Боротьба навколо скорочення американської військової присутності в Європі на початку 1970-х рр. з погляду Генрі Кіссінджера

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Проблема вагомості Конгресу США в зовнішньополітичному механізмі є характерною рисою політичного життя цієї держави. Суперництво між законодавчою та виконавчою гілками влади за вирішальний вплив у питаннях зовнішньої політики, особливо загострене на початку 1970-х рр., було спровоковано нечітким розмежуванням Конституцією США повноважень у цій сфері. Процес прийняття зовнішньополітичних рішень Вашингтоном в умовах розрядки, питання виведення американських військ із Західної Європи, привертає значну увагу, з огляду на посилення протистояння між Капітолієм та Білим Домом. Прагнення Конгресу відновити «баланс повноважень» мало певне значення в обмеженні єдиновладдя адміністрації в питаннях зовнішньої політики. Ставлення Г. Кіссінджера до цих процесів було негативне. Дипломат вважав, що бюрократія, Конгрес і громадська думка заважає формуванню політики, тому державний діяч повинен приймати ризики, пов'язані з «гіпотезою», та керуватися інтуїцією.

Зміцнення ролі виконавчої влади США можна пов'язане із впливом ідеології «холодної війни». Проте, криза американської зовнішньої політики кінця 1960 - початку 70-х рр., спровокована війною у В'єтнамі, викликала «кризу довіри» до виконавчої влади, збільшенню зовнішньополітичної активності Конгресу та співпала з періодом активної дипломатичної діяльності Г. Кіссінджера на посту радника з національної безпеки президента Р. Ніксона. Протистоянням між Конгресом та виконавчою владою, в особі президента, було особливо гострим при обговоренні проблем національної безпеки, у контексті питання зменшення американської військової присутності в Європі. «Фактор Конгресу» у зовнішній політиці США стосовно питання європейської безпеки заслуговує вивчення з погляду перспективи дослідження його впливу на зовнішньополітичну діяльність Г. Кіссінджера. Адже, під час президентства Р. Ніксона, він відігравав провідну роль у формуванні зовнішньої політики та боротьбі із законодавчими ініціативами, відносно виведення військ із Європи. У своїх мемуарах дипломат зазначив, що «Ніксон... залишив управління битвою мені». Відтак, метою дослідження є виявлення оцінки Г. Кіссінджером ролі демократичної опозиції у формуванні зовнішньополітичного курсу США відносно західноєвропейських країн.

Питання взаємин Конгресу та адміністрації Р. Ніксона у сфері зовнішньої політики висвітлювалося на сторінках журналу «США: Экономика, Политика, Идеология». Внаслідок ідеологізації, головну увагу радянські науковці приділили дослідженню протистояння законодавчої та виконавчої влади в питанні формування американсько-радянських відносин. Адже, при підготовці перших радянсько-американських документів і плануванні своїх дій у цій сфері, адміністрація Р Ніксона намагалася ігнорувати позицію Конгресу, пояснюючи це впливом «холодної війни». Боротьбі у Конгресі навколо скорочення американських військ в Західній Європі дослідники присвятили не значну увагу. Щоправда процесу прийняття зовнішньополітичних рішень в США присвячена фундаментальна праця Ю. Іванова. Отже, дослідження радянського періоду зупинялися лише на причинах активізації Конгресу 1970-х рр. та її впливу на відносини між США та СРСР.

Значне зростання ролі Сполучених Штатів у врегулюванні міжнародних питань останніх десятиліть зумовило нові дослідження російськими істориками специфіки формування і розробки питань американської зовнішньої політики 1970-х рр. Проте, вони висвітлюють загальні тенденції у протистоянні Конгресу та адміністрації президента, окремо не досліджуючи оцінки одного з головних учасників цих процесів - Г Кіссінджера.

Зовнішньополітична діяльність Конгресу 1970-х рр. стала предметом дослідження й американських вчених. Розглядаючи протистояння між Білим Домом та Капітолієм щодо важливих зовнішньополітичних проблем, дослідники відзначили, що наміри виконавчої влади унеможливлювались діями Конгресу. Спроби останнього грати самостійну роль у близькосхідній політиці США створили значні труднощі для американської дипломатії. Маневрування Г Кіссінджера щодо одночасного забезпечення інтересів Ізраїлю та зміцнення американського впливу в арабському світі нівелювалися відкрито про-ізраїльськими акціями Конгресу, так само як і його бажання скоротити військову присутність США в Західній Європі, ставило Г Кіссінджера на переговорах із радянським керівництвом у невигідне становище. зовнішньополітичний конгрес дипломатичний кіссінджер

Слід зазначити, що українська американістика не має спеціалізованих досліджень поглядів Г. Кіссінджера відносно боротьби навколо ініціатив 1970-х рр. стосовно зменшення контингенту американських військ у Західній Європі. Українські дослідники головним чином займаються проблемами визначення ролі Конгресу в системі зовнішньополітичного механізму США, зупиняючи увагу на постбіполярному періоді. Отже, період гострої боротьби між законодавчою та виконавчою владою 1970-х рр. в оцінках Г. Кіссінджера потребує окремої уваги.

Динамічний розвиток міжнародних відносин (розрядка, Східна політика ФРН, євроінтеграційні процеси) вимагав від адміністрації Р. Ніксона прийняття швидких зовнішньополітичних рішень. Проблема управління великим бюрократичним апаратом, створеним для розробки та виконання зовнішньополітичних дій, ускладнювала цей процес. У 1968 р. Г. Кіссінджер зазначав: «Бюрократія стає великою та складною, більше часу потрібно на управління її роботою, ніж на визначення мети, якій вона імовірно служить. У вищого керівництва є схильність змішувати ці дві речі... Сучасні політичні діячі, що приймають рішення, стоять перед проблемами, які цілком унікальні... Зовсім недавно, до другої світової війни, жодному члену кабінету міністрів не прийшло б у голову, що він знає про свої проблеми менше, ніж його підлеглі. Тим не менш, у сучасному світі відповідальним політичним діячам доводиться приймати рішення в діапазоні проблем, на ознайомлення з якими вони витратили менше годин, ніж число років, що провели їх експерти за вивченням тих же самих проблем».

В Конгресі особливе невдоволення викликало зосередження зовнішньополітичних прерогатив у руках Г. Кіссінджера та підлеглого йому апарату Ради національної безпеки. Досить часто він діяв в обхід державного департаменту та Пентагону. Найважливіші рішення фактично приймались одноособово президентом та Г. Кіссінджером, без звичних консультацій із членами кабінету та Конгресом, що також вплинуло на активізацію діяльності останнього. Війна у В'єтнамі, економічний спад, соціальні хвилювання, призвели до розчарування американського суспільства та політичної еліти в нечутливості Західної Європи до агонії Америки, сприяли посиленню анти-військових настроїв у Конгресі, поклавши початок регулярним слуханням із важливих проблем американської зовнішньої політики. Конгрес все більш скептично розглядав переваги участі Америки в захисті Європи. Особливо гострі дискусії розгорнулися навколо питання скорочення американської військової присутності за кордоном, які започаткував сенатор М. Менсфілд. З 1966 до 1975 рр. він подав ряд законодавчих ініціатив, які вимагали істотного скорочення американських військ у Західній Європі.

Наприкінці 1969 р. була подана резолюція Сенату 292, в якій М. Менсфілд доводив користь скорочення військового контингенту в Німеччині. Згідно з сенатором, скорочення сприяло б зниженню економічного тягаря, а також спонукало б європейців до нарощування збройних сил, необхідних для власної оборони. М. Менсфілд запевняв також, що «значне скорочення сил США, дислокованих у Європі, може бути здійснене без негативних наслідків... та не порушить... зобов'язання в рамках Північноатлантичного договору». Адміністрація Р Ніксона виступила з різкою критикою такої позиції Сенату, вважаючи, що це може призвести до змін в психологічному стані як американських союзників, так і Східного блоку. З іншого боку, прийняття пропозицій М. Менсфілда могло спричинити перегляд усієї повоєнної політики та стратегії Вашингтону в Європі. Проте, Г. Кіссінджер вважав, що європейські країни не здатні захистити себе та встояти перед тиском з боку СРСР, що відображено в меморандумі до президента.

Критикуючи адміністрацію президента за економічну ситуацію в країні, сенатор М. Менсфілд у 1971 р. запропонував поправку до законопроекту, відносно продовження призову в армію, яка передбачала скорочення контингенту американських військ у Європі наполовину до кінця року. Проте, під час дискусій у сенаті вона не була схвалена. Оцінюючи можливі наслідки прийняття поправки Г Кіссінджер зауважував: «Якби будь-які з численних компромісних варіацій закріпились на папері.., наші союзники втратили б стрижень; переговори з Радянським Союзом про взаємне скорочення, швидше за все, зупинилися. Ми будемо на шляху В'єтнамізації Європи». Г. Кіссінджер намагався уникнути прийняття Сенатом пропозицій скорочення американських військ за кордоном, вважаючи, що, в умовах масового виведення військ з Європи, НАТО стане «жертвою безжальної внутрішньополітичної боротьби».

Лобістська діяльність Г. Кіссінджера спиралась на підтримку з боку ліберальних демократів (Г. Джексон, Е. Кеннеді, Х. Хамфрі, Е. Стівенсон), консервативних сенаторів-демократів Півдня (Дж. Аллен, Г. Берд, Дж. Істленд) та «старших політиків» (колишні президенти, державні секретарі та їх заступники, колишні головнокомандуючі збройними силами НАТО), які суттєво впливали на результат голосування Сенату. Як згадував Г. Кіссінджер, саме колишній державний секретар Д. Ачесон запропонував йому використовувати підтримку з боку впливових державних діячів, які були присутніми при створенні повоєнної системи безпеки та посіли високі посади згодом. Таким чином, кампанію проти виведення військ було перетворено в двопартійний альянс, що істотно вплинуло на результати голосування в Сенаті.

Події на міжнародній арені не сприяли суттєвому односторонньому виведенню військ із Західної Європи. Чинниками, що сприяли поразці пропозицій М. Менсфілда стали страх перед розвитком диференціальної розрядки в Європі; радянське вторгнення в Чехословаччину 1968 р.; сподівання щодо взаємного та збалансованого скорочення військ з Радянським Союзом; негативні наслідки війни Судного дня (1973 р.) для американсько- радянських відносин. Однак найбільш вагомим аргументом у боротьбі Г. Кіссінджера проти скорочення американської присутності у Європі стало втручання в дискусію Радянського Союзу, відносини з яким були постійно в центрі уваги Сенату В травні 1971 р. Л. Брежнєв заявив про готовність СРСР розпочати переговори про взаємне скорочення військ у Європі, «в районах, де військове протистояння особливе небезпечне». У своїх мемуарах Г. Кіссінджер виступ Л. Брежнєва в Тбілісі назвав «манною небесною», тому що він фактично забезпечив поразку поправки М. Менсфілда. Г Кіссінджер стверджує: «Це був вихід як для прихильників Менсфілда, так і опонентів з адміністрації. Дві сторони могла об'єднати позиція відносно того, що неминучість переговорів зробила односторонні скорочення американських військ передчасними». Таким чином, Г. Кіссінджер підкреслює, що зменшення американської військової присутності за кордоном могло погіршити відносини США з союзниками по НАТО та послабити позиції Заходу на переговорах щодо скорочення озброєнь та збройних сил в Центральній Європі.

Спростовуючи аргументи М. Менсфілда, що європейці достатньо сильні, аби взяти на себе власний захист, Г. Кіссінджер зазначав, що «об'єднана Європа стала б могутньою силою, проте, вона не єдина... [країни] незначні, з точки зору військової могутності і потребують захисту з боку наддержави із некомуністичного світу - США». Те, що Західна Європа ще не достатньо єдина чітко демонстрували дії Франції, яка продовжувала дотримуватися власних стратегій захисту та відмовлялася інтегруватися з військами НАТО. Після жвавих дискусій 1971 р. і переконливої перемоги адміністрації питання скорочення військового контингенту не зникло з порядку денного Сенату. На думку європейців це було тільки питання часу, коли американські сенатори, відклавши партійну політику, домовляться про стратегію виведення військ. Г. Кіссінджер також цікавився можливостями виведення військ, проте, його дратувала надмірна готовність уряду США до дій. Г. Кіссінджер вважав, що потрібно розділити тягар утримання американських військ у Західній Європі з самими європейцями.

Наступного, 1972 р. пропозиція М. Менсфілда відносно скорочення американських військ в Європі на 20%, під тиском адміністрації була відхилена 54 сенаторами проти 39. Найбільш гостро питання постало в 1973 р., коли до Сенату на обговорення було внесено чергову поправку М. Менсфілда, яка передбачала скорочення американських військових сил за кордоном на 40% до 1975 р. Білий дім активно виступав проти будь-яких пропозицій відносно зменшення американської присутності за кордоном, тому, внаслідок тиску влади, вона була відхилена.

Хоча резолюції та поправки М. Менсфілда були відхилені, боротьба за виведення військ не була безрезультатною. Сенатор ініціював дебати, які призвели до змін (поправка 1974 р. Джексона-Нанна, що закликала до обов'язкового скорочення американських військ в Європі, якщо не буде досягнуто повної рівноваги американського платіжного балансу) у цьому питанні.

Отже, Г. Кіссінджер концентрував увагу на змісті зовнішньої політики, обґрунтуванні та пошуку зовнішньополітичних рішень в конкретній політичній ситуації. Результати прийнятих рішень та зовнішню політику на їх основі Г. Кіссінджер оцінював з позиції, наскільки ці рішення сприяли зростанню «могутності нації». Саме тому він вважав, що виведення американських військ із Західної Європи призведе до втрати США могутності та престижу на світовій арені.

Размещено на Allbest.ru