Представники циганської групи "ловари" перебували на території Австро-Угорщини. Вони мешкали на території Буковини, а в Україні вели здебільшого осілий спосіб життя.

На Кримському півострові мешкала циганська група "чінгене", які з'явилися ще у період існування Кримського ханства та Османської імперії. Також певна кількість циган сповідувала мусульманство та ідентифікувала себе з кримськими татарами. Рід занять був традиційним, як і для інших циганських груп: займалися торгівлею кіньми, гаданням та іншими ремеслами, що притаманні циганам.

Серви - циганська етногрупа, що входить до групи циган-рома. Сформувалася на Україні під час імміграції на початку XVII столітті в країну румунських циган. Крім України, поширені в європейській частині Росії та були значно асимільовані, обрядовість запозичена у слов'янського населення.

Таким чином, на території України була достатньо велика кількість циган, які вели як кочовий так й осілий спосіб життя.

Згідно з переписом населення 1926 р., в Українській РСР проживало 13 578 циган (0,05% всього населення), в тому числі в Молдавської АРСР, яка входила до складу УРСР, - 918 циган [2, 9]. Перепис населення 1939 р. зафіксував в Українській РСР 10 443 цигана (0,03% всього населення) [3, 89]. Оскільки надійність даних перепису 1939 р. викликає сумніви, цю цифру можна вважати орієнтовною. У середині 1941 р., з урахуванням можливого природного приросту чисельності циган в Криму (2 064 осіб згідно перепису 1939 р.), а також циган, що проживали в Західній Україні, Південній Бессарабії і Північній Буковині, що увійшли в 1939-1940 рр. до складу УРСР, загальна кількість циган в Україні (без Закарпаття, входив у 1939-1944 рр. до складу Угорщини) навряд чи перевищувала 20 тис. осіб. Загальна кількість циган на території СРСР складала 61 229 осіб [2, 9]. Проте, ці статистичні дані заслуговують критичного ставлення з декількох причин. По-перше, ці дані враховують тільки тих, хто самоідентифікував себе як циган. Таким чином, існує складність визначення циган, які вже асимілювалися, з титульною нацією місцевості, де вони мешкали; при цьому самоідентифікація припадає на користь саме цієї титульної нації. По-друге, як ми вже зазначили, статистичні дані доволі загальні та умовні, інакше кажучи було складно зафіксувати мобільні циганські групи.

Захоплені радянські землі знаходилися під керуванням "Рейхсміністерства по справах окупованих східних територій" (Reichsministerion fur die besetzen Ostgebiete). Дане відомство було створено спеціально для цієї мети й очолювалося Альфредом Розенбергом (Alfred Rosenberg) [38, 193-209].А. Розенберг був уродженцем Латвії, добре розбирався в ситуації даних районів і вважався фахівцем з Радянського Союзу і більшовизму. Рейхсміністерство було засновано спеціальним указом Гітлера від 17 липня 1941 р. Розенберг був призначений міністром у справах окупованих східних територій і головою німецької цивільної адміністрації на цих територіях (але його повноваження на Сході не були абсолютними) [54, 47-48].

Адміністративно-територіальний розподіл СРСР було змінено. Дистрикт "Галичина" (4 західні області України - Львівська, Станиславська (нині - Івано-Франківська), що була Дрогобицька і велика частина Тернопільської загальною площею 48 тис. кв.км) перетворилася в п'яту область генерал-губернаторства (Generalgouvernment), яким керував Ганс Франк.

Частина України - Північна Буковина і територія між ріками Дністром і Південним Бугом (Трансністрія), а також Молдавія були передані Румунії, що була союзником Німеччини, за згодою, підписаному між Німеччиною і Румунією 30 серпня 1941 р. [38,10]. До складу Трансністрії (з адміністративним центром в Одесі) увійшла територія сучасних Одеської, а також західні райони Запорізької, частини Вінницької і Миколаївської областей. Ця територія поділялася на 13 округів, що включали 64 району, очолюваних преторами. На території Трансністрії виявилося 15 міст, 72 містечка. 2468 сіл. На 1 січня 1943 р. тут на площі 39 776 кв.км проживало 2 236 226 чоловік [52, 107]. Інша окупована територія СРСР була розділена на дві зони. На схід від Дніпра (включаючи практично всю окуповану територію Росії, значні регіони України і Білорусії) діяла юрисдикція військової адміністрації під контролем Верховного командування вермахту (ВКВ).

Відразу слід зазначити, що чітких інструкцій центральних поліцейських органів нацистської Німеччини про поводження з циганами на окупованій території України, як і з іншими національними групами, не існувало (у всякому разі, вони досі не виявлені). Відсутність чітких інструкцій на практиці призводило до того, що доля циган на окупованій території цілком і повністю залежала від ставлення до них місцевої поліцейської влади. А ставлення це в різних окупаційних зонах мало певні особливості.

Крім того, велике значення має ставлення до циган місцевого населення, адже в умовах окупації воно залучалось до адміністрування, приведення у життя певних наказів та розпоряджень, у тому числі відносно цього ж місцевого населення. Тому це ставлення до циган, як на індивідуальному рівні, так і на організаційному, здійснювало вплив на подальший хід подій, певною мірою й на "циганське питання". Тут ми можемо порівняти відношення до циган та до євреїв. Звісно, що ставлення до євреїв було значною мірою гірше, ніж ставлення до циган. Виходячи з цього, можна припустити, що не всі цигани підлягали знищенню, що насправді так й було, як свідчать документи.

Отже, життя циган в період окупації певною мірою залежало від місцевого (переважно слов'янського) населення. Якщо євреї здебільшого не мали підтримки, то цигани зазнали більш лояльного ставлення з боку місцевих. Серед чинників, що зумовили подальшу підтримку циган можна виокремити:

1) Політичний. На відміну від євреїв цигани не брали участь у політичному житті, тому не несли відповідальності в очах населення за дії радянської влади;

2) Економічний. Цигани могли вступати в економічні зв'язки з місцевим населенням. В порівнянні з євреями, які асоціювалися тільки з лихварями, цигани могли надавати допомогу у веденні сільського господарства. Крім того, існують випадки взаємної допомоги яку надавали цигани слов'янському населенню і навпаки;

3) Культурно-психологічний. Прив'язка до традиційних видів діяльності циган (гадання, пісні, танці). Ставлення до циган як до менш забезпеченої верстви населення у порівнянні зі слов'янами. Тому тут можна спостерігати жалість та співчування циганам [62, 357].

Однак, зауважимо, що ця модель доцільна тільки у сільській місцевості та носить специфічний характер, тому не може бути застосована як загальна модель відносин між місцевим населенням та циганами. Наприклад, не можна точно сказати про відносини між слов'янським населенням та циганами, які проживали у смузі міста. В цій ситуації спостерігається інтеграція циган у міське соціально-професійне середовище. Крім того, не враховується існування масових стереотипів та громадської думки стосовно циган.

Незважаючи на складність визначення чітких стосунків між циганами та місцевим населенням, все ж-таки є можливість привести їх до спільного знаменника. Необхідну методологічну модель ми можемо запозичити з так званої "спільної тематики", а саме з методології дослідження історії Голокосту. Враховуючи наявність загальних тенденцій між Голокостом та Параймосом, ця методологічна модель буде доцільна. Мова іде про так звану тріаду, на якій базується наратив історії Голокосту, а саме "Кати" - "Жертви" - "Спостерігачі", яку застосував Р. Хілберг у своїй монографії. Він виокремлює:

1) Народи в окупованій Європі;

2) Тих, хто допомагав;

3) Тих, хто отримував прибуток;

4) Тих, хто спостерігав;

5) Тих, хто розповідав світу про те, що трапилося;

6) Тих, хто рятував;

7) Союзників;

8) Нейтральні країни;

9) Церкву [62, 358]. Цей підхід, на наш погляд, може бути універсальним та вельми наочно демонструвати найважливіші віхи стосунків між циганами та місцевим населенням. Більшість дослідників також вважають доцільність використання цієї схеми в області дослідження геноциду циган. Крім того, підстави для використання цієї схеми надає те, що переслідування циган та євреїв здійснювалося в одному географічному та хронологічному просторі.

На момент окупації циганське населення повело себе досить спокійно, адже старше покоління пам'ятало події 1918 р., коли частина України була окупована - тоді німці зарекомендували себе як "культурна нація" [42, 24]. Поведінка циганських родин на початку війни була такою ж, як і у єврейських. Відомості про події, які почали розгортатися у Німеччині з 1933 р. до мешканців українських земель не доходили, тому рішення як циган, так і євреїв було однаковим - "нікуди не їхати". До речі, усі, з опитуваних нами циган, що вижили, говорили про початок війни одне: "Німців боятись нічого, це культурна нація" [42, 22]. Проте, з розгортанням трагічних подій, усі з опитуваних говорили: "треба тікати, - нас усюди чекає смерть" [23].Н. Руда у своїх спогадах згадує: "Ми гадали, що усе буде як раніше: знову повернуться ярмарки, дозволять торгівлю. Думали, що не буде радянської влади" [24]. Отже, ми тут бачимо, що цигани дивилися на прихід гітлерівців з позитивного боку.М. Бессонов також стверджує про позитивні настрої, причому не тільки циганського населення, а усіх радянських громадян загалом, які зазнали тягар колгоспів, трудоднів та безоплатну працю [42, 22]. У переддень геноциду дуже важливо поставало питання евакуації. Це було ледве не найкращим засобом уникнення трагічної долі. Але не усі усвідомлювали необхідність евакуації, виходячи з суджень про німців за минули роки та події Першої світової війни. До евакуації відправилося близько половини циган [42, 24]. Також кочові цигани у 1941 р. мали надвеликі шанси врятуватися, проте вони вважали, що пересування військовими дорогами буде більш не безпечнішим за життя під окупацією. Таким чином, можливість евакуації не була використана у повному обсязі.

Таким чином, українське населення у своєму загалі не плекало до окупантів негативних почуттів у перші дні. Однак, з плинністю часу, на окупованій території почав вводитися так званий "новий порядок", який відрізнявся за територіальним принципом. Так згадує появу німців З. Продан у с. Корсунці Одеської обл.: "Я пам'ятаю все… З приходом німців євреїв та циган забрали разом та відправили до трудового табору біля Бугу і там розділили на робочі групи, які виконували різні завдання. Німець дуже жорстокий був. Знущався над циганами та євреями. Усім було тяжко. Їсти не давали та постійно змушували працювати і вдень і вночі. Деякі не витримували і помирали. Але мені пощастило, тому що нашу групу охороняли румуни. Вони були не такі жорстокі як німці. Майже не били нас. Хоча до євреїв ставилися дуже жорстоко…" [22]. Як ми бачимо, німці від самого початку були вороже налаштовані не тільки на євреїв, але й на циган. Проте, румуни у своїй поведінці відрізнялися від німців у ставленні до циган. Вважаємо за необхідне прокоментувати цю відмінність. Справа в тому, що антисемітські настрої поширювалися не тільки серед німців. Вони були поширені повсюдно і це зрозуміло, зважаючи на довгу історію європейського антисемітизму. Серед румун, втім як й серед інших народів, панували стереотипні уявлення щодо євреїв, про що говорять як вітчизняні, так і російські дослідники. Зокрема М. Тяглий розділяє думку М. Бессонова стосовно стереотипів щодо циган та євреїв [62, 357]. Бессонов коментує ці стереотипи у порівнянні Голокосту з Самударіпеном [42, 30-31].

Слід провести паралель між циганами та євреями у такому питанні як "запрошення до страти" [42, 25]. Якщо масові страти циган були санкціоновані військовою адміністрацією, то вони проходили так само як і масові страти євреїв: така ж селекція, пограбування, розстріл. Це була унікальна схема, за якою відбувалися знищення і вона була застосована всюди: у локальних місцях страти та у концтаборах. З точки зору історичної, етнічної та загалом психології, викликає інтерес поведінка циган напередодні проведення цих акцій. На черговий наказ з'явитися в зазначений час та мати при собі документи та цінні речі, цигани реагували досить спокійно.Т. Т. Циня, що пережила окупацію в Одеській області згадує: "Окремого розпорядження щодо циган не було. На вулицях міста були розклеєні накази, в яких значилися, євреї, цигани, комуністи. У наказі були зазначені різні місця збору. Однак, євреїв розстрілювали тільки окремо. Нам з родиною пощастило врятуватися. Наказ ми побачили вже тоді, коли зібралися покинути м. Одесу. Циганам все ж-таки було легше пересуватися містом у перші дні окупації, а також румуни, на відміну від німців були більш лояльні до циган. До євреїв ставилися гірше, проте, якщо єврей пропонував гроші або цінності, його не чіпали. В нас також були гроші та деякі ювелірні прикраси. Тому ми змогли вибратися та уникнути смерті" [25].М. Бессонов зауважує про більшу обізнаність циган стосовно навколишніх подій, у порівнянні з євреями. Він наводить приклад з Бабиним Яром у Києві: коли євреї збиралися у зазначеному місті, вони не знали, що їх чекає у кінці шляху до місця розстрілу. Цигани ж про Бабин Яр чули від самого початку там розстрілів [42, 27].

Ще одним чинником, який впливав на здатність циган вижити підчас Самударіпену, було ставлення до них місцевого населення, про що йшла мова у вступній частині цього розділу. Доцільним буде дещо конкретизувати цю обставину. У свідомості місцевого населення простежується факт існування стереотипного судження відносно як циган, так і євреїв. Традиція поганого ставлення до євреїв формувалась протягом століть. Не дивно, що й такі дикі думки про євреїв щодо їх прихильності до ритуальних вбивств існують серед нібито вже свідомого суспільства. Відомий міф про те, що євреї використовують кров слов'янських немовлят для виготовлення маци сьогодні також згадується. Проте не всі люди навіть у наш час сумніваються у його абсурдності. Що ж до менш абсурдніших міфів, то слід згадати "вміння євреїв вигідно влаштуватися у житті", "вміння обдурити у фінансових операціях" тощо. Крім того, у переддень подій 1941-1945 рр. євреї брали активну участь у політичному та економічному житті в усій радянській державі. Значні успіхи, звичайно, дратували місцеве населення, що й відобразилося на переважній більшості їхніх жертв. До того ж на євреїв покладали відповідальність за колективізацію 30-х рр., участь у репресіях. Ясно, що шари, найбільш постраждалі від соціальних потрясінь, стали живильним ґрунтом для гітлерівської пропаганди. Доноси, розграбування єврейських квартир і пособництво при облавах, безсумнівно, були злочинами. При цьому люди, що зганяли на єврейських сім'ях свою образу, повинні були розуміти, що реальні винуватці їх бід не стали чекати приходу німців. Під окупацією залишилися ті, хто не чекав помсти: старі, жінки, діти, ремісники, лікарі, вчителі. Безумовно, цей факт не іде у порівняння з державною політикою антисемітизму Німеччини, однак, є визначним у долі євреїв. Отже, єврей асоціювалися тільки з негативними подіями у державі та повсякденному житті.

Та про циган також ходили різноманітні міфи. Однак, вони базувалися на меншому негативі. Наприклад, міф щодо крадіжок циганами дітей. Це, безумовно, виглядає як негативний факт, але у порівнянні з євреями, він здається не таким страшним, адже цигани якщо й крадуть дітей, але ж не вбивають. Схильність до крадіжок, які серед циган все ж-таки мали місце, пояснювалася їхнім бідним життям. Тут ми не спостерігаємо заздрості, яка існувала по відношенню до матеріально забезпечених євреїв. Про це також говорять М. Бессонов [42, 31] та М. Тяглий [62, 357]. Народна думка не приписувала циганам вбивств та інших тяжких злочинів. Люди бачили, що крадуть вони в основному по дрібницях, щоб прогодуватися. Сам спосіб життя кочових таборів показував, що ані гаданням, ані шахрайством циганки не наживали багатства, якому варто було б заздрити. Очевидно, з початком окупації місцеве населення не вважало "гріхи" циганського народу настільки тяжкими, щоб включитися в організоване нацистами цькування. Винищування циган було слабо забезпечено ідеологічно, ворожість до цього народу була мінімальною. Навпаки, масові страти євреїв проходили на тлі стійких антисемітських настроїв, посилених політичними подіями першої половини XХ ст. Безсумнівно, релігійна відособленість євреїв була додатковим чинником, що заважав їм вижити. Цигани ж слов'янських республік сповідували християнство тієї конфесії, яка була домінуючою в даній місцевості [42, 33].

Крім того, для німців стояло питання ідентифікації циган для їх реєстрації. Яскравий національний одяг був характерним для кочових таборів, перш за все румунського походження. Дуже багато кочових циган, таких як серви і російські цигани, одягалися практично так само, як і селяни. Якщо ж говорити про осіле циганське населення, то тут німці і зовсім були безсилі самі по собі. Відрізнити темноволосу українку від циганки міг тільки місцевий мешканець. Додамо, що, всупереч стереотипу, значна частина цього народу має доволі "слов'янську" зовнішність. Багатовікові змішані шлюби призвели до появи блакитнооких і світловолосих циган. Відсутність акценту і документи зі словами "росіянин", "українець" або "молдаванин" довершували картину. Власне кажучи, тотальне винищення осілих циган і не могло розпочатися раніше весни 1942 р. Прийнятні для нацистів результати могли бути отримані тільки після створення поліції та адміністрації з "місцевих кадрів". Підготовча стадія геноциду полягала в тому, що окупаційна влада виявляла картину розселення циган. З цією метою складалися поіменні списки по кожному населеному пункту. Слід особливо відзначити, що німці використовували місцеву адміністрацію, не попереджаючи про свої наміри. Складаючи необхідні списки, працівники управ і сільські старости не знали, що готуються масові розстріли. Багато з них були впевнені, що циган реєструють для відправки на господарські роботи. Деякі працівники адміністрації низького рівня здогадувалися про підготовлюваний терор і вкривали циган. Згадує про такі факти на прикладі Криму М. Тяглий [62, 356].

В Румунії, як і в Німеччині, активно насаджувався антисемітизм на державному рівні [60, 76]. Про циган в контексті дискримінаційної політики згадували, але не прагнули тотального знищення. Про це, зокрема, пише С. Назарія коментуючи політику І. Антонеску [55, 94]. У своїх промовах Антонеску говорить про циган, як про чужаків та про те, що румунське суспільство весь час перебувало у рабстві в цих чужаків [60, 76]. Однак, Антонеску вороже ставився до усіх неетнічних румун, як до чужих, та говорив про доцільність їхньої депортації. Виходячи з цього ми, все ж-таки, не поспішаємо з висновками щодо його ставлення до циган. Аналізуючи його погляди, доходимо до того, що він загалом негативно ставився до усіх національних меншин, незважаючи на їхнє походження. Проте радикальних планів, на кшталт фізичного знищення, щодо звільнення Румунії від чужаків не пропонував. Проте, у травні 1942 р. видав наказ про депортацію румунських циган на Україну [60, 74]. Антонеску знав про плани Гітлера відносно євреїв і після зустрічі з ним у Мюнхені у червні 1942 р. віддав наказ про підготовку етнічної чистки у Буковині та Бессарабії [60, 77].

Зовсім іншою була ситуація в інших окупаційних зонах. Наприклад у зоні, яка підпорядковувалася німецькому військовому командуванню, окупаційний режим був жорсткішим. Єврей, мешканець Харкова, розповідає: "Захоплення селищ та міст зазвичай супроводжувалося побудуванням шибениць, на яких німці вбивають перших, хто потрапив їм до рук з мирних мешканців. Постійні розстріли на вулицях" [68, 70]. В документах ми також знаходимо подібні свідчення: "Після захоплення м. Харкова германські розбійники повісили декілька осіб у вікнах житлового будинку у центрі міста" [5, 95].

Приблизно так само виглядали справи у Рейхскомісаріаті Україна. "…гнусне насилля над жінками та дівчатами в окупаційних районах. В українському селі Бородаївка Дніпропетровської області фашисти зґвалтували поголовно усіх жінок та дівчат" [5, 95]. Звертаємо увагу на те, що подібні безчинства (катування, страти, зґвалтування) німці влаштовували з випадковими місцевими мешканцями. Тобто, у перші тижні окупації страждань зазнавали абсолютно усі національні групи, які мешкали у регіоні. Треба сказати, що з євреями поводилися з особливою жорстокістю. Що ж до циган, то їхні вбивства проходили, як окремо, так і разом з євреями. Тут вже діяла специфіка, яка була притаманна тому чи іншому окупаційному округу, адже накази про подібні акції надходили безпосередньо від поліцейських чинів. Також під каральні акції могли підпадати мешканці, які були у середині банд. Як ми знаємо бандою німці називали будь-який рух спротиву населення. "Будь-який прояв м'якості є злочином по відношенню до германського народу та солдату на фронті, якому доводиться випробовувати на собі наслідки замахів бандитів та їх спільників…" [5, 116]. "…жоден німець, що бере участь у бою протии бандитів та їх спільників, не може бути притягнений до відповідальності ані у дисциплінарному, ані у судовому порядку" [5, 117]. Згідно з цими розпорядженнями, фактично кожен солдат вермахту був наділений необмеженими правами та мав сам обирати долю для мешканців окупованих регіонів. І це ми знов таки бачимо в офіційних розпорядженнях:

12 січня 1942 р. рейхсміністр Розенеберг створює "надзвичайні суди", які складалися з головуючого поліцейського офіцера та двох підлеглих йому поліцейських [5, 126]. Наведемо деякі положення цього розпорядження:

"…наказую:

1. Усі громадянські особи, незалежно від віку та статі, які будуть виявлені на полотні доріг або поблизу від них, повинні розглядатися як бандити та підлягають розстрілу. Виключення складають робітничі колони, що знаходяться під наглядом.

Усі особи, що значаться у пункті "1", які перетинають дорогу, підлягають розстрілу. Усі особи, що значаться у пункті "1", які вночі або у темряві знаходяться на дорозі, підлягають розстрілу.

4. Особи, що значаться у пункті "1", якщо знайдені на дорогах вдень, підлягають затриманню та ретельній перевірці" [5,126-127].

Отже, ми бачимо відверті терористичні накази, які тільки додатково підтверджують безглузду жорстокість по відношенню до усіх верст, незважаючи на їхнє національне походження. Серед дослідників існує думка, що всі ці розпорядження вводилися тільки для одного - тримати населення у постійному страху, що, на думку окупантів, повинно було полегшити контроль над територіями. Крім того, простежується ототоження нацистів з расою пануючою. У промові Г. Гіммлера на нараді групенфюрерів СС у Познані говориться: "…Чи живуть інші народи у благоденстві, чи вони здихають від голоду, цікавить мене лише у тій мірі, у якії вони потрібні, як раби для нашої культури…" [5, 113]. Більш красномовного доказу тези стосовно німецьких панів, годі й шукати. І це не єдина промова, яка демонструє антилюдське ставлення.

Також характерною рисою німецької окупаційної політики було використання заручників, про що, зокрема зазначають І. Шахрайчук та М. Слободянюк у своєму дослідженні на прикладі Дніпропетровської області [59]. Якщо спостерігалися антинімецькі дії, цих заручників як правило вбивали. Простіше кажучи, вводилася колективна відповідальність. 16 вересня 1941 р. впроваджується наказ про "Нещадно придушення визвольного руху в окупованих державах та розстрілах заручників":

"…б) Для того, щоб у зародку придушити невдоволення, необхідно при перших випадках, не зволікаючи, приймати найрішучіші заходи для того, щоб зміцнити авторитет окупаційної влади та запобігти подальшому розвитку руху. При цьому слід зазначити, що людське життя у країнах, яких це стосується, абсолютно нічого не коштує… необхідна надзвичайна жорстокість" [15, 294].

Крім того, у звіті від 14 вересня 1942 р. про нараду с Гіммлером та іншими членами СС стосовно поводженням з євреями, циганами, росіянами та українцями, говориться про вже вирішену їхню долю, а саме - "…євреї, цигани, українці та росіяни передаються рейхсфюреру СС для знищення за допомогою тяжкої праці…" [18, 317]. Таким чином, вже в офіційних документах простежуються наміри стосовно циган та інших народів. Імперський рейхсміністр Тірак у листі до Бормана пише про необхідність карного переслідування зазначених вище народів. Це завдання Тірак радить покласти на загони поліції. "Керівництво на місяцях повинно самостійно вирішувати долю означених народів, тому що не треба турбувати фюрера через такі незначні дрібниці, однак наказ фюрера щодо євреїв повинен бути виконаний першочергово…" [18, 318]. Як бачимо, вище керівництво рейху не вважало потрібним турбуватися відносно інших народів на окупованих землях, окрім євреїв. У подальшому в цьому листуванні Тірак повідомляє Борману, що ліквідація вище означених народів проходить повільними темпами, не зважаючи на повну співпрацю з судовими органами, що видають тільки смертні приговори, тому слід прискорити процес "…очищення життєвого простору від цих небажаних елементів…" [18, 318]. Тірак наголошує на безглуздості утримування цих народностей під арештом, тому як це не приносить бажаної користі рейху [18, 318].

Таким чином, вже у 1942 р. формується плани стосовно знищення циганського населення та інших народів на території окупованої України. Більше того, ці плани чітко відображуються у документах та офіційному листуванні високопоставлених осіб рейху. Каральна політика з 1942 р. починає носити загальний характер. Більш детально каральна політика буде нами розглянута у наступному розділі роботи.

Підводячи підсумок, слід зазначити, що на території України досить широко були представлені різноманітні циганські етнічні групи. Хоча існували певні застереження серед корінного населення щодо циган, все ж-таки вони не були всебічно негативними. Велике значення мали взаємовідносини між циганами та слов'янським населенням України. Саме ці відносини мали велике значення для подальшого існування циган під окупаційною владою. Якщо євреї остаточно були приречені та лише одиниці з місцевих мешканців надавали їм допомогу, яку вони потребували, то цигани знаходили цю підтримку значно частіше, що й допомогло їм вижити.

Другим визначальним моментом у житті в окупації була місцева нацистська влада, яка мала змогу самостійно вирішувати долю підлеглих їм народів, циган зокрема.

Розділ III. Етапи, організація та методи знищення циганського населення окупованої України

Від самого початку нацистського правління стало очевидно, що місця для циган (як кочових так і осілих) в імперії Третього рейху не буде. Як ми вже згадували вище, антициганська політика у своєї реалізації здійснювалася у трьох напрямках:

1) Стерилізація молодого покоління циган на території Третього Рейху (друга половина 1930-х рр.);

2) Фізичне знищення на окупованих територіях (з 1941 р.);

3) Знищення у концтаборах (з весни 1943 р.).

Цей поділ етапів та напрямків нацистської політики стосовно циган можна охарактеризувати як умовний. І це справедливо, тому що на всіх етапах дискримінаційної політики (з 20-х рр. до 1945 р.) усі методи застосовувалися одночасно. Їх застосування зумовлювалося ефективністю. Звичайно, що у різних регіонах доцільним було застосування конкретного або ж усіх трьох методів. Чітких розпоряджень стосовно методики знищення циган також не виявлено. Тому методи реалізації цієї політики залежали від окупаційної адміністрації так командирів айнзатцгруп.

Один з методів вирішення "циганської проблеми" був особливо жахливий з точки зору наслідків для всього циганського народу. Ми маємо на увазі стерилізацію, з допомогою якої передбачалося покласти край існуванню циган. Нацисти потребували робочої сили тих, хто ще був живий, але ставили своєю метою не допустити їх відтворення. 24 серпня 1942 р. заступник гауляйтера Нижньої Австрії Герланд відправив Гіммлеру листа з проханням дозволити доктору Ферінгер проводити досліди з каладієм над циганами табору Лакенбах.

Пропозиції щодо примусової стерилізації як метод вирішення циганського питання внесли німецькі лікарі-расисти Роберт Ріттер і Єва Юстин; вони ж працювали над методикою. Німецький циган Й. Рейнгардт розповідає: "Ріттер все робив дуже спокійно та ретельно. Ми по черзі заходили до кімнати та сідали на стілець. Він роздивлявся наші очі та ставив різні запитання, а Юстин записувала. Потім він просив нас широко відкрити рота та за допомогою якогось інструмента вимірював горло, зуби, язик, потім - ніздрі, ніс та відстань між очима, вуха ззовні та зсередини, брови, шию, руки, фіксував колір очей…Все, що можливо було виміряти та описати" [43, 43].

Наприкінці 30-х років були прооперовані перші жертви, а далі процес пішов по наростаючій. Стерилізація проводилася перш за все по відношенню до циган Німеччини, оскільки це виглядало менш варварською дією, ніж знищення. Навіть коли в 1943 р. циган почали винищувати в концтаборах, інерція, спочатку прийнятого методу, була дуже великою. До 1944 р. відноситься, наприклад, свідчення однієї польської жінки, яка була вивезена на примусові роботи до Східної Пруссії. Вона розповідає, що гестапівці привезли до лікарні молодого цигана і двох циганок вісімнадцяти й чотирнадцяти років, які говорили німецькою мовою і займалися сільським господарством. Після операції та уколів у них була дуже висока температура - зате завдання було вирішено - їм судилося назавжди залишитися бездітними [43, 45]. Стерилізація проводилася не тільки в госпіталях, але і в концтаборах. Відомий доктор Менгель проводив в Освенцимі відповідні досліди, причому його "наукові" пошуки тривали і в 1944 р. В концтаборі Равенсбрюк лікарі-есесівці стерилізували 120 дівчаток-циганок. Навіть у 1945 р., в розпал бомбувань, коли лікарні були заповнені постраждалими від бомб німцями, малолітніх циганок продовжували стерилізувати - при цьому операції проводилися так недбало, що деякі з дівчаток через кілька днів вмирали у страшних муках.

Отже, вирішення "циганського питання" шляхом стерилізації молодого покоління тривало аж до кінця війни, тобто до 1945 р. Відзначимо, що стерилізація проводилися в основному у медичних закладах на території Німеччини та пізніше в концентраційних таборах. Таким чином, цей метод "боротьби" з циганами на окупованій території України не використовувався.

Найбільш поширеним методом "боротьби" з циганами було фізичне знищення - йому піддавалися як кочові, так і осілі циганські групи, причому, кочові цигани зазнали найбільших втрат, адже табори були помітні одразу, на відміну осілого населення, де треба було ще виявляти небажані елементи. Вважаємо доцільним подати статистичні дані по регіонах, щоб картина була більш цілісною.

Вбивства циган у зоні німецької військової адміністрації. Під управлінням німецьких військових комендатур (зона військової адміністрації) постійно перебували Донецька, Луганська, Харківська, Сумська та Чернігівська області, а також де-факто - Крим. До 1 вересня 1942 р. військові комендатури також керували Полтавською областю та лівобережними частинами Київської (в кордонах 1941 р., тобто включаючи сучасну Черкаську область), Дніпропетровською, Запорізькою (в межах 1941 р.) та Миколаївською (у межах 1941 р., тобто включаючи Херсон і західну частину сучасної Херсонської області) областями.

У Криму, згідно з переписом населення 1939 р., проживало 2064 цигана, в тому числі в містах 998 і в сільській місцевості 1 066 [1, 5]. У дійсності циган було більше, оскільки навряд чи були охоплені переписом всі цигани, що знаходилися в той час на півострові. Крим був окупований частинами 11-ї армії в основному в кінці жовтня - початку листопада 1941 р. В тилу цієї армії діяла айнзатцгрупа D, яка відразу ж приступила до "політичного умиротворення" захопленої території. У ході цього "умиротворення" тільки з 15 листопада до 15 грудня 1941 р. поряд з 17 645 євреями, 2504 кримчаками, 212 комуністами і партизанами були розстріляні 824 цигана. Як видно з щоденника періоду окупації мешканця Сімферополя Х. Лашкевича, 6 грудня 1941 р. всім циганам було наказано з'явитися на відповідний збірний пункт нібито для переселення. "Цигани прибули на підводах до будівлі Талмуд Тори, недалеко від моєї квартири. Вони чомусь високо виставили якийсь зелений прапор (символ магометанства) і на чолі своєї процесії посадили муллу. Цигани намагаються запевнити німців, що вони не цигани, деякі видають себе за татар, інші - за туркмен. Але їх не почули і посадили їх у велику будівлю" [52, 88-89]. Через декілька днів всі зібрані цигани були розстріляні в протитанковому рові біля міста. За наказом шефа айнзатцгрупи D оберфюрера СС О. Олендорфа контролював розстріл циган його ад'ютант оберштурмфюрер СС Г. Шуберт, який після війни на судовому процесі у справі айнзатцгруп в Нюрнберзі докладно описав цю акцію. На початку 1942 р. була влаштована облава на циган в Євпаторії і всі схоплені також були розстріляні. Розстріл був проведений загоном зондеркоманди 11б [52, 91].

У червні 1942 р., за німецькими підрахунками, на півострові (без м. Севастополь, районів Албат, Балаклава, Алушта, Судак, Керч, Ленінське) ще залишилося 405 циган [52, 91]. Фактично циган було більше, так як окупанти навряд чи змогли врахувати всіх циган, особливо не осілих. Очевидно, що багато циган змогли пережити окупацію - одні були інтегровані у кримсько-татарське оточення та підлягали заступництву з боку кримсько-татарських мусульманських комітетів, другим просто пощастило, адже айнзатцгрупа D, яка прагнула повного знищення циган на півострові, залишила його наприкінці червня 1942 р., а знов сформоване восени 1942 р. стаціонарне відомство поліції безпеки і СД явно не поспішало "остаточно вирішувати " "циганське питання", очікуючи чітких вказівок з Берліна, які, швидше за все, так і не дійшли. Вціліли, принаймні, кілька сотень осіб.

На території Чернігівської області перше вбивство циган було зафіксовано у жовтні 1941 р. Систематичне переслідування і винищення циган в області почалося з середини 1942 р.10 червня 1942 начальник поліції безпеки ності і СД в Чернігові (в 1942-1943 рр. ним був штурмбаннфюрер СС Т. Крістензен) видав розпорядження про "місце проживання циган". Це розпорядження зобов'язувало останніх під загрозою "суворого покарання "стати на облік у найближчому поліцейському відділку з метою переселення в "точно позначені місця, які вони без дозволу на мали права залишати" [52, 92].

У Харківській області знищення циган не носило масовий характер. Було знищено декілька циганських сімей [33, 11].

У Луганській області випадків знищення циган не зареєстровано [52, 95].

У Донецькій області відомі два випадки вбивства циган: в м. Артемівськ в кінці лютого 1942 р. були розстріляні, по крайній мірі, декілька десятків циган. Розстріл був проведений загоном зондеркоманди 4б. Виявлення, арешти і розстріли циган у місті тривали і в наступні місяці [33, 204].

Як бачимо, знищення циган у декількох областях або не носило масового характеру або не було зареєстровано в загалі. Можливо в цьому регіоні місцева влада та загони поліції не ставили на меті повне знищення циган, або ж тут мало місце переховування циган.

Вбивства циган у зоні німецької цивільної адміністрації (Рейхскомісаріат Україна). Рейхскомісаріат Україна почав формуватися 1 вересня 1941 р., коли цивільній адміністрації були передані від військової адміністрації три області (Волинська, Рівненська і Кам'янець-Подільська), які утворили Генеральний округ Волинь і Поділля. 20 жовтня 1941 р. цивільній адміністрації були передані Житомирська та Вінницька (на північ від р. Південний Буг) області, які утворили Генеральний округ Житомир, а також правобережна частина Київської області (включаючи сучасну Черкаську), що утворила Генеральний округ Київ. 15 листопада 1941 р. цивільній адміністрації були передані Кіровоградська та Миколаївська (правобережна частина, включаючи м. Херсон) області (склали Генеральний округ Миколаїв), а також правобережні частини Дніпропетровської і Запорізької областей (ввійшли в Генеральний округ Дніпропетровськ). Нарешті, 1 вересня 1942 р. влада цивільної адміністрації була розповсюджена на лівобережні частини Київської, Дніпропетровської, Запорізької та Миколаївської областей, а також на Полтавську область.

У Кам'янці-Подільському за матеріалами НДК вбивства циган не відбувались. Разом з тим, з листа начальника жандармерії Ф. Якоба генерал-лейтенанту поліції Р. Квернеру від 21 червня 1942 р. видно, що мали місце розстріли циган". Ми тут не спимо. Щотижня 3-4 акції. Один раз цигани, другий - євреї, партизани і подібний непотріб." [32, 77].

У Київській області за даними І. Левітаса розстріли циган почалися ще задовго до розстрілів євреїв - одразу ж після взяття Києва [52, 99]. Однак ця інформація не співпадає зі свідченнями мешканки Києва, яка говорить, що у Бабиному Яру і було це значно пізніше розстрілів єврейського населення [52, 100].

В Дніпропетровській області восени 1941 р. був розстріляний циганський табір у протитанковому рові поблизу Нікополя [52, 101]. Відомо також про вбивство циган у червні 1942 р. в районі Кривого Рогу за розпорядженням гебітскомісара д-ра Г. Фріка, а колишній ад'ютант гарнізонного фюрера СС і поліції в Кривому Розі Й. Брінгс після війни показав, що в 1943 р. у селі Широке, яке входило до складу гебіта Кривий Ріг, були розстріляні 300 циган [34, 18]. Крім того, в Покровському районі наприкінці 1942 р. в ході облави, проведеної жандармерією та українською допоміжною поліцією, були схоплені і потім розстріляні 40 циган [34, 27].

Вбивства циган на території Східної Галичини. Східна Галичина, тобто сучасні Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська (без північних районів) області, з 1 серпня 194 р. в якості дистрикту Галичина входила до складу Генерал-губернаторства. На перших порах німецька адміністрація дистрикту не звертала на циган уваги. Переслідування циган у дистрикті почалися в лютому 1942 р., коли губернатор дистрикту (за лінії управління внутрішньої адміністрації) з посиланням на накази уряду Генерал-губернаторства дав розпорядження спочатку виявити угорських, румунських, словацьких, а також усіх інших іноземних циган. 19 березня 1942 р. начальник відділу населення і соціального забезпечення у відомстві губернатора дистрикту полковник А. Бізанц проінформував крейсгауптманів у Дрогобичі, Коломиї, Станіславі про те, що є можливість "евакуювати" таких циган. У Дрогобичі, зокрема, було виявлено 18 сімей румунських циган (120 осіб), які, як видно з донесення штадтгауптмана Дрогобича В. Меллерса крейсгауптману Е. Едамціку від 23 лютого 1942 р., "були явно евакуйовані сюди з району Кракова" [30, 51]. Що стосується місцевих циган, то по відношенню до них будь-якої однакової політики як у дистрикті Галичина, так і в усьому Генерал-губернаторстві не існувало. Тільки 13 серпня 1942 р. командувач поліції охорони порядку в Генерал-губернаторстві оголосив наказ Гіммлера, згідно з яким проти циган у принципі не слід застосовувати поліцейські заходи тільки тому, що вони цигани; проти них слід "нещадно діяти" лише в тому випадку, якщо вони вчинили кримінальні злочини, "приєдналися до бандитів або діють як їхні посібники" [52, 105]. Однак на практиці ці вказівки місцеві влади трактували дуже широко. Фактично доля циган цілком і повністю залежала від ставлення до них цієї влади, а воно було неоднозначним. У зв'язку з цим, в одних районах, яких було, мабуть, більшість, циган не чіпали і ставилися до них досить терпимо, в той час як в інших районах їх нещадно знищували. Так, в кінці червня 1942 р. німецька жандармерія в ході акції проти "жебраків" у Городку (Львівська область) розстріляла 25 циган. В кінці липня 1942 р. в районі Рави-Руської (Львівська область) оперативна команда 1-ї роти 133-го поліцейського батальйону схопила і розстріляла 24 цигана, а в період з 16 до 22 серпня 1942 заарештувала ще 6 циган. У Дрогобичі та Бориславі, де в березні 1942 р. було зареєстровано відповідно 114 та 132 цигана, останнім в серпні 1942 р. було наказано з'явитися в поліцію, де вони були заарештовані і через деякий час депортовані в табори примусової праці [32, 47].

Переслідування і вбивства циган на території Україна, яка перебувала під румунським управлінням. У 1941-1944 рр. під румунським управлінням перебувала територія України між ріками Дністер та Південний Буг - Трансністрія, а також Північна Буковина (сучасна Чернівецька область).

На території Трансністрії перші вбивства циган відбулися вже в серпні 1941 р. Тоді біля села Друга Іванівка Андрія-Іванівського району (Одеська область) було розстріляно близько 70 кочових циган.30 серпня 1941 ще 6 циган, звинувачених у пограбуванні, були розстріляні німецькими солдатами в Березівці (Одеська область) [34, 58]. Айнзатцгруппа D, команди якої в серпні - жовтні 1941 р. діяли на цій території та в завдання яких поряд зі знищенням євреїв входило і знищення "асоціальних елементів", тобто циган, у своїх звітах за цей період вбивств циган не зафіксувала [35, 21]. Разом з тим, у післявоєнних свідченнях колишніх членів цих команд ми знаходимо згадки про вбивства циган. Згідно зі свідченнями 21 квітня 1947 радянським слідчим органам колишнього службовця айнзатцкоманди 12b К. Кюля, в кінці серпня 1941 р. в районі Ландау (нині село Широколанівка Миколаївської області) ця команда розстріляла 50-60 циган. Інший член цієї ж команди, Г. Вігман, у своїх післявоєнних свідченнях західнонімецьким слідчим органам згадав розстріл у районі Миколаєва у вересні - жовтні 1941 р. групи циган, у візку яких під час обшуку був виявлений німецький кулемет [35, 37]. Можливо, в звітах айнзатцгрупи D за цей період вбиті цигани окремо не згадувалися тому, що вони або включалися в загальну кількість вбитих євреїв, або ж класифікувалися як "асоціальні елементи".

1 травня 1942 р. І. Антонеску наказав депортувати у Трансністрію кочових і "асоціальних" циган з Румуніі. У травні 1942 р. жандармерія і поліція провели відбір та реєстрацію таких циган; їх виявилося 40 909 осіб, у тому числі 9 471 кочових і 31 438 осілих, і вони становили приблизно 20% всіх циган Румунії (у межах 1942 р. у Румунії, згідно з офіційною статистикою, проживали 208 700 циган, фактично їх було більше) [60, 78]. Депортації підлягали в першу чергу кочові цигани.

25 червня 1942 р. Рада міністрів видала наказ про їхню депортацію, яка завершилася 15 серпня 1942 р. [60, 78]. Ця перша депортація охопила 11 441 осіб - 2 352 чоловіків, 2 375 жінок і 6 714 дітей [60, 82].22 липня 1942 р. Антонеску віддав наказ про депортацію визнаних "небезпечними і небажаними" осілих циган. На підставі цього наказу з 12 по 20 вересня 1942 р. у Трансністрію були депортовані ще 13 176 осіб. До початку жовтня 1942 р у Трансністрії (в основному в повітах Голта та Очаків) вже знаходилися 24 686 румунських циган - 11 441 кочових, 13 176 некочових і 69 з числа колишніх ув'язнених. Пізніше до них приєдналося ще приблизно 600 осіб, так що загальна кількість депортованих склала 25 283 - 7 856 чоловіків, 7 266 жінок та 10 161 дитина [52, 107].

У с. Козубовка Миколаївської області були зігнані цигани з Румунії та Закарпаття. Незабаром у них відібрали коней і підводи, а це було для них найстрашніше. Цигани були приречені на голодне існування. Їх розподілили по колгоспах, де вони, особливо взимку, стали швидко вимирати. У пошуках їжі вони просили місцевих мешканців про допомогу харчами, деякі обмінювали якісь речі на їжу, також мали місце крадіжки. Крадіжки прийняли такий розмір, що сільські мешканці змушені були кожну ніч чергувати біля будинків і патрулювати вулицями. Для охорони циган у Козубовці прийшло кілька десятків жандармів. Вони патрулювали вулиці і, побачивши циган, сильно били їх. Циган, спійманих на крадіжці, розстрілювали [55, 107]. Таким чином, в цьому районі масові страти циган не були документально зафіксовані. Однак, тут створювалися всі умови для тяжкого існування. З боку поліції відчувався постійний пресинг як психологічний так й фізичний. Загалом на території, що перебувала під румунською окупацією, становище циган та євреїв було набагато краще, аніж в інших окупованих регіонах України. Це підтверджують у своїх спогадах опитувані нами цигани. Також вони зазначають, що більш гуманне ставлення, якщо можна так висловлюватися, зазнавали євреї. Для румунських поліцаїв більш важливо було матеріальне забезпечення. Тому як й євреї так й цигани, за умови наявності в них грошей або інших цінностей, могли відкупитися і тим самим уникнути "особливого ставлення". В усіх спогадах стосовно регіону, який перебував під румунською окупацією, фігурують відомості про те, що румуни, на відміну від німців, не були ярими прихильниками расової ідеології, що також позначилося на долі циган Трансністрії [55, 106].

Отже, підведемо підсумки за регіонами. У зоні військової адміністрації, де "забезпеченням безпеки" займалися в основному айнзатцгрупи, цигани знищувалися практично відразу після виявлення (перше документально зафіксоване вбивство циган айнзатцгрупою мало місце у жовтні 1941 р.).

У Рейхскомісаріаті Україна на перших порах цигани не піддавалися катуванням Їх систематичне знищення на цій території носило повсюдний характер, але почалося в травні-червні 1942 р. Це говорить про те, що, ймовірно, в квітні 1942 р. головнокомандувач СС і поліції в Рейхскомісаріаті Україна (обергрупенфюрер СС Г. - А. Прютцман) видав підлеглим йому поліцейським органам директиву про поводження з циганами як з євреями. Тут ми бачимо, що окремого наказу від вищого командування про знищення циган не було. При цьому, якщо частина євреїв перед знищенням піддавалася смерті на примусових роботах, утримувалася в робочих таборах, то щодо циган це правило не діяло - у переважній більшості випадків їх вбивали одразу після захоплення або виявлення, в окремих випадках (наприклад, в Сарнах) перед знищенням поміщали в єврейське гетто.

У дистрикті Галичина вбивства циган також почалися в червні 1942 р., хоча через повну невизначеність у "циганському питанні" ці вбивства мали не масовий, а нерегулярний характер. Такий же характер мали і вбивства циган у Трансністрії, але кількість смертей значною мірою нижча за інші окупаційні зони, тому що румунська влада робили ставку на "безкровне" вирішення "циганського питання".

Більше половини всіх жертв складають цигани, що були депортовані в Україну з Румунії. Власне "українські" цигани в загальної кількості жертв за даними О. Круглова складають приблизно 45%, і приблизно такою ж є питома вага кількості жертв-циган у довоєнному циганському населенні Україні [52, 113].

Згідно з переписом населення 1959 р. (перший післявоєнний перепис в СРСР), в Україні (разом із Закарпатською областю) проживало 22 515 циган, без циган Закарпаття - приблизно 10 тис., що є непрямим підтвердженням втрат чисельності циган Україні в 1941-1944 рр. (приблизно 9 тис. осіб) і кількості циган, що вижили [52, 113].

Розглянувши ситуацію в окупованій Україні зазначимо, що доля циган практично нічим не відрізнялася від долі євреїв. Як і євреї, цигани підлягали тотальному винищенню, фактично, тільки за свою етнічну приналежність. Оскільки цигани поділялися на кочових і осілих, теоретично передбачалося різне ставлення до цих груп. Однак, на практиці ніякої диференціації між осілими та кочовими циганами не робилося, і їх повне винищення було питанням часу. Мотивувалося це тим, що вони нібито є "асоціальними елементами" - переносниками заразних хвороб, злодіями і грабіжниками, волоцюгами, жебраками, саботажниками і закоренілими ледарями, і як такі, що становлять небезпеку для німецького тилу, суспільного порядку та безпеки. У ряді випадків циган також звинувачували у шпигунстві на користь "червоних" і в підтримці партизанів. Почалися вбивства циган в Україні вже в серпні 1941 р. і завершилися навесні 1943 р. У всякому разі, дослідники про вбивства циган після квітня 1943 р. не згадують [52, 111]. Проте, цілком можливо, що локальні каральні акції все ж-таки мали місце та просто не були задокументовані, або ж проходили разом з іншими ворогами рейху. Як бачимо, регіональний аспект має дуже велике значення, адже саме за таким принципом здійснювалася каральна політика нацистів. Щодо інших методів знищення циган, то вони мали місце аж до 1944 р., про що ми згадували вище.

Останнім пунктом німецьких планів стосовно циган було їх знищення у концентраційних таборах та таборах смерті на території Польщі та Німеччини.

Особливістю політики стосовно циган на окупованій території України була відсутність концтаборів як форми знищення. Оскільки ж знищення циган у концтаборах проходило за межами України, вважаємо недоцільним детально на цьому зупинятися, але навести деякі відомості для порівняння змісту анти циганських заходів нацистів, залежно від зони окупації.

Так, ранньою весною 1943 р. почалися арешти німецьких циган. Частина їх вже була загнана в гетто; частина, працюючи на колишніх місцях, була на замітці у поліції. Мабуть, невдачі на фронтах вплинули на те, що фашисти більше не зволікали. Заарештованих звозили на залізничні станції, заганяли у вагони і везли на "фабрику смерті", в Освенцім. Туди потрапили навіть цигани, що служили в армії і мали бойові нагороди. На території Польщі розкинувся величезний комплекс таборів Освенцім-Бжезінка (або, німецькою - Аушвіц-Біркенау). Австрійських і німецьких циган помістили, у так званий "сімейний табір", - особливий сектор, де чоловіків не відокремлювали від жінок, а дітей від батьків. Вижили в Аушвіці небагато. У таборі була висока смертність, викликана голодом і тифом. Крім того, есесівці проводили "ліквідації". Так, 25 травня 1943 р. з бараків вивели і відправили прямо в газові камери 1 042 людини [77, 118]. Жити в Аушвіці нацисти дозволили в основному циганам-сінті, яких вони вважали більш цивілізованими. Польські, російські, литовські, сербські, угорські цигани були засуджені до швидкої смерті. Приміром, у березні 1943 р.1700 осіб з Білостока були задушені газом відразу після прибуття. Коли радянська армія в 1944 р. підійшла до концтабору досить близько, "циганський сектор" був знищений. Дітей і непрацездатних задушили газом, а які залишилися, вивезли в інші табори, що знаходились подалі від лінії фронту. Есесівці припускали винищити з часом і їх, але, чим ближче був кінець Третього рейху, тим більше охорона концтаборів замислювалася про відплату. В останні місяці, вислужуючись перед майбутніми переможцями, охорона подекуди не виконувала директиви з Берліна про повне знищення в'язнів. Завдяки цьому частина свідків вижила. Що ж до українських циган, то вони могли потрапити у вище зазначені концентраційні табори шляхом депортації. Також знищення циган проходило у таборі смерті "Треблінка". Там було знищено приблизно 1 000 бессарабських циган. Як стверджує свідок, цигани до табору йшли самостійно та без будь-якої охорони та не здогадувалися про те, що на них чекає [68, 416].