Еволюція судової системи і судочинства на українських землях Великого князівства Литовського

Загальний огляд історії судоустрою українських земель Великого князівства Литовського. Судова реформа 1564-1566 р. Гродські, підкоморські суди. Копні суди як інститут руського-українського звичаєвого права. Судовий процес на українських землях князівства.

Рубрика История и исторические личности
Вид диссертация
Язык русский
Дата добавления 12.05.2011
Размер файла 227,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Однак, на нашу думку, практика відправлення суду не особисто великим князем, а іншими особами за його дорученням свідчить про наявність передумов формування в Литовсько-Руській державі спеціальних судових установ. З усіх різновидів великокнязівського суду найближче підійшла до потенційної можливості розвинутися в самостійну судову установу Пани-Рада. Однак, внаслідок зближення Великого князівства Литовського із Польщею посилюються польські впливи на правову систему князівства, зокрема, на розвиток судової системи. Природний шлях еволюції припиняється й замінюється штучно накинутою польською моделлю.

З середини XV ст. до великокнязівського суду звертались також у разі невдоволення вироками регіональних судів. М. Ясинський вважав, що однією з причин звертання до центрального суду як до апеляційної інстанції була відсутність до 1529 р. єдиного кодексу законів у князівстві [205, с. 73]. Як наслідок, суд на місцях нерідко чинився на особистий розсуд судді, отже, допускалися численні зловживання владою. Крім того, судді були перевантажені не тільки судовими, але і адміністративними справами, отже, ставилися до судових обов'язків недбало [119, с. 661-662]. Населення змушене було вимагати перегляду справи в центральному суді. В XIV - на початку XV ст. апеляціям ходу не давали, оскільки формально вироки місцевих судів вважались остаточними [119, с. 643]. Однак з середини XV ст. вкорінюється інший погляд на регіональні суди і великокнязівський суд стає апеляційною інстанцією для державних регіональних судів і для деяких недержавних - третейських, полюбовних, а також для окреміх видів судів міст-магдебургій. Започаткований був процес формування дволанкової судової системи. (Однак зауважимо, що остаточно державний суд оформлюється як дволанковий після проведення судової реформи в 1564 - 1566 рр., оскільки до того часу існувала практика переносу справи в центральний суд в обминання місцевих судів за наявності обапільної згоди сторін. Статут 1566 року, який закріпив впровадження реформи, заборонив звертатися до суду великого князя, доки справа не буде розглянута в місцевому суді, таким чином, за центральним судом закріпилася функція апеляційної інстанції, крім певного кола справ, підсудних виключно великокнязівському суду.)

Скарги, що надходили від вказаних судів, великий князь розглядав з Панами-Радою або доручав розгляд іншій особі. Берестейський староста пан Юрій Іллінич розглядав “приказанием господаря короля его милости Жикгимонта” разом із панами правильність суду свого намісника берестейського Мишка Романовича [121, с. 38]. Такий суд не слід вважати проявом діяльності регіонального суду, оскільки подібний розгляд справ не належав до компетенції воєвод і старост, а відбувався з огляду на одноразове доручення великого князя.

Таким чином, центральний державний суд був представлений судом великого князя і рядом установ, що діяли за його дорученням і від його імені. Існували потенційні передумови виникнення спеціальних судових установ, але вказаний потенціал не реалізувався, оскільки природний хід еволюції судової системи був штучно перерваний впливом польського права.

2.2.2 Регіональні суди

Другою ланкою державного суду були регіональні суди. Вище ми вказували, що вони були започатковані ще за доби Київської Русі, отже, є одним із найтрадиційніших, споконвічних інститутів українського права. Вказаний вид суду проіснував з часів Київської Русі до судової реформи 60-х рр. XVI ст. Його еволюція була зумовлена суспільно-політичними процесами, які відбувалися в державі.

Як відомо, в Київській Русі органами місцевого загального управління були призначені Київським князем намісники й тивуни, яким належала і судова влада. В XV ст. в Литовсько-Руській державі виникають централістські тенденції. Удільна система скасовується, а на чолі колишніх удільних князівств або особливих самостійних володінь стають намісники. В землях Волинській та Більській вони, за польським зразком, отримали назву старост; головні намісники князівств Віленського, Трокського, Київського, Полоцького, Вітебського, також за польським зразком, стали називатись воєводами; в Смоленській землі залишилася назва намісника. Існували певні відмінності у функціях воєвод, старост та намісників, але у сфері судової діяльності означені особи мали практично однакові права. З ліквідацією удільної системи воєводи, старости і намісники стали вищою адміністративно-судовою владою в своїх землях. Таким чином, суд у Великому князівстві Литовському залишається залежним від адміністрації, а судова влада не відокремлюється від адміністративної.

Для позначення адміністративних округів спочатку вживалось руське слово “волость”, пізніше польське “повіт” і зрідка - “держава”. Звідси традиційна назва голови місцевої адміністрації ”намісник-державець” [120, с. 615].

Порівняно з давньоруськими часами змінився і обсяг судової влади намісників-державців. В Київській Русі їхній підсудності підлягало все населення землі, крім осіб, які підлягали церковному суду. У Великому князівстві Литовському до середини XV ст. їхня судова влада поширювалася на шляхту й міщан (щодо селян для них існували певні обмеження), хоча шляхту воєводи та старости мали судити, “седши съ князьми и боярами”, а міщан судили за посередництвом своїх слуг - тивуна й осмника. У другій пол. XV ст. практика вилучення з-під регіонального присуду інтенсифікується: деякі категорії населення одержали пільги на підсудність виключно центральному державному суду, інші були передані під юрисдикцію недержавних судів. Однак, вказані вилучення не були абсолютними. Як уже зазначалося, сторони мали право за обопільною згодою перенести справу з великокнязівського суду до регіональних. Регіональні суди були апеляційною інстанцією для копних судів; до їхньої компетенції відносився нагляд за належним відправленням правосуддя у доменіальних судах. Статут 1529 року зазначає: “а естли оный [пан] разы два на обсылане справедливости вчинити не хотел; тогды в чием повете оного пана тот подданный седит, то воземши децкого от воеводы або от старосты, и тамже в том повете перед правом поставити мает; а оный маеть там права доводити перед поветовым судьею” (розд. VI, арт. 13). Згідно з обласними привілеїями землям Київській та Волинській, у випадках справ між великокнязівськими і панськими підданими судити мають намісники разом із паном або його суддею. Вказане положення підкреслювалося великим князем в окремих випадках. При підтвердженні надання земель Онуфрієвському монастирю від 2 липня 1468 р. зазначалось: “а коли будет которому чоловеку нашому [великокнязівському, підлеглому регіональному суду] дело до монастырского чоловека, ино нашим наместником и тивуном тых людей судити з архимандритом Онуфрейским…” [5, с. 15].

Приватноправний погляд на злочин, характерний для доби раннього феодалізму і започаткований на українських землях ще за доби Київської Русі, призводив до того, що як вимагання, так і здійснення правосуддя було приватною справою. Однак у період, що розглядається, із формуванням зрілого феодалізму, зароджується погляд на злочин як на державну справу, злочин починає вважатися дією, небезпечною для всього суспільства. Отже, суд по справах, пов'язаних із найбільш тяжкими злочинами, що становлять загрозу для держави і суспільства, влада залишає в руках державних судів. Оскільки ці злочини підлягали виключно суду старости або воєводи, їх називали “старостинськими артикулами”.

Не можемо поділити думку М. Любавського, що впровадження в українських землях старостинських артикулів було зумовлене польським впливом [119, с. 248]. Вважаємо це результатом органічного розвитку вітчизняної судової системи, який був зумовлений об'єктивним розвитком суспільства. Влада усвідомлювала суспільну небезпечність найбільш тяжких кримінальних злочинів, тому й не віддавала їх у руки вотчинників. Для порівняння можна згадати, що в Московській Русі суд по найбільш тяжких кримінальних злочинах також знаходився в компетенції держави, а не вотчинників.

Польське право певною мірою вплинуло лише на обсяг справ, що вважались особливо тяжкими. Перелік цих злочинів до видання Статуту 1529 року, тобто до впровадження писаного права, дещо вар'їрувався в залежності від регіону. Так, на Волині це були “розбой приличный”, тобто, з речовими доказами, “кгвалт”, “всильство” (насильство над жінкою), покалічення шляхтича й підпал [206, с. 36]. На Підляшші, де значними були впливи польського права, до старостинських артикулів належали розбій, домовий наїзд, насильство над жінкою і підпал [118, с. 492]. (Зазначимо, що на Підляшші магнати й шляхта підлягали суду старости лише по старостинських артикулах. Всі інші справи пануючої верстви розглядали земські суди, створені за польським зразком; земельні спори на Підляшші вирішувались старостами разом із членами земського суду, тобто в таких випадках головна роль належала старості.)

Статут 1529 року ліквідував цю різницю у визначенні найбільш тяжких кримінальних злочинів і єдиними для всієї держави старостинськими артикулами визнав наїзд на маєток, розбій і вбивство.

В наведеній вище грамоті Сигізмунда-Августа від 8 червня 1558 р. вказується, що митники звільняються від обласного присуду в усіх справах, “кром права горячого и иного злочинства” [38, с. 118], тобто старостинські артикули діяли й у відношенні до цієї категорії населення.

Вище ми вказували, що у більшості українських земель Великого князівства Литовського, зокрема, на Волині та Київщині, вирок воєводи і старости, винесений шляхті по особливо тяжких кримінальних справах, мав бути затвердженим великим князем. Однак сторони за обопільною згодою мали право звернутись до місцевого суду і виконати його рішення без звертання до центрального суду, а також вдатися до недержавних судів - третейського або полюбовного. Реальні обмеження для верхівки стосувалися лише рішень про встановлення шляхетства, оскільки нобілітація була прерогативою голови держави.

Отже, чіткого розмежування компетенції центрального та місцевих судів не існувало. Верхівка (магнати, шляхта, вище духовенство) мала право вибору суду; таке право було обмежене для селян та міщан, в тому числі і мешканців магдебургій. Із розвитком феодалізму й ускладненням державного життя князівства право відправлення суду починає розглядатись насамперед як право одержання судових мит, отже воно виступає як засіб збагачення осіб, які відправляють суд. Надання особі права суду розглядалось як платня за сумлінну службу поруч із таким традиційним наданням, як маєток. Отже, у справі судочинства на перший план виступає не відправлення правосуддя, а стягування судової платні. Певну роль відігравав вже згадуваний факт, що об'єктивні умови існування Литовсько-Руської держави диктували пріоритет зовнішньої політики над внутрішніми справами, з-поміж яких виділялись, насамперед, справи військові.

Однак не слід вважати, що держава зовсім не дбала про відправлення правосуддя. В листі до свого служебника, датованому приблизно 1389 р., великий князь Вітовт писав: “Тылько тот судник Вязовецкій Пилипко жаловал ся нам: привернул дей еси его к конокормству; ино чи не боишся ты, смерде, нас, да чи не бывал ты у нас под посохом, што его с того дела вернешь, что он на нас суды чинит?” [171, с. 103] В дарчій грамоті Борисовцям тивунського прибутку (із правом суду) Вітовт зазначає: “А кто иметь черезъ сюю нашу грамоту в чом их обидити, того и сказним” [171, с. 130]. Отже, в XIV - XV ст.ст. дбання держави про недоторканність суду та суддів мало характер особистого втручання великого князя в справи намісників з метою надання їм допомоги. Спеціального механізму захисту суддів не існувало.

Іншим свідоцтвом піклування влади про відправлення правосуддя можна вважати той факт, що суд воєвод і старост, як і суд великого князя, не був одноосібним. Склад присутніх на суді осіб і їхні функції ми розглянемо нижче; зауважимо тільки, що їхня присутність значною мірою сприяла демократизації судового процесу і була деякою гарантією запобігання зловживань з боку суддів. Право судити означало право стягувати судову платню. Зловживання владою виявлялося як у перевищенні розмірів платні, так і в порушенні меж своєї компетенції. Зем`яни вінницькі скаржились на те, що намісник князь Богуш Корецький судить їх підданих “не обсылаючи [їх самих, тобто зем'ян] и на подданных их справедливости у них [зем'ян] не просечы…” [42, с. 84]. Великому князю Олександру скаржився князь Богдан Федорович, намісник путивльський, що намісник черкаський пан Кмита, всупереч загальним правилам, судить його слуг і людей, які мешкають у Черкасах, і бере з них судову платню [116, с. 278]. Аналогічні скарги приносились великому князю на порушення регіональними судами прав присуду монастирів і церквів. Ігумен та старці київського Нікольського монастиря скаржились на старосту черкаського Дашковича, що той наказав монастирських людей Совинців “имати и в нятство сажати и за поруки давати” [21, с.307]. Вінничани скаржились на старосту вінницького князя Федора Сангушковича, що останній надсилав своїх вижів у панські маєтки, якщо позивачі зверталися зі скаргою до старости на панських людей. Князь визнав правоту вінничан і нагадав старості, що в такім випадку давати вижів - право панів [13, с. 86].

Система кормління, успадкована Литовсько-Руською державою від часів Київської Русі, поглибила практику ставлення до внутрішніх справ як до другорядних. Практикувалося надання воєводам та старостам двох і більше держань, вони мали численні обов'язки при дворі великого князя, могли займати водночас декілька посад тощо; отже, мусили відволікатись від судових справ. Таким чином, виникала необхідність на період відсутності воєвод та старост призначати помічників - в документах того часу вони називаються служебниками. Серед служебників згадуються тивуни, осмники, намісники. Межі їхньої компетенції коливалися в залежності від волі місцевої адміністрації, якій вони цілком підпорядковувалися, - від права розгляду дрібних кримінальних справ до взагалі суду на час своєї відсутності; також їм міг доручатись суд у певному окрузі, на певних ярмарках тощо; однак, вони не мали права судити “шляхту и бояръ”, тобто магнатів і шляхту; не був визначений термін їхнього перебування на посаді (вони могли бути призначеними або “до волі господарської”, або “до живота свого”, або “колеєю”, тобто, по черзі, по роках). На нашу думку, така невизначеність статусу служебників була зумовлена незрілістю і недосконалістю структури адміністративного апарату Литовсько-Руської держави.

В деяких випадках служебники не мали права вирішувати важливі справи без відома воєводи або старости. Так, Ольбрахт Кгаштовт наказував своєму служебнику наміснику більському, щоб той відклав розгляд справи міщанина Сегеневича “до пріеханья своего к Бельску, хотячи им сам в том справедливость вчинити” [6, с. 167].

Із виникненням практики доручення служебникам суду над населенням в регіональних судах спостерігаються численні випадки зловживання владою не тільки з боку воєвод та старост, а й з боку служебників. Так, київські міщани скаржились великому князю Олександру, що “от тивунов киевских великии им кривды и втиски и драпежства деются” і просили, щоб великий князь їх “з тивунских рук выняли.” Великий князь ухвалив, що “тувуну не надобе судити их и рядити … и никоторых пошлин не брати” [42, с. 135].

Щоб забезпечити своєчасне та справедливе відправлення правосуддя у повітах, влада зобов'язала воєвод і старост обрати з-поміж місцевої шляхти “двох людей добрих і віри гідних” як наглядачів в обласних судах. Статут 1529 року встановлює, що вказані шляхтичі мають бути присяглими і до їхніх обов'язків відноситься чинити суд у відсутності воєвод та старост разом із служебниками останніх. Водночас впроваджувалася посада присяжних писарів, які мали бути присутніми при суді, вести протокол і дбати про належне стягування судової платні зі сторін. (Статут 1529 р., розд. VI, арт. 4) Ми погоджуємося з думкою М. Любавського, який вважав названу практику прелюдією до впровадження земських судів [118, с. 549; 119, с. 662].

Але вказані заходи бажаних результатів не дали: на практиці і воєводи, і старости, і їхні служебники нерідко чинили суд у присутності випадкових осіб, або навіть одноосібно, отже, зловживання владою з боку регіональних судів не припинилося.

Численні зловживання, а також надмірна судова платня стали основною темою скарг шляхти, які приносились великому князю на сеймах.

Існували численні види судової платні. Здебільшого ці судові мита йшли або цілком на користь воєводи або старости, або ділились між ними та великим князем. Найважливішим із судових мит був пересуд, що йшов на користь суддів. Спочатку пересуд виплачувався або позивачем, або відповідачем, що виграв справу. Пізніше, за Уставою 1509 р., пересуд став сплачуватися відповідачем, який виграв справу (“хто правом доищеться”). Був визначений розмір пересуду, пізніше зафіксований Статутом 1529 року: 0,1 позовної суми. З призначенням намісника великий князь спеціально визначав, яка частина пересуду належить воєводі або старості; іноді останні, за рішенням великого князя, одержували весь пересуд. Іншим видом судової платні були вини. Вони звичайно йшли на користь великого князя, але іноді останній передавав певну частину вин або “малі вини” цілком регіональному суду. Воєводи та старости стягували “виметне”, або “викидщину” - суму закладу, який робили сторони при виникненні спору. Сторона, що програвала, позбавлялась закладу на користь суду. “Змирщина”, або “змирська куниця” виплачувалась воєводі або старості у випадках, коли сторони, які звертались до суду, дійшли згоди до винесення вироку. За Більським привілеєм, розмір змирщини складав від 5 до 12 грошей. На користь суду також йшли “заруки”, або “заклади” - сума, яку сторони за обопільною згодою домовлялись виплатити воєводі або старості у випадку подальшого правопорушення з боку однієї із сторін. Привілей Більській землі також згадує “помоцне” - мито з виправданого відповідача (5 грошей); а також межові мита (12 грошей), які сплачувались при поновленні земельних меж [206, с. 119, 194, 103].

Вказані судові прибутки намісників-державців були спадщиною давньоруської старовини. У цьому можна переконатись, порівнявши їх із прибутками суддів за “Руською Правдою”. На давність походження вказують також назви деяких судових мит, наприклад, “змирська куниця”.

Як великий князь, так і воєводи та старости у своїй судовій діяльності потребували допомоги інших осіб, оскільки судова процедура була досить складною (див. розд. IV). Таких осіб, які, за дорученням великого князя або намісника-державця, займали певні “вряди”, посади в суді та управлінні, називали врядниками. Слід зазначити, що мова йшла не про постійні посади, а про одноразові особисті доручення, що їх мали виконувати слуги великого князя або воєвод та старост за дорученнями останніх. В судових актах згадуються такі врядники, як діцькі, вижі, дільчі, ув'язчі, єдначі тощо. Докладніше їхні функції розглядаються нижче. Згідно з системою кормління, судова процедура в державних судах передбачала стягнення судової платні зі сторін на користь кожного із врядників.

Михалон Литвин так змалював стан тодішнього суду: “Бере голова суду, бере слуга суду, бере нотаріус, бере протонотаріус, бере виж, який призначає день суду, бере діцький, який викликає звинуваченого, бере чиновник, який викликає свідків…” Воєводи “зайняті безліччю справ суспільних і приватних, тому вони розглядають справи тільки в святкові дні… немає визначених місць для їхніх засідань. Часто оскаржений змушений шукати правосуддя більш як за 50 миль… Згадані воєводи мають своїх намісників, котрі, насичуючи своє тіло, сидять звичайно в суді під галас гостей, мало знайомі із законами, проте завжди стягують свій пересуд” [114, с. 24].

Державні місцеві суди, очолювані магнатами, мало вдовольняли потребам більшості підсудного їи населення з причин їхньої високої вартості, участі в них некомпетентних осіб, судової тяганини.

Протягом останньої чверті XIV - першої пол. XVI ст. провідну роль у державі відігравали магнати, що виявлялося і в галузі судочинства. Це яскраво відбивалося в організації та устрої регіональних судів. По-перше, на посади воєвод і старост, які здійснювали відправлення суду на місцях, призначалися магнати. По-друге, самі магнати здебільшого одержували судовий імунитет стосовно місцевої судової влади: їх мав судити виключно великий князь. По-третє, магнати одержали право доменіального суду, тобто суду над мешканцями своїх маєтків.

У першій пол. XVІ ст. через об'єктивні соціальні процеси, які тривали в Литовсько-Руській державі, провідну роль у князівстві починає відігравати шляхта. Вона розпочинає змагання за рівність із магнатами в правах, зокрема, і в галузі судочинства. На сеймах 1547, 1551, 1554 рр. шляхта вимагає скасування судових привілеїв магнатів. На Віленському сеймі 1551 р. під тиском шляхти було переглянуто розміри пересуду і вижового [126, c. 147, 164].

Вказані досягнення були прелюдією до проведення докорінної реформи місцевих державних судів.

2.3 Система державних судів у пореформений період і формування судової влади на українських землях

2.3.1 Судова реформа 1564-1566 рр.

Як вже вказувалося вище, проведення судової реформи було пов'язане з істотними змінами в суспільній структурі держави. Хлібний бум, який розпочався в Європі в першій пол. XVI ст. внаслідок відкриття Америки, дав змогу шляхті Великого князівства Литовського вийти на провідні позиції в державі і розпочати змагання за владу з магнатами. Протистояння магнатів і шляхти знайшло відбиток і в галузі судочинства. Протягом декількох років на сеймах шляхта неодноразово ставила питання реформування судової системи, і на Більському сеймі 1564 р. великий князь вдовольнив клопотання шляхти: були впроваджені виборні земські суди. На Віленському сеймі 1565 - 1566 рр. Велике князівство Литовське було поділене на 30 судових повітів і у кожному повітовому центрі впроваджувалося три типи судів: земські - для розгляду цивільних справ, гродські - для розгляду справ кримінальних, підкоморські - для розгляду земельних справ шляхти. Статут 1566 р. закріпив проведену реформу. Ми поділяємо думку М. Максимейка стосовно того, що каталізатором судової реформи стали і зовнішньополітичні умови, в яких опинилося князівство, а саме - війна із Московією [126, с. 212]. Влада змушена була зосередитись на військових справах, отже, прагнула розвантажитися від надмірного обсягу обов'язків.

Реформа значною мірою звільнила центральні суди і перемістила центр ваги у суди місцеві: магнати, зі знищенням привілейованої підсудності, підпадали під місцевий присуд; була скасована привілейована підсудність за “закривальними листами”, отже, значна частина населення стала підсудною місцевим судам. Саме місцеві суди стають найважливішою ланкою державного суду. На наш погляд, реформа розпочала процес формування судової влади в державі.

Як вже вказувалося, судові справи частково були передані суспільству (земські суди), частково залишилися в руках влади, але внаслідок проведення реформи з'являються професійні судді, що призначаються місцевим урядом “до життя”, тобто є незалежними від місцевої влади. Таким чином, судова влада в державі формується як незалежна.

Хоча й не свідоме прагнення демократії, а сувора необхідність змусили уряд провести реформу і тим самим покласти початок виокремленню судової влади, вона сприяла бурхливому розвиткові суспільно-правового життя на засадах свободи і рівності більшості населення і заклала підвалини формування на українських землях елементів правової держави.

2.3.2 Земські суди

Земські суди були першим в Україні прикладом відокремлення державного суду від адміністрації. Щоправда, мотиви впровадження елементів розподілу влади в указаний період були не ті, якими пізніше керувався Монтеск'є: найважливішими справами шляхти в цей період залишалися військові справи, судова влада ще тільки розпочала формування, і отримання судових прибутків було для суддів не менш актуальним , ніж відправлення суду як таке.

Ми погоджуємося із загальноприйнятим твердженням, що сама ідея створення такого типу судів, очевидно, була запозичена з Польщі, але зауважимо, що впровадження земських судів на українських землях було підготовлене об'єктивними умовами їхнього суспільного та державного розвитку. Крім того, під впливом української правової і суспільної традиції інститут земського суду зазнав суттєвих змін, які сприяли виникненню істотної різниці в устрої, компетенції і функціонуванні вказаного виду суду в українських землях.

Впровадження земських судів в українських землях Великого князівства Литовського відбулося в декілька етапів.

На Підляшші земські суди діяли ще в XV ст., оскільки в цьому регіоні, хоча він і належав до Литовсько-Руської держави, були значними впливи польського права. Вказані суди, як і подібні польські, розглядали виключно справи шляхти, отже, вони базувалися на становому принципі.

Модернізація регіональних судів, проведена Статутом 1529 року, наблизила суди воєвод і старост до земських судів. Вище ми вказували, що вона полягала у дозволі для адміністрації областей у своєму повіті обрати в помічники “двух земянинов, людей добрых и годных веры”, які за їхньою відсутністі мали розглядати і вирішувати судові справи, а також присяжних писарів, до компетенції яких входило протоколювати хід судової справи. Ці суди розглядали виключно справи шляхти, отже, за Статутом 1529 року, вони були організовані за становим принципом.

Створення на українських землях Великого князівства Литовського земських судів як таких відбулося на Більському сеймі 1564 р. Загальну картину устрою, компетенції та функціонування земських судів можна відтворити, проаналізувавши Статут 1566 року. За Другим Статутом, земські суди створювались у кожному повітовому центрі. З розвитком феодалізму і зародженням передумов формування капіталізму в Литовсько-Руській державі все більш кваліфікована увага приділяється власності, що сприяло виникненню нових правових інститутів, покликаних захищати власність. До компетенції земських судів були віднесені майнові справи.

Право обирати всіх членів земського суду - суддю, підсудка і писаря - було надано місцевій шляхті. Отже, вперше на українських землях державний суд відокремлюється від адміністрації.

Згідно зі Статутом 1566 р., шляхта обирала 4 кандидати, з-поміж яких великий князь мав затвердити одного. Це затвердження вважалося довічним; у випадку відмови обраного врядника від посади, його смерті тощо всі нижчі рангом затверджені особи піднімалися в цій ієрархії на один щабель вище: підсудок займав вакантне місце судді, писар - підсудка. Інші три кандидати у таких випадках не обиралися.

Членами земського суду мали бути “люди добрые, цнотливые, расторопные, в праве умеетные, роду шляхецкого, в том повете добре оселые, не иное веры только хрестиянское” (Статут 1566 р., розд. IV, арт. 1). За Статутом 1566 року, в судді не могли бути обрані ані духовні особи, ані великокнязівські урядники. Після обрання повітовою шляхтою і затвердження великим князем члени земського суду приносили присягу на першій же судовій сесії перед воєводою або каштеляном “при зобранью шляхти”. Текст присяги був приведений у Статуті 1566 року.

Як і в обласних, в земських судах при розгляді справ були присутніми численні сторонні особи, насамперед, представники шляхти. Причина полягала в тому, що із впровадженям виборних земських судів інтерес верхівки до права і тонкощів судочинства підсилився, оскільки відтепер практично кожний шляхтич міг сподіватись бути обраним у члени суду. Шляхта досить ретельно вивчала Статут, і серед неї з'явилось багато знавців права, причому не тільки чоловіки, а й жінки [101, с. 143-144]. Якщо серед присутніх були поважні особи, вони брали участь в обговоренні обставин справи: “С тыми панами выше менеными жалобы и отпору выслухавши и тому добре порозумевши, знашли есмо…” - читаємо в судових актах [1, с. 79]. Як правило, ці сторонні особи належали до тих же суспільних груп, що і позивач та відповідач, і були своєрідними наглядачами за процесом. Так забезпечувалась гласність процесу, а судді спонукались до справедливого і скорого вирішування справи. Згідно зі Статутом 1566 року, воєводи кожного повіту обирали з місцевої шляхти возних, що значною мірою замінили вижів і діцьких, які діяли в дореформених регіональних судах. Отже, бачимо, що, на відміну від вижів і діцьких, возні були постійною посадою; таким чином, маємо підстави говорити про формування професійного судового чиновництва. Докладно функції возних ми розглянемо нижче.

Статутом 1566 року були внесені положення щодо захисту членів суду, що не було випадковим. Відсутність судової влади сприяла розвиткові в суспільстві правового нігілізму, який виражався в численних випадках протистояння владі . На Віленському сеймі 1565 р. волинська шляхта повідомила Сигізмунда-Августа про те, що “доброго слугу господарского судью повету Володимерского Волчка неякий Кобыленский з роты пана старосты бельского, погонивши на добровольной дорозе, на смерть замордовал, а подсудка кремянецкого Патрикея збил и зранил.” Великий князь “того Кобыленского ку справе Его Королевское Милости листом мандатом перед себе казати позвати рачил, так теж и о Патрикея з ним справедливость Его Королевская Милость подле обычаю права вчинити хочеть” [3, с. 181].

Спочатку земський суд не мав чітко визначених термінів судових сесій. Спочатку справи розглядались і вирішувались відразу після звернення позивача і відповідача до суду. Щоб населення не гаяло часу на судову тяганину, справи розглядались навіть у неділю або в свято. Пізніше були встановлені строки сесії земського суду -“роки”. Вони відбувалися тричі на рік. Зимова судова сесія, або “роки трикрольські”, починалася 7 січня, після свята Трьох Королів, Водохреща. Літня сесія, або “роки троїцькі”, починалась на другий день після Трійці. Осіння, або “роки Михайлівські”, починалася 30 вересня, “назавтрее” після свята Святого Михайла. Такий порядок міг порушуватись лише у випадках скликання великого вального сейму, в разі війни або морової пошесті. За нез'явлення на сесію без поважних причин члени суду тратили свою посаду. Поважними причинами відсутності вважались хвороба або зайнятість власними справами в іншому суді. Член суду звичайно обирався із видатних і авторитетних осіб шляхетського походження, і така особа могла бути відправлена великим князем за кордон у складі посольства або за іншими земськими справами. Така практика є ще одним свідоцтвом другорядності справи правосуддя в князівстві, а отже і зародковим станом у ньому судової влади. Однак тут ми зустрічаємось і з свідоцтвом нової тенденції - дбання влади про відправлення суду: при відозві земського судді великий князь має призначити йому тимчасового заступника, а у випадку відсутності з особистих поважних причин член суду мав посадити замість себе шляхтича, “человека доброго, веры годного и в законах сведущего” з місцевих землевласників.

Сесії земського суду тривали по два тижні, якщо справ було мало; при великій їх кількості сесія тривала до остаточного розгляду всіх справ. Пізніше, за часів Стефана Баторія, термін сесії збільшився до трьох тижнів. Суд тривав з ранку до вечора; справи розглядались в тій послідовності, в якій надходили позови, для чого заздалегідь складався реєстр.

Земський суд мав владу “на роки зложенные позвати перед себе, судити, и справовати всих панов рад духовных и свецких, княжат, панов хороговных, шляхту и бояр о земские речи з имений однако, одностайно, хто одно кольве в том повете имения свои мети будет” (Статут 1566 року, розд. ІV, арт.25). Держава дбала про дотримання нових правил підсудності, які не допускали судових привілей магнатів порівняно із шляхтою: був визначений розмір штрафу - копа грошей на користь суду, півкопи на користь підсудка і трьох рублів на користь противної сторони - для всякого, хто не захоче судитись в земському суді в справах, які підлягають його юрисдикції, і звернеться до замкового, комісарського та інших судів, крім тих випадків, коли противна сторона добровільно піддасться під інший суд (Статут 1566 року, розд. IV, арт. 27).

На практиці юрисдикції земського суду на українських землях Великого князівства Литовського підлягали всі мешканці повіту. В судових актах земського суду періоду, який розглядається, знаходимо приклади звертання до земського суду магнатів, шляхти, духовенства, міщан (в тому числі і мешканців магдебургій), представників національних меншин князівства (євреїв, татар), іноземців, які тимчасово перебували в державі [1, с. 57, 69, 135, 179; 170, с. 13. 16, 28; 31, с. 39, 42, 58; 88, с.24, 27, 29]. Отже, на відміну від польської моделі, земський суд у Великому князівстві Литовському, хоча і складався з шляхти, сформувався як позастановий, що, на наш погляд, пояснюється давніми демократичними традиціями Литовсько-Руської держави.

Хід розгляду справ протоколювався писарями у судових канцеляріях, а потім протоколи записувались до актових книг. Також писар вносив до земських книг кожне рішення. Складання протоколів судової справи і внесення їх до земських книг писар міг доручити своїм помічникам-підпискам, однак відповідальність за записи цілком лежала на ньому. Земські книги повинні були зберігатися в місцях проведення судових сесій в спеціальних будинках, що мали бути побудовані на кошти шляхти. Скрині, в яких зберігалися книги, мали по три замки, по одному ключу від них знаходилось у судді, підсудка та писаря. Відкривався будинок за три дні до початку сесії, щоб по вписаним у книги позовам заздалегідь можна було скласти реєстр справ, які мали розглядатись, а закривався через три дні після закінчення судової сесії, щоб дати можливість шляхті взяти необхідні виписки з книг. Крім вироків, у книги записувались різні документи, заповіти, акти цивільних угод, королівські листи тощо для запобігання їх втрати: “Лист мой вызнаный, под печатми некоторых людей добрых, дал, который перед нами оказавши просил, абы до книг земских уписан был” [1, с. 43]. В земські судові книги записувалися і заяви про втрату документів. У справі попа Тирського з Пашком Манойловичем про нібито порушення зобов'язання видачі посагу батьками Пашко Манойлович заявив: “Кгды ми згинула скрынка з листы, которая украдена з дому моего, на тот час тот лист его вызнаный згинул, якож я по згиненю того листа враду замку Гродненскаго оповедал и в книги то записати дал, на што и выпис с книгъ на то в себе маю… ” Суд вирішив справу на його користь [31, с. 42]. Таким чином, книги земських судів були і своєрідними нотаріальними книгами. Виписка з судової книги мала ту ж силу, як і сам оригінал документу, тому судові книги ретельно оберігались і законом, і суспільством. В ЦДІАК України збереглися книги Володимирського, Кам'янецького, Кременецького, Луцького земських судів, записи в яких відносяться до періоду, що розглядається.

Як вже зазначалося вище, земські суди розглядали цивільні справи. Для розгляду кримінальних справ існували гродські суди. Але з часом функції земського і гродського судів значною мірою змішуються, що, на наш погляд, пояснюється зародковим станом, а отже, недосконалістю судової влади в період, який розглядається. Згодом змішання досягло такого ступеня, що навіть досвідчені юристи не могли визначити, які акти до якого суду відносяться [98, c. 92]. Тому в актових книгах земського суду, окрім записів про цивільні справи, знаходимо чимало записів про кримінальні справи мешканців повіту. Так, в книзі Кременецького земського суду в 1568 р. внесено позови про захоплення маєтків, про пограбування і побиття підданих, про наїзд на маєток, скаргу бурмістра та міщан про пограбування сіна на ланах, про захоплення майна, про привласнення спадкового майна. В 1569 р. до Кременецького земського суду надійшла скарга на Кременецького старосту князя Миколу Збаразького за відмову розглядати справу та за судову тяганину [180], до Київського земського суду - скарга Ганни Кутровської на врядника воєводи Київського Березького Кшиштофа про спустошення та захват її гаю [175]. У книзі Кременецького земського суду також багато записів справ щодо прав поземельної власності (про оренду і купівлю земель і спорів про межі), дозвільні листи (дозвіл на продаж маєтків), справи про права володіння землею, позови про боргові зобов'язання, скарги на особисті ображення, крадіжки, про стягнення боргів [88, с. 43-48].

Апеляційною інстанцією для земського суду, як і для інших державних судів, був суд великого князя. Статут вказує, що при незгоді з вироком невдоволена сторона мала не соромотити суддів “злыми словесы”, а заявити: “Пан суддя! Твій вирок я вважаю невірним, дозволь звернутися до суду великого князя.” Але заборонено було апелювати від вироків, що базувалися на підставі представлення досконалих, або достатніх (з точки зору теорії формальних доказів - див. у розд. IV) доказах: на письмових зобов'язаннях сторони, яка програвала справу, або на її добровільному зізнанні; також заборонялось апелювати, посилаючись на дрібні порушення формальностей при відправленні суду (Статут 1566 року, розд. IV, арт. 11). Апеляція не повинна була іти за межі Великого князівства Литовського. Порушувач цієї постанови, що викликав противну сторону на суд великого князя в Польщу, мав сплатити викликаному 12 рублів грошей (Статут 1566 року, розд. IV, арт. 63).

Одним із найважливіших наслідків реформи була реалізація прагнення шляхти домогтись швидкого і недорогого правосуддя. Якщо в дореформений час, як вже підкреслювалося вище, магнати, які тримали суд у своїх руках, розглядали його як джерело прибутку і знаряддя для експлуатації всіх верств суспільства, які знаходились в їхньому присуді, то із впровадженням виборного суду шляхта домоглася перетворення судових мит на звичайну винагороду за працю, тому було переглянуто судову платню і встановлено її нові розміри. “Пересуд” (судове мито на користь суддів) складав тепер не 10% від суми виграного позову або відсудженого боргу, як було до початку 50-х років, і навіть не 5%, як було встановлено на Віленському сеймі 1551 р. [118, с. 722], а тільки в розмірі гроша з кожної копи, тобто 1,6 % (Статут 1566 року, розд. IV, арт. 25, 27). Значно знизилися судово-канцелярські писарські мита. Якщо на Віленському сеймі 1551 р. великий князь підтвердив старий звичай стягувати за запис в книги від всіх документів великих і малих - 2 гроши, за виписку - 12 грошей, то Другий Статут визначив писарям земському і гродському такий прибуток: за запис судового позову - грош, за виписку - грош, за судові листи і виписки судових рішень - 2 гроши, за виписки на пергаментних аркушах - 12 грошей, причому пергамент, віск і шнури для печатки повинна дати сама сторона. Значно знижені були мита, що раніше платились вижам, ув'язчим і діцьким. Возний, що значною мірою замінив їх, мав одержувати: по грошу за милю в один кінець, за огляд слідів злочину на місці і за свідчення - по грошу, за введення у володіння за вироком суду по грошу з кожної служби людей і по півгроша за кожну “пустовщину”, яку орють, за стягнення грошей - 2 пенязі з кожної копи, тобто 0,3% (Статут 1566 року, розд. IV, арт. 5).

Земські суди були створені внаслідок переобтяженості місцевої влади, насамперед, військовими справами. Погіршила й без того складне становище війна з Московією. Отже, причиною впровадження земських судів була необхідність звільнити місцевий уряд від надмірного обсягу обов'язків. Однак об'єктивно створення земських судів стало важливою подією в розвиткові судової системи Литовсько-Руської держави: судові справи частково були передані суспільству; внаслідок проведення реформи виник інститут професіональних суддів, незалежних від влади. На державному рівні впроваджуються елементи розподілу влад. Формується незалежна від уряду судова влада.

2.3.3 Гродські суди

В 1566 р. Другий Статут впровадив гродські суди, які мали судити кримінальні справи мешканців повіту.

Гродський суд, як і земський, веде своє походження від колишніх регіональних судів. Назва гродських судів походить від назви місця, де звичайно відбувався названий суд - він чинився “на гроді”, або в замку, що знаходився в центральному місті землі; звідси й інша його назва - суд замковий.

Влада усвідомлювала суспільну небезпечність найбільш тяжких злочинів, які були названі “старостинськими артикулами” і були підсудні виключно адміністрації - воєводі або старості. Перелік таких злочинів на момент створення гродських судів дещо розширився порівняно із Першим Статутом. За Другим Статутом, найбільш тяжкими кримінальними злочинами вважалися наїзди на шляхетські маєтки, розбій у великокняжих містах і на дорогах, підпал, згвалтування жінки, злодійство, підробка грошей і паперів, вбивство шляхтича (Статут 1566 року, розд. IV, арт. 20). Суд по названих справах влада залишила у своїх руках: гродський суд мав складатися із воєводи або старости (або призначеного ним намісника), замкового судді і замкового писаря. Замковий суддя призначався воєводою або старостою із місцевої шляхти; він мав бути “чоловеком добрим, в тому повіті осілим”. По призначенні суддя приносив присягу (Статут 1566 р., розд. IV, арт. 21 ). Отже, суд по найбільш тяжких злочинах залишається в руках адміністрації.

До проведення реформи склад присутніх в суді не був постійним, для кожної конкретної справи такі люди обирались окремо, тому частою була участь випадкових, некомпетентних людей. Вони не несли відповідальності за вирок і виконували роль лише пасивних спостерігачів.

На відміну від них, гродський суддя став центральною фігурою гродського суду і ніс певну відповідальність за свою діяльність. Із призначенням на посаду він приносив присягу за формулою присяги земського судді; без принесення присяги замковий суддя до посади не допускався. За нез'явлення на судову сесію або за дострокове її припинення без поважної причини (такою вважалась хвороба або участь по своїх справах у судовій сесії замкового або земського суду іншого повіту, яка співпала по термінах з даною сесією) члени суду втрачали свою посаду. Вони були відповідальними за вирок: у разі протиправного рішення члени гродського суду могли викликатися скривдженою стороною до великокняжого двору, де мали чинити свій суд в особистій присутності великого князя (Статут 1566 року, розд. IV, арт. 21).

Вважаємо, що діяльність гродських судів є свідченням формування в Литовсько-Руській державі публічного права. Розширюється коло “старостинських артикулів”, тобто справ, визнаних державою небезпечними для суспільства, а не тільки для окремої особи; намічається розокремлення цивільних і кримінальних судів, а згодом і цивільного і кримінального процесів. У Литовсько-Руській державі намічається перехід від феодального права до буржуазного.

До замкового присуду належали майже всі верстви населення Великого князівства Литовського. В ЦДІАК України зберігаються судові книги Вінницького, Володимирського, Житомирського, Київського гродських судів, записи в яких відносяться до періоду, що розглядається. Видані матеріали книг Луцького гродського суду. Названі судові книги містять справи шляхти, міщан, великокнязівських селян; перед гродським судом ставали приватновласницькі селяни у випадках, коли пан відмовлявся вчинити правосуддя або при скоєнні ними тяжких кримінальних злочинів. Звертались із скаргами магнати, духовенство (католицьке і православне) і навіть міщани магдебургій, а також євреї, незважаючи на те, що мали свої общинні суди [135, с. 17, 24, 30, 31, 44; 36, с. 15, 17, 18, 22, 24]. Отже, замковий суд формується як позастановий.

В гродських судових книгах містяться записи стосовно справ про наїзди на маєтки, вбивства, побиття, покалічення, грабунки, злодійства, замахи на вбивство, загрози, незаконне привласнення земель, худоби, ув'язнення, тортури, підпали, невидачу біглих селян, знищення межових знаків, вимагання грошей тощо [117, с. 28, 34, 56, 73, 81].

Однак зустрічаємо чимало записів про цивільні справи: порушення боргових зобов'язань, невиконання домовленості про шлюб, тяжби про спадщину, порушення правил оренди, невидачу викупленого закладу тощо. У замкових книгах знаходимо також дарчі записи, заповіти, записи укладених угод, довіреності на стягнення боргу, записи про продаж маєтків, вінові і заставні записи [117, с.29, 42, 47, 49, 54, 58; 36, с. 16, 18, 22; 35]. Записи такого роду, за правилами, повинні були заноситись до книг земського суду; але ж “рочки судові” земських судів відбувались лише тричі на рік. При небажаності або неможливості очікування зацікавлена особа могла, зі згоди місцевої влади, внести необхідні записи до гродських книг, оскільки судові сесії гродського суду, „рочки”, велись щомісячно. Згодом такі записи можна було перенести в земські книги. Отже, замкові судові книги, як і земські, були своєрідними нотаріальними книгами.

В період, який розглядається, домінує притаманний феодальному праву приватноправний погляд на злочин. Одним із доказів цьому є правило, за яким судова справа порушувалась у випадках звернення потерпілого до суду. За ініціативою потерпілого, скарга заносилась в замкові книги, і надсилався позов відповідачеві. При неможливості вручити позов особисто (наприклад, через відсутність особи, її хворобу тощо) він вручався будь-кому із довірених осіб відповідача. Суд без позову відбувався лише над особами, впійманими на “гарячому вчинку”. Гродський суд мав розглядати ту справу, яка була викладена у позові; побічні обставини, з'ясовані під час розгляду справи, але не вказані у позові, не враховувались. Так, чоловік Ганни Монтовт звернувся до Луцького гродського суду зі скаргою на свою дружину за подружню зраду. Відповідачка зізналася, що не тільки перелюбствувала, але і намагалася отруїти свого чоловіка. Суд, який очолював Костянтин Острозький, поставився прихильно до Ганни і, зваживши на те, що в позові не було заяви про отруєння, залишив указану обставину без уваги [101, с. 149].

Позов вважався недійсним при виявленні в ньому виправлень, неузгоджень при зіставленні позовів, вручених позивачеві і відповідачеві.

У деяких випадках розслідування справи починалось і без скарги потерпілого. У Луцькій гродській книзі від 3 лютого 1577 р. вміщено запис про заяву пана Василя Борзобогатого-Красенського про знайдення в лісі села Боголюбого трупу. Возний за дорученням суду провів допит населення з цього приводу [117, с. 18]. Однак вважаємо, що не можна говорити про публічноправний погляд на злочин у період, що розглядається. Справа скоріше в тому, що вбивство або інший злочин, скоєний невідомими, у народній свідомості кваліфікувався як “змаза грунту”, своєрідна пляма на репутації регіону, і підозра могла лягти на будь-кого із місцевих мешканців. Досить порівняти даний випадок із практикою, що існувала ще з часів Київської Русі: при виявленні на території общини невідомого небіжчика община повинна була “вивести слід”, тобто довести, що вбивство скоєне не її членом, і тим самим “очиститись”.

Вперше в історії судочинства Великого князівства Литовського за Статутом 1566 року передбачались заходи щодо забезпечення з'явлення звинуваченого до суду. При скоєнні особливо тяжкого злочину в разі ухилення відповідача від з'явлення (і тим самим від здійснення правосуддя) гродський суд негайно повідомляв про це місцеву адміністрацію і чинив виволання. За непослушність праву виволаний оголошувався поза законом, позбавлявся особистих і громадських прав. Заборонялося спілкуватися з ним, давати йому притулок; його жінка вважалась удовою, а діти - сиротами. Відновити себе в правах можна було лише ставши перед гродським судом.

При неможливості з'явлення до суду сторона мала повідомити про це спеціальною заявою або представити відповідні підтвердні документи. 3 червня 1577 р. зем'янин Дмитро Яловицький повідомив Луцький гродський суд про неможливість з'явлення в призначений термін до суду в місто Кременець через нашестя татар. 27 лютого звегельський міщанин єврей Ізраїль Ізаєвич пред'явив на суді виписку із Звегельської замкової книги - судове свідоцтво про хворобу, яка завадила йому з'явитися до Луцького гродського суду в призначений термін. 28 березня Луцький гродський суд відклав розгляд справ через хворобу відповідача, через хворобу потерпілої [117, с. 21, 29]. 11 жовтня 1568 р. Володимирський Бродський суд відклав розгляд справи між панами Жоравницькими і луцьким старостою Корецьким через нез'явлення до суду останнього [188]. Поважною причиною нестання на суд вважалася також зайнятість державними справами: участь у Великому вальному сеймі, від'їзд за кордон у складі посольства тощо.

Держава дбала про дотримання порядку в суді. Статут 1566 р. зобов'язував сторони з'являтися до суду без зброї (дозволялося мати при собі лише меч або кинджал, “корд” - як ознаку шляхетської гідності). За вхід до судового помешкання зі зброєю сплачувався штраф 12 рублів грошей на користь великого князя. Розгляд справи порушника відкладався доти, поки той не з'явиться без зброї. Якщо ж порушник і надалі не виконає вимогу суду, зазначалося в Статуті, він вважатиметься таким, що не з'явився до суду, втратить справу і понесе відповідне покарання.

Передбачались певні заходи стосовно недоторканності учасників суду і сторін. За образу словами іншої сторони або членів суду винного ув'язнювали на 6 тижнів у замку; за поштовх або удар - стягали штраф 12 рублів грошей і ув'язнювали в замку на 6 тижнів. За виймання зброї в суді відтявали руку. За поранення або вбивство як членів суду, так і іншої сторони карали на смерть. Родичі і спадкоємці вбивці мали виплатити родичам вбитого з його маєтку “головщину” - штраф за голову вбитого. Дозволявся збройний опір у випадку збройного нападу; такий опір вважався необхідною обороною і не карався. За втечу від відповідальності порушник порядку в суді підлягав виволанню.

Члени суду також відповідали за дотримання порядку в суді. У випадку образи сторін членами суду ті могли заявити про це великому князеві. Той викликав гродський уряд і вимагав пояснень. У разі підтвердження істинності скарги члени суду мали відсидіти в ув'язненні в замку 6 тижнів. За порушення мирного розгляду справи, поранення або забиття під час процесу будь-кого з його учасників члени гродського суду підлягали смертній карі, головщина родичам вбитого виплачувалась з маєтку вбивці. Однак старости, воєводи й гродські судді мали привілеї в галузі підсудності: вони підлягали виключно суду великого князя (окрім таких справ, що виникали у них як у власників маєтку, - тоді вони судились, як звичайні землевласники, у земському суді).


Подобные документы

  • Входження українських земель до складу Великого Князівства Литовського. "Оксамитова" литовська експансія, "ослов'янення" литовських правителів. Польська експансія на Україну. Кревська унія 1385 року та її наслідки. Процес закріпачення українських селян.

    контрольная работа [38,8 K], добавлен 27.03.2016

  • Основні джерела права Великого князівства Литовського. Місцеве звичаєве право. Сеймові постанови і привілеї, як джерела права. Судебник Великого князя Казимира. Статути Великого князівства Литовського. Магдебурзьке, церковне та звичаєве козацьке права.

    реферат [39,8 K], добавлен 28.10.2010

  • Аналіз передумов включення до складу Великого князівства Литовського та Польщі південно-західних руських земель. Особливості політики великих Литовських князів на українських землях та політичного устрою держави. Причини виникнення українського козацтва.

    реферат [22,2 K], добавлен 18.05.2010

  • Аналіз системи прямого оподаткування на українських землях під владою Литви, Польщі та Речі Посполитої в середині XIV-XVII ст. Основні види податків: данина, подимщина, серебщина, стація. Зближення Великого князівства Литовського з Королівством Польським.

    статья [27,9 K], добавлен 11.08.2017

  • Українські землі у складі Великого князівства Литовського. Устрій українських земель. Політика Литви в українських землях. Від Литовсько-Руської до Польсько-Литовської держави. Кревська унія. Ліквідація удільного устрою. Люблінська унія та її наслідки.

    реферат [25,0 K], добавлен 26.02.2009

  • Приєднання українських земель до Литви. Політичне і соціально-економічне становище українських земель у складі Великого князівства Литовського. Формування українського козацтва і Запорозька Січ. Берестейська унія і її вплив на українське суспільство.

    курсовая работа [72,9 K], добавлен 29.04.2009

  • Державно-правовий статут про оборону земську, вольності шляхти і розширення великого Князівства литовського; спадкування жінками, про суддів, земські насильства, побої і вбивства шляхтичів, про земельні суди, кордони і межі, про грабежі і нав'язки і т.і.

    реферат [96,5 K], добавлен 21.11.2010

  • Суміжні Україні держави. Реформа феодального землеволодіння. Інтеграція Польщі та Великого князівства Литовського в єдину державу. Головніпричини виникнення козацтва. Порівняльна характеристика становища українських земель у складі Польщі та Литви.

    реферат [32,8 K], добавлен 21.12.2008

  • Утворення Кримського ханства і його експансія на українські землі. Геополітичне становище українських земель у першій третині ХVІ ст. Відносини Великого князівства литовського з Кримським ханством. Політика Російської імперії щодо Кримського ханства.

    курсовая работа [349,7 K], добавлен 13.06.2010

  • Історія України як наука, предмет і методи її дослідження. періодизація та джерела історії України. Етапи становлення, розвитку Галицько-Волинського князівства. Українські землі у складі Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої. Запорізька Січ.

    краткое изложение [31,0 K], добавлен 20.07.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.