, похід. У далекому поході діяла похідна гетьманська канцелярія, яка доводила рішення гетьмана до підлеглих. [32, с. 266-267].

Реєстрові козаки (крім артилеристів та допоміжних служб) грошової плати, як правило, не одержували. Вони мали самі себе забезпечити всім необхідним, оскільки були фактично військовими поселенцями з тією різницею від пізніших військових поселень в Україні, що не солдати були перетворені в селян, а селяни й міщани несли солдатську службу. Козак мав з'явитися на гетьманський поклик з конем, при повній амуніції і екіпіровці, з запасом харчів на означений термін. Але не все можна було виробити в козацькому господарстві. Дещо (зброю, порох тощо) доводилося купувати, на що не завжди були гроші, бо не всі козаки могли вести торгівлю, а продавати один одному однакові продукти не могли та й залишків майже не було. Тому, наприклад, статті І. Самойловича (пункт 16), визначаючи кількість реєстру, обов'язково встановлюють плату кожному козаку по 30 польських злотих. І брати цю плату з усіх маєтностей (крім монастирських). Із цих поборів також платити гетьману 1000 червоних злотих на рік, генеральним -- обозному й писарю 1000 польських злотих, суддям--300 злотих, судовому писарю -- 100 злотих, полковникам по 100 Єфимків (йоахімсталлерів), сотникам по 100 злотих річних. Джерелом коштів були податки з господарств селян (посполитих), міщан, з торгівлі, з продажу оренд .[29, с. 100].

Старшина на час несення служби, крім означених грошей, одержувала рангові маєтності, ґрунти і млини. І згідно з царським указом, усі посполиті, які живуть на землі старшин, "подлежат поборам и суду своих державцев" [1, с. 192]. На утримання гетьманського двору з посполитих Стародубівщини брали натурою -- яловицями, баранами, кабанами, конопляною олією, сиром, вершковим маслом, гусьми, курми, грошима [32, с. 273]. Для ведення Чигиринської кампанії І. Самойлович обіклав народ податками для утримання війська -- "від хліба, солі, від винних котлів по рублю, від пивних котлів пів сорока алтин, від млинового колеса--по 3 рублі, і з купців, і з торгових людей мито" [32, с. 273].

За успішні походи реєстровцям видавав, як свою милість, подарунки цар (“царское жалование"). Під час Чигиринської війни у 1677 році стольник О.Карандєєв привіз гетьману й старшині соболі і атлас від царя [50, с. 209]. За службу в 1676 р. І. Самойлович від імені царя роздав П. Забілі, І.Домонтовичу, І.Лисенку і всім полковникам по 40 соболів, тканини та ін. [29, с. 103].

Харчі (провіант) козак мав брати власні на термін, який називав гетьман чи полковник в універсалі. До складу входили продукти, які не псувалися -- сухарі, крупи, сіль, сало, борошно, цибуля, часник, солонина, сушена риба, мед олію, мак, пивні солоди, гусей, качок, курей і т.д. Усе це козак віз у мішках на коні, або в складчину з іншими козаками на возі волами, що спричиняло величезний обтяжливий обоз, котрий завжди волочився за військом. Старшина ж набирала значно більше харчів, напоїв і людей для розваг. В обозі сиділа ціла армія маркитантів, яка живилася на війні торгуючи -- продаючи вино й купуючи трофеї. Щоб полегшити пересування і позбутися (хоча б частково) громіздкого обозу, під час далеких походів створювали продовольчі комори й магазини у фортецях. [29, с. 103].

Як і харчами, реєстровий козак забезпечував себе сам і одягом. Лише артилерійській обслузі мав видаватися одяг із військових запасів, -- кожух, шапку, свиту, чоботи, панчохи, рукавиці. Козаки мали виготовляти однотипний одяг. Як одягався козак і який мав вигляд свідчать гетьманські печатки. Українські воїни XVII ст. носили вуса, голову голили зовсім або підстригали під коло чи відпускали оселедець -- довге пасмо волосся, яке закручували за вухо. [29, с. 104]. Козаки носили полотняну сорочку, суконні штани, шкапові чоботи, вовняний пояс, кольоровий (синій, жовтий, червоний, зелений) жупан із густо пришитими ґудзиками під саму шию, а зверху кирею (опанчу, ярмолук) або кожух (габаняк, кобеняк), чи свиту [4, с. 362-363]. Поляк -- очевидець подій російсько-турецької війни -- зазначав, що в час облоги Чигирина (1678) війська Самойловича мали різнокольорові строї -- найбільше були одягнуті в сині, жовті й червоні каптани (жупани) [51, с. 159 --179]. Евлія Челебі занотував до щоденника, що під час битви з козаками на полі "переливалося ціле море людей в соболиних ковпаках і чорних шапках. Попереду стояли сімдесят воєначальників в одязі з голубого шовку з хрестами". Головний критерій для обмундирування воїна -- зручність і надійність. Воював козак одягнутим в сорочку, штани, чоботи і жупан. Решту залишав в обозі. [29, с. 104].

Ціна кожної речі в джерелах не називається, але комплект -- два кожухи, дві шапки, по дві пари рукавиць і панчох -- коштував 4 золотих. Якщо одяг (барма) не видавався готовим, то на його виготовлення давали гроші, за які можна було купити готові речі або замовити їх у кравця. Сорочки виготовляли із льняного або конопляного полотна, верхній одяг із сукна, шапки -- зі смушка або хутра собак, лисиць, вовків, кіз, зайців, чоботи з юхти, вичиненої шкапової шкіри. Реєстрова козацька старшина вбиралася досить багато. На її одяг ішли дорогі тканини--лудан, кармазин, парча, лундуш, китайка, оксамит, тафта, штоф, камка, атлас, ізорбаф, бейберак, шуфрень, добре вичинена шкіра (юхта, сап'ян), цінні хутра -- горностаї та соболі. Для оздоблення застосовувалися дорогоцінні метали та каміння. Більшість свого майна і статків лівобережні старшини накопичили у боротьбі з турецько-татарськими наїздами і в походах на Порту та Ханат -- не лише у вигляді царських та гетьманських нагород, але і як військові трофеї та відвертий грабунок.[32, с. 162-163].

Коней на Лівобережній Україні розводили в кожній сотні, в козацьких господарствах та в спеціальних кінних заводах. Тому реєстровець, якщо не мав, або втратив власних коней, за виділені гроші міг купити собі коня в інших козаків або одержати його із спеціальних табунів -- "бидла військового". Такі табуни стояли по всій Гетьманщині. Так, у 1677 р. Іван Самойлович у листі згадує, що таке "бидло войсковоє в Вереміївці зостаючоє" стояло неподалік чигиринського табору бойових дій, щоб мати змогу поповнювати кінноту й харчувати військо. Захоплювали коней і у ворога -- турків, татар, поляків.

Фураж реєстровий козак брав теж із собою, що збільшувало (особливо взимку) обоз, який поповнювався сіном та мішками вівса. Влітку реєстровці брали коси й серпи, щоб добувати фураж на марші. Знаючи таку залежність козацького війська від природи, татари ослабляли його, заздалегідь випалюючи степи. Так сталося під час Кримських походів 1687 р. і 1689 р. коли від "безводдя і безтрав'я" загинула одна третина козацьких коней. [29, с. 106].

Козацькій армії були притаманні всі складові тогочасної військової майстерності. Основою воєнної доктрини козацького війська була оборона. Загарбницько-наступальних війн українські збройні сили не вели. Контрпоходи козацтва були лише ударами-відповіддю на агресивні наміри сусідів. Як і скрізь в тодішній Європі, метою військової акції козацька старшина бачила не армію противника, а його територію. Вищим досягненням стратегічної майстерності вона вважала захоплення земель, зайнятих ворогом, без зайвих втрат і зусиль і без кровопролитних боїв примусити противника відступити. Для цього відрізали комунікації, били по тилах. Втілення подібної доктрини стратегії добре видно на прикладі історії Чигиринської війни 1677 -- 1678 рр. Захоплену територію осаджували фортецями (в Кримських походах), або займали залишені ворогом (в Дніпровських походах), будували укріплені лінії, вели прикордонну сторожову службу. Козацьке військо мало наступальну стратегію, яка тіснила ординців на південь і прямувала до моря. Воно здійснювало у 80 -- 90-х рр. XVII ст. наступ на Причорномор'я, яке і стало основним стратегічним напрямком цього періоду. Всім складовим частинам збройних сил України була притаманна власна тактика--теорія та практика підготовки і ведення бою козацькими з' єднаннями.. [29, с. 147-148].

Передумовою успішного ведення війни завжди залишались достовірні знання про противника. Їх в усі часи і в усіх народах забезпечувала розвідка. Козацькі розвідники постачали старшину стратегічними розвідданими - про політичний стан сусідніх держав, їхні військово-політичні наміри, про дружбу чи ворожнечу з іншими країнами, про можливі міжнародні коаліції. Необхідні дані гетьманам, кошовим, полковникам доставляли купці, посли, паломники до святих місць, власні резиденти. Це була зовнішня розвідагентура. Її свідчення козацька старшина повідомляла до Москви. Козацька армія вела практичну розвідку по добуванню і вивченню даних про противника в районі бойових дій. Застосовувалися розвіднадзор, розвідка боєм, розвід група, розвідзагін, захоплення язиків, допит полонених, свідчення перекинчиків. [24 с. 21]

27 червня 1677 р. І. Самойлович повідомляв царя, що для здобуття певних свідчень про турецькі заміри він посилав у розвідку козака Василя Новака, “котрий, яко знаючий турського язика і обичая, на виедной недели нинешего года нарочно в ту там сторону посилан бил для проведивания о замислах неприятельских”. Василь Новак поїхав з купцями до Ясс, потім, переодягнувшись в одяг чабана, прикинувся кривим калікою і ніби лікаря шукав, з людьми за Дунаєм розмовляв і вивідав, що султан іде саме під Чигирин, а вже потім, можливо, і на Київ, дізнався про кількість турецької армії. Якщо відомостей не надходило, а потреба в них була, гетьман організовував похід розвід групи або розвідзагону. Гетьманські інструкції розпорядчо-тактичного й планово-оперативного змісту складають невід'ємну частину мистецтва старших офіцерів. [24 с. 22]

Оперативна розвідка застосовувалась при ході безпосередніх військових дій, а також контррозвідка - оперативні дії по знешкодженню турецько-татарських розвідників, розповсюджувалася дезінформація. В стані противника знаходилася агентура. 31 липня 1676 р. В універсалі І.Самойлович визнав, що в армії П. Дорошенка у нього є “многіє певниє і зичливі особи”. Розвідка користувалася даними сторожової і вістової служби, збираючи оперативні дані. Існували також невеличкі розвідувальні загони - “польові” ватаги, очолювані ватажком. Ватага поряд з розвідкою вела бої, чинила диверсії, захоплювала язиків. Тобто вела розвідку боєм. Ватага комплектувалася по гетьманському чи полковницькому ординансу або й добровільно. Похід ватага був ще й засобом збагачення. Ватаги влаштовували засідки на ворога на стежках татарських чамбулів. Як діяли ватаги, свідчить опис походу паліївців у степи. Хоча на широких і просторих степах немає жодної стежинки чи сліду, як на морі, ватаги їздили степом, як битим шляхом. Щоб їх не помітили татари, довго не розводили вогонь, харчувались раз на день сухим харчем, толокном і товченими сухарями, коням не давали іржати, ховалися в очеретах і рогозах, як дикі звірі, щоб сплутати сліди, з'їжджалися і роз'їжджалися, орієнтувалися по горизонту, сонцю, зірках, вітру, джерелах і ріках. За противником, який відступав, гетьман висилав погоню. У 1677р. за турками, що відійшли від Чигирина, І. Самойлович надсилав загони П. Кожуховського, Ф. Мойсинка до Чорного Лісу й ті відбивали добро, обоз, зброю, полоняників.[24 с.22-23].

Також українські козаки здобули славу в Європі як чудові піхотинці. Вони добре використовували в бою місцевість, щоб досягти успіху, зводили земляні укріплення, переборювали важкі далекі походи, виснажливу спеку й лютий мороз, брали в облогу фортеці, ходили в атаки й контратаки. Про них писали вороги: “Не один інженер дивувався, спостерігаючи розташування їхніх валів, траншей, батарей, заборол... Якби вороже військо пройшло їхні перепони і ями, зламало грудьми дубові палі частоколу, пройшло бруствери і вали, то ще більшої відваги потрібно було для того, щоб здобути їх всередині [укріплень]”. Бойове мистецтво козаків наводило жах на ворогів. Лише в'їхавши на територію України, турок Євлія Челебі молився за своє життя, бо, як він пише, в боях за Азов “зазнав горя від козаків і бачив як вони б'ються і воюють”. Але, все-таки козацтво являлося легким військом, що вже в останній чверті XVII ст. не відповідало вимогам професійних армій, котрі формувалися в Європі. У великій польовій битві козаки не могли довго протистояти ні яничарській піхоті, ні панцирним підрозділам спагі, ні хоругвам польських гусар, через що мусили ставити вагенбурги і діяти від оборони. У жодній польовій битві другої половини XVII ст. і далі піхота не вистояла проти серйозного противника Це треба визнати. Але уступаючи лінійним військам, козаки уміло застосовували винайдений гуситами вагенбург, що дозволяло їм здобувати перемоги, використовуючи прорахунки і самовпевненість противника. [29 с. 151-153].

Якщо турецька армія ставала наступальноспроможною і потужною завдяки татарській кінноті, то українське військо цими якостями завдячує городовій та компанійській кавалерії. У походах кінця XVII ст. Українська кіннота набула досвіду форсування рік зходу і з допомогою переправ. Вона захоплювала плацдарм, охороняла його, удаваним відступом заманювала ворога в пастку, провокувала сутички. Євлія Челебі неодноразово згадує, як козаки вправно будували переправи через ріки з возів. [32 с. 270]. На Дніпрі в 1677-1678рр. використовувалася козацька флотилія з байдаків, човнів, чайок, котрі виготовлялися в Гетьманщині. Судна блокували фортеці з моря чи з ріки або відрізали комунікації і переправи ворогу. [3 с. 224]

В останній чверті XVII ст. українське козацьке військо набуло досвіду боїв за фортеці. Основними військовими прийомами, які застосовували збройні сили, при здобутті фортець були: масований удар по фортеці, її штурм, блокада з води, використання насипного валу, риття підкопів, закладка мін, артобстріл, часті вилазки. При обороні фортеці козаки намагалися перш за все завдати ворогу найбільших втрат. Для цього -- виходили для атаки, лили гарячу смолу й кидали вогонь на атакуючих, вели артобстріл їхніх позицій, попереджували підкопи й порохові міни, нападали вночі на сонного ворога, "складного сну уживаючого".[32 с. 274-275]

Отже, реєстрове військо, котре складало частину державної структури Гетьманщини, відзначалися високими тогочасними якостями з функціонування, мобілізації, керування та забезпечення, озброєння та військового мистецтва, що й засвідчують щойно наведені факти. [29 с. 106].

Глава ІІ. Компанійці та сердюки як складова Лівобережного козацького війська доби Руїни

Основу збройних сил Гетьманщини становили укомплектовані військовослужилими -- реєстровими козаками полки: Ніжинський, Гадяцький, Прилуцький, Полтавський, Лубенський, Київський, Переяславський, Чернігівський, Миргородський та Стародубський. За принципом мобілізації вони мали характеристики, що відповідають ополченню. Але в кінці XVII ст. важливою складовою частиною війська гетьманського регименту стають наймані полки (охотники). Вони відрізнялись від реєстрового війська комплектуванням, забезпеченням і характером діяльності. Водночас мали з городовим козацтвом спільну організацію і керівництво. [28 с. 73].

Створені в кінці 60-х років XVII ст. з чисто поліційною метою, до кінця століття наймані полки перетворилися на частини регулярної армії з широкими військово-політичними функціями . [27 с. 24].

Разом з гетьманами важливу роль в цій справі відіграв і Ілля Новицький. Створена система об'єднала в собі: а) службу попередження; б) розвідку; в) службу сповіщення; г) контр-походи; д) оборонні лінії і перешкоди із фортець, укріплень, ретраншементів, засідок. [28 с. 69-70].

Зважаючи на значущість цієї системи, в цьому розділі я хочу дослідити виникнення, структуру і роль в історії українських збройних сил такого нового для України явища, як регулярні наймані війська - сердюки та компанійці, які з'являються в кінці XVII ст.

Створення охотницьких полків на Лівобережній Україні пов'язане насамперед з тією ситуацією невпевненості, розрухів і свавілля, що склалася в 50 -- 60-х роках XVII ст. через внутрішні чвари, громадянські війни серед козацтва і втручання в них Московщини, Речі Посполитої та Османської Порти. Аби охолодити "гарячі голови", гетьманське правління вирішило укомплектувати полк служилих за державні гроші вояків [27, с.15].

У Глухівських статтях московсько-української угоди Дем'яна Многогрішного, підписаних 12 лютого 1669 р., неодноразово наголошується на згубності для супокою краю діяльності всіляких "клеветников и плевосеятелей", "свавільних людей, які, забувши острах Божий та свої обіцянки, поширюють різні сварні та руїнницькі слова і від того чиняться всілякі біди: залишивши працю свою, посполиті, будники, винокури починають називати себе козаками і від того біда і поруйнування великі настають..." У статтях дається суворий наказ "гетьману і старшині... дивитися й оберігати накріпко", якщо "в українських містах почнуть чинитися якісь свари від жителів чи від кого б то не було,...то приборкувати їх, і розправлятися, і карати смертю..." [29, с.107; 1, с. 205-206].

Аби запобігти розрусі і дати старшинам самодостатню додаткову допомогу, 23-й пункт статей вимагав "вчинити полковника і 1000 вояків... Давати їм по угоді на рік гроші, і щоби були вони на влаштованім місці... А коли почнуться від когось хитання та зрада, то йому, полковнику, тих свавільців приборкувати по своєму праву" [1, с. 205-206]. Такий полк було дійсно створено десь наприкінці 1669р. Це підтверджує Самовидець: Многогрішний, "жеби і його тоє не спіткало (що Брюховецького. -- В.З.), собі гетьманства жичачій, назбирал компанії з литви, ляхів та інших немало, жеби оному зичливими били" [4, с. 106]. Твердження літописця дає підстави визначити спосіб комплектації першого полку як кінного формування ("компанія"), укомплектованого головним чином іноземцями -- вихідцями з Польщі, Білорусії, Литви та інших країн, імовірно, Волощини, Молдови та Сербії. Про того, хто очолив цю "компанію" доброзичливих до гетьмана найманців, свідчить 10-й артикул Конотопських статей Івана Самойловича, прийнятих в Козачій Діброві 25 травня 1672 р. Якщо за попереднього гетьмана старшина наполягала на утворенні найманого полку, то в 1672 р. вона слізно прохала протилежного: "А нині б'ють чолом великому державцю, щоб його царська величність їх пожалував гетьмана, полковників і козаків, і тисячі чоловікам полку Новицького кумпанії бути не указав, бо від таких кумпаній малоросійських міст і містечок і сіл жителям чиняться всіляке руйнування і образи. І великий державець його царська величність пожалував їх і велів тій статті бути по їхньому чолобиттю" [1, с. 326].

Отже, будемо вважати, що у 1672 р. очолював першу на Лівобережжі державну "кумпанію" найманців у 1000 чоловік Ілля Федорович Новицький. Його полк 1672 р. мали розпустити, як свідчить "чолобиття", але Іван Самойлович, перечекавши хиткий період обрання, не лише не розпустив полк Новицького, а й широко розгорнув комплектацію нових найманих підрозділів, що поступово перетворилися на постійні військові частини України-Гетьманщини. [2, с. 685].

Трансформація охотницьких полків у регулярне військо пояснюється кількома причинами. Насамперед охотники повністю залежали від гетьмана і на відміну від реєстрових козаків, схильних до отаманщини, були слухняною і вірною зброєю. Крім того, найманці несли постійну прикордонну варту, були мобільнішими й не пов'язані з господарством.[28, с. 75].

Відмінність між охотницькими і реєстровими полками полягала також і в тому, що найманців не називали козаками. У документах вони йменуються "товаришами", "полчанами", "молодцями". Такою назвою лише підкреслювалась принципова різниця в їхньому службовому становищі. На відміну від козаків охотники не були осілими, а користувалися тимчасовими "становиськами" для постою, що в кожному окремому випадку визначав особисто гетьман. У зв'язку з цим їхні полки називалися не за територією, як реєстрові (Полтавський, Ніжинський тощо), а іменем полковника--Новицького, Рубана, Шульги, Павловського, Яреми та ін. Нарешті, остання найпринциповіша відмінність найманців від городових козаків полягала в забезпеченні. Охотники перебували на повному гетьманському утриманні харчами, одягом, зброєю, амуніцією, фуражем (або взамін отримували гроші).[18, с. 106].

Військово-політичне значення найманців було настільки великим, що з легкої руки Івана Самойловича вони дістали тривале життя на Лівобережній Україні. Так, вступаючи до гетьманського уряду, І. Мазепа просив, щоб "для всілякої остороги і для страху свавільникам" царі дозволили йому оточити себе найманими сердюками і драгунами (кіннотою) [50, с. 407]. Спеціальний пункт Коломацької угоди, підписаної Іваном Мазепою з Москвою у 1687 р., теж визначав: "Позаяк охотницькі полки кінні і піші під сей час на оборону малоросійського краю суть потрібні, щоб вони були збережені, так як і при попередньому гетьманові, а давати їм плату, збираючи гроші у посполитих людей, які не вписані до козацького реєстру" [1, с.51].

За родом військ наймані полки чітко розподілялися на кінноту (комонники, компанійці, компанія, охочекомонні) і піхоту (серденята, сердюки, охочепіхотні). Однак інколи у польових кампаніях і далеких походах сердюки мали коней. У1678 р. під Чигирином сердюки Данила Рубана були на конях. Але це була військова потреба і швидше виняток, аніж правило.

Кількість охотницьких полків в останній чверті XVII ст. змінювалася у межах від одного (на початку 70-х років) до восьми. За чисельністю воїнів охотницькі полки були меншими, ніж реєстрові. Кількість полчан у них коливалася від 400 до 1000, а сотень -- від 3 до 8, бо не завжди в них було 100 чоловік. Деякі нечисленні полки існували недовго, розпадалися і відновлювалися за потребою. Так, у Чигиринській війні фігурує компанія "ротмістра нашого" (гетьманського) Якова Павловського а пізніше -- "особная компанія ротмістра Ростковського" Як бачимо, воєначальник нечисленного полку навіть називався не полковником, а ротмістром. До складу полку іноді належав великий підрозділ, що мав права полку і старшину. [29, с.112].

Гетьман Самойлович у 1684 р. в розмові з думним дяком Омеляном Українцевим зазначав, що у нього загальне число в "охочих кінних і піших полках чотири тисячі" [50, с. 381 ]. Про кількість полчан Новицького свідчить такий реєстр: "У Лубнах товариства на стаціях стоять 308, в Чигирин-Діброві товариства 6, в Лукомлі -- 24, в Лохвиці -- 65, в Сенчі -- 16, в Пирятині -- 23, в Чорнухах-- 56, в Глинську -- 38, в Ромні -- 102, в Смілій, в Костянтинові з Хорунжівкою -- 20. Всього товариства полку його милості пана Новицького451". Коли ж скласти всі наведені цифри, то маємо іншу суму -- 658 чоловік. Але й це, мабуть, не всі, бо полчани квартирували і в інших полках.

Комплектування компанійських і сердюцьких полків здійснювалося за суто добровільним принципом. На заміну вбитим, хворим, старим набирали шляхом вербування добровольців-охотників з місцевих міщан, селян та міських обивателів Правобережної України, а також іноземців--поляків, волохів, сербо-хорватів [174]. У полку Новицького фігурує "волоський курінь", напевно, укомплектований молдаванами та румунами [232, № 14486]. Наведений В. Модзалевським реєстр полку Павловського за 1682 р. засвідчує прізвища рядових, в основному польські, сербські та румунські [216, с. 180--183].

Різкому зростанню чисельності полчан в охотницьких полках, а відтак і загальної їхньої кількості сприяли переходи з Правобережжя на Лівобережжя військових формувань П. Дорошенка від Гоголя, Драгинича, Куницького, Могили та ін. У вересні 1676 р., за наказом І. Самойловича, до свого полку прийняв поповнення з числа збіглих від Є. Гоголя козаків І.Новицький [2, с. 685]. Протягом 1675 -- 1676 рр. переходили на Лівобережжя серденята Дорошенка. У 1677 р. перейшла "піхота Ханенкова" [29, с. 113].

Гетьманськими універсалами й наказними листами суворо заборонялося охотницьким полковникам приймати до своїх полків селян, що втекли від державців, осілих у лівобережних полках посполитих -- тяглих селян, а також козаків з реєстрових (городових) полків, "бо якщо городових приймати в компанію будемо, то і всі з полків городових козаки в компанійський реєстр тиснутися схочуть", -- писав Іван Самойлович.[29, с. 113].

Аби не допустити небажаного поповнення, гетьмани періодично проводили ревізію найманих полків. 1684 р. Самойлович наказував Іллі Новицькому надіслати до Генеральної військової канцелярії кондуїт "о новопринятих оних товаришах, отколь они взялися, бо хочемо ведати достаточно, що они суть за люде, чи з прихожих", а коли є серед них біглі селяни -- негайно гнати їх до своїх власників за місцем проживання. Ревізія полочан здійснювалась і з метою підвищення їхньої бойової підготовки. [32, с. 256].

Щоб потрапити до реєстру найманого полку, кандидат мав пройти випробування "молодиком" -- прослужити певний час і зарекомендувати себе здібним до ратної служби, аби лише тоді його приймали до числа "товаришов". Прийом здійснював полковник особисто в присутності осавула і писаря. Розпорядження на прийом давав гетьман. "Молодиков, коториє при товариству полку вашой милості служили, -- писав І. Самойлович І. Новицькому 30. V. 1684 р., -- і вже могут бути взяті за товаришов, можеш ваша милость упевнити ласкою нашою... ", -- тобто, коли всіх по полках підвищуватимуть, зарахують і їх. "А о тих, которие ново ваша милость, як сам так і осавул ваш приймете, хочемо відати достатнє, що они суть за люде, чи з осілих, чи з прихожих, чи лі з полков інших", -- зазначає гетьман і додає: отож поки що новоприбулих тримайте при собі, а тим часом з'ясуйте їхнє походження і становище). Полчани (як молодики) вивчали військову справу під керівництвом старшини, або вже бувалих "товаришов", досліджували місцевість, оволодівали шаблею, мушкетом, верховою їздою і премудростями гарнізонної служби.[28, с. 79]. Власне "молодик" -- це джура, якому певний час не платили нічого, крім частки військової здобичі. Козаки перейняли таку практику від польських затяжних хоругв. Тому реальне число бійців у полку в 2 -- 2,5 рази перебільшувало спискове число, в якому значилися тільки товариші, кожен з яких мав 1 -- 2 джур.[28, с. 114]. Щоб між полчанами не було схильних до бешкету, добре пильнували гетьмани, засилаючи листи полковникам з наказом регулярно проводити профілактику правопорушень. Якщо ж серед охотників траплялися злочинці, то їх карали "по правилам військовим". Окрім генерального, були суди й судді полкові, які й визначали міру покарання за скоєння злочину. За бійку, втечу, крадіжку, невиконання наказу били при всіх полочанах батогами або киями, за "мужебойство", вбивство відрубували голову. За злочини проти моралі -- спалювали живцем.

Серед рядових полчан були й одружені вояки. У цьому переконує лист до І.Новицького полкового осавула І. Максимовича, де написано, що в Чигирин-Діброві, де стояв підрозділ, з'явилися одружені, нездатні відтепер нести службу, тому він "товариство жонатоє все посилаю до Вашої милості і до уваги вашої панської подаю, що оним належить платіж місячний вибрати". Служили найманці від 17 -- 18 до 40 -- 50 років, залежно від того, яку несли службу -- оперативну чи тилову.

Внутрішня структура охотницьких полків була подібна до устрою городових (реєстрових) полків, тобто вони поділялися на сотні й курені (десятки) на чолі з сотниками й курінними отаманами. Очолював полк полковник, якого універсалом призначав особисто гетьман, вручаючи клейноди -- бунчук, пернач, знамена, сурми, тулумбаси. Тривалий час охотницький полковник міг виконувати свої обов'язки на підставі усного наказу гетьмана, іншими словами, бути неповним, тимчасовим полковником. Наприклад, Ілля Новицький з часу утворення його "кумпанії" аж до липня 1676 р. залишався "несовершенним" полковником. Лише в липні 1676 р. Самойлович видав два універсали, якими оголошував його "совершенним", тобто постійним, повноправним з городовими, полковником. Гетьман незатверджених полковників називав також "наказними" або ротмістром.

Призначаючи І.Новицького повноважним охочекомонним полковником і репрезентуючи його полчанам, І. Самойлович в універсалах дає йому таку характеристику: "Илияш Новицкий чоловік в вєрности пресвєтлого царського величества маєстатови непохибного, в повинной рейментови нашому зичливосте сталого и в ділости рицарской досвідчоного...", "яко чоловік от молодих літ воєнную трактуючий услугу...", "человек нам зичливий, расторопний і пильний в своїх ділах". У листах до Новицького Мазепа завжди наголошував, що "всегда ми первішую нашу імієм к ваш мості прихильность" [29, с. 115-116].

Довіра гетьманів до охотницьких полковників, котрі належали до української політичної еліти, була великою, особливо до Іллі Новицького. Мазепа не тільки залишав його в Батурині замість себе (наприклад, коли 1689 р. їздив до Москви), а й доручав керувати охотницькими полками, віддавати накази городовим сотням, призначив І. Новицького начальником прикордонних міст і містечок з татарського боку. [28, с. 80].

За вірну службу охотницькі полковники діставали від гетьманів грошову винагороду (талери, злоті, леви), багаті дарунки, тканину (лудан, сукно), хутра, млини, землі, їм належали тяглі люди, села й хутори. Охотницькому полковнику, як і городовому, керувати полком допомагала полкова старшина. її склад фіксує грамота І. Самойловича 1679 р. про виплату грошей старшині І. Новицького. Щодо грошових винагород, то старшинська ієрархія мала такий порядок: осавул, хорунжий, писар, обозний, підосавул. [2, с. 685].

Осавул охотницького полку -- це заступник полковника в усіх важливих справах полку. За необхідності очолював полк у поході (був наказним полковником) або окремі загони під час військових дій, складав компут (реєстр) товаришів, першим підбирав і приймав у "молодці" нових полчан, відповідав за наявність і роздачу обмундирування, екіпіровки та зброї.

Помічником осавула був підосавул, який теж у міру потреби виконував ці функції (окрім наказного полковника). Допомагав осавулу в безпосередньому керівництві полком (у стройовій частині) хорунжий охотницького полку. Полковий писар вів справи полкової канцелярії, а обозний клопотався тим, що провадив забезпечення провіантом, грошима, набоями, порохом, а під час воєнних дій -- влаштуванням табору, розміщенням гармат тощо. Полки поділялися на сотні на чолі з сотником і сотенною старшиною (осавул, обозний, хорунжий) та курені на чолі з курінним отаманом. [32, с. 257].