Еволюція судової системи і судочинства на українських землях Великого князівства Литовського

До поточних судів звертались при виникненні справ між міщанами та представниками інших верств, здебільшого магнатами і шляхтою. У вересні 1564 р. шляхтич Фарлей Некрашевич-Бережецький звернувся до лентвійта із скаргою на міщанина Занка і його жінку, які нібито вкрали у шляхтича шматок дорогої тканини. Судове засідання з цього приводу відбулося на третій день після подачі позову. Шляхтич з'явився в призначений час із свідками, але лентвійт не став вислухувати їх свідчення, а допросив відповідача Занка. Вислухавши Занка, лентвійт допустив до присяги його жінку [189]. Як і в судах на руському праві, допуск сторони до присяги дорівнював визнанню її правоти; вирок був винесений на користь міщан. Таке ігнорування прав вищої за соціальним положенням верстви й відверте порушення правил судочинства у випадках суду між шляхтою і міщанами магдебургій було досить поширеним явищем, що свідчить про певну соціальну захищеність міщан і може слугувати доказом демократичних тенденцій розвитку українського суспільства. Місто на магдебурзькому праві могло виступати як юридична особа проти шляхти. 11 лютого 1537 р. житомирські міщани скаржилися великому князю Олександру, що шляхтич Лука Лозовицький привласнив їх землі та виганяє їх з цих земель. Шляхтич пред'явив документ, що підтверджував його права на спірні землі. Великий князь вирішив справу на користь шляхтича, тому що докази останнього були грунтовними [154, с. 155-156].

Але шляхта нерідко вдавалася до свавілля у відносинах з міщанами. В замковій книзі міста Луцька в записі від 14 серпня 1564 р. читаємо про скаргу луцького лентвійта, бурмистра і міщан на те, що слуги пана Івана Чаплича-Шпановського напали вночі на міську в'язницю, визволили ув'язненого там міщанина і побили сторожу: “… служебники его милости пана Ивана Чаплича-Шпановского, на имя Денис Халецкий з ыншими, з многими товаришами и с помочниками своими, пришодши с оружием … моцно, кгвалтом, ворота у броне порубали, замки у вежи поламали и поотбивали и, двери выбивши, Федора Иконник, мещанина, который дей был посажен за неотданье плату господарского… з вежи выняли…Пан Иван Чаплич на служебников своих права дати и справедливости чинити не хотел и еще надто отповед и пофалки на мещан Луцких учинил, поведаючи: иж дей старших мещан шии будут в мене у ланцуху скрипети, и кажу их на ринку кием бити” [204, с. 64-65].

Крім лави і ради судову компетенцію мали також цехи. Вони розглядали дрібні справи, які виникали в процесі трудової діяльності членів цеху. Так, до судової компетенції цехів відносились справи про порушення трудової дисципліни, порядку на цехових зборах, правил торгівлі тощо. У разі виникненні конфліктів з указаних приводів звертання до цехового суду було обов'язковим; звертатись до інших судів заборонялося під загрозою штрафу або арешту. Цеховий суд не розглядав кримінальні справи. Оскільки вони розглядалися магдебурзьким правом як такі, що становлять загрозу для суспільства, судити їх належало лаві.

Цеховий суд відбувався на загальних зборах або на раді майстрів цеху. Рішення виносили або старші члени цеху, або цехмістр одноосібно. Характер покарання залежав від провини робітника. Цеховим судом застосовувалися грошові або “воскові” штрафи, ув'язнення і навіть виключення членів цеху з організації. До підмайстрів в деяких цехах застосовувалось побиття [76, с. 91].

У містах Володимирі і Кам'янці-Подільському існували сходки міської общини (в джерелах відомі як “громада”) [145, с. 356], які, на думку П. Саса, були трансформацією копних судів [154, с. 225]. На відміну від копних судів, в яких мали брати участь всі голови селянських господарств, в судах общини брала участь частина заможних міщан; присутніми були представники місцевої старостинської адміністрації, які вели протокол і були свідками. Судочинство велося згідно з нормами магдебурзького, а не українського права. На зборах міщани обговорювали випадки порушення правил судочинства війтом, радцями і лавниками, викривали зловживання владою з боку магістрату. Так, на зборах володимирської громади 12 квітня і 15 серпня 1566 р. зазначалося, що в місті не відбувається щорічна присяга радців, а війт допускає зловживання владою [154, с. 226]. Вище вже вказувалось, що в тому ж 1566 р. володимирські міщани звернулись до великого князя з проханням усунути війта від влади і їх прохання було виконано. Така соціальна активність міщан була, з одного боку, наслідком впливу споконвічних українських демократичних традицій, а з іншого, сама виступала як впливовий чинник подальшого розвитку демократії на українських землях в указаний період.

Отже, магдебурзьке право в українських містах Великого князівства Литовського потерпіло значних змін, насамперед демократичних. Це було зумовлено сильними правними традиціями, чиї витоки йдуть ще з давньоруських часів. Всупереч прагненню центральної влади, яка водночас була й владою польською, українське православне міщанство не полонізувалося. Воно зберегло і розвинуло демократичні традиції українського суспільства, і вже в часи Речі Посполитої разом із козацтвом стало соціальною силою, яка продовжила змагання за збереження української нації.

3.6 Суди для інородців

У попередньому розділі ми вказували, що німецьке населення Литовсько-Руської держави користувалося магдебурзьким правом, яке передбачало й існування спеціальної підсудності. В регіонах, де превалювало німецьке і волоське населення, існували села на німецькому і волоському праві, мешканці яких, хоча і підлягали державній юрисдикції, але могли вимагати від суддів розгляду справ згідно зі своїм національним правом.

Щодо надання судових пільг представникам нехристиянської віри, зазначимо, що, очевидно, воно практикувалося у Великому князівстві Литовському з кінця XV - початку XVI ст. разом із поширенням в державі ідей Ренесансу та Реформації. Вказівок на надання цій категорії населення судових пільг в більш ранній період нами не виявлено.

Найчисленнішими етнічними групами, які мешкали в князівстві, окрім німців, були євреї, вірмени і татари.

Влада Великого князівства Литовського толерантно ставилася до євреїв, очевидно, усвідомлюючи їхню роль у розвиткові торгівлі в державі. Першим документом, який регулював юридичний статус євреїв у князівстві, був привілей великого князя Вітовта від 1388 р.

У деяких містах євреї створювали свої общини. Вже наприкінці XIV - на початку XV ст. в Литовсько-Руській державі існувало 5 єврейських общин: у Троках, Бересті, Гродно, Луцьку і Володимирі. В другій пол. XV ст. єврейська община виникла у Києві. Євреям було надане право створювати свої суди, які мали судити згідно з національним правом. За єврейським звичаєвим правом, ці суди були одноступеневими, виборними, діяли на засадах колегіальності. Суддями обиралися представники кагалу (звідси назва суддів - “кагальні судді”, або “старші судді єврейські”, “школьники”), на чолі колегії стояв рабин, затверджений місцевим гродським урядом або війтом. Суд відбувався за єврейським звичаєвим правом або за Талмудом [103, c. 39].

До компетенції колегії відносився розгляд судових справ між євреями по релігійних питаннях, а також по цивільних і дрібних кримінальних справах. По тяжких кримінальних справах (“старостинських артикулах”) євреї мали звертатися до державного суду - великокнязівського або суду місцевого старости або підстарости (“жидівського судді”) [242, с. 107].

По всіх справах, що не стосувались релігії, євреї могли звертатись до воєводи, старости або великокнязівського намісника (залежно від того, хто знаходився в місті), обминаючи свої суди; а в разі виникнення серйозних кримінальних справ вони мали право звертатись безпосередньо до суду великого князя. При виникненні справ, які стосувалися релігійних питань, апеляції подавали до “старших докторів королівських міст” [37, с. 312].

Аналіз судових актів XVI ст. дає змогу стверджувати, що національні меншини охоче звертались в українські суди при виникненні справ на ярмарках, під час подорожей тощо, тобто за таких обставин, коли не було змоги звернутися до свого національного суду. Так, 1 липня 1445 р. Львівський суд розглядав справу купців-євреїв Іллі з Грубешова і Сахна зі Львову про боргові конфлікти, які виникли під час торгової подорожі сторін до Києва і перебування і Луцьку [170, с. 26-28]. Важаємо, що такі випадки звернення до християнського суду в обмин національних свідчать, з одного боку, про довіру національних меншин до влади, з іншого - про досить високу толерантність уряду до “іновірців”.

Прикладом національної політики державного уряду щодо вказаних народів можуть служити справи володимирських євреїв, яких в 1564 і 1566 рр. звинувачували в ритуальних вбивствах християнських дітей. Оскільки звинувачення грунтувались на плітках та чутках, а свідків “віри гідних” не було, Сигізмунд ІІ Август проголосив звинувачених невинними і додав, що надалі справи з таких звинувачень мають бути порушені тільки за наявності трьох свідків-євреїв і чотирьох християн. Король заявив, що такі наклепи викликані прагненням “некоторых подданых его милости господарских, аби моглы жидов з мест выкоренити”, а справедливість потребує, щоб “им, яко иным народом и иноверцам, в панствах его милости господарских волно перемешкиваючим, поживення слушного вживати”. Тому Сигізмунд-Август проголосив, що такі справи “нигде инде не маем судити, одно на вальном сойме, где будем з зуполною радою нашою седети…” і нагадав про “тот артикул з статуту прав земских, абы таковые помовцы на бачности мели, иж кто на кого ведет, а не доведет, тым самым мает быти каран.” З прохання володимирських євреїв великий князь наказав “то на рынку у Володимери в торгу обволати” [38, с. 93-102].

Вище ми вказували, що відкупники великокняжих мит, корчом та інших статей господарського прибутку не підлягали юрисдикції місцевих державних судів, а могли звертатись безпосередньо до центрального державного суду. Щоправда, вказане вилучення відбувалося не за національною ознакою, але об'єктивно склалося так, що названі посади звичайно займали євреї. І хоча судові пільги для відкупників були значно вужчими, ніж для магнатів, сам факт наявності таких пільг свідчить про досить високу національну і релігійну толерантність уряду.

Крім єврейських, на українських землях в XIV - XVI ст. існували вірменські общини, найкрупнішими з яких були Львівська та Кам'янець-Подільська. Перші привілеї вірменським общинам Литовсько-Руської держави були надані ще подільськими князями Коріятовичами (між 1374 і 1393 рр. Поділля входило до складу Великого князівства Литовського на правах васального князівства [236, с. 147-148]). У 1434 р. Кам'янець-Подільський відійшов до Польщі, але привілей вірменам залишався діючим. Як повідомляє люстрація 1565 р., в Кам'янці вірмени мали не тільки свої національні суди, а й обирали власного війта [209, с. 28].

Вірмени мали свої одноступеневі суди, влаштовані за вірменським правом. Судова практика базувалася на вірменському Судебнику ХІІ ст., складеному Мхітаром Гошем, але норми Судебника зазнали певної правової аккультурації під впливом українського права.

Вірменські суди розглядали справи не тільки вірмен, до них звертались з позовами на останніх і представники інших національностей (поляки, німці, євреї, татари). Суд діяв, за вірменським звичаєвим правом, на основі колегіальності. Допускалося представництво сторін (для жінок воно було обов'язковим, оскільки за звичаєвим правом Вірменії, жінка мала обмежену дієздатність). Судові акти свідчать, що до вірменських судів населення зверталося як по цивільних, здебільшого торгових, справах, так і по дрібних кримінальних [58, с. 34, 87, 154].

Оскільки, як вже зазначалося, вірменські суди за звичаєвим правом були одноступеневими, то апеляція на їхні рішення була заборонена. Однак під впливом українського права формується інша практика і вірмени допускають апеляції у місцеві державні суди. Згодом, вже в Речі Посполитій, в 1574 р., офіційною апеляційною інстанцією для вірменських судів стає асесорський суд [210, с. 37].

Значною за кількістю етнічною групою, що мешкала на українських землях в XIV - XVI ст.ст., були татари. Зауважимо, що у стосовно них влада була значно більш упередженою, ніж до представників інших національностей, що цілком зрозуміло, якщо взяти до уваги тодішні зовнішньополітичні обставини, коли з 80_х рр. XV ст. регулярними стають навали Кримських татар на Велике князівство Литовське.

Однак, незважаючи на певні привілеї, загалом і євреї, і татари, як особи, що не сповідали християнську віру, були обмеженими у правоздатності. За Статутами 1529 і 1566 рр., вони не мали права виступати свідками в судах по справах християн (див.: Статут 1529 року, розд. VIII, арт. 5; Статут 1566 року, розд. ІХ, арт. 3). Вказане обмеження щодо татарської шляхти було скасовано привілеєм Сигізмунда ІІ Августа від 20 червня 1568 р.; Статут 1588 року закріпив право свідчити в суді для татар, які знаходилися на державній службі у Великому князівстві Литовському (див.: Статут 1588 року, розд. IV, арт. 76). Також Статут 1588 року надав право татарській шляхті доводити свою невинуватість присягою (Статут 1588 року, розд. ХІ, арт. 33). Свідки-татари, які належали до нижчих верств, вважалися менш надійними, ніж християни, особливо в тих випадках, коли останні звинувачували татар у розбійних нападах.

Отже, аналіз підсудності національних меншин на українських землях у XIV - XVI ст.ст. дає підстави стверджувати, що влада ставилася до некорінного населення порівняно толерантно. Звичайно, це було зумовлено перш за все економічними чинниками, а не демократичними переконаннями уряду, але на тлі розгулу інквізиції та переслідувань іновірців у Західній Європі такі тенденції вирішення міжетнічних відносин на українських землях можна розцінювати як найдемократичніші для свого часу.

Висновки до розділу

Таким чином, на українських землях Великого князівства Литовського поруч з державними судами діяли недержавні. Копні і церковні суди були спадщиною часів Київської Русі; державна влада Великого князівства Литовського не тільки залишає недержавні суди, а й розширює їхнє коло і санкціонує їхню діяльність: у Великому князівстві Литовському в XV ст. виникають суди третейські, доменіальні, вкорінюються суди в містах з магдебурзьким правом і суди для іновірців. Цей закономірний і об'єктивний процес набуває інтенсифікації в XV ст., в період трансформації в державі монархії ранньофеодальної у монархію станово-представницьку. Характерна для ранньофеодальної монархії невідділеність суду від адміністрації поступається місцем існуванню недержавних судів, у яких правосуддя здійснюється суддями, обраними або населенням, або навіть самими сторонами. Щоправда, влада залишає за собою право втручання в діяльність недержавних судів: певна категорія справ вилучена з-під їхньої юрисдикції, а також державні суди є апеляційною інстанцією для деяких недержавних судів.

Як зазначалося вище, пріоритет приватного права над публічним був характерний для феодальної доби взагалі та для Литовсько-Руської держави зокрема. Таке панування приватного права в державі частково можна віднести на рахунок несформованості в ній судової влади.

Децентралізація суду, яка полягала у наданні права суду над значною частиною населення приватним особам, відбувалася з ініціативи державної влади. Цей факт можна пояснити, насамперед, демократичними традиціями, чиї витоки брали початок ще з часів Київської Русі. Звичайно, демократія Київської Русі була скоріше проявом архаїчності, решткою родоплемінних відносин, періоду військової демократії, але саме вона стала базою для подальшого демократичного розвитку суспільства Великого князівства Литовського.

Ще одним чинником, який сприяв виникненню недержавних судів, було ставлення до суду як до справи другорядної для державного життя князівства внаслідок відсутності в державі судової влади в сучасному розумінні цього слова. Влада розглядала передачу права суду недержавним судам як засіб, з одного боку, розвантажити себе від, на її погляд, другорядних справ, з іншого - як засіб матеріальної винагороди осіб або верств, яким було надане право суду.

Недержавній підсудності підлягали певні верстви населення Великого князівства Литовського. Недержавні суди судили магнатів, шляхту, духовенство, міщан магдебургій, вільних і приватновласницьких селян, національні меншини - практично всі категорії населення держави. Отже, бачимо, що підсудність недержавним судам базувалася на станових засадах. Однак, становий принцип підсудності не став у Литовсько-Руській державі абсолютним, оскільки існувала можливість (щоправда, неоднакова для різних верств) звернутись до державного суду в разі невдоволення вироком суду недержавного. Магнатсько-шляхетська верхівка могла перенести справу з третейського суду до державного і навпаки на будь-якій стадії процесу. Духовні суди, які судили духовних осіб, мали досить чітко окреслену компетенцію за колом справ і за колом осіб, але згодом духовенство також одержує право звертатись до державних судів. Для міщан магдебургій існувало право апеляції до великого князя на вироки міського суду. Судові акти дають нам численні приклади звертання іновірців до державного суду. Отже, спостерігаємо певний паралелізм у діяльності державних і недержавних судів. Лише приватновласницькі селяни не могли звернутись до державного суду з власної ініціативи: держава втручалась у доменіальні суди тільки при нехтуванні панами своїми обов'язками або при скоєнні селянами злочинів, які підпадали під категорію “старостинських артикулів”. Така правова нерівність є характерною рисою феодального права і відповідає суспільному і правовому становищу, яке займала кожна з названих верств населення у Великому князівстві Литовському.

Держава залишила за собою контроль і зверхність над недержавними судами, що виражалося у праві втручання в хід відправлення ними правосуддя, в необхідності для недержавних судів дотримуватись діючого права, у праві сторін перенести справу в державний суд на будь-якій стадії процесу. Протягом першої пол. XVI ст. поруч із процесом впровадження в державі писаного права помітне прагнення впорядкувати діяльність не тільки державних, а й недержавних судів. Після проведення судової реформи 1564 - 1566 рр. залежність останніх від судів державних посилилася: для всіх недержавних судів (крім доменіального) апеляційними інстанціями виступають державні суди; вони ж здійснюють контроль над відправленням правосуддя в недержавних судах. Така ситуація, на наш погляд, є свідченням формування в Литовсько-Руській державі судової влади.

Розділ IV. Судовий процес на українських землях Великого князівства Литовського

Судовий процес на українських землях Великого князівства Литовського в основі своїй мав давньоруське походження. Процесуальне право - та галузь права, в якій зміни відбувались найбільш повільно, тому саме в процесі збереглась найбільша кількість елементів звичаєвого українського права. Однак разом з еволюцією правової системи зазнало змін і процесуальне право українських земель. Зміни відбувалися в руслі подібних змін в Європі й за аналогічними тенденціями. Отже, з одного боку, українське процесуальне право литовської доби базується на споконвічних давньоруських засадах, з іншого боку - використовує європейський досвід. Слід зазначити, що з європейського досвіду запозичувалося те, що знаходилося в загальній відповідності з демократичними традиціями, притаманними давньоруському праву. В указаний період виникає ряд демократичних інститутів у державі, формуються демократичні засади організації державно-правового життя. З'являються поняття громадянських прав і свобод особистості, гарантії недоторканості особи тощо (звичайно, тільки у відношенні пануючих верств населення). Релігійне світосприймання поступається місцем раціоналістичному. Вказані зміни накладають відбиток і на процесуальне право Литовсько-Руської держави, в якому протягом XIV - першої пол. XVI ст. відбуваються такі зміни: процес певною мірою позбавляється архаїчності; зменшується (однак не зникає) формалізм процесу, але водночас процес ускладнюється; зароджується публічне право, а з ним і інквізиційний процес; намічається диференціація цивільного та кримінального процесів; процес певною мірою демократизується. Відбувається своєрідний органічний синтез давньоруських, національних традицій і тенденцій, які були викликані ідеями Ренесансу та Реформації в Європі.

Період XIV - першої пол. XVI ст. вважаємо важливим для становлення українського процесуального права (і національної правової системи взагалі) як європейського за змістом і спрямованістю. Як і в Європі в цілому, в українських землях намічаються тенденції переходу від середньовічного права до буржуазного. Процес еволюції інтенсифікувався після проведення судової реформи 60-х рр. XVI ст.

Спробуємо проаналізувати процесуальне право та його еволюцію протягом останньої третини XIV ст. - другої половини XVI ст. Враховуючи відносну повільність змін у судовому процесі, а також той факт, що, за умовами Люблінської унії 1569 р., в українських землях зберігалося діюче до унії право, вважаємо можливим за необхідності використовувати джерела та факти, які відносяться до пізнішого періоду - до впровадження Статуту 1588 року.

4.1 Учасники судового процесу

Вище ми аналізували склад суддів у кожному з державних та недержавних судів. Нині зробимо короткий узагальнюючий огляд складу судів.

Інституту професійних суддів в дореформений період не існувало. Судочинство в державних судах, не відокремлених від адміністрації, відправлялося: в центральному суді - великим князем або особами, ним призначеними (звичайно суд доручався членам Пани-Ради, маршалкам, тощо); в місцевих судах судили воєвода або староста. Отже, протягом XIV - першої пол. XVI ст. функція судді виступала як другорядна, додаткова справа для державного урядника і, у відповідності до системи кормління, розглядалась як винагорода за сумлінну службу. Спеціальних професійних вимог до суддів державних судів не пред'являлося. Допускалося навіть, що вони не знали місцевого права, хоча судити мали саме за звичаєвим правом даної землі. В недержавних судах функції судді виконували: в містах з магдебурзьким правом - обрані на певний термін присяжні судді-лавники або війт, який міг призначатись, обиратись до життя або отримувати владу в спадщину, отже, такі, що мали знати право; в третейських судах - добровільно обрані сторонами приватні особи, звичайно, знавці права; в копних судах - найбільш поважні особи, які знали право; в церковних судах - вищі від сторін за рангом ієрархи, які мали бути обізнані з канонічного права; в доменіальних судах (в тому числі і в церковних доменіальних, і в приватновласницьких містах) функції суддів виконували пани (в церковних доменіальних - духовні феодали) незалежно від ступеню обізнаності з права або призначені ними урядники. Отже, в дореформений період функції суддів виконували непрофесіонали, хоча в більшості недержавних судів вимагалося знання права. Для державних судів обізнаність з питань права особи, яка виконувала функції судді, була необов'язковою.

Виникла парадоксальна, на перший погляд, ситуація: недержавні суди висували більше вимог щодо професіоналізму суддів. Основна причина, на нашу думку, полягала в тому, що, внаслідок відсутності судової влади в державі, населення не впливало на призначення суддів державних судів, тоді як в недержавних судах (окрім доменіальних) суддями свідомо обирались особи, обізнані з права.

Процесуальне право вказаного періоду взагалі не передбачало, що суддя має бути професіоналом у праві. Відсутність судової влади в державі і невідділеність суду від адміністрації зумовили ту особливість процесуального права, що авторитетності судовому рішенню надавала не його відповідність правовим нормам, а ранг особи, яка вказане рішення винесла. Тому при обранні суддів перевагу надавали особам вищого рангу, більшого авторитету і поважності. Існувала також практика перенесення розгляду справи, яка викликала утруднення, від одного судді до іншого, більш авторитетного, який вважався й більш досвідченим і обізнаним з питань права. Так, князі Hовосильські та Oдоєвські Іван Юрієвич, Федор і Василь Михайловичі в договорній грамоті від 1459 р. визначили: “А чого промежы себе не управимъ с тыми великими князи у доконъчанои, ино королю [Казимиру] за то стояти и выправляти” [61, с. 214]. Тут, на наш погляд, простежується відбиток притаманного ще давньоруському праву погляду на суддів як на своєрідних посередників (навіть на великого князя) [див.: 108, с. 190]. (Цікаво, що “смісний”, або “вобчій” суд удільні князі Московської Русі за неможливості дістатися згоди між суддями з обох сторін переносили на третейський суд великого князя Московського; при виникненні справи між підданими Московської і Литовської Русі третейським суддею призначався Вітовт: “…а что ся сопрутся судьи о которых делех, ино положили на осподаря на вел. князя на Витовта…” [61, с. 29-30].

Оскільки, як вже вказувалося вище, суд мав відбуватися за місцевим правом, а судді державних судів не завжди були компетентними щодо нього, роль консультантів у державних судах виконували “сторонні” особи, чия присутність вимагалася ще давньоруським правом. Необхідність участі в судовому процесі в регіональних державних судах вказаних осіб була зафіксована привілеями Волинським і Київським: “а князя и пана и земянина старосте и наместником нашим одному их не судити: маетъ при собе посадити князей и панов и земян, теж мает его судити” [205, с. 182]. Іншою функцією“сторонніх людей” було наглядати за ходом процесу з метою попередження навмисних чи невільних зловживань владою з боку суддів. Присутність вказаних осіб також зумовлювалася тим, що нерідко акти судочинства не записувались, отже, необхідно було мати свідків процесу, які б могли підтвердити, що судочинство було відправлене із дотриманням усіх процесуальних норм. Таким чином, сторонні особи відігравали в судовому процесі потрійну роль: як консультанти, як свідки і як наглядачі. Їхня участь у процесі була пасивною, безпосередньо на хід процесу вони не впливали, але присутність їх на суді надавала процесові характеру гласності, крім того, вони певною мірою компенсували некомпетентність і непрофесіоналізм суддів.

Однак на практиці далеко не завжди присутні особи могли задовольнити вказаним вимогам, оскільки на ранніх етапах періоду, що розглядається, склад їх здебільшого був випадковим. У вироку воєводи троцького князя Костянтина Острозького від 22 січня 1529 р. зазначено, що при ньому “на томъ праве были: пан Матей Войтехович, маршалок господарский, державца волковыйский, а князь Василий Андреевич Полубеньский, маршалок господарский, державца жолудский, каневский и дубецкий, а пан Богдан Довкгирдович” [3, с. 215]. В судовому акті від 5 липня 1540 р. читаємо: “Я Янъ Внучко [суддя], а при мне были протопопъ … Юхно, а Лазовскій урядникъ пана подскарбего его милости манастыра Городенского” [31, с .56]. В судовому акті від 11 лютого 1540 р. зазначено, що на суді були присутніми „я Войтех Требский [суддя] и пр.” [31, с. 57]. Отже, суддя навіть не назвав присутніх на ім'я, оскільки вони, як і сторони, очевидно, належали до “посполитого стану”.

Вище ми вже вказували, що, внаслідок давньоруської традиції, присутність сторонніх людей мала місце навіть у великокняжому суді; вона вимагалася і в недержавних судах.

У копних судах роль присутніх на суді осіб надавалася як призначеним копою, так і обраним самими сторонами особам. Їхня функція відрізнялася від функції осіб, присутніх в інших судах. Оскільки самі судді обиралися з осіб авторитетних, поважних, досвідчених у звичаєвому праві, потреби в консультантах не виникало. Присутні були свідками, які мали зберегти у пам'яті всі подробиці процесу і в разі необхідності відтворити їх, оскільки практично все населення копного округу було неграмотним, отже, запротоколювати хід копного процесу було неможливо. Пізніше вказану функцію перебрали на себе представники державних судів - возні зі своєю “стороною”, тобто особи, які мали після закінчення розгляду справи представити до гродського суду реляцію - звіт про хід копного судового процесу.

Попри всі особливості, які мали місце в різних судах, попри перекручення та порушення права, які відбувались на практиці, ми вважаємо, що однією з найважливіших і найдавніших засад діяльності судів була колегіальність. Протягом періоду, який розглядається, вказана засада перетворилася здебільшого на формальність, однак скасована не була.

Якісні зміни в складі суду відбулися після проведення в другій пол. XVI ст. судової реформи. Як вже неодноразово зазначалося вище, реформа була викликана необхідністю розвантажити адміністрацію від справ, що вважалися державою другорядними, насамперед, судових. Але об'єктивно проведення реформи сприяло виокремленню і початку формування судової влади в Литовсько-Руській державі. Найважливішим наслідком реформи в галузі судочинства стало виникнення інституту професійних суддів. Спроби утворити інститут професійного суддівства просліджуються в Статуті 1529 р., в якому воєводи та старости зобов'язуються кожний у своєму повіті обрати двох зем'ян, привести їх до присяги і доручити їм розгляд справ, які надходитимуть за відсутності місцевої адміністрації. Також обрані особи мають бути присутніми при суді воєвод і старост (див.: Статут 1529 року, розд. ІІI, арт. 4). Однак, проаналізувавши судові акти періоду, який розглядається, можна дійти висновку, що на практиці вказане положення Статуту нерідко порушувалося. Місцева адміністрація продовжувала судити населення або одноосібно, або в присутності випадкових осіб [див.: 126, с. 120; 119, с. 526; 205, с. 125].

Статут 1566 р., закріпивши створення земських, гродських, підкоморських судів, впровадив виборні посади земського судді, підсудка та писаря, а також гродського судді і писаря та підкоморія, які призначались воєводою або старостою. Обрання і призначення мало довічний характер, отже, формується інститут професійних суддів. Визначені були вимоги до осіб, що обиралися або призначалися: ними мали бути “люди добрые, цнотливые, расторопные, в праве умеетные, роду шляхецкого, в том повете добре оселые, не иное веры только хрестиянское” (Статут 1566 року, розд. IV, арт. 18). Таким чином, держава дбала як про професіоналізм, так і про моральні якості членів суду. По обранні члени суду мали принести присягу, текст якої наводився в Статуті (розд. IV, арт. 19). Посилюється відповідальність членів суду за винесені рішення. Передбачена була відповідальність писаря за внесені в судові книги записи протоколів судового процесу.

Оскільки передбачалося, що судді мають бути знавцями права, то потреба в консультантах зникає. Однак у пореформені часи зберігається участь у процесі сторонніх осіб, що, на наш погляд, було, з одного боку, даниною традиціям старовини, з іншого - заходом по запобіганню зловживанням владою з боку суддів. Доказом, на наш погляд, є той факт, що в пореформених судах склад сторонніх осіб визначається самими сторонами і вказані особи, як правило, є однієї соціальної приналежності з ними. Крім того, бути присутніми на процесі мали право всі бажаючі. Звичайно їх було досить багато, оскільки на сесію земського або гродського суду з'їжджалися всі, чиї справи чекали на розгляд, а також їхні свідки, родичі, друзі. Всі вони мали право при бажанні бути присутніми під час розгляду не тільки власної справи, але і інших справ. Слід зауважити, що з впровадженням реформи в шляхетсько-магнатських колах значно підвищився інтерес до права і тонкощів судочинства. Як зазначає О. Левицький [101, с. 143-144], незнання Статуту вважалося ознакою неосвіченості і дикості; із впровадженням інституту виборних суддів, підсудка і писаря знання права стало нагальною потребою, оскільки будь-який шляхтич міг бути обраним на одну з вказаних посад. На нашу думку, це є ще однією ознакою початку формування на українських землях Великого князівства Литовського судової влади. З наведеного О. Левицьким уривку судового листа бачимо, що бути присутніми на розгляді справи дозволялося особам, які користувалися загальною повагою в суспільстві (в даному разі, князю Костянтину Острозькому, воєводі Київському і маршалку Волинської землі, Андрію Вишневецькому, Волинському воєводі і Олександру Жоравницькому, Луцькому старості) [101, с. 145]. Отже, процес залишався гласним і певною мірою демократичним.

Таким чином, судова реформа внесла зміни не тільки в судову систему, а й у структуру судів, започаткувавши на українських землях Великого князівства Литовського формування інституту професійних суддів.

В українських судах литовської доби суддям асистували численні врядники - особи, які займали певні “вряди” і виконували певні функції в суді. Серед них судові акти згадують діцьких, вижів, дільчих, єдначів (більшість їх згадується ще в Руській Правді, отже, має давньоруське походження), пізніше - возних. Одним із таких врядників був діцький. Про діцьких згадує ще “Руська Правда” [151, с. 69]. До функцій діцького відносилось примусово діставити певну сторону до суду або здійснити майнове стягнення за судовим рішенням. “Коли бы ся который князь, або пан, або человек наш пожаловал нашому воеводе на князя, або на пана, або на боярина Кіевского: ино ему обослати его листом, абы перед ним къ праву стал; а пак ли бы на лист его не сталъ, ино послати децкого и поставити къ праву…”, - читаємо в привілеї Київській землі [204, с. 6]. За привілеєм Волинській землі, “коли на кого жалоба прійдетъ, ино того первым листом и другим обослати: и коли на тыи два листа не станет, тогды децкого послати” [206, с. 36].

За Статутом 1529 року, якщо засуджений ухилявся від виконання судового вироку, його майно віддавалося стороні, яка виграла процес, з призначенням терміну для викупу майна (Статут 1529 року, розд. VI, арт. 17). Ця процедура відбувалась в присутності судді та діцького. Такий засіб виконання судового рішення називався “урядовий грабеж”, на відміну від “безправного грабежа”, тобто такого, що проводився самовільно, без відома уряду.

Діцький також висилався в тих випадках, коли пан відмовлявся “уделати справедливость” у відношенні свого підданого: “Пак ли будетъ некоторый [пан] отводити, ино нам дати децького: а не пригодить ся нас в великом князьстве Литовьском, ино воеводам нашим моцно [силою] дати децького” (Статут 1529 року, розд. VI, арт. 20).

За свою роботу діцький одержував “діцькування”, розмір якого варіювався в різних регіонах князівства. В Остері, Чорнобилі воно складало 1 грош, в Житомирі, Мозирі - 2 гроши, в Кричеві - 2,5 гроша [42, с. 142]. Окрім того, діцький одержував із сторони, яка програла, платню у розмірі 1 грош за кожну милю, що довелося проїхати подорожі - “помильне”.

Якщо судова справа потребувала ознайомлення із обставинами скоєння злочину на місці, великий князь або воєвода чи староста міг послати вижа. Виж оглядав місце злочину, тіло забитого або рани потерпілого, опитував свідків, а потім повинен був офіційно засвідчити те, що побачив або почув: “…на обвожене оного кгвалту … брал… вижом з уряду замка господарьского… служебника его милости пана… старосты Луцкого, на имя Павла Невишского, и там был и оттоля приехавши, …тыми словами сознал: иж, будучи у Шулжинцов, видел есми там тых кгвалтовников … , которые передо мною вижом и пред сторонами доброволне вызнавали … иж, на имене Чернятин кгвалтом наехавши, девку узяли и батка ее Павла Зозулю збили и зранили…” [204, с. 51]; “На огледане того вчинку брал в мене вижом боярина господарьского Красноселского Миколая Марковича, который, там [на місці злочину] бывши и оттоля приехавши, ставши передо мною, тыми словами сознал: иж, за посланем врядника [старости Луцького], … ездил с поддаными кн. е. м. и з людми сторонними огледати трупу того небожчика Свирида и видел его обешоного на земли Теслуговской” [203, с.38]. Cвідчення вижа мало офіційний, “урядовий” характер, розглядалось як судовий доказ і було підставою для вимагання правосуддя. Передбачалося, що вижем мала бути людина чесна, “віри гідна”. “Дознання вижового выслухавши, припустили есмо…,” - традиційна формула в багатьох судових актах [204, с. 51, 99].

Воєвода або староста міг направити вижів на копні суди. Присутність вижа надавала їх рішенням більшої сили й законності.

Вижів посилав і великий князь, і воєвода або староста, і особи, що судили за їх дорученням. “Вижування” звичайно доручалося їх врядникам-слугам: “Послал зо мною вижом врядовым боярина Любецкого, Терешка”, “на огледане збитя и ран того боярина своего брала ее милост у мене вижом боярина господарьского Красносельского Ждана Павловича,” - читаємо в судових актах епохи, що розглядається [204, с. 59].

За дорученням великого князя або воєводи чи старости виж міг розслідувати деякі обставини справи або перевірити показання свідків: “Писар Сенко [позивач] рек, абыхмо послали там вижа нашого з десяти рублев того ся доведати, так ли будет, как тые людъци поведали. Ино мы [великий князь Олександр] для лепшое справедливости посылали там вижа нашого з десяти рублев того ся доведати и нам отказати. И дворянин наш Бокей там был, и того осмотрел, и нам отказал … ” [3, с. 75].

Виж надсилався також як наглядач в суд пана над селянами. Він мав право заарештувати і діставити у в'язницю підозрілих у скоєнні злочину осіб. Так, коли пан Борзобогатий ухилився від суду над своїми селянами, які були затримані потерпілими, останні видали злочинців вижу для ув'язнення [204, с. 48].

Виж мав бути присутнім і при виклику в суд шляхти для відшкодування збитків. Його посилали також і в разі виникнення справ між шляхтою і міщанами магдебургій. В уже цитованій вище судовій справі від 14 серпня 1564 р. читаємо про скаргу лентвійта, бурмистра й міщан Луцька на те, що слуги пана Івана Чаплича-Шпановського наїхали “моцно. кгвалтом” на міську в'язницю, звільнили звідти ув`язненого, підданого пана Чаплича-Шпановського, і збили охоронців. “На обвожене того кгвалту и на огледане збитя и ран молодца местцъкого брали в мене вижом з уряду замкового служебника моего Лукаша Кгрушовского” [204, с. 64- 65].

Несформованість судової влади в період, що розглядається, зумовила недостатнє сприймання з боку населення, особливо з боку магнатів та шляхти, членів суду як представників влади. Тому в судових актах цього періоду фіксуються численні випадки нескорення вижам з боку магнатів, шляхти, їхніх слуг, і навіть насильства над вижами. Вже згадуваний виж Павло Невишський докладав, що урядник князя Костянтина Острозького не тільки відмовився чинити суд над своїми селянами, але й затримав і ув'язнив вижа: “мене вижа в себе загамовал и через три дни держал” [204, с. 123].

За свою роботу виж отримував платню, так зване вижове. Розмір вижового залежав від рангу правителя, що послав вижа, і був визначений Статутом 1529 р. Вижам воєвод, старост і маршалків належало платити по полтині грошей, а вижам їх намісників і служебників - по півкопи (Статут 1529 р., розд. VI, арт. 21). Але часто вижі намагались стягти з населення більшу платню, ніж це було передбачено законом. На сеймах 40-х рр. XVI ст. (Берестейському, Віленському), де йшла мова про розробку та прийняття Другого Статуту, зокрема, про впровадження виборних земських суддів і писарів, стани сейму вказували, що старости, воєводи та їх служебники нерідко посилають вижами людей простих, “віри негідних”, тобто міщан, тяглих мужиків і навіть “холопью невольную”, які беруть вижування по 12 грошей. Вказувалося, що такі вижі, звичайно, дають показання на користь тих, хто їм більше заплатив. Стани сейму просили, щоб великий князь скасував високу судову платню через її “обтяжливість”, тобто висока платня змушувала багатьох відмовлятись від вимагання правосуддя та визискування своєї власності.

Магнати і шляхта домагались, щоб у кожному повіті обирались троє, четверо або п'ятеро присяжних вижів з місцевих бояр-землевласників, людей добрих і гідних віри, які брали б вижування по грошу за милю. Великий князь на це відповів, що залишає рішення за тими, хто вноситиме поправки до Статуту [119, с. 528-529].

Серед осіб, що допомагали великому князю і воєводам та старостам у їхній судовій діяльності, були ув'язчі. До їхніх функцій відносилося введення у володіння маєтком за рішенням суду. Маєток міг передаватись потерпілій стороні як погашення боргу або відшкодування збитків.

Ув'язчі також отримували платню, так зване “ув'язче”. Слід зазначити, що вони одержували ув'язче і тоді, коли вводили у володіння маєтком не за рішенням суду, а за пожалуванням великого князя або воєводи чи старости. Отже, судова й адміністративна платня не завжди розрізнялися, що є закономірним результатом невідокремленості суду від адміністрації, яка існувала у Великому князівстві Литовському до 60-х рр. XVI ст.

В судових актах періоду, що розглядається, також згадуються дільчі - особи, які за дорученням суду здійснювали розділ спірного майна між нащадками. Якщо сторони погоджувалися на третейський суд, центральним або місцевим судом призначався єднач, який і вирішував справу.

Названі вряди теж не були постійними посадами, а виконання обов'язків відбувалося за одноразовими дорученнями великого князя або воєводи чи старости.

На противагу їм, писарями та дяками при адміністраторах були постійно призначені особи. Це пояснюється тим, що вони були фахівцями в канцелярських і судових справах, оскільки канцелярське діловиробництво було досить обтяжливим і складним. Писарі і дяки навіть супроводжували великого князя, воєвод або старост в їхніх роз'їздах по державі. Їхня праця високо цінувалася. Так, великий князь Сигізмунд в 1508 році пожалував дяку Олексію Левоновичу трьох осіб в селі Мелкияновичах у Слонімському повіті [120, с. 667].

Дяку сплачували за запис у судову книгу (“записне”); за виписку з судової книги платня стягувалася окремо.

Врядники державних судів брали також “ротне” (“от пригледанье присяги”, “от виданья святости до присяги”). Якщо до суду або за вироком відповідача належало ув'язнити - вкинути “до вежі”, “до колоди”, “у нятство”, - врядник стягував особливе мито - повежне, поколодне. Його розмір не був усталеним і варіювався в залежності від регіону: у Черкасах і Мозирі - 1 грош, у Кричеві - 0,5 гроша, у Більську - 2 гроши, в Каневі та Чорнобилі - по 3 гроши, в Речиці (устава пану Семену Полозовичу) - 4 гроши [42, с. 142].

Досить часто врядники прагнули порушити традиційний розмір платні й взяти більше, ніж належало. Тому населення скаржилося великому князеві на їхнє свавілля; князь звичайно нагадував місцевій адміністрації про необхідність контролю за врядниками: “а коли дей которого чоловека, хотя не за вину, врадник твой у колоду усадит, и он дей берет на них поколодного по 12 грошей, а перед тим давали по грошу…” [42, с. 144].

Таким чином, до проведення судової реформи в 60-х рр. XVI ст. система врядів не була постійною, впорядкованою, звичайно функції судових чиновників виконувались особами, призначеними судовою владою (яка не була відокремлена від адміністративної) на один раз. Єдиним критерієм при призначенні була воля того, хто призначав. Тому часто такі призначення були випадковими, а призначені особи за особистими якостями та рівнем професіоналізму не відповідали вимогам, що їх висувала справа.

Із впровадженням пореформених судів ситуація змінюється. Упорядковується система врядів, виникають посади професіональних судових чиновників. Основною з-поміж них стає посада возного. До обов'язків возних відносилось носити позови і викликати ними в суд, призначати “рок” (термін розгляду справи в суді), брати присягу зі сторін і свідків, виконувати судові вироки, проводити слідство і заносити в судові книги всі обставини справи. Серед документів Кременецького земського суду є зізнання возного Ф. Існерського про відсутність ран на тілі повіреного князя Корецького у справі з п. Жоравницьким [182], запис возного про вручення позову п. Жабокрицькій від п. Коритинського [179], свідоцтво возного про вручення князем К. Вишневецьким позову кременецькому підсудку Яловицькому [181]. По призначенні на посаду возний приносив присягу. Статут передбачав смертну кару для возних, які допустили зловживання владою. Отже, держава намагалась забезпечити гарантії справедливого правосуддя. Ще одним кроком у справі формування судової влади у Великому князівстві Литовському було внесення до Статуту положень, які гарантували б безпеку членам суду: при врученні позовів возний повинен був мати при собі двох шляхтичів для свідоцтва на випадок, якщо відповідач чинитиме опір владі; за образу возного і знищення позовів (“естлиб кто посланца от… старост судовых и суда земского с их листами прибил и листы подрал”) винний підлягав 12-тижневому ув'язненню в замку. Однак дається взнаки той факт, що судова влада знаходиться в зародковому стані: возному-шляхтичу сплачувалося “безчестя” не як члену суду, а як особі, що належить до провідної верстви у державі.

За свою працю возний мав одержувати по грошу за милю в один кінець, за огляд слідів злочину на місці і за свідчення - по грошу, за введення у володіння за вироком суду - по грошу з кожної служби людей і по півгроша за кожну “пустовщину”, яку орють; за стягнення грошей - по 2 пенязя з кожної копи, тобто 0,3 % (Статут 1566 р., розд. IV, арт. 70). Отже, у пореформеному судівництві намітилися тенденції до зниження судової платні.

4.2 Етапи судового процесу

Чіткого розмежування між цивільним та кримінальним процесом у законодавчих актах того періоду не простежується. Однак на практиці в кримінальних справах допускалися широкі процесуальні досудові дії потерпілого, спрямовані на пошуки та викриття злочинця. Ці дії передбачались звичаєвим правом і виконувались здебільшого у випадку кримінальних злочинів, особливо тоді, коли злочинець переховувався, намагаючись уникнути правосуддя. Вважаємо, що причину виникнення і зберігання такої практики слід шукати у давній народній свідомості. Приватноправний погляд на злочин як на “шкоду”, тобто на збиток, - державний, сформований в період феодалізму. В народній же свідомості ще довго житиме уявлення про кримінальний злочин як про гріх, аморальний вчинок, який стосується всієї спільноти і кладе ганебну пляму на її добре ім'я (вбивство, наприклад, - це “змаза ґрунту”, осквернення землі), отже, як на справу публічну. Такий погляд сформований ще в додержавні часи і тісно пов'язаний з релігією та мораллю. Зовсім інше ставлення до цивільних справ, вони не вважаються гріхом, отже, є приватними. Основною метою державного покарання було відшкодування матеріальних збитків потерпілому; мета народного правосуддя в кримінальних справах - відплата за заподіяне зло, за гріх. Пошуки злочинця мають додаткову мету: очистити репутацію непричетних до злочину, зняти з них підозру. Звідси - величезне емоційне навантаження кожного елементу ритуалу звичаєвого права, пов'язаного з пошуками та викриттям злочинця.

Влада не забороняла такі дії потерпілого; правомірність і результати їх визнавалися навіть великокняжим судом.

Потерпілий, при заподіянні йому шкоди, повинен був негайно сповістити про це сусідів, заявити в найближчі урядові установи, а пізніше - в суд та зафіксувати факт злочину в судовій книзі. Публічне оголошення про скоєння злочину називалось поволанням і походило зі звичаєвого права. Поволанням визнавався факт злочину, а також накладався обов'язок на жителів сприяти викриттю злочинця, повідомивши все, що їм відомо про цю справу. Відсутність оголошення про злочин розцінювалася судом не на користь потерпілого. В такому випадку суд піддавав сумніву сам факт злочину, виходячи з принципу: “кому кривда діється, той сам може правди шукати” [17, с. 153]. Отже, потерпілий мав немалою мірою сприяти викриттю злочинця. Вказана засада бере початок зі звичаєвого права, з давньоруських правових засад, в основі яких лежить приватноправний погляд на злочин. Щодо цивільних справ поволання перестає згадуватись в судових актах XVI ст., однак воно зберігається в кримінальних справах, набуваючи характеру особливого акту оповіщення людності про вбивство та вбивців, що переховуються. Воно здіснювалося під час похорону вбитого урядовою особою або в його присутності родичами вбитого і, за словами І. Черкаського, “мало на меті довести до відома всіх, що такий-то забив такого-то, наче хотіли втовкмачити в пам'ять людську як саме забиття, так і ім'я забивці” [192, с. 98]. Слід зауважити, що ритуал, пов'язаний зі звичаєвим правом, мав значне емоційне навантаження і справляв колосальний емоційний вплив на людину. В судовому акті від 1543 р. читаємо: “Подданые князя Костантина его милости Острозкого на имя Сенко, Ярема а Федор Юшкевичи… приехавши моцно, кгвалтом до именя ее милости кнегини Острозкое на дом слуги ее милости путного Павла Зозулки, двери и окна у хором его повыбивали и, добывшися в дом, кгвалтовным обычаем, дочку его кгвалтом узяли и его самого окрутне збили и в перси ощепом [списом] пробили, с которых ран тот слуга ее милости Павел Зозулка после того збитя третего дня умер… Той Павел Зозулка, сходячи с того света, волал и вызнавал перед тыми же сторонами, иж от Сенка Юшковича, который его ощепом у перси пробил, и от брати его з окрутных ран смерть принял” [204, с. 50]. В судовому акті від 16 квітня 1561 р. читаємо: “…брат небожчиков Юхно чинил поволане над телом, поведаючи, иж тот брат его, небожчик Грицко, за причиною того и с того Андрейца Манюковича [вбивці] с того света зшол, бо дей он его з лука безвинне пострелил, и с той раны третего дня вмер” [204, с. 27].

Поволання закликало вбивцю з'явитися на суд. Міські суди, згідно з магдебурзьким правом, “поволаного” оголошували “упавшим в праві”, жінку його - вдовою, а дітей - сиротами. Поволання записувалося до книг, де осуджувався вбивця. Від нього відрікались всі близькі йому люди [192, с. 99].

Після оголошення про злочин або одночасно з цим потерпілий розпитував всіх мешканців села, округи, що кому відомо про злочин. Таке опитування було досить ефективним і часто допомагало виявити злочинця. Зазначимо, що велике значення при цьому мала репутація осіб. О. Малиновський вказував, що за репутацією всі мешканці певного регіону поділялись на “злодіїв приличних”, “лицованих”; людей “подейзрених” (підозрюваних); людей “неподейзрених”, або “неподозрених” (непідозрюваних) [129, с. 153]. “Приличними злодіями” вважали тих, хто будь-коли був впійманий на місці злочину або в кого було знайдено крадені речі (Статут 1566 року, розд. XIV, арт. 1, 2.). При повторному звинуваченні ставлення до вказаних осіб було інакшим, ніж до інших звинувачених, підозра лягала на них у першу чергу. “Подейзреними” вважались особи, які раніше вже притягувались до відповідальності за злочин і сплачували збитки потерпілому, але їхня вина не була доведена. Також підозрюваними були особи, чию погану репутацію засвідчили мешканці округи, або які були записані в “чорні книги” (Статут 1529 року, розд. ХІІІ, арт. 25.). Вказаних осіб також могли притягати до відповідальності за підозрою. “Неподозреними” вважали тих, хто був “віри гідний”, тобто не тільки ніколи не притягався до відповідальності, а й ніколи не сплямував свою репутацію.