Лівобережне козацьке військо доби Руїни

Комплектувалася старшина зі складу самих полчан, з найвміліших, найдосвідченіших і заслужених, щоб це був, як писав Самойлович, "человек нам зичливий, расторопний і пильний в своих делах, жеби мог міти в руках своих" керівництво підрозділом. Сотниками та курінними отаманами намагалися призначати не іноземців, а українців. Про це свідчать згадані в архіві І. Новицького прізвища сотників і курінних: Гордій Левченко, Лук'ян Скребишенко, Андрій Гамалія, Яків Конотоп, Іван Решківський, Петро Блавадський, Сергій Криштопович [28, с. 82].

Для підтримання боєздатності охотники використовували допоміжні служби реєстрового війська, позаяк своїх не мали. їх обслуговували: на переправах -- кормщики, суднобудівники, конопатники, мостобудівники; під час облоги--гранатники, підкопники, підривники. Для виготовлення одягу найманці послуговувалися шапошниками, чоботарями, кравцями. При конях були стадники, коновали. Для догляду за козаками тримали цирульників, які виконували й лікарські функції.

З допоміжних служб у охотницьких полках можна також назвати кур'єрів, фельд'єгерів та полкову музику у складі барабанщиків (довбиші, литавристи), скрипників та сурмачів. Музики подавали сигнали збору, виступу в похід, тривоги, наступу, відходу, атаки тощо, тому вони завжди були при війську, якщо навіть у поході брав участь не весь полк. Гетьман у своєму наказі завжди вимагав надіслати молодців, а "разом з тими людьми і трубачов пильно і пильно жадаю". Музиканти також звеселяли охотницьку старшину і рядове товариство під час свят [44, с. 250].

Командував охотницькими полками і видавав розпорядження на всі без винятку акції особисто гетьман. Тільки перед ним звітувалися наймані полковники про виконання того чи іншого завдання. Щоб видати наказ, гетьман викликав охотницького полковника до Батурина або в похідну ставку до табору. Іноді командування здійснювалося через спеціальних розсильних--молодців, які "послані в пильних делєх" усно передавали інформацію і через них "слушний ответ чинився". Коли ситуація змінювалася, гетьман "добрим молодцем" надсилав негайну звістку про відміну старого і видання нового наказу. [29, с. 118].

Гетьманські інструкції розпорядчого змісту мали лаконічний характер і містили лише коротку інформацію до виконання. Коли ж задіяним був увесь гетьманський регімент, розпорядження давались об'ємніші.

У великих військових акціях гетьмани в письмовому наказі визначали не лише шлях, а й конкретні стратегію і тактику дій у майбутній ситуації, передбачали розташування війська та порядок ведення бою. Гетьман пильнував за тим, аби його накази справно виконували всі підлеглі. Коли ж їх не виконували, або виконували неточно чи погано, він виносив підлеглим догану чи карав. [28, с. 79-83].

На відміну від реєстрового козацтва охотницькі полки не мали постійної території дислокації. Вона завжди визначалась гетьманом у кожному окремому випадку на підставі потреби або з тих чи інших обставин. З часом все ж якась територіально-адміністративна одиниця поступово закріплювалася за одним компанійським чи сердюцьким полком, перетворювалася для них у "звиклі становиська". Наприклад, у 1676 р. полк Ілляша Новицького мав квартири (постій) у Стародубському й Чернігівському полках, у 1677-1680 рр. -- в Лубенському й Миргородському, а в 1681 р.--у Переяславському полку, а пізніше за ним остаточно закріпили Лубенський полк із постоєм у сотнях Роменській, Глинській, Лохвицькій, Городиській, Чорну-хинській, Лукомльській, Лубенській, Костянтинівській, Чигирин-Дібровській, Пирятинській, Сенчанській. Полк Якова Павловського мав квартири в Прилуцькому полку, сердюки -- у містах Батурині, Глухові, Лубнах, Гадячі, Лохвиці. У 70-х роках прибуваючі з Правобережжя найманці розташовувалися Петром Рославцем на Стародубівщині [28, с.83].

Розквартировував полчан полковник чи осавул, або обозний, чи хорунжий у тісному контакті з полковником та полковою старшиною того городового полку, в якому визначено місце постою. Жили полчани на квартирах у міщан, селян, а іноді (в дуже незначних випадках) і в козаків, хоча останні звільнялися від постою. Гетьман, визначаючи постій, завжди клопотався, щоб він не був обтяжливий: "без докуки жителям тамошнім" і щоб молодці вели себе чесно, не досажджали лихою поведінкою обивателям, щоб охотницьке товариство "слушне і порядне, подлуг давнього обичая по становиськах розпряжено було". Проте розквартирування компанійців часто відбувалося з "ущербком і обтяженням для подданих". Гетьман, реагуючи на скарги скривджених свавіллям, часто писав Новицькому, щоб той, "нікому не глядячи в зуби", закликав товаришів-полчан до негайного порядку [32, с.257]. На стаціях охотники отримували від місцевих жителів утримання. У 1676 р. від П. Рославця на Стародубівщині компанійці дістали провіант, фураж для коней, гроші (5 рублів на тиждень сотнику, 9 алтин отаману, 2 гривні рядовому), всім по 2 кварти горілки, по кварті олії. Тому гетьмани й приказували "іменем нашим" товариству своєму накажіте "аби яко в дорозі, в тягненню вашом так і на тих становиськах жадних докук и найменших збитков господаром своїм не чинили". Грошей не збирати, лише харчі і корм коням, одяг надішле генеральна канцелярія, а "всіх людей і коней зареєструвавши, до нас реєстри присилайте, жебисьмо зрозуміли где указати вам стацію" [29, с. 121-122].

Сердюцькі та компанійські полки перебували на повному забезпеченні у гетьманського правління, а полчани-молодці одержували плату за службу й повне продовольче та амуніційне утримання. Для виплати грошей охотникам у 1678 р. ввели оренди на шинки, винокуріння і торгівлю горілкою. Вони поновлювалися щорічно, і, як зазначає Самійло Величко, за І. Самойловича розпочиналися від Великодня. Заможні полчани Лубенщини викупили увесь полк, заплативши за оренду до гетьманської скарбниці 7010 золотих талерів [29, с. 122; 1, с. 544].

У 1686 р. Іван Самойлович універсалом підтвердив встановлення в містах Гетьманщини, а також у містечках і селах усталених та надзвичайних податків, оренд і відкупів на продаж хлібного вина, дьогтю і тютюну, на млини з метою утримання на одержані з того гроші охотників. Мотивуючи необхідність подібного заходу, гетьман писав: "Ижь около обороньг отчизньг нашое Украйни и около захованья цілости церквей Божьих и добра общого всего народу нашого християнського... мусіли есьмо под рейментом нашим держати для данья отпору неприятелем, людей до війни завши готових, меновиті полки пехотньге и комонные охотницкие, которых яко до вшелякой услуги и до воєнних праць занимати маєм, так и уконтектовати их платою належитою стараємося: якож явно то кождому, же и грошима и одежою их контектуем. За чим, за позволенням их царского пресвітлого величества, наше рейментарское зо всею старшиною войсковою постановленье стало на том, аби для зобранья на тыя потреби грошового скарбу аренды во всей Украине были утверждены..." [28, с. 84].

Оренди переважно лягали на плечі заможних міщан та старшини, тому під час обрання Мазепи старшина просила, щоб не було оренди на охотницькі полки, але позаяк вони потрібні для оборони, то давати їм плату, збираючи гроші з посполитих людей, котрі не записані до козацьких реєстрів.

У 1679 р. на місячне утримання компанійців і старшини полку Новицького виплачували скарбових грошей: осавулу 20 золотих, обозному 9, хорунжому 10, писарю 10, підосавулу 7, двом сурмачам по 6 золотих, цирульнику 6, добошеві (барабанщикові) 6, сотникам по 9, отаманам по 4 золотих, а кожному товаришеві по 1 талеру. Всього за цей рік на полк витратили 1860 золотих. В інші роки сума плати на пана-товариша коливалася у межах 1 -- 4 золотих на місяць. Тому річне жалування могло скласти 20 злотих. Компанійцям платили більше, ніж сердюкам, позаяк в обов'язки молодця входило на виплачувані гроші утримувати ще й коня.[32, с. 258].

Крім регулярного жалування, полковники отримували також нагороди і гетьманські подарунки грошима. Влітку 1674 р. І. Новицький за бій із татарським чамбулом одержав похвальний лист. І.Самойловича, 48 левів на лікування ран і продукти (борошно) [2, с. 685].

Грошову плату охотникам гетьмани видавали нерегулярно і щороку різну. Це підтверджують документи архіву І. Новицького. Так, у червні-липні 1685 р. І. Самойлович видав полку Іллі Новицького річну платню, наказуючи зберігати скромність на місцях постою, і висловив подяку за вірну службу. 29 вересня 1690 р. Мазепа доручив Новицькому виплатити всім охотницьким полкам, що брали участь у поході проти татар, місячне жалування -- компанійцям тільки гроші, а сердюкам -- ще й одяг. Того ж року місячні кормові гроші (по 4 золотих на чоловіка) і по жупану висилав Мазепа і в жовтні полкам Новицького, Кузьмовича, Кожуховського, Пашковського, Яреми і Яворського. Компанійським полкам давалось по 4 золотих на молодця, а сердюки на додачу одержали по жупану на чоловіка. Розподілу на всі полки немає, але сердюкам Яреми дісталося у цілому 2330, а Яворського -- 3010 золотих. [29, с. 123].

Грошове утримання -- це лише частина державних витрат на охотницькі полки. Товариші-молодці діставали від гетьманського правління також продуктові порції (харчі), а компанійці ще й фураж (рації). Запаси на виплату порцій та рацій, що узагальнено називалися стаціями, [2, с. 686] створювалися за рахунок натуральних поборів з міщан та селян Лівобережної України. У 1668 р. при створенні компанійського полку Дем'ян Многогрішний встановив, що компанійця утримує 25, а сердюка--20 дворів. Стація могла виплачуватися грошима для подальшого придбання продуктів за них або вже готовими харчами. [28, с. 86].

Села Новицького поділялись на двори для здавання стацій та порцій. В архіві полковника є папірець, на якому зазначена їхня кількість: Снітин 2/4 (перша цифра--порції, друга--стації); Ісачки 3 /7, Окоп 3 /4, Литвяки 2/7, Хорошки 2/8, Щоки 3 /5, Галицьке 4/6, Кліщинці 4/6 [29, с. 124].

Що входило до продовольчої стації, яку збирали із посполитих Лубенського полку, дає відомості "Реєстр, альбо речей устава, з канцелярії виписана, много стацією роковой... в год мається вистачати наросходи войсковіє" за 1690 р. Отож, "вівса 13,5 мірки, житнього борошна 12 мірок, пшеничного борошна 6 мірок, гречаного борошна 4 мірки, крупи гречаної і крупи пшоном 20 осьмачок, окремо пшона 12 осьмачок, ячменю 4 мірки, мірку гороху, солі чотири діжки, масла чотири фаски, солодів пивних на чотирьох возах по мірці, лою 5 каменів, горшки чотири кварти, олії барило в 125 кварт, 4 пуди меду, кабанів з усіма полтами, салом, подробами і окостами 13,5. Капусти кадовб і огірків кадовб, хмелю на чотири важі, дві діжки соленої риби, півтори в' яленої голови, З З вінки цибулі й часнику 33 вінки, а також гуси, кури і качки" [28, с. 87].

На утримання охотників натуральні побори збирали і з церковних володінь. У 1676 р. Самойлович наказував Новицькому "вибрати борошно на селах архімадричних” на Чернігівщині. Стації та порції із загальновійськових запасів видавались на два-три місяці, а то й на півроку. Певних обмежень у забезпеченні продуктами і товарами, а за їх відсутності -- грошима («харчі грошовіє»), на які товариші мали «корм собі і коням діставати», не існувало. Видачі здійснювали напередодні далекого походу, після його завершення, під час військової акції, а також коли виникала потреба, викликана тим, що вичерпувалися видані запаси. Іван Мазепа в своєму листі лубенській старшині писав: «Дакладал нам пан Илия Новицкий, полковник комонний охотницкий, же товариству его полку харчі, якая ім на два месяці била видана, не стает, а вже термін тих месяцей близко приходит. Пильно теди сим листом нашим приказуєм, абисте зараз, подлуг устави нашое, вам данное, велели знову на месяцей два харчи грошовие вистарчити».

Позаяк полк Новицького квартирував на Лубенщині, цього листа відправили лубенському полковнику Леонтію Свічці. Згідно з документами, він видавав борошно на місяць з полкових запасів полчанам Іллі Федоровича, які вирушали в похід на татар.Коли ж полк охотників стояв на спочинку, полчани одержували необхідне утримання через полкову старшину від обивателів (селян та міщан). При цьому збір харчів і одягу дуже часто супроводжувався ґвалтом і проходив «не без докуки жителям тамошнім». Подібних фактів багато у листах архіву Новицького.[28, с. 83-87].

В останній чверті XVII ст. основною особистою зброєю воїнів компанійських та сердюцьких полків була вогнепальна -- рушниця та пістолі. Водночас широко застосовувалася і холодна зброя -- шабля, шпага, кий, булава, келеп, кинджал, ніж, спис і навіть лук із стрілою. Джерела зберегли згадку про той факт, що українське військо тоді «билося вогненним і лучним боєм».

У збройних силах України кінця XVII ст. використовували таку ручну вогнепальну зброю:

а) самопал,

б) мушкет,

в) гвинтівка,

г) карабін,

д) аркебуз,

є) яничара,

Застосовувалися також гаківниця, гульдинка, ручні гранати, півгак і пістолет. На озброєнні козацького війська були різноманітні гармати, але наймані полки не мали власних артилерійських підрозділів.

Вся вогнепальна зброя не зазнала істотних змін і використовувалася традиційно. Особливої популярності зажила шабля, що стала не лише зброєю і захисницею козака, а й символом його лицарської відваги та мужності. Українська армія мала шаблі місцевого, національного виробництва, а також імпортні, особливо з країн Сходу -- Туреччини, Сирії, Ірану. Козаки любили шаблі іранського типу з легким і вузьким клинком та турецького -- із порівняно масивнішим, розширеним на кінці клинком (елманню) -- так звані ятагани. Користувалися і своїми козацькими шаблями сферичної форми з важким клинком, виробленими і загартованими українськими ковалями.[28, с. 88].

Компанійські і сердюцькі полковники використовували шаблі іноземного виробництва, інкрустовані слоновою кісткою, оздоблені золотом і сріблом. У реєстрового полковника П. Рославця вдома зберігалася така дорога зброя: лубкова порохівниця, два німецьких сідла, куті сріблом по краях, три вуздечки, оздоблені сріблом, два саадака, дві оправлені і дві прості шаблі, дев'ять пищалей, у тому числі чотири гвинтівки.[28, с. 89].

Розвиток вогнепальної зброї звів майже нанівець роль списа та стріли, однак вони все ще широко використовувалися. У джерелах про Чигиринську війну неодноразово згадуються факти застосування лука і стріли. Так, у 1679 р. стрілою вбили сина хана, який з чамбулом брав ясир під Менжеліївкою. Сердюк з лука стріляв на 200--300 кроків, а компанієць міг влучно стріляти і до 350--400 кроків. За хвилину лучник випускав пересічно до 10 стріл.

У рукопашнім бою сердюки користувалися ножами, кинджалами, келепами, булавами, киями. У джерелах згадуються бої із застосуванням звичайного каміння, шанцевого знаряддя (заступа, мотики і навіть голоблів). Саме ними сердюки проламали голову Кара-Ахмет-паші з Боснії під час сутички на березі Бужинського перевозу в серпні 1678 р. Проти кіннотників застосовували аркан, а як засіб захисту -- щит, панцир, лати тощо.

Рушницю носили на плечі на ремені або спертою прикладом на ліву долоню і стволом на плече, до пояса прив'язували порохівницю з порохом і кулями та ладівницю для ремонту зброї. їх виготовляли зі шкіри, дерева або звичайного волячого рога. Шаблю прив'язували ліворуч до пояса, спис носили у руках, ножі -- на пасі в піхвах зі шкіри, дерева, карбованого металу. Сагайдак чіпляли з правого боку до пояса, а лук у налуччі -- на ремені через ліве плече або ліворуч на поясі. У подібному спорядженні «товариші» з'являлися на службу. Зброю і бойові припаси (кулі, порох, свинець тощо) охотники одержували через своїх полковників та полкову старшину від гетьмана безпосередньо із загальновійськових арсеналів, а також купували за спеціально видані на ці потреби гроші. [28, с. 89].

Свинець видобували і переробляли теж в Україні. Через генерального обозного забезпечували ним також і наймані полки. Набої -- кулі, шріт, гніт, свинець, порох (а компанійці також сідла і збрую) охотники одержували із гетьманських арсеналів, купували за гроші або добували в бою -- як трофеї.

Коней на Лівобережній Україні розводили в кожній сотні. Тому компанієць за виділені гроші міг купити собі коня в козаків або одержати його із спеціальних табунів -- «бидла військового». Захоплювали коней і у ворога -- турків, татар, поляків.

Фураж зерном (оброк) і сіно компанійці, не маючи постійного місця проживання, купували за виділені гроші або заготовляли самі.

Одяг сердюків і компанійців був однаковий. Автор «Історії Русів» викладає опис одягу сердюків у 1678 р.: «Жупан з рукавами червоної мальви бавовняний, набитий бавовною, і прострочений частими смугами, шаровари суконні, голубі, замість плаща -- турецький доломан білого сукна (габа) з коміром, пояс».[29, с. 126].

Головний критерій для обмундирування охотника -- зручність і надійність. Компанійці та сердюки забезпечували себе одягом самостійно -- замовляли його у місцевих умільців-кравців або одержували готовий від гетьмана з військових запасів, що створювалися за рахунок зборів з населення. Як одягався козак, свідчать гетьманські печатки.

Таким чином, компанійці і сердюки носили полотняну сорочку, суконні штани, шкапові чоботи, вовняний пояс, кольоровий (синій, жовтий, червоний, зелений) жупан із густо пришитими ґудзиками під саму шию і зверху кирею (опанча, ярмолук), або кожух (габаняк, кобеняк), або свиту. Подібний одяг мала гетьманська охорона -- полк-сердюків і рота жолдаків (білі -- габові свити, сині шаровари, сіра смушева шапка із синім або червоним шликом).[2, с. 686]. Якщо одяг (барма) не видавався готовим, то на його виготовлення давали гроші, за які можна було купити готові речі або замовити. Сорочки виготовляли із льняного або конопляного полотна, верхній одяг із сукна, шапки -- із смушка або хутра собак, лисиць, вовків, кіз, зайців, чоботи з юхти, вичиненої шкапової шкіри.

Полковники сердюцьких та компанійських полків, як і полкова та генеральна старшина реєстрового війська, у святкові дні одягалися розкішно, урочисто і багато. Своє вбрання вони в основному замовляли у найкращих кравців або купували в іноземних купців, захоплювали як трофеї, одержували з рук гетьманів як нагороду, навіть від царя, як наприклад 1678 р. І. Новицький.[29, с. 126]. Про старшинські строї свідчать такі переліки одягу старшини: «Жупан золотий на соболях з гудзиками-запанками в 1000 рублів, оксамиту та атласу золотого 12 аршин, ізорбаф золотий, два партища бейбераку, п'ять косяків камок лудану, хутро рисі в 100 рублів, на шапку лисиця чорно-бура в 60 рублів, 5 пар соболів по 20 рублів пара...».[12, с. 13].

У стародубського полковника Петра Рославця під час арешту взяли «ферезею червону суконну на рисі, 5 жупанів -- два оксамитових вишневого і червчатого кольору, два покриті атласом і бейбераковою тафтою з золотою нашивкою і один суконний черлений каптан на куницях. Валізу з 8 жупанами суконними чорного і коричневого кольору, білий з тафти, зелений з атласу і лазуровий з камки жупан на білці, один шуфреневий цегляного кольору і два жупани, обшиті соболями».[28, с. 89].

В «Історії Русів» змальовується повсякденний одяг охотницької старшини: «Жупан з червоними рукавами набитий вовною і прострочений смугами, суконні голубі шаровари, доломан білого сукна (з габи) з коміром та поясом». [29, с. 126].

Військове мистецтво українського козацтва, сформоване в умовах іноземної окупації і постійної національно-визвольної боротьби, є самобутнім і своєрідним. В останній чверті XVII ст. воно віддзеркалювало рівень розвитку військової майстерності козацьких ватажків і ввібрало в себе вікову традицію лицарської звитяги збройних сил українського народу, а також тактичні і стратегічні постулати Польщі, Туреччини, Росії, Криму та Європи в цілому.

Військове мистецтво великою мірою залежало і від особистих якостей гетьманів. Так, Самойлович був надто обережним воєначальником і основою військової доктрини вважав таке, часто вживане ним, поняття: «Всі царі прагнуть не стільки виграти битву, скільки до того, щоб зберегти цілість свого війська».[24, с. 25].

Джерела свідчать про високі бойові якості охотницьких полків Лівобережної України у XVII ст. За своїми бойовими чеснотами і структурно-управлінською системою найманці ні в чому не поступалися городовому козацтву. Матеріали архіву Іллі Новицького переконують у цьому.

Якщо мобілізація реєстрового козацтва проходила повільно, особливо в екстремальних ситуаціях, то охотники були мобільніші, готові швидко вирушити на охорону кордонів, кинутися навздогін татарським чамбулам, аби відібрати награбоване: «Поки козаки городові і реєстрові з полків виберуться, ...вони, охотницькі, завжди готові на швидкі поїздки і для здобуття язика, і для першої сторожі, під час баталії перший фронт супроти ворога витримати».

В останній чверті XVII ст. сердюки і компанійці разом з усіма частинами збройних сил України (слобожанами, запорожцями, реєстровцями) набули значного досвіду у військовій справі та в удосконаленні військового мистецтва. Це стосується насамперед бойових дій навколо фортечних укріплень у роки російсько-турецьких воєн (1676--1681), що прокотилися Україною.[2, с. 685].

Дії сердюцької піхоти в обложеній фортеці дуже добре ілюструють події Чигиринської війни 1677-- 1678 років. Сердюки, сховавшись за мурами, мали за мету виснажити ворога частими вилазками, що завдавали збитків у живій силі, тяглі й артилерії. Коли ж ворог підривав мури, то вони засипали вирви, відбивали атаки, до підкопних ям проривали нори, щоб знешкодити вибухівку.

Сердюки і компанійці також застосовували оточення ворожих укріплень і замкнення кільця оточення обозом, спорудження системи шанців і підходів під фортецю, розвідку, інтенсивний артилерійський вогонь, атаку, штурм, підкоп, прорив оборони противника в підірваних мурах, відбиття і попередження вилазок ворога, споруджували осадну вежу, насипали під ворожими стінами високий земляний вал, з якого вдиралися до замку або вели артвогонь. В уже захопленій фортеці сердюцька піхота залишалася гарнізоном. [28, с. 98].

Сердюки успішно билися з ворогом на відкритій місцевості (з піхотою, кіннотою та артилерією) і здобували перемогу. Під час наступального бою вони шикувалися в бойові лави -- однією шеренгою -- або бойові лінії -- розгорнутим строєм по 3--4 шеренги і, наступаючи на противника, стріляли з рушниць одночасними груповими пострілами. Щоб досягти високої щільності вогню, остання шеренга лише заряджала зброю, передаючи її для пострілу переднім лавам. Під час оборони піхота сердюків з лави чи лінії швидко шикувалася трикутником і таким чином оборонялася на місці або тим таки трикутником відступала до свого обозу «оборонною рукою». У рукопашних сутичках з ворогом билися шаблею, келепом, ножем, ятаганом. [44, с. 253].

Дії сердюцької піхоти в обложеній фортеці дуже добре ілюструють події Чигиринської війни 1677-- 1678 рр. та облоги Кизикермена й Таванська турками й татарами у 1677 р. Сердюки, сховавшись за мурами, мали на меті виснажити ворога частими вилазками, що завдавали збитків у живій силі, тяглі й артилерії. Коли ж ворог підривав мури, то вони засипали вирви, відбивали атаки, до підкопних ям проривали нори, щоб знешкодити вибухівку. Тисяча сердюків на чолі з Я. Жеребиловським 20 серпня 1677 р. з драгунами Ф. Тумашева, прорвавши вороже оточення, увійшли до обложеного Чигирина. Вони принесли боєприпаси обложеним і стали їм підкріпленням. Це був прорив оточення, підмога фортеці й порятунок обложенцям.[24, с. 25]. У серпні 1678 р. сердюцький полк І. Рубана у складі 867 чоловік обороняв чигиринське передмістя. У сутичках з ворогом загинув сам Рубан -- йому турецький ага відрубав голову. Беручи участь в облозі сердюки і компанійці застосовували оточення ворожих укріплень і замкнення кільця оточення обозом, спорудження системи шанців і підходів під фортецю, розвідку, інтенсивний артилерійський вогонь, атаку, штурм, підкоп, прорив оборони противника в підірваних мурах, відбиття і попередження вилазок ворога, споруджували осадну вежу, насипали під ворожими стінами високий земляний вал, з якого вдиралися до замку або вели артвогонь. Атакуючи, обов'язково несли стяги, хоругви, виставляли гетьманський штандарт, полкові прапори та сотенні значки. В уже захопленій фортеці сердюцька піхота залишалася гарнізоном. Після ворога знищували його шанці, укріплення, траншеї, пагорби, фашини тощо.[24, с. 25].

Українське військо ставало мобільним і швидким завдяки городовій та компанійській кавалерії. Зокрема, компанійці під час боїв здійснювали сміливі атаки і контратаки, переслідували ворога, влаштовували засідки, залишали під прикриттям місцевості резерви, застосовували під'їзди й оточення, захоплювали язиків і трофеї, атакували позиції противника з фронту і тилу. Досконало володіючи списом, шаблею, пістолем, гвинтівкою, компанійці сіяли паніку в яничарських корпусах і були грізним противником татарській кінноті і турецьким спагі.

У походах кінця XVII ст. охотницька кіннота набула досвіду раптового форсування рік і за допомогою переправ. Вона захоплювала плацдарм, охороняла його, удаваним відступом заманювала ворога в пастку, провокувала сутички.[29, с. 154].

Спільним з городовим козацтвом у компанійців і сердюків під час походу був як оборонний, так і наступальний табір. Оборонний табір козацького війська описав 1678 р. поляк -- очевидець подій під Чигирином.

Зразком наступального може служити табір, описаний Патриком Гордоном під час Кримських походів. Це гігантський прямокутник, що мав версту в ширину і дві в довжину. У центрі розташовувалися піхотні полки, що закривалися з флангів возами. За обозом -- ліворуч і праворуч -- стояла артилерія, а закривала обидва крила кіннота. Оборонний і наступальний табори давали змогу вести активні бойові дії при мінімальних втратах. [28, с. 96-99].

Як наймане регулярне військо охотники були постійно задіяні на військовій службі, у найрізноманітніших акціях. Під час воєн сердюки і компанійці брали активну участь у далеких і близьких походах -- на Правобережжя (1674--1676), Чигиринських походах 1677--1678 рр., у російсько-турецькій війні 1676--1681 рр., Кримських походах В. Голицина, у складі армії Самойловича, а потім Мазепи і т.д. Значна їхня роль у сторожовій та вістовій службі. Водночас вони виконували поліційні функції у придушенні селянсько-козацьких виступів, затримували втікачів-селян, охороняли гетьмана і генеральну старшину, державні установи України-Гетьманщини -- генеральну військову канцелярію, суд, гетьманський архів тощо.

Коли компанійці виходили «на чати» на подніпровські кордони «для оборони їх від наїздів татарських і для захисту людських добитків», сердюки несли гарнізонну і караульну службу у фортецях, допомагали митній службі збирати побори з купців -- індукту.[28, с. 92].

Інколи охотницьким полковникам доручали важливі дипломатичні і політичні місії -- супроводжувати послів і гінців, які подорожували по Україні. У 1674 р. Новицький і Павловський охороняли царського посла Василя Тяпкина, що їхав до Петра Дорошенка після здачі Чигирина туркам. У листопаді 1678 р. Новицький відвідав Москву для доповіді в Боярській думі про стратегічну обстановку в Україні й одержав інструкцію щодо забезпечення оборони Києва від турецько-татарських походів. У 1684 р. Самойлович наказав йому «подлуг розпорядження нашого» охороняти «висланих нами в Крим послів».

Гетьмани залучали сердюків і компанійців до виконання охоронно-поліційних акцій. У джерелах ця їх функція визнається головною: «На усмиряння самовольне називаючихся козаками будників і винокурів легкомислених», «супроти почвар, підбурливих слів, розрух ів та зради укомплектовані наймані полки». За статтями 1669 р. охотники, власне, й утворювались заради цього.[2, с. 702].

Щоб уберегти гетьмана від «гарячих голів», з часів І. Самойловича при ньому завжди була «компанія надвірної хоругви» -- рота компанійців. Мазепа збільшив особисту гвардію на полк сердюків і батальйон жолдаків -- спеціальний преторіанський підрозділ гвардії, якщо можна зробити таке порівняння. Жолдаків поселили в конотопській сотні, де згодом виникло однойменне село.

Гетьмани неодноразово вказували на охоронні завдання найманців. Після арешту на допитах Іван Самойлович говорив: «А війська охотницькі, для яких встановлено оренди, тримав я по волі монаршій, та й здається мені, що потрібні вони тут, тому що під час розрухів на Москві я цими військами стримав малодушність неспокійних голів, котрі здатні були, спонукувані польською зрадою, підійняти розбрат». [50, с. 378].

Полщійні дії сердюків і компанійців були різними. Так, вони відловлювали селян-втікачів на кордонах у містах і містечках, на дніпровських перевозах. Охороняли Гетьманщину від «клеветников и плевосеятелей» стежили за населенням, збирали інформацію про настрої серед селян, міщан, городових козаків, виявляли і відловлювали польських шпигунів, татарських вивідувачів. У 1676 р. Ілля Новицький, повідомивши Самойловича про настрої і чутки серед реєстрових козаків і старшин Стародубського полку, дістав спеціальний гетьманський рескрипт залишатися в Стародубі під час виборів полковника і, доки «панове стародубцове старшого межи собою обернуть і до первшого прийдут порядку», пильнувати порядок, а також «на речи поглядати, який межи ними станет порядок и дальший их буде прогрес».[28, с. 94].

В 1676 р. гетьман доручив компанійцям охороняти жителів Правобережжя від переманювачів і вербувальників Євстафія Гоголя. У вересні 1677 р. Новицькому й Павловському з полчанами наказали охороняти жителів Черкас від донської та запорозької піхоти, які стояли в місті і "незносние людем чинили кривди". Отож, "чого ви доглядіте, коли будут ониє росходитися, жеби людей до остатку не пошарпали". Гетьман хотів ввести їх до своїх охотницьких полків, але зрозумів, що то такий набрід, що і добрих своєю поведінкою зіпсує. 1681 р. охотники виловлювали по Лівобережжю польських ясновидців та збирали чутки і плітки по містечках про господаря Григорія Дуку, у 1682 р. ганялися за зрадниками Білевичем та Крембишевським, у 1685 р. -- виловлювали під Чигирином запорозьких бродяг. [29, с. 128-129].

Коли 1689 р. Іван Мазепа відбув до Москви з візитом, то 12 серпня надіслав наказ Новицькому пильнувати за спокоєм у Гетьманщині, прислухатися до настроїв, а на випадок розрухи, щоб «неспокійные здесь и малодушные голови, которыї безславними плітками своїми всенародний покой нарушают, аби били до крепкого вязення давані і держані до нашого приєзду». Подібні настанови повторив гетьман і 29 та 31 серпня 1689 р. вже з Москви.

До настроїв серед старшини прислухався і сам полковник Новицький. Про це свідчить лист І. Мазепи до нього у січні 1690 р. Гетьман просить спостерігати за посланцем Січі Лихопоєм, який 1689 р. їздив з ним до Москви, а тепер, мандруючи по Гетьманщині, розповідав, що там бачив. Залишившись у лубенського полковника, «той п'янюга Лихопой,-- пише Мазепа,-- всю ніч у полковника пропиячив. Відтак бажаємо, щоб вашамосць (Новицький) уважно розпитали, з ким власне він пив -- сам чи з товариством і які вів там розмови, а також які йому давали подарунки. Негайно по тому через нашого посланця заженіть мені цю відомость».[29, с. 129].

Іноді охотницька старшина виконувала й не зовсім звичні, нестандартні гетьманські розпорядження. У 1678 р. Самойлович доручив Новицькому сторгуватися з козаками Вереміївки й купити в подарунок князю Каспулату двох мулів і двох верблюдів (з трофеїв). А у 1686 р. за дорученням гетьмана полковник розшукував в Чигирині місце садиби Б.Хмельницького і жінку, яка була годувальницею його доньок.[29, с. 129].

Коли військо гетьманського регименту відправлялося у похід, компанійці несли охоронну та дозорну службу, направлялись у похідну охорону. «А караули свои всюда для належитой соби и нам осторожности разослати речь»,-- писав гетьман у наказі охотницьким полковникам. Важливим завданням компанійців було ведення військової розвідки -- тактичної, оперативної, засиланням розвідзагонів -- «польових ватаг» тощо. З якою метою та як здійснювалася розвідка компанійцями, дізнаємося з.листування гетьманів із І. Новицьким. [28, с. 95].

20 квітня 1673 р., маючи бажання дізнатися про тактичні дії турецько-татарського війська на терені Правобережної України, Іван Самойлович писав і наказував Іллі Новицькому: «Фрасуємся тим не помалу, же самих певних вістей о том неприятелю, особливо о войсках турецьких не маємо, где тепер обретаются. А так жадаєм вашой милості пильно: порадившися з товариством своїм, із своєй компанії виберите чоловік двадцять, а не большей, самих певних і свідомих добре тих країв, аж под самую Тягиню навідатися, жеби очима своїми обачили, єслі там єсть войсько неприятельскоє, альбо ніт. Для того-то кажемо малую лічбу люду послати, жеби всі криємо йшли, нігде себе не показуючи людям і по лісах зостаючися. Пильно, пильно жадаєм вашій милості о тоє. Без откладу постарайтеся так учинити. Тилько прошу, нехай істотне ісполнять тоє, жеби аж там били, а не где іней... А нехай скоро і оттоль поворачаються нігде не блукаючи». Мався на увазі далекий (аж під Бендери) і небезпечний похід.

Аби запобігти діям ворожих агентів і ватаг, а також «втарчок неприятельских», здійснювалася контррозвідка -- виявлення і розгром турецько-татарських розвідзагонів. Осавул компанійського полку Іван Максимович у 1688 р. очолив роз'їзд охотників, що вишукував сліди «кримських чатовников» в околицях Чигирин-Діброви. На місці воєнних дій проводилася оперативна розвідка -- збирання необхідної інформації про розташування, бойові дії і задуми ворога. У 70--80-х роках XVII ст. полчани Новицького вели постійну розвідку в Нижньому Подніпров'ї. Вони подавали інформацію Самойловичу, котрий відзначав, що завжди «маєм повную відомость і пересторогу от многих певних і нам зичливих особ». Інформацію забезпечували перекинчики, ті, хто втік із полону, захоплені язики, селяни, які переселялися з Правобережжя в Гетьманщину, а також розвідники.».[2,с. 695].

Комонники організовували проти ворога походи, здійснювали диверсії і засідки. Іван Максимович повідомляв Новицького: «...ознаймуєм Вашу милість, же товариство твоє, которое ходило з Паськом для перебиття шляхів неприятельських, по указу вашому панському, до Лебедина, за Капустяную Долину і за Тікичі, аж до Мушуровських пасік дотягнули, бавячися. неділі півтори в тій дорозі, тепер повернулися в Чигирин-Діброву... і повідають, же нігде жадного шляху не видали». Інший загін розвідки з б чолбвік, який ходив за Чорний Ліс, теж не віднайшов слідів ворожих «чатників».

Найманці активно використовувалися і в службі попередження, шр складалася із шкетів та дозорів і розосереджувалася у прикордонних містечках, селах і фортецях.

Охотницькі полки зазнавали великих труднощів похідного життя. Самойлович з цього приводу писав якось Новицькому: «їж під сей час вашу компанію заставуєм єще там, в побережних местцах: того не мійте за жадную прикрость», «хочай холодно і голодно, і до дому далеко, а однак потерпи вашмосць єще: бо потерпевий до конца, той спасен будет; сам ти часто тоє проповідуєш». За вірну службу гетьман обіцяв компанійцям «уконтентованнє статками», «ласковий взгляд міти» тощо. Але інколи рядовим молодцям доводилося чути від гетьмана, що за пережиті незгоди їм «у Бога буде велика прислуга за тоє». [28, с. 92-96].

Прикладом "тягот військової служби" компанійців можуть слугувати події жовтня 1677 р., після розгрому першого Чигиринського походу. Іван Самойлович пише Іллі Новицькому, що вже хотів його полк разом з полчанами Якова Павловського поставити на хороші становиська і дати нарешті відпочити від кривавої літньої кампанії, як надійшла вістка від розвідки, що турки і татари, за малолюдством Чигирина, хочуть його зненацька захопити і готують спільний похід. Гетьман пише, що розуміє втому козаків, до того ж наступає зима і навряд чи ворог зважиться на похід. Але ж береженого Бог береже! Отож він наказує полковникам по отриманні листа, обом "згодні з собою знестися, і виправити з меж компаній своїх, если не большей, то принаймней з тридцять человек, людей добрих и отважних, на конех добрих, зареку Буг, аби в тих краях речивист без отмини побувавши, коли не язика, то певную и досто-верную о неприятельских оборотах и замислах постаралися зявзяти ведомость" [28, с. 92-96].

Підсумовуючи історію найманих полків на Лівобережній Україні, можем відзначити деякі особливості. Охотники відрізнілися від реєстрового війська комплектуванням, забезпеченням і характером діяльності. При комплектуванні охотницьких полків суворо слідкували за тим, щоб кандидати були особисто вільними людьми. Найманці перебували на повному забезпеченні у гетьманського правління, а полочани-молодці одержували плату за службу і повне продовольче та амуніційне утримання. Водночас мали з городовим козацтвом спільну організацію і керівництво. Створені в кінці 60-х років XVII ст. з чисто поліційною метою, для придушення заколотів і повстань, вони розвинулися у регулярне військо з широким військово-політичним застосуванням. Мобілізаційними тактико-стратегічними і внутрівійськовими якостями вони не поступалися городовим полкам.

Охотники становили важливу складову частину загальнонаціональних збройних сил України останньої чверті XVII ст.

Глава ІІІ. Лівобережне козацьке військо у бойових діях доби Руїни

Період в історії козаччини, що наступив після смерті Богдана Хмельницького, і справді можна назвати Руїною, зважаючи на події, які мали місце на Україні в цей час і наслідки для краю. Володимир Антонович, вважає, що причиною Руїни було те, що український народ, скинувши те, що було для нього погане, не знав як збудувати собі те, що для нього потрібне. І тому, коли треба було упорядкувати побут краю, з'являються групи людей, які висловлюють цілком супротилежні бажання, тягнуть в різні сторони. [8, с. 143]

Ці суперечки призвели до братовбивчих війн, які до того ж супроводжувалися боротьбою із сусідами, які намагалися використати розбрат на Україні для привласнення її земель.

В цьому розділі я хочу дослідити перебіг найбільш значних битв і військових кампаній, які мали місце на Україні в період Руїни, і в яких приймало участь лівобережне козацьке військо. Суперниками і водночас союзниками українців в цей період були: Московська держава, Річ Посполита, Туреччина і Кримське ханство. Ситуація на Україні значно ускладнювалась ще й тим, що українці не знали, кого звати другом, а кого ворогом, і тому не могли зрозуміти один одного й узгодити свої дії проти агресорів, що й привело до таких жахливих наслідків.

Так, як на човен хвилі налітають,

На Україну лиха нападають.

Ні, іще гірше! Човен воду крає,

А Україна в крові потопає.

Пане, водою правиш і вітрами,

Хай же затихне буря ця над нами!

[5, с. 29]

У січні 1667 року в селі Андрусово під Смоленськом представники Московської держави й Речі Посполитої підписали мирну угоду на тринадцять з половиною років. Вона поклала край тривалій війні між ними за Україну. Вирішальною умовою угоди був розподіл Українських земель - Лівобережжя прилучалося до Росії; Правобережжя - до Польщі. Київ з околицями на кілька років віддавався під управління Росії, а фактично залишався за нею й надалі. Після підписання Андрусівської угоди, котра зневажала козацьку міжнародну правосуб'єктність, політична ситуація в Україні, яка й без того потерпала від політичних чвар і міжусобиць, надто загострилася. Поділена між двома державами-хижаками шматована внутрішніми суперечностями, козацька державність потрапила під перехресний вогонь сусідів - Московщини, Польщі, Туреччини та Кримського ханства. [33, с. 89-90]

Під тиском магнатсько-шляхетської опозиції, невдоволеної втратою багатих маєтків на Поділлі та Братславщині, польський сейм не ратифікував умов Бучацького миру, підписаного 16 жовтня 1672 року з Портою.обраний у 1674 році польським королем Ян ІІІ Собеський поклявся відвоювати всі землі Україні втрачені Полькою від 1648р. [28, с. 101]

З російського боку Лівобережний гетьман Іван Самойлович і командуючий російськими військами білгородський воєвода Г. Ромадановський від 1674 р. розпочали боротьбу проти П. Дорошенка, прагнучи захопити його володіння зі столицею Чигирин та розірвати союз гетьмана із султаном. [28, с. 102]

Їхні військові дії в 1674 - 1676 р.р. мали кілька особливостей. По-перше, йшла боротьба за приєднання Правобережної України; По-друге, велися військові акції проти турецько-татарських наїздів, і по-третє, тривала особиста боротьба І.Самойловича з П.Дорошенком за гетьманську владу над Правобережжям. Ця війна розпочалася в умовах польського без королів'я між смертю Міхала Вишневецького й елекцією Яна Собеського, а закінчилася в час зміни влади на Москві після смерті царя Олексія Михайловича й переходу її до його сина Федора та клану Милославських. Все це також впливало на політичну ситуацію і хід воєнних акцій. Була ще одна особливість: у цій війні українці воювали проти українців, «барабаші» проти «задніпрянців». Тобто в ній поєднувалися боротьба із загарбниками й вагомі елементи громадянської війни - тривала Руїна. Війська гетьманського Лівобережного регіменту були задіяні у війні за Дорошенком і водночас з його союзниками - турками і татарами. [29, с. 229]

В цілому українське козацьке військо І Самойловича та Слобідських полків разом із московітами здійснило два походи по завоюванню Чигирина (1674 - 1676) і два походи для його захисту та утримання (1677 і 1678), зрештою втративши це місто для Росії до кінця XVIII століття. Відразу ж після обрання на гетьманський уряд І Самойлович розпочав військові акції проти турецько-татарських загонів на Ліво- та Правобережжі і в Пониззі Дніпра. З 1672 року документи засвідчують і його претензії на владу на правобережній Гетьманщині з очищенням її від турків, татар, поляків і «задніпрянців» - козаків Дорошенка. У квітні 1673 р. гетьман віддав наказ І. Новицькому вислати козацькі розвід загони в Пониззя для ведення спостереження за рухом турецького та татарського війська і доносити про все, що там відбувається. [29, с. 230 - 231]

Про січнево-лютневий похід на Правобережну Україну найповніші свідчення збереглися у листах Самойловича до Малоросійського приказу. Згідно з його повідомленнями, 17 січня 1674 р. гетьман об'єднав свої війська із військами Ромадановського під Гадячем і вирушив на Чигирин. Форсувавши Дніпро ці війська захопили Бужин, Крилів і отаборилися біля містечка Боровці. Звідси були послані загони (підїзди) із козаків і ратних людей, які зайняли Мошни, Трипілля, Фастів, Мотовилівку, Чорногородку. Мешканців цих поселень громадами переселяли на Лівобережжя, аби не дати можливості Дорошенкові поповнювати харчові припаси, живу силу за рахунок українського населення. 31 січня 1674 р. до Чигирина послали окремий корпус козаків і ратних людей під командуванням окольничого П.Скуратова і наказного гетьмана переяславського полковника Д. Раїча. З українських частин належали до корпусу належали полки: Чернігівський, Прилуцький, Ніжинський, Стародубський, Гадяцький, Переяславський, а також виборні козаки інших полків. Під Чигирином у них « з Дорошенковими людьми був бій… і козаки багатьох… побили і язиків піймали і сікли їх, до міських стін і помешкання все навколо Чигирина випалили». Не піддалися міцні фортечні мури, а тому корпус пішов на північ, захоплюючи придніпровські міста і містечка. [28, с.102-103]

29 січня 11676 р. Дорошенко, дізнавшись про форсування Дніпра «москалями та барабашівцями», надіслав гінця до великого візира, прохаючи допомоги. Вже 6 лютого султан дав наказ хану негайно рушати на Правобережжя і розбити війська Ромоданівського та Самойловича. 2 лютого в таборі під Боровицею І.Самойлович пише цареві черговий звіт про спільний похід з Ромоданівським, розповідаючи про події 18 січня - 2 лютого. Того ж дня, 2 лютого, князь і гетьман підійшли до Черкас і розпочали негайно штурм міста [29, с.232]. така велика армія викликала страх у жителів і, як пише Самовидець, «черкасці собою звонтпиши, здалися князю і гетьманові». Ддорошенкову забрали з собою, а залишили Прилуцький полк Лазаря Горленка й Острозький полк Герасима Корнбута. [4,с.117] 6 лютого вояки Самойловича і Ромоданівського, через бездоріжжя, рушили по замерзлому Дніпру до Канева. Коли вони 9 лютого підійшли до міста, їм назустріч вийшов зі старшиною генеральний осавул П.Дорошенка Яків Лизогуб, котрий побачив безперспективність боротьби і здався на милість переможця, присягнувши «його царський величності»[29,с.42] Самовидець теж зазначає, що «і канівці, собою стривоживши, поклонилися князеві і гетьманові і до города впустили»[4,с.117]. 10 лютого союзники відрядили з-під Канева до Корсуня полковника Михайла Кияшку з відділом, а 12 лютого лубенського полковника Івана Сербіна вглиб Правобережжя проти турецько-татарських загонів, які наближалися до Дорошенка. 15 лютого військо князя і гетьмана перейшло на лівий берег Дніпра й отаборилися під Переяславом. У реляції цареві від 13 лютого і 6 березня Самойлович доповів, що П.Дорошенко знарядив значні сили між Корсунем і Лисянкою. Яків Лизогуб. З наказу гетьмана, вислав у розвідку чернігівського полковника Василя Дуніна-Барковського розвідати про наближення татар. Орда підійшла до Лисинки, як тільки розвідка Барковського повернулася в Переяслав. Тоді боярин і гетьман сформували значний козацький корпус, очолений генеральним осавулом Іваном Лисенком та колишніми дорошенковими старшинами - генеральним осавулом Я.Лизогубом та генеральним обозним І.Гулаком. до нього ввійшли Чернігівський, Канівський, Лубенський, Київський, Білоцерківський полки та вибрані козаки різних полків, а також московський полк полковника Цеєва [29,с.43].

27 лютого корпус вирушив з Богуслава. Виславши перед собою в похідну охорону авангард, І.Лисенко наблизився до Лисинки, де 2 березня дав бій орді й козакам Григорія Дорошенка. І.Самойлович пише: «Як тільки перші наші люди дійшли близько до Медвіна, то там застали під Мед вином Грицька Дорошенка, який разом з ордою штурмував місто». Він розбив передовий загін, але невдовзі підійшов весь Лівобережний корпус і, навалившись на ординців і задніпрянців, «наголову їх розбили, і трупів багато навалили в полі, язиків наловили багато і навіть до самої Лисинки, п'ятнадцять верств рубаючи, гнали до пізньої ночі» орду і козаків Дорошенка. Залишки орди сховалися з Григорієм у Лисинці, а решта втекла й заперлася в містечку Тарасівці [29, с. 233]. Самовидець кепкує, що ті «заледве увійшли в Лисянку - добре один гнано». [4, с. 117]

У Лисянці вибухнуло повстання проти татар. Прибулі від Самойловича з'єднання Чернігівського, Київського, Лубенського і Білоцерківського полків на чолі з Лизогубом полонили рештки татарського війська. Григорія Дорошенка «знайшли на передмістю криючогося й узяли в неволю на Москву». 4 березня 1674 р. його і командира татарського загону мурзу Джану-Тугая привезли до Переяслава, де стояли війська гетьмана і князя. [28, с. 103].

Після цих боїв придніпровські правобережні полки змушені були «схилитися його царській величності та гетьманові задніпрянському Івану Самойловичу,-- пише автор літопису -- Самовидець,-- опроч самого Чигирина і Паволочі. І побравши письма от гетьмана Самойловича полковники по городах разьехалися з войсками». [4, с. 117]. Для підтвердження об'єднання Правобережної України з Лівобережною в Переяславі 16 березня 1674 р. була скликана рада, де старшина десяти правобережних полків формально усувала від влади П. Дорошенка й проголошувала гетьманом обох боків Дніпра І. Самойловича, , котрий відтепер титулувався лише так і не інакше [29, с. 234]. Самовидець зазначавСамовидець зазначав, що «й по Дорошенка посилали, але Дорошенко не поехал, жалуючи утратити гетьманства». Він обіцяв улітку прибути на раду і продовжити з царським урядом переговори про умови власної здачі і про майбутню долю України.[4, с. 117].

Навесні до гетьмана Петра Дорошенка надійшла від турків допомога -- два солтани з ордою, котрі разом із загонами Андрія Дорошенка зайняли Лисянку, Вільховець та у інші міста. Сюди 16 травня прибув із російськими та козацькими військами як наказний гетьман Д. Райча, «який, напавши на них за Тайшликом, оних значно громив, бо чотири милі гонили, рубаючи татарву, і багатьох спіймали».

18 травня 1674 р. з п'ятьма лівобережними полками -- Переяславським, Миргородським, Полтавським, Лубенським та Гадяцьким -- рушив у напрямку до Сміли, де до нього мали приєднатися правобережні Канівський, Черкаський, Уманський, Корсунський та Торговицький полки і, склавши разом двадцятитисячне військо, рушити проти орд та дорошенківців під Чигирин. В козацький корпус були придані також московські стрільці в 1000 чоловік та 1000 чоловік сумського полковника Герасима Кіндратьєва.

Під Орлівцем татари солтанів Мібарен-Прея і Джамбет-Гірея та козаки Андрія Дорошенка атакували Уманський і Гадяцький полки, котрі рухалися за похідним табором Дмитрашки ар' єргардом. Але наказний вчасно скерував туди козацьку кінноту в 3 000 чол. і завдав татарам і дорошенківцям нищівної поразки в гарячому бою, котрий тривав з полудня до півночі. Татари ганебно втекли, так що козаки гетьмана гнали їх аж до Чорного лісу. По дорозі вони втратили 7 бунчуків, 3 прапори, 3 литаври, 20 чол. полонених, з яких два вищі офіцери. А Дорошенко з рештками замкнувся в Жаботині.[33, с. 93-94].

Влітку бої ішли фронтом по всьому Правобережжю. 1 червня Самойлович з регіментом стояв під Переяславом, ведучи бої з татарами. 29 червня гетьман надсилає Іллі Новицькому 48 левів для залікування ран, які той дістав у цих боях; Відтак то були тяжкі, криваві сутички з жертвами з обох боків, якщо страждали не лише рядові козаки, але й офіцери--полковники.

29 червня гетьман Іван Самойлович був зі старшиною в Черкасах, а 5 липня розпочав переправу всього війська з лівого на правий берег Дніпра, щоб іти на Чигирин до приходу туди турецько-татарської допомоги. 15 липня завершив переправу з Богушкової Слободи під Черкаси і князь Ромодановський. За день війська під Смілою з'єдналися з корпусом Дмитрашки. Сюди ж прибула й дальня розвідка, яка доповіла, що з-за Дністра на Поділля вдерлася буджацька орда й розпочала грабунки. Самойлович і Ромодановський відправили проти них корпус Раіча в складі лівобережних полків, що були в нього, і правобережних -- Кальницьюго, Канівського, Корсунського, Могилівського та Уманського полків та московське з'єднання яїцьких і донських козаків. Основна армія князя і гетьмана рушила під Чигирин, залишивши в Смілі залогу -- "Москви приказ" і Сумський полк [29, с. 236].

Ідучи під Чигирин, з маршу, десь 20 липня, Самойлович і Ромодановський спровадили з-під Канева з'єднання з вибраних козаків усіх полків на чолі з генеральним суддею Павлом Животовським під Паволоч, де засіли дорошенківці. З Києва воєвода князь Трубецькой виправив йому на допомогу стрільців, драгунів і солдат з амуніцією під проводом стрілецьких голів Михайла Уварова, Луки Ізєддінова та драгунського полковника Петра Делоргія. Але Паволочі вони не змогли взяти, коли 8 серпня вдалися до загального штурму. До того ж, Дмитрашко сповістив, що на Київщину, під Ставище й Білу Церкву прорвалася велика орда, і корпус змушений був відступити. 21 липня московсько-козацька армія стала за 15 верст від Чигирина під Боровицею. Авангард прилуцького полковника Лазаря Горленка з двомастами козаками Сумського полку вчинив під'їзд на Чигирин, але Андрій Дорошенко із своїми козаками, серденятами і черемисами відбив атаку. Підійшовши до Чигирина, Ромодановський і Самойлович з Ніжинським, Київським, Чернігівським, Прилуцьким і Стародубським полками отаборилися на лівобережжі Тясмина понад ставом під лісом. Потім два дні козаки рили окопи вздовж ріки, а згодом поставили з південного кримського боку 15 тисяч слобожан та стрільців і там почали рити шанці. Таким чином Чигирин було взято в суцільне кільце облоги. В шанцях вгніздили гармати й розпочали бомбардування міста.