Гетьманство Івана Самойловича: основні аспекти зовнішньої і внутрішньої політики

Ця низка перемог дала Івану Самойловичу змогу осягнути нової вершини - титулу гетьмана "обох боків Дніпра". Варто зазначити, що він виявився останнім правителем Війська Запорозького, який справді керував усією Україною (у розумінні того часу - колишніми Київським, Чернігівським і Брацлавським воєводствами Речі Посполитої, тобто державою Хмельницького).

У цей же період після обрання гетьманом обох берегів Дніпра І.Самойловича, московська влада зажадала від гетьмана певних гарантій політичної стабільності і покірності, адже побоювались, що гетьман І.Самойлович, відчувши всі свої сили, більше не буде опиратися на царя, і тим самим Москва зможе втратити Україну раз і назавжди. І тому у цьому ж місті було укладено так звані "Переяславські статті". Переяславські статті -- зовнішньополітичний договір, укладений між Військом Запорозьким на чолі І. Самойловичем і Московським царством на чолі з Олексієм Михайловичем, підписаний поблизу Переяслава. Договір визначав юридично-правовий статус козацької Гетьманщини у складі Московської держави. За ним гетьману заборонялось без дозволу царя надавати допомогу будь-якій стороні у разі нападу на Польщу. Заборона посилати гетьманських представників на переговори царських послів із польськими або кримськими послами. Козацький реєстр становив 20 тис. осіб, але жалування йому встановлювалося подвійне. У разі нападу ворогів на Гетьманщину козацьке військо збиралося на річці Росава, між Каневом і Корсунем, туди прибувало і царське військо .

Цим самим Московська держава старалась втримати біля себе гетьмана і не дати йому ані найменшого шансу на вихід з-під царської "опіки" і тим самим не давала змоги І.Самойловичу об'єднатися з П.Дорошенком у боротьбі за цілковиту незалежність усіх українських земель, а також не допустити конфронтації Гетьманщини з Річчю Посполитою, до якої політичне керівництво Гетьманщини мало значні територіальні претензії і яка була тимчасовою союзницею Московської держави у боротьбі з Туреччиною і Кримським ханством.

Таким чином І.Самойловичу вдруге завдяки зовнішній підтримці Москви (вперше це зробив П.Дорошенку під час повстання на Лівобережжі в 1668р.) все ж таки частково вдалось об'єднати усі українські землі по обидві сторони Дніпра воєдино на певний період часу. Саме цю подію можна вважати однією з найсуттєвіших зовнішньополітичних перемог у кар'єрі гетьмана Івана Самойловича, але в силу певних обставин І.Самойловичу не вдалось закріпити і зберегти за собою титулу "гетьмана обох берегів Дніпра".

Якщо більш конкретніше, то головними причинами, які послугували втраті І.Самойловичем Правобережжя було: повернення П.Дорошенка разом із турками і татарами на Правобережжя, політичну конфронтацію між Польщею і Московською державою в зв'язку з приєднанням до Гетьманщини Правобережжя, незацікавленість Москви в посиленні особи гетьмана на Правобережжі і як наслідок на Лівобережній Україні.

У липні 1674р. П.Дорошенко частково повернув собі владу на Правобережжі і тим самим підписав собі вирок, коли турки і татари після того, як витіснили козацько-московські війська, почали грабувати усе Правобережжя впритул до Києва, а коли, зібравши награбоване і ясир, повернули додому, залишивши П.Дорошенка сам на сам з розлюченим і згорьованим населенням . У цих умовах становище гетьмана Петра Дорошенка стало безнадійним. Восени 1675 року він звернувся до кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка з обіцянкою, що складе своє гетьманство перед січовим товариством і перед ним присягне. Пропозиція П.Дорошенка була прийнята.

Але І.Самойлович вважав цю присягу нічим іншим, як намагання П.Дорошенка добитися миру будь-яким способом з метою врятувати своє політичне становище. І тому гетьман І.Самойлович, котрий не бажав політичного посилення П.Дорошенка, переправився через Дніпро, з козацькими військами прибув до Чигирина і змусив П.Дорошенка зректися гетьманської булави, але при умові гарантій безпеки і недоторканості майна . Тому 19 жовтня 1676 року П.Дорошенко в супроводі старшин і духовенства прибув до ставки російських і козацьких військ, оголосив про складення з себе повноважень гетьмана і передав Івану Самойловичу в присутності царського воєводи Г.Ромадановського клейноди: булаву, бунчук, прапори, дванадцять гармат і присягнув Російській державі .

Від часу зречення гетьмана Петра Дорошенка відбулося друге об'єднання Лівобережної і Правобережної України під гетьманством Івана Самойловича, прихильника соборної Української держави, але це об'єднання, як і попереднє, було лише тимчасовим і знову зазнало політичного фіаско.

Отже, в період з 1672-1676 рр. гетьману Івану Самойловичу по суті вдалось тимчасово об'єднати воєдино українські землі по обидві сторони Дніпра, усунути всіх тих, які так чи інакше були політичними конкурентами гетьмана І.Самойловича в боротьбі за єдину гетьманську булаву, серед яких були М.Ханенко і, безумовно, П.Дорошенко, і тим самим посилити і зміцнити свої впливи по обидва боки Дніпра. Також гетьман у своїх двосторонніх відносинах із царем намагався добитися об'єднання воєдино Лівобережжя і Слобожанщини, але, на жаль, йому це не вдалося.

2.2 Зовнішньополітичні відносини гетьмана Івана Самойловича з Османською імперією і Кримським ханством

Після об'єднання Правобережної і Лівобережної України під булавою І.Самойловича в зовнішньополітичній кар'єрі гетьмана настає період, коли після чотирьох важких років боротьби за об'єднання усіх українських земель воєдино над ним нависає небезпека, яка могла привести до втрати усіх цих здобутків.

Туреччина, здобувши перемоги над польським військом і закріпивши свою владу над Поділлям за умовами Журавненського миру з Річчю Посполитою від 17 жовтня 1676 р., мала намір відвоювати всю Правобережну Україну й перетворити її на васальне князівство. Для цього турецький султан наказав використати колишнього гетьмана України Юрія Хмельницького, котрого було взято в полон татарами в Уманському монастирі в 1673 році. Гетьман Юрій Хмельницький мав стати "князем Малоросійської України" , бо, як попередній гетьман П.Дорошенко, зрікшись булави восени 1676р., не мав більше ніякого наміру і змоги підтримувати турецького султана.

Також варто зазначити, що саме місто Чигирин, мало особливе політичне і культурне значення для самих українців. Саме це місто в період з 1648 по 1660 рр. було резиденцією і столицею держави Богдана Хмельницького та його перших політичних наступників і не просто столицею, а по суті першою столицею, за період останніх 300-400 років бездержавності. Сама назва міста, викликала асоціації: нескореності, боротьби за власну свободу і пам'яті про славні часи держави Богдана Хмельницького. Тобто ці всі вищесказані речі можна віднести до речей культурного і духовного плану. Що до політичного значення, то тут варто сказати, про те, що яка би з сусідніх держав не володіла цим містом, то вона по суті могла претендувати на решту територій, що колись входили до складу держави Б.Хмельницького. А також варто зазначити, що це місто мало досить вдале геополітичне розташування, знаходячись по суті в центрі тогочасної України, а точніше на самому правому березі Дніпра, звідки можна було б вести досить вдалу зовнішньополітичну діяльність. З відси випливає той факт, що Чигирин попри всі політичні обставини, завжди залишався неофіційною столицею України на протязі усього періоду Гетьманщини.

Навесні 1677 року Юрій Хмельницький, відрядив своїх посланців у Січ з листом до кошового отамана Івана Сірка, запрошуючи запорожців підтримати його в боротьбі за "незалежність" усієї України. Однак Іван Сірко, який багато років боровся проти нападів турків і татар, не піддався на провокації і відправив листа гетьману Івану Самойловичу і почав готуватися до оборони Запоріжжя. Гетьман І.Самойлович, дізнавшись про це, вжив негайних заходів, спрямованих на зміцнення фортеці в Чигирині, на яку замислювався похід турецьких і татарських орд. Гетьман відправив туди чотири з половиною тисячі виборних козаків, згодом до яких прибуло ще кілька тисяч російських стрільців під командуванням генерал-майора Афанасія Тауерніхта .

На початку липня 1677р. на Правобережну Україну вторглось 60-тисячне військо турків і татар під командуванням Ібрагім-паші, згодом до них прибув і Юрій Хмельницький. Протягом серпня 1677 року турки й татари тримали в облозі Чигирин, нещадно обстрілюючи його з гармат, не покладаючи надій захопити його. На допомогу місту поспішало російське військо під командуванням Г.Ромодановського і козацьке -- на чолі з гетьманом Самойловичем. Дізнавшись про це, турки і татари зняли облогу Чигирина і відступили. А 29 серпня воєвода і гетьман І.Самойлович прибули до Чигирин, який був значно пошкодженим і частково зруйнованим. Залишивши гарнізон у Чигирині, вони відвели свої війська на лівий берег Дніпра. За невдачу під Чигирином Ібрагіму-паші відрубали голову.

Перший Чигиринський похід не приніс успіху Туреччині у завоюванні Правобережної України, але султан не збирався миритися з цими невдачами і, не покладаючи надій, віддав наказ готуватися до нового походу. Султан призначив керівником цього походу Каплана-пашу, такий же наказ на підготовку нового походу отримав і кримський хан Мурад-Гірей. Навіть сам султан мав намір іти в цей похід. Загроза не вщухла, і це прекрасно розумів гетьман Іван Самойлович, котрий наполіг на тому, щоб відбудувати фортецю в Чигирині й зміцнити його гарнізон, а саме надіславши туди понад 5 тисяч відбірних лівобережних козаків і 6 тисяч стрільців, котрих йому виділив новообраний московський цар Федір Олексійович (1676-1682) на чолі з воєводою Іваном Ржевським.

У 1678 р. Туреччина таки розпочала другий похід на Чигирин. Цього разу її армія налічувала до 200 тис. чол., до складу якої, окрім турків, увійшли і кримські татари . А 9 липня ці війська розпочали штурм Чигирина. Поки гарнізон відбивав штурм, йому на допомогу пробивалися 70-тисячна армія Г.Ромодановського і 40-тисячна армія І.Самойловича . Як і минулого року, козаки й московські війська розгромили турків і татар на Бужинському полі, 30 липня зігнали з Кувачинських висот сильну залогу й 4 серпня наблизилися на відстань 2-- 3 верст до Чигирина. На цей час фортеця зазнала великих руйнувань, загинуло багато її захисників, в тому числі й І.Ржевський. 11 серпня турецькі сапери підірвали у трьох місцях фортечні мури нижнього міста. Зав'язалися бої на вулицях. 12 серпня командування наказало гарнізону залишити місто й відступити на лівий берег Тясмину. Почався організований відхід російсько-української армії до Дніпра.

Дивна пасивність російсько-української армії під Чигирином дає підставу вважати про готовність царського уряду віддати Туреччині Правобережну Україну без серйозного опору. Швидше за все гетьмана І.Самойловича, московська влада поставила в незручне становище, наказавши не наносити турецьким військам сильної шкоди, а самому відступити за Дніпро, через сильні побоювання царя, щодо можливого майбутнього походу турків і татар на Московську державу.

Відступаючи з України, турки і татари знищили рештки Чигирина. Після чого турецький султан наказав посадити у новій столиці в м. Немирові свого ставленика Юрія Хмельницького, проголошеного "князем Малоросійської України". Ю.Хмельницький задумав вести наступ на Лівобережну Україну з метою її приєднання, але завдяки рішучості в діях гетьмана І.Самойловича і при підтримці московського царя вдалось спочатку відбити усі напади Ю.Хмельницького. А згодом з дозволу і допомогою того ж таки московського царя переправитись на правий берег Дніпра і розпочати процес примусового переселення чи так званого насильницького "згону" усього місцевого населення на Лівобережну і Слобідську Україну. Цей процес було організовано з метою залишити гетьмана Ю.Хмельницького, без потрібної людської і економічної підтримки , тим самим прискоривши поразку і в майбутньому зміщення Ю.Хмельницького з посади гетьмана. Фактично саме таким чином в період з 1679-1680 рр. було зруйновано останню надію турків і Ю.Хмельницького на завоювання усіх українських земель під турецьким началом. І.Самойлович, попри всі негативні моменти цієї історії, безумовно вийшов з неї переможцем, хоч і по суті втратив усі надії на титул "гетьмана обох берегів Дніпра".

Таким чином, московська влада і посли І. Самойловича в один голос заговорили про укладення миру, бо всі сторони цього конфлікту, безумовно, були дуже виснажені довготривалим військовим протистоянням і тому підтримали ідею миру. У жовтні 1680 року до Криму прибуло повноважне посольство Московської держави для переговорів із Туреччиною і Кримським ханством про укладення миру. Перед цим посольство відвідало Батурин і вело перемовини з гетьманом І.Самойловичем про умови майбутнього миру . 3-го січня 1681 року був укладений Бахчисарайський мирний договір, який укладався між Туреччиною, Кримським ханством і Московською державою.

За цим договором основні умови були такими: кордон між Туреччиною і Московською державою встановлювався по Дніпру, султан і хан зобов'язались не допомагати ворогам Росії, Туреччина приєднувала південну Київщину, Брацлавщину, а Московська держава залишала за собою Лівобережну Україну і Запоріжжя. Договір укладався строком на 20 років . Бахчисарайський мирний договір в черговий раз перерозподілив українські землі між сусідніми державами і значно посилив позиції московського уряду в Гетьманщині, що призвело до поступового наростання національного та соціального гніту українського народу у Лівобережній Україні. Гетьман, як ніхто інший, бажав скорішого примирення Москви і Стамбула і підписання миру, але не очікував на такий розвиток подій і тому негативно відгукнувся на умови цього договору, які вважав невигідним як для Російської держави, так і для нього через втрату Правобережжя і фактичного краху ідеї гетьмана на утворення соборної української держави, куди входили б Лівобережна і Правобережна України.

Період з 1681-1685 відзначився в кар'єрі гетьмана досить спокійно, у цей період гетьман по суті не вів жодної вагомої зовнішньої політики, займаючись виключно внутрішніми справами всередині Гетьманщини, а саме: розвитком господарства і культурними питаннями регіону, але про це в наступному розділі.

Після укладення "Вічного миру" 1686 р. між Росією та Польщею цей договір спрямовувався проти Порти. Польща в союзі з Австрією і Венецією мала воювати на південному, а Росія -- на східному театрі військових дій. І.Самойлович виступ з різкою критикою цього договору, бо офіційна Москва і Варшава вкотре перерозподіляли як українські землі між собою, не враховуючи жодних інтересів українців по обидва боки Дніпра, так і інтересів самого гетьмана.

Перший удар Росія спрямувала проти союзника Туреччини і Кримського ханства. Навесні 1687 р. 150-тисячна армія боярина Василя Голіцина й 50-тисячна армія Самойловича рушили на південь. Але за Великим Лугом татари підпалили степ і тим самим зробили неможливим їхнє дальше просування. Через нестачу якісної води і харчів серед козаків та солдатів почалися епідемії й хвороби. Не зазнавши поразки, вони мусили в липні повернутися на територію Полтавського полку. Незадоволена Самойловичем старшина організувала проти нього змову. Генеральні судді Іван Кочубей і Михайло Вуяхович, писар Семен Прокопович та інші, подали В.Голіцину листа, в якому звинувачували І.Самойловича у прагненні відірвати Гетьманщину від Росії, зв'язках з татарами, підпаленні степу та в інших "гріхах". Голіцин радо сприйняв ініціативу старшини, оскільки вона відводила від нього звинувачення у невдачі Кримського походу. Івана Самойловича було заарештовано і згодом відправлено з сином Яковом на заслання до Сибіру, але про це згодом .

Отже, гетьману І.Самойловичу все ж таки на певний період вдалося закріпити за собою титул "гетьмана обох берегів Дніпра", по суті вийти переможцем у боротьбі за Правобережну Україну між ним і турецько-татарськими силами, але через знову ж таки упереджену і зрадницьку позицію Москви йому цього не вдалося і гетьман по суті втратив ці території.

2.3 Зовнішньополітичні стосунки гетьмана Івана Самойловича з Річчю Посполитою

Із приходом до влади у 1672 р. гетьман І.Самойлович вирішує у своїх зовнішньополітичних інтересах орієнтуватись в основному на Московську державу як на найбільш оптимальний варіант у здійсненні своїх зовнішньополітичних амбіцій, насамперед стосовно Речі Посполитої.

Щодо Речі Посполитою, то гетьман прекрасно розумів, що ця країна була найслабшою з-поміж Московської держави і Туреччини, і тому за допомоги Москви і Стамбула він неодноразово намагався послабити цю країну через серйозні територіальні претензії, які мав до неї. Гетьман І.Самойлович вважав, що Польща незаконно заволоділа Правобережною Україною у 1663- 1667 рр. і тому вона має негайно повернути ці землі Лівобережному гетьману. У 1672 році на Правобережжя вторглися турецькі війська при підтримці гетьмана П.Дорошенко, завоювавши Південну Київщину і Брацлавщину, після чого поляки були змушені укласти невигідний для себе Бучацький мир 1672р., тим самим зобов'язавшись відмовитись від претензій на ці території .

Тим часом гетьман І.Самойлович зі згоди царя починає готуватися до військових дій. У 1674р. при підтримці російських військ на чолі з воєводою Г.Ромадановським вирушив на Правобережжя з метою закріпитися там і приєднати усі ці землі включно з тим, що ще контролювала Польща, до складу Гетьманщини через політичну ослабленість останньої. Звідси випливає те, що гетьман у своїй зовнішній політиці намагався використати московського царя в своїх цілях, а саме він неодноразово наполягав у зверненнях до останнього, що потрібно неодмінно об'єднати Правобережжя і Лівобережжя під спільним началом гетьмана І.Самойловича і московського царя . На що цар спочатку неохоче пішов, але згодом відмовив гетьману, через погіршення відносин з Річчю Посполитою.

Після того, як у 1674р. гетьманом Правобережжя і Лівобережної України обрали І.Самойловича, він почав активно роздумувати над своїми намірами про розширення території Гетьманщини на захід. А саме гетьман зажадав скористатися слабкістю Польщі і піти на нею війною з метою приєднання до Гетьманщини Полісся, також Волині, Галичини, Підляшшя, Холмщини, тобто всіх тих територій, які заселяли українці. Але коли про це дізнався цар, він негайно наказав І.Самойловичу відмовитись від цієї ідеї через можливі негативні наслідки.

Також варто зазначити про те, що гетьману вдалось у своїй зовнішній політиці усунути конкурента на гетьманську булаву, а саме мова йде про пропольського гетьмана М.Ханенка, який боровся з іншим гетьманом П.Дорошенком. Спочатку І.Самойлович активно підтримував його у боротьбі з цим гетьманом, а згодом, коли поляки відмовились підтримувати М.Ханенка у цій боротьбі з П.Дорошенком, гетьман І.Самойлович завдяки своєму ораторському хисту і дипломатії перетягнув його на свій бік, за що М.Ханенко визнав останнього гетьманом і наказав усім своїм полкам перейти на бік І.Самойловича . Після цього гетьмана чекала довга, але, на жаль, безрезультатна боротьба за збереження влади на Правобережжі, яка велася з турками, татарами і пропольськими силами і яка, як вже було сказано, завершилась фіаско.

Гетьман й надалі не полишав надій об'єднання усіх українських земель воєдино. Останньою краплею, що зруйнували ці плани гетьмана, стали події 1686р. Після блискавичної перемоги поляків під Віднем у 1683р. в Москві дедалі частіше починають говорити про примирення з Варшавою. У 1686р. Московську державу прийняли в антитурецьку "Священну лігу", і тому Москві потрібно було неодмінно налагодити хороші дипломатичні зв'язки з Польщею задля спільної боротьби з Туреччиною. Дізнавшись про наміри царя підписати новий мирний договір з Польщею, бо дія Андрусівського перемир'я завершилась у середині 1680 року, І.Самойлович відреагував на це вкрай негативно, бо вкотре переконався у недотриманні царем свого слова у захисті Гетьманщини та її політичних інтересів і вирішив без згоди царя направити до польського короля Яна Собеського листа з вимогами повернути йому Правобережжя. Після чого король переслав цього листа московському царю і за що І.Самойловича ледь не позбавили влади, звинувативши у самоуправстві і цілеспрямованому зриві перемовин .

Тим самим поступово наростали суперечності між політикою гетьмана і російськими можновладцями. Представники Російської держави, знехтувавши порадами гетьмана щодо взаємовідносин з Річчю Посполитою, уклали з нею 21 квітня 1686 року Московський договір про "Вічний мир", за умовами якого ці держави вступали у військовий союз проти Туреччини і Кримського ханства з безпосереднім залученням лівобережних і запорозьких козаків у цій війні, а також підтверджували вже існуючий поділ між ними України й встановлення державного кордону по Дніпру.

Гетьман Іван Самойлович вбачав у цьому договорі цілком справедливо шкоду інтересам українського народу і відверто висловлював невдоволення діями Москви і конкретно цим договором, який роз'єднував Україну на десятиліття. Гетьман вважав цю війну безглуздою і нікому непотрібною, окрім як Польщі, за що в майбутньому буде визнаний московським царем, як єдиний винуватець у зриві цього походу і за що по тому гетьмана позбавлять гетьманської булави й усіх матеріальних здобутків і запроторять на вічне заслання до Сибіру.

Таким чином, гетьману І.Самойловичу у власній зовнішні політиці не вдалося досягнути бажаної мети у відносинах з Річчю Посполитою. Спочатку гетьману тимчасово вдалося об'єднати Правобережну і Лівобережну Україну і змістити усіх політичних суперників, але закріпити за собою Правобережну Україну і підготувати всі умови за для приєднання в майбутньому решти українських земель так і не вдалося, і саме ці об'єднавчі настрої гетьмана стануть у майбутньому однією з причин його політичного усунення від посади гетьмана .

Отже, у цьому розділі "Зовнішня політика гетьмана І. Самойловича" було подано основні моменти зовнішньополітичної діяльності гетьмана у трьох напрямках за принципом хронології, а саме: відносини з Московською державою, де до цього підпункту було додано стосунки з гетьманом П.Дорошенком. через спільні проблемні і хронологічні рамки, відносини з Туреччиною і Кримським ханством і відносини з Річчю Посполитою по суті на протязі усього періоду гетьманування І.Самойловича.

У цьому розділі було виділено основні зовнішньополітичні моменти і події, які відбулися за часів гетьманування І.Самойловича (1672-1687) і до яких гетьман мав безпосередню причетність. Також було висвітлено ставлення гетьмана до цих всіх вищесказаних подій і явищ, його основні зовнішньополітичні бачення і інтереси, які намагався реалізувати на протязі всієї політичної кар'єри.

Розділ ІІІ. Внутрішня політика гетьмана Івана Самойловича

3.1 Соціально-адміністративна і соціально-економічна політики гетьмана Івана Самойловича

У своїй зовнішній політиці Іван Самойлович зазнав ряду політичних невдач: не зумівши закріпити за собою титулу "гетьману обох берегів Дніпра", як наслідок - гетьман остаточно втратив Правобережну Україну і також не зумів приєднати до тогочасної Гетьманщини сусідню Слобідську Україну та ін. Тому І.Самойловичу не залишалося нічого більше, як сконцентрувати власну увагу виключно на внутрішніх справах держави.

В останній чверті ХVІІ ст. на Лівобережній Україні надалі існував так званий полковий адміністративно-територіальний устрій. Безпосередньо за часів гетьманування І.Самойловича на Лівобережжі існувало десять полків, а саме: Ніжинський, Чернігівський, Стародубський, Прилуцький, Київський, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Миргородський і Полтавський .

Варто було б зазначити, що першими внутрішньополітичним крокам гетьмана передували події, які відбулися у літку 1672р. Як вже було сказано, в 1672р. Д.Многогрішного було усунуто з посади гетьмана, після чого на козацькій раді, що відбувалась у Козачій Діброві в червні 1672р., новим гетьманом було обрано генерального суддю І.Самойловича. На козацькій раді, окрім обрання нового гетьмана, було вирішено ряд внутрішньополітичних питань, а саме: було усунуто від займаних посад таких генеральних старшин: генерального писаря - Карпа Мокрієвича, генеральних осавулів - Павла Грибовича і Матвія Гвинтовку, яких ще й заарештували і відправили на заслання до Сибіру. Натомість було обрано кількох генеральних старшин з найближчого оточення гетьмана Івана Самойловича: генеральним суддею - Павла Животовського, генеральними осавулами - Івана Лисенка й Леська Черняка, генеральним писарем - Саву Прокоповича, генеральним хорунжим - Григорія Коровченка, генеральним бунчужним - Леонтія Полуботка. Стародубським полковником став Петро Рославець, а Семен Остренко отримав посаду гадяцького полковника . Таким чином І.Самойлович почав вести нову кадрову політику змінюючи попереднє керівництво Гетьманщини на нове, більш лояльне до своє особистості і яке, як вже було сказано походило з кола найближчого гетьманського оточення.

Щодо синів І.Самойловича, то гетьман починає активно висувати їх на відповідальні посади (забувши, що аналогічна політика гетьмана Дем'яна Ігнатовича щодо власних братів стала однією з причин його усунення декількома роками раніше). У 1682 р. він призначив сина Семена Стародубським полковником, а Григорія перевів у Київський полк замість Костянтина Солонини. Саме Стародубське полковництво на той час було неабичим: найпівнічніший полк Лівобережжя рідко зачіпали татари, а через його столицю йшла торгівля з європейськими країнами і безпосередньо з Московською державою .

Також І.Самойлович починає потроху усувати занадто самостійних старшин і полковників. У Переяславському полку, одному з найнебезпечніших полків Лівобережжя, у 1675 р. І.Самойлович усунув полковника Родіона Райчу-Дмитрашка, замінивши його на іншого серба - Василь Войца. У 1682 р. В.Войца був відсторонений від посади і незабаром заарештований. Переяславським полковником гетьман зробив відданого йому Леонтія Полуботка (котрий у 1668 р., за часів чернігівського полковника І.Самойловича, був полковим писарем).

Під час "чистки" 1682--1683 pp. гетьман примудрився посваритися з сім'єю Забіл - однією з найвпливовіших на Лівобережжі. Ця родина до того ж була ріднею для І.Самойловича, бо швагро гетьмана був одружений на онуці Петра Забіли, котрий був у цей час генеральним суддею на Гетьманщині. Сам

І.Самойлович був зобов'язаний Петрові Забілі своєю політичною кар'єрою, коли останній будучи на поч. 60-их рр. 17ст. генеральним суддею не одноразово допомагав І.Самойловичу і сприяв його швидкому кар'єрному зростанню.

Старого Петра Забілу І.Самойлович відсторонив від генерального обозництва, а в його сина Степана відібрав уряд генерального хорунжого, призначивши на його місце Михайла Миклашевського. Гетьман змінив на посаді ще одну впливову людину - чернігівського полковника Василя Дуніна-Борковського. У 1683 р. на його місце був призначений Григорій Самойлович. На деякий час батько перевів Григорія до все того ж Переяславського полку. Василю Дуніну-Борковському гетьман надав уряд генерального обозного - найвищої посади серед усієї гетьманської старшини.

У своїй внутрішньополітичній боротьбі з генеральною старшиною Іван Самойлович старався опиратися на духовенство, як чорне (чернецтво) та біле (священики), і що важливо - на духівництво усіх суспільних прошарків (дрібне, середнє і вище), як на єдину дієву силу у цій боротьбі. З гетьманських універсалів І.Самойловича ми дізнаємося, що понад 25 % (а точніше 67 цих універсалів) були видані монастирям і іншим релігійним установам, а також священнослужителям: єпископам, митрополитам, патріархам і іншим , в яких основному йшлось про надання останнім певних привілеї: довічне надання у власність ставів, озер, млинів, сіл, сіножатей, полів, лісів і ін. Це все робилось з метою залучення останніх на власний бік, задля збереження влади, тому що останнє духовенство володіло величезним авторитетом і впливом у суспільстві. Ну і як вже було сказано, цей суспільний стан гетьман активно використовував у боротьбі з гетьманською старшиною. самойлович гетьман політика україна

Цими своїми діями І.Самойлович дедалі більше наштовхувався на масове невдоволення з боку генеральної старшини і полковництва, які, м'яко кажучи, через часті політичні утиски і не зовсім зрозумілі кадрові перестановки в країні починають відверто обурюватись діями і рішеннями гетьмана. Гетьман проводив цю політику з метою одноосібної узурпації влади, що в майбутньому стане однією з головних причин його усунення від керівництва державою.

Іван Самойлович, окрім висування своїх дітей і родичів на найвищі адміністративні посади Лівобережжя, одночасно веде "династичну" чи "шлюбну" політику з метою зміцнення своєї влади в Гетьманщині і тим самим послаблення влади старшин, до якої гетьман ставитися з явною недовірою через побоювання щодо повторення подій 1668 і 1672 рр., коли генеральна старшина, до якої тоді входив сам І.Самойлович, вирішить вчинити з ним так, як було вчинено із гетьманами І. Брюховецьким та Д.Многогрішним.

Таким чином гетьман ініціює одруження свого сина Семена у 1680 р. з Марією Федорівною Сулимою (внучкою гетьмана Івана Сулими), де у шлюбі в них народилися дві дочки, обидві Марії . Іван Самойлович по суті зумів породичатися з аристократією. Його дочка Параска в 1682 р. вийшла заміж за боярина Федора Шереметьева, якого було зарекомендовано самим московським царем. Проте, на жаль, у 1685р. Параска помирає, а ще через декілька мвсяців помирає і перший син Івана Самойловича Семен, замість якого стародубським полковником був призначено його молодшого брата Якова. Щодо Якова, то він одружився з Ганною, дочкою генерал-майора смоленської шляхти Володимира Повало-Швайковського. Таким чином гетьман І.Самойлович завдяки цим вдалим шлюбам залучився вагомою підтримкою у представників знатних, впливових, військових і аристократичних українських і російських родів, котрі в свою чергу мали безпосереднє відношення до царської адміністрації Гетьманщини, або до царського оточення чи навіть самого царя. Як вже було сказано, гетьман Іван Самойлович вів досить активну внутрішню політику, укріпляючи гетьманську владу як авторитарну. Тим самим І.Самойлович безумовно сформулював свій погляд на владу гетьмана як на інститут монархічного типу. Суть цих авторитарних тенденції виражалася у прагненнях гетьмана до трансформації виборної гетьманської влади у спадкову монархічну. Гетьман намагався зосередити у своїх руках якомога ширше коло владних прерогатив та ще за життя назначити свого наступника . На мою думку, ці всі монархістські ідеї з'явилися не тільки з матеріальних чи певних посадових інтересів гетьмана, а в основному з державотворчих переконань в політиці І.Самойловича. Гетьман вважав, що необмежена, одноосібна влада монарха, можливо, в майбутньому дасть змогу українцям все-таки вибороти свою незалежну державу. Адже по суті монархія давала б змогу монарху (гетьману) не надіятись на погодження дій з адміністрацією (генеральною старшиною, яка нерідко симпатизувала ворогам України ), також давала б змогу приймати рішення таємно і дуже швидко, тим самим збільшуючи шанси України не здобуття незалежності. Тому лише таким чином, на думку І.Самойловича, можна було б знайти вихід з цієї складної політичної ситуації, що склалась в тогочасній Україні.

Також гетьман Іван Самойлович також започаткував виділення з козацької старшини, так званого значкового (знатного, значного) військового товариства, яке стало прообразом українського, або "малоросійського" дворянства. Тобто гетьман офіційно схвалював цей процес перетворення виборної гетьманської старшини на титуловану дворянську шляхту, тим самим посилюючи гетьманську владу і послаблюючи старшинську, зводячи її впливи у суспільстві до мінімумів.

Хоча І.Самойлович, особливо в останні роки свого гетьманування виявив багато негативних рис, які нажили йому багато ворогів: необмежене властолюбство й користолюбство, пиха, старання скрізь на впливових посадах мати членів своєї родини, але, попри все, він все ж таки був українським патріотом і прихильником якнайширшої автономії України .

Щодо соціально-економічної політики Івана Самойловича, то, на жаль, через бідність джерел ми знаємо вкрай мало про цю частину внутрішньої політичної діяльності гетьмана, але, попри все, дещо нам все-таки відомо.

Взагалі з ім'ям І.Самойловича зазвичай пов'язують розквіт корупції в Україні. Зважаючи на те, що гетьман через власні політичні амбіції згуртував проти себе майже всю старшину, яка під час Коломацького перевороту 1687 р. намагалася висунути проти нього якомога тяжчі обвинувачення, щоби позбутися гетьмана раз і назавжди , можна сміло стверджувати, що генеральній старшині жилось найважче саме за часів цього гетьмана, бо соціальний тиск з боку І.Самойловича інколи був більшим, ніж тиск самої Москви. Що характерно, І.Самойлович цілком свідомо і упереджено ставав на шлях обмеження в адміністративному плані представників усіх найвпливовіших родин, а також у їх збагаченні з метою не допустити подій 1668р., коли відбулось антимосковське повстання і де своє місце мав фактор соціального гноблення українського народу саме представниками гетьманської влади.

І все-таки сильна влада, яку зумів установити в Україні Іван Самойлович, дала досить добрі результати: почала розвиватися внутрішня і зовнішня торгівля, всілякі галузі промисловості: гутництво, млинарство, ґуральництво, селітроваріння, рудництво тощо. Одним словом, ремісництво тоді справді здобуває значного розвитку і знаходиться на досить високому рівні . Історики пов'язують такий сплеск у розвитку ремісництва і як наслідок торгівлі через те, що на території Лівобережжя в період з 1668-1708 рр. не було жодних суттєвих військових протистоянь на відміну від Правобережжя, де через постійні військові протистояння місцеве населення масово покидає свої землі і переселяється на Лівий берег, тим самим прискорюючи розвиток ремесла і торгівлі в цьому регіоні.

За часів гетьманування І.Самойловича в Гетьманщині розпочинається нова емісія грошей. Метою цієї емісії був випуск так званих "чехів" - монет що на 90% складались з міді, а решта 10% - зі срібла задля оплати перебування російських залог на території Гетьманщини. Називали ці монети "севськими чехами" (від м. Севськ) і випускались вони в період з 1686-1687 рр. Цією монетою українці користувались аж до сер.18 ст.

Також варто зазначити, що у 1678-му році під час підготовки до походу на Чигирин гетьман через нестачу грошей у військовій казні був змушений ввести таки звану "віддачу на відкуп" на горілку і тютюн. "Віддачею" називали новий державний податок, який дав право певним особам виготовляти та продавати тютюн і горілку за певну ренту .

Слід згадати і про розвиток торгівлі на Лівобережжі часів І.Самойловича. В період з 1672-1675 в гетьманській канцелярії було видано 11 відомих нам універсалів, які регламентували торгівельні відносини в середині Гетьманщини. В цих універсалах йшлось як про вітчизняних, так і зарубіжних купців, серед яких провідну ланку посідали греки. Цим купцями залежно від місця діяльності надавались певні привілеї: безмитна торгівля або знижене мито, право на безоплатний переїзд через мости, право бути непідсудними українським суддям, якщо це іноземець і ін. Загалом з інших джерел ми дізнаємось що в період поч.1670-их до кін.1680-их рр. в Гетьманщині були такі головні торгові центри: Київ, Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський, Полтава, Гадяч, Переяслав та ін. Торгувала в основному українці між собою, але була й зовнішня торгівля, орієнтована на найближчих сусідів: Запоріжжя, Туреччину, Крим, Московщину, Польщу (Правобережжя) і таке інше.

Сам гетьман також мав значні маєтності: у його володінні було місто Гадяч, надане за булаву, чотирнадцять сіл, вісім млинів на різних річках (Буді, Білиці, Свисі, Івоті), а також винокурні, рудні, поташні буди, селітряні майдани. Вироблену горілку й селітру він возив на продаж у Москву. Загалом Іван Самойлович мав порівняно велике господарство. Як і багато інших старшин, він був багатою людиною. Але при цьому несправедливо звинувачувати його в жадібності й прагненні захопити чужі маєтки, присвоювати чужі землі чи якусь іншу власність. Потрібно зауважити, що гетьман І.Самойлович чимало уваги приділяв економічному розвитку Лівобережної України, попри все нагороджував маєтками старшин і духовенство, намагався налагодити судово-адміністративну владу, не дозволяв власникам маєтків надмірно визискувати селян і міщан . Але через часті втручання московської адміністрації і самого царя у внутрішні справи України ці всі вищесказані процеси протікали надзвичайно повільно, а інколи зводились нанівець.

Таким чином у соціально-адміністративній і соціально-економічній політиці І.Самойловича можна виділити такі основні моменти: зміщення політичної верхівки тогочасної Гетьманщини і її заміна на представників родини Самойловичів, намагання гетьмана одноосібно узурпувати усю владу в країні на основі монархічних засад, активні спроби послабити роль і впливи генеральної старшини в Гетьманщині тощо. Щодо економічної політики: обмеження гетьманом впливів знатної верхівки на усі галузі господарство, активна боротьба зі здирництвом з боку старшини, розвиток ремесла, торгівлі і таке інше.

3.2 Культурно-освітня політика гетьмана

Що ж до розвитку культури і освіти за часів І.Самойловича, то, на жаль, знову ж таки через бідність джерел і довготривалу незацікавленість до його особистості ми знаємо про ці аспекти внутрішньої політики гетьмана досить мало, але, попри все, дещо нам все таки відомо.

Лише події, що відбувались у 1685-1686 рр., висвітлені досить добре. Цим подіям передували постійні втручання Московської держави у культурно-релігійне життя українців, з метою перепідпорядкування Української православної церкви московському патріархові задля отримання вагомого важелю впливу в цьому регіоні .

Тому за часів правління І.Самойловича Українська православна церква втрачає свою незалежність. Церква була відновлена після 24-річного періоду відсутності вищого керівництва митрополії, єрусалимським патріархом Феофаном у 1620 році і проіснувала в складі Константинопольського патріархату до поч. 80-их рр. 17 ст. Виходячи з усіх цих реалій, цей процес поглинення Москвою української православної церкви рано чи пізно все ж таки мав би відбутися, просто на часи гетьманування І.Самойловича, коли в українському суспільстві настала відносна політична стабілізація, автоматично наступив цей "вдалий" момент.

Восени 1684 року Московський патріарх звернувся до гетьмана з пропозицією обрати Київського митрополита, який би дав згоду, щоб Київська митрополія була залежна не від Константинопольського, а від Московського патріарха. На цю посаду гетьман порадив обрати луцького єпископа князя Гедеона Четвертинського (небіж єпископа Юрій Четвертинський був зятем І.Самойловича - чоловіком його молодшої дочки Анастасії) . Вибори відбулися в Києві у день Петра і Павла - 29 червня 1685 року в храмі Св. Софії. Окрім духовенства, на вибори прибули гетьманські посланці - генеральний осавул Іван Мазепа і полковники: чернігівський - Василь Борковський, ніжинський - Яків Жураховський, переяславський - Леонтій Полуботок і київський - Григорій Коровченко. Як і передбачалося, митрополитом обрано Гедеона Четвертинського.

20 липня 1685 року Самойлович надіслав патріарху Московському і всія Русі Йоакиму, царям Івану і Петру Олексійовичам листи з повідомленням про церковний собор у Києві та вибори митрополита Гедеона Четвертинського і прохання затвердити "права і вольності духовного чину" в Україні. Царська грамота підтверджувала всі привілеї Київської митрополії. Посвячення Гедеона Четвертинського в сан митрополита Київського відбулося 8 листопада 1685 року в московському Успенському соборі в присутності вищого духовенства і двох царів Івана і Петра Олексійовичів . Того ж дня у Константинополь було відправлено посольство на чолі з дяком Микитою Алексєєвим та полковником Іваном Лисицею з грамотами до патріарха Діонісія і проханням визнати підпорядкування Київської митрополії Московському патріархові. Патріарх спочатку відтягував своє рішення, але під натиском турецького султана все ж таки дав свою згоду і на початку 1686 року розіслав соборну грамоту із закликом до всіх віруючих і священнослужителів Київської митрополії визнати Гедеона митрополитом і підкоритися його авторитетові духовного пастиря. Таким чином, Київська митрополія канонічно увійшла до Московського патріархату . Ця залежність тривала понад три сотні років.

Таким чином, І.Самойлович виходячи з того, що тогочасна Гетьманщина була досить залежною від тогочасної московської влади і безпосередньо самого царя, гетьман був змушений прийняти це рішення. Спочатку І.Самойлович не охоче йшов на ці авантюри, побоюючись засудження людьми таких дій гетьмана, але згодом зрозумівши, що боятися нема чого, пішов на цей крок. Гетьман автоматично отримав у найвищій церковні структурі "свою" людину (свого ж свата) і тим самим поступово посилював свої впливи у державі, на що вже просто не могла не реагувати гетьманська старшина.

Як людина віруюча, Іван Самойлович був відомий своєю прихильністю до православної церкви, котрій допомагав матеріально. У Глухові на його кошти було споруджено кам'яну Успенську церкву. На кошти гетьмана в Густинському монастирі (поблизу Прилук на Чернігівщині) у 1672--1676 роках в стилі українського бароко збудована головна Троїцька церква. За завданням Київської археографічної комісії Тарас Шевченко в 1846 році відвідав Густинський монастир і знайшов на стіні цієї церкви портрет гетьмана Івана Самойловича як "ктитора" - особи, що за власний кошт зводила цей храм .

Загалом сам Іван Самойлович активно фінансував будівництво храмів, відкриття нових освітніх закладів (шкіл, духовних семінарій і ін.), за сприяння гетьмана в світ виходили твори образотворчого мистецтва, писались нові книжки, зокрема й поетичні, серед яких було кілька панегіриків, присвячених самому гетьману. Саме за його часів Києво-Могилянська академія зазнає одного з найвищих піднесень у своїй історії .

Отже, вплив І.Самойловича на розвиток культури і освіти на Лівобережжі був досить значним, конкретно це проявляється в плані: будівництва храмів, відкриття нових шкіл і інших освітніх закладів, сприянню у виданні нових літературних праць і мистецьких творів і ін. Мали місце і негативні моменти в політиці гетьмана, коли було проведено досить сумнівний собор 1685-1686 рр., на якому українська православна церква спочатку перейшла під юрисдикцію Москви, а згодом, через кількадесят років, втратила останні риси хоч якоїсь автономності на понад, як 200 років.

3.3 Причини усунення І.Самойловича з посади гетьмана України та його подальша доля

Таким чином, ми поступово підходимо до завершення періоду гетьманування І.Самойловича на Лівобережжі і тим самим дізнаємося, що стало основними причинами усунення гетьмана з посади керівника держави.

Варто зазначити, що основними причинами усунення І.Самойловича від займаної посади стали в основному внутрішньополітичні події і процеси, що відбувалися за його часів. Ще з приходом гетьмана до влади на поч. 1670-их рр. московська адміністрація разом з гетьманом І.Самойловичем розпочинає вести активну зовнішню політику, мета котрої була завоювання Правобережної України, що в свою чергу потребувало досить значних матеріальних і фінансових затрат. І тому гетьману не залишалось більш нічого, як піднімати податки, щоби хоч якось наповнити військову скарбницю, тим самим знижуючи свою популярність серед простого народу На жаль, після завершення усіх військових дій податки не знижувались в силу того, що гетьману було потрібно якось розраховуватись з московськими залогами, бо вся податкова адміністрація, яка тоді займалась збором податків, була царською, і практично всі ці податки, які збирались на території України, стікались не в гетьманську, а в царську казну. Єдиним виходом з цієї ситуації, окрім нового підняття податків, стало потурання хабарництву з боку гетьмана як єдиній альтернативі підвищенню поборів з метою наповнення державної скарбниці, але це було лише тимчасовим виходом з ситуації і в майбутньому призведе до ще гіршої недовіри політиці гетьмана. Населення, не розуміючи, що в гетьмана не було іншого виходу, починає його критикувати за посадове свавілля, казнокрадство, хабарництво .

Також масла до вогню підливала і гетьманська старшина, яка всіляко пручалась політиці І.Самойловича щодо посилення гетьманської гілки влади, тим самим приписуючи усі державні негаразди і свої власні прорахунки виключно особі гетьмана.

Як вже було сказано, І.Самойлович почав вести нову кадрову політику, змінюючи попереднє керівництво Гетьманщини на нове - більш лояльне до своє особистості, яке походило з кола найближчого гетьманського оточення, або просто з членів його сім'ї з метою послабити старшинську гілку влади і тим самим зміцнити та посилити роль гетьмана на Лівобережжі.

І.Самойлович по завершенню усіх військових дій активно веде цю вищесказану політику, змінюючи політичних опонентів на своїх синів, сватів, племінників і інших родичів, тим самим встановлюючи практично повсюди "своїх" людей і поступово перетворюючись на справжнього узурпатора .

У роботі було неодноразово згадано про намагання гетьмана перетворити Україну на спадкову монархію з метою вічного утримання влади, після чого І.Самойлович наштовхнувся на опір старшин і царя, які не бажали посилення влади гетьмана.

Також варто згадати наміри гетьмана, які стосувались генеральної старшини, а саме про її обмеження в адміністративному плані і фінансовому збагаченні. Все це проводилось з метою не допустити наростання конфлікту між простим населенням і старшиною через те, що остання неодноразово зловживала своїм владними повноваженнями, задля задоволення власних інтересів, що в свою чергу неодноразово приводило до масового невдоволення і виступів населення проти дій влади. Тобто гетьман в першу чергу виходив з ідей збереження своєї влади якомога довше, поступово позбавляючи старшину владних повноважень з метою встановлення одноосібної гетьманської влади з елементами монархізму (по життєва посада монарха, право передачі влади у спадок, одноосібне прийняття рішень і ін.). На ці всі дії і задуми гетьмана не могла не відреагувати старшина, яка з сер.80-их рр. починає відкрито із невдоволенням говорити про ці всі проблеми і, як наслідок, чимраз частіше задумується про усунення І.Самойловича з посади гетьмана.

Також, на мою думку, варто зазначити ряд зовнішньополітичних причин, які посприяли усуненню гетьмана. В першу чергу мова йде про намагання І.Самойловича об'єднати Правобережжя і Лівобережжя, а також про часті спроби і намагання гетьмана приєднати до Гетьманщини і Слобожанщину. За що в майбутньому І.Самойловича московська влада і безпосередньо сам цар визнають неблагонадійним, а згодом будуть сприймати гетьмана як небезпечну особистість. Також варто згадати про позицію гетьмана щодо укладення Бахчисарайського договору 1681р. між Туреччиною, Кримським ханством і Московською державою, де гетьман виступив з критикою дій царя щодо здачі південної частини Правобережної України султану, на яку гетьман мав значні претензії. Згодом гетьман ще більше розкритикує договір 1686р. між Польщею і Московською державою, де цар знову відмовився від претензій на північну частину Правобережної України, за що гетьман накличе на себе немилість московської влади, яка почала побоюватись І.Самойловича і роздумувати над його заміною .

По суті, ці всі вищесказані політичні кроки і задуми Івана Самойловича, а точніше їх наслідки в майбутньому стануть головними причинами усунення гетьмана від керівництвом держави.

Передумовою до усунення І.Самойловича став невдалий Кримський похід 1687р. А саме весною 1687р. в цей похід вирушило 120-тисячне (за іншими данними140-тисячне) козацько-московське військо на чолі з князем Василем Голіциним і гетьманом Іваном Самойловичем. Але в силу того, що в цей рік була надзвичайно суха і бездощова погода, сильні вітри і пилові бурі, татарам спало на думку скористатися цими погодними умовами і зупинити просування цих військ в глиб ханства. Тому за Великим Лугом татари підпалили степ і тим самим зробили неможливим подальше просування козацько-московських військ. Через нестачу якісної води і харчів, серед козаків та солдатів почалися епідемії й хвороби. Тому на нараді, що відбулась поблизу річки Карачакрак на початку липня 1687р., було вирішено припинити похід і повернутися на територію Полтавського полку.

Невдоволення посилилося у зв'язку зі збільшенням податкового тягаря під час першого Кримського походу, який вимагав значних витрат на утримання п'ятдесятитисячного козацького війська. Старшина висловлювала невдоволення козацтва й суспільства проти гетьмана, якого вважали винуватцем усіх негараздів на Лівобережній Україні .

Невдоволення діями гетьмана було присутнє і в Василя Голіцина котрий всюди шукав винних через невдало організований (самими ж росіянами) і як наслідок зірваний Кримський похід. Тому згодом князь В.Голіцин доручив генеральному осавулу Івану Мазепі та військовому канцеляристові Василю Кочубею скласти донос на гетьмана, в якому б усі невдачі Кримського походу були виключно з вини І.Самойловича. В цьому доносі були зацікавлені обидві сторони, бо як від самого В.Голіцина відводилися усі підозри в провалі цього походу, а в старшини з'являлися суттєві шанси усунути від влади авторитарного І.Самойловича .

На ім'я царів Івана і Петра Олексійовичів була подана чолобитна від 7 липня 1687 року за підписами генеральних - обозного Василя Борковського, судді Михайла Воєховича, осавула Івана Мазепи, полковників -- Костянтина Солонини, Якова Лизогуба, Григорія Гамалії, Дмитрашка Райчі, Степана Забіли і канцеляриста Василя Кочубея. В доносі висувалося двадцять три пункти звинувачень проти гетьмана Івана Самойловича. У цьому документі, за найкращими тогочасними "традиціями" і за для стовідсоткового ефекту, окрім вини гетьмана в зриві походу, було вказано ряд причин, які ніколи не були притаманні гетьману. А саме гетьману висувались обвинувачення в намаганні від'єднати Україну від московського царя, ідеї переходу під протекцію турецького султана, підготовка до походу на Москву і ін.

Головним організатором змови і автором чолобитної вважають самого Івана Мазепу, який з 1676 по 1687 рр. залишався довіреною особою гетьмана, добре знав про усі таємні задуми гетьмана. Князь В.Голіцин якомога швидше відправив цю чолобитну в Москву, після чого став очікувати на рішення останньої .

21 липня 1687 р. війська В.Голіцина і козаки підійшли до річки Коломак і розбили табір, а наступного дня з Москви прибув посланець з царським указом з приводу арешту Івана Самойловича князем В.Голіциним. У ніч проти 23 липня ставку І.Самойловича оточили московські війська, а ранком 24 липня після ранкової молитви в церкві гетьмана було заарештовано і разом із сином Яковом привезено до князя В.Голіцина. В ставці князя зібралися російські військові, бояри і старшини, які підписали чолобитну. Князь В.Голіцин оголосив про усунення І.Самойловича від гетьманства і вибори нового гетьмана. Старшини передали князеві гетьманські клейноди - бунчук і булаву. Невдовзі воєвода Леонтій Неплюєв арештував у Кодаку сина гетьмана - полковника Григорія Самойловича, якого також привіз у ставку князя. При цьому воєвода згодом відібрав у Г.Самойловича та привласнив собі все його майно, коштовності й гроші.