Російська держава в період кризи кінця ХVІ - початку ХVІІ ст.

Але стихійне антифеодальне повстання Болотнікова не могло в той час закінчитися перемогою. Поразка Болотнікова була прискорена зрадою дворян, що примкнули до нього. Рязанські дворяни на чолі з Ляпуновим і Сунбуловим покинувши повстанців приїхали в Москву. Ляпунов вирішив відкласти зведення рахунків із царем Василем і 15 листопада 1606р. приклонився перед ним. Перехід рязанського дворянства на сторону царя підсилило його позиції не тільки в самій Москві, але й в північних й північно-західних областях держави, які залишалися вірні цареві. Створювався єдиний фронт феодалів проти повсталих селян. На допомогу Василю Шуйському підійшли підкріплення - дворянське ополчення від Смоленська, стрільці із Двіни. 2 грудня 1606р. війська царя Василія перейшли в наступ.

Болотніков доручив загону Істоми Пашкова вдарити царські війська з тилу, але Пашков зі своїм загоном із дворян і стрільців, по заздалегідь виробленому плану, для того щоб поставити Болотнікова в безвихідне положення, уже під час бою перейшов на сторону царя. У результаті Болотніков зазнав поразки й відступив у Серпухов, а потім до Калуги. Василь Шуйський запропонував Болотнікову здатися, обіцяючи йому високий чин. Але Болотніков відповів: "Не вподібнюся зрадникові Істомі".

Царські воєводи обложили Калугу, яку Болотніков встиг сильно зміцнити. Взяти місто приступом не вдавалося. Облога тривала всю зиму 1606-1607р. Навесні 1607р. сили повсталих збільшилися за рахунок прибулих з Дону донських козаків, що обложили Тулу. Незабаром Болотніков з'єднався з козаками й захопив Тулу, нанісши поразки урядовим військам.

Тоді Василь Шуйський оголосив "всенародне ополчення", зібрав велике військо й сам повів його. Після двох вдалих для нього битв цар у травні обложив Тулу. У Тулі в Болотнікова було близько 20 тис. чоловік. Тула була взята тоді тільки, коли царю вдалося загатити ріку Упу й затопити місто.

Бояри тріумфували. Болотнікову було спершу обіцяне збереження життя. Його заслали в місто Каргополь, але Василій Шуйський не стримав свого слова, наказав спершу осліпити Болотнікова, потім втопити. Інших учасників повстання, захоплених у полон, палили, саджали у в'язниці, повертали колишнім панам.

Так скінчив свої дні Іван Болотніков, який більше року стояв на чолі повсталого селянства й холопства. Селянська війна, вождем якої він був, з'явилася як стихійний протест пригноблених селян проти феодального гніту поміщиків і держави. Незважаючи на всі свої слабкі сторони, рух Болотнікова мав прогресивний характер, і саме він дав змогу простим людям відчути власну силу.

Друга польсько-литовська та шведська інтервенція, занепад російської держави

Тим часом польсько-литовська верхівка продовжувала пильно спостерігати за подіями у Московській державі й після смерті Лжедмитрія. Однак ситуація, що склалася в Польщі в 1606-1607 р., не сприяла відкритій інтервенції, незважаючи на явне ослаблення Москви в умовах спалахнувшої селянської війни. Справа в тім, що в цей час у Речі Посполитій відбувалось повстання шляхтичів проти короля Сигізмунда. Ці події відволікли всі сили й увагу короля й не дозволили йому активно втрутитися в справи Російської держави негайно ж після загибелі самозванця. Але в 1607р. виступ шляхтичів, які потерпіли поразку закінчився, боячись покарання вони охоче взяли участь в новому вторгненні в Російську державу, а король Сигізмунд був радий відправити ворожі йому елементи в цю експедицію.

Влітку 1607р. у м. Стародубі з'явився так званий другий Лжедмитрій, висунений польськими інтервентами. Польсько-литовські війська становили основну силу нового самозванця.

Ян Сапега прийшов до нього із загоном в 7500 чоловік, князь Рожинський з'явився з 4000, а слідом за ними стали стікатися до самозванця великі й малі авантюристи зі своїми збройними загонами. Рожинський одержав титул гетьмана й став на чолі всього війська.

Влітку 1608р. Лжедмитрій II (додаток 7) підійшов до Москви й зайняв Тушино, в 17 верствах від Москви по Волоколамській дорозі, звідки йшов зручний шлях у Польщу. До цього часу польські війська самозванця досягли величезної, як на той час цифри -- 40 тис. чоловік, що перевищувало чисельність тодішньої регулярної королівської армії.

Прибули до другого самозванця донські козаки на чолі з Іваном Заруцьким, перейшли на його сторону Путивль, Стародуб, Чернігів.

Коли Лжедмитрій II став табором під Москвою й становище царя Василія похитнулось, в Тушино до польського ставленика потягнулися незадоволені Шуйським бояри: Іван Микитович Романов і глава роду Романових митрополит Філарет, що одержав у Тушину сан патріарха Московського, князі Дмитро Трубецький і Ю. Трубецький, Михайло Салтиков, князь Черкаський і багато інших. Бояри, що залишилися в Москві, також мали зв'язки з поляками. Самий родовитий з них, князь Ф. Мстиславський, писав Янові Сапезі, називаючи його "братом і другом".

Переходили до тушинського злодія й дворяни, яким Лжедмитрій II охоче видавав жалувані грамоти, використовуючи їхню ненависть до боярського царя. Дарував маєтки й Сапега.

Селяни, козаки й холопи справедливо вважали своїми ворогами всіх феодалів - як бояр, так і дворян.

Природно, що домогтися якої-небудь єдності, перебороти всі ці протиріччя настільки строкатого по своєму соціальному складі тушинського табору було неможливо.

Польські й козачі загони, у погоні за чужим добром, розсіялися по всій країні, грабуючи мирне населення. Жителі, що спочатку вірили в заступництво "істинного царя", зверталися в Тушино, за допомогою. Городяни ж скаржилися, що всі міста віддають панам у вотчини.

Але Лжедмитрій II тільки формально очолював рух. Насправді він був маріонеткою польських інтервентів. Справжніми хазяїнами в Тушино були шляхтичі. Звертання до нього не давали результату. Дійшло до того, що посадські, не бачучи іншого шляху до порятунку, писали прямо панові Сапезі: "Б'ємо чолом тобі, государеві великому панові, про свою велику бідність і руйнування від ратних людей, що до нас із Тушина ходять, і від тих ратних людей грабіж і насильство велике".

Організатори інтервенції прагнули захопити якнайбільше російських земель і підсилити владу над Московською державою. Всі справи в Тушино перебували в руках спеціальної колегії з 10 шляхтичів. Єзуїти, що грали важливу роль в інтервенції й надіялись здійснити в Московській державі унію православної й католицької церков, зіставили докладний "наказ" самозванцеві, у якому йому рекомендувалося бути обачним, тримати при собі іноземних охоронців, а столицю держави перенести хоча б тимчасово з Москви ближче до польського кордону.

У червні 1608р. польський уряд уклав з Василієм Шуйським офіційне перемир'я на три роки і 11 місяців, зобов'язавшись відкликати від Лжедмитрія ІІ в Польщу всі польські загони. Однак Юрій Мнішек і Марина, які, відповідно до умов перемир'я, були відпущені з Ярославля в Польщу, опинилися в Тушино. Панові Мнішеку Лжедмитрій ІІ обіцяв передати 300 тисяч рублів і 14 міст Сіверської землі. Так була куплена згода Марини "визнати" його її чоловіком. Всі поляки залишилися в Тушино, і з Польщі продовжували прибувати нові поповнення. Вони створювали "конфедерації", обирали собі проводирів, піддаючи країну повному руйнуванню.

У населення відбирали все нажите, стягували величезні побори на утримання тушинського двору й польської армії, просто грабували без усякого приводу.

Були захоплені й цілком розграбовані міста Ростов, Суздаль, Володимир, Ярославль, Вологда. Багатий Троїцький монастир був обложений 15-тисячним загоном Лісовського й Сапеги. Протягом 16 місяців монастир мужньо відбивав всі штурми інтервентів, які зрештою були змушені зняти облогу.

Грабежі й побори, насильства, знущання й образи інтервентів викликали проти них повстання як у містах, так і в селах.

Спершу піднялося тягле населення й посадські люди центральних і північних областей Московської держави. До кінця 1608р. проти самозванця повстали Помор'я, заволзькі й замосковні міста. Селяни стали збиратися навколо проводирів, вибраних зі свого ж середовища. На чолі селян, що повстали проти польсько-литовських загарбників, стояли в Ремші - Григорій Лапша, в Балахонському повіті - Іван Кувшинніков, у Городецькому - Федір Наговіцин і інші.

З міст першими відійшли від самозванця Галич, потім Кострома, Бєлоозеро, Каргополь. Повстання зазвичай розпочиналися під впливом непосильних поборів тушинців. У цей час міста й землі, що не визнавали владу польського ставленика, спробували перейти в наступ на тушинців. Нижній Новгород, жодного разу не впустивши за свої стіни поляків, вислав свого воєводу Аляб'єва, і той прогнав тушинців з Балахни, Шуї, Арзамаса.

Тоді тушинський "полковник" Лісовський з великим загоном поляків пішов утихомирювати повстання. Селянське не навчене військовій справі ополчення не могло витримати натиск професійного війська Лісовського й після декількох невдалих битв розбіглося по лісах. Але тільки-но Лісовський повернувся в Тушино, як повстало Пошехоньє й знову піднялися тільки що придушені Галич, Кострома й інші міста. Центром нового повстання стала Вологда - багате торговельне місто, а опорним пунктом - Великий Новгород, де діяв молодий талановитий воєвода князь М. В. Скопін-Шуйський.

Тим часом, польсько-козача рать тушинського злодія продовжувала облогу Москви. Взяти добре укріплене місто Лжедмитрій не зміг, але він організував блокаду Москви, припинивши підвіз продовольства. Повністю оточити столицю не вдалося тільки тому, що князь Дмитрій Михайлович Пожарський, майбутній вождь народного нижньогородського ополчення, розбив тушинців біля міста Коломни й зберіг коломенську дорогу, що з'єднувала Москву з рязанським краєм.

У такій обстановці закінчувався 1608 рік. Загони інтервентів як ніколи глибоко вклинилися в країну. Здавалося, що Московській державі загрожує неминуча загибель. І в цей важкий момент став підніматися російський народ, що, пройшовши через важкі випробування, почав визвольну війну проти загарбників. Ця війна потребувала від усього народу виняткової концентрації сил, особливо в наступний період - третій період польської інтервенції.

Важке становище Московської держави ще більше ускладнило в 1609р. На початку цього року шведські війська вступили на російську територію. Ще в 1606-1607р. шведський король Карл IX пропонував Василію Шуйському свою збройну допомогу проти Польщі. Карл IX сподівався таким чином не допустити закріплення в Московській державі короля Сигізмунда, свого заклятого ворога, і самому скористатися тимчасовим ослабленням Московської Русі для "земельного збагачення шведської корони".

У лютому 1609р. у м. Виборзі був підписаний договір між Швецією й урядом Шуйского. Цар поступався на користь Швеції м. Корели (Кексгольм) із північно-західним узбережжям Ладозького озера, зобов'язався укласти з нею вічний мир, регулярно виплачувати платню шведському й німецькому найманому війську, яке в числі 15 тисяч чоловік повинне було допомогти йому в боротьбі із Лжедмитрієм II.

М. В. Скопін-Шуйський, набравши в Новгороді тритисячний загін, разом зі шведами почав успішний наступ на тушинців. Північні загони й жителі багатьох міст (Ярославля, Костроми й ін.) приєдналися до Скопіна-Шуйського. Армія, що утворилася, незабаром звільнила від інтервентів ряд районів північніше й на схід від Москви.

Похід Скопіна від Новгорода до Москви тягся довго. Основною причиною цієї повільності було бажання шведів брати не поспішаючи місто за містом. У битві Скопіна із Сапегою під Калязіним шведи майже не приймали участі, тому що очікували виплати їм обіцяних коштів.

У жовтні 1609р. Скопін зайняв Олександрівську слободу, відбив напад Ружинського, Сапеги й Лісовського й став просуватися до самої Москви. "Мужики" і посадські люди півночі й Замосков'я довели свою військову стійкість.

Тушинці робили все можливе, щоб взяти Москву до приходу Скопіна. Вони блокували всі дороги, по яких ішов підвіз продовольства з півдня. Голод у столиці підсилився. Ціна на хліб піднялася в 24 рази. Але взяти Москву тушинці не змогли, а наближення до Москви Скопіна-Шуйського загрожувало їм повним розгромом. Його перемоги над військами самозванця на якийсь час підсилювали позиції уряду Шуйського. І от у цьому ж 1609 р., коли крики від насильств і грабежів розносилися по всій Московській державі, почався відкритий інтервенціоністський похід самого короля Сигізмунда. Цей відкритий похід коронної армії змінив попередні йому дві інтервенції, здійснені через польських ставлеників.

Страшне руйнування Російської держави, її політичне ослаблення, боротьба усередині панівного класу між різними прошарками й виступ селянських мас проти феодальних землевласників, бояр і поміщиків, створили сприятливі умови для відкритої інтервенції. Але укладення Василем Шуйським союзу зі шведським королем Карлом загрожувало зривом цих планів Сигізмунда й польських магнатів. Разом з тим його можна було використовувати як привід для війни з Москвою.

"Тушинський царик" - Лжедмитрій II зробив свою справу, і подальше його існування як знаряддя польської інтервенції не обіцяло вже нічого корисного для Речі Посполитої.

Улітку 1609р. Сигізмунд видав спеціальну декларацію, проголосивши метою походу благо Речі Посполитої і розширення її кордонів. Римському папі й німецькому імператорові був відправлений маніфест, що урочисто декларував споконвічне право польських королів на всю Русь, вказувалося, що Речі Посполитій повинні бути повернуті міста, відібрані в неї Іваном III, і що припинення династії Рюрика повинне привести до передачі російської корони роду Ягелонів. Виступ короля затримувався через нестачу коштів, але папа запропонував польським єпископам внести в королівську скарбницю "добровільні дарунки", а сенат схвалив видачу додаткових засобів.

Протягом всієї весни й літа 1609р. шляхетські загони нападали на прикордонні російські землі й грабували білоруських селян.

У серпні військо короля Сигізмунда вторглось у межі Московської держави.

Прикордонні міста запекло боронилися. У Стародубі багато хто кидалися у вогонь, щоб не скоритися загарбникам.

Наприкінці вересня польська армія, що нараховувала близько 14 тисяч чоловік, взяла в облогу Смоленськ. Це був найкоротший шлях на Москву, а серйозного опору під Смоленськом поляки не очікували. Однак відбулося непередбачене. Спроба взяти місто одразу провалилася. Довелося приступити до облоги. Смоленський воєвода Михайло Борисович Шеїн відмовляв на всі пропозиції "стати під високу королівську руку". Смоленський Кремль був укріплений за Бориса Годунова, і під його стінами армія Сигізмунда затрималася на 20 місяців.

Одночасно Сигізмунд послав свого представника в Тушино із пропозицією всім польським загонам покинути Лжедмитрія ІІ й приєднатися до коронної армії. Цей наказ, зрозуміло, не симпатизував тушинським полякам, які досягли високого положення в тушинському війську й претендували на переважну частину здобичі. Між двома шляхетськими угрупованнями почалися тривалі переговори. Тушинські поляки наполягали на тому, щоб король Сигізмунд видав їм винагороду за увесь час їхньої служби при Лжедмитрії II, тому що служба ця йшла на користь Польщі. Становище Лжедмитрія, який втрачав підтримку Польщі, стало ще більш небезпечним. Він вирішив залишити Тушино й в кінці грудня 1609р. біг у Калугу.

На початку 1610р. М. В. Скопін-Шуйський змусив тушинців зняти облогу Москви й вступив у столицю. Населення радісно вітало його, як переможця іноземних загарбників, рятівника від голоду й втрат. Багато хто почали вважати, що Скопіну більше заслуговує, ніж Василій Шуйський, сидіти на царському престолі. Гарячий і не завжди обережний Прокопій Ляпунов, поздоровляючи з Рязані Скопіна, називав його "царською величністю". Відомості про це дійшли до царя. Зненацька у квітні 1610р. Скопін-Шуйський занедужав і після короткої хвороби помер. У Москві винили в його смерті царя і його брата Дмитра Шуйського, на бенкеті в якого занедужав Скопін.

Тушинські бояри й дворяни, на чолі яких стояв патріарх Філарет, не забажавши миритися із Шуйським, у листопаді звернулися до короля Сигізмунда із проханням поставити на московський престол його сина Владислава. Із цією метою під Смоленськ були спрямовані уповноважені представники для укладення договору з поляками. На чолі цього посольства стояв Михайло Салтиков - колись надавший допомогу першому самозванцеві під Кромами - із сином Іваном, князі Хворостиніни, Михайло Молчанов, давній прихильник самозванців, Рубець-Масальський, дяк Грамотін і торговець Андронов. Укладений ними зрадницький договір (4 лютого 1610 р.) передбачав перехід російського царського престолу до сина польського короля Сигізмунда, королевича Владислава. Таким чином, здійснювалися старі польські плани династичної унії обох держав. Договором 4 лютого встановлювався тісний військовий союз Речі Посполитої і московської держави. За землевласниками забезпечувалися всі їхні права на маєтки й на їх "мужиків селян" і "холопів невільників". "Вихід" селянам не дозволявся. У цілому цей договір відбивав інтереси дворянства.

Разом з тим поляки змусили тушинських дворян включити в договір статтю про залишення польських військ у прикордонних містах, про вільну торгівлю польських купців на всій території Московської держави, про дозвіл будувати костьоли та ін.

Після підписання цього договору польські війська продовжили свій наступ на Москву, захопили Чернігів і Новгород-Сіверський.

Командування новим військом, що виступило з Москви проти польського гетьмана Жолкевського, цар доручив своєму бездарному братові Дмитрові Шуйському. У битві під Клушиним 24 червня Дмитро Шуйський зазнав повної поразки. Однією із причин цієї поразки була відмова шведських солдатів воювати (через вчасно не отриману ними платню); німецькі найманці зрадили й перейшли до поляків; шведські війська, відмовившись продовжувати війну, пішли в Новгородські землі й закріпилися в цій найближчій до Швеції частині Московської держави.

Тепер шлях полякам на Москву був відкритий.

Настала критична для Шуйських мить. Селяни й посадські, які прийшли зі Скопіним розійшлися по домівках. Рязанці на чолі з Ляпуновим підняли заколот. Усім обрид не вдячливий цар, що приніс всім багато лиха і ганьби. Скинення царя Василя стало неминучим.

Тушинський злодій вирішив скористатися зручним моментом і виступив з військом з Калуги на Москву. Міста по дорозі до Москви знову присягали Лжедмитрію ІІ й тільки в Зарайську воєвода Дмитрій Пожарський не здався. Зарайськ, а за ним Коломна під впливом Пожарського не пустили до себе тушинців. Злодій став за 15 верств в напрямку південного-сходу від Москви, в Миколо-Угриському монастирі. З іншої сторони до Москви підступав гетьман Жолкевський, приводячи по дорозі російські міста до присяги Владиславові. У цей момент 17 липня Захарій Ляпунов підняв повстання дворян і посаду. Московське населення зібралося біля Серпуховських воріт, звідти ватажки направилися до Кремля. Василь Шуйський після клушинської поразки ніде не міг знайти підтримку. Він був вивезений з палацу на старий свій боярський двір. Але коли 18 липня відновились переговори з тушинцями, ті відмовилися скинути свого царика й зажадали, щоб він був зведений на престол. Політичне положення стало зовсім заплутаним. Василь Шуйський думав скористатися цим і повернутися на царський престол, але Захарій Ляпунов заявив йому: "Чи довго за тебе буде проливатися християнська кров ? Земля наша спустошена, у царстві нічого доброго в твоє правління не робиться".

19 липня Василь Шуйський був насильно пострижений у ченці.

Урядова влада перейшла до сімох родовитих бояр (Мстиславський, Воротинський і інші), але вони недовго втримували її. Реальних сил у розпорядженні "семибоярщини" не було, а під Москвою стояли два ворожих війська: польська іноземна рать Жолкевського й селянсько-козаче військо тушинського злодія. Для боярського уряду особисті інтереси стояли вище національних, і вони вирішило віддати Москву гетьманові Жолкевському.

25 липня у великому наметі, розташованому під Москвою, бояри почали переговори з Жолкевським про умови обрання на престол польського королевича Владислава. Бояри наполягали на тому, щоб Владислав прийняв православ'я до воцаріння, але дипломатичний гетьман, не відповідаючи прямою відмовою, заявив, що "не можна примушувати совість", що молодий королевич (Владиславові було тільки 15 років) сам вибере релігію. 17 серпня 1610р. договір з Жолкевским був підписаний. У порівнянні з договором від 4 лютого були внесені значні зміни на користь бояр і Польщі. Виключалися статті, що забезпечують інтереси дворянства, боярам гарантували їхній політичний вплив. Не домоглися бояри й згоди поляків зняти облогу Смоленська, повернути захоплені міста та ін.

Негайно по укладанні договору з Жолкевським була організована церемонія приношення присяги Владиславові в Москві; потім спеціальною грамотою всім містам Московської держави запропонували присягнути новому цареві. Тушинські бояри присягнули Владиславові, останній загін поляків на чолі із Сапегою пішов від тушинського царика, і той ще раз біг у Калугу з Мариною й Заруцьким.

У вересні до короля Сигізмунда під Смоленськ було відправлене посольство для заключення миру. Жолкевський бажав позбутися в Москві від найбільш впливових бояр, які могли б протидіяти його подальшим планам. Тому він постарався включити до складу посольства князя Василія Голіцина й Філарета Романова.

Велике посольство, що нараховувало зі свитою 1246 чоловік, прибуло до Сигізмунда, але умови обрання Владислава не були прийняті королем. Справа в тому, що король вирішив скористатися даним становищем Московської держави й особисто стати царем Московським. Він хотів спершу повернути Польщі "втрачений" нею Смоленськ, залишити польське військо в Московській державі якомога довше під приводом відновлення спокою й організації відповідного уряду.

Тим часом Жолкевський поспішав з військовою окупацією російської столиці. Бояри, побоюючись народного гніву, також хотіли скоріше пустити в Москву польські війська. Московське населення було, однак, проти. Коли Гонсевський, посланий Жолкевським, прибув у Москву з невеликою свитою для переговорів, москвичі вдарили в дзвін, збираючи народ проти поляків, що входили. Гаряче протестував проти вступу в Москву польського війська патріарх Гермоген, але зрадники бояри заявили йому мовляв справа його дивитися за церквою, а в мирські справи не треба йому втручатися.

У ніч на 21 вересня поляки, таємно пропущені боярами в Москву, зайняли Кремль, Китай-город, Біле місто. У містах на дорозі від Москви до Польщі були також поставлені польські гарнізони з наданням їм права "годівлі" за рахунок населення. У столицю ввійшли 3500 поляків і 800 піших німців.

Прагнучи усталити своє положення, Жолкевський домігся відправлення більшої частини стрільців з Москви в Новгород проти шведів, які захопили новгородські землі. Інші стрільці були віддані під командування Гонсевського, якого король Сигізмунд поставив боярином у стрілецький приказ.

У жовтні 1610р. Жолкевський залишив замість себе в Кремлі великого феодала, велижського старосту Олександра Гонсевського, а сам виїхав до короля. Розумний гетьман розумів, як важко буде примирити наполегливе бажання Сигізмунда стати самому царем, з договором, підписаним Жолкевським, про обрання царем Владислава. Розплутувати вузол, що зав'язався, Жолкевський надав іншим.

Гонсевський будучи впертою й зарозумілою людиною, почувала себе хазяїном в Москві. Його першими помічниками були ті члени другого посольства до Сигізмунда, які першими присягнули королеві, стали вірними "доброзичливцями" царя Сигізмунда: Салтиков, Андронов, Молчанов, князі Рубець-Масальський і Хворостинін, дяк Грамотін. Офіційний уряд - "семибоярщина" - ніякого значення не мав.

Ця група Салтикова-Андронова, побоюючись збурювання російського народу, встановила разом з військовим диктатором Гонсевським суворі порядки в Москві. Москва стала, таким чином, завойованим містом.

Зазнаючи утисків від нових порядків, населення столиці дуже страждало від грубих насильств поляків. Ішов тиждень за тижнем, новий цар не приїжджав, насильства поляків усе збільшувалися. Народ став розбігатися з Москви.

Посли сподівалися, що Жолкевський, який підписав договір 17 серпня, буде виконувати свої зобов'язання. Польський гетьман, прагнучи, як і сам король, до приєднання Москви, вважав, що шлях, намічений ним, більш обережний і більш вигідний. У своїх записках він зберіг свої доводи: з малого прутика виростає дерево: 160 років пройшли від першої особистої унії Ягайла до з'єднання Литви з Польщею; так буде й з Москвою: якщо Владислав стане царем Московським, то його (після смерті Сигізмунда) польський сейм обере й королем польським. Однак Сигізмунд не хотів чекати, і Жолкевський в офіційних переговорах з послами теж вимагав негайної здачі Смоленська. Король Сигізмунд, знайшовши собі "вірних і доброзичливців" серед деяких бояр і дворян і не бачачи, хто б в Московській державі міг би перешкодити його планам, став приймати більш рішучі заходи. Як переможець всієї Русі він розпочав роздавати своїм прихильникам маєтки й посади, віднімаючи їх у тих, хто був проти Владислава, а іноді навіть і без цього приводу. Від свого імені Сигізмунд жалував у бояри, призначав воєвод, показуючи тим самим, що саме він - государ Московський.

Не домігшись від московських послів передачі йому Смоленська, Сигізмунд почав 21 листопада штурм, але він був відбитий. Тоді він відправив грамоту в Москву, жадаючи від московських правителів негайної здачі Смоленська.

Зрадники Салтиков, Мстиславський і ін. з'явилися до патріарха Гермогена й запропонували йому підписати відповідь, що Смоленськ повинен "здатися на королівську волю". В цей час, коли не було царя й коли народ почав розуміти зраду правителів - бояр, Гермоген виявив високий патріотизм. Старець рішуче відмовився "благословити хрест цілувати королеві", хоча Салтиков погрожував йому ножем. На наступний день Гермоген прочитав проповідь проти Сигізмунда й інтервентів і розіслав грамоти з закликом до боротьби йти звільняти Москву, за що й був арештований.

Повсюдно збільшилися насильства польських панів, були спалені Орел, Волхов, Олексин і ряд інших чинивших їм опір міст. Обрання Владислава було зустрінуто російським народом із крайнім незадоволенням. Тепер же всьому населенню стало ясно, що страшна небезпека загрожує національній й політичнїй незалежності Московської держави.

У результаті інтервенції у всій Московській державі до кінця 1610р. наступив повний занепад господарського життя. Не тільки селяни, торговці й ремісники, але й дрібні дворяни розорялися внаслідок роздачі землі прихильникам Сигізмунда, грабежів, поборів та ін. Російська церква, що мала в той час важливе економічне й політичне значення, зайняла слідом за патріархом Гермогеном ворожу позицію стосовно поляків.

У самому кінці 1610р. відбулася ще одна подія, якою була усунена серйозна перешкода на шляху об'єднання російського народу проти іноземних загарбників. 11 грудня 1610р. Лжедмитрій ІІ був убитий у Калузі татарином Урусовим.

Селянська війна під проводом Івана Болотнікова, друга польсько-литовська та шведська інтервенція, пряма інтервенція короля Сигізмунда, постійні вбивства, грабунки, зради бояр, інтриги все це фактично розорило, ще нещодавно міцну Московську державу. Та попри це, прості люди не стали на коліна перед загрозою іноземного поневолення, а все ще знаходили в собі сили та мужність чинити організований опір, демонструючи міцний дух та патріотизм. Яскравим прикладом є повстання під керівництвом М.В.Скопіна-Шуйського, якому вдалося визволити столицю держави від поневолювачів. Проте боязнь Василія Шуйського втратити царський престол звела нанівець всі народні потуги. Але й ці сумні події не зламали волю борців за звільнення батьківщини. Героїчна боротьба, яка залишиться яскравою сторінкою і історії людства лише розпочиналась.

Розділ ІІІ. Розгортання національно-визвольного руху російського народу

До початку 1611р. росіяни переконалися, що державі й народу загрожує велика небезпека. І тоді національне почуття заговорило ще голосніше й сильніше. Загроза батьківщині викликала величезний підйом загальнонародних почуттів. У Москві, у містах, у селах, серед різних верств населення з'являється усе більше й більше людей, що призивають повстати проти іноземців і звільнити батьківщину. Початок 1611 р.- час великого патріотичного підйому посадського й сільського люду й провінційних служивих людей Російської держави.

Народні маси підіймались із закликами Гермогена, і листами членів посольства з-під Смоленська, що розповідали про ті приниження, які вони терплять від поляків, і грамотами взятих в облогу самих жителів Смоленська, і посланцями московських людей.

Нарешті, надзвичайно зміцніла й розширилася патріотична переписка між містами. Ще при організації північного ополчення в 1608-1609р. міста зносилися між собою, домовляючись про загальний опір ворогам. В 1611р. число цих міських грамот швидко збільшилося. Грамоти в багатьох списках йшли в усі міста. Спеціальні гінці їздили по країні, зкликали дзвоном народ на загальний збір, призивали піднятися для вигнання загарбників з російської землі. На зборах же писали грамоти, призиваючи йти "на государевих зрадників, на злодіїв і на литовських людей".

Населення з наснагою відгукнулося на ці заклики. На зібраннях обговорювали питання про організацію ополчення. Ратники поспішали на збірні пункти, туди ж звозили військове спорядження.

Король Сигізмунд вважав, що слухняність правлячих бояр - московських і тушинських - означає успіх його походу й забезпечує покірність населення. Але він помилявся. Населення, переконавшись у небезпеці шляху, на який його штовхали правителі, перестало слухати їх. Насильства інтервентів змусили населення організувати самооборону. У переписці між містами основною думкою було високе почуття загальної любові до батьківщини.

Організатором ополчення в Рязані був Прокопій Петрович Ляпунов. Це була людина, що володіла неприборканою енергією, великою зарозумілістю й сміливістю. Виразник і вождь служивих дворян, Ляпунов був незадоволений "боярським царем" Василем і після смерті Скопіна відійшов від царя Василія. Але коли відбулося вторгнення Сигізмунда, Ляпунов дуже швидко зрозумів, що воно загрожує незалежності Московської держави. Уже восени 1610р. Ляпунов став збирати сили для походу на Москву, зайняту польско-шляхетськими загонами. Щоб перешкодити цьому походу, московські правителі організували напад козаків на Рязань, захопили самого Ляпунова в невеликому містечку Проньську, але князь Дмитій Пожарський, воєвода сусіднього Зарайська, звільнив Ляпунова й провів його в Рязань. Був організований напад і на Пожарського в Зарайську, але воєвода, незважаючи на малі сили, відбився й очистив Рязанську землю від зрадників.

Коли в грудні 1610р. тушинський злодій був убитий і в Рязань потрапила перша грамота Гермогена із закликом іти звільняти Москву від поляків та литовців і російських зрадників, Ляпунов негайно підняв повстання.

На заклик Ляпунова до нього швидко приєдналися сусідні міста й землі: Тула й Калуга.

Примкнули до нового ополчення й численні збройні загони тушинців і козаків на чолі з боярином Д. Трубецьким і отаманом І. Заруцьким.

Приєднався до ополчення й тушинський стольник Просовецький, загін якого стояв на півночі від Москви. Деякі із цих колишніх "злодійських" загонів увійшли до складу ополчення тільки тому, що зі смертю Лжедмитрія ІІ не знали, де і як використовувати свої збройні сили. Але були, зрозуміло, і ті, хто хотів разом із земськими людьми постояти "за землю й православну віру".

Ляпунов давно й добре знав характер своїх союзників. Дуже самовпевнений і властолюбний, він вважав, що зуміє тримати в руках ці загони й направити всіх козаків проти іноземців. Тому він не тільки зговорився з козаками, що стояли під Калугою й Тулою, але кликав до себе всіх окраїнних, низових козаків, обіцяючи платню й військове спорядження. Завдяки таким обіцянкам, під Москвою зібралися звідусіль величезні маси козаків, чисельно перевищивши провінційне дворянство, на яке опирався Ляпунов.

У березні ополченці з усіх боків підійшли до Москви. Тим часом, у самій Москві відбувалися сумні події. З плином часу поляки все менше рахувались з населенням Москви. Гонсевський роздаровував шляхтичам із царської скарбниці дорогоцінні камені, золотий і срібний посуд і інші цінності.

Відносини москвичів із загарбниками стали надзвичайно напруженими. Досить було краплі, щоб переповнилася чаша терпіння. У березні, коли стало відомо, що до Москви підходить ополчення, незадоволення мас особливо підсилилося. 18 березня шляхтичі зажадали коней у російських візників, щоб витягти гармати на стіни Кремля. Росіяни коней не дали; почалася суперечка, яка переросла у вуличну битву.

Під час цих боїв до Москви першим із всіх загонів ополчення підійшов воєвода Пожарський.

Дмитро Михайлович Пожарський походив зі збіднілого роду стародубських князів. Він почав службу при дворі Бориса Годунова у званні стольника, тоді як сини впливових московських бояр починали службу відразу зі звання окольничого. Звичайно стольник тільки після багаторічної служби міг одержати звання окольничого. Пожарський відзначився під час боротьби з поляками при Василю Шуйському. Під Коломною, біля Зарайська, біля Проньська - у ряді боїв з поляками й тушинцями Пожарський здобув перемоги. Коли восени 1610р. Пожарський урятував Ляпунова в Проньську й з малими силами прогнав нападників, цю перемогу навали чудом. Виявивши непересічні військові здібності, Пожарський разом з тим виявив у ті роки патріотичну стійкість, не піддаючись ні погрозам, ні угодам.

Підійшовши раніше інших частин ополчення до Москви, Пожарський негайно вступив у бій з поляками на вулицях столиці. Він спорудив укріплення неподалік від Гарматного двору, не пустивши туди поляків, обстріляв з гармат і відігнав їх назад у Китай-город. Так перші бої принесли перемогу москвичам. Тоді поляки й німці, що перебували в них на службі, удалися до підпалу.

На наступний день був відданий наказ запалити все місто. Це варварське рішення підпалити місто було прийнято Гонсевським, а виконавцями його стали німецькі найманці. У дерев'яній Москві, в обстановці вуличних боїв пожежа набула масштабних розмірів й вигнала із засідок захисників міста.

Із цим підступним ворогом, підпалившим Москву, довго боровся Пожарський, що не пускав поляків і німців у Біле місто, зміцнившись біля свого двору на Лубянці. Під кінець Пожарський був важко поранений.

Залишившись в живих соратники відвезли пораненого Пожарського спершу до Троїце-Сергієвого монастир, а потім у його маєток в Суздальському повіті. Москва горіла три дні, від зарева було видно, як удень; коли пожежа затихала, поляки знову підпалювали.

Ополчення спізнилися; головні сили підійшли до Москви тільки 30 березня. В ополченні були представники всіх земель Московської держави, крім Смоленська, зайнятого боротьбою з королем Сигізмундом, і Новгорода, що боровся проти шведів. Але за соціальним своїм складом це ополчення відрізнялося від дружин, що боролися з поляками в 1609 р.: у ньому було мало вільних селян півночі, зате багато козаків і дворян. Різні частини ополчення стали уздовж стін московського Білого міста окремими таборами. У Яузьських воріт стояли дворяни Ляпунова, поруч із ними біля Воронцовського поля - козачі загони Трубецького й Заруцького, далі розташувалися дружин із Замосков'я й інших міст. Таким чином, Ляпунов був відділений козацьким табором від інших земських дружин.

Під командою цих трьох воєначальників ополчення замкнуло поляків у стінах Китай-города й Кремля і до липня заволоділо всіма вежами Білого міста, прагнучи відрізати поляків від решти країни. У цей же час вожді ополчення намагалися створити уряд країни, замість московського, що був оголошений зрадницьким.

Уповноважені всіх дружин і частин ополчення скликали загальну земську раду - "всю землю".

Дворянська частина ополчення взяла гору в раді. Найбільш повне вираження своїх поглядів на устрій усієї держави рада виразила в Земському вироці 30 червня 1611 р. За ним повинні були бути відновлені прикази - Помісний, Розбійний і інші, у яких найбільше було зацікавлене дворянство. Всі служиві люди, що перебували в ополченні або потрапили в польський полон, як і родини загиблих від загарбників, зберігали права на свої помісні землі.

В тих же, хто ухилявся від ополчення або пішов до поляків, землі повинні бути конфісковані. Для забезпечення поміщиків робочою силою постановлялось повернути біглих і вивезених селян їхнім колишнім власникам. Відносно козаків пропонувалося "отаманам і старим козакам" іти на государеву службу. Нарешті, щоб уникнути грабежів, козакам було заборонено самостійно - без контролю служивих людей - проводити збір продовольства в населення.

Таким чином, цей захід виражав інтереси дворянства й був спрямований проти селянства й козаків. Обіцянки, дані Ляпуновим у його грамоті при організації ополчення, виявилися порушеними. Зміцнюючи в країні владу поміщиків, відновлюючи колишній соціальний і політичний лад, вирок віднімав у значної частини населення надії на полегшення свого становища. Козаки були вкрай обурені цим рішенням. Відносини козаків із дворянами усе більше загострювалися. Козаки не хотіли зважати на вирок 30 червня, а необережний Ляпунов прийняв проти них жорстокі міри.

Свою роль зіграв також взятий в облогу у Кремлі Гонсевський. За його вказівкми були складені фальшиві грамоти, нібито підписані Ляпуновим, що пропонували "де піймати козака - бити й топити". Фальшивки ці були підкинуті в козацький табір. Козаки викликали Ляпунова для пояснень і вбили його (22 липня 1611 р.).

Це вбивство Ляпунова викликало розкол ополчення. Вся влада в ньому перейшла в руки авантюриста Заруцького, що був раніше отаманом у Лжедмитрія ІІ. Слабохарактерний Трубецький не грав при Заруцькому ніякої ролі. Поміщики й земські люди, боячись насильства й убивств із боку Заруцького, стали роз'їжджатися по своїх містах і землям.

В ополченні залишилися лише козаки та колишні тушинці, які намагалися через створені прикази управляти країною у своїх корисливих інтересах, жадаючи від населення зимового обмундирування, спорядження й т.д. Але не користуючись довірою, вони, звичайно, не одержали допомоги й підтримки від населення. Облога поляків, що засіли в Кремлі, велася в'яло. Загони Сапеги, Лісовського й литовського гетьмана Ходкевича легко стали пробиватися до обложених й доставляти їм провіант. Особливу активність проявляв Сапега, що пограбував у липні-серпні Переяславль, Олександрівську слободу й повернувся з награбованим у Москву.

Трубецький і Заруцький присягнули синові Лжедмитрія ІІ й Марини Мнішек.

Князь Мстиславський з боярами розсилали з Москви грамоти, призиваючи народ підкоритися Владиславові й самі називали себе "боярами царя Владислава".

Настали надзвичайно важкі лихоліття для Російської держави, "настав такий лютий час божого гніву, що люди не сподівалися на порятунок, ледве не вся російська земля спорожніла".

Але розпад першого ополчення не зневірив людей. Усе більше росла й ширилася впевненість, що об'єднані сили російського народу повинні й можуть урятувати рідну землю від інтервентів.

Усюди піднімалися народні маси на боротьбу з іноземцями й зрадниками батьківщини. Не вистачало тільки вождів, які зуміли б об'єднати, організувати й направити проти інтервентів ці могутні народні сили.

Та врешті-решт ці вожді з'явилися в особі Іллі Мініна й Дмитрія Пожарського (додаток 8).

Друге ополчення. Ілля Мінін та Дмитрій Пожарський

Мінін і Пожарський почали свою справу з організації другого ополчення у вересні 1611р. Їхня діяльність почалася в найважчій обстановці, у самий найважчий момент розрухи й поразок.

3 червня 1611р. військами Сигізмунда був узятий Смоленськ. Облога Смоленська тяглася 20 місяців. У воєводи Шеїна не вистачало військ, і захист Смоленська значною мірою винесли на своїх плечах добровольці - посадські й селяни.

Захисники Смоленська героїчно відбили кілька штурмів чисельно переважаючого супротивника й самі зробили багато відважних вилазок. Сигізмунд пропонував жителям міста здатися, але захисники міста не хотіли навіть слухати ці пропозиції.

До кінця облоги в місті розповсюдилось чимало хвороб, від яких помирало щодня по 150 чоловік. Але Смоленськ продовжував мужньо триматися.

Значення мужньої стійкості захисників Смоленська дуже велике. Вони не тільки затримали під своїми стінами коронну армію Сигізмунда, але й підтримали дух і бадьорість усього російського народу.

З 80 тисяч жителів, що перебували в Смоленську восени 1609 р., до кінця облоги уціліла тільки десята частина. Падіння Смоленська відбулося через зраду смоленського дворянина Дедешина, що вказав полякам слабке місце в фортечній стіні міста. Під це місце поляки підвели міну й увірвалися в пролом, що утворився в стіні. Жителі міста й тоді не здалися: битва тривала в самому місті. Полякам довелося з боєм брати кожну вулицю, кожний будинок. Особливо затята сутичка відбулася в цитаделі Смоленська. Рів перед нею був заповнений трупами. Захисники цитаделі підірвали порохові склади, що були розташовані в підвалах собору, і загинули у вогні. Воєвода Шеїн був узятий у полон, підданий катуванням й відправлений у Польщу.

В тому ж червні 1611 р., коли поляки заволоділи Смоленськом, шведи зайняли Великий Новгород і його область. Шведи виступали такими ж загарбниками російської землі, як і польсько-литовські шляхтичі.

Після Калушинської битви шведи рушили в Новгородські землі, де вирішили закріпитися. Їхні загони нападали на Івангород, Орєшек, Ладогу, Корелу, але всюди зустрічали мужній опір. Так, Корела захищалася протягом всієї зими й була зайнята шведами лише в березні 1611 р., коли з 3000 захисників у місті залишилася в живих тільки сотня.

До Великого Новгорода шведський король звернувся з листом, пропонуючи свій захист від поляків. Навесні 1611р. у Новгород прибули представники Ляпунова, що вирішив знову укласти договір зі шведами проти поляків.

Під час переговорів шведи запропонували свого королевича на російський престол. Переговори результатів не дали. Тоді шведи 16 червня оволоділи Новгородом і силою змусили новгородців прийняти їхні умови. Новгородська земля відділялася від Москви й повинна була одержати свого царя зі шведського королівського двору, Новгород зобов'язувався утримувати шведське військо, а шведські воєначальники одержували маєтки в Новгородських землях. Цей договір зі шведами відрізав від Російської держави весь північний захід.

Такими були справи до кінця 1611 року. Королеві Сигізмундові здавалося, що всі його плани здійснені, опір росіян зломлений і що Російську державу він міцно тримає у своїх руках. Взявши Смоленськ, він поспішив у Варшаву, де у вересні засідав сейм. Там була влаштована урочиста церемонія. Колишній московський цар Василь Шуйський і його брати були доставлені як бранці: сейм був задоволений взяттям Смоленська. У Кракові - влаштовані триденні торжества. У Римі папа проголосив "відпущення гріхів" парафіянам польської церкви. Багато поляків говорили вже про Російську державу, як про польську провінцію.

Обговорюючи питання про додаткові кредити на продовження війни, польський сейм вирішив, що не потрібно більше значних витрат, щоб привести в покору незначні залишки нескорених москвичів. Впливовий підканцлер Крицький наполягав, що вести переговори із представниками Російської держави не треба. Сейм вирішив заплатити 10000 злотих воїнам, що повернулися в Польщу, а утримання війська, що залишилося в Російській державі, оплачувати з тамтешніх доходів.

Сигізмундові довелося затриматися у Варшаві на цілий рік. А в цей час у Російській державі лютував голод, у столиці перебував гарнізон інтервентів. Смоленськ і Новгород потрапили в руки загарбників. Поляки й люди Заруцького грабували й знущались над місцевим населенням.

Все це пригнічувало російських патріотів. Однак всі підступи ворогів розбилися в остаточному підсумку об незламну стійкість широких мас російського народу. Спільним у всіх не байдужих до своєї батьківщини було бажання знову йти на боротьбу з ляхами.

Це бажання народилося майже одночасно в декількох містах. Так, у серпні жителі Казані звернулися в Перм із грамотою, закликаючи до об'єднання і визнати тільки того государя, що буде вибраний всією землею Російської держави.

Нова потужна хвиля народного руху піднялася з Нижнього Новгорода й інших посадів Середнього Поволжя, які були тісно пов'язані із селянським населенням.

Нижній Новгород - один з найбільших економічних центрів і торговельних міст Російської держави. Він був зв'язаний з усією волзькою річковою системою. У Нижньому Новгороді зустрічалися: риба з Каспію, хутра із Сибіру, тканини й прянощі з далекої Персії, хліб з Оки. Основне значення в місті мав торговельний посад, у якому налічувалося до двох тисяч дворів. У місті було також багато ремісників, а в нижньогородському річковому порту багато вантажників і бурлак.

Нижній Новгород не раз піддавався загрозі руйнування з боку поляків і тушинців. Посадські жодного разу не впускали в місто іноземних загарбників; більш того, Нижній Новгород відсилав свою рать проти ворогів під час походу Скопіна й активно брав участь в ополченні Ляпунова. У січні 1609р. нижньогородський воєвода Аляб'єв розбив й загін тушинців і повісив воєводу цього загону - князя В'яземського. Коли Ляпунов був убитий, нижньогородці принесли додому заклик заново організовувати ополчення.

Відчуваючи свій зв'язок з усією країною, Нижній Новгород уважно стежив за ходом війни з інтервентами, підтримуючи жваві зносини з іншими містами й з патріархом Гермогеном. "Безстрашні люди", як їх назвав Гермоген, двоє нижньогородців - боярський син Пахомов і посадський Мосеєв - принесли в Нижній Новгород грамоту Гермогена. Цікаво, що агітація за повстання проти інтервентів ішла не від імені воєвод нижньогородських, а від імені всього нижньогородського населення.

З 1 вересня 1611р. на виборну посаду Нижньогородського земського старости вступає Кузьма Мінін Захарьєв-Сухорукий. Простий нижньогородський міщанин, що займався дрібною торгівлею м'ясом і рибою, він був справжнім патріотом. Надзвичайно обдарована особистість, людина сильної волі й великої практичної кмітливості, він зумів організувати нове ополчення, незважаючи на всі перешкоди. Авторитетний серед посадського населення, ще більш зв'язаний з ним з моменту обрання його земським старостою, Мінін веде широку пропаганду й виголошує промови із закликом віддати всі надбання заради порятунку батьківщини. Промови свої Кузьма Мінін виголошує біля своєї крамниці й у земському домі, де свого виборного старосту слухали посадські, вони знаходять живий відгук серед слухачів, особливо менш заможних людей.

Вся діяльність Мініна була присвячена народній справі.

Безперечним є те, що Кузьма Мінін був натурою винятковою, людиною, що поєднувала в собі рідкісні практичні й організаційні здібності із глибокою відданістю батьківщині. Завдяки цим якостям Мінін зумів в обстановці польської інтервенції й зради боярської верхівки очолити народний рух, спрямований проти загарбників.

Дуже швидко рух поширюється на все місто. Посадські об'єднуються з адміністрацією міста й з духівництвом. Біля собору збирається все міське населення - і посадські й служиві люди. Глава нижньогородського духівництва, Сава, однодумець Мініна, читає привселюдно отриману грамоту Гермогена й гаряче її підтримує. Потім виступає земський староста Мінін і полум'яно призиває врятувати батьківщину.

Промова Мініна була виголошена з великою пристрасністю. Народ плакав, слухаючи Мініна. -- "Будь так", -- кричали йому у відповідь. Шапки із грошима, зброя купою виростали на кам'яній площі. Сам Мінін віддав свій маєток, й навіть золоті й срібні рами з ікон. Пожертвування текли широкою рікою. А тим часом населення Нижнього Новгорода, як і інших міст Московської держави, зубожіло за роки міжусобних воєн і інтервенції.

Але для організації нового походу пожертвувань, які б великі вони не були, невистачило. Потрібен був правильно організований, обов'язковий для всіх збір засобів. Розпорядником і скарбником став знову таки Кузьма Мінін - напрочуд чесна людина, талановитий організатор. Установили збір - "третій або п'ятий гріш від всіх пожитків і промислів". На підставі цього рішення Мінін із властивою йому енергією й став збирати "п'ятий гріш", не соромлячись примусових заходів по відношенню до тих хто ухилявся.

Збір засобів ішов дуже добре й значною мірою забезпечив успіх ополчення. Ополченці були забезпечені всім необхідними. Дуже швидко рух вийшло далеко за межі Нижнього Новгорода. Палкі заклики Мініна пролунали й в інших містах. Першими прийшли служиві люди Балахни й Гороховця, а пізніше дворяни Смоленської області, що покинули свої маєтки, не захотівши підкоритися Сигізмундові.

Але головну роль у цьому русі відіграли все-таки посадські люди й селяни, які теж несли заради спільної справи своє вбоге майно й вступали в ополчення.

Тепер першочерговим завданням було знайти вмілого й авторитетного в народних масах полководця, що зміг би очолити військовий похід проти інтервентів, звільнити від них серце країни - Москву. Мінін і вказав на героя московського повстання 1611 р., на князя Дмитра Михайловича Пожарського.

Предки Пожарського служили городничими в невеликих містах. Дмитро Михайлович виділився винятково завдяки своїй хоробрості, полководницькому таланту й глибокому патріотизму.

Народився Пожарський в 1578р. При Борисові Годунову він був наближений до царського, двору.

В 1608 р., коли йому виповнилося 30 років, Пожарський вперше виступив воєводою проти поляків розбивши їх біля Коломни. В 1609р. Пожарський розбив на Володимирській дорозі "злодійський" загін Салтикова. В 1610 р., коли тушинський злодій ішов до Москви й всі міста після Клушинської поразки присягали йому, Пожарський, тоді воєвода Зарайська, рішуче відмовився перейти на сторону самозванця. Жителі стали погрожувати Пожарському, але погрози ніколи не змушували його зійти з того шляху, який він вважав правильним. Пожарський замкнувся в міському Кремлі й змусив зарайців, а слідом за ними й жителів Коломни, знову відійти від тушинського злодія. У випадку зради боярської знаті, пряме служіння батьківщині, дало Пожарському особливий авторитет.

Тими ж рисами мужності й вірності відзначені й дії Пожарського взимку 1610-1611 р., коли він захистив у Пронську Ляпунова від "злодійських" загонів і особливо в березні 1611 р., коли він героїчно захищав від ворогів палаючу Москву.

Пожарський жодного разу не присягав ні польському королевичеві Владиславові, ні кому-небудь із самозванців. Він перший відгукнувся на заклик Ляпунова, перший прийшов на допомогу повсталим москвичам, мужньо боровшись із німцями і поляками в палаючому місті.